Захист права власності
Зміст
Вступ
1. Загальна характеристика захисту права власності
2. Віндикаційний позов
3. Захист права власності від порушень, не пов´язаних із позбавленням володіння
4. Визнання права власності
5. Інші засоби захисту права власності. Персональні засоби захисту права власності
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
У кожній державі центральним правовим інститутом є інститут власності. Його регламентація визначає характер регулювання інших інститутів цивільного права. Серед численних нормативних актів в Україні щодо питань власності важливе місце займають Закон України "Про власність" від 7 лютого 1991 р. та Цивільний кодекс України (розділ 2, глави 6-12).
Поведінка тих чи інших осіб може створювати загрозу для власності, суб’єктами якої вони не є. Це вимагає від держави брати на себе захист права власності, в тому числі й цивільно-правовими засобами.
Дана проблема виглядає особливо актуальною в зв’язку з процесами формування правової держави та багатоманіття форм власності в Україні. У статті 13 Конституції України записано: “Держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб’єкти права власності рівні перед законом”1.
Певною мірою захист права власності здійснюється за допомогою норм права, що належать до різних галузей законодавства. Скажімо, окремі види протиправної поведінки, що загрожує порушенню права власності, розглядаються кримінальним правом як злочини і передбачають застосування відповідних санкцій з боку правоохоронних органів.
В даній курсовій роботі ставиться мета визначити сутність та засоби цивільно-правового захисту права власності. Зокрема розглядаються такі засоби захисту як витребування майна власником з чужого незаконного володіння, витребування грошей і цінних паперів на пред’явника, інші засоби захисту права власності від порушень. Але насамперед в цій курсовій роботі розглядаються поняття власності та права власності, умови виникнення права приватної власності у громадян, об’єкти права приватної власності, а також здійснення громадянами права приватної власності.
1. Загальна характеристика захисту права власності
Приступаючи до розгляду питань захисту права власності, насамперед слід звернути увагу, що у літературі йдеться як про захист права власності2, так і про його охорону3.
При визначенні співвідношення цих понять, очевидно, доцільно виходити з того, що "охорона права власності" є поняттям ширшим і охоплює всю сукупність норм права, які передбачають підстави набуття права власності та його припинення, обсяг правомочностей власника, порядок та межі здійснення права, правовий режим окремих видів об´єктів права власності, а також сукупність організаційних і правових заходів, спрямованих на забезпечення реалізації і поновлення порушеного права власності. Загалом цілком припустимим є позначення охорони права власності як захист права власності у широкому розумінні.
З урахуванням значення права власності воно охороняється нормами цивільного, кримінального, адміністративного, державного та інших галузей законодавства. При цьому норми права, спрямовані на охорону права власності, створюють передумови для забезпечення захисту права власності у спеціальному (вузькому) значенні цього поняття.
Поняття "захист права власності" у спеціальному сенсі охоплює комплекс правових засобів, які застосовуються судом, уповноваженими органами держави або самим власником для забезпечення реалізації і поновлення порушеного суб´єктивного права власності. За своєю сутністю захист права власності забезпечується нормами саме цивільного права і саме тими, які спеціально призначені для його захисту.
У зв´язку з цим слід зазначити, що чільне місце серед інших актів законодавства, які визначають засади, підстави та порядок захисту права власності, належить Конституції. Відповідно до її ст. 13 Держава забезпечує захист прав усіх суб´єктів права власності. Це означає, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, і ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності (ст.41 Конституції).
Однак з точки зору практичного забезпечення здійснення права власності та його захисту головна роль відводиться цивільному праву та цивільно-правовим засобам захисту права власності. Це пов´язано з тим, що вони спрямовані насамперед на поновлення того становища, яке існувало до порушення, а також на припинення дій, якими порушується право власності. Тим самим вказані норми покликані поновити порушене право власності, а також ліквідувати наслідки такого порушення та відшкодувати збитки, завдані інтересам власника.
Засади цивільно-правового захисту права власності визначені ст.386 ЦК, яка на розвиток положень ст. 13 Конституції встановлює, що держава забезпечує рівний захист прав усіх суб´єктів права власності.
Отже, характерними рисами цивільно-правового захисту права власності є:
1) його гарантованість державою;
2) його загальність (можливість отримати такий захист існує для
усіх суб´єктів права власності (на це вказує також ст.13 Конституції);
3) його рівність для усіх суб´єктів;
4) повнота захисту (власник, права якого порушені, має не тільки право вимагати відновлення стану, який існував до порушення, та припинення порушення, а й право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди на підставах, встановлених ст.ст.22, 23 ЦК).
Цивільно-правові засоби захисту права власності можуть бути поділені на легітимовані (публічні) і самоврядні (приватні). Легітимовані (публічні) — ті, що здійснюються на підставі припису закону за допомогою суду та інших державних органів, а самоврядні (приватні) — ті, що здійснюються власниками самостійно, без звернення до суду та інших державних органів (самозахист; захист на підставі норм, встановлених договором, тощо).
У свою чергу легітимовані (публічні) засоби захисту права власності поділяються на судові та адміністративні.
Найбільше практичне значення мають легітимовані судові засоби захисту права власності.
Цивільно-правові легітимовані судові засоби захисту права власності у вітчизняній цивілістиці зазвичай поділяють на дві групи: речово-правові та зобов´язально-правові4.
Речово-правові засоби захисту права власності спрямовані безпосередньо на захист права власності як абсолютного суб’єктивного права, забезпечення реалізації правомочностей власника (володіння, користування, розпорядження тощо) стосовно речі, що йому належить.
Такими засобами є:
1) позов власника про витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов);
2) позов власника про усунення перешкод, що заважають нормальному здійсненню права власності (негаторний та похідні від нього позови: про визнання незаконним правового акта, який порушує право власності, тощо);
3) позов про визнання права власності. Деякі цивілісти відносять такі позови до негаторних або віндикаційних, але більшість вважає, що це самостійні речово-правові позови (В.А. Рясенцев, Ю.К. Толстой). Остання позиція знайшла підтримку і в новому ЦК (ст.392).
Зобов´язально-правові засоби захисту права власності характеризуються тим, що вони спрямовані проти порушення прав власника певною особою. При цьому самої речі у натурі вже не існує або вона пошкоджена, й існує потреба у поновленні її якості. До таких засобів захисту належать, наприклад, вимоги із відшкодування заподіяної майнової шкоди; вимоги про виконання договору і передання боржником кредитору (власнику) речі, що йому належить; вимоги про повернення безпідставно одержаного за рахунок власника майна тощо.
Оскільки цивільне законодавство передбачає можливість захисту від дій, що порушують право власності, з боку суб´єктів не тільки цивільного, а й публічного права (наприклад, при визнанні недійсним правового акта органу державної влади), очевидно, логічним буде вести мову не тільки про зобов´язально-правові, а взагалі про "інші" засоби захисту права власності. Останні застосовуються як при порушеннях зобов´язань, так і в усіх інших випадках порушення права власності.
Недоліком терміна "інші засоби захисту права власності" є те, що він не має змістовного навантаження, характеризуючи лише засоби захисту, що належать до цієї групи, як такі, що не є речовими. У зв´язку з цим доцільним є використання ідеї римського права про поділ позовів на actio in rem (позови щодо речі або ж речові позови) та аctio іn personam (позови щодо персони або ж персональні позови).
Поділ засобів захисту права власності на речові та персональні є виправданим з тих міркувань, що, по-перше, відбиває провідне значення наявності речі, яка є предметом позову, або особи, до якої можна подати позов, а по-друге, дозволяє об´єднати у цих категоріях усі можливі варіанти цивільно-правового захисту права власності.
Крім того, постає питання про доцільність виокремлення цивільно-правових засобів захисту права власності, що як такі не належать ні до речово-правових, ні до персональних (зобов´язально-правових) позовів і випливають з різних інститутів цивільного права. Такими, наприклад, є правила про захист майнових прав власника, визнаного у встановленому порядку безвісно відсутнім або померлим, у разі його явки, про захист інтересів сторін у випадку визнання правочину недійсним тощо5.
Зазначені відносини на перший погляд дійсно не пов´язані безпосередньо з жодним із вказаних вище випадків. Проте у виокремленні цих ситуацій необхідності немає, оскільки залежно від виду і джерела порушення права власності можуть бути застосовані речові або персональні засоби його захисту. Наприклад, якщо порушено право розпорядження майном особи, яка визнана померлою, застосовується речово-правовий засіб захисту (подається негаторний позов). Якщо неналежним чином здійснюється опіка над таким майном і воно внаслідок цього пошкоджене, до порушника подається персональний позов про відшкодування завданої шкоди.
2. Віндикаційний позов
Основним речово-правовим засобом захисту права власності є віндикаційний позов, сутність якого полягає у витребуванні власником свого майна з чужого володіння. Зокрема ст.387 ЦК встановлює, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
З урахуванням цивілістичних традицій та положень ЦК віндикаційний позов зазвичай визначають як позов власника про витребування його майна з чужого незаконного володіння.
Наведене визначення містить вказівку на істотні ознаки цього позову:
1) він може бути поданий власником (або уповноваженою ним особою);
2) зміст позову становить вимога повернення речі;
3) річ, що належить позивачеві, перебуває у володінні іншої особи (у чужому володінні);
4) річ знаходиться у чужому володінні незаконно (без достатніх правових підстав для цього).
Вказані ознаки іноді об´єднують у визначенні, використовуючи інші формулювання.
Наприклад, воно може бути й таким: віндикаційний позов — це позов неволодіючого власника до володіючого невласника. У цьому випадку увага загострюється на таких ознаках позову, як втрата власником володіння річчю і перебування її у володінні невласника.
Обидва наведених визначення цілком можуть бути використані для характеристики віндикаційного позову. В кожному з них є сильні і слабкі сторони. Водночас в обох випадках відсутня вказівка на важливу умову подання і задоволення віндикаційного позову — на те, що він може бути застосований лише для захисту права власності на індивідуально-визначену річ (або індивідуалізовані родові речі). Це випливає з характеру позову — вимоги повернення своєї речі з чужого володіння. Позивач (власник) має довести, що саме ця конкретна річ належить йому, і що саме цією його річчю незаконно володіє інша особа.
Право на віндикацію належить власнику, який втратив володіння річчю. Нарівні з ним віндикувати майно може особа, яка хоч і не є власником, але володіє майном внаслідок закону або договору. Такою особою (титульним власником) може бути орендар, зберігач тощо. Титульним власником визнають також юридичну особу, якій майно належить на праві повного господарського відання або оперативного управління (ст.48 Закону "Про власність").
Відповідачем за віндикаційним позовом є фактичний володілець майна, який володіє ним без правових підстав — незаконний володілець.
Змістом віндикаційного позову, як зазначалося, є вимога про повернення з чужого незаконного володіння індивідуально-визначеної речі та компенсацію шкоди, завданої при цьому власнику. Тому позивач має право вимагати повернення саме тієї своєї речі, яку він втратив, а не аналогічного майна. Індивідуально-визначена річ є юридично незамінною і тому загибель її призводить до втрати власником права на віндикаційний позов. У цьому разі він має право вимагати відшкодування збитків, заподіяних загибеллю цієї речі.
Умови задоволення віндикаційного позову залежать від того, є незаконне володіння добросовісним чи недобросовісним.
Володілець (набувач речі) вважається добросовісним, якщо він не знав і не міг знати про те, що відчужувач речі не мав права на її відчуження.
Володілець вважається недобросовісним, якщо знав чи повинен був знати, що придбав річ у особи, яка не мала права на її відчуження.
При цьому діє презумпція правомірності правочину, за яким річ була передана від відчужувача до набувача (ст.204 ЦК). Для її спростування має бути доведено, що набувач умисно чи з грубої необережності не врахував обставин правочину, які свідчили про те, що річ відчужується неправомірно. Отже, однієї лише необережності набувача недостатньо для визнання його недобросовісним, повинні мати місце його умисел або груба необережність.
У незаконного недобросовісного володільця (набувача) річ вилучається у всіх випадках.
Питання про витребування речі у незаконного добросовісного володільця вирішується залежно від того, оплатно чи безоплатно він придбав річ.
Так, при безвідплатному набутті майна від особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати майно у всіх випадках (ч.3 ст.388 ЦК). Таке рішення цілком логічне. Безвідплатний набувач у разі відібрання у нього речі нічого не втрачає: річ не його і на її придбання він нічого не витратив.
Якщо майно придбане добросовісним володільцем за відплатним договором, можливість його витребування залежить від характеру вибуття майна з володіння власника або особи, якій воно було передане власником.
Зокрема власник може витребувати таке майно лише у разі, якщо майно:
1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння;
2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння;
3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їх волі іншим шляхом.
Проте у кожному разі майно не може бути витребуване від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень. Таким чином, право власника на витребування речі з чужого незаконного володіння обмежується у інтересах добросовісного відплатного набувача, який придбав річ за вказаних у ч.2 ст.388 ЦК обставин.
Добросовісність або недобросовісність незаконного володільця має також істотне значення:
1) у разі необхідності витребування грошей та цінних паперів;
2) при розрахунках у випадку повернення речі з чужого незаконного володіння.
Гроші, а також цінні папери на пред´явника взагалі не можуть бути витребувані від добросовісного набувача (ст.389 ЦК). При цьому не має значення, вибуло таке майно від власника з його волі чи надійшло до набувача безвідплатно тощо. Добросовісність набувача як така вже є достатньою підставою для відмови власнику у позові про витребування зазначених речей. Іменні цінні папери можна витребувати від добросовісного незаконного володільця внаслідок їх індивідуалізації. Тому при витребуванні іменних цінних паперів застосовуються правила ст.388 ЦК.
Основні відмінності у відповідальності добросовісного та недобросовісного набувача при розрахунках після витребування майна полягають у такому:
а) недобросовісний володілець зобов´язаний повернути або відшкодувати власнику всі прибутки, які він отримав або мав отримати за весь час володіння річчю.
Добросовісний володілець повинен це зробити з моменту, коли він дізнався про неправомірність свого володіння. Наприклад, це може бути момент вручення повістки до суду тощо (чч.1, 2 ст.390 ЦК);
б) добросовісний володілець може залишити за собою здійснені ним поліпшення речі, якщо вони можуть бути відокремлені без її пошкодження. Під поліпшенням розуміють такі витрати на майно, які, з одного боку, не зумовлені необхідністю його збереження, але, з іншого, мають обґрунтований характер, оскільки поліпшують експлуатаційні властивості речі.
Якщо відокремлення поліпшень неможливе, добросовісний володілець має право вимагати від власника відшкодування здійснених витрат у сумі, на яку збільшилася його вартість (ч.4 ст.390 ЦК).
У зазначеній статті не йдеться про можливість залишення за собою здійснених поліпшень недобросовісним володільцем. У зв’язку з цим існує думка, що залишення за ним поліпшень, які можуть бути відокремлені без шкоди для майна власника, не суперечить загальному сенсу цих відносин6. Однак таке тлумачення навряд чи відповідає суті вказаних відносин і концепції ЦК. Якби передбачалося, що добросовісний і недобросовісний набувачі мають рівні права на залишення поліпшень речі, то, очевидно, не було б необхідності включати в ч.4 ст.390 ЦК вказівку на те, що таке право є у добросовісного набувача. Достатньо було б у загальних рисах згадати про існування цього права. Звідси випливає, що недобросовісний володілець права на залишення поліпшеної речі не має.
Від поліпшень речі відрізняють так звані "витрати на розкіш". Під ними розуміють поліпшення, які не є доцільними з точки зору звичайного її використання (наприклад, заміна звичайних підвіконь на мармурові, установка на машину куленепробивного скла тощо).
Крім того, незаконний володілець майна, як добросовісний, так і недобросовісний, має право вимагати від власника компенсації зроблених ним необхідних витрат на майно з часу, з якого власникові належить право на повернення майна або на передання доходів (ч.3 ст.390 ЦК).
Під необхідними витратами маються на увазі такі, без яких стан речі істотно погіршився б, внаслідок чого вона не могла б бути використана за прямим призначенням.
Відповідно до ст.257 ЦК, ст.50 Закону "Про власність" на вимоги про повернення майна з чужого незаконного володіння поширюється трирічний строк позовної давності.
3. Захист права власності від порушень, не пов´язаних із позбавленням володіння
Порушення права розпорядження може мати місце не тільки у разі позбавлення власника володіння належним йому майном, а й у випадках незаконного обмеження його у можливості реалізації правомочності користування або розпорядження цим майном (наприклад, при здійсненні опису майна чи накладенні арешту).
Тому закон передбачає, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (ст.391 ЦК).
Така можливість забезпечується насамперед за допомогою негаторного позову.
Негаторний позов — це вимога власника, який володіє річчю, про усунення перешкод у здійсненні правомочностей користування і розпорядження майном.
Умови подання негаторного позову такі:
1) річ знаходиться у власника;
2) інша особа заважає користуванню, розпорядженню тощо цією річчю;
3) для створення таких перешкод немає правомірних підстав (припису закону, договору між власником та іншою особою тощо).
Позивачем за негаторним позовом є власник або інша особа, уповноважена на це законом чи договором, що володіє річчю, але позбавлена можливості користуватися і розпоряджатися нею.
Відповідачем є особа, яка своєю протиправною поведінкою створює перешкоди, що заважають нормальному здійсненню права власності.
Зміст негаторного позову становлять вимоги позивача (власника або іншої особи, уповноваженої законом чи договором) про усунення порушень, не пов´язаних з позбавленням володіння.
Найчастіше йдеться про правопорушення, які перешкоджають здійсненню права користування. Наприклад, користування будинком може бути утруднене у зв´язку з тим, що власник сусіднього будинку, прокладаючи собі водопровід, прорив канаву перед виїздом не тільки зі свого двору, а й із сусіднього. За допомогою негаторного позову власник може домогтися, щоб порушник своїми силами усунув створені ним перешкоди (засипав канаву, поновив асфальт тощо).
Трапляються також порушення у вигляді створення перешкод здійсненню розпорядження. Наприклад, хтось з членів сім´ї власника будинку, сховавши документи, які підтверджують право власності на нього, намагається перешкодити відчуженню будинку. В цьому випадку, достовірно знаючи про приховання документів, власник може вимагати припинення порушення і повернення документів.
Підставою негаторного позову є обставини, що обґрунтовують право позивача на користування і розпорядження майном, а також підтверджують, що поведінка третьої особи створює перешкоди у здійсненні цих правомочностей. Обов´язком власника не є доказування неправомірності дій відповідача. Вони припускаються такими, доки сам відповідач не доведе правомірність своєї поведінки.
Негаторний позов може бути пред´явлений лише під час існування правопорушення. З усуненням перешкод у здійсненні правомочностей користування і розпорядження речами відпадають і підстави для заявлення негаторного позову. В зв´язку з цим негаторний позов не підпадає під дію позовної давності: доки порушення існує, негаторний позов може бути подано, незалежно від моменту виникнення права на нього; якщо правопорушення припинене, немає підстав для звернення з таким позовом.
Багато хто з цивілістів вважає, що нарівні з вимогами про усунення перешкод у здійсненні права власності, які вже мають місце, негаторний позов може бути використано для запобігання можливому порушенню права власності, коли існує загроза такого порушення7.
У зв´язку з цим слід зазначити, що римському праву був відомий спеціальний позов про заборону створення в майбутньому перешкод здійсненню права власності — actio progibitoria (прогібіторний позов). Що стосується негаторного позову, то він міг би бути використаний для захисту від порушень в майбутньому лише в порядку аналогії закону. Це випливає з того, що по суті негаторний позов може бути заявлений лише під час існування порушення. Немає порушення — немає негаторного позову.
Проте слід взяти до уваги, що в українському цивільному праві питання так не ставиться, оскільки ні раніше чинне законодавство, ні ЦК 2003 р. взагалі не містять прямої вказівки на існування негаторного позову як такого.
Зокрема в п.2 ст.48 Закону "Про власність" йдеться про те, що власник (титульний володілець) може вимагати усунення будь-яких порушень його права, навіть якщо останні й не були пов´язані з позбавленням володіння. При цьому негаторний позов окремо не згадується.
Стаття 391 ЦК 2003 р. встановлює, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Тобто і в цьому випадку негаторний позов окремо не згадується.
Отже, вітчизняна концепція цивільно-правового захисту права власності традиційно визнавала два види речових позовів: 1) віндикаційний; 2) абстрактно-універсальний (для захисту від усіх порушень, крім позбавлення права володіння).
Таке рішення, очевидно, було продиктоване прагненням максимально повно захистити інтереси власника. Адже формально він може захиститися за допомогою абстрактно-універсального позову від будь-якого порушення.
Однак, як свідчить практика, таке абстрагування швидше ускладнило захист, оскільки сторони і суд іноді мали проблеми з формулюванням позовних вимог, рішень, ухвал тощо.
З іншого боку, це означало, що ніби можливе подання позову про заборону порушення права власності у майбутньому, оскільки воно є "будь-яким" порушенням інтересів власника. Хоча слід зазначити, що на практиці такі позови не зустрічаються, очевидно, також унаслідок високої міри абстрактності універсального позову.
У зв´язку з цим у ЦК 2003 р. запропоновано дещо інше рішення, яке можна вважати перехідним від традиційної (радянської та пострадянської) конструкції до нового бачення концепції захисту права власності. Зокрема ч.2 ст.386 ЦК встановлено, що власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.
Таким чином прямо вказується на можливість захисту від порушень права власності, що можуть мати місце у майбутньому, тобто подання прогібіторного позову. Отже, можна стверджувати, що захист права власності від порушень, не пов´язаних із позбавленням володіння, може здійснюватися також за допомогою прогібіторного позову.
Умови подання такого позову:
1) річ знаходиться у власника;
2) існує реальна загроза порушення іншими особами права власності у майбутньому;
3) для вчинення дій, які можуть порушити право власності у майбутньому, немає законних підстав (припису закону, договору сторін тощо).
4. Визнання права власності
Власник майна може пред´явити позов про визнання його пра¬ва власності, якщо воно оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
Позов про визнання права власності — це вимога власника майна про констатацію перед третіми особами факту наявності у нього права власності на спірне майно. При цьому такий позов може бути подано окремо або у поєднанні з вимогами про повернення майна чи усунення перешкод у користуванні і розпорядженні майном. В останньому випадку має місце поєднання позову про визнання права власності з віндикаційним, негаторним або прогібіторним позовом тощо.
Позови про визнання права власності спрямовані на захист можливості здійснення права власності шляхом підтвердження в судовому порядку факту належності власнику спірного майна на праві власності.
Умови подання позову про визнання права власності:
1) наявність права власності у позивача;
2) оспорювання права власності іншими особами;
3) наявність у власника можливості довести своє право власності.
Позивачем може бути власник речі незалежно від того, володіє він нею чи ні.
Відповідач — особа, що заявляє чи не заявляє про свої права на річ, але у кожному разі оспорює право власності позивача або не визнає за останнім права власності на спірне майно.
Змістом позову є вимога власника, чиї права оспорюються, про констатацію перед особами, які оспорюють його право на річ, наявності у нього права власності на спірне майно.
Підтвердження позивачем своїх прав на майно може здійснюватися шляхом надання ним правовстановлюючих документів, свідчень, а також будь-яких інших доказів, що підтверджують належність позивачу спірного майна. Якщо майно знаходиться у володінні позивача, діє презумпція правомірності фактичного володіння.
Оскільки позови про визнання права власності не пов´язані з конкретними порушеннями правомочностей власника і зумовлені триваючим порушенням з боку третіх осіб, на них, як і на негаторні позови, не поширюється позовна давність.
Якщо вимога про визнання права власності супроводжується позовом про витребування майна з чужого незаконного володіння або про усунення порушень права власності, не пов´язаних з порушенням володіння тощо, то задоволення вимоги про визнання права власності є лише передумовою для досягнення позивачем кінцевої мети позову (наприклад, повернути майно у своє володіння).
Позов про визнання судом права власності на майно також може мати місце тоді, коли у позивача відсутні документи, які засвідчують його право власності, і це право оспорює відповідач.
5. Інші засоби захисту права власності. Персональні засоби захисту права власності
Нарівні з речово-правовими позовами існують також персональні засоби захисту права власності (тобто спрямовані на припинення його порушення з боку певних осіб).
До них належать:
а) позови, пов´язані з порушенням права власності при невиконанні або неналежному виконанні зобов´язань за договором;
б) позови про відшкодування шкоди, завданої псуванням або знищенням речі;
в) позови про повернення майна, безпідставно отриманого або збереженого за рахунок іншої особи.
Для цих позовів характерним є те, що вимоги особи щодо захисту права власності випливають не з права власності як такого, а ґрунтуються на відносних правовідносинах і пов´язаних із ними суб´єктивних правах.
У Законі "Про власність" вперше згадана ще одна група засобів захисту права власності — вимоги до органів державної влади і управління про захист інтересів власника від правомірного або неправомірного втручання. Сутність цих засобів полягає у тому, що вони спрямовані на забезпечення захисту інтересів власника у разі їх порушення державою або її органами, що виступають як володільці владних повноважень (суб´єкти публічного права), а не рівноправні суб´єкти майнових відносин. Тому тут, очевидно, має йтися не про приватноправовий (цивільно-правовий), а про публічно-правовий захист права власності.
Залежно від характеру порушення інтересів власника державними органами засоби захисту можна поділити на дві групи:
1) захист інтересів власника при порушенні їх на законних підставах, але з перевищенням владних повноважень (наприклад, при реквізиції; вилученні земельної ділянки, на якій знаходиться майно, що належить власнику, тощо);
2) захист права власності при неправомірному втручанні. До них належать: відповідальність державних органів за втручання у здійснення власником його правомочностей (ст.56 Закону "Про власність"), відповідальність державних органів за видання актів, що порушують права власників (ст.57 Закону "Про власність").
У ЦК другій з названих ситуацій і способам захисту на вказаний випадок спеціально присвячена ст.393, котра передбачає можливість визнання незаконним правового акта, що порушує право власності.
Відповідно до цієї норми правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується.
Умовами подання позову в цьому разі є:
1) наявність у позивача права власності на річ;
2) видання суб´єктом публічного права правового акта, що порушує права власника (це можуть бути акти індивідуального або нормативного характеру, колегіальні чи одноособові);
3) невідповідність виданого акта закону.
Позивачем є власник, чиї права порушені правовим актом суб´єкта публічного права.
Відповідачем є орган державної влади, орган влади Автономної Республіки Крим або орган місцевого самоврядування, що видав правовий акт, який не відповідає законові і порушує права власника.
Змістом позову є вимога власника про визнання судом такого акта незаконним та його скасування. Крім того, власник майна, права якого порушені внаслідок видання правового акта органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, має право вимагати відновлення того становища, яке існувало до видання цього акта. У разі неможливості відновлення попереднього становища, власник має право на відшкодування майнової та моральної шкоди (ч.2 ст.393 ЦК). У спеціальній літературі висловлена думка, що такі позови можна віднести до негаторних, якщо майно не вибуло з володіння власника8.
Проте такий підхід видається недостатньо обґрунтованим, оскільки визначальним фактором тут є особа (суб´єкт публічного права), яка є джерелом порушення права власності. Саме до неї, незалежно від того, знаходиться річ у власника чи ні, й має подаватися позов. Тому за сутністю він є персональним.
Ще одним спеціальним випадком надання можливості захисту права власності шляхом подання персонального позову є відшкодування шкоди, завданої власникові земельної ділянки, жилого будинку, інших будівель у зв´язку із зниженням їх цінності.
Зазначені об´єкти мають певні особливості, а їх цінність залежить від збереження навколишнього середовища у нормальному стані. Під впливом дії різних чинників земельна ділянка чи жилий будинок можуть не тільки погіршитися, а й втратити свої властивості (наприклад, будівництво біля санаторного закладу екологічно небезпечного об´єкта зводить нанівець лікувальні властивості, на використанні яких базується санаторій) та знецінитися. В результанті власник може втратити повністю або частково можливість користування майном та розпорядження ним, що й зумовило появу спеціальної норми (ст.394 ЦК), яка спрямована на захист права власності на земельну ділянку, жилий будинок, інші будівлі.
Згідно з цією нормою власник земельної ділянки, жилого будинку, інших будівель має право на компенсацію у зв´язку із зниженням цінності цих об´єктів у результаті діяльності, що призвела до зниження рівня екологічної, шумової захищеності території, погіршення природних властивостей землі.
Відповідачем тут може бути будь-який суб´єкт, діяльність якого призвела до зниження рівня екологічної, шумової захищеності території, погіршення природних властивостей землі, що у свою чергу вплинуло на зниження цінності зазначеного майна, а відтак порушило право власності.
Висновки
Враховуючи суттєві недоліки, вважаю за необхідне викласти ст.12 Закону України «Про власність» в такій редакції:
Громадянин набуває права власності на доходи від участі в суспільному виробництві, індивідуальної праці, підприємницької діяльності, від вкладення коштів у кредитні установи, акціонерні та інші товариства, на пенсії, соціальні та інші виплати, на успадковане майно, на майно одержане за угодами та іншими підставами, не забороненими законом .
Запропонована редакція ст.12 Закону України “Про власність” дозволяє уникнути можливого ототожнення різних за своїм значенням понять «джерело виникнення приватної власності» і «підстава виникнення права приватної власності». Перше з них відображає економічну основу створення приватної власності, друге — юридичне обґрунтування її привласнення конкретною особою. Власність створюється завдяки праці, розширено-відновлювальному виробничому процесу, які завершуються створенням матеріальних благ. При цьому право власності на такі матеріальні блага виникає в особи за наявності відповідних юридичних підстав, переважна більшість яких є похідними. Щоб виникло у громадянина право власності необхідно, щоб мали місце певні умови, щоб були здійснені певні дії, щоб наступили певні юридичні факти, які визначаються нормами інших галузей законодавства.
Цивільно-правові засоби захисту права власності мають на меті відновлення порушеного права, тобто попереднього майнового стану особи, права якої порушено.
До цивільно-правових засобів захисту права власності належать :
-
витребування майна власником з чужого незаконного володіння;
-
витребування грошей і цінних паперів на пред’явника ;
-
захист прав власника від порушень, не поєднаних з позбавленням володіння інші засоби цивільно-правового захисту права власності.
Цивільний кодекс розрізняє добросовісного і недобросовісного споживача, передбачає різні види витребування майна з чужого незаконного володіння.
За сучасних умов в Україні великого значення набуває захист права інтелектуальної власності. Дана проблема ще не є достатньо врегульованою в цивільному законодавстві України.
Список використаної літератури
1. Автаева Н.Е., Волошин Н.П. Гражданско-правовая защита социалистической собственности. — М., 1974.
2. Венедиктов А.В. Гражданско-правовая охрана социалистической собственности. — М., 1954.
3. Гражданское право. — Т.І / Под ред. Ю.К.Толстого, А.П. Сергєева. -СПб., 1996.
4. Гражданское право Украины. — 4.1 / Под ред. А.А. Пушкина, В.М. Самойленко. — Харьков: 1996.
5. Гражданский кодекс Украины: Научно-практический комментарий. — Харьков, 2000.
6. Дзера І.О. Цивільно-правові засоби захисту права власності в Україні. — К., 2001.
7. Донцов С.Е. Гражданско-правовые внедоговорные способи защиты социалистической собственности. — М., 1980.
8. Скворцов О.Ю. Вещные иски в судебно-арбитражной практике. — М., 1998.
9. Толстой Ю.К. Содержание и гражданско-правовая защита права собственности в СССР. — Л., 1955.
10. Харитонов Е.О., Саниахметова Н.А. Гражданское право: Частное право. Цивилистика. Физические лица. Юридические лица. Вещное право. Обязательства. Види договоров. Авторское право. Представительство: Учеб. пособ. — К., 2002.
11. Цивільне право України: Підручн.: У 2-х кн. / За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової. — К., 1999.
1 Закон України “Про власність”
2 Дзера І.О. Цивільно-правові засоби захисту права власності в Україні. — К., 2001
3 Венедиктов А.В. Гражданско-правовая охрана социалистической собственности. — м., 1954.
4 Цивільне право України: Підручн.: У 2-х кн. / За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової. — К., 1999. — С.52
5 Харитонов Е.О., Саниахметова Н.А. Гражданское право: Частное право. Ци-вилистика. Физические лица. Юридические лица. Вещное право. Обязательства. Види договоров. Авторское право. Представительство: Учеб. пособ. — К., 2002. — С.278.
6 Гражданское право Украины. — 4.1 / Под ред. А.А. Пушкина, В.М. Самойленко. — Харьков: 1996.-С.291.
7 Гражданское право. — Т.І / Под ред. Ю.К.Толстого, А.П. Сергєева. -СПб., 1996. -С.411.
8 Гражданский кодекс Украины: Научно-практический комментарий. — Харьков, 2000. — С.271.