Проблеми сімейного права США на сучасному етапі в українській історико-правовій науці є малодосліджені та маловідомі, у тому числі це стосується інституту усиновлення. Щоправда, питання є досить цікавим з огляду на можливість запозичення іноземного правового досвіду та збагачення знань про виникнення та розвиток інституту усиновлення, зокрема в суто історико- правовому аспекті. Зазначимо, що йдеться про проблему правового регулювання усиновлення у США, які належать до країн системи загального права (mmmon law). Отже, існують характерні особливості правового регулювання проблеми в США та Україні (як держави континентальної правової системи).

Зауважимо, що інститут усиновлення в США (загальне позначення терміна — «adoption») має свою цікаву історію становлення та розвитку. Незважаючи на те, що він був відомий сімейному праву Стародавніх країн (Вавилону, Афінам, Риму), тобто ще до нашої ери, Закон про усиновлення дітей 1851 р., прийнятий у штаті Массачусетс, став першою правовою спробою регулювання відповідної проблеми на законодавчому рівні у США, зокрема спочатку лише у вказаному штаті.

У науковій літературі США є чимало досліджень, проведених відомими американськими науковцями, щодо загальної характеристики сімейного права як галузі права на сучасному етапі (професори Вільям Бернхем (Wayne State University Law School in Detroit, Michigan), Джон Де Вітт Гре- горі (Hofstra University), Пітер Н. Сві- шер (University of Richmond), Шеріл Л. Вольф (University of New Mexico), Роберт І. Оліфант (William Mitchell College of Law), Сейнфорд Н. Катз (Boston College Law School), асистент професора Ненсі Вер Стіг (William Mitchell College of Law) тощо). Однак чи не найбільш актуальним є з’ясування історико-правових закономірностей виникнення та розвитку окремих інститутів сімейного права США, зокрема інституту усиновлення, оскільки він є складовою можливості реалізувати право дитини, позбавленої батьківського піклування та захисту, на сім’ю. Отже, проблема потребує дослідження для збагачення знань про генезис та еволюцію інституту усиновлення у США, його оцінку з огляду на особливості позиції дослідника континентальної правової системи.

Зазначимо, що американські штати, на підставі Поправки Х до Конституції США, можуть на власний розсуд вирішувати, в який спосіб здійснювати правове регулювання окремих питань, які не мають федерального значення. Дослівний виклад цього права штатів у Поправці Х (набрала чинності 15 грудня 1791 р.) такий: «Повноваження, які не надані Конституцією Сполученим Штатам, а також не є заборонені нею, зберігаються за Сполученими Штатами або народом» [1, 23].

До кола федеральних питань належать ті, які виникли на підставі Конституції 1787 р. та поправок до неї, законів і міжнародних договорів США. Правове регулювання сімейних правовідносин здійснюється переважно на основі нормативно-правових актів, прийнятих органами влади штатів. Щоправда, якщо в процесі правового регулювання сімейних правовідносин зачіпатимуться конституційні права та свободи громадян, то відповідне правове регулювання не повинно суперечити Конституції США та поправкам до неї.

Отже, 1847 р. за ініціативою Палати представників парламенту штату Массачусетс було засновано (при цій Палаті) Комісію з розроблення Закону про усиновлення дітей (Committee on the Judiciary consider a law for adoption on children). 24 травня 1851 р. відповідний Закон (Massachusetts Adoption of Children Act, 1851) було прийнято парламентом Массачусетсу і підписано губернатором штату. Як виявилося, практика Массачусетсу була досить вдалою, оскільки законодавчі збори більшості штатів погодилися розробити на підставі Закону Массачусетсу та прийняти подібні нормативні акти у своїх штатах. Зокрема, вони обіцяли зробити це впродовж 25 років [2, 317].

Варто погодитися з професором С. Катзом, що Законом 1851 р. уперше в історії США було визначено, що усиновлення повинно відбуватися виключно за рішенням суду, за яким дитина в публічному судовому процесі набувала правового становища «усиновленої». Цей Закон, як зазначив С. Катз, мав «обмежити право батьків укладати договори щодо дітей (фактично в яких предметом виступала дитина. — О. Р.) або передавати їх будь-кому в інший спосіб» [3, 157].

Здійснюючи загальну характеристику Закону про усиновлення дітей штату Массачусетс 1851 р., зазначимо, що він був досить невеликого обсягу (всього 8 статей), далеко не врегульовував усіх проблемних питань щодо усиновлення і не містив керівних принципів, визначених згодом на міжнародному рівні ст. 21 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 р., прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН. Зазначимо, що ця Конвенція поки що не стала частиною національного законодавства США, оскільки її не ратифікував Сенат Конгресу США; до слова, другою країною, яка її не ратифікувала, є Сомалі [4].

У ст. 21 Конвенції про права дитини 1989 р. вказується, що «держави- учасниці, які визнають і/чи підтримують існування системи усиновлення, забезпечують, щоб найкращі інтереси дитини враховувалися в першочерговому порядку…» [5, 207]. Таким чином, загальною метою усиновлення є забезпечення найкращих інтересів дитини, яка була позбавлена батьківського піклування та захисту. Однак положення Закону про усиновлення дітей 1851 р. далеко не забезпечували досягнення цієї мети, але відповідний нормативний акт став першою спробою правового регулювання проблеми у штаті Массачусетс, а потім в інших, спрямовуючись на обмеження зловживання батьківськими правами.

Отже, відповідно до ст. 1 Закону про усиновлення дітей штату Массачусетс 1851 р. будь-який мешканець цього штату в окрузі, в якому він проживав, мав право звернутися до судді із заявою щодо надання дозволу на усиновлення дитини, яка не була його власною за народженням [6].

Зазначимо, що дослівно англійське (американське) поняття «adoption» перекладається українською як: 1) усиновлення; 2) прийняття, засвоєння; 3)вибір; 4) запозичення [7, 12]. Отож, зважаючи на можливий переклад терміна «adoption» як «прийняття» і для уникнення тлумачення цієї статті як такої, що регулювала порядок визнання батьком дитини, народженої поза шлюбом, своєю, законодавець вказав, що йдеться про нерідну дитину.

Згідно із ст. 2 Закону 1851 р., якщо батьки цієї дитини були живими або живим принаймні один з них, або помер той з батьків, у кого дитина перебувала на утриманні (годувальник), батьки або один з батьків мали (мав) дати письмову згоду на її усиновлення. Якщо батьки померли, цю згоду міг дати законний опікун дитини. У випадку відсутності законного опікуна, батьків дитини згоду на її усиновлення міг дати близький родич. Якщо у дитини не було жодного близького родича, суддя, який розглядав заяву, мав призначити відповідну особу діяти в якості представника дитини, який давав або не давав згоди на усиновлення [6].

Таким чином, у ст. 2 Закону про усиновлення дітей вказується, що усиновлення дозволялося за згодою батьків дитини, тобто даючи свою згоду, вони мали відмовитися від дитини. Разом з тим на відповідному етапі не обговорюється можливість відібрання дитини від біологічних батьків, які жорстоко ставилися до неї.

Опікуном дитини, вказаним у Законі, на нашу думку, необхідно було вважати повнолітню особу, яка була близьким родичем дитини, батьки якої померли і з ким вона залишилася проживати. Вважаємо, що у цьому випадку не йшлося про призначення опікуна дитини судом, оскільки, швидше за все, ця проблема не була врегульована на законодавчому рівні, не лише федеральному, а й у штатах. Про це свідчить і той факт, що першою спробою правового регулювання усиновлення у США був досліджуваний нами Закон.

На нашу думку, у випадку відсутності будь-яких родичів і призначення суддею певної особи представником дитини, який мав дати згоду на її усиновлення, обговорювалася можливість про залучення у справі посадової особи відповідного органу влади, який би представляв інтереси дитини від штату.

У ст. 3 Закону 1851 р. вказувалося: якщо дитина досягла 14-річного віку або є старша, усиновлення не повинно було відбуватися без її згоди [6].

Отже, вважалося, що з 14 років дитина може правильно оцінити, чи відповідатиме її інтересам, якщо вона буде усиновлена конкретною особою. Цікаво, що тривалий час положення про 14-річний вік стосовно з’ясування думки дитини про її усиновлення або визначення місця проживання з одним із батьків після розірвання шлюбу, фактично, залишалося бути неспростовною правовою презумпцією. Щоправда, 1975 р. у справі «Goldstein v. Goldstein» Верховний суд штату Род-Айленд її спростував, врахувавши побажання дівчинки, яка мала 9,5 років, визначаючи місце її проживання після розірвання шлюбу батьків із батьком. Верховний суд Род-Айленду, приймаючи рішення, керувався тим, що дівчинка була досить розумною як на свій вік, і врахував її думку [8, 455].

Відповідно до ст. 4. Закону про усиновлення дітей штату Массачусетс 1851 р. усиновлення дитини одруженим чоловіком допускалося лише у випадку, якщо його дружина також погоджувалася усиновити цю дитину. Жодна неодружена жінка не мала права звернутися із заявою про усиновлення дитини і повинна була нести відповідальність за відповідні клопотання [6].

Таким чином, згідно із ст. 4 цього Закону неодружений чоловік не мав жодних перешкод, щоб усиновити дитину. Умовою усиновлення дитини одруженим чоловіком була обов’язкова згода його дружини. Однак виникає інше питання, зокрема на сучасному етапі законодавством більшості штатів передбачений режим окремого проживання подружжя — «сепарації» («відлученням від ложа та столу» («divorce from bed and board»)) або розлучення («mensa et thoro»). Відповідний інститут був відомий ще римському приватному праву. Сьогодні у

США в цих випадках виноситься судове розпорядження, в якому вказуються умови роздільного проживання подружжя, визначаються питання поділу майна та утриманням дітей, — подібно до справ про розлучення. Проте жоден із подружжя не має права укласти новий шлюб. Якщо подружжя вирішить розірвати шлюб, відбуватиметься новий судовий розгляд [9, 819].

Режим окремого проживання подружжя передбачений і статтями 119-120 Сімейного кодексу України від 10 січня 2002 р., а до 22 грудня 2006 р. (Верховна Рада України прийняла Закон «Про внесення змін до Сімейного та Цивільного кодексів України») п. 3 ч. 2 ст. 120 Сімейного кодексу України вказував, що у разі окремого проживання подружжя дружина, чоловік мали право усиновити дитину без згоди другого з подружжя [10].

На нашу думку, винятки п. 3 ч. 2 ст. 120 Сімейного кодексу України були зумовлені тим, що внаслідок реалізації одним із подружжя права, гарантованого відповідним пунктом, після скасування режиму окремого проживання і продовження жити разом певним чином порушувалися права другого із подружжя, який стикався з вимушеною необхідністю проживати з дитиною, яку він чи вона, можливо, не бажав (бажала) усиновити. По-друге, у цьому випадку в усиновленої дитини виникало право на спадкування після смерті усиновителя, і отже, частка спадкової маси, яка припала б другому з подружжя, була б меншою. Крім цього, у будь-якому випадку усиновлений, якщо він неповнолітній чи непрацездатний, мав би обов’язкову частку в спадщині усиновителя.

Однак ми вважаємо, що у випадку встановлення окремого проживання подружжя у США поширювалися правила про усиновлення дитини неодруженим чоловіком, оскільки жінка у ХІХ ст. не мала такого ж правового становища, що й чоловік.

Застереження, визначене у ст. 4 Закону про усиновлення дітей штату Массачусетс 1851 р., що жодна неодружена жінка не мала права звернутися із заявою про усиновлення дитини і повинна була нести відповідальність за відповідні клопотання, було встановлено з огляду на те, що незаміжня жінка не могла забезпечити належні умови життя цій дитині. З другого боку, і, мабуть, найбільш влучно, йдеться про середину ХІХ ст., коли ще принцип рівності чоловіка та жінки не був укорінений у законодавство, суспільну свідомість і, швидше за все, у світосприйняття самої жінки. Якщо б незаміжня жінка мала право усиновити дитину, в кола осіб, яке оточувало її, створилася б помилкова думка, що ця дитина народжена поза шлюбом. Це, у свою чергу, викликало б суспільний осуд і зневагу суспільства до дитини та усиновительки.

Згідно із ст. 5 Закону про усиновлення суддя після подання заяви про усиновлення та дачі згоди на усиновлення (батьками, якщо вони живі, законним опікуном, близьким родичем чи іншою правомочною особою), повинен був з’ясувати, чи заявник мав «достатню здатність» виховувати дитину, а також забезпечити їй відповідне виховання та освіту. Це мало бути доказом того, що батьківські обов’язки він виконуватиме «гідно і пристойно». У цьому випадку заява про усиновлення мала бути задоволена. Суддя повинен був видати наказ про усиновлення, вказавши факти, якими він обґрунтовував своє рішення, і ця дитина мала вважатися дитиною заявника. Якщо дитина була усиновлена одруженим чоловіком за згодою його дружини, вона мала вважатися дитиною цих осіб [6].

Відповідно до ст. 6 Закону про усиновлення 1851 р. усиновитель набував обов’язок дбати про дитину і право вимагати від дитини слухатися його. Усиновлення породжувало такі ж правові наслідки для дитини та усиновителя (усиновителів), як і у випадку природного зв´язку батьків і дітей, народжених у законному шлюбі. Однак така дитина не має права спадкувати власність усиновителя (усиновителів) [6].

Вважаємо, що якраз визначений у вказаній статті обов’язок дитини слухатися усиновителя використовувався часто для того, щоб примусити дитину працювати. Наприклад, і на сучасному етапі в Іспанії, Франції, Англії та інших країнах тисячі дітей шкільного віку не закінчують школу, змушені багато годин працювати разом із батьками або на підставі особистому найму [11, 201]. На нашу думку, ця ситуація спостерігається і з усиновленими дітьми. Можна припустити, що саме можливість використання праці дітей і заохочувала осіб до усиновлення, тим більше всередині ХІХ ст., коли не існувало механізму захисту прав дитини.

Проводячи паралель з іншою країною, щоправда, яка існувала ще до нашої ери, — Вавилоном, зауважимо, що на підставі Законів царя Хаммурапі тут широко практикувалося усиновлення та удочеріння. Дійсно, передусім це спостерігалося у бездітних сім’ях (ст. 191). Однак, як зазначає відомий науковець, професор Б. Тищик, це часто диктувалося бажанням залучити до складу сім’ї додаткові робочі руки, оскільки не кожен мав можливість купити раба. Раби коштували дорого та й було їх не так багато, як згодом у Греції та Римі [12, 49].

На підтвердження того, що усиновлення, швидше за все, але вже через деякий час після ухвалення Закону 1851 р., використовувалося з метою використання дитячої праці, зазначимо, що 18 грудня 1865 р. набрала чинності Поправка ХІІІ до Конституції США, якою було заборонено рабство [1, 25].

Як зазначалося в Законі Массачусетсу 1851 р., усиновлення породжувало такі ж правові наслідки для дитини та усиновителя (усиновителів), як і у випадку природного зв´язку батьків і дітей, народжених у законному шлюбі, але усиновлений не мав права спадкувати. На нашу думку, відповідна правова норма спрямовувалася на захист майнових інтересів рідних дітей усиновителя, якщо вони у нього були. Проте, як вказує професор С. Катз, усиновлені могли спадкувати майно усиновителів на підставі заповіту. (Вважаємо, це мало місце, коли усиновитель не мав власних дітей. — О. Р.) Навіть якщо не було заповіту, але усиновлений жив з усиновителем тривалий час, суд, як правило, визнавав за ним право на спадщину [3, 157]. Крім цього, в рідкісних випадках ще за не- усиновленою дитиною суд міг визнати право на спадщину. Зокрема, якщо суддя вважав, що були «достатні, ясні та переконливі» докази, які свідчили, що померлий обіцяв усиновити дитину або розпочався процес усиновлення, але не були завершені всі формальності [3, 157].

Згідно із ст. 7 Закону про усиновлення 1851 р. природні (біологічні. — О. Р.) батьки або батьки такої дитини (на нашу думку, тут йдеться про дитину, яка повторно всиновлювалася іншими усиновителями) позбавлялися всіх законних прав щодо дитини, так, ніби ніколи не було жодних відносин з нею, і ця дитина мала звільнятися від усіх правових зобов’язань стосовно них, обов’язку їх підтримувати та слухатися [6].

Відповідно до ст. 8 Закону 1851 р. будь-який заявник або будь-яка дитина, яка була «предметом» заяви щодо усиновлення, а також «next friend» (будь-яка інша особа) могла звернутися в порядку апеляції до Верховного суду щодо рішення суду про усиновлення [6].

На нашу думку, право на апеляційне оскарження передусім мали рідні батьки дитини, навіть якщо вони, давши згоду на усиновлення, згодом змінювали своє рішення. Виникає інше питання, швидше за все, було більш проблемно подати апеляційну скаргу дитині, яка вважала, що усиновлення суперечило її інтересам. Необхідно також вказати, що згода дитини на усиновлення, яка не досягла 14років, не запитувалася, а отже, очевидно, така дитина не могла подати апеляційної скарги.

Щодо вказівки у ст. 8 Закону 1851 р. на «next friend», зважаючи на особливості судового процесу США, у цьому випадку йшлося про незацікавлену особу «amicus curiae» (лат. — приятель, товариш суду). Ця особа не брала участі у справі як сторона, свідок чи інший учасник процесу, але її доводи могли вплинути на повноту та об’єктивність рішення суду [13, 559].

На сучасному етапі Закон про усиновлення дітей штату Массачусетс 1851 р. не застосовується на практиці. Зазначимо, що впродовж ХХ ст. (1953 р., 1969 р., 1994 р.) Комісією з розроблення уніфікованих законів США (U.S. Uniform Law Commission) було розроблено Типові закони про усиновлення дітей (Uniform Adoption Acts), на підставі яких парламенти штатів могли приймати власні нормативні акти про усиновлення [14].

Підбиваючи загальні підсумки щодо Закону про усиновлення дітей штату Массачусетс 1851 р., варто зазначити, що він став першою спробою правового регулювання відповідної проблеми спочатку в цьому штаті, а згодом в інших, парламенти яких підтримали ініціативу ухвалення відповідних нормативних актів. Закон 1851 р. спрямовувався на обмеження зловживання правами щодо дітей рідних батьків, які до цього часу могли передавати їх будь-яким особам без відповідної правової процедури. Вказівка у Законі на те, що суд повинен був з’ясувати «особу» майбутнього усиновителя, мала забезпечити належне виконання батьківських обов’язків щодо усиновлених дітей. Доцільною була можливість подання апеляційних скарг на рішення про усиновлення, у тому числі дитиною, як ми вважаємо, яка досягла 14-річного віку. Проте виникає застереження стосовно відсутності механізму реалізації цього права, адже подання апеляційної скарги вимагало грамотності, знання матеріального та процесуального закону та складення такої. Однак можливо, що у цих випадках допускалося усне апеляційне оскарження. Не підтримуючи доцільність упровадження в законодавство України практики прийняття так званих резюме від осіб, які не брали участі у справі, разом з тим вважаємо, що якраз у цій категорії справ у США вона була досить вдалою, оскільки у цьому випадку вирішувалася доля дитини. Однак, на нашу думку, в Україні це компенсується обов’язковим залученням у цій категорії справ органів опіки та піклування.

Незважаючи на прогресивне значення Закону штату Массачусетс, його положення далеко не регулювали всіх проблемних питань щодо усиновлення і не містили керівних принципів, визначених згодом на міжнародному рівні ст. 21 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 р. Однак, разом з тим, на сучасному етапі Сенат Конгресу США не визнав цей нормативний акт частиною національного законодавства.

Закон про усиновлення дітей штату Массачусетс 1851 р. не містив положень про відібрання дітей від батьків, які жорстоко поводилися з ними, не застерігав про заборону примусової дитячої праці. Невизначеність поняття «опікун дитини», з яким вона проживала після смерті батьків і який давав згоду на її усиновлення, очевидно, викликала випадки, коли усиновлення здійснювалося не в інтересах дитини. Не цілком доцільним було уявлення про те, що дитина, яка не досягла 14-річного віку, не здатна була правильно оцінити, чи відповідає усиновлення її інтересам і чи бажає вона цього. Закон обмежував у праві на усиновлення незаміжніх жінок, перешкоджаючи здійснити природне право бути матір’ю у випадку, якщо вони не виходили згодом заміж і не народжували дітей. Недоліком було те, що Закон обмежував у праві спадкування усиновлених дітей, але на практиці це питання, в деяких випадках, очевидно за відсутності рідних дітей, могло вирішуватися на користь усиновленого.

Отже, Закон про усиновлення дітей штату Массачусетс 1851 р. став першою спробою законодавчого регулювання відповідної проблеми в США і на його основі згодом було прийнято подібні нормативні акти, в тому числі типові.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1. The Constitution of the United States and the Declaration of Independence // Commission on the Bicentennial of the Constitution — N.Y Washington, D.C., 2006. — 46 p.
2. Oliphant R. E. Family law / Robert E. Oliphant, Nancy fer Steegh. — 2-ed. — Aspen, New York, 2005. — 499 p.
3. Katz S. N. Family Law in America. — 1-ed. — New York, 2003. — 268 p.
4. Obama Administration Seeks To Join U. N. Rights Of The Child Convention
5. Конвенція про права дитини від 20 листопада 1989 р. // Зібрання чинних міжнародних договорів України. — 1990. — № 1. — С. 205.
6. Massachusetts Adoption of Children Act, 1851
7. Загнітко А. П. Великий сучасний англо-український, українсько-англійський словник (200 000 слів) / А. П. Загнітко, І. Г. Данилюк. — Донецьк, 2008. — 1008 с.
8. Gregory J. De W. Understanding family law / John De Witt Gregory, Peter N. Swisher, Sheryl L. Wolf. — 2^nd ed — Danvers, Mass, 2001. — 487 p.
9. Бернам У. Правовая система США / пер. с англ. А. В. Александрова, В. А. Власихина, А. Л. Коновалова, А. А. Мишина, Е. Д. Провоторовой, Д. С. Таратухиной, О. А. Шварца, А. Н. Русова. — М., 2006. — Вып. 3. — 1216 с.
10. Сімейний кодекс України від 10 січня 2002 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2002. — № 21—22. — Ст. 135.
11. ЗенинИ. А. Гражданское и торговое право зарубежных стран : учеб. пособие. — М., 2009. — 238 с.
12. Тищик Б. Й. Історія держави і права країн Стародавнього світу : навч. посіб. — Л., 2001. — 384 с.
13. Короткий оксфордський політичний словник / ред.-упор. проф. І. Маклін, А. Макмілан ; пер. з англ. В. Сидорова, Д. Таращука, Р. Ткачука, І. Ященка. — 2-ге вид. — К., 2006. — 789 с.
14. Uniform Adoption Act / From Wikipedia, the free encyclopedia