referat-ok.com.ua

Для тих хто прагне знань!

Засади розвитку малого бізнесу

1. ДОСЛІДЖЕННЯ ТЕОРЕТИЧНО-МЕТОДОЛОГІЧНИХ ЗАСАД РОЗВИТКУ МАЛОГО БІЗНЕСУ.

1.1. Значення малих підприємств в економіці України.

1.2. Негативні тенденції розвитку малого підприємництва в Україні та шляхи їх вирішення.

1.3. Перспективи розвитку малого та середнього бізнесу в Україні.

Висновки.

Список використаної літератури.

1. ДОСЛІДЖЕННЯ ТЕОРЕТИЧНО-МЕТОДОЛОГІЧНИХ ЗАСАД РОЗВИТКУ МАЛОГО БІЗНЕСУ

1.1. Значення малих підприємств в економіці України

Відносини підприємництва найбільшою мірою реалізуються саме в малому бізнесі, в якому знаходять безпосереднє поєднання незалежність власника та персоніфікованість господарського управління. Виходячи з наведених вище особливостей трансформаційних економік, слід відзначити, що МСБ в таких економіках виконує низку специфічних соціально-економічних функцій:

1. Сприяння процесам демонополізації, приватизації та роздержавлення економіки, стимулювання розвитку економічної конкуренції, формування численних суб’єктів ринкового господарства, орієнтованих на попит, конкуренцію тощо.

2. Залучення до економічного обороту матеріальних, природних, фінансових, людських та інформаційних ресурсів, які “випадають” з поля зору великих компаній.

3. Поліпшення становища на ринках шляхом забезпечення еластичності їхньої структури, врегулювання попиту, пропозиції і цін, принаймні часткової компенсації втрат пропозиції на період реструктуризації великих компаній, індивідуалізації пропозиції та диференціації попиту, насичення ринків, задоволення специфічних місцевих потреб.

4. Вивільнення великих підприємств від виробництва нерентабельної для них дрібносерійної та штучної продукції, яка задовольняє індивідуальний попит, підвищення тим самим ефективності їхньої діяльності. Великим компаніям укладення коопераційних угод з малими підприємствами дозволяє підвищити гнучкість виробництва, зменшити комерційний ризик.

5. Забезпечення додаткових робочих місць, подолання прихованого безробіття, надання роботи працівникам, вивільненим в ході реструктуризації великих підприємств.

6. Стимулювання підвищення ділової активності населення та розвитку середнього класу, який становить соціальну базу економічних реформ, забезпечує стабільність суспільства.

7. Протидія люмпенізації та поширенню утримувальницької психології, всебічне сприяння розвиткові людського капіталу.

8. Пом’якшення соціальної напруженості завдяки ослабленню майнової диференціації та підвищенню рівня доходів населення.

9. Збільшення гнучкості національної економіки та ринкової пропозиції у відповідності до сучасних умов відкритої економіки.

10. Сприяння процесу демократизації суспільства, раціоналізації системи економічної організації та управління. [4, c.77]

Попри досить незначну економічну “вагу” окремих підприємств, малий та середній бізнес в перехідних економіках набуває досить швидкого розвитку. Це обумовлено їхніми вагомими конкурентними перевагами в інституційній структурі економіки, якими є:

• мобільність, здатність до швидкого реагування на зміни кон’юнктури ринку, оперативність освоєння нової продукції та зміни обсягів виробництва в межах виробничих можливостей;

• дрібносерійне виробництво, можливість підвищення ефективності за рахунок вузької спеціалізації, технологічна гнучкість виробничих процесів;

• низька капіталоємність, швидка окупність вкладень, невисокі експлуатаційні та накладні витрати підприємства;

• здатність до якнайповнішої мобілізації доступних ресурсів, включаючи оперативне використання досягнень науково-технічного прогресу (в технічній, економічній, організаційній, інформаційній сферах);

• раціональна організація підприємства, обумовлена максимальним зближенням менеджменту, маркетингу та виробничого процесу;

• оптимальні можливості для реалізації мотивів та схильностей до підприємницької діяльності. [7, c.22]

Водночас, зворотним боком наведених конкурентних переваг є низка системних загроз, які обумовлюють нестійкість розвитку малого підприємництва. Серед них:

• обмеженість фінансових ресурсів, труднощі в придбанні виробничих площ та обладнання;

• відсутність фінансових резервів та загроза швидкого банкрутства;

• надто вузьке коло постачальників, що може в ряді випадків утворювати небажану залежність бізнесу;

• недостатній розвиток інфраструктури збуту продукції та післязбутового обслуговування;

• локальність ресурсів та збутових ринків, відтак – межі для зростання;

• низька конкурентоспроможність продукції, у виробництві якої важлива економія на масштабах, відтак — конкуренція з боку великих підприємств;

• висока вразливість щодо несприятливих економічних (інфляція, циклічні коливання, податковий тиск тощо) та позаекономічних (тиск з боку органів влади, криміналітету) чинників;

• нестабільність доходів підприємств та зайнятих на них осіб;

• висока вага особистісного чинника в управлінні та виробництві, що створює сприятливі умови для “тінізації” та криміналізації підприємств;

• недостатня методологічна забезпеченість (бухгалтерської діяльності, менеджменту, маркетингу тощо), несформованість у більшості підприємців відповідних навичок та брак підприємливості. [10, c. 4]

Крім зазначених об’єктивних чинників, значного впливу у перехідних економіках також набувають специфічні інституційні чинники, зокрема — громадська думка стосовно підприємництва та ставлення до підприємців з точки зору суспільно-масової свідомості, ставлення держави до цього сектора економіки. [7, c.22]

Отже МСБ, який є невід’ємною структурною складовою сучасної ринкової економічної системи, в трансформаційній економіці додатково набуває функцій структуроутворюючого елемента. Між тим, особливо – у трансформаційних економіках, яскравого прояву набуває суперечність між об’єктивно високою економічною та соціально-політичною значущістю ролі малого підприємництва як форми діяльності та слабкою життєздатністю його окремих суб’єктів.

Значно більш виражена, ніж у великих підприємств, здатність до саморегулювання, самовідтворення та відносно автономного функціонування в рамках визначеної ринкової ніші обумовлює те, що специфічною рисою МСБ є переважна схильність до мінімізації стосунків з державою, там більше — політизації бізнесу. Відповідно, МСБ зазвичай є головною лобістською силою економічної лібералізації та дерегулювання економіки.

Між тим, як показано вище, МСБ об’єктивно потребує цілеспрямованої державної політики щодо створення сприятливих умов для розвитку та спрямування його діяльності відповідно до встановлених стратегічних пріоритетів національного рівня.

Додатковим чинником, який вимагає здійснення спеціалізованого регулювання діяльності МСБ, є низка потенційних загроз національній безпеці, які можуть виникати внаслідок діяльності малих підприємств, зокрема:

• загрози фінансовій безпеці країни через неконтрольоване вивезення за кордон фінансових ресурсів, збільшення готівкового обігу всередині країни та конвертацію безготівкових коштів в готівку тощо;

• “тінізація” діяльності підприємств, приховування доходів, розвиток “тіньової” зайнятості, встановлення зв’язків з кримінальними структурами та “відмивання” коштів;

• розпорошення дефіцитних ресурсів та їхнє неефективне чи нецільове використання, “паразитичне” використання ресурсів, які належать державі чи іншим підприємствам;

• недотримання стандартів, норм відповідності, санітарних норм, інших регуляторних вимог щодо споживчих характеристик продукції через недосконалість виробничих процесів, вихідного контролю, спробу здешевлення продукції тощо;

• загрози техногенній та екологічній безпеці, пов’язані з виробничими процесами, зберіганням та використанням виробленої продукції;

• структурна деформація кадрового потенціалу, відволікання кваліфікованої та дієздатної робочої сили, недотримання вимог безпеки праці, що веде до втрат людського потенціалу країни.

Відповідно до офіційної статистики, в Україні налічується 250 тисяч малих підприємств, на яких працює майже 2 мільйони чоловік. Однак тільки три чверті малих підприємств реально виробляють продукцію. Разом з тим, навіть такі параметри розвитку малого підприємництва, за словами Президента України, «ще не відповідають можливостям і потребам української економіки», оскільки на 1 жовтня 2005 р. на 10 тисяч жителів України припадало всього 48 малих підприємств. Що стосується обсягів, показники досить скромні: малий і середній бізнес приносить у «скарбничку» українського ВВП тільки 9% доходів. Уряд у минулому році заявив про намір у найближчі кілька років збільшити цю частку до 20%, сприяти створенню 100 тисяч нових підприємств і 1 мільйон робочих місць. Для того, щоб малий бізнес міг розвиватися, приватному підприємцю або фермеру необхідно зрозуміти: перше — чіткі і зрозумілі правила гри; друге — він повинен мати можливість нормально, під патронажем уряду і за допомогою консалтингових структур будь-яку свою ідею довести до реалізації. Мале підприємництво — це дуже чуттєвий сектор економіки, що має потребу в державній і регуляторній підтримці. Третє — доступ до фінансових ресурсів, і під невеликі відсотки. Четверте — нормальні податки. Підприємець повинен знати, що з заробленої гривні віддасть стільки, що залишок дозволить мати нормальний прибуток для розвитку виробництва і для себе, а держава при цьому не буде мати до нього претензій.

Пріоритетним завданням на сучасному етапі здійснення політики економічного зростання є досягнення макро- і мікрофінансової стабілізації в Україні. При цьому проблема розвитку й підтримки малого та середнього підприємництва набуває особливого значення.

Найважливішим індикатором макро- і мікрофінансової стабілізації в державі є рівень фіскального дефіциту. Досвід більшості країн переконує, що встановлення бюджетного дефіциту на рівні 3% ВВП означає поміркованість фіскальної політики і є раціональним показником успіху економічної політики. Необхідною умовою фінансової стабілізації в державі є утримання бюджетного дефіциту шляхом збільшення дохідної частини державних фінансів поряд зі зниженням неефективних витрат видаткової частини, з одночасним проведенням повномасштабних швидких радикальних реформ.

Отже, малому й середньому підприємництву, безумовно, необхідно відвести одне з провідних місць у проблемі досягнення стабільності фінансової системи в Україні і, очевидно, процес стабілізації слід терміново здійснювати водночас на макро- і мікрорівнях. Аналіз світового досвіду доводить, що практично в усіх розвинутих країнах держава на макроекономічному рівні бере активну участь у створенні умов формування й розвитку малого підприємництва, стимулює і підтримує процес розвитку найдоцільніших та найефективніших його напрямів.

В Україні реалізацію державної політики фінансової підтримки підприємництва здійснює Державний комітет із питань регуляторної політики та підприємництва (Держкомпідприємництва), а фінансове забезпечення розвитку підприємницької діяльності — Український фонд підтримки підприємництва (УФПП), порядок створення й функціонування якого визначається Кабінетом Міністрів України.

Незважаючи на очевидну та об'єктивну необхідність здійснення ефективних заходів щодо державного регулювання і підтримки малого й середнього підприємництва, їх розробка і реалізація значною мірою затрималася, в першу чергу, внаслідок того, що протягом 16 років незалежності України не було чітко сформульованої через систему правових актів державної політики у сфері підтримки малого підприємництва. Контрольно-ревізійні органи адаптували ідеологію і положення законодавства, чинні для великих підприємств і банків, до проблем та умов роботи малого підприємництва.

Прийняті в той період нормативно-правові акти не врегульовували законодавче поле діяльності малого й середнього підприємництва та не містили реальних і дієвих механізмів його фінансово-кредитної підтримки. Водночас спостерігалися інвестиційна криза; нерозвинутість ринку; фіскальний характер податкової політики з надмірним тиском, з одного боку, і відсутність у держави бюджетної можливості компенсувати це пільговим наданням позикового капіталу для здійснення прибуткового малого бізнесу, з другого. Однією з найпопулярніших форм підтримки підприємництва за кордоном є гарантія. Проте Кредитно-гарантійній установі, створеній Указом Президента України від 20.05.99 p., реалізувати в цьому аспекті наміри поки що не вдалося через відсутність інституту гарантій і достатніх коштів у державному бюджеті.

сьогодні в Україні повноваження контролю фінансової або господарської діяльності підприємств мають близько 30 органів державної влади. Труднощі, які виникають внаслідок внутрішньої неузгодженості цієї системи, частої зміни концептуальних орієнтирів, створюють необґрунтовані ризики та бар’єри на шляху здійснення підприємницької діяльності. Нестабільність законодавства, бюрократизм у прийнятті рішень місцевими та центральними органами влади, невизначеність прав і обов’язків держави та суб’єктів підприємницької діяльності, неврегульованість та суперечливість нормативних актів, які видаються різними відомствами, все ще обумовлюють неефективність та обтяжливість регуляторного середовища для суб’єктів господарювання.

Закон України “Про державну підтримку малого підприємництва” визначає насамперед макроекономічні завдання цієї політики. Так, метою державної підтримки малого підприємництва визначено:

• створення умов для позитивних структурних змін в економіці України;

• сприяння формуванню і розвитку малого підприємництва, становлення малого підприємництва як провідної сили в подоланні негативних процесів в економіці та забезпечення сталого позитивного розвитку суспільства;

• підтримка вітчизняних виробників;

• формування умов для забезпечення зайнятості населення України, запобігання безробіттю, створення нових робочих місць.

Виходячи з цього, Закон встановлює такі напрями державної підтримки малого підприємництва в Україні:

1) формування інфраструктури підтримки і розвитку малого підприємництва, організація державної підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів для суб’єктів малого підприємництва;

2) встановлення системи пільг для суб’єктів малого підприємництва;

3) запровадження спрощеної системи оподаткування, бухгалтерського обліку та звітності;

4) фінансово-кредитна підтримка малого підприємництва;

5) залучення суб’єктів малого підприємництва до виконання науково-технічних і соціально-економічних програм, здійснення поставки продукції (робіт, послуг) для державних та регіональних потреб.

Формування ринкової системи господарювання в Україні пов'язане зі зростанням підприємницької активності в усіх сферах економіки. Підприємництво, без сумніву, відіграє визначальну роль у реалізації завдань перехідного періоду. При цьому успішна трансформація адміністративно-командної економіки в соціально спрямовану ринкову неможлива без діяльності підприємців, які обумовлюють відповідні зміни як на мікро-, так і на макроекономічному рівні. Одним з перспективних напрямів створення конкурентно-ринкового середовища є розвиток малого бізнесу. Суть та значення малого бізнесу полягає в тому, що він є провідним сектором ринкової економіки; складає основу дрібнотоварного виробництва; визначає темпи економічного розвитку, структуру та якісну характеристику ВВП; здійснює структурну перебудову економіки, швидку окупність витрат, волю ринкового вибору; забезпечує насичення ринку споживацькими товарами та послугами повсякденного попиту, реалізацію інновацій, додаткові робочі місця; має високу мобільність, раціональні форми управління; формує новий соціальний прошарок підприємців-власників; сприяє послабленню монополізму, розвитку конкуренції.

Подальший динамічний розвиток малого бізнесу значно сприяє загальноекономічному зростанню. Однак його активність стримується фінансовими бар'єрами. Основним джерелом інвестицій поки що залишаються власні фінансові ресурси суб'єктів малого бізнесу та сімейні позики. Банківські кредити використовуються обмежено через великі процентні ставки та відсутність гарантій для банків (у вигляді застави або високоліквідних активів).

1.2. Негативні тенденції розвитку малого підприємництва в Україні та шляхи їх вирішення

Сьогодні у малому та середньому бізнесі України працює понад 5 мільйонів людей, які виробляють близько 12% від усього внутрішнього валового продукту. Досі головним гаслом цих підприємців було: не треба, щоб влада нам допомагала, головне, щоб вона нам не заважала. І додавали, що виживати їм доводиться у вкрай складних умовах.

Головними своїми проблемами підприємці називали — недосконалу законодавчу базу, хабарництво та систему оподаткування.[9, c. 26]

З метою встановлення законодавчих засад правового регулювання організації та проведення контролю за діяльністю суб’єктів господарювання контролюючими органами, усунення можливості для зловживань представників контролюючих органів, зростання рівня захищеності прав суб’єктів господарської діяльності Державним комітетом України з питань регуляторної політики та підприємництва на виконання протокольного доручення Кабінету Міністрів України розроблено проект Закону України “Про основні засади здійснення контролю за діяльністю суб’єктів господарювання в Україні”. Проектом визначається єдиний для всіх органів, які здійснюють контроль за діяльністю суб’єктів господарювання в Україні, порядок організації та проведення перевірок фінансово-господарської, виконавчо-розпорядчої та іншої діяльності суб’єктів господарювання, проведення ними обстежень та надання обов’язкових приписів з метою допомоги суб’єктам господарювання уникнути порушень чинного законодавства шляхом налагодження паритетних стосунків між органами контролю та суб’єктами господарювання. На думку фахівців Держпідприємництва, прийняття цього документа сприятиме створенню належних правових умов для налагодження паритетних стосунків між контролюючими органами та суб’єктами господарювання, зменшить можливості для зловживань представників контролюючих органів, а також забезпечить підвищення рівня захищеності прав суб’єктів господарської діяльності. [11, c. 97-98]

В той же час, сьогодні в Україні повноваження контролю фінансової або господарської діяльності підприємств мають близько 30 органів державної влади. Труднощі, які виникають внаслідок внутрішньої неузгодженості цієї системи, частої зміни концептуальних орієнтирів, створюють необґрунтовані ризики та бар’єри на шляху здійснення підприємницької діяльності. Нестабільність законодавства, бюрократизм у прийнятті рішень місцевими та центральними органами влади, невизначеність прав і обов’язків держави та суб’єктів підприємницької діяльності, неврегульованість та суперечливість нормативних актів, які видаються різними відомствами, все ще обумовлюють неефективність та обтяжливість регуляторного середовища для суб’єктів господарювання. [14, c. 35]

Фінансове забезпечення реалізації державної політики у сфері підтримки малого підприємництва здійснюють відповідно до своєї компетенції на загальнодержавному рівні — Український фонд підтримки підприємництва, на регіональному рівні — регіональні фонди підтримки підприємництва, на місцевому рівні — місцеві фонди підтримки підприємництва. [18, c.26]

Найвпливовішим засобом державної підтримки МП в Україні сьогодні є, безперечно, надання їм пільг у сфері оподаткування. Левова частка нормативних актів, що були прийняті останнім часом, присвячена саме цій сфері державного регулювання. З 1 січня 1999 року Указом Президента України “Про спрощену систему оподаткування обліку та звітності суб’єктів малого підприємництва” для суб’єктів малого підприємництва було запроваджено сплату єдиного податку. Зазначеним Указом єдиний податок запроваджувався замість 16 видів податків і зборів, визначених податковою системою України. Передбачалося також спрощення бухгалтерського, податкового обліку та звітності. На сьогодні існують чотири режими спрощеного оподаткування: єдиний податок (6 % виручки, якщо платник єдиного податку є платником ПДВ, якщо ні — 10 %), спеціальний торговий патент (застосовується лише у деяких регіонах України), фіксований податок (для фізичних осіб-підприємців від 20 до 200 грн. на місяць), фіксований сільськогосподарський податок (0,1-0,5 %). [19, c. 52]

Загальна кількість суб’єктів малого підприємництва, що перейшли на сплату єдиного податку вже у 1999 році, склала 94,7 тис., або 14,5 % від загальної кількості зареєстрованих МП; станом на 1 липня 2000 року за спрощеною системою оподаткування, обліку та звітності працювали 180,9 тис. суб’єктів підприємницької діяльності (юридичних осіб – 55,5 тис., фізичних осіб – 125,4 тис.), на середину 2001 року було зареєстровано вже 297,6 тис. платників єдиного податку (юридичних осіб — 77,6 тис., фізичних осіб – 225,8 тис.). [20, c. 17]

Спрощена система оподаткування зарекомендувала свою ефективність не лише як інструмент стимулювання малого підприємництва, а й як фіскальний інструмент. За деякими підрахунками, місцеві бюджети областей отримали від застосування спеціального торгового патенту практично подвійне збільшення надходжень.

Прибічники даної системи звертають увагу на те, що з часу запровадження спрощених методів як доходи підприємців – суб’єктів такого оподаткування, так і доходи держбюджету помітно зросли. Противники також досить резонно звертають увагу на колосальні обсяги коштів, які легально виходять з-під оподаткування та набувають готівкової форми через діяльність платників фіксованого податку. [4, c. 79]

Фахівці відзначають, що існуюча спрощена система оподаткування не враховує, наприклад, того, що, якщо об’єктом оподаткування є виручка від реалізації, то збільшення витрат виробництва, які включаються до ціни продукції, при збереженні обсягу реалізації збільшує виручку, а відповідно, збільшує й суму нарахованого податку. Отже, прибуток підприємства зменшується. Спрощений порядок оподаткування у його теперішньому вигляді сприяє розвиткові підприємств сфери послуг, громадського харчування та торгівлі. Водночас від недосконалості механізму нарахування єдиного податку потерпають малі промислові підприємства. До того ж, їхня ліквідність є значно нижчою, а, за визнанням фахівців, саме дефіцит ліквідних ресурсів значною мірою визначає вагу податкового тиску в Україні. Отже, де-факто, система спрощеного оподаткування насправді надає пріоритет розвитку дрібних торговельних підприємств. [7, c. 24]

Очевидним є те, що за час дії спрощеної системи в Україні спостерігається зниження темпів зростання кількості МП. Натомість відбувається випереджаюче зростання кількості підприємців-фізичних осіб, рівень оподаткування яких є скоріше символічним (табл. 1). За підрахунками експертів, найбільший ефект введення спрощеної системи оподаткування дало у перший рік її впровадження. Надалі спостерігається тенденція до зниження віддачі від даного заходу. Адже зростання податкових надходжень було обумовлене виходом “з тіні” певної кількості підприємців, які вважали за краще сплатити часто вельми символічний порівняно з їхніми реальними доходами податок як плату за власний спокій. Це – безумовно великий позитивний ефект, проте йдеться все ж не про збільшення чисельності та оборотів підприємств, а про “висвітлення” раніше “тіньової” діяльності. Відповідно, в подальшому зростання показників надходжень від фіксованого податку має бути значно скромнішим. [9, c. 27]

Поряд із пільговою податковою політикою, важливе значення для фінансового оздоровлення та розширення діяльності МСБ має фінансово-кредитна підтримка цього сектора економіки. За 2002-2004 рр. Українським фондом підтримки підприємництва було надано фінансову допомогу МП на 44,5 млн. гривень та профінансовано регіональні фонди ще на 10,4 млн. гривень. Згідно з Розпорядженням Кабінету міністрів України від 26.10.2005 р., у 2006 році на фінансування заходів з підтримки МП передбачається виділити 25 млн. гривень. Зауважимо, що фінансова підтримка МП є для держави безпосередньо збитковою. Так, за 2002-2004 рр. Українським фондом підтримки підприємництва було надано фінансову допомогу МП на 44,5 млн гривень та профінансовано регіональні фонди ще на 10,4 млн гривень. За цей самий період МП перерахували до державного бюджету і державних фондів лише 24,1 млн. гривень. [14, c. 35-36]

Незважаючи на постійно декларований пріоритет здійснення заходів фінансово-кредитної та інвестиційної політики МП, їхня потреба у дешевих кредитних ресурсах досі залишається незадоволеною. За роки провадження державної політики підтримки малого та середнього бізнесу було відкрито декілька ліній мікрокредитування суб’єктів малого підприємництва, національних або спільно з іноземними партнерами, у тому числі з Європейським банком реконструкції та розвитку. Проте отримання кредитів по цих лініях часто перетворювалося для суб’єктів малого підприємництва у важку та тривалу процедуру, стикалося із бюрократичними перепонами при отриманні кредитів, у зв’язку з відсутністю надійної кредитної історії та матеріальної застави для забезпечення повернення отриманих коштів, невмінням малих підприємців розробити необхідну документацію, у тому числі техніко-економічне обґрунтування проекту, бізнес-плану тощо. Практично не вдалося налагодити роботу кредитно-гарантійної установи, створеної Указом Президента України від 20 вересня 1999 року. Хоча фінансування заходів підтримки малого підприємництва і має здійснюватися за рахунок бюджетних коштів, воно часто затримується або просто не виконується з огляду на проблеми наповнення бюджету. [18, c.26]

Важливим інструментом державної політики підтримки малого підприємництва на місцевому рівні є відповідні регіональні програми, які передбачають вирішення ключових завдань в сфері державної підтримки малого бізнесу в регіонах, зокрема — заходи щодо законодавчого забезпечення, фінансової підтримки, створення інфраструктури, кадрового та ресурсного забезпечення на місцях. Програми розглядаються та затверджуються на сесіях відповідних Рад органами місцевого самоврядування. Фінансове забезпечення регіональних програм здійснюється за рахунок регіональних та місцевих бюджетів, коштів всеукраїнського і регіональних фондів підтримки підприємництва, інших фондів, коштів регіональних центрів зайнятості, кредитів банків, коштів, отриманих від приватизації державного майна, іноземних інвестицій, міжнародних фондів, коштів регіональних громадських об’єднань підприємців а також за власні кошти виконавців окремих проектів і підпрограм. [21, c. 278]

За інформацією Держпідприємництва, у 2006 році фінансово-кредитна підтримка надавалась суб’єктам малого підприємництва в 9 регіонах України (Крим, Вінницька, Волинська, Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська, Полтавська, Тернопільська, Черкаська області), крім того ще 6 регіонів повідомили про кредитування суб’єктів підприємництва взагалі. Найбільші суми кредитів було надано суб’єктам малого бізнесу Криму, Полтавської, Черкаської, Кіровоградської та Тернопільської областей. 10 регіонів повідомили про надання фінансово-кредитної підтримки фермерським господарствам. [21, c. 279]

Підтримка розвитку малого бізнесу в регіонах здійснюється також в рамках кредитування по лінії міжнародних фінансових організацій: Німецько-Українського фонду, ЄБРР, проекту BIZPRO, Програми ООН “Підтримка малого та середнього підприємництва в Україні”, проекту TACIS, Проекту Міністерства міжнародного розвитку Уряду Великобританії та Польсько-Американсько-Української ініціативи про співробітництво. Між тим, на думку аналітиків Держпідприємництва, органи місцевої влади та самоврядування ще недостатньо докладають зусиль для залучення інвестиційних коштів до реалізації бізнес-планів, інноваційних проектів, використовуючи при цьому регіональні програми як інструмент. [14, c. 37]

У період 1991-1999 рр. МСБ в Україні під впливом різних процесів (гіперінфляція, бартеризація, зменшення обсягу внутрішнього ринку, тощо) перебував у кризовому стані і практично не розвивався. Так, чисельність зайнятих на малих та середніх підприємствах в Україні у 1999 році була меншою, ніж у 1991 році, хоча чисельність МП за цей час подвоїлася.

Зростання чисельності працюючих на МП почалося в Україні з 2000 року. Проте його темпи істотно відстають від темпів зростання кількості самих малих підприємств, що є виявом процесів, пов’язаних із “мікронізацією” малих підприємств, і може водночас бути свідченням зменшення ролі МСБ як фактора зайнятості та соціального захисту населення. Між тим, за цей час спостерігається й невпинне уповільнення темпів зростання чисельності МП (табл. 1). З огляду на те, що кількість МП на душу населення в Україні принаймні утричі відстає від показників країн Центральної і Східної Європи і удесятеро – розвинених країн світу, таке уповільнення навряд чи можна розглядати як свідчення насичення відповідних ринкових ніш. Скоріше, це є тривожною ознакою відсутності належного поширення ефекту від економічного пожвавлення на усі верстви національної економіки. Між тим, як вже відзначалося вище, на цьому тлі в останні роки спостерігається різке підвищення темпів зростання кількості підприємців-фізичних осіб. Фахівці, зокрема, відзначають тенденцію перереєстрації МП у форму приватного підприємництва з правом найму робітників. Зрозуміло, що такий вид підприємництва не можна розглядати як форму розвитку повноцінних МП, які здатні належним чином виконувати викладені вище соціально-економічні функції.

За 2006 рік малими підприємствами вироблено продукції та надано послуг (за даними Держпідприємництва) на суму 42064,4 млн. гривень, що становило більш ніж 7 % від загальнодержавного обсягу виробництва продукції. [4, c. 79]

Ринкові трансформаційні процеси в економіці України сприяли відповідним змінам у формах власності малих підприємств. За період з 1992 року по 2000 рік частка малих підприємств з державною формою власності скоротилася з 14 до 1,5 %. У структурі недержавної форми власності частка колективної зросла з 50 до 62,8 %, а приватної – залишилася на рівні 32 %.

Проте, структура малого підприємництва за формами власності після 2001 року практично законсервувалася. Мають місце лише незначні її коливання (Табл. 2). Звертає на себе увагу досить повільне зростання частки приватної форми власності, хоча вважається, що в цій сфері вона є найбільш оптимальною. Її частка становить менше третини МП. Серед малих промислових підприємств частка приватної форми власності є ще меншою, ніж в цілому по МП і становила у 2004 році 20 %. За юридичною формою малі промислові підприємства колективної власності у 2000 році поділялися на: кооперативи — 2,3 %, акціонерні товариства — 8,6 %, колективні підприємства — 11,3 %, товариства з обмеженою відповідальністю – 65,0 %.

Досить показовим в контексті усвідомлення особливостей розвитку МП в Україні є, на нашу думу, аналіз їхньої регіональної та галузевої структури та розподілу за кількістю зайнятих. [8, c. 15]

Аналіз даних про розвиток та розподіл МП по регіонах України засвідчує, що, незважаючи на зростання їхньої чисельності, диспропорції, які існували у територіальному розподілі МП, зберігаються (Додаток 2).

Показники територіального розподілу МП передусім засвідчують залежність їхньої кількості від економічного потенціалу регіону. Проте, якщо у період адміністративно-командної економіки його головним критерієм була, насамперед, величина промислового потенціалу, в останні роки – на перше місце вийшли величина та концентрація банківського та фінансового капіталів. Саме така зміна чинників стала, на наш погляд, головною причиною виходу Києва на перше місце в Україні за розвитком малого бізнесу, що відбувся в 1999 році. До цього за загальною кількістю МСП в Україні лідирувала Донецька область. [11, c. 100]

У галузевій структурі малого бізнесу за кількістю підприємств та обсягами випуску продукції провідні місця посідають торгівля і промислове виробництво (Додаток 3). Принципово інша картина спостерігається в розподілі прибутку, який, як відомо, є основним джерелом розвитку підприємств. Так, МП, які здійснюють операції з нерухомістю, складаючи лише 12,1 % їхньої чисельності в Україні, створюють 13,1 % продукції та 22,1 % загального прибутку. Навпаки, малі промислові підприємства, на яких зайнята понад п’ята частина працівників малого бізнесу, є в цілому збитковими. Таким чином, порівняння показників прибутковості та розвитку виробництва в малому підприємництві виявляє суперечливу ситуацію, що свідчить про тенденцію до послаблення його зв’язків з загальним станом народного господарства. Таке становище, на наш погляд, лише почасти зумовлене галузевою специфікою. Більшою мірою воно викликане недосконалістю чи відсутністю галузевої інфраструктури, а також відсутністю галузевої координації малого підприємництва, яку в країнах Європи беруть на себе об’єднання підприємців. [14, c. 38]

За підсумками 2006 року частка МП, зайнятих у сфері оптової та роздрібної торгівлі, зросла до 48,1 % від загальної кількості МП, операціями з нерухомістю – до 12,7 %. Позитивним виявилося збільшення частки підприємств в промисловості до 16,5 % та в будівництві – до 8,8 %.

Отже, загалом з 2000 по 2006 рр. кількість діючих малих підприємств збільшилась майже в 5 разів. Проте за кількістю малих підприємств у розрахунку на 10 тис. населення Україна набагато відстає навіть від колишніх країн “соціалістичного табору”. Цей показник в Україні на кінець 2006 року складав 47,6 МП в розрахунку на 10 тис. осіб населення, що, звичайно, недостатньо для створення так званої “критичної маси” малих підприємств. За оцінками фахівців, для створення реального конкурентного середовища в Україні та покриття ринкових ніш, що утворюються в процесі трансформації перехідної економіки в ринкову, потрібно принаймні 120-150 одиниць МП на 10 тис. осіб, а деякі експерти навіть називають цифру 3 млн МП, або понад 600 на 10 тис. населення. [14, c. 39]

На жаль, доводиться визнати, що МП в Україні не виконують належним чином своєї соціальної ролі. Вони забезпечують робочими місцями лише 1,72 млн. осіб, що складає близько 15 % від загальної чисельності усіх зайнятих в галузях економіки, тоді як в країнах з ринковою економікою аналогічний показник перевищує 50 %. До того ж, не можна забувати, що досить часто МП є другим місцем роботи людини. Тому механічно пов’язувати кількість зайнятих на МП з кількістю робочих місць, створених для зменшення безробіття, некоректно. Відповідно, за такого низького залучення працюючих до діяльності МП виникають сумніви щодо дієвості їхньої ролі у зменшенні майнової диференціації населення України. За такої ситуації МП, навпаки, створюють умови для додаткового збагачення економічно активного прошарку населення. [16, c.4]

Досить тривожним показником є також уповільнення темпів зростання кількості МП в Україні. Це свідчить про втрату ними украй важливої інституційної ролі — формування конкурентного середовища, яке складається із стійких, кваліфікованих та підприємливих економічних суб’єктів, формування потужного прошарку підприємців, спроможних повноцінно працювати в економіко-правових умовах розвинених ринкових відносин. Навряд чи є сенс доводити, що підприємці-фізичні особи практично не в змозі виконувати зазначені функції. Фактично зміщення політики підтримки МСБ до надання спеціальних умов для підприємців-фізичних осіб означає, що малий бізнес “кинуто” на реалізацію соціальних функцій, які не в змозі виконувати держава через бюджетні обмеження. Одночасно це є фактичною відмовою від використання МСБ як важеля структурного регулювання та модернізації економіки. [18, c.29]

Підсумовуючи, зауважимо, що вказані диспропорції у розвитку МСБ в Україні у 2000-2006 рр. дають підстави твердити про стійкість тенденцій економічного зростання, які мали місце у ці роки.

1.3. Перспективи розвитку малого та середнього бізнесу в Україні

Перехід України до ринку супроводжується становленням і розвитком малих підприємств, завданням яких є формування й насичення ринку товарами і послугами, сприяння розвитку конкуренції та послабленню монополізму, розширенню робочих місць.

Аналіз фактичного стану діяльності малих підприємств свідчить про те, що вони нині не виконують цих завдань. Це зумовлено різними факторами.

Усі фактори, що впливають на розвиток підприємницької діяльності, можна класифікувати за такими ознаками:

— за сферою впливу (фактори макросередовища та мікросередовища);

— за характером впливу (фінансово-економічні, організаційно-правові, соціально-психологічні);

— за залежністю від ступеня дії (прямої та непрямої);

— за залежністю від ролі факторів у створенні підприємницького клімату (стимулюючі та стримувальні).

Серед усіх факторів першочергове значення, на наш погляд, мають фінансово-економічні фактори та підтримка державою малого підприємництва за всіма напрямками.

Остання може надаватися двома способами: через державу та через різні громадські структури. З боку держави повинні: гарантуватися в економіці й суспільстві можливості для реалізації підприємницьких ініціатив; створюватися економічно вигідні умови для розвитку малих підприємств; забезпечуватися сприятливі умови з матеріально-технічного забезпечення; формуватися атмосфера терпимості в суспільстві до комерційних невдач; підтримуватися конкуренція у всіх сферах економіки та скасовуватися законодавчі акти, які протидіють ринковій системі господарювання.

Політика державної підтримки малих підприємств реалізується в рамках комплексної програми розвитку підприємництва в Україні.

Проте, на нашу думку, реальну допомогу малим підприємствам можна надати не в межах універсальної програми для України, а в рамках визначених (відповідних) територій — з урахуванням "вузьких місць", специфіки потреб місцевого населення і т. ін. Частково ці завдання виконувалися через регіональні структури Фонду підтримки фермерських (селянських) господарств. Однак повне врахування інтересів місцевого населення можливе тільки при підтримці малого підприємництва як на рівні місцевих рад, так і на рівні конкретної галузі народного господарства.

Для підтримки малих підприємств на рівні галузі необхідно створити нові структури з прив'язкою до галузі: спілки малих підприємств при відповідних міністерствах, фонди підтримки на рівні галузі, субпідрядні форми організації відносин малих підприємств із великими.

Вважаємо, що спілка має бути самоуправлінською організацією, яка на добровільній основі об'єднує малі підприємства галузі незалежно від форм їх власності. Мета її діяльності — надання всілякої підтримки розвитку малого бізнесу у відповідній галузі як однієї з умов переходу до ринкової економіки; захист правових, економічних, соціальних та інших інтересів малих підприємств. Члени спілки повинні зберігати свою юридичну і господарську самостійність, мати рівний статус незалежно від часу вступу до спілки.

Діяльність спілки як юридичної особи має будуватися на принципах: добровільності вступу й виходу малих підприємств зі спілки; рівноправності членів спілки; відсутності директивних і розпорядчих повноважень до її членів; рекомендаційного характеру прийнятих спілкою рішень.

До основних завдань, які могла б вирішувати спілка малих підприємств, треба віднести: надання практичної допомоги у створенні малих підприємств; упровадження прогресивних форм організації господарсько-фінансової діяльності та управління; представлення інтересів малих підприємств у державних та суспільних органах, міжнародних організаціях; узагальнення вітчизняного й іноземного досвіду; обмін інформацією, розробка рекомендацій із використання потенціалу малих підприємств галузі; розробка і внесення в центральні органи державного управління, центральні економічні відомства, місцеві ради народних депутатів пропозицій з удосконалення діяльності малих підприємств; забезпечення захисту прав малих підприємств галузі та надання їм юридичної допомоги; вивчення стану й перспектив внутрішнього та зовнішнього ринків; сприяння в матеріально-технічному забезпеченні малих підприємств — членів спілки; розширення їх впливу в структурі відповідного міністерства, встановлення і розвиток кооперативних зв'язків між малими й великими підприємствами, об'єднаннями спілки; надання організаційного, комерційного, методичного, консультаційного, інформаційного сприяння членам спілки в удосконаленні підприємницької діяльності; підготовка, перепідготовка та підвищення кваліфікації працівників малих підприємств галузі; сприяння у проведенні семінарів, конференцій, ділових зустрічей та поїздок, переговорів між членами спілки, іноземними діловими колами; активну участь у розробці державної та регіональних програм розвитку галузі, в тому числі у перепідготовці працівників, які звільняються, та в їхньому працевлаштуванні; сприяння встановленню зовнішньоекономічних зв'язків.

Для вирішення цих завдань спілці необхідно законодавчо надати право: розроблення рекомендацій, що корегують діяльність малих підприємств галузі, внесення пропозицій у відповідні органи щодо зміни законодавчих актів, які стосуються діяльності підприємств; представлення інтересів спілки в центральних та місцевих органах управління, а також у міжнародних організаціях; створення у встановленому порядку малих підприємств із різних напрямків діяльності; спеціальних фондів своїх представництв, госпрозрахункових ланок, спільних підприємств, банків та інших організаційних форм у напрямку діяльності членів спілки або для їхнього обслуговування; укладання за дорученням членів спілки будь-яких угод, у тому числі зовнішньоторговельних, кредитних, вексельних договорів та інших юридичних актів з іноземними (спільними) підприємствами та організаціями, а також окремими громадянами; надання послуг у діловій співпраці між іноземними малими підприємствами з науково-технічних, управлінських, валютно-фінансових, договірно-правових, інформаційних, комерційних та інших питань; утворення своїх філій.

Допомога малим підприємствам може бути забезпечена через субпідрядну форму взаємовідносин великих і малих підприємств (франчайзинг). Це система договірних відносин, найпоширеніша форма інтеграції великого й малого бізнесу. Суть системи в тому, що велика фірма укладає договір із невеликим самостійним підприємством про надання йому виняткового права реалізації своєї продукції чи послуг під маркою "родинної" фірми. Незалежно від того, що в силу договірних відносин у цій системі малі підприємства перебувають під контролем великих фірм, використання франчайзингу дає змогу малому підприємству, особливо на стадії його становлення і розвитку, мати суттєву вигоду.

Франчайзинг в умовах окремої галузі щодо дій малих підприємств може бути реалізованим як:

а) обмежена форма створення малих підприємств для реалізації товарів від імені підприємства, об'єднання;

б) корпоративна форма — підключення малого підприємства до повного циклу фінансово-господарської дії великої фірми.

З розширенням і розвитком своєї особистої матеріальної бази, удосконаленням виробництва мале підприємство виходить із системи франчайзингу і стає повністю самостійним.

З огляду на це реальнішою й ефективнішою має стати непряма підтримка малого підприємництва через пільги в оподаткуванні, кредитуванні, систему амортизації, ціноутворення і т. ін.

Головним напрямком підтримки малого бізнесу повинна стати система податкових пільг. Законодавством України не передбачено додаткових пільг для малого бізнесу. Пільги при сплаті податків є єдиними для підприємств незалежно від організаційно-правових форм.

Вважаємо, що законом щодо малого бізнесу має бути передбачена система податкових пільг для малого підприємництва, яка доповнюється в межах наданих місцевими радами прав регіональною системою (у різних районах).

Регіональні системи надання пільг з оподаткування повинні відрізнятися через специфіку розвитку малого бізнесу в кожному регіоні. Регіональний аспект має стати головним, тому що завдання малого бізнесу збігаються із завданням місцевих рад регіону: насичення місцевого ринку товарами та послугами; нейтралізація монополізму; розширення сфери прикладання праці; вирішення екологічних завдань.

Вихідний принцип перебудови системи оподаткування — це регіональне надання податкових пільг малих підприємствам, які повинні диференціюватися за окремими галузями, підприємствами та сферами діяльності, бути гнучкими за часом здійснення та метою введення. Воднораз має враховуватися швидкість і ступінь перебігу й згасання процесів на малих підприємствах, які стимулюються.

Місцевим радам доцільно було б надати законодавством право встановлювати податкові пільги з урахуванням специфіки регіону:

— застосування знижених податкових ставок на старті для малих підприємств, які займаються виробництвом;

— встановлення диференційованих ставок податку на прибуток залежно від виду послуг, наданих населенню;

— зниження ставки податку на прибуток для тих виробництв, у яких економічний ефект досягається переважно за рахунок живої праці;

— встановлення постійних пільг при оподаткуванні осіб, колективів, які займаються підприємницькою діяльністю в сільській сфері;

— використання пільг і компенсацій для стимулювання зростання зайнятості (особливо в районах, де зайва робоча сила чи висока частка непрацюючих унаслідок звільнення трудових ресурсів із діючих підприємств), створення нових робочих місць, поліпшення умов праці й таке інше;

— застосування пільгового оподаткування підприємств, діяльність яких на території допомагає вирішенню конкретних завдань, які стоять перед місцевими радами;

— повне скасування податків тощо.

Для забезпечення ефективності використання додаткових коштів у кожному районі необхідно ввести офіційний статистичний облік і аналіз податкових пільг, проводити оцінку ефективності наданих податкових пільг як суми недоодержаних бюджетних доходів, так і видатків, що відповідають сумі наданих податкових пільг, а також оцінку необкладеного прибутку окремих малих підприємств у часі.

У районах доцільно передбачити також можливість накопичення окремими малими підприємствами сум податкових пільг і відрахунків, які перевищують одержані ними суми прибутку.

Слід погодитися з Шитрею О.І. щодо застосування, але, можливо, за окремими видами діяльності, спрощеної системи оподаткування, замінити сплату сукупності встановлених законодавством податків та обов'язкових платежів сплатою єдиного податку.

Право на здійснення підприємницької діяльності зі сплатою фіксованого податку надається нині громадянам, які ведуть таку діяльність без залучення найманої робочої сили. Для громадян, які залучають до підприємницької діяльності членів своєї сім'ї, сума фіксованого податку збільшується на 50% на кожну особу.

Фіксований податок встановлюється на види діяльності, пов'язані з готівковим обігом, крім здійснення торгівлі лікеро-горілчаними та тютюновими виробами.

Місцеві органи влади повинні розробляти і постійно коригувати регіональні програми сприяння розвитку підприємництва, особливо у виробничій сфері, що включають організаційну, фінансову підтримку малого бізнесу, його ресурсне забезпечення.

Важливим напрямком непрямої підтримки має стати надання малим підприємствам на пільгових умовах кредитів. Нині кредити на пільгових умовах надає лише Фонд підтримки малого бізнесу без встановлених вимог щодо ефективного їх використання і наявності ризику їх повернення. Тому доцільним було б надавати пільгові кредити за умови, що обсяг виробництва по головному напрямку діяльності становить не менш як 70% його загального обсягу.

Не зацікавлені в наданні пільгових кредитів малим підприємствам комерційні банки. Для стимулювання політики комерційних банків щодо надання позик малим підприємствам під ризикові капіталовкладення доцільно було б практикувати зниження на 50—70% ставок оподаткування прибутку банку, одержаного від операцій кредитування малого бізнесу.

З урахуванням досвіду розвинених держав Заходу система кредитування малого бізнесу базується на різних джерелах кредиту. В основному це: комерційні банки; страхові компанії; галузеві фонди; інноваційні фонди (субсидії високотехнологічним компаніям); товариства ризикового (венчурного) капіталу; регіональні комерційні відділення сприяння малому бізнесу та регіональні гарантії. Доскональне вивчення практики їх кредитування може бути використаним з урахуванням специфіки розвитку малого бізнесу в Україні.

Кредитування малого підприємства висуває на перший план проблеми гарантій. Нині поручатися за мале підприємство може передусім засновник, страхова організація чи зацікавлений великий замовник (покупець), інших гарантів в особі регіональних органів, спеціальних компаній, Антимонопольного комітету, його відділень немає.

Система гарантів і страхувань малих підприємств може створюватися галузевими організаціями, державними органами. В цій системі першочергову роль мають відігравати різні асоціації кредитних гарантів, комерційні банки, громадські організації, що функціонують на комерційній основі.

Важливим напрямком розвитку матеріально-технічної бази малого бізнесу як основи зростання виробництва може стати відповідна державна політика прискореної амортизації.

З метою посилення конкурентоздатності малих підприємств необхідно законом надати їм право додатково списувати вартість основного капіталу залежно від обсягу реалізації продукції (робіт, послуг). При цьому має бути встановлена базова ставка амортизації, а на доповнення до неї треба встановити визначений процент від суми реалізації.

Вибір розглянутих форм підтримки малого бізнесу буде визначений їх ефективністю у конкретних умовах.

Таким чином, існує нагальна потреба кардинальних змін у підходах до розв'язання накопичених проблем у малому і середньому підприємництві, що потребують пошуку нових шляхів його реформування й здійснення таких заходів:

1. Визначення фінансування пріоритетних напрямів розвитку малого підприємництва та оптимізації використання ресурсів за галузями, сферами господарської діяльності й територіями з урахуванням сучасного високотехнологічного товаровиробничого сектору. При цьому слід виходити з результатів аналізу статистичних даних, що свідчать про найширший розвиток малого бізнесу у цих сферах, як в Україні, так і в усьому світі. На першому місці, безперечно, має бути агропромисловий комплекс і сільгосппереробка.

2. Визначення економічних і соціальних проблем в аспекті підтримки і розвитку малого підприємництва на районному та регіональному рівнях, з ураховуванням того, що діяльність малих підприємств орієнтована, головним чином, на місцевий ринок. Заходи щодо їх розв'язання мають здійснюватися за рахунок обсягів регіональних джерел фінансових і матеріально-технічних ресурсів. Це вписується в загальну концепцію розвитку господарської і фінансової самостійності територіальних утворень.

3. Розробки державної системи підтримки малого підприємництва на умовах широкого залучення позабюджетних ресурсів, нових позабюджетних схем відтворення капіталу, самофінансування малого бізнесу (наприклад, через кредитні спілки, товариства взаємного страхування). Централізовані кошти на пріоритетні напрями розвитку регіону надавати тільки під конкретний проект на умовах співфінансування. Це знизить навантаження на бюджети різних рівнів.

4. Формування ринку продукції малих підприємств шляхом розміщення на них установленої законом на конкурсній основі частки державного замовлення щодо поставок продукції для регіональних потреб.

5. Сприяння розширенню виробничо-технологічної та інноваційної кооперації малих підприємств із великим виробництвом і використанню потенціалу малого підприємництва при здійсненні заходів щодо підприємств-банкрутів.

6. Інтеграції прогресивних фінансових механізмів малого підприємництва в загальну кредитно-фінансову систему України; реалізації схеми пайової участі бюджетних і позабюджетних коштів для підтримки пріоритетних напрямів розвитку цієї сфери.

7. Систематизації через інформаційну мережу й створення бази даних із використання коштів, спрямованих на підтримку малого і середнього бізнесу в Україні, з подальшим аналізом ефективності їх використання.

Виконання зазначених заходів дасть можливість не лише залучити нові фінансові ресурси, а й забезпечити їх прибутковість, і в результаті капіталізувати малий і середній бізнес. Головне, буде сформовано платоспроможний попит населення, який є суттєвим чинником накопичення фінансових ресурсів на місцевому, регіональному і державному рівнях. їх невиконання зробить підтримку малого і середнього підприємництва неефективною, а фінансову стабільність в Україні неможливою.

Таким чином, розв'язання викладених проблем потребує від держави рішучого повороту до реформування підприємництва на основі створення сприятливого для підприємництва клімату в державі, що матиме безпосередній вплив на досягнення макро- і мікрофінансової стабілізації в Україні.

Висновки

Таким чином, реалізація державної політики підтримки розвитку малого і середнього бізнесу в Україні має розглядатися як комплекс взаємоузгоджених заходів у сфері правової, адміністративної, регуляторної, макроекономічної та інституційної політики. Спроби реалізувати це завдання за рахунок часткових заходів ведуть до деформування структури малого і середнього підприємництва в Україні та у довгостроковій перспективі приречені на невдачу.

Серед основних чинників, що перешкоджають розгортанню малого та середнього підприємництва в Україні, зазначимо:

— надмірний податковий тиск;

— слабка стартова матеріально- технічна база;

— низька продуктивність праці;

— відсутність досвіду і знань у тих, хто розпочинає власний бізнес;

— нерозвинутість інфраструктури, необхідної для підтримки та розвитку малого підприємництва;

— недостатній рівень поінформованості суб'єктів малого підприємництва щодо потенційних партнерів і конкурентів тощо.

За своєю природою малий і середній бізнес орієнтований на оптимізацію використання доступних ресурсів. Саме структурою доступних ресурсів визначаються як галузева структура малого і середнього бізнесу, так і особливості його функціонування. Налагодження дієздатної мережі малих і середніх підприємств в економіці, яка потерпає від серйозного дефіциту фінансових, споживчих, інформаційних, організаційних та інших ресурсів, неможливе. “Економіка зростання”, яка має бути сформована в Україні найближчим часом, повинна спиратися на активне залучення малого і середнього бізнесу до подолання ресурсних дефіцитів та формування політики його розвитку в рамках загальної стратегії економічного зростання і структурних перетворень національної економіки.

Список використаної літератури

  1. Закон України Про державну підтримку малого підприємництва: Закон від 19 жовтня 2000 року №2062-III// Урядовий кур'єр. -2000. -22 листопада
  2. Закон України Про національну програму сприяння розвитку малого підприємництва в Україні: Закон від 21 грудня 2000 року №2157-III/ Україна. Закон // Урядовий кур'єр. -2001. -25 січня.
  3. Постанова Кабінету Міністрів Про затвердження Державної програми підтримки молодіжного підприємництва на 2002-2005 роки: Постанова від 12 квітня 2002 р.№536/ Україна. Кабінет Міністрів // Офіційний вісник України. -2002. -№ 16. — С. 143-148
  4. Баб'як М. М. Розвиток малого і середнього підприємництва у регіоні // Актуальні проблеми економіки. — 2004. — № 12. — C. 77 — 83
  5. Бусек Ю. Малые и средние предприятия: политика и управление/ Ю.Бусек // Проблемы теории и практики управления. — 2002. — № 2. — C. 64-70
  6. Варналій З. Мале підприємництво : Основи теорії і практики: Монографія/ Захарій Варналій,. -3-тє вид., стереотипне. -К.: Знання, 2005. -302 с.
  7. Волик В. Становлення малого та середнього бізнесу в Україні і його наслідки // Актуальні проблеми економіки. — 2002. — № 8. — C. 22-25
  8. Галь В. Розвиток малого та середнього бізнесу в Україні // Вісник Національного банку України. — 2003. — № 1. — C. 13-15
  9. Єрмакович С. Державна підтримка малого бізнесу в Україні // Проблеми кредитування малого та середньогобізнесу в Україні. — 2001. — № 4. — C. 25-37
  10. Карпенко С. Проблеми розвитку малого підприємництва на сучасному етапі (Регіональний аспект) : Наук.-дослід. економ. ін-т М-ва економ. України. -К., 1999. -19 с.
  11. Коротенко Н. П. Проблеми розвитку підприємництва в Україні/ Коротенко Н. П. // Актуальні проблеми економіки. — 2004. — № 4. — C. 96 — 103.
  12. Лавриненко Р. Фінансування малого та середнього бізнесу в Україні // Фінанси України. — 1998. — № 2. — C. 76-81
  13. Ляпіна К. Національна програма розвитку малого підприємництва : Очікування. Проблеми. Перспективи. -К.: Ін-т конкурентного суспільства, 2001. -159 с.
  14. Малі і середні підприємства України: показники діяльності та стратегії розвитку // Пріоритети. — 2005. — № 3-4. — C. 35-45
  15. Мамчур І. Кредити для малого й середнього бізнесу: робота на перспективу // Праця і зарплата. — 2003. — № 42. — C. 6-7
  16. Маргуліс В. Законодавчо-нормативне забезпечення питань кредитування малого та середнього бізнесу в Україні // Проблеми кредитування малого та середньогобізнесу в Україні. -2001. -№ 4. — С. 4-6
  17. Муравьев А. Малый бизнес: экономика, организация, финансы : Учеб. пособ. для студ. Вуз — 2-е изд., перераб. и доп.. -СПб.: Изд-во СПбГУЭФ: Изд. дом "Бизнес-Пресса", 1999. -607 с.
  18. Наумова Л. Розвиток малого і середнього підприємництва як фактор фінансової стабілізації в державі // Фінанси України. — 2003. — № 11. — C. 24-29
  19. Онищук Я. Фінансове забезпечення діяльності малого та середнього бізнесу/ Фінанси України. — 2003. — № 7. — С.51-59
  20. Підприємництво: можливості кожного : Підсумкові матеріали місячника підтримки малого і середнього підприємництва/ Упоряд. В.М.Биковець. -Біла Церква: ВАТ "Білоцерківська друкарня", 2004. -35 с.
  21. Травянко О. Особливості розвитку малих форм господарювання на регіональному рівні // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2005. — № 2. — C. 275-279