Вступ.

1. Основні ідеї політології Київської Русі.

2. Політична думка часів національно-визвольної боротьби XVII ст.

3. Політичні концепції в XIX ст. на початку ХХ ст.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Найважливішими передумовами виникнення і розвитку політико-правової думки на Русі були, по-перше, правовий досвід народу, у процесі нагромадження якого відбувалася трансформація звичаїв у норми права, правила поведінки і спілкування людей. Джерелами права, правових ідей були повчальні міфи, легенди, що відображали давній досвід, а також норми-приписи і норми-заборони язичницької релігії.

По-друге, визначальний вплив на політичну думку в автохтонного населення Русі очевидно справляли об'єднуючі чинники племінних утворень, поява політичних інститутів влади. Давньоруська політико-правова думка стимулювалася активним політичним життям — вічовими зборами, з'їздами і нарадами удільних князів, законотворчістю — появою текстів «Руської Правди», «Статуту» Володимира Мономаха, «Правди Ярославичів», підготовкою міжнародних договорів і т.п.

По-третє, на розвиток політико-правової думки в Київській Русі вирішальний вплив справили також введення християнства і поширення писемності. З їх поширенням стають відомі і використовуються норми канонічного і східно-римського права, політичні традиції Візантії. Прийнявши нову віру, князь Володимир не обмежився тим, що «нача ставити по містах церкви», як свідчить літописець, але і став він у знатних людей дітей забирати «і віддавати їх у вчення книжне». Через два-три десятиліття вчення дітей грамоті стало справою звичною.

З прийняттям візантійсько-православного обряду, Русь засвоювала християнські звичаї й обряди, сформульовані в Біблії норми і принципи людського співжиття. Політико-правова думка на Русі, зафіксована в письмових джерелах, набуває теологічної форми, керується християнськими концепціями історії людства, природи права, держави, влади, політики, етики.

1. Основні ідеї політології Київської Русі

Істотне місце в українській історії належить княжій добі, що охоплює майже п'ять століть. Історики виділяють у ній два періоди від середини 9 ст.: Київський — до 1240 р. і Галицько-волинський — до 1349 р.

Ця могутня українська середньовічна держава розкинулася майже на всій території Східноєвропейської рівнини — від Балтики до Чорного моря, від Закарпаття — до Волго-Окського межиріччя. Виникнувши на рубежі 8—9 ст. із серцевиною в Наддніпрянщині, Київська Русь стала впливовим політичним об'єднанням, центром економічної й культурної консолідації східних слов'ян, швидко перетворювалася в одне з найрозвинутіших і економічно процвітаючих суспільств тогочасної Європи. Після загарбання Києва татаро-монголами й розпаду Київської Русі Галицько-Волинське князівство — друга велика держава на українській землі. Вона об'єднала навколо себе більшість етнографічних земель колишньої Київської Русі, що не потрапили безпосередньо під татаро-монгольське іго, й відіграла значну роль у збереженні та примноженні державно-політичних, етнокультурних надбань і традицій давньоруської народності.

Характерною ознакою тогочасного суспільно-політичного життя було становлення й зміцнення феодальних відносин відповідних соціальних структур. Тут чітко виділялися такі стани: феодали-землевласники, духовенство, дружинники, воїни, "люди" — селянство та міське населення. Безумовно, в межах кожної з цих груп теж відбувалася диференціація.

Важливим рубежем у духовно-культурному й політичному житті Київської Русі було введення християнства київським князем Володимиром Великим.

Могутня феодальна держава з усіма її атрибутами неминуче мусила шукати шляхів творення державної ідеології. У той період зі світосприйняттям і світобаченням поєднувалися мораль, право, суспільно-політичні погляди певних класів і соціальних груп. В умовах середньовіччя стрижнем ідеології була релігія.

Князь Володимир Святославович як визначний політичний діяч розумів, що розбудувати державу можна лише за умови міцної релігійної централізації. Давньоруське язичництво з його багатобожжям не могло сприяти цьому, хоча київські князі й робили такі спроби. Саме тому Володимир, відкинувши серйозні сумніви та вагання, звертається до монотеїстичної релігії, обравши християнство. Релігійна реформа Володимира остаточно утвердила християнство як державну релігію Київської Русі. Це мало важливе значення для розширення міжнародних зв'язків руської держави, входження її в лоно могутніх країн раннього середньовіччя.

Отже, нова релігія як серцевина державної ідеології сприяла утвердженню політичної могутності владних структур. Оскільки вчення візантійської церкви підтримувало монарше право на владу, київські князі знайшли в ній міцну ідеологічну опору[10, c. 132-134].

У той же час християнство вносило в життя суспільства високу культуру, яку воно увібрало зі стародавньосхідного та античного світу. "Якщо язичництво, — зазначає Р. Іванченко, — культивувало залежність людини від сил природи, страх перед нею, то християнський світогляд стверджував її владу над силами природи, вивільняв людину від поклоніння самій землі, стверджував, що за свої вчинки людина відповідає лише перед Богом".

Водночас не слід однозначно оцінювати введення християнства на Русі. Воно не залишало місця попередній духовній культурі нашого народу, столітні традиції якого відкидалися, нехтувалися, зазнавали нещадного руйнування. Християнізація Русі проходила не без боротьби та спротиву широких верств населення й охопила тривалий період. Як зазначають дослідники, народним традиціям удалося зберегти чимало своїх позицій. Нова релігія сприймалась у народі крізь призму традиційного світогляду, більше того, перероблялася відповідно до його принципів. Мало місце збереження язичництва, збереження, безумовно, не повне, не абсолютне, в основному лише його життєздатних рис, яких, однак, було цілком достатньо, щоб існувати самобутнім розумовим джерелом у панівній християнській ідеології, здійснювати вплив на її головні засади та визначення.

Для аналізу панівних суспільно-політичних ідей у Київській державі важливе значення має те, що до наших днів дійшло чимало тогочасних писемних джерел: літописи, політико-релігійні трактати окремих осіб, релігійних діячів, збірки та зводи законів тощо. Серед них можна назвати "Повість временних літ", "Слово про закон і благодать" Іларіона, "Руську правду", "Остромирове Євангеліє", "Ізборник Святослава", "Слово о полку Ігоревім", "Посланіє" Климентія Смолятича, "Повчання" Володимира Мономаха та ін.

Розвиток і характер політичного мислення в добу Київської Русі зумовлений надзвичайно високим культурно-освітнім рівнем країни. Тодішні школи існували при княжому дворі, при монастирях, церквах і у приватних заможних людей, насамперед, бояр і купців. Саме життя, розвиток торгівлі, економіки, зв'язків з іншими країнами, поширення християнства вимагали вдаватися до письма, освіти, шкільництва. Освіченість була досить поширеною в різних колах суспільства: не лише серед феодалів, вищого духовенства та монахів, а й серед купців, ремісників, інших міських жителів. У дотатарську епоху Київська Русь була однією з найбільш цивілізованих держав. Княжа держава завоювала авторитет шкільної й освіченої країни, куди на навчання та виховання приїздили діти правлячих родин із країн Європи[7, c. 53-55].

Особливі заслуги у сфері духовного життя мав київський князь Ярослав (1045—1054), який піклувався про розвиток освіти, науки, філософії, письменства, містобудування, архітектури, образотворчого мистецтва. За Ярослава при Софійському соборі в Києві склався вчений гурток книжників, багато було зроблено в книжковій справі, зокрема засновано першу державну книгозбірню. З великою теплотою говорить автор "Повісті временних літ" про любов Ярослава до книги, що читав він часто і вдень і вночі. Як свідчать джерела, автори тогочасних творів були знайомі з текстами Аристотеля, Платона, Гомера, Плутарха, Геродота, Сократа, Піфагора, Демокрита, Демосфена, Епікура, Зенона. Прийняття християнства і створення слов'янської абетки Кирилом і Мефодієм стали важливими віхами на шляху поширення освіти в східнослов’янській державі[1, c. 29].

2. Політична думка часів національно-визвольної боротьби XVII ст.

У житті українського суспільства період 16—18 ст. займає особливе місце. Спираючись на глибинні народні основи та історичні традиції, український народ зробив вагомий крок уперед в усіх галузях суспільного життя. На цьому етапі історичного розвитку досягнуто позитивних змін у становленні внутрішньої гармонії, нового співвідношення й організації, органічної співпраці всіх станів суспільства, що привело до створення козацько-гетьманської держави.

Виросла плеяда видатних державних діячів, полководців, дипломатів, політиків, учених, видатних митців. Суспільно-політична думка України збагатилася новітніми ідеями й концепціями, що висвітлили шлях до прогресивних цивілізаційних основ, боротьби за незалежну Українську державу.

На зміну бурхливому розвиткові Київської середньовічної держави з її досягненнями в усіх галузях суспільного життя приходить період занепаду й розпаду, тривалого іноземного поневолення багатьох її земель. Але, незважаючи на всі труднощі, що випали на долю українського народу, поступ його суспільного життя не зупинився. Поряд з існуванням феодальних відносин на терені України швидкими темпами відбуваються зміни буржуазного характеру, що спричинили й відповідні зміни в соціальних відносинах.

Перед українським народом у той час постало справді історичне завдання: самозбереження за умов чужоземної експансії. Але щоб його розв'язати, треба було пройти нелегкий шлях від захисту національної ментальності й історичного способу життя, через зростання освіченості й пробудження національної свідомості до здобуття власної державності. Тільки так нація могла сповна реалізувати покладене на неї історичне призначення, зайняти гідне місце в європейській і світовій цивілізації.

Розвиток української державності, вироблення політичних ідей нерозривно пов'язані з національно-культурним відродженням. Відмітною особливістю суспільного буття тогочасної Європи в цілому й України зокрема було формування націй, підготовка умов для створення національних держав.

В історії нашої країни цей період пов'язаний з виробленням і зміцненням такої важливої суспільної сили, якою є національна ідея. Відомий український учений кінця 19 — першої половини 20 ст. Д. Донцов писав, що без такої ідеї ми всі лишимося нацією уярмленою, провінцією, народом, що житиме з роздвоєною душею, не в стані витворити збірної волі, народом без пафосу, сателітом сильніших, партією, верствою, навіть у себе вдома невільником не лише політичним, а й духовним і соціальним[8, c. 37-39].

Тогочасні українські мислителі обґрунтовують процес згуртування спільноти, члени якої усвідомлювали б свою ідентичність на основі таких ознак, як мова, культура, історія, походження, територія. Формування української нації було загальноісторичним, об'єктивним явищем. І національна ідея відіграла в цьому процесі надзвичайно важливу роль.

Актуальні політичні думки, що відповідали новим суспільним потребам українського народу, розвивали видатні українські філософи, богослови, політики. Це Павло Русин, Юрій Дрогобич, Іван Вишенський, Станіслав Оріховський, Юрій Немирич, Шимон Шимонович та ін. Спираючись на твори стародавніх мислителів, визначних європейських державних діячів, літераторів, істориків, вони висловили надзвичайно цінні ідеї з багатьох галузей духовної культури, зокрема політичної. Помітний вплив на стан політичної свідомості тогочасної України, що була в складі Литви, а потім Речі Посполитої, справила реформаторська течія антитринітаріїв, або соціанство.

Ранні гуманісти України були виразниками інтересів середнього стану, носіями ідей відродження й формування української нації, її мови, культури в умовах чужоземної залежності. Більшість із них мали вищу освіту, здобуту в європейських закладах, вони писали трактати, займалися книгодрукуванням, деякі обіймали високі посади в урядах Литви чи Польщі.

З точки зору соціально-політичних правових ідей особливий інтерес становить полемічна література. Багато уваги у творах полемістів приділено проблемі встановлення та захисту державності української нації, що народжувалась у муках внутрішніх і зовнішніх суперечностей.

З огляду на потребу розв'язання цих суперечностей важливе значення мало введення в багатьох містах магдебурзького права. Київ та Житомир, зокрема, одержали це право ще в 15 ст.

Полемісти пристрасно обстоювали право на існування українського народу, захищали його мову, культуру, релігію, рішуче боролися проти спольщення й покатоличення. їх постійно хвилювали питання формування національної свідомості, політичного самовизначення на основі відновлення традицій власної державності. У полемічній літературі, що мала загальнофілософське спрямування, висловлено багато актуальних ідей і теорій. Як зазначає історик А. Єфименко, релігійна унія (Брестська, 1596 р.) викликала в православному середовищі палку потребу відстоювати правоту своєї справи тими новими засобами, які були до того часу майже недосяжними, — шляхом гласності, звернення до громадської думки. Усі друкарські верстати, що були в розпорядженні православних, працювали над тим, щоб розповсюджувати нові й нові аргументи в спростуванні унії й латинства, на захист православ'я[4, c. 42-44].

У поглядах тогочасних мислителів наріжним каменем стало співіснування світської та релігійної влади, божественного й земного, церкви й людини. На відміну від середньовічного релігійного світогляду, в основі якого був Бог, гуманісти висували ідею антропоцентризму, за якою людина є центром і найвищою метою Всесвіту. Замість аскетичних постулатів про гріховність тіла й земного життя проголошувалося право людини на задоволення земних потреб, насолоду, утверджувалась ідея свободи слова, справедливого суспільного ладу.

Цілком природно, що актуальними й гострими в антифеодальній ідеології, в тому числі й у поглядах гуманістів-полемістів, були питання про державу та її основи, закон і право, форми й методи управління державою, суверенітет державної влади й межі її панування над особою, індивідом. Найповніше ці питання розкриті в творчості Станіслава Оріховського-Роксолана (1513—1566), який був найвизначнішою постаттю східнослов'янського Відродження.

В історії утвердження української державності значний інтерес становить доробок діячів Києво-Могилянської академії, починаючи від її засновників — Іова Борецького, Мелетія Смотрицького, Захари Копистенського, Петра Могили — аж до просвітників і політичних діячів першої половини 18 ст.

Принцип всестановості, рівності всіх у навчанні, проголошений Київською братською школою й підтриманий академією, не лише забезпечував демократичні засади їхнього внутрішнього життя, а й відповідав найвищій меті — залучити до навчання якомога більше української молоді, поширювати освіту серед народу. Києво-Могилянська академія мала загальнонаціональний характер, охоплювала всі стани українського суспільства, від "гетьманича до посполитого". "У ній, — як писав Іван Мазепа, — цвєченіє всякому з малоросійських дітей хотя чому учитися походить". Цей перший в Україні вищий навчальний заклад відігравав надзвичайно важливу роль як об'єднавчий духовний осередок. До Києва "по науку" діставалася молодь з усіх куточків українських земель[3, c. 67-69].

Найголовніші події, що передували утворенню української держави, — формування збройних сил, згуртування різних соціальних груп населення навколо ідеї національного визволення, будівництва національної школи й національної церкви — відбувалися за безпосередньої участі діячів Києво-Могилянської академії.

Особливо велику роль відіграла академія у формуванні правлячої верхівки українського суспільства, еліти, що, за твердженням Дмитра Донцова, є живим символом нації. "Мусить вона, — вважає вчений, — насамперед бути тверда і невблаганна щодо себе самої, не піддаватися матеріальним спокусам вигідництва, ставлячи понад усе поняття честі та обов'язку, безоглядно вірити в свою справу, мусить вона вірити тільки в свою організуючу ідею, служити їй як найвищій меті".

З огляду на те, що Києво-Могилянська академія завжди була інституцією, де, як зазначав Данило Апостол, "…сини України і прочії наукам визвольним навчаються і звідтіля підпору церкві православній і вітчизні чинять", підтримували її такі державні діячі України, як Богдан і Юрій Хмельницькі, Іван Виговський, Іван Самойлович, Іван Мазепа, Іван Скоропадський та ін. Богдан Хмельницький, подаючи всебічну допомогу академії, вважав, що в цій справі він є лише продовжувачем дій Сагайдачного на підтримку "братських училищ київських", від яких у народі буде пам'ять вічна[2, c. 36-38].

3. Політичні концепції в XIX ст. на початку ХХ ст.

Важливою сторінкою в розвитку політичних теорій в Україні були 19 ст., особливо його друга половина, й початок 20 ст. У цей час на українських землях виникає багато різних політичних течій і напрямків, які втілювали собою складну гаму суспільно-політичних відносин, різноманітних інтересів і потреб, політичних намірів та устремлінь. Ідеї кожної з цих течій і напрямів політичної думки з урахуванням національних і етнічних характерних рис були безпосереднім відображенням класової боротьби, національних і релігійних відносин, боротьби за державну владу.

Після розгрому Запорозької Січі, введення кріпацтва, ліквідації договірних відносин України з Росією політичне життя в Україні надовго ніби завмерло. Про це яскраво висловлено в анонімному листі до редактора "Колокола" (на сьогодні автор відомий — це патріот України, просвітник, історик Микола Костомаров). "Відтоді Україна мовчала, її народність була зневажена. Ім'я "хохол", яке москалі давали козакам від їхніх оселедців, зробилося синонімом дурня. Поетична мова України стала предметом глуму та посміху… Українська історія була або занехаяна, або подавалася в перекрученому вигляді, відповідно до благих цілей і видів уряду".

Більшість земель України тоді перебувала в складі Російської імперії — Лівобережжя, Правобережжя, Південна Україна, а Східна Галичина, Південна Буковина й Закарпаття — у складі Австро-Угорської імперії. Тому розвиток політичних ідей в Україні в ті роки особливо тісно переплітався з передовою думкою російських учених, мислителів, політологів. У багатьох питаннях вони виступали однодумцями, палкими прихильниками, захисниками спільних поглядів.

Ідеї соціального й національного визволення породжувалися тим нестерпним колоніальним режимом, в якому перебувала Україна впродовж багатьох століть. Особливо це стало проявлятися в період польського та російського поневолення. Економічна політика російського уряду незмінно йшла врозріз з інтересами України як суто хліборобського краю. Митні тарифи, фінансова політика, непомірні податки викликали в українського населення гнів та обурення, спричинювали антиросійські, антиподьські й взагалі антиіноземні настрої.

Перша половина 19 ст. проходила під знаком тяжкої політичної реакції. Після жорсткої розправи з декабристами царський уряд розпочав непримиренну боротьбу проти будь-яких ліберальних ідей. В імперії визнавалися три основні принципи, на яких мала триматися вся російська державність: православ'я, самодержавство й народність. Православ'я як виключно панівний принцип не могло бути визнане західноукраїнськими землями, де тривалий час упроваджувався католицизм. Для свідомої частини українського населення самодержавство означало не тільки зосередження всієї влади в руках монарха, а й рішуче усунення громадянства від усякої участі в політичному житті, недопущення ніякого самоуправління. Третій принцип державної системи — народність — належало розуміти як панування великоруської народності й придушення національного партикуляризму. В імперії склався жорстокий політичний режим із суворим централізмом, який випливав з ідеї самодержавної влади: усі провінції управлялися з єдиного центру — з Петербурга. Ця система трималася на поневоленні широких народних мас[11, c. 82-84].

Така система державного устрою не могла не викликати невдоволення людності. З іншого боку, царський режим страшенно боявся будь-якого радикального руху, що міг виникнути й виникав в Україні. Як свідчать історики, коли генерал-губернатор Правобережної України князь Микола Рєпнін виступав перед центральним урядом з проектом поліпшення тяжкого економічного стану населення, його було запідозрено в українському сепаратизмі, негайно усунено й відправлено за кордон. Усім відома реакція Миколи І на появу Кирило-Мефодіївського товариства. Отже, страхом українського сепаратизму була пройнята вся економічна, політична й духовна спрямованість царського режиму.

Ідеї Кирило-Мефодіївського товариства, яке утворилось у Львові близько 1845 p., були першою політичною програмою для українства. Товариство об'єднувало гурт молодих вчених і письменників, який уособлював квіт української інтелігенції. Тут були: обдарований історик і викладач університету Микола Костомаров, викладач гімназії та видатний письменник Пантелеймон Куліш, високоосвічений чиновник Микола Гулак, вчитель Василь Білозерський. Згодом до них приєднався геніальний Тарас Шевченко.

Програма кирило-мефодіївців мала багато спільного з думками декабристів і петрашівців, революційних демократів, зокрема, В.Г. Бєлінського, О.І. Герцена, прогресивними концепціями визначних діячів польського визвольного руху — А. Міцкевича, Й. Лелевеля, С. Гощинського та ін.

Протягом приблизно 14 місяців існування товариства його члени підготували низку програмних положень, найважливіші з яких знайшли своє відображення у творі М. Костомарова під назвою "Закон Божий (Книги Буття українського народу)".

Українська справа у цьому творі пов'язувалась із долею інших слов'янських народів, з бажанням об'єднати всі слов'янські народи, кожен з яких творив би свою державу і мав змогу розвивати свою культуру. Всі вони повинні були розвиватися на демократичних засадах рівності, свободи, релігійної толерантності. Члени товариства виступали за визволення селян від кріпацтва. Передумовою перебудови існуючого ладу на нових засадах товариство вважало знищення абсолютизму, повалення царату. Провідне місце у слов'янському об'єднанні відводилось Україні. У книжці М. Костомарова "Закон Божий" говорилось:

"І встане Україна з своєї могили, і знову озветься до всіх братів своїх Слов'ян, і почують крик її, і встане Слов'янщина, і не позостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сіятельства, ні превосходительства, ні пана, ні боярина, ні кріпака, ні холопа — ні в Московщині, ні в Польщі, ні в Україні, ні в Чехії, ні в Сербії, ні у Болгар. І Україна буде не підлеглою Речі Посполитої в союзі Слов'янським. Тоді скажуть всі язики, показуючи рукою на те місце, де на карті буде намальована Україна: "От камень, него же не берегоша зіждущії, той бисть во главу угла!"[5, c. 59-62].

Кирило-Мефодіївське товариство проіснувало недовго (1847 р. члени товариства були заарештовані і покарані), але його ідеї справили великий вплив на подальший розвиток визвольних ідей в Україні. Діяльність товариства була першою спробою української інтелігенції перейти від суто культурницького до політичного етапу національного розвитку України.

Слід відзначити, що, поділяючи загальні засади своєї програми, члени товариства розходились у питанні про першочергові завдання. М. Костомаров вважав першочерговим домогтись єдності слов'ян. П. Куліш наголошував на розвитку, насамперед, української культури. Тарас Шевченко пристрасно відстоював ідеї соціального і національного звільнення українців. За радикалізм своїх ідей Тарас Шевченко був покараний найжорстокіше. Тут, до речі, слід наголосити, що творчість селянського поета-бунтаря, який піднявся від раба-кріпака до вершин поезії й мистецтва, відчутно позначилася й на формуванні революційно-демократичного крила в Росії 50—60-х років 19 ст.[1, c. 118]

Висновки

Таким чином, ідейні традиції Київської Русі спиралися на державотворчі процеси, відбивали інтереси реального політичного життя. Київські мислителі виступали на підтримку великокнязівської влади, централізованої держави — єдино можливих в тих умовах. Іларіоном, Нестором, Мономахом, Заточником розроблені критерії ідеального правителя — моральні (повна відповідність особистих якостей нормам християнської етики), юридичні (дотримання законності як у придбанні влади, так і в способах її реалізації), політичні (уміння забезпечити управління країною, мир із сусідами, союз з церквою, ефективну соціальну політику і т. д.). Важливими результатами були чітко сформульовані принципи політичної влади, її мети і рамки, обмежені нормами звичаїв і писаним правом («правдою»). Політична думка утверджувала і розвивала ідеї про природу влади і права, ролі законності, справедливості, милосердя в державі. Під впливом античної літератури тут починають проростати раціоналістичні і гуманістичні ідеї.

Принципи політики, права, моралі закріпилися й в афоризмах, прислів'ях і приказках, що побутували в Київській Русі: «Багатим усі люди друзі», «Хто багатьом страшний, той буде багатьох боятися», «Заздри не тому, хто більшої влади домігся, а тому, хто добре з похвалою залишив її», «Божевільна влада буває причиною зла», «Хто хоче іншими керувати, нехай спочатку навчиться володіти собою» та ін.

Список використаної літератури

1. Гелей С. Політологія: Навчальний посібник/ Степан Гелей, Степан Рутар. — 5-є вид., перероб. і доп.. — К.: Знання , 2004. — 645 с.

2. Дробінка І. Г. Політологія: Навчальний посібник/ І. Г. Дробінка, Т. М. Кришталь, Ю. В. Підгорецький; Мін-во освіти і науки України. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 289 с.

3. Іщенко М. Політологія: Навч. посібник для студ. вищих навч. закл. / Черкаський національний ун-т ім. Богдана Хмельницького. — Черкаси : Видавництво ЧНУ, 2004. — 387с.

4. Кирилюк Ф. Політологія Нової доби: Посібник для студ. вищ. навч. закл./ Федір Кирилюк,. — К.: Академія, 2003. — 303 с.

5. Кузь О. Політологія: Навч. посібник / Харківський національний економічний ун-т. — Х. : ХНЕУ, 2004. — 340с.

6. Обушний М. Політологія: Довідник/ Микола Обушний, Анатолій Коваленко, Олег Ткач; За ред. Ми-коли Обушного; КНУ ім. Т. Г.Шевченка. — К.: Довіра, 2004. — 599 с.

7. Політологія: Навчальний посібник/ Валентина Штанько, Наталія Чорна, Тетяна Авксентьєва, Лідія Тіхонова,; Мін-во освіти і науки України, Науково-методичний центр вищої освіти. — 2-є вид., перероб. і доп.. — К.: Фирма "ИНКОС": Центр учбової літератури, 2007. — 287 с.

8. Політологія: Академічний курс: Підручник/ Л. М. Герасіна, В. С. Журавський, М. І. Панов та ін.; М-тво освіти і науки України. — 2-ге вид., перероб. і доп.. — К.: ВД "Ін Юре", 2006. — 519 с.

9. Політологія: терміни, поняття, персоналії, схеми, таблиці: Навчальний словник-довідник для студентів вищих закладів освіти/ Укл.: В.М. Піча,Н.М. Хома,; Наукова ред. В.М. Пічі. — К.: Каравела; Львів: Новий Світ-2000, 2001. — 311 с.

10. Холод В. Політологія: Навчальний посібник/ Володимир Холод,. — Суми: Університетська книга, 2001. — 405 с.

11. Шляхтун П. Політологія: Теорія та історія політичної науки: Підручник для студентів вищих навчальних закладів/ Петро Шляхтун,; Ред. В. М. Куценко. — К.: Либідь, 2002. – 573 с.