Вступ.

Розділ 1. Грошовий обіг і його закони.

1.1. Сутність і економічна основа грошового обігу.

1.2. Моделі грошового обігу.

1.3. Закони грошового обігу.

Розділ 2. Система регулювання грошового обігу та вплив законів обігу.

Розділ 3. Дослідження грошового обігу, його законів та наслідки їх порушення у відкритій економіці.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Актуальність теми. Сучасна світова економіка характеризується взаємним впливом економік різних країн і поглибленням зовнішньоекономічних зв'язків. Цей процес стосується як обміну товарами та послугами, так і руху капіталу. Зрозуміло, що ці тенденції слід ураховувати при розробці національної монетарної політики, оскільки взаємовплив економік різних країн здійснюється передусім через гроші. Якщо при цьому зовнішній вплив на національну економіку є значним, то саме він зумовлює основні засади монетарної політики країни як складової внутрішньоекономічної політики. Отже, для узгодження цієї політики зі станом світової економіки слід розглянути взаємозв'язок між національною монетарною політикою та ступенем економічної інтеграції країни у світову економічну систему.

Історіографія дослідження. Питанням грошового обігу на макроекономічному рівні було присвячено багато наукових праць. Серед основних слід відмітити вітчизняні дослідження В. Андрійчука, І. Бланка, П. Гайдуцького, Б. Губського, І. Лукінова, Д. Черваньова. Ними досліджено значний фактичний матеріал, на основі чого зроблено відповідні висновки та обґрунтовано низку рекомендацій щодо руху капіталу та підвищення ефективності його використання. Проте практично жодна з праць цих вчених не може претендувати на закінченість і остаточність у вирішенні цілого комплексу важливих питань, пов'язаних з досліджуваним явищем.

Мета дослідженняу тому, щоб на основі залучення комплексу джерел, відтворити об’єктивний і цілісний процес формування й функціонування грошового обігу, формулювання його основних законів. Ця мета реалізується шляхом виокремлення таких завдань:

— з’ясувати стан і повноту дослідження проблеми;

— дослідити вплив конкретно історичних, політичних та економічних чинників на процеси формування й обігу грошових знаків;

— вивчити загальні тенденції і специфічні особливості грошового обігу;

— проаналізувати значення законів грошового обігу та наслідки їх порушень.

Об’єктом дослідженняє поняття грошового обігу.

Предметом дослідженняє процес створення та функціонування грошового обігу, його роль у соціально-економічному, політичному та культурному житті України.

Методи дослідження. Для виконання поставлених завдань використовувалась сукупність загальнонаукових і прикладних методів наукового пізнання.

Структура роботиобумовлена метою та завданнями дослідження і базується на основі хронологічно-проблемного принципу. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків (2 стор.), списку використаних джерел і літератури.

Розділ 1. Грошовий обіг і його закони

1.1. Сутність і економічна основа грошового обігу

Гроші виступають основним інструментом функціонування ринкової економіки. Вони виконують свої функції у результаті безперервного руху в сфері обігу. В обігу гроші функціонують реально, як наявна цінність і тому повинні виступати в певній формі, яка забезпечувала б їм необхідну довіру з боку суб'єктів ринку та необхідні зручності і вигоди останнім.

Грошовий обіг — це рух грошей у готівковій і безготівковій формах, який обслуговує реалізацію товарів і нетоварні платежі в господарстві.

У міру розвитку ринку, розширення і поглиблення грошових відносин ускладнювалися вимоги з боку ринку до грошей. У відповідь на це гроші змінювали свою форму.

Закони грошового обігу — спроба усвідомити шляхи подолання або уникнення надзвичайно складного економічного явища, що пов'язане саме з паперовими грошима — інфляції.

Відповідно до різних форм грошей та виконуваних ними функцій розрізняють певні типи законів грошового обігу. З урахуванням виконуваних повноцінними грошима функцій міри вартості та засобу обігу, а також за умов металевого грошового обігу, насамперед золотого монометалізму, закон грошового обігу в його найбільш абстрактній формі виражався формулою з цієї формули, кількість грошей, яка обслуговує товарообіг, перебуває у прямопропорційній залежності від суми цін сукупної товарної маси і в оберненопропорційній — від швидкості обороту грошей[6, c. 81-82].

У наведеній схемі (рис. 1.1) для зручності показано лише грошові потоки і не показано зворотні потоки товарів і послуг. Крім того, допускається, що всі ресурси, необхідні фірмам для підтримання їх діяльності, як і самі фірми, повністю перебувають у приватній власності сімейних господарств.

У наведеному рисунку 1.1 товари і ресурси рухаються за часовою стрілкою, а відповідні платежі – в протилежному напрямку. Процеси, показані стрілками, називаються потоками, оскільки вони безперервні та довготривалі, вимірюються в одиницях (наприклад, в гривнях за певний період: рік, місяць, день)[7, c. 48].

З усіх потоків найбільш важливими є:

— національний (сукупний) продукт, тобто загальна вартість всіх виготовлених виробів та послуг;

— національний доход, що характеризує сукупний доход, одержаний населенням, включаючи заробітну плату, ренту, процентні виплати.

Кількісним вимірником товарних потоків є гроші. Кількість грошей в обігу можна визначити виходячи з наступної залежності:

де, М – кількість грошей (грошова маса),

V– швидкість обігу грошей,

Р– рівень цін,

Q– реальний національний продукт.

Наведене рівняння обміну відображає залежність зміни кількості (маси) грошей, що знаходяться в обігу, від рівня цін і розміру реального національного продукту.

На практиці всі показані зв'язки складніші, оскільки до сфери обігу товарів та грошей включаються процеси, пов'язані із заощадженнями, інвестиціями і фінансовими ринками.

Та частина доходу, яка не спрямовується на придбання товарів та послуг, сплату податків, погашення боргових зобов'язань, носить назву заощаджень. Це накопичення у вигляді готівкових коштів, вкладів в банках чи цінних паперах.

Підприємства (фірми) витрачають дещо більше, ніж одержують від продажу своїх продуктів, тому що повинні здійснювати інвестиції.

Інвестиції вкладаються в основний капітал (придбання обладнання, комп'ютерної техніки) і товарні запаси (сировину, матеріали).

Коли до кругообігу залучаються збереження та інвестиції, виникає два шляхи, по яких кошти можуть переходити від господарських суб'єктів до ринків продуктів: прямий та непрямий. Прямий – це безпосередні витрати на споживання, непрямий – це рух засобів через фінансові ринки, заощадження та інвестиції. Оскільки більшість заощаджень здійснюється населенням, а інвестицій – підприємствами, є необхідним набір інструментів, що забезпечує переміщення потоків в грошових коштах від перших до других. Ці механізми діють завдяки функціонуванню фінансових ринків. Фінансові ринки складаються з великої кількості "каналів".

До першої групи таких каналів відносяться канали прямого фінансування, по яких кошти переміщуються безпосередньо від власників заощаджень до позичальників шляхом реалізації акцій, облігацій та інших цінних паперів.

До другої групи відносять канали непрямого фінансування, визначаючи, що потоки грошових коштів від власників заощаджень до позичальників проходять через фінансових посередників, таких як банки, страхові компанії та інші кредитно-ощадні установи.

Завдання фінансових посередників полягає в тому, щоб спрямовувати заощадження від тих учасників економічних відносин, які заробляють більше, ніж витрачають, до тих, які витрачають більше, ніж заробляють. Найбільш важливими фінансовими інститутами є банки[12, c. 52-56].

Фінансове посередництво пов'язане з випуском ліквідних довгострокових зобов'язань з метою одержання коштів та їх наступним вкладенням в менш ліквідні активи. Тим самим фінансові посередники збільшують розміри грошових фондів, випускаючи свої власні довгострокові зобов'язання, а на вилучені від їх продажу кошти купують довгострокові боргові зобов'язання чи цінні папери, що випущені іншими суб'єктами. Подвійний обмін довгостроковими зобов'язаннями відрізняє фінансових посередників від інших фінансових суб'єктів, таких як брокери і дилери. Фондові, товарні біржі також сприяють переміщенню коштів від кредиторів до позичальників, але не випускають на ринок власних довгострокових зобов'язань. Вони приводять в рух товарні маси, впливаючи на розміщення товарів у відповідності з попитом на них.

В аналіз кругообігу продуктів і доходів слід включати об'єкти державного сектора. Зв'язок державного сектора з економічною системою відбуваються трьома шляхами: через податки, державні закупки та позики. Одним з основних джерел державного впливу на процес кругообігу є податково-бюджетна політика.

Зниження податків стимулює як зростання заощаджень, так і зростання споживання, – зростає національний продукт. Зростання обсягів державних закупок також стимулює зростання національної о продукту.

Грошово-кредитна політика, під якою розуміють дії уряду, впливаючи на кількість грошей, що знаходяться в обігу, також с засобом державного впливу на кругообіг.

Розглянемо простий приклад грошового кругообігу.

Сімейні господарства, які безпосередньо чи опосередковано (через торгово-промислові корпорації, що знаходяться в їх власності) володіють всіма економічними ресурсами, постачають ці ресурси підприємствам. Підприємства мають попит на ресурси, оскільки останні є засобами, за допомогою яких фірми виробляють товари та послуги. Взаємодія попиту та пропозиції великої кількості людських та матеріальних ресурсів встановлює ціну на кожний з них. Платежі, які здійснюють підприємства, купуючи ресурси, представляють собою витрати цих підприємств, але одночасно вони відображають потоки заробітної плати, ренти, відсотків і прибутків сімейним господарствам від продажу ресурсів[19, c. 103-104].

1.2. Моделі грошового обігу

Грошовий дохід, одержаний сімейними господарствами від продажу ресурсів, не має реальної цінності. В процесі витрачання грошової о доходу сімейні господарства виражають свій попит на велику кількість товарів та послуг на ринку продуктів. Одночасно підприємства поєднують придбані ними ресурси для виробництва та пропозиції товарів та послуг на тих же ринках. Взаємодія цих рішень про попит та пропозицію і визначають ціни продуктів. З точки зору підприємств потік розрахунків за товари і послуги утворює виручку, чи доходи від продажу товарів та послуг.

Модель кругообігу демонструє складне, взаємопов'язане переплетення процесів прийняття рішень і економічної діяльності. Слід звернути увагу на те, що сімейні господарства і підприємства виступають на обох основних ринках, але в кожному випадку на протилежних сторонах. На ресурсному ринку підприємства виступають як покупці, тобто на стороні попиту, а сімейні господарства, як власники ресурсів та постачальники. На ринку продуктів вони міняються позиціями. Разом з тим кожний з цих економічних суб'єктів і купує і продає.

Коли до кругообігу додаються заощадження та інвестиції, виникають два шляхи, по яких кошти можуть переміщуватися від сімейних господарств до ринків продуктів. Один шлях – прямий, що здійснюється за допомогою затрат на придбання. Другий шлях -непрямий, коли кошти рухаються через фінансові ринки, збереження та інвестиції.

Оскільки більшість заощаджень здійснюють сімейні господарства, а більшість інвестицій здійснюється фірмами, то необхідний певний набір механізмів, який би приводив в рух потоки грошових коштів від перших до других. Саме ці механізми створюються завдяки функціонуванню фінансових ринків.

Фінансові ринки складаються з безлічі різних "каналів", по яких грошові кошти "протікають" від власників заощаджень до позичальників. Ці канали можна поділити на дві основні групи. До першої відносяться канали прямого фінансування, тобто такі канали, по яких кошти переміщуються безпосередньо від власників збережень до позичальників. Можна виділити дві підгрупи прямого фінансування: капітальне фінансування та фінансування шляхом одержання позик.

Капітальним фінансуванням називається угода, за якою фірма одержує грошові кошти для здійснення інвестицій в обмін на надання права пайової участі у власності фірми. Наприклад, продаж підприємствами звичайних акцій. Інша підгрупа методів прямого фінансування – це фінансування шляхом одержання позик. До цієї категорії відноситься будь-яка угода, відповідно до якої фірма одержує грошові кошти для здійснення інвестицій в обмін на зобов'язання сплатити ці кошти в майбутньому з визначеним відсотком, права на частку власності кредитор не одержує. В цьому випадку широко відомий приклад: продаж облігацій, що представляють собою зобов'язання сплатити борг протягом визначеного терміну з відсотками, при цьому зробити це у відповідності до раніше обговореного графіка. Звичайні акції, облігації, а також деякі інші фінансові інструменти називають цінними паперами.

Друга група каналів фінансового ринку – це канали непрямого фінансування. При непрямому фінансуванні кошти переміщуються від сімейних господарств до фірм, проходячи через особливі інститути, до яких відносять, банки, різні фонди, страхові компанії тощо. Ці організації називаються фінансовими посередниками[15, c. 26-28].

Значну роль в кругообігу продуктів і доходів відіграє державний сектор в двох напрямках.

Перший – зв'язок через так звані чисті податки, які рухаються від сімейних господарств до уряду. Другий – державні закупки, в результаті яких кошти переміщуються від уряду на ринки продуктів. Якщо державні закупки перевищують по величині чисті податки (тобто виникає бюджетний дефіцит), то уряд змушений брати позики на фінансових ринках. Така ситуація представлена на рисунку. Якщо чисті податки по величині перевищують державні закупки, то обсяг платежів уряду протягом минулих років буде перевищувати обсяг нових позик: в результаті утворюється чистий потік коштів від уряду до фінансових ринків (цей випадок не показаний на рисунку).

Слід звернути увагу, що тут не показаний прямий потік податків, що сплачуються підприємствами (надходження до бюджету), хоча на практиці фірми сплачують податок на прибуток, а також цілий ряд інших податків.

Ще один вид зв'язку держави в особі уряду з економічною системою –державні позики, що здійснюються на фінансових ринках. Державні видатки не завжди врівноважуються податковими надходженнями. Створений в результаті бюджетний дефіцит покривається за рахунок позик, що здійснюються на фінансових ринках. Ці позики здійснюються шляхом продажу прав, облігацій та інших цінних паперів як фінансовим посередникам, так і безпосередньо сімейним господарствам.

Можлива ситуація, коли в держбюджеті виникає перевищення податкових надходжень над видатками. Тоді він використовується для погашення зроблених в минулому державних позик. В цьому випадку уряд стає чистим постачальником грошових коштів на фінансові ринки.

Використовуючи зв'язки уряд може здійснювати значний вплив на основні елементи кругообігу доходів та продуктів.

Одним з джерел державного впливу на процес кругообігу е фіскальна політика. Збільшуючи чисті податки, уряд може збільшити і розміри грошових засобів, що вилучаються у сімейних господарств. В свою чергу, сімейні господарства в цій ситуації повинні зменшувати або заощадження, або видатки на споживання, чи проводити як те, так й інше. В будь-якому випадку результатом буде зменшення національного продукту. Зниження чистих податків стимулює як підвищення збережень, так і підвищення рівня споживання, позитивно впливаючи таким чином на збільшення національного продукту.

Заходи, що проводяться в рамках фіскальної політики, можуть також приймати форму зміни обсягів державних закупок. Підвищення державних закупок стимулює підвищення національного продукту, оскільки в результаті цього підвищуються доходи фірм від продажу товарів та послуг державі. Також зростають і доходи сімейних господарств, якщо збільшити зарплату працівників, зайнятих в державному секторі чи за рахунок кількості зайнятих в ньому. Зниження обсягів державних закупок призводить до протилежного ефекту[21, c. 17-19].

Грошова маса – це сукупність купівельних, платіжних та накопичу вальних засобів, яка обслуговує економічні зв'язки, належить фізичним та юридичним особам, а також державі. Це важливий кількісний показник руху грошей.

З розвитком форм товарного обміну та платіжно-розрахункових відносин склад та структура грошової маси зазнали значних змін. На початку XX століття при золотому обігу структура грошової маси була в розвину тих країнах наступною: золоті монети складали 40%, банкноти та інші кредитні гроші – 50%, і залишки на рахунках кредитних установ – 10%; напередодні Першої світової війни – відповідно 15, 22 і 67%. Вилучення золотих грошей спочатку з внутрішнього обігу, а надалі із зовнішнього внесло якісні зміни в структуру грошової маси. Повноцінні гроші (золоті) повністю зникли з обігу, домінуюче положення зайняли нерозмінні кредитні гроші, які стали функціонувати в готівковій та безготівковій формах.

Для аналізу зміни руху грошей на певну дату і за певний період у фінансовій статистиці спочатку в економічно розвинутих країнах, а надалі і в нашій країні, стали використовувати грошові агрегати М0, М1, М2, М3, М4.

Агрегат М0 включає готівкові кошти в обігу: банкноти, металеві монети, казначейські білети (в деяких країнах). Металеві монети, що складають незначну частину готівки (в розвинутих країнах 2-3%), дають можливість особам здійснювати дрібні розрахунки. Ці монети карбуються з дешевих металів. Реальна вартість монети значно нижча за номінальну, щоб не допустити їх переплавку з метою прибуткового продажу у формі зливків.

Казначейські білети – паперові гроші, емісія яких здійснюється казначейством. Паперові гроші в даний час функціонують в слаборозвинутих країнах. Переважна роль належить банкнотам, які за своєю сутністю близькі в сучасних умовах до казначейських білетів.

Агрегат М1 складається з агрегату М0 і засобів на поточних рахунках банків. Кошти на рахунках можуть використовуватися для платежів в безготівковій формі, через трансформацію в готівкові кошти і без переведення на інші рахунки. Для розрахунків власники рахунків виписують платіжні доручення (переважна форма розрахунків в українській економіці) або чеки та акредитиви. Саме агрегат М1 обслуговує операції по реалізації валового внутрішнього продукту (ВВП), розподілу та перерозподілу національного доходу, накопиченню та споживанню.

Агрегат М2 містить агрегат МІ, термінові та заощаджу-вальні депозити в комерційних банках, а також короткострокові державні цінні папери. Останні не функціонують як засоби обігу, але можуть перетворюватись на готівкові кошти або чекові рахунки. Заощаджувальні депозити в комерційних банках знімаються в будь-який час і перетворюються на готівку. Термінові депозити доступні вкладнику лише при закінченні певного ороку, у них менша ліквідність, ніж у заощаджувальних депозитах.

Агрегат М3 містить агрегат М2, заощаджувальні вклади в спеціалізованих кредитних закладах, а також цінні папери, які обертаються на грошовому ринку, в тому числі комерційні векселі, які виписуються підприємствами. Ця частина коштів, яка вкладена в цінні папери, створюється не банківською системою, але знаходиться під її контролем, оскільки перетворення векселя в засіб платежу потребує, як правило, акцепту банку, тобто гарантії його сплати банком у випадку неплатоспроможності емітента.

Агрегат М4 дорівнює агрегату М3 плюс різні форми депозитів в кредитних закладах.

Між агрегатами необхідна рівновага, в іншому випадку відбувається порушення грошового обігу. Практика показує, що рівновага буде, коли М2 > МІ (вона закріплюється при М2 + М3 >М1).

В цьому випадку грошовий капітал переходить з готівкового обігу в безготівковий. При порушенні цього співвідношення між агрегатами в грошовому обігу починаються ускладнення: недостатність грошових знаків, зростання цін тощо.

Для визначення грошової маси держави використовують різну кількість агрегатів (наприклад, США – 4, Франція – 2). В Росії та Україні для розрахунку сукупної грошової маси використовують агрегати М0, МІ ,М2 і М3. Дані грошові агрегати включають:

— М0 – готівкові гроші в обігу;

— М1, крім М0 – кошти підприємств на розрахункових, поточних спеціальних рахунках в банках, депозити населення в ощадних банках до запитання, коштів страхових компаній;

— М2 дорівнює М1 плюс термінові депозити населення в ощадних банках, в тому числі компенсація;

— М3, складається з М2 і сертифікатів та облігацій державної позики.

Близько третини грошової маси в Україні припадає на готівкові гроші, причому має місце тенденція зростання цього грошового агрегату (М0).

Збільшення кількості готівкових грошей, які обслуговують населення, а в сучасних умовах до них часто звертаються юридичні особи, викликає нестачу грошей у держави. Перехід грошей з безготівкового обігу в готівковий – результат жорсткої фінансової політики, який призведе до розширення ухилень від сплати податків. Крім того, скорочення безготівкового обороту свідчить про зниження здатності держави впливати на реальні господарські процеси[16, c. 52-54].

На грошову масу впливають два фактори: кількість грошей та швидкість їх обертання.

Кількість грошової маси визначається державою – емітентом грошей, а саме: його законодавчою владою. Збільшення емісії обумовлене потребами товарного обороту і держави. В Україні головна причина збільшення грошової маси – держава, точніше великий дефіцит державного бюджету, який в значній мірі погашався в 1992-1994 рр. випуском додаткових грошей в обіг. Товарний оборот в той же час в реальному вираженні скоротився через падіння темпів виробництва.

Інший фактор, який впливає на грошову масу, – швидкість обігу грошей, тобто їх інтенсивний рух при виконанні ними функцій обігу і платежу. Для розрахунку цього показника використовують непрямі методи, серед яких:

• швидкість руху грошей в кругообігу вартості суспільного продукту або кругообігу прибутків визначається як відношення:

Валовий національний продукт або національний прибуток / Грошова маса (агрегати МІ, або М2)

цей показник свідчить про зв'язок між грошовим обігом і процесами економічного розвитку;

• обертання грошей в платіжному обороті визначається співвідношенням:

Сума грошей на банківських рахунках / Середньорічна величина грошової маси в обігу

Цей показник свідчить про швидкість безготівкових розрахунків. Використовуються також й інші показники швидкості обігу грошей.

Але так як швидкість обігу грошей обернено пропорційна кількості грошей в обігу, прискорення їх оборотності означає збільшення грошової маси. Збільшена грошова маса при тому ж обсязі товарів і послуг на ринку призводить до знецінення грошей, тобто в кінцевому підсумку є одним з факторів інфляційного процесу[5, c. 59-61].

1.3. Закони грошового обігу

Закон вартості і форма його прояву у сфері обігу (закон грошового обігу) характерні для всіх суспільних формацій, в яких існують товарно-грошові відносини. Аналізуючи шляхи розвитку форм вартості грошового обігу, К. Маркс вивів закон грошової о обігу, сутність якого виражається в тому, що кількість грошей, необхідних для виконання функцій засобу обігу, повинна дорівнювати сумі цін товарів, що реалізуються, яка поділена на число обертів (швидкість обороту) однойменних одиниць. Закон грошового обігу виражає економічну взаємозалежність між масою товарів в обігу, рівнем їх цін і швидкістю обігу грошей.

Розвиток кредитних відносин обернено впливає на кількість грошей. Зменшення кількості грошей викликане погашенням шляхом взаємозаліку певної частини боргових вимог і зобов'язань. Кількість грошей для обігу і платежу визначається в умовах розвинутого кредитного господарства наступними умовами:

• загальним обсягом товарів та послуг, що знаходяться в обігу (пряма залежність);

• рівнем товарних цін і тарифів на послуги (пряма залежність, так як чим вищі ціни, тим більше потрібно грошей);

• ступенем розвитку безготівкових розрахунків (обернена залежність);

• швидкістю обігу грошей, в тому числі кредитних (залежність обернена).

Таким чином, закон, що визначає кількість грошей в обігу, набуває наступного вигляду:

• Кількість грошей, які необхідні для обігу:
• Сума цін товарів, що реалізуються
• Сума цін товарів, проданих в кредит
• Сума платежів по боргових зобов'язаннях
• Сума платежів, що взаємно погашаються
• Середня кількість оборотів грошей як засобу обігу та як засобу платежу

Таким чином, на кількість грошей, необхідних для обігу, впливають різні фактори, які залежать від умов розвитку виробництва.

При металевому обігу кількість грошей регулювалась стихійно, за допомогою грошей в функції засобу накопичення та заощадження (скарбу). Якщо потреба в грошах зменшувалась, то зайві гроші (золота монета) вилучалися з обігу в скарби, якщо збільшувалась – відбувався прилив грошей в обіг. Тому кількість грошей в обігу завжди підтримувалась на необхідному рівні. При обігу розмінних на золото банкнот можливість їх вільної о обміну на метал (золото, срібло) виключає знаходження в обігу їх зайвої кількості.

Якщо обіг обслуговується банкнотами, не розмінними на золото, чи паперовими грошима (казначейськими білетами), то в цьому випадку обіг готівкових грошей здійснюється у відповідності до закону паперово-грошового обігу. Специфічний закон обігу паперових грошей може виникнути лише із відношення їх до золота, лише через те, що вони є представниками останнього. І закон цей зводиться до того, що випуск паперових грошей повинен бути обмежений тією їх кількістю, в якій дійсно оберталося б символічно представлене ними (золото чи срібло).

Отже, коли кількість паперових грошей буде рівною теоретичній кількості золота, що необхідна для обігу, ніяких негативних явищ не виникне – паперові гроші чи нерозмінні банкноти будуть відігравати роль грошових знаків, тобто замінників золотих монет. Зазначена вимога забезпечує стійкість грошей і характерна для всіх суспільних формацій, де існує грошовий обіг. Нічим не обмежена емісія грошей призводить до порушення цього закону, переповнення сфери грошового обігу зайвими грошовими знаками та їх знецінення.

Умови та закономірності підтримки грошового обігу визначаються взаємодією двох факторів: потребами господарства в грошах та фактичним надходженням грошей в обіг. Це головна умова стабільності грошової одиниці. Якщо в обігу більше грошей, ніж потребує господарство, то це призводить до знецінення грошей – зниження купівельної спроможності грошової одиниці[1, c. 32-34].

Розділ 2. Система регулювання грошового обігу та вплив законів обігу

Дж. М. Кейнс у відомій праці "Трактат про грошову реформу" виказав таку ідею: "…Ми повинні звільнитися від недовіри до регулювання мірила вартості за допомогою свідомих заходів. Ми не можемо грошову одиницю надати самій собі, віднести її… до явищ, що регулюються природними причинами чи є наслідком окремих дій багатьох незалежно діючих індивідів". З того часу світова практика накопичила багатий досвід застосування різних форм і методів регулювання грошового обігу. Він охоплює низку грошово-кредитних, бюджетних, податкових заходів, політику доходів, програми стабілізації, грошові реформи тощо.

Регулювання грошового обігу може здійснюватися у двох напрямах: зміни "ціни" грошей, тобто відсоткових ставок; зміни кількості грошей. Іншими словами, завдяки впливу на рівень попиту на гроші і на рівень їх пропозиції. Цей вплив здійснюється в рамках державної грошово-кредитної політики. З точки зору спрямованості її заходів на зміну динаміки грошової маси і цін, а отже, і купівельної спроможності грошей, вирізняють два основних напрями грошово-кредитної політики: експансіоністський (інфляційний) і рестрикцій-ний (дефляційний). До проміжних належать рефляція — допущення помірних темпів інфляції з метою стимулювання економіки і дезінфляція — зниження темпів інфляції до прийнятних розмірів.

Кейнсіанські концепції найголовнішою визнавали проблему регулювання сукупного попиту. Як теоретичне обґрунтування регулювальних заходів використовувалася крива Філіпса, згідно з якою існує обернений зв'язок між інфляцією і безробіттям. Тому рекомендації торкалися необхідності досягнення такої точки на цій кривій, тобто такого сприятливого співвідношення між інфляцією та безробіттям, щоб це відповідало кінцевій меті економічної політики. Завдяки цьому були висунуті та обґрунтовані два варіанти антиінфляційних дій: дефляційна політика та політика доходів. Дефляційна політика була націлена на боротьбу з фактором інфляції попиту і включала зменшення державних витрат, збільшення податків, рестрикціину кредитну політику, високі відсоткові ставки тощо. Але Дж. М. Кейнс передусім не абсолютизував можливостей грошово-кредитної політики з точки зору її впливу на рівень відсоткової ставки та інвестиції (припускалась нееластичність інвестиційного попиту щодо процентної ставки). Тому і передбачалося активне використання фіскальної політики.

Однак прийняття рішень у цій сфері пов'язане з певними труднощами, потребує часу, оскільки залежить від парламентських процедур. З огляду на це грошово-кредитні заходи оперативніші, не зазнають значного політичного тиску і водночас гнучкіші.

Отже, основні концептуальні підходи до врегулювання грошового обігу в сучасних умовах ґрунтуються на теоретичних засадах кейнсіанського або монетаристського походження. Але ні перший, ні другий ортодоксальний підхід не може претендувати на абсолютну універсальність, оскільки ефективність їхніх інструментів залежить від конкретних історичних умов функціонування відповідної економічної системи. Хоча, з іншого боку, це означає, що жоден із них не повинен бути одразу відкинутим[4, c. 22-23].

Оскільки грошовий обіг треба розглядати в єдності з іншими сферами економіки, а інфляцію — як багатофакторний процес, то й монетарну політику варто впроваджувати одночасно з іншими заходами щодо врегулювання національної економіки в цілому. Тобто регулювання грошового обігу у широкому розумінні передбачає здійснення заходів, спрямованих не лише на монетарну, а й на немонетарну сферу економіки, а отже, потребує комплексного і водночас гнучкого підходу.

До немонетарних заходів регулювання, які зворотно впливають на грошову сферу, належать, як правило, заходи щодо подолання структурних диспропорцій у виробництві, підвищення його технологічного рівня та рівня ефективності, завдяки чому скорочуються витрати виробництва. Антимонопольна політика теж спрямована на обмеження монопольних цін. Саме в умовах перехідної економіки ці заходи, а також усі інші, що стимулюють економічне зростання, збільшення обсягу виробництва товарів і послуг, мають найбільше значення для стабілізації грошового обігу, закріплення стабільної купівельної спроможності грошей.

Об'єктивно важливе значення має і фіскальна політика (податки, державні витрати), оскільки, по-перше, через державний бюджет перерозподіляється 30—50% від обсягів річного ВВП країни, а по-друге, вона (фіскальна політика) спроможна регулювати як сукупний попит, так і сукупну пропозицію, а отже, і грошовий обіг (опосередковано).

Водночас треба усвідомлювати, що вплив немонетарних заходів значною мірою опосередкований, потребує багато часу та ще й має різні побічні наслідки.

У цьому плані монетарні методи впливу на грошову сферу мають ту перевагу, що спрямовані вони безпосередньо на об'єкт регулювання та відносно швидко дають результат. Хоча й тут побічним результатом абсолютизації цих методів може стати порушення нормального взаємозв'язку емісії грошей із потребами економіки і, як наслідок, падіння виробництва, безробіття та соціальна напруга в суспільстві.

Безумовно, на грошовий обіг впливає також і сам ринковий механізм, який саморегулюється через взаємодію попиту та пропозиції. Зміна останніх, коливання цін впливають на попит і пропозицію грошей, умови надання кредитів. А в сучасних умовах, коли золото "вийшло" зі змісту грошей, останні набули винятково кредитного змісту, необхідним стало державне регулювання, де регулювальні функції поступово були закріплені за центральними банками, чия діяльність закономірно стала найважливішою складовою системи державного регулювання економіки.

Монополія ЦБ на емісію банкнот є основою контролю над пропозицією готівки, а його особлива роль у регулюванні банківської системи, формуванні кредитних ресурсів — для контролю пропозиції безготівкових грошей. А можливості ЦБ щодо зміни умов надання кредиту сприяють регулюванню попиту на гроші.

Емісія грошей ЦБ, що мають кредитну природу, здійснюється (точніше, повинна здійснюватися) під певне забезпечення. Таким забезпеченням є боргові зобов'язання господарських агентів (комерційні векселі, банківські акцепти), уряду, а також іноземна валюта.

Комерційні банки зі свого боку беруть участь у депозитній емісії, яка обмежена обсягами власних і залучених коштів, а також розмірами обов'язкових резервів, що встановлюються ЦБ. Грошовою базою, або грошима "високої ефективності", є ті зобов'язання ЦБ щодо приватного сектору, які він безпосередньо контролює. До грошової бази належить готівка, що знаходиться у населення і в касах банків (МО), а також кошти комерційних банків, що знаходяться в ЦБ як обов'язкові резерви. Оскільки гроші "високої ефективності" (інколи їх визначають як "високопотужні гроші") мультиплікуються банківською системою, то грошова маса в цілому є величиною, похідною від грошової бази. Цей взаємозв'язок можна виразити формулою:

М = mВ,

де М — грошова маса;

т— мультиплікатор (відношення грошової маси до грошової бази);

В— грошова база[14, c. 4-7].

Впливаючи на грошову базу (на її компоненти ЦБ має безпосередній вплив), ЦБ має змогу впливати на розмір грошової маси в обігу. Але такий вплив інколи перебільшується внаслідок дуже спрощеного розуміння процесу "створення грошей ", за яким усе залежить від ЦБ. Наприклад, відомий російський економіст і політик А. Ілларіонов вважає, що "кількість грошей в обігу повністю передбачається кредитною емісією центрального банку. Зростання його активів, у якому б напрямі це не відбувалося, обов'язково збільшує грошову базу, а завдяки ефектові мультиплікатора збільшує і грошову масу, яка впливає на прискорення темпів інфляції. Центральний банк — це єдина установа в країні, якій дозволено "створювати гроші ". Отже, будь-яке збільшення активів ЦБ носить інфляційний характер. На відміну від цього, кредити комерційних банків нових грошей не створюють, тому їх природа не інфляційна". Таким чином, відповідно до цієї позиції грошова емісія є прерогативою ЦБ. Але ж насправді обсяг пропозиції грошей залежить від складних процесів взаємодії між ЦБ, комерційними банками та населенням. ЦБ як орган монетарного регулювання може безпосередньо впливати не на всю грошову масу, а лише на грошову базу. Взаємозалежність цих двох параметрів значною мірою визначається кредитною активністю комерційних банків через дію грошового мультиплікатора. У чому ж полягає ефект мультиплікатора? Його формула відома:

де m — грошовий мультиплікатор; d — відношення готівки до депозитів; r — відношення резервів до депозитів.

Одразу зазначимо вихідне припущення, яке спрощує справжню картину: різниця між різними видами депозитів нівелюється. Величина d залежить, як правило, від переваг населення у розподілі коштів між готівкою та депозитами, на які впливає багато факторів, як-от: зміна рівня споживання, форм платежів і різновидів вкладів, відсотків за вкладами тощо. Величина r знаходиться під визначальним впливом установлених ЦБ норм обов'язкових резервів (які і диференційовані за групами активів, і можуть змінюватись), а також імовірних намагань комерційних банків мати надлишкові резерви.

Ці резерви можуть змінюватися в результаті коливань залучених банківських резервів, відсоткової ставки за позиками. З огляду на це як d, так і r не є величинами постійними і такими, що уповні визначаються політикою ЦБ. P. Дорнбуш та С. Фішер у цьому плані наголошують, що "величина мультиплікатора грошей не є сталою і її неможливо точно передбачити. А це означає, що Фед не може точно визначати грошову масу за допомогою формування тієї чи іншої величини монетарної бази. Навіть незначні несподівані коливання величини мультиплікатора можуть за даної маси високопотужних грошей спричинити неабиякі зміни величини грошової маси".

Лише це вже свідчить, що спроможність ЦБ здійснювати управління кількістю грошей не слід перебільшувати. Безпосередній контроль можливий лише над емісією банкнот під державні цінні папери, а їх випуск під приватні комерційні векселі та іноземну валюту, а також депозитно-чекова емісія комерційних банків підпадають лише під опосередкований вплив.

Без сумніву, це аж ніяк не знижує значних регулювальних потенцій ЦБ. Однак іншою проблемою є те, що наслідки такого регулювання можуть бути зовсім неоднозначними, а отже, монетарна політика не може бути поза усім комплексом заходів щодо регулювання економіки в цілому.

Наведена теза, на нашу думку, наочно ілюструє реальну ситуацію в процесі нинішнього грошового обігу в Україні. Відомо, що на сьогодні в Україні наявний специфічний розрив, значний дисбаланс між грошово-кредитною сферою, фінансовими ринками та реальною економікою. У структурі обігових коштів підприємств реального виробництва питома вага кредитних ресурсів є мізерною, бартерні операції сягають 40% і більше від загального обсягу реалізованої продукції. Як наслідок цього, відбувається тінізація економіки та звуження бази оподаткування, що посилює економічну розбалансованість, витісняє значну частину господарської діяльності за межі монетарної економіки і відтак суттєво обмежує можливості банківської системи щодо акумулювання грошових ресурсів і спрямовування їх на потреби реального сектору[9, c. 4-5].

Додамо також, що останнім часом частка банківських позик у ВВП України є критично малою — приблизно 7—8%, а платіжна криза набула загальнонаціонального масштабу. Багато фахівців, учасників економічних дискусій та політиків вважають основною причиною такого стану низький рівень монетизації економіки України, особливо у зіставленні з коефіцієнтами монетизації інших країн, а отже, доходять висновку щодо необхідності суттєвого збільшення маси грошей в економіці як основного важеля у подоланні виробничого спаду.

У цьому плані О. Дзюблюк справедливо зазначає, що спроби механічного перенесення критеріїв забезпеченості грошовою масою економік розвинутих країн в умови функціонування перехідної економіки України слід визнати помилковими, а підтягування рівня монетизації до зарубіжних стандартів — хибним, і, аналізуючи фактори, що зумовлюють значно вищий рівень монетизації ВВП у розвинутих країнах (наявність величезних за обсягами фінансових ринків, розвинутих ринків нерухомості та землі, глобалізації економіки тощо), доходить загального висновку, що "основна причина низького рівня монетизації економіки України полягає у недостатній кредитній активності системи комерційних банків".

Цей висновок ґрунтується на порівнянні значень нормативного і фактичного рівнів грошового мультиплікатора. Нормативний (теоретичний) рівень, який є обернено пропорційним до встановлених норм обов'язкових резервів, характеризує граничні можливості банківської системи щодо збільшення грошової маси в обігу за допомогою кредитної експансії. Фактичний грошовий мультиплікатор обчислюється як відношення грошової маси до грошової бази і відображає практичну реалізацію банками своїх можливостей щодо мультиплікативного розширення грошової пропозиції.

На практиці, в Україні фактичний грошовий мультиплікатор упродовж останніх 5 років був щонайменш утричі нижчим, ніж нормативний, що передбачало граничні можливості кредитної експансії комерційних банків. Причини цього є об'єктивними і їх треба шукати в реальних умовах економічного розвитку країни в цей період, а саме — у високих ризиках, що супроводжують банківське кредитування підприємств. Отже, потрібне не механічне збільшення коефіцієнта монетизації економіки за рахунок емісії НБУ, а оптимізація загальноекономічних умов для функціонування виробництва та створення

можливостей для мультиплікативного розширення банками грошової маси за допомогою проведення кредитних операцій.

Йдеться передусім про структурну перебудову економіки, яка дала б змогу поліпшити фінансовий стан підприємств, підвищити їхню кредитоспроможність; зменшення державних витрат, що поглинають значні обсяги як емітованих коштів, так і кредитних ресурсів; зменшення частки готівки в обігу, яка, обслуговуючи тіньову економіку, суттєво послаблює мультиплікативний ефект. Тобто потрібен комплекс заходів макроекономічної політики, і відтак ми бачимо, що власне монетарна політика (політика регулювання грошової маси в обігу), повторимося, не може бути поза усім комплексом заходів щодо регулювання економіки в цілому. Це насамперед стосується перехідної економіки[17, c. 29-31].

У загальній оцінці ефективності регуляторної діяльності можна також виокремити два підходи: один із них наполягає на сприятливості деяких форм недосконалої конкуренції на грошово-фінансових ринках, інший — на сприятливих умовах вільної конкуренції. Наприклад, російський економіст В. Євстигнєєв вважає, що "пріоритетів" жорсткої грошової політики найефективніше дотримуються при олігополістичній або квазіолігополістичній структурах фінансового ринку, на якому в ролі основних гравців виступають центральний банк та обмежена кількість великих комерційних банків та/або схожих фінансових інститутів…".

Ф. Хайєк же, наголошуючи на вадах державного регулювання грошового обігу, писав, що уряди завжди зловживали грошима, а "історія державного управління грошовою системою була історією безперервної омани та брехні". Отже, з огляду на те, що для нинішніх грошових систем характерна відсутність стійких правил поведінки держави, доходимо висновку про необхідність створення так званої грошової конституції, яка повинна забезпечити передбачуваність та узгодженість дій усіх суб'єктів ринку. Німецький економіст Ф. Лутц ще у 1936 році зазначав, що "створення грошей повинно підкорятись завданням доцільної грошової та валютної політики". Доцільність полягає в забезпеченні надійності грошей, причому кредитна складова потребує приватних установ і конкуренції, грошова — управління та гарантій "згори", звідси й виникає, на його думку, "основна проблема грошової конституції".

У сучасних умовах ідея "грошової конституції" ґрунтується на концепції супернейтральності грошей, і під нею, як правило, розуміють певний набір правил і законів, що регулюють діяльність ЦБ, обмежують його у виборі засобів і методів реалізації грошово-кредитної політики. З огляду на це пропонуються різні проекти реформи центрального банку. Є, наприклад, пропозиції відокремити функції ЦБ із регулювання грошової бази від функцій із контролю за діяльністю комерційних банків (банківський нагляд), створивши відповідні установи. В Україні, яка робить перші кроки у цьому напрямі, можуть виникнути проблеми координації дій цих установ та їх суперництва. Але пропонуються також проекти протилежного напряму — концентрації регуляторних функцій, наприклад, злиття ЦБ та Міністерства фінансів. Проте тут імовірно виникає інша крайність — надмірна монополізація повноважень.

Уже згадуваний нами В. Євстигнєєв пропонує створити у цій сфері своєрідну надмонополію, коли говорить про необхідність поглинання фінансової політики її грошовою складовою та створення замість двох єдиного центру політики з єдиною системою пріоритетів. Але за такої системи управління започатковується не просто фінансова орієнтація макроекономічної політики, а відбувається її повна переорієнтація на фінансові цілі (держава, тобто уряд, вирішуватиме насамперед власні проблеми). До речі, сам В. Євстигнєєв наголошує на тому, що у разі злиття грошового та фінансового контурів критерії управління фінансовою системою мають фінансову, а не соціальну чи реальну природу.

На противагу надмірній концентрації влади в грошовій сфері існують пропозиції про необхідність забезпечити незалежність ЦБ від втручання уряду. Однак надмірна незалежність небезпечна тим, що знижує відповідальність ЦБ, відриває його від єдиної системи державного регулювання економіки. В Україні, на нашу думку, віднайдено оптимальний варіант, що відображений у Законі "Про Національний банк України", де, з одного боку, проголошено незалежність НБУ від уряду, але обумовлено необхідність узгоджувати з ним основні параметри економічного розвитку країни, а з другого — задекларовано не підпорядкованість, а підзвітність ЦБ парламентові відповідно до особливого регламенту підзвітності.

Тому, на нашу думку, основним у розв'язанні проблем грошового обігу є процес подальшого посилення державного регулювання за допомогою удосконалення його форм і методів, збільшення ефективності їх використання. Теоретичні концепції такого регулювання повинні бути конкретизовані з точки зору застосування відповідних наукових підходів при формулюванні цілей державної монетарної політики, визначенні механізмів та інструментів її втілення[10, c. 36-39].

Розділ 3. Дослідження грошового обігу, його законів та наслідки їх порушення у відкритій економіці

Відкритість національної економіки дає країні і певні переваги, і накладає певні обмеження, які істотно зменшують ефективність монетарної політики. Залежно від можливості впливу національних економік на світові економічні процеси їх можна поділити на "великі" й "малі". Такий поділ є необхідним для прогнозування тенденцій в основних економічних процесах національних економік. На сучасному етапі до "великих" національних економік можна віднести тільки економіку США, оскільки економічна ситуація та економічна політика цієї країни можуть істотно впливати на світові економічні процеси. Усі інші національні економіки можна віднести до "малих", оскільки вони не в змозі суттєво вплинути на світові економічні процеси і сприймають їх як екзогенну змінну.

Обмеження, що їх накладає на внутрішню монетарну політику стан світової економіки, проявляються у вигляді трьох цінових параметрів:

— світової ціни на експортні та імпортні товари і послуги, які є об'єктами міжнародної торгівлі;

— відсоткової ставки міжнародного капіталу на світових фінансових ринках;

— обмінного валютного курсу, тобто ціни одиниці іноземної валюти.

Вплив світових цін на ситуацію в "малій" відкритій економіці здійснюється через "правило єдиної ціни". Це правило полягає в тім, що для товару, який є об'єктом міжнародної торгівлі, ціна всередині країни мусить приблизно дорівнювати світовій ціні з урахуванням національного обмінного курсу:

Р_т=еР_т*, (1)

де Р_T — ціна товару всередині країни;

e — номінальний обмінний курс;

Р_T* — світова ціна цього ж товару.

Тільки приблизна рівність внутрішньої і світової ціни пояснюється тим, що можуть виникати відмінності у складових ціни, які визначаються накладними витратами, митним і податковим регулюванням і т п. За істотної різниці між цінами негайно виникатиме ситуація, коли, експортуючи товар, що є об'єктом міжнародної торгівлі, з країни зі значно нижчими цінами в країну зі значно вищими цінами, можна буде легко отримати надприбутки. Це збільшуватиме попит на такий товар у країні з нижчими цінами і відповідно зменшуватиме попит на нього у країні з вищими цінами. Таким чином, ціни поступово вирівнюватимуться і знову встановляться відповідно до світової ціни на цей товар. Розглянемо таку ситуацію із застосуванням режимів фіксованого і гнучкого курсів валют. За режиму фіксованих валютних курсів, якщо ціна товару, що є об'єктом міжнародної торгівлі, всередині країни буде меншою за світову, то рівняння (1) перетворюється на нерівність (2):

Р_T<ёР_T*,(2)

де ё — фіксований валютний курс.

У такій ситуації в країні створюється постійний надлишковий попит на цей товар, який поступово призведе до вирівнювання ціни товару всередині країни до світової ціни. На цьому базується теорія паритету купівельної спроможності, за якою загальний рівень цін у країні пов'язаний із загальним рівнем цін за кордоном через обмінний валютний курс. Це призводить до того, що купівельна спроможність певної кількості грошей є однаковою в країні та за кордоном. З теорії паритету купівельної спроможності випливає, що обмінний курс двох валют є відношенням рівня цін у країні до рівня цін за кордоном

Е = Р: Р*,(3)

де Р — загальний рівень цін у країні; Р* — загальний рівень цін за кордоном[13, c. 6-8].

Насправді паритет купівельної спроможності є ідеалом, який не може бути досягнутий. Це пояснюється тим, що ціни на товари по-різному реагують на зміни ринкових тенденцій і пристосування до нових умов не виникає одразу. Те саме стосується і валютних курсів. Так, фіксований валютний курс мав би бути встановлений на рівні, що точно відповідає співвідношенню між загальними рівнями цін. У дійсності ціни всередині країни на одні товари можуть бути вищими, а на інші — нижчими за світові. У процесі адаптації до нових умов ціни змінюватимуться, а з ними і тиск на обмінний курс, що спричинятиме нові диспропорції у купівельній спроможності грошей, зміна ж фіксованого валютного курсу є складним процесом і відбутися він може набагато пізніше, ніж необхідно для встановлення рівноваги у (3).

За режиму гнучкого валютного курсу цей курс мав би змінюватися постійно, відповідаючи на всі зміни співвідношення між загальними рівнями цін. Проте реально ці зміни залежать не тільки від такого співвідношення, а значною мірою і від кон'юнктури валютного ринку та ситуації на ринку капіталу. Тому валютний курс, якщо і реагуватиме на зміну співвідношення між загальними рівнями цін, то із запізненням.

Важливим чинником, що обмежує застосування теорії паритету купівельної спроможності, є й те, що в національній економіці відбувається торгівля товарами, які не виходять за межі країни, а ціни на них встановлюються під впливом внутрішніх попиту і пропозиції. До них слід віднести нерухомість, землю, деякі види сировини, товари спеціального призначення та внутрішні послуги. Зв'язок між цінами на таку продукцію всередині країни та за кордоном є складнішим і не відповідає "правилу єдиної ціни". Продукція, що є об'єктом міжнародної торгівлі, та інша продукція разом визначають загальний рівень цін у країні. Отже, рівень цін у країні тим більше буде залежати від світових цін і підлягатиме "правилу єдиної ціни", чим більша питома вага обсягу торгівлі товарами — об'єктами міжнародної торгівлі в національній економіці.

Зазначені відхилення від теорії абсолютного паритету купівельної спроможності привели до опрацювання так званої відносної теорії паритету купівельної спроможності. Вона базується на змінах загальних рівнів цін та обмінних курсів і описується формулою: (4)

де— відсоткова зміна обмінного курсу, або номінальна девальвація;— відсоткова зміна загального рівня цін у країні, або внутрішня інфляція;— відсоткова зміна загального рівня цін за кордоном, або зовнішня інфляція.

Застосування відносної теорії паритету купівельної спроможності є доцільним у тривалих періодах, оскільки вона описує тенденції і менше пов'язана з абсолютними величинами.

Отже, розробляючи концепцію монетарної політики та її адаптацію, яка визначається зміною загального рівня цін за кордоном, монетарні органи країни мають два об'єкти впливу: обмінний курс і внутрішній рівень цін, між якими існує чітка залежність. Якщо, наприклад, зовнішня інфляція є меншою від внутрішньої, необхідно проводити девальвацію власної валюти для того, щоб збереглось рівняння (4)[3, c. 49-52].

У разі застосування режиму гнучкого валютного курсу в такій ситуації виникне диспропорція між цінами в країні та за кордоном. Ця диспропорція полягатиме в тім, що товари за кордоном стануть відносно дешевшими. У рамках концепції відносної теорії паритету купівельної спроможності це призведе до збільшення попиту на іноземну валюту, що спричинить зростання її курсу й автоматичне зменшення курсу національної валюти.

Якщо виникне протилежна ситуація і темп зовнішньої інфляції стане вищим за внутрішній, застосування режиму фіксованого валютного курсу спричинить поступове збільшення цін всередині країни. Це відбудеться тому, що у рівнянні (4) залишиться тільки одна величина, зміна якої призведе до встановлення рівноваги. Цією величиною є , тобто внутрішня інфляція. У межах відносної теорії паритету купівельної спроможності це означатиме, що за незмінності валютного курсу зовнішня і внутрішня інфляція зрівняються. Отже, фактично відбудеться імпорт інфляції в країну з-за кордону для відновлення співвідношення між загальними рівнями цін згідно з "правилом єдиної ціни".

Режим гнучкого валютного курсу дає змогу уникнути такої ситуації. За такого режиму зміна співвідношення між загальними рівнями цін, коли ціни за кордоном стануть вищими за внутрішні, зросте попит на національну валюту і курс її підвищиться під впливом ринкових сил. Таким чином, співвідношення між загальними рівнями цін у країні та за кордоном зміниться без зміни цін всередині країни.

У свою чергу, чинники, котрі безпосередньо не пов'язані з паритетом купівельної спроможності (кон'юнктура валютного ринку та міжнародні притоки капіталу), можуть встановити валютний курс на рівні, що не відповідає встановленому паритету. За такої ситуації виникає зміцнення або знецінення національної валюти.

Реальне знецінення національної валюти відбуватиметься тоді, коли вона не збільшує своєї номінальної вартості настільки, щоб повністю компенсувати вплив більших темпів інфляції за кордоном. Тобто рівняння (4), яке описує відносну теорію паритету купівельної спроможності, перетвориться на нерівність (5):

Ситуація, коли виникає така нерівність, призводить до того, що країна наражається на подальший імпорт інфляції з-за кордону для того, щоб збереглось рівняння (4). При цьому збільшення складової відбуватиметься навіть за режиму гнучкого обмінного курсу.

Істотний вплив на грошовий обіг у відкритій економіці мають наслідки надмірної пропозиції грошей. Він проявляється залежно від структурних характеристик економіки, розвитку фінансових ринків та відкритості економіки країн. Чим стабільніша і відкритіша економіка, тим менше надлишок грошової маси спричиняє зростання внутрішніх цін. В економіці, яка значною мірою інтегрована у світові економічні процеси, не може відбутися відносного зростання внутрішніх цін, оскільки на них безпосередньо впливають світові ціни. Тому навіть незначне підвищення внутрішніх цін одразу порушить умови торгівлі в країні та призведе до орієнтації внутрішніх споживачів на імпорт. Відтак надлишок грошової маси витрачатиметься на додатковий імпорт і "вийде" за межі країни.

Такий перебіг подій не означає, що в країнах з надмірною пропозицією грошей не виникає інфляції. Разом із погіршенням стану платіжного балансу, спричиненим зростанням імпорту та збільшеним відпливом капіталу в країни з вищою відсотковою ставкою, збільшений загальний рівень внутрішніх цін викликає додатковий тиск на валютних ринках, створюючи надлишок пропозицій національної валюти. Усе це проявляється в тому, що обмінний курс національної валюти матиме тенденцію до зниження[22, c. 82-85].

Схему впливу надмірної пропозиції грошей у країні на інфляцію та механізм, за допомогою якого цей вплив реалізується, зображено на рис. 3.1.

Отже, надмірна пропозиція грошей або призводить безпосередньо до інфляції, або чинить проінфляційний тиск на економіку країни.

У відкритій економіці, де центральний банк країни контролює емісію грошей таким чином, щоб вона не створювала надлишку грошової маси в обігу, має місце або збільшення кредитної активності банківської системи, або накопичення банківською системою іноземної валюти.

де — зміна пропозиції грошей; — зміна обсягів внутрішніх кредитів; — зміна іноземних активів у банківській системі країни.

Центральний банк країни може регулювати таку активність банківської системи економічними та адміністративними методами. Механізм впливу центрального банку на пропозицію грошей економічними методами зображено на рис. 3.2.

Щодо економічних методів впливу центрального банку на обсяги іноземних активів та кредитної діяльності комерційних банків, то він є дуже обмеженим. Особливо це стосується величини іноземних активів. Чи не єдиним інструментом впливу центрального банку на величину іноземних активів комерційних банків є валютний курс або, точніше, його динаміка. Так, за зниженого курсу національної валюти і (або) його підвищення комерційним банкам вигідніше тримати зобов'язання, деноміновані в іноземній валюті, а активи — у національній.

Навпаки, за завищеного курсу національної валюти і (або) його зниження комерційні банки прагнуть деномінувати свої зобов'язання в національну валюту, а активи — в іноземну. Але, оскільки такий інструмент, як валютний курс, безпосередньо впливає і на стан платіжного балансу, то у внутрішніх економіках величина валютного курсу або, точніше, його стабільність все більше перетворюється з інструменту монетарної політики на її головну мету. Чим більше "мала" відкрита економіка інтегрована у світові економічні процеси, тим більше стабільність внутрішніх цін залежить від стабільності валютного курсу. За підтримки стабільності валютного курсу центральним банком як мети монетарної політики регулювання кредитної активності комерційних банків має підпорядковуватися зміні пропозиції грошей, що виникає при зміні попиту і пропозиції іноземних валют на валютних ринках. Зростання кредитної активності комерційних банків збільшує пропозицію грошей, що спричиняє збільшення загального рівня цін і зростання національного попиту на кредитні ресурси. Якщо ж, у свою чергу, зростання номінального попиту на кредити призведе до ще більшого зростання кредитної активності, то це може спричинити некероване збільшення темпів інфляції. Отже, одним з головних завдань монетарної політики центрального банку є запобігання самопідживлювальній інфляції.

Ще однією серйозною проблемою, на яку слід зважати, розробляючи монетарну політику у перехідних економіках, є проблема падіння обсягів виробництва. Якщо зростання цін значною мірою пов'язане з немонетарним чинником, то обмеження центральним банком пропозиції грошей в економіці для зниження темпів інфляції загострює проблему скорочення обсягів внутрішнього виробництва. Це відбувається тому, що за значного впливу інституціональних чинників та інфляційних очікувань рівень інфляції не зменшується відповідно до зниження центральним банком темпів зростання пропозиції грошей[18, c. 67-69].

До інструментів, за допомогою яких центральні банки можуть активно регулювати пропозицію грошей в економіці, належать:

— встановлення норми обов'язкового резервування коштів комерційними банками;

— рефінансування комерційних банків;

— операції на відкритому ринку.

Обов'язкове резервування коштів дає змогу утримувати певний мінімальний рівень ліквідності банківської системи. У країнах зі стабільною економікою та розвиненим фінансовим ринком обов'язкове резервування є дуже ефективним засобом впливу на обмеження пропозиції грошей, і навіть незначні зміни норми резервування дають відчутні результати.

Країни з перехідною економікою характеризуються нерозвиненістю фінансового ринку та браком конкуренції у сфері банківських послуг. Це призводить до того, що в комерційних банках накопичуються надлишкові резерви, які вони не поспішають видавати у вигляді кредитів через високий ризик неповернення кредиту. Ці надлишкові резерви визначаються за формулою:

де ER — надлишкові резерви, TR — загальні резерви, RR — обов'язкові резерви. Разом із ризиком брак конкуренції та інституціональні обмеження призводять до встановлення значної маржі між відсотковими ставками за кредитами та на депозити, яка покликана компенсувати втрати від зберігання значних коштів у вигляді резервів (у т.ч. надлишкових) і ризик неповернення кредитів. Спільна дія всіх означених чинників, притаманних перехідній економіці, призводить до того, що навіть значне збільшення норми обов'язкового резервування є неефективним засобом обмеження пропозиції грошей, оскільки таке збільшення обов'язкових резервів (RR), як правило, не перевищує кількості фактичних загальних резервів (TR) комерційних банків[23, c. 96-98].

Висновки

Таким чином, грошовий оборот є складовою частиною платіжного обороту, тобто процесу безперервного руху засобів платежу в країні. Грошовий оборот включає в себе грошовий обіг. Обіг грошових знаків передбачає їх постійний перехід від одних фізичних чи юридичних осіб до інших. Безготівкові грошові знаки не знаходяться в обігу, тому що кожна нова угода вимагає нового запису на банківських рахунках. Поняття "грошовий обіг" відноситься тільки до частини грошового обороту – готівково-грошового обороту.

На підставі багатоетапного аналізу визначено методологічні засади дослідження грошового обігу, причини його дестабілізації за сучасних умов та обгрунтовано необхідність його регулювання в межах монетарної політики в контексті з іншими заходами державного регулювання економіки. Узагальнено та систематизовано теоретичні концепції регулювання грошового обігу та досліджено систему цілей та інструментів монетарної політики держави, зарубіжний досвід її реалізації. Показано особливості інфляційних процесів і сучасної макроекономічної ситуації в Україні. Проаналізовано проблеми функціонування Національного банку та вітчизняної банківської системи у процесі розв'язання завдань регулювання грошового обігу. Розкрито основні напрямки адаптації варіантів монетарної політики до умов сучасної України. Показано еволюцію вітчизняної монетарної політики, її концептуальні засади, цілі та інструменти за сучасних умов, особливості реалізації кредитної та валютної складових.

Грошовий оборот складається з окремих каналів руху грошей між:

· центральним банком країни і комерційними банками;

· комерційними банками;

· підприємствами і організаціями;

· банками і господарюючими суб'єктами;

· господарюючими суб'єктами і населенням;

· фінансовими інститутами і населенням.

На швидкість обігу грошей впливають загальноекономічні фактори, тобто циклічний розвиток виробництва, темпи його зростання, рух цін, а також грошові (монетарні) фактори, тобто структура платіжного обороту (співвідношення готівкових і безготівкових грошей), розвиток кредитних операцій і взаємних розрахунків, рівень процентних ставок за кредит на грошовому ринку, а також впровадження комп'ютерів для операцій в кредитних установах і використання електронних грошей в розрахунках. Крім цих загальних факторів, швидкість обігу грошей залежить від періодичності виплати доходів, рівномірності витрат населенням своїх коштів, рівня заощадження і накопичення.

Список використаної літератури

1. Анулова Г. Денежно-кредитное регулирование: опыт развивающихся стран: монографія/ Г. Н. Анулова,. — М.: Финансы и статистика, 1992. — 223 с.
2. Бендесюк І. Про порядок обігу готівки в Україні //Вісник податкової служби України. — 1999. — № 13. — C. 12-18
3. Ващенко І. Рух грошових потоків у державі як об’єкт моніторингу, аналізу та контролю //Банківська справа. — 2003. — № 6. — C. 48-55
4. Войтюк Д. Грошові потоки: класифікація та вплив на грошову масу і грошову базу //Економіка України. — 1999. — № 5. — C. 22-29
5. Готівка:Готівковий обіг:Консультація //Галицькі контракти. — 1999. — № 12: Документи для роботи. — C. 58-63
6. Гроші в Україні: Факти і документи/ НАН України. Ін-т історії України, Нац. банк України, Центр. держ. архів вищих органів влади і управління України; Авт. колект.: М.Дмитрієнко (керівн.) та ін.; Редкол.: Я.Ісаєвич, І.Курбас, В.Смолій та ін.. — К.: Фірма "ARC-Ukraine", 1998. — 453 с.
7. Гроші, банки та кредит: у схемах і коментарях: Навчальний посібник/ М-во освіти України, Тернопіль. академ. нар. госп., НБУ, ЛБК; За ред. Б.Л.Луціва. — Тернопіль; К.: Карт-бланш, 2000. — 225 с.
8. Демківський А. Гроші та кредит: Навчальний посібник/ Анатолій Демківський,. — К.: Дакор, 2003,, 2005: ВИРА-Р. — 527 с.
9. Дорофєєва Н. Організація готівкового обігу в Україні //Вісник Національного банку України. — 2007. — № 6. — C. 4-5
10. Злупко С. Внесок українських економістів у розвиток теорії грошей, грошового обігу і фінансів //Фінанси України. — 2001. — № 8. — C. 31-49
11. Кеннеді М. Гроші без відсотків й інфляції: Як створити засіб обміну корисний для кожного/ Маргріт Кеннеді,. — К.: МАУП, 2006. — 79 с.
12. Климчук С.В. Напрями оцінки руху грошових потоків як визначальної компоненти фінансової стійкості //Економіка АПК. — 2006. — № 9. — С.52-58.
13. Ковальчук Т. Теорія грошового обігу і сучасний монетаризм //Банківська справа. — 1998. — № 5. — C. 3-14
14. Кулицький С. Грошовий обіг як комунікативний процес //Фінанси України. — 2003. — № 8. — С.3-12
15. Лагутін В. Гроші та грошовий обіг: Навчальний посібник/ Василь Лагутін,. — К.: Знання, 2002. — 199 с.
16. Мельник О. Інфляція: Теорія і практика регулювання: Монографія/ Олексій Михайлович Мельник,; Олексій Мельник; Київський нац. економ. ун-т, Науково-дослідний фінансовий ін-т при М-ві фінансів України. — К.: Знання, 1999. — 291 с.
17. Нікіфорова В. Система регулювання грошового обігу //Фінанси України. — 2001. — № 12. — C. 28-37
18. Павлишенко М. Суть єдності товарного і грошового обігу //Економіка України. — 2004. — № 9. — С.61-71
19. Політична економія: Навчальний посібник/ О. Є. Степура, О. С. Єремєєв, Т. Ю. Пономарьова, М. О. Степура; За заг. ред. О. С. Степури; Ін-т підприємництва та сучасних технологій. — К.: Кондор, 2006. — 405 с.
20. Прісняков В. Рівняння грошового обігу для реальної економіки //Фінанси України. — 2002. — № 6. — C. 48-52
21. Фільштейн Л. Грошовий обіг та кредит: монографія/ Леонід Фільштейн,. — Кіровоград: Централь-но-Українське вид-во, 1995. — 61 с.
22. Шваб А. Вплив внутрішнього кругообігу коштів на їх ефективне використання //Економіка АПК. — 2002. — № 10. — С.82-85
23. Яценко В. М. Грошовий обіг у відкритій економіці //Фінанси України. — 2006. — № 4. — С.92-98