Одним із важливих етапів формування єдиного європейського правопорядку стало утворення Європейського Союзу, історія становлення якого поділяється на декілька етапів.

У перші повоєнні роки суперництво двох протилежних суспільних систем у Європі сприяло розвитку західноєвропейської інтеграції. Остання здійснювалася під впливом ряду факторів, серед яких: 1) високорозвинена ринкова економіка; 2) поліцентрична структура; 3) особлива культурна та історична спільність та ін. В основу європейської інтеграції на той час були покладені такі надбання західноєвропейського суспільства, як: правова держава, досвід спільного існування народів, культурна спільність, традиції у розвитку загальноєвропейської ідеї, наслідки двох світових воєн. Існування на європейському континенті трьох систем безпеки та співробітництва (двох регіональних — західної та східної — та загальноєвропейської) дозволяло зберігати мирні відносини, незважаючи на функціонування держав з різним суспільним устроєм.

Спільний інтерес до перебудови континенту був реалізований 16-ма західноєвропейськими державами шляхом створення у 1948 році в Парижі Організації європейського економічного співтовариства (яка у 1961 році була трансформована в Організацію економічного співробітництва та розвитку). Території держав-засновниць становили прообраз спільного економічного простору.

Наступними етапами західноєвропейської 96нтеграції стало підписання Паризького договору 1951 року, згідно з яким було засновано Європейське об’єднання вугілля та сталі, а також — римських договорів 1957р. про створення Європейського економічного співтовариства та Європейського співтовариства з атомної енергії. Юридичним оформленням факту поглиблення інтеграційних процесів, розширення кількості членів Європейських Співтовариств, що потягло за собою певні інституційні зміни, стало підписання Єдиного Європейського акту (вступив у силу в 1987 році), який поклав початок третьому етапу в розвитку Співтовариств — було створено правову основу для переходу від спільного до єдиного внутрішнього ринку.

Проте радикальна перебудова міжнародних відносин у Європі стала можливою лише після закінчення «холодної війни». Хоча у цей період у Західній Європі виникли нові проблеми (нові внутрішні та зовнішні виклики), які потребували розв’язання: проблеми глобалізації, що негативно впливали на основи західноєвропейської інтеграції; зміна співвідношення сил у зв’язку з розпадом «соціалістичної системи»; розширення Євросоюзу на схід та південь тощо.

Намаганням вирішити ці проблеми стало укладення Маастрихтського договору 1992 року (почав діяти у 1993 році). Він передбачав розв’язання таких завдань, як: створення економічного та валютного союзу; розвиток соціальної політики; перетворення ЄЕС у Європейське співтовариство та розширення його компетенції за рахунок нових видів діяльності (так звана «перша опора») та у галузі юстиції та внутрішніх справ («третя опора»); об’єднання всіх цих структур в єдину систему Європейського Союзу. Маастрихтський договір був компромісом різних інтересів та поглядів на інтеграційний процес та перспективи його подальшого розвитку, а також складною юридичною конструкцією.

До Євросоюзу ввійшли три співтовариства (ЄОВС, ЄЕС, ЄСАЕ), які стали його складовими частинами (європейським співтовариством), так як і дві інші складові («опори»). Єдиною реально об’єднуючою основою для всіх них стала «єдина інституційна структура Євросоюзу, що базується на досягнутому у співтоваристві рівні інтеграції» (розділ 1 стаття С). У договорі чітко прослідковувалось зіткнення двох протилежних принципів — наднаціональної інтеграції та міжурядового співробітництва суверенних держав.

Амстердамський договір 1997 року передбачав вжиття ряду додаткових заходів, спрямованих на досягнення цілей Маастрихтського договору, зокрема — демократизацію Євросоюзу та наближення його інститутів до громадян. Положення Договору містили такі завдання, як: встановлення обов’язку всіх держав-учасниць забезпечувати (охороняти) права людини; посилення ролі Європарламенту; перетворення Євросоюзу у простір «свободи, безпеки та справедливості» (вирішення візової та імміграційної політики); збільшення доступу до інформації від інститутів Євросоюзу; чіткі орієнтири щодо здійснення співробітництва у сфері правосуддя та поліцейської діяльності по кримінальних справах; введення поста Високого представника з питань загальної зовнішньої політики та політики безпеки.

Ці два договори включали, попри певні недоліки, всі кращі здобутки європейської інтеграції та створили юридичну базу для нового її етапу. Такий етап пов’язується з підписанням у лютому 2000 року на Міжурядовій конференції представників урядів держав-учасниць Ніццького договору, яким внесено зміни до Договору про Європейський Союз, Договір про заснування Європейського співтовариства (Ніццький договір набере чинності після ратифікації всіма державами-учасницями). Договір визначає порядок розширення Євросоюзу та вступу нових членів за рахунок 12 держав Центральної та Східної Європи, Середземномор’я та Прибалтики (10 з яких мають стати членами ЄС у 2004 році), передбачає проведення інституційної реформи Європейського Союзу та внесення змін до основних джерел права останнього.

Новим важливим етапом розвитку європейської інтеграції стало підписання у 2007 р. Лісабонських договорів про Євросоюз і про функціонування ЄС. Договори набрали чинності 1 грудня 2009 р. Обидва документи внесли кардинальні зміни до структури і змісту Амстердамських і Ніццького договорів.

Лісабонський договір про Євросоюз містить засадничі положення діяльності ЄС, а також змінені положення про зовнішню спільну політику і політику безпеки (СЗППБ). Договір про функціонування ЄС, який замінив і значною мірою змінив Договір про заснування Європейського співтовариства, розвиває приписи Договору про Євросоюз стосовно сфер компетенції і діяльності інститутів та допоміжних органів об’єднання. До установчих договорів було додано самостійний документ — Хартію Європейського Союзу про основні права.

Лісабонські договори враховують перспективи поглиблення європейської інтеграції. Тому реформування охопило практично всі сфери діяльності ЄС. Нововведення стосуються ліквідації поліструктурного характеру Євросоюзу і наділення його міжнародною правосуб’єктністю. ЄС замінив Європейське співтовариство і став його правонаступником. Було ліквідовано поділ ЄС на три опори. Хоча СЗППБ разом із Європейською політикою безпеки і оборони (ЄПБО) становлять окремий напрям діяльності ЄС, що регулюється Договором про Євросоюз і не має суто міждержавного характеру. Особливість цієї діяльності полягає насамперед у окремій процедурі ухвалення рішень.

З’явилась ціла низка нових сфер правового регулювання, підпорядкованих ЄС: космос, спорт, туризм, енергія, цивільна оборона, адміністративне співробітництво, гуманітарна допомога тощо. Євросоюз отримав додаткові повноваження у сфері СЗППБ та спільної торговельної політики (СТП). Вперше в практиці ЄС в установчих договорах передбачено чіткий розподіл компетенції Євросоюзу на виключну, спільну з державами-членами, доповнюючу та спеціальну.

Розширено коло інститутів ЄС. Замість п’яти їх стало сім. До Європейського парламенту, Ради, Комісії, Суду та Рахункової палати додалися Європейська рада і Європейський центральний банк. В їх діяльності посилились елементи наднаціональності. Інституційний механізм ЄС став значно розгалуженим. Окрім допоміжних органів, до нього входить чимало установ з такими сферами компетенції, як фінанси, промисловість, медицина, захист прав людини, охорона навколишнього середовища, транспорт, спільна зовнішня політика і політика безпеки, інтелектуальна власність, простір свободи безпеки і правосуддя тощо. Високий представник з питань зовнішньої політики і безпеки обійняв посаду віце- голови Комісії і став головною посадовою особою, яка відповідає за реалізацію СЗППБ.

Реформування зазнали судові установи Союзу. До Суду ЄС належать тепер Суд, Загальний суд і спеціалізовані суди. Його повноваження розповсюджуються на всі сфери діяльності Союзу, окрім СЗППБ. Передбачено збільшення кількості Генеральних адвокатів. Розширено права фізичних і юридичних осіб стосовно випадків звернень до судових установ ЄС.

Зменшено кількість видів постанов інститутів ЄС. Основними їх видами для всіх сфер діяльності ЄС залишились регламенти, директиви, рішення. Спростилися процедури їх ухвалення. В межах Договору про функціонування Євросоюзу постанови з ключових питань, що ухвалюються одноголосно або більшістю голосів, стали називатися законодавчими актами, а їх ухвалення здійснюється на основі звичайної і спеціальної законодавчої процедури. Постанови, які ухвалюються поза межами законодавчих процедур, віднесені до незаконодавчих актів. Значно обмежені повноваження Євроатома. Із самостійного європейського співтовариства він перетворився на організацію, що існує при Євросоюзі. Договір про заснування Євроатома вже не відносять до установчих договорів про Євросоюз, а діяльність об’єднання підпорядкована ЄС. Національні парламенти держав-членів отримали додаткові важелі впливу на діяльність Євросоюзу при підготовці правових актів, шляхом участі у перегляді установчих договорів тощо.

Визначаючи правову природу Євросоюзу Суд Європейських співтовариств в одному зі своїх рішень зафіксував, що ЄЕС є новим міжнародним правопорядком, в користь якого держави обмежили, хоча і в лімітованих сферах, свої суверенні права, і суб’єктами якого є не тільки держави-учасниці, але й їхні громадяни (Рішення Суду ЄС від 05 лютого 1963 року у справі № 26/62 [NV ALGEMENE TRANSPORT EN EXPEDITIE ONDERNEMING «VAN GEND&LOOS» V Netherlands in Land Revenue Administration])^[1]. Це знайшло також відображення у рішенні Конституційного Суду ФРН від 18 жовтня 1967 року, в якому відзначається, що «Співтовариство не є державою. Воно є правопорядком особливого роду, щодо якого ФРН та інші держави-учасниці обмежили деякі суверенні права»^[2].

Крім цього, Суд Європейських співтовариств підкреслив, що, на відміну від «звичайних» міжнародних договорів, Договір ЄЕС створив Співтовариство, яке має власні інститути, статус юридичної особи, власну правоздатність і міжнародну правосуб’єктність, зокрема — реальні повноваження, які випливають із обмеження або передачі повноважень Співтовариству державами-учасницями. Останні обмежили в чітко визначених сферах свої суверенні права, створивши, таким чином, сукупність юридичних норм, що зобов’язують усіх осіб, які знаходяться під юрисдикцією цих держав, та самі держави-учасниці. Суд ЄС зробив висновок, що саме «передача державою прав і обов’язків, заснованих раніше на внутрішньому праві, у відання правової системи Співтовариства, що грунтується на Договорі ЄЕС, тягне за собою обмеження її суверенних прав» (Рішення Суду ЄС від 15 липня 1964 року у справі № 6/64 [FLAMINIO COSTA V. ENEL])^[3].

До найбільш значних ознак Співтовариств, на думку Д. де Веласко, відносяться такі, як: 1) цілі європейської інтеграції; 2) інституційна структура, яка включає три інститути, які виражають інтереси різних сил і цінностей (комісія — спільний інтерес; Парламент — народні сили; Суд — гарант юридичних цінностей); 3) джерела похідного права, аналогічні до джерел внутрішнього права держав (регламенти та рішення) чи Співтовариств (директиви); 4) пряма дія «права Співтовариства» у національному праві держав-учасниць; 5) передача Співтовариствам частини компетенції держав, з наступним обмеженням їх прав (так званий «феномен розподілу суверенітету між державами та Співтовариствами»)^[4].

Європейський Союз є чітко структурованим об’єднанням. Його організаційно- інституційну структуру складають: Європейська Рада, Рада Євросоюзу, Європейський парламент, Європейська комісія, Суд Євросоюзу та суд І інстанції, Європейський центральний банк, Економічний та Соціальний комітети, Суд аудиторів, Європейський інвестиційний банк, комітет регіонів та інші.

При формуванні системи інститутів Євросоюзу була запозичена державно- правова практика учасників. А тому ряд авторів при характеристиці інституційної структури застосовує теорію розподілу влади. Проте інші автори вважають, що у межах Союзу діє принцип не розподілу влади, а розподілу повноважень, що забезпечує поєднання наднаціонального та міжнаціонального у побудові та діяльності інститутів Євросоюзу. Цей принцип відображає існуючі відмінності у підходах до визначення та конструювання політичної та правової природи Євросоюзу^[5].

Європейська Рада (колективний глава Євросоюзу) є вищим політичним органом, що діє на основі міжурядового принципу і приймає директиви щодо подальшого розвитку Євросоюзу. До її складу входять глави держав чи урядів, міністри закордонних справ, Голова Європейської комісії та один її член. Рішення Європейської Ради мають політичний (директивний) характер, є обов’язковими лише для держав-учасниць. Зміни, що відбуваються як у внутрішній, так і в зовнішній структурі, отримують згоду на політичному рівні (у цьому і проявляється дійсна роль Європейської Ради). Отже, акти цього органу визначають межі для вирішення конкретних проблем політики Співтовариств іншими інститутами.

Рада Євросоюзу — політичний інститут з широкими повноваженнями, який повинен забезпечувати узгодження національних інтересів держав-учасниць та завдань і цілей інтеграційного об’єднання. До складу Ради входять, як правило, міністри, які «уповноважені представляти уряд цієї країни».

Рада приймає рішення, що мають загальнообов’язковий характер для всіх суб’єктів права Євросоюзу. Особливо важливу роботу вона здійснює щодо гармонізації національного законодавства держав-учасниць у галузі боротьби зі злочинністю. Проте Рада не є єдиним правотворчим органом, так як правотворчими повноваженнями наділені також інші інститути, насамперед — Комісія та Європарламент. Рада має певну процесуальну правосуб’єктність, тобто може звертатися в Суд ЄС з позовами до інших інститутів Євросоюзу. Важливу роль у підготовці та реалізації рішень Ради відіграє Комітет постійних представників (КОРЕПЕР), в якому обговорюються, розглядаються та затверджуються проекти більшості рішень, що приймаються Радою.

Європейська комісія покликана (так само, як і Європарламент та суд ЄС) захищати інтереси інтеграційної структури від посягань з боку держав-учасниць. Згідно з установчими договорами, Комісія виконує функції щодо забезпечення законності (шляхом неухильного виконання постанов як первинного, так і вторинного права). Інколи її прирівнюють до уряду суверенної держави, тобто називають головним виконавчим органом. Проте ні за способом формування, ні за характером повноважень вона не є таким аналогом. І хоча Комісія має ознаки розпорядчої влади, вона в офіційних документах не називається носієм виконавчої влади, а відповідні виконавчі повноваження їй делегує Євросоюз. Комісія наділена правом правотворчої ініціативи, вона бере участь у підготовці, прийнятті, виконанні та контролі за виконанням рішень Євросоюзу. З питань першочергової ваги вона бере участь у всіх чотирьох процесах, а щодо інших рішень — готує пропозиції для Ради (які розробляються у спеціальних комітетах та робочих групах, кількість службовців у яких нараховується від 700 до 1000). Іноді Комісію називають центром технократії (єврократії), а інколи — комісією експертів. Криза, що відбулася весною 1999 р., сприяла відставці членів Комісії, викликавши необхідність реформування цього інституту Євросоюзу.

Європейський парламент є представницьким органом (з 1970 р. його члени обираються шляхом прямих виборів), який складається з представників держав- учасниць Союзу. Це відрізняє інституційну структуру Союзу від подібних структур інших міжнародних організацій. Проте масштаби участі Європарламенту в процесі прийняття багатьох важливих рішень обмежені. Він має однопалатну структуру і функціонує у межах, визначених внутрішнім регламентом. Європарламент наділений повноваженнями, які подібні до повноважень парламентських установ сучасних держав, зокрема такими, як: правотворчі повноваження, вотування бюджету та звіт про його виконання, контроль за діяльністю органів управління, здійснення зовнішньополітичних повноважень. З 1986р. правотворча процедура включала такі дії: підготовка проекту Комісією, схвалення його Радою, розгляд на засіданні парламенту. Згідно з Маастрихтським та Амстердамським договорами остаточне прийняття рішення стало можливим лише після схвалення його парламентом (тобто вводилась процедура спільного прийняття рішень). І хоча правотворча процедура стає більш подібною до процедур, притаманних парламентським установам, питома вага спільних рішень залишається незначною. Правда, дещо ширшим став зміст права на правотворчу ініціативу, зокрема, у частині здійснення такої ініціативи та внесення таких проектів Комісією.

Захист прав людини та громадянина в Європейському Союзі — це багатовекторний правовий процес, що відповідає духу сучасного європейського права і має свій механізм, сформований за довгі роки правової інтеграції в межах функціонування Європейських співтовариств.

Незважаючи на те, що на перших етапах своєї діяльності ЄС не приділяв значної уваги питанням захисту прав людини, в державах-засновниках перших Європейських співтовариств завжди існувала ідея можливості реалізації та захисту прав людини, під яку розроблялися та втілювалися відповідні механізми. З розширенням сфер співпраці та кількості держав, що в різні часи приєднувалися до інтеграційних об’єднань, зростала і необхідність у диверсифікації засобів і механізмів захисту прав людини, які закріплювались в установчих договорах, так званих первинних джерелах ЄС. Сьогодні, враховуючи значущість прав людини, ефективність їх забезпечення в Європейському Союзі, інститути та органи ЄС постійно звертають особливу увагу на систематизацію та спрощення відповідних механізмів щодо захисту прав громадян Союзу, а також осіб, які перебувають в його просторових межах. Арсенал таких механізмів і засобів багатий і різноманітний, оскільки проголошуючи права і свободи особистості, ЄС в установчих договорах взяв обов’язок їх забезпечувати не тільки правовими, але і економічними, політичними, ідеологічними, культурними засобами. На сьогодні, зважаючи на складні політичні процеси в Союзі, викликані фінансовою та міграційною кризою, реальне забезпечення прав людини та громадянина в ЄС належать до найактуальніших питань цього унікального об’єднання.

За думкою В. Муравйова і О. Святун, в Європейському Союзі не існує цілісного механізму захисту прав людини^[6], проте таке ствердження є не зовсім вірним, оскільки за довгі роки формування джерельної бази Союзу склалися відповідні елементи механізму забезпечення прав людини та громадянина, які притаманні правозастосовній практиці інститутів та органів ЄС, вони корелюються з логікою існування самого Союзу, закладеною в перших установчих документах. Мова йде про ті національні та міжнаціональні гарантії (засоби, правила, процедури), які покликані забезпечити перехід прав і свобод від декларації до реалій, створити зрозумілі та прозорі умови щодо захисту прав людини та громадянина в Європейському Союзі, не порушуючи при цьому норм міжнародного права, установчих договорів ЄС та принципи національного суверенітету країн- членів Союзу. Зважаючи на мультиправовий характер джерел ЄС, обумовлений своєрідністю правових систем країн-учасниць, можна стверджувати, що в Європейському Союзі на сьогодні існує свій механізм забезпечення прав людини та громадянина, який хоча і є похідним від міжнародної системи захисту прав особи, але має власну специфіку, зумовлену правовим статусом та порядком функціонування інститутів ЄС, діяльність яких спрямована, в тому числі, й на захист прав громадян Союзу.

Відчутний прогрес Європейського Союзу у галузі прав людини особливо помітний, якщо врахувати ту обставину, що європейське право цю проблематику не регулювало зовсім. Юрисдикційний захист прав людини здійснювався перш за все національними судовими органами, а наднаціональні інститути їм допомагали, проте не підміняли. Що стосується захисту прав людини, то право Європейського Союзу не втручається у сферу внутрішньої компетенції держав-членів, не наполягає на закріпленні загальних стандартів, гармонізації або зближення механізмів їх захисту і забезпечення, не прагне до наднаціонального регулювання. Право Євросоюзу орієнтується на високі традиції, які утвердилися у цій сфері на національному рівні^[7].

Механізм захисту прав людини та громадянина в Європейському Союзі базується на відповідних джерелах, які закріплюють правовий статус людини та громадянина, визначають механізм забезпечення їх прав. До найважливіших джерел основ правового становища людини і громадянина в ЄС відносяться: 1) статті так званої «Конституції» ЄС: Договору про Європейський Союз і Договору про

функціонування Європейського Союзу (раніше мав назву Договір про Європейське співтовариство 1957   р.);    2) Європейська Конвенція про захист прав і основоположних свобод людини 1950 р.; 3) два документа рекомендаційного характеру — акти так званого м’якого права, прийняті в 1989 р.: Декларація основних прав і свобод та Хартія про основні соціальні права працівників; 4) Хартія ЄС про основні права 2000 р. (Хартія); 5) прецедентне право судів ЄС, перш за все, Суду Європейського Союзу.

Наявність зазначеної джерельної бази зайвий раз підкреслює своєрідність механізмів забезпечення прав людини та громадянина в Європейському Союзі. Так, із остаточним набуттям чинності Лісабонського договору 2007 року, відбудеться інкорпорація першого узагальненого каталогу прав індивіда, якою є Хартія основних прав Євросоюзу. А це, за думкою Н. Толкачової, означає, що відбудеться довгоочікуваний і неминучий злам у регулюванні охорони прав людини на рівні наднаціональних організацій^[8]. Не менш важливим документом в цьому ракурсі є Європейська Конвенція про захист прав і основоположних свобод людини 1950 року. У справі 136/79 National Panasonic (1980 р.) Суд ЄС вирішив, що хоча ЄКПЛ не є складовою права ЄС, її положення повинні виконуватися. Тому будь-які заходи, ухвалені в межах ЄС, не будуть дійсними, якщо вони суперечать Конвенції.

Необхідність в розробці власних документів в рамках Союзу, що регулюють права і свободи людини, їх захист, незважаючи на рецепцію ЄКПЛ, пояснюється, в основному, потребою в поповненні пробілу ЄКПЛ (в її тексті майже повністю відсутні права «третього покоління» — соціально-економічні та культурні). Найбільший інтерес з цих джерел Союзу представляє Хартія, якій планується надання вищої юридичної сили в правовій системі ЄС за допомогою інкорпорації в установчі акти. Хартія містить практично всі права і свободи, гарантовані ЄКПЛ, при цьому більш детально регламентуючи їх, а також нові права. Унікальність Хартії полягає також в своєрідному способі класифікації основних прав і свобод, заснованої на цінностях, на захист яких вони спрямовані (людська гідність — глава I; свобода — глава І; рівність — глава III; солідарність — глава IV).

Названі джерела права ЄС закріплюють відповідні гарантії прав і свобод людини і громадянина: інституційні, процесуальні, матеріальні. Інституційні гарантії передбачають судовий (шляхом звернення до національних судів і трибунали, судових органів Союзу, Європейського суду з прав людини) та позасудовий (шляхом звернення до Омбудсмана ЄС; органів спеціальної компетенції: Європейського контролера із захисту даних, Загального контрольного органу в рамках Європолу, Управління щодо забезпечення продовольчої безпеки і захисту прав споживачів, Європейського агентства з питань навколишнього середовища та ін.; Європейської Комісії; дипломатичних і консульських представництв держав-членів ЄС в країнах, що не входять в Союз) захист прав і свобод людини.

До основних процесуальних гарантій можна віднести: звернення в неупереджений суд за захистом будь-яких прав і свобод, встановлених нормами ЄС;

право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку; право на юридичну допомогу; гарантії для підозрюваних, обвинувачених та підсудних у справах про вчинення кримінальних злочинів (презумпція невинуватості, право на захист, принципи законності і пропорційності злочинів і покарань, процедура habeas corpus, принцип non bis in idem).

Г ромадяни Європейського Союзу за захистом своїх порушених прав і свобод, гарантованих ЄКПЛ, можуть звертатися до Європейського суду з прав людини, в інших випадках (наприклад, коли порушуються права і свободи, гарантовані не ЄКПЛ, а нормами права ЄС) громадяни Союзу можуть звертатися в судові органи ЄС, зокрема, в Суд ЄС шляхом пред’явлення: 1) позовів про бездіяльність (якщо бездіяльність інститутів ЄС і Співтовариств безпосередньо зачіпає їх права та інтереси); 2) позовів про анулювання (якщо прийнятий нормативно-правовий акт ЄС безпосередньо зачіпає їх права та інтереси); 3) позовів про відшкодування шкоди, заподіяної діями (бездіяльністю) інститутів ЄС і Співтовариств.

Матеріальні гарантії передбачають майнову відповідальність Європейського Союзу і держав-членів за порушення суб’єктивних прав, встановлених нормами ЄС. При цьому порядок відшкодування завданої шкоди також є одним із специфічних механізмів забезпечення прав людини та громадянина в Європейському Союзі і співвідноситься с процедурою виконання рішень Суду ЄС, які, як і постанови ЄСПЛ, є остаточними і оскарженню не підлягають, але призводять до безумовного скасування або зміни рішень національних судів. Іншими словами, Суд ЄС виступає в якості вищої судової інстанції Європейського Союзу, незважаючи на відсутність легальної ієрархічної підпорядкованості між елементами судової системи Союзу. Загальні положення про виконання рішень Суду ЄС містяться в ст. ст. 228, 244 і 256 Договору про Європейське Співтовариство та зводяться до наступного. Рішення, що покладають платіжні зобов’язання на будь-яку особу, крім держави, підлягають примусовому виконанню. Примусове виконання регулюється цивільно- процесуальними нормами тієї держави, на території якого виконання має місце. Держави самі зобов’язані вжити необхідних заходів для виконання рішень, винесених щодо них. В іншому випадку після отримання пояснень з боку держави і винесення мотивованого висновку Європейська Комісія надає термін для виконання судового рішення, при порушенні якого вона може передати справу до Суду ЄС. Останній може зобов’язати державу сплатити штраф. Як правило, держави ЄС виконують рішення Суду ЄС, що свідчить про авторитет даного органу.

Європейський Союз є міждержавним об’єднанням, завданням якого є забезпечення тісних відносин між європейськими державами, має власну інституційну структуру та одним з головних своїх обов’язків визначає захист прав людини. В Європейському Союзі існує свій механізм захисту прав людини та громадянина, який хоча і є похідним від міжнародної системи захисту прав особи, але має власну специфіку, зумовлену правовим статусом та порядком функціонування інститутів ЄС. Джерела права ЄС як основне ядро механізму захисту прав людини та громадянина в Європейському Союзі закріплюють відповідні гарантії: інституційні, процесуальні та матеріальні. Спрощення механізму захисту прав людини та громадянина в Європейському Союзі є одним із концептуальних напрямів діяльності ЄС відповідно до цілей та принципів цієї організації, закріплених в установчих договорах.

ВИСНОВКИ

Становлення міжнародного права прав людини пов’язане з розробкою й ухваленням міжнародних актів універсального характеру, у яких права людини було систематизовано, а також із формуванням міжнародних організаційних механізмів захисту цих прав.

Схематично всі правозахисні міжнародні організації можна розподілити на дві групи: універсальні та регіональні.

Універсальні правозахисні міжнародні організації — це органи й організації, які поширюють свою діяльність на увесь світ, незалежно від державних і регіональних кордонів. Ці механізми тією чи іншою мірою пов’язані з основною міжнародною організацією світу — ООН. Це не випадково: по-перше, її членами є майже всі держави світу, по-друге, відповідно до Статуту ООН однієї з основних цілей діяльності цієї організації є “утвердження віри в основні права людини, у гідність і цінність людської особистості”.

Залежно від підстав створення міжнародні органи та організації, спрямовані на захист прав людини поділяються на два види:

1. Конвенційні органи, що утворені на підставі міжнародних договорів. Це, зокрема, Комітет з прав людини (діє на підставі Пакту про громадянські та політичні права 1966 р.), Європейський суд з прав людини (діє на підставі Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 р.), Комітет з прав дитини (засновано відповідно до Конвенції про права дитини 1989 р.) та інші.
2. Органи, що утворені міжнародними організаціями. Специфікою діяльності цих органів є те, що їх рішення мають, як правило, рекомендаційний характер і забезпечуються лише авторитетом самих організацій До таких органів відносяться Комісія ООН з прав людини, Комісія з положення жінок (засновані Економічною та соціальною радою ООН), Верховний комісар ООН у справах біженців (посада заснована Генеральною Асамблеєю ООН), Міжнародне бюро праці (засноване Міжнародною організацією праці).

 

^[1]   Суд Европейских Сообществ. Избранные решения / Отв. редактор Л.М.Энтин. — М.: НОРМА, 2001. — С.2.

^[2]  Repetroire de la jurisprudence relative auxtraites instituant les, Communautes europeennes. — Munchen, 1967. — № 2736.

^[3]   Суд Европейских Сообществ. Избранные решения / Отв. редактор Л.М.Энтин. — М.: НОРМА, 2001. — С.11-12.

^[4]  de Velasco M.D. Op. cit. — P.535.

^[5]  Муравйов В.І. Право Європейського Союзу / Муравйов В.І. [та ін.] ; за ред. В.І. Муравйова; МОНУ, Юрінком Інтер, Київ, 2011. — 701 с.

^[6]   Актуальні проблеми міжнародних відносин : Збірник наукових праць. Випуск 117. Частина I (у двох частинах). — К. : Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Інститут міжнародних відносин, 2013. — С .4.

^[7]   Европейское право. Право Европейского Союза и правовое обеспечение защиты прав человека / Рук. авт. колл. и отв. ред. д.ю.н., проф. Л. М. Энтина. — 2-е изд., пересмотр. и доп. — М. : Норма, 2007. — С. 31.

^[8]    Толкачова Н. Б. Система захисту прав людини в Європейському Союзі / Н. Б. Толкачова // Часопис Київського університету права : Український науково-теоретичний часопис . — 10/2009 . — №4 . — С. 347.