Перша частина міркувань (філософська)

Право власності — це феномен, що видається одночасно простим і надзвичайно складним, ясним та незбагненним, лінійним і структурованим, скомпільованим та розосередженим, необхідним для його розуміння як такого й навпаки — лише як передумова, інструмент і наслідок дії різних правових механізмів. Власність подається ледве не як сутність соціального буття людини й одночасно як «ніщо» у речовому її розумінні (як за Ж.-П. Сартром «Буття й ніщо»). Вона видається сфальцьованим згустком можливостей людини, тим його кодом, використання якого розкриє необхідні напрями для його «просування» життєвими дорогами. Разом з тим вона, звичайно, не може й не повинна сприйматися мотлохом, названим речами або майном у буденному його розумінні. Адже як таке воно є тлін, і те, що сьогодні видається очевидно важливим і прекрасним, завтра вже не потрібно, обтяжливо й потворно. Устаткування через якийсь час стає купою металу, незатребуваного, але реально існуючого, такого, що вчора мав цінність, а сьогодні за його рахунок неможливо погасити борги. Те, що фізично існує, вже може бути «ніщо», а те, чого ще немає, що як реальність не відтворена, вже може цінуватися як потенціал, на який є попит і який породжує відносини, схожі з виникненням і використанням гіпотетичних майнових благ.

Власність у релігійному сприйнятті є злом, яке тягне людину в безодню гріхів, або можливістю принести благо людям. У природно-правовій доктрині власність бачиться як життєва необхідність, така ж природня, як і здоров’я, воля, саме життя.

Маючи власність, людина не тільки окреслює свій простір, розширюючи або звужуючи його, а й здатна реалізувати себе, свої інтереси, набути права. І навпаки: власність є не тільки тягарем («власність зобов’язує»), а й породжує відповідальність перед соціумом (особливо для публічної власності). Вона вимагає адекватного (а іноді й більше того) ставлення до себе, відкриває шлюз тривогам і занепокоєнню про свою схоронність і більше того — збільшенню свого обсягу. Останнє змушує ввімкнутися в постійну круговерть відносин, щоб не зупинитися, оскільки зупинка призведе до втрат, і навіть зниження темпів — до деградації й поступової незначності навіть ще існуючої формально власності. Але одночасно це є стимулом постійного розвитку, у тому числі думки, а звідси — формування творчих ідей, зумовлених темпом модернізації.

Право заохочує й стримує, направляє та заважає — тобто теж виконує досить неоднозначну роль. Воно інколи «плететься», в той час коли відносини власності вирвалися вперед, і не помітити цього не можна. Іноді це призводить не тільки до безглуздості й труднощів, а й до трагічних наслідків.

Право має бути гнучким інструментом, по суті, обслуговуючим суспільні відносини, але одночасно істотною мірою і формуючим їх, однак не перешкоджаючим їхньому розвитку в тому русі, який об’єктивно сформувався. І навпаки — воно має знайти способи впливу на ті негативи, які заважають цьому руху, а не навпаки. Проте не виключені випадки, коли право рухається помилковим шляхом, прийнявши деформацію за правильне русло. Тоді маємо великі проблеми, викорінювання яких вимагає істотних зусиль і часу.

Ступінь значущості феномена, що називається власністю, важко оцінити, а рівень його модифікацій постійно змінюється (і аж ніяк не в бік спрощення) разом із змінами життєвого простору й устрою.

Друга частина міркувань (постановочна)

Міркування, поміщені вище, з очевидністю демонструють усю складність розуміння власності й дозволяють вказати на деякі з тих проблемних сфер, до яких є залученим дослідник, який має намір аналізувати власність і право власності.

1. Різні рівні регулювання відносин власності (конституційний і цивільно-правовий, а також численні види саморегулювання (корпоративне, локальне, договірне).
2. Перехресне регулювання відносин власності різними галузями законодавства.
3. Загальноприйнятий підхід до розуміння публічного й приватного права зумовлює існування публічної й приватної власності. Більш вузька проблема — поділ права власності на типи, форми, види.
4. Структурні зміни в економіці, політиці, соціумі й, як наслідок, у свідомості (точніше, в усвідомленні цих змін), а також темпи цих процесів позначилися на правових конструкціях, одні з яких згодом відмирають, інші — відтворюються, треті — зміцнюють свої позиції.
5. Видозміна об’єктів прав як наслідок тенденцій швидких змін знарядь праці, соціокультурного середовища людини тощо.
6. Підміна правових понять і вивірених юридичних конструкцій економічними, технічними, організаційними, які не знайшли свого адекватного втілення в праві й тому породили безліч суперечностей.

Третя частина міркувань (аналітична)

Розглянемо в більш розширеному аспекті поставлені проблеми.

1. Не охоплюючи усіх рівнів регулювання відносин власності (що неможливо в межах однієї статті), можна запропонувати більш уважно поставитись до співвідношення конституційного права власності (і насамперед усього, що пов’язане з його захистом) і цивільного права власності. Ті аксіоматичні твердження, що конституційні норми обумовлюють цивільно-правові або навпаки, що останні повинні ґрунтуватися на перших, — придатні лише для «високої» теорії. На практиці ж часто конституційна норма виявляється занадто «відірваною» від тих відносин, які складаються із застосуванням цивільно-правових норм. Зокрема, якщо торкнутися питання про конституційне право власності (а воно все частіше розуміється як суб’єктивне право) і суб’єктивне цивільне право власності, то очевидною є їхня різниця хоча б при розгляді їх виникнення, припинення й захисту. З позицій цивільного права особа, чиє майно було викуплене для суспільних потреб (статті 350-351 ЦК України), перестала бути власником. У зв’язку з цим не можна стверджувати про захист її права у випадку, якщо це майно тривалий час не використовувалося для тих потреб, задоволення яких послужило підставою для його викупу. Позов колишнього власника в суді не підлягає задоволенню.

Зовсім інша позиція Конституційного суду Австрії, який задовольнив вимоги такої особи про повернення майна у власність, причому навіть без розгорнутої аргументації в силу очевидності порушень її права [1, 11-12].

У наш час чимало випадків, коли особа одержала дозвіл на будівництво та розпочала зведення об’єкта, а через певний час цей дозвіл було скасовано з тих чи інших підстав. Особа ще не стала власником, однак очевидним є порушення її прав, які мають бути захищені в порядку, подібному наведеному вище.

Ще одним прикладом, який демонструє різнорівневе розуміння права власності в комбінації з іншими правами (правами на чуже майно, правом на житло), є норма ст. 40 Закону України «Про іпотеку», згідно з якою члени сім’ї власника, який передав в іпотеку свою квартиру, у випадку звернення на неї стягнення зобов’язані її звільнити. Наслідком цього, безумовно, є порушення не тільки права на житло проживаючих у квартирі членів сім’ї, а й їх речових прав (прав на чужі речі). І якщо в РФ проблема розбіжностей між конституційними й суб’єктивними цивільними правами була вирішена внесенням змін до ЦК і ЖК, то в Україні ця проблема взагалі не представляє інтересу для обговорення цивілістів.

Аналіз цих та інших численних прикладів впливу конституційних норм на право власності дає змогу стверджувати про конституційне право власності як більш широке, фундаментальне право, яке повинно не тільки проголошувати й гарантувати, а й забезпечувати чинними механізмами та захищати права кожного суб’єкта права власності.

2. Перехресне регулювання відносин власності різними галузями законодавства — це проблема в цілому недосконалості українського законодавства. Наявність різних кодексів, сфера регулювання яких так чи інакше охоплює відносини власності, а також цілої товщі законів не тільки ускладнює їхнє регулювання, а нерідко — заплутує його [2, 62-71].

Через відсутність наукових обґрунтувань правового регулювання складних, багаторівневих відносин власності законодавець нерідко використовує подвійне, навіть потрійне нормування тих самих сторін поведінки людей при здійсненні економічної діяльності [3]. Це ми спостерігаємо в дублюванні, а найчастіше у принципово різних підходах до регулювання відносин власності в ЦК, ГК, ЗК, ЖК, СК, а також численних законах. Ці суперечності найбільше відчутно позначаються на суб’єктивних правах власників у судовій практиці. Суд повинен у таких випадках застосувати належну норму права, незалежно від її галузевої належності.

3. Ґрунтуючись на поділі права на приватне й публічне, поряд із терміном «приватна власність» часто вживається термін «публічна власність». Разом з тим поняття останньої в цивілістиці не розкривається. У кращому випадку робляться спроби досліджувати в цивілістичному руслі державну й комунальну власність, та й то не загалом, а в певних аспектах — відповідальність власника, набуття, захист права власності тощо. Як правило, це викликає невдоволення української цивілістичної громадськості, яка звинувачує дослідника у відході від спеціальності 12.00.03. Однак слід заперечити, що Конституція й ЦК України установили загальний підхід до регулювання відносин усіх власників, і має бути те загальне, що ріднить і поєднує приватну й публічну власність саме як правові категорії. Тим часом істотні відмінності в суб’єктному складі зумовлюють і досить значні відмінності у правовому режимі майна, що належить приватним і публічним власникам. Звідси проблема розподілу права власності на типи, форми, види [4, 145-154]. Крім загальнотеоретичного інтересу, який викликає ця дискусія, звичайно, чимале значення має й практичний її аспект. Так, публічним або приватним власником бачаться партії, релігійні організації? Чи можна вважати приватним власником національні акціонерні компанії або інші АТ, контрольні пакети акцій яких належать державі? І навпаки, чи можна стверджувати про поділ державної власності на приватну (використовувану для задоволення приватного інтересу одержання прибутку від свого майна — державних підприємств та ін.) і публічну (яка не підлягає відчуженню, приватизації, оскільки покликана задовольняти публічні інтереси)? [5].
4. З початку 90-х років в Україні разом зі змінами в економіці й супутніми їм адекватними змінами в інших «шарах ноосфери» відбувається кардинальне оновлення законодавства про власність. На початку усіх цих подій законодавство формувалося наспіх і в якомусь «соціальному пориві», чим пояснюються його численні прояви примітивізму. Тому його подальше реформування має бути обміркованим, виваженим і проводитися на основі погоджених концептуальних підходів. Однак, на жаль, цього не відбулося. І якщо ми з посмішкою згадуємо горезвісні акції трудового колективу, колективну власність працівників державного підприємства та інші «пережитки перехідного періоду», то неможливо пояснити те, як могло вийти, що наша країна має пальму першості у вигляді Господарського кодексу й несе її на потіху всім з гордо піднятою головою недоука.

Необхідність своєчасного погоджування всіх численних факторів, що впливають на формування правового регулювання власності, аби не допустити крену в тому або іншому напрямі, демонструють ті події, які переконливо доводять, що коріння соціалістичної власності живучі й дають свої паростки, незважаючи на жваве корчування (приватизацію, оренду та ін.). Саме природа соціалістичної власності позначилася на тотальному прагненні державної власності зберегтися, а в якомусь розумінні й збільшитися, вважаючи себе єдиною «спадкоємицею» соціалістичної власності всупереч інтересам інших колишніх соціалістичних власників — Комуністичної партії, профспілок, громадських організацій, у яких держава різними шляхами намагається «відібрати» їх майно.

5. Видозміна об’єктів прав спричинила зміну й відносин між суб’єктами, що складаються з приводу цих об’єктів. Правове ж регулювання цих відносин часто запізнюється, а їх наукове осмислення, як не сумно, ще інертніше. Консерватизм нашої цивілістичної науки призводить не тільки до «пробуксовки», а й до спотворення помилковими теоріями. Це нерідко є наслідком звичайного підходу міряти відомими мірками. Однак для нових відносин нерідко ці мірки не підходять зовсім. Так це трапилося з інтелектуальною власністю й так це відбувається з корпоративною власністю. При цьому якщо історія з інтелектуальною власністю для вчених уже перейшла в інше русло, і переважна їх більшість переконана у правильності концепції виключних прав, то дискусія з корпоративною власністю нині перебуває тільки в зародковому стані. Однак порівняння між цими, хоча й досить різноплановими, але в силу хоча б уживаної термінології схожими правовими явищами, провести можна. Дуже слушно помітив Є. Суханов, що поняття «інтелектуальна власність» є двічі умовним, адже крім того, що не має жодного відношення

до власності, стосується не тільки результатів інтелектуальної діяльності в буквальному значенні цих слів [6, 26]. Відмова від цього поняття в цивільному законодавстві РФ зумовлена тим, що інтелектуальні (або виключні) права — це принципово інша група прав, аніж право власності, що виконує щодо нематеріальних об’єктів «ту ж економічну функцію, що й право власності для матеріальних об’єктів, але зовсім іншими правовими засобами, використовуючи інші правові механізми» [7, 114-115,291-292, 348-349].

Процес впливу наукового осмислення на законодавче регулювання тривав досить довго. Ще Я. Канторович писав на початку ХХ ст., що залишилося мало прихильників теорії «розумової власності» [8, 9], але подібні за суттю висловлювання мали місце й раніше [9, 25-65; 10, 111-118].

Стосовно корпоративної власності, то спостерігається картина, відмінна від приватної власності: замість схеми «один об’єкт — один суб’єкт» виникає інша — «на один об’єкт — декілька (множинність) суб’єктів (але не права власності, а тих, хто роблять внески чи придбавають акції) зі створенням ними нової єдності — корпорації». її кошти як власника складаються з коштів багатьох її учасників (акціонерів, членів). Останні, у свою чергу, роблять внески не в одну, а в чимало корпорацій (як промислові, так і банки, недержавні пенсійні фонди, страхові компанії). Капітал начебто має першочергове значення для кожної конкретної корпорації, й разом з тим має звичай «перетікати» у зв’язку з функціонуванням ринку капіталів. Самі корпорації також перебувають у постійній трансформації, як правило, шляхом злиття і приєднань. Хоча можливі й зворотні процеси, зумовлені конкурентним законодавством, зниженням ризиків при здійсненні розгалуженої діяльності в різних країнах.

6. Усе висловлене вище наочно демонструє економічне підґрунтя власності, без чого не тільки не обійтися, але саме воно й слугує базою для правового регулювання. Однак «пуповина» між економічним поняттям власності й правом власності не дозволяє не тільки законодавцеві, але нерідко й ученим утримуватися на правових позиціях (при вирішенні проблеми про форми власності, про власність юридичних осіб). А розгалуження й ускладнення зв’язків між власником і майном, до якого (як часто вважається) він має відношення (у корпораціях), призводить до необхідності вести мову не про звичну тріаду правомочностей власника, а про управління майном корпорації, завдяки чому так чи інакше задовольняються й власницькі інтереси її учасників.

Звичайно, для будь-якого практикуючого юриста ясною є надуманість конструкції тріади правомочностей власника стосовно учасника (акціонера) господарського товариства. Воля останнього не може братися за основу, як це буває у відносинах приватної власності, і він не може як завгодно володіти, користуватися й розпоряджатися об’єктом свого права як річчю. Виключити ж його із суб’єктного складу відносин власності в корпораціях було б також неправильно, як і вважати його власником, оскільки власником майна є сама корпорація. Учасник (акціонер) здійснює свої права стосовно майна, у формуванні й збільшенні якого, без сумніву, є його частка, шляхом участі в управлінні корпорацією (господарським товариством). Перефразувавши вираз «через терени — до зірок», можна наголосити: «Через корпоративну власність — до корпоративного управління». Однак глибина ідеї саме у протилежному: за допомогою належного корпоративного управління досягти ефективної віддачі від корпоративної власності у вигляді збільшення капіталу.

Тому допустимо навіть вказати, що ми маємо натуральну (приватну) і синтетичну (корпоративну) власність. Можна висловитися й інакше: пряма й непряма власність. Пряма — безпосереднє здійснення власником правомочностей, безпосередній вплив на об’єкт і безпосереднє присвоєння. Непряма — все зазначене вище здійснюється особою, але опосередковано, а тому виникають способи, що дозволяють установити цей опосередкований зв’язок. Ці способи і є корпоративним управлінням. Для цих цілей і придуманий був новий об’єкт — цінний папір, акція, яка є сурогатом майнових та не- майнових (організаційних) прав і буфером для двох суб’єктів — корпорації та акціонерів. Вона «зчіплює» їх права, дозволяючи взаємовигідно й взаємозалежно їх здійснювати.

Четверта частина міркувань (заключна)

Питання власності є основними й потребують свого осмислення. Це процес постійний, в епіцентрі якого перебуває адаптація сутнісних засад права власності на тому або іншому етапі розвитку суспільства.

Якщо ми звикли сприймати власність як речове право (право на річ), то це зовсім не свідчить, що це раз і назавжди існуюча данність. Поступово ми стали стверджувати про власників майна, до складу якого включаються майнові, а також деякі немайнові права, що мають вартісну оцінку. Пізніше з’явився термін «право інтелектуальної власності», яка по-іншому регулюється, ніж речове право власності. Очевидні відмінності цих прав за об’єктом і змістом. Поки ще вислизає з уваги цивілістів публічна власність, що розцінюється як публічна правова категорія. Все очевиднішими стають відмінності між речовим правом власності й корпоративною власністю, сутність яких різниться.

С. Алексєєв назвав це метаморфозою власності, якісним розворотом від речових до зобов’язальних відносин, іншою власністю порівняно з тією, яка заснована на греко-римській культурі. Проте він вважає її власністю, додаючи, що вона у своєму споконвічному, первородному вигляді, тобто як речове відношення, зникає [11, 52, 54, 72, 73]. Цей феномен неможливо залишити без уваги, коли внаслідок поступових відпадань від права власності правомочностей власника (в інтелектуальній і корпоративній власності), а потім і їх замінника — контролю (у корпоративній власності), проте, залишається щось. Все це нагадує чеширського кота з відомої казки про Алісу: останнє, із чим ми повинні розстатися, — це з його посмішкою.

Таким чином, зазначимо, що власність є суспільною категорією, яка змінюється відповідно зі змінами, властивими суспільству. Його агресивність при непослідовному й слабкому законодавчому органі, проблемному стані судового захисту й багатьох інших факторах призводить до того, що власник піддається постійним нападам і перебуває в небезпеці. Крім мисливця й жертви, є ще середовище, від якого багато що залежить. Це правова культура, правове суспільство або навпаки. Тому обговорення і навіть спроба вирішити питання законодавчого регулювання власності самі по собі вирішити існуючих проблем не можуть, допоки не будуть вирішені проблеми того середовища, в яке поміщений власник.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1. Гаджиев Г. А. Конституционные основы современного права собственности // Актуальные проблемы права собственности. Материалы научных чтений памяти проф. С. Н. Братуся (Москва, 25 октября 2006 г.). — М., 2007.
2. Спасибо-Фатеева И. В. Методологічні витоки кодифікацій : потреби, обґрунтованість, кон’юнктурність : матеріали круглого столу АПрНУ «Методологія приватного права : сучасний стан та перспективи розвитку» // Право України. — 2009. — № 8.
3. Андреев В. К. О праве частной собственности в России (критический очерк). — М., 2007 // Справочная правовая система «КонсультантПлюс Проф».
4. Спасибо-Фатєєва І. Форми права власності // Вісник АПрНУ. — 2009. — № 3.
5. Роберт П. Годэн. Взаимосвязь между публичной и частной собственностью в Канаде и Квебеке // Вестник гражданского права. — 2006. — № 2. — Т. 6 // Справочная правовая система «Кон- сультантПлюс Проф».
6. Суханов Е. А. Выступление на парламентских слушаниях в Госдуме 5 октября 2006 г.; Гражданский кодекс Российской Федерации. Часть четвертая. — М., 2007.
7. Дозорцев В. А. Интеллектуальные права : Понятие. Система. Задачи кодификации : сб. ст. — М., 2003.
8. Канторович Я. А. Авторское право. Систематизированный комментарий к постановлению ЦИК и СНК СССР от 30 января 1925 г. «Об основах авторского права». — М., 1926.
9. Шершеневич Г. Ф. Авторское право на литературные произведения. — Казань, 1891.
10. Пиленко А. А. Право изобретателя (Классика российской цивилистики). — М., 2001.
11. Алексеев С. С. Собственность в акционерном обществе // Проблемы теории гражданского права. — М., 2003.