Невідворотно, з плином часу відбувається зміна законодавства, виникають, долаються, щоб знову постати на наступному етапі розвитку держави і права різноманітні правові проблеми, втім, залишаються завжди актуальними питання, пов’язані із забезпеченням охорони права власності. Певною мірою ця закономірність стосується й Української держави, на сучасному етапі розвитку права якої особливої актуальності набула ідея забезпечення та реалізації судового захисту речових прав на нерухоме майно, і, зокрема, право власності.

Подібна затребуваність пов’язана з динамічністю цивільного обороту, який отримав значний поштовх в останні 15 років, а також викликана недоліками існуючого механізму правового регулювання цих відносин, вадами практики цивільного обороту та правозастосування.

Визнаючи коло питань з обраної тематики досить широким, вважаємо за необхідне позначити лише окремі, найбільш проблемні, як видається, аспекти, які потребують найшвидшого вирішення та подолання у науці та практиці. До числа названих проблем слід віднести таку, яка пов’язана з пошуком ефективного рішення, яке б мало на меті визначення чітких та досить простих критеріїв розмежування сфер застосування віндикації та реституції.

Сучасна українська судова практика, на жаль, не відзначається бездоганністю, їй притаманні такі риси, як непослідовність, неузгодженість тих рішень, які ухвалюються різними судами в однорідних випадках у царині цих відносин. Судова практика в Україні почасти вирізняється засиллям примітивізму, застосуванням занадто спрощених підходів при визначенні та обранні належного способу захисту порушеного цивільного права. Велика завантаженість судів загальної юрисдикції, недостатньо високий рівень кваліфікації суддівського корпусу на практиці спонукають шукати прості та універсальні рішення для вирішення досить складних правових проблем, пов’язаних із пошуком та обранням не тільки законного, а й справедливого за змістом рішення.

Подібний підхід, як видається, призвів до зловживання використанням такого способу захисту цивільних прав, як визнання правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності. Наслідком цього стало нехтування належними речово-правовими способами захисту права власності. Це відбулося не в останню чергу через те, що названі правові інструменти є більш витонченими, вимагають вищої правової кваліфікації, а тому є більш складними у застосуванні засобами захисту порушених цивільних прав власника.

Поділ способів захисту права власності залежно від характеру порушення та змісту захисту на речово-правові та зобов’язально-правові є досить традиційним, хоча питання про поділ цих способів викликав у науці та практиці дискусію про допустимість конкуренції різних за природою позовів під час захисту права власності [1, 30].

За однією з точок зору, за наявності між сторонами договірних відносин доцільніше застосовувати способи захисту права власності, що мають зобов’язально-правовий характер, як спеціальні та такі, що найбільш оптимально враховують усі нюанси взаємовідносин сторін [1, 43].

Й. Покровський, визначаючи природу вимоги кредитора про передачу йому in natura придбаної речі, коли вона знаходиться в руках боржника, та визначаючи належний засіб захисту порушеного права, вказував на таке. Теоретично найбільш ідеальним засобом був би такий, який надавав би кредитору саме те, що визначає зміст зобов’язання, й там, де це технічно можливо, право не має підстав відмовлятися від виконання in natura [2, 242]. З цього випливає, що критерієм визначення належного способу захисту має бути не тільки зміст зобов’язання, що існує між сторонами, а й практична доцільність.

Ілюструючи іншу точку зору, наведемо позицію М. Брагінського, який вважає, що й речове право, й зобов’язальне здатні до захисту за допомогою подібних засобів: суб’єктивне, зобов’язальне за природою, право здатне до захисту його за допомогою засобів, що є подібними до тих, що застосовуються до того ж суб’єктивного, втім, іншого за природою — речового — права [3, 123].

Проте за зовнішньою подібністю маємо різні за змістом та сферою застосування способи захисту речових прав, останнє не можна не врахувати. Правило про недопущення конкуренції позовів видається авторові цієї статті аксіоматичним, властивим чинній правовій традиції в Україні. Втім, для правила про недопустимість конкуренції позовів, що виключає можливість обрання способу захисту порушеного права уповноваженою особою на власний вибір, нині не є властивим послідовне втілення в юридичній практиці.

Звернемося до поширених помилок у сучасній судовій практиці.

Однією з основних проблем сучасної судової практики є її непослідовність у питанні розмежування сфер застосування реституції та віндикації нерухомої речі. Перший крок у подоланні цієї проблеми зроблений у результаті прийняття постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 6 листопада 2009 р. № 9. У пункті 10 зазначеної постанови мова йдеться про таке. Реституція як спосіб захисту цивільного права (ч. 1 ст. 216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв’язку з цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред’явлена тільки стороні недійсного правочину. Норма ч. 1 ст. 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину. У цьому випадку майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача — з підстав, передбачених ч. 1 ст. 388 ЦК України.

Таке обмеження застосування реституції є абсолютно виправданим. Викладене розуміння цивільно-правового закону вказує, по-перше на обмеження кількості правочинів, які можуть бути визнані недійсними, лише першим із них, стороною якого є позивач; по-друге, за правилами реституції не може бути за рішенням суду повернуто майно, передане на виконання недійсного правочину, та яке перебуває не у сторони такого правочину.

Іншим висновком є те, що підставою для визнання наступних правочинів недійсними не може бути лише визнання недійсним першого з ланцюга таких правочинів. Це має змінити поширену нині судову практику, оскільки попередньо суди часто вдавалися до дослідження лише законності першого з оспорюваних правочинів, а висновок про недійсність першого правочину ставав основною підставою для визнання недійсними усіх інших правочинів. Це повністю вихолощує віндикаційний захист права власності, в реалізації якого знайшла своє втілення ідея пошуку компромісу між інтересами власника, який втратив володіння своєї речі, та інтересами цивільного обороту в цілому.

Слід визнати, що ідеї, закладені в п. 10 зазначеної постанови Пленуму Верховного Суду України, проведено не завжди послідовно, оскільки у п. 5 цієї постанови зазначено, що відповідно до статей 215 та 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Для розгляду справ, в яких досліджується питання про повернення речі власникові, який втратив її в результаті цілого ланцюга недійсних правочинів, має значення певна логіка та послідовність дослідження обставин у справі. Насамперед, визначаючи логіку та послідовність дослідження судом різних питань, пов’язаних із обранням та застосуванням належного способу захисту права власності, констатація факту недійсності правочину є лише першим етапом під час дослідження правових питань захисту права власності, якщо власник намагається у той чи інший спосіб повернути собі майно.

На другому етапі суд має дати відповідну правову оцінку діям так званого добросовісного набувача, визначивши добросовісність характеру його поведінки, оплатність чи безоплатність способу набуття речі.

Як вже зазначалося, під час розгляду справ, в яких досліджується ланцюг заперечуваних угод, сьогодні є поширеною практика, за якою судом, як правило, достеменно встановлюється факт недійсності лише першої угоди (правочину), а висновок про її недійсність — досить часто без самостійного дослідження та окремого обґрунтування — стає підставою для визнання недійсними усіх наступних право чинів. За таких умов суди досить спрощено застосовують принцип, відомий ще римському праву: «не можна передати більше прав, ніж маєш сам». Подібний підхід призводить до штучного спрощення складної правової ситуації, нехтування застосуванням належного способу захисту, пов’язаного з пошуком справедливого компромісу між інтересами власника, що заслуговують на увагу, який втратив володіння своєї речі та титул права власності, з одного боку, та інтересами добросовісного набувача цієї речі, а разом із ними й інтересами всього цивільного обороту. Як відомо, головною якісною характеристикою цивільного обороту є його стабільність, забезпечення якої є умовою функціонування успішної економіки.

Зрозуміло, що в ситуації, коли власник речі не може бути охарактеризований як «добрий господар», з одного боку, та за відсутності претензій до добросовісності поведінки набувача спірного майна, з другого, слід визнавати за таким добросовісним набувачем переважне право на захист та врахування більшою мірою саме його прав та інтересів під час вирішення спору та визначення майбутньої долі спірного майна. За відсутності вказаних характеристик поведінки сторін висновок має бути протилежним.

Необхідно враховувати, що рівень розвитку цивільного обороту в Україні повільно змінюється в бік його ускладнення, вимоги забезпечення стабільності цивільного обороту відповідним чином впливають на домінуючу судову практику. Подібні зміни повинні спричинити зміни у ставленні до постаті добросовісного набувача, що змушує суди у кожній ситуації не оминати своєю увагою цю особу, її суб’єктивні права та законні інтереси.

Враховуючи, що терміни «віндикація» та «реституція» були рецепійовані з давньоримського права, звернемося до історії та первинного змісту цих правових категорій.

Як зазначає С. Моргунов, термін «реституція» в ЦК РФ не застосовується (що відповідає й термінологічному складу ЦК України). У вітчизняній цивільно-правовій науці та юридичній літературі починаючи з ХІХ ст. під реституцією прийнято розуміти повернення контрагентом усього отриманого за правочином (угодою) як наслідок його недійсності. На думку автора, сучасним російським законодавством це юридичне явище запозичено з римського права й, безумовно, не без змін. У римському праві під реституцією розумілося відновлення в попередньому стані як у процесуальних, так і матеріальних правовідносинах [4, 177-178].

Відомий дослідник римського права М. Бартошек звертає увагу на те, що restitutio in integrum — це відновленням у первинному стані, а за своїм характером є надзвичайним засобом, за допомогою якого претор з причин, які заслуговують на особливу увагу, усував окремі шкідливі наслідки цивільного права так, ніби вони взагалі не наставали [5, 278].

При цьому з часом основні причини та умови restitutio стали складовою частиною преторського едикту, тому сторони отримували право претендувати на захист у цих межах. У сфері матеріального права претор найбільше допомагав неповнолітнім, які внаслідок браку життєвого досвіду завдавали собі шкоду будь-якими юридичними діями. Допомагаючи дорослим, претор визнавав ґрунтовними причинами: шахрайство, примушування, помилку, що має підстави на пробачення, зміну правового стану або відсутність із поважної причини [5, 278].

Отже, не можна говорити про поширене застосування реституції як доступного засобу захисту права власності. Застосування реституції було екстраординарним способом повернення сторін у первинний стан, а відповідно така вимога не конкурувала з вимогою про віндикацію речі.

Віндикаційний позов став класичним способом захисту права власності в римському праві. Vindicatio — у давньоримському праві — це самоуправна відплата за образу або захист від нападу, згодом — переслідування будь-якого беззаконня, позов, особливо action in rem. Як зазначає М. Бартошек, термін vindicatio походить історично від vim dicere — оголошувати про застосування сили в разі відмови повернути річ з доброї волі й тим завершити спір. Давнє римське право наділило власника безумовною владою відшукувати та повертати собі спірну річ, де б він її не знайшов. З розвитком громадянського суспільства в Римі віндикація набуває значення права вимоги неволодіючого власника до неволодіючого невласника про реституцію — повернення речі [5, 327].

У сучасному цивільному праві України про витребування майна з чужого володіння йдеться у трьох випадках. Перший — стосується віндикаційного позову власника речі, що пред’являється до незаконного володільця речі та передбачений у ст. 387 ЦК України; ця правова норма надає право власнику вимагати повернення свого майна від будь-якої особи, яка незаконно, що характеризується як набуття без відповідної правової підстави, заволоділа ним.

Другий позов — це позов особи, яка має речове право на чуже майно, на пред’явлення віндикаційного позову до будь-якої особи, в якої без законних підстав це майно перебуває; це право передбачене у ст. 396 ЦК України. За змістом ст. 396 ЦК України, враховуючи природу речового права на чуже майно, право на пред’явлення цього позову має особа, якій належить таке речове право на чуже майно, здійснення якого передбачає перебування чужої речі у її володінні.

Враховуючи, що володіння у ЦК України віднесено до категорії прав на чуже майно (хоча такий підхід і не відповідає класичним уявленням про природу цього інституту та його місце в системі речово-правових інститутів), застосування положень статей 387, 396 та 398 (про підстави виникнення права володіння) ЦК України дозволяє поширити можливість застосування способів захисту права власності на всіх титульних володільців.

Третій позов — це позов про негайне повернення недобросовісним володільцем майна особі, яка є його добросовісним володільцем. Це правило міститься у ст. 400 ЦК України і по суті своїй є способом посесорного захисту фактичного володільця від протиправних посягань будь-якої третьої особи, оскільки умовою застосування цього способу захисту не є дослідження правової підстави виникнення володіння. До предмета дослідження входить встановлення добросовісного характеру виникнення володіння в особи, а також доведення факту перебування спірної речі у фактичному володінні особи до її втрати в результаті протиправних дій іншої — відповідача.

Даючи характеристику положенням ст. 400 ЦК України, можна стверджувати, що право вимагати повернення майна надано не тільки власникові (ст. 387 ЦК України) та особі, яка має речове право на чуже майно (ст. 396 ЦК України), а й будь-якій іншій особі, яка має на нього інше право відповідно до договору або закону, а також надано таке право особі, яка взагалі не має на нього жодного права, але є його добросовісним володільцем [9, 524].

Про четвертий позов, що передбачає можливість пред’явлення вимоги про повернення речі від третьої особи, можна говорити досить умовно, оскільки правило про це сформульовано не досить коректно. Тут йдеться про захист давнісного володільця від посягань на його володіння до моменту трансформації його статусу та набуття ним статусу власника. Цей позов генетично походить від давньоримського action in rem Publiciana, втім, за сучасних умов не можна говорити, що в ч. 3 ст. 344 ЦК України цю вимогу сформульовано у дієвий спосіб, що має практичні перспективи.

Зміни у цивільному законодавстві винесли на порядок денний питання про можливість застосування за аналогією правил про віндикацію в разі збереження власником нерухомої речі у своєму володінні у випадку втрати титулу власника. Це питання, через свою надзвичайну складність, поки що не отримало належного варіанта свого вирішення, який би не викликав дискусійності обраного підходу. Опишемо ситуацію: йдеться про можливість застосування за аналогією віндикації (або іншого належного способу захисту) в правовій ситуації, коли спірне нерухоме майно, не вибуваючи з володіння власника, залишається у його фактичному володінні, проте за умов втрати ним титулу власника цієї речі.

Подібне стало можливим у результаті дії новелістичних положень ч. 1 ст. 334 ЦК України, відповідно до якої, якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації. Таким чином, для виникнення права власності, зокрема, на нерухоме майно, не вимагається передача речі. Порівнюючи ЦК УРСР 1963 р. та ЦК України 2003 р. у питанні визначення моменту виникнення права власності на нерухому річ, необхідно констатувати зміну концептуальних підходів і перенесення акцентів та провідної ролі від договору до публічної реєстрації права власності на нерухоме майно. Якщо раніше за правилами ЦК 1963 р. (статті 128, 227) виникнення права власності на нерухоме майно пов’язувалося з досягненням домовленості з усіх істотних питань та оформленням волевиявлення сторін, що збігається, у нотаріально посвідченому договорі, то в ЦК 2003 р. (ч. 2 ст. 331) ці відносини врегульовані іншим чином. ЦК 1963 р. не пов’язував момент виникнення права власності на нерухомість із моментом державної реєстрації договорів, що підлягали такій реєстрації [6, 17].

У континентальній Європі вирізняють дві великі течії, пов’язані із зобов’язальним ефектом купівлі-продажу та перенесенням права власності. М. Таламанка зазначає, що перша система ґрунтується на транслятивній домовленості (окрім можливих формальних та сутнісних реквізитів, таких як документування домовленості та сплата ціни), яка у сучасних системах призводить у будь-якому випадку до переходу права власності між сторонами та залишає відкритою проблему зобов’язального ефекту договору; в Європі ця система пов’язана з моделлю Кодексу Наполеона. В іншій системі передбачено розмежування між titulus та modus adquirendi: проводиться розмежування між зобов’язальним договором чи іншою можливою підставою зобов’язання, які обґрунтовують, оскільки їх виконано, перехід права власності, з одного боку, та з другого — самим переходом права власності, який відбувається по-різному залежно від того, чи йдеться про речі рухомі (передача або сурогати передачі) або нерухомі, коли він (перехід) полягає в реєстрації переходу права в реєстрах нерухомості. Остання система притаманна Німецькому цивільному уложенню [7, 139].

Із запровадженням в Україні новітнього Цивільного кодексу є підстави стверджувати про зміну акцентів та перехід від однієї системи до іншої з описаних вище, оскільки акцент у питанні перенесення права власності з домінуючої у цьому ролі транслятивної домовленості змінено на самий перехід права у відповідному реєстрі нерухомості. Це на сьогодні на практиці призводить до того, що можливою є передача права власності незалежно від реальної передачі нерухомої речі та від дійсності правочину, що є підставою цього, чи правомірності самого титулу.

Повертаючись до питання про дійсність ланцюга заперечуваних власником правочинів, слід наголосити, що суд у своєму рішенні має дати відповідь на інше запитання, чи можна визнавати правомірними дії осіб, які беруть участь у декількох операціях з метою отримання добросовісного набувача? Як видається, слід визнати неправомірними дії осіб, які беруть участь у ланцюгу операцій стосовно спірного майна, спрямованих на штучну заміну особи власника, а також титулу власника спірного нерухомого майна, у ситуації, коли це майно фактично не вибуває з володіння власника, який здійснює щодо нього й решту своїх повноважень.

Зрозуміло, що велика кількість подібних трансакційних договорів має на меті в остаточному варіанті отримати добросовісного набувача, який претендуватиме на належний титул власника. Проте не беручи до уваги кількість договорів, які відділятимуть набувача речі від його належного власника, подібна обставина не повинна додавати діям зазначеного останнього набувача видимість правомірності та добросовісності, оскільки не відбувається заміна особи володільця. За таких обставин суд має оцінювати дії набувача та визначати його статус з огляду на те, чи є ці вчинки такими, як би вчинив «добрий господар», маючи дійсний намір стати власником певної речі.

Чи може вважатися добросовісною особа та чи може бути визнана ця особа такою, яка діє як «бережливий господар», якщо вона стає, наприклад, власником будинку лише «на папері», не здійснивши огляд цього майна. Відповідь є однозначною. Хоча при цьому слід застерегти, що знаходження речі у володінні особи визначається за фактом її перебування у господарському віданні володільця, на що, у свою чергу, впливають природні властивості та характеристики самої речі.

Іншу невирішену проблему становить питання про статус та правові наслідки судового рішення, що скасовано судом вищої інстанції або тим самим судом, яким у справі постановлено рішення.

Як це передбачено процесуальним законом, рішення суду першої інстанції, набувши законної сили та будучи тією чи іншою мірою реалізованим, може бути скасоване, а справу призначено до нового розгляду. Це стосується випадків ухвалення заочного рішення в разі його скасування за відповідною заявою відповідача, а також у разі перегляду рішення за нововиявленими обставинами, що не були відомі під час первинного розгляду справи та ухвалення рішення.

Іншою є ситуація, викликана тим, що рішення суду апеляційної інстанції після свого проголошення набуває законної сили, у зв’язку з чим сторона, на користь якої це рішення ухвалено, отримує право на реалізацію спірного майна. При цьому й відповідний Вищий спеціалізований суд, і Верховний Суд України мають право скасувати таке рішення. В обох описаних випадках існує проміжок часу — між набуттям рішенням суду законної сили та його скасуванням, у результаті чого дезавуюється його дія. Протягом цього часу спірне майно може бути реалізовано третій особі, яка не є учасником судового спору. Ефективність механізму застосування інституту повороту виконання обґрунтовано викликає сумніви, оскільки його дія за жодних умов не може бути поширена на тих осіб, які не брали участь у розгляді справи; застосовуючи поворот виконання, суд не вправі визнавати недійсними усі подальші угоди, укладені після ухвалення рішення суду (що було у подальшому скасоване).

Додатково необхідно враховувати, що особа, на користь якої постановлено судове рішення, яке у подальшому скасовано, мала право на подібні дії щодо відчуження спірного майна. При цьому дії набувачів слід визнати добросовісними навіть у ситуації, коли вони знали про наявність спору з приводу цього майна; подібна обставина не може бути поставленою їм у вину як підстава применшення характеру добросовісності їх дій. Таким чином, відсутні підстави апріорі робити висновок, що будь-які дії з майном, яке перебуває «під судом» (за умови відсутності дійсної заборони суду про це), є недобросовісними.

Такі міркування про законну силу рішення, яке у подальшому скасовано як помилкове з висновком про його незаконність або як постановлене з неврахуванням істотних обставин, видаються переконливими, якщо не поглянути на інший бік цієї проблеми. Викликає серйозні заперечення теза, за якою помилкове та незаконне рішення може бути підставою для виникнення у набувача прав на майно іншої особи. Наведемо приклад.

У провадженні одного із судів м. Одеси перебувала цивільна справа, за результатами розгляду якої ухвалено рішення про визнання правочину дійсним та визнання права власності на певне нерухоме майно. На підставі рішення суду, за результатами розгляду зазначеної цивільної справи, визнано дійсним правочин, який не відповідав вимогам закону принаймні за формою, та право власності на спірне майно зареєстровано за позивачем у відповідному державному реєстрі.

У подальшому зазначене рішення, переглянуте за нововиявленими обставинами, як наслідок, скасовано, а справу призначено до нового розгляду. Як з’ясувалося згодом, вже після скасування рішення від імені відповідача виступала неуповноважена ним особа (ймовірно, на підставі сфальсифікованої довіреності). Дії представника відповідача були недобросовісними та не відповідали інтересам власника спірної речі.

Втім, протягом часу між набранням вказаним рішенням законної сили та його скасуванням відбулося укладення трьох договорів, предметом яких було відчуження спірного майна. Укладені договори мали на меті легітимізувати набуття речі останнім набувачем, оскільки зміна власника цього майна відбувалася лише у тексті договорів, що не супроводжувалося фактичною його передачею іншій особі.

Подібний приклад невдалої судової практики досить обґрунтовано дає підстави для висновку, що за таких умов подібне неправомірне рішення суду не може бути достатньою та належною підставою для виникнення у сторони, на користь якої це рішення постановлене, правомірно набутих цивільних прав.

Таким чином, підбиваючи підсумок, можна зазначити таке.

У науці цивільного права та у практиці його застосування необхідно неухильно дотримуватися принципу чіткого розмежування сфери застосування різних способів захисту цивільних прав, в основі чого мають бути характер правових відносин між сторонами, характер порушення цивільного права та інтересу. При цьому розмежування реституційної та віндикаційної вимог має ґрунтуватися на чіткій кваліфікації правових відносин, що існують між сторонами, та на характері порушення права. З цього випливають такі висновки.

По-перше, судова практика повинна розвиватися шляхом застосування такого правового інструментарію, який є відповідним характеру порушення, а не шукати спрощені та універсальні засоби на всі випадки життя. Необхідно підтримати думку К. Скловського, що мета правозастосовної практики полягає у витісненні примітивізації, надмірного спрощення юридичної картини світу, які панували в останні десятиліття. Серед їх наслідків — відомий страх складних рішень, уникнення витончених юридичних інструментів. Утім, в умовах ускладнення обороту стає помітним, що застосування реституції в контексті захисту володіння та речових прав наполегливо вимагає звернення саме до складних технічних рішень, а прості рішення заводять у безвихідь [8, 496]. По-друге, у судовій практиці реституція повинна застосовуватись як нетиповий правовий засіб, що має публічно-правову природу, а тому досить обмежено.

Досліджуючи підстави та умови виникнення права на нерухоме майно, суду необхідно приділяти належну увагу під час дослідження обставин справи та надавати істотного значення не тільки факту реєстрації відповідного права у певному державному реєстрі, а й передачі речі набувачу, і цей факт має бути певним чином зафіксованим.

Слід підтримати факт освідомлення проблеми вибору належного способу захисту цивільних прав Верховним Судом України, а також спробу подолати їх. Втім, зазначена постанова Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 р. № 9 в обранні рішень з досліджуваної тематики не завжди вирізняється послідовністю та внутрішньою несуперечливістю. Чіткої та прийнятної відповіді про критерії розмежування сфер застосування віндикації та реституції цей доробок судової практики, на жаль, не містить.

Вимога про визнання правочину недійсним та застосування наслідків його недійсності не є способом захисту права власності у вузькому розумінні цієї категорії. Визнання право- чину недійсним і застосування реституції в буквальному сенсі не має на меті захист саме права власності та повернення спірного майна безпосередньо власнику, оскільки основна мета полягає в усуненні негативних наслідків недійсного правочину, поверненні сторін у стан, що передував вчиненню такого правочину, безвідносно до питання про власника спірного майна. Видається, що занадто широке за змістом визначення способів захисту права власності та невиправдане віднесення вимоги про визнання правочину недійсним (та застосування наслідків цього) призводить до змішування сфери застосування різних правових інститутів (зокрема з речово-правовими способами захисту права власності), а також до неврахування тих принципових розбіжностей, що існують між ними.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1. Кочеткова Ю. А. Соотношение вещно-правовых и обязательственно-правовых способов защиты права собственности : древнеримские истоки и современная Россия // Актуальные проблемы гражданского права / под ред. М. И. Брагинского ; Исследовательский центр частного права. Российская школа частного права. — М., 2000. — Вып. 2. — 222 с.
2. Покровский И. А. Основные проблемы гражданского права. — М., 1998. — 353 с.
3. Брагинский М. И. К вопросу о соотношении вещных и обязательственных правоотношений // Гражданский кодекс России. Проблемы. Теория. Практика. Сборник памяти С. А. Хохлова / отв. ред. А. Л. Маковский ; Исследовательский центр частного права. — М., 1998. — 480 с.
4. Моргунов С. В. Виндикация в гражданском праве. Теория. Проблемы. Практика. — М., 2006. — С. 177-178.
5. Бартошек М. Римское право : (Понятия, термины, определения) / пер. с чеш. — М., 1989. — 448 с.
6. Ухвала колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 24 лютого 2010 р. // Цивільне судочинство. Судова практика у цивільних справах. Науково-практичний юридичний журнал. — 2010. — Вип. 2 (16). — С. 17-19.
7. Таламанка Мария. Купля-продажа между обязательственным эффектом и переносом собственности // Вещные права : система, содержание, приобретение : сб. науч. тр. в честь проф. Б. Л. Хаскельберга / под ред. Д. О. Тузова. — М., 2008. — 464 с.
8. Скловский К. И. Собственность в гражданском праве : учеб.-практ. пособие. — М., 1999. — 512 с.
9. Цивільний кодекс України. Постатейний коментар у двох частинах / Керівники авторського колективу та відповідальні редактори проф. А. С. Довгерт, проф. Н. С. Кузнєцова. — К., 2005. —Ч. 1. — С. 524.