Вступ

З розвитком людства діяльність, яка здійснюється у сфері охорони правопорядку, зазнала значних змін. Найважливішою з них є та, що заходи кримінального покарання почали співвідноситися із заходами попередження злочинів, причому в багатьох країнах світу, в тому числі в Україні, цим заходам надається пріоритетне значення. Вперше проблему попередження злочинів поставив один з основоположників кримінології – італієць Чезаре Беккарія у своїй книзі “Про злочини і покарання”, яка вийшла у світ 1764 року.

Сьогодні профілактика злочинів розуміється як предметно існуюча система соціального регулювання, що охоплює спеціалізовані органи і формування громадськості, які на підставі застосування досягнень науки намагаються забезпечити виконання діючих законів.

Попереджувальна діяльність надзвичайно різноманітна, що відображається передусім у спеціальній термінології. Крім категорії “попередження злочинів”, що застосовується для визначення родового поняття, використовуються також “профілактика”, “запобігання”, “припинення”. На жаль, дотепер в кримінологічній літературі відсутнє жодне концептуальне розуміння відповідних понять та їх співвідношення. Тривалі дискусії, безсумнівно, породжували і дедалі породжують відому плутанину, а в ряді випадків істотні протиріччя щодо вирішення проблем попередження злочинів. Виходячи з цих міркувань, доцільно визначити такі дискусійні положення.

Деякі автори не ототожнюють поняття “попередження” та “профілактика”, надаючи кожному окреме тлумачення та різний логічний обсяг. Зазначимо, що запропонована термінологічна дискусія стосовно розмежування цих понять, що визначають одне й те ж саме явище явно недоцільна, оскільки не має теоретичного та практичного сенсу, є явно надуманою, поглиблює понятійну плутанину, змушує вчених “переключатися” з аналізу змісту явища до його етимологічної оболонки. Доцільно пригадати, що термін “профілактика” перейшов у кримінологію з медичної практики масових щеплень проти хвороб. Тут мається на увазі не можлива хвороба конкретного індивіда. Таким чином можемо визначити кримінологічну профілактику як попередження негативного впливу криміногенних факторів (причин та умов) безвідносно до конкретного злочину.

1. Поняття попередження злочинності

Попередження злочинів – це найгуманніший засіб підтримки правопорядку, забезпечення безпеки охоронюваних правом цінностей. Здійснення цієї діяльності, поряд із захистом суспільства від злочинних посягань, уберігає також нестійких громадян від подальшого морального падіння, не даючи їм стати злочинцями, і тим самим позбавляє їх від кримінального покарання. Попередження злочинів є найефективнішим засобом боротьби зі злочинністю, оскільки кримінально-правові заходи мають обмежений характер.

Поняття “попередження злочинів” може тлумачитися у вузькому (кримінально-правовому) і широкому (соціально-політичному) значенні. Під кримінально-правовим попередженням розуміють превентивні заходи, які здійснюються у процесі призначення покарання та його виконання. У такому плані ідея попередження злочинів пронизує всю систему кримінально-правових, кримінально-процесуальних і кримінально-виконавчих інститутів.

Разом з тим практика боротьби зі злочинністю показує, що для справжнього попередження злочинів потрібно виходити з більш широких позицій – економічних, соціально-політичних, моральних, психологічних, правових тощо. Такий підхід дає можливість сформулювати це поняття у широкому значенні, яке включає в себе різні антикриміногенні заходи державних органів і громадських організацій. Йдеться про те, щоб не допустити існування злочинності у майбутньому, а в найближчій перспективі – якомога більше скоротити її прояви у суспільстві. Попередження злочинів є системою дій щодо антисуспільних явищ та їх детермінантів з метою зниження рівня злочинності й усунення криміногенних факторів.

Отже, попередження злочинів розглядається як соціально-правовий процес, що обмежує або ліквідує чинники, які детермінують злочинність. У найбільш загальному вигляді попередження злочинів забезпечується усією сукупністю заходів, що здійснюються державними органами і громадськими організаціями, спрямованими на удосконалення суспільних відносин і поліпшення життя народу.

У зв’язку з цим визначення предмета попередження злочинів як наукової дисципліни зводиться до того, щоб встановити його співвідношення з предметом кримінології. Є дві точки зору на цю проблему. Низка авторів, погляди яких найпоширеніші, вважає, що теорія попередження злочинів є складовою частиною кримінології. Інші стверджують, що теорія попередження злочинів вже “відокремилася” від кримінології, оскільки багато її проблем не вкладається у межі предмета кримінології  . Ми вважаємо, що попередження злочинів, як наукова дисципліна, спирається на теоретичні положення кримінології і широко ними користується, але не зводиться тільки до них. Ця частина кримінології носить більш прикладний характер.

Предметом теорії попередження злочинів є: 1) поняття попереджувальної діяльності; 2) її види, форми, рівні; 3) суб’єкти й об’єкти цієї діяльності; 4) організаційні та правові основи; 5) тактика і методика здійснення попереджувальних заходів; 6) особливості попередження окремих видів злочинів. Всі ці елементи тісно пов’язані між собою, обумовлюють один одного і, відповідно, зміст навчального курсу виступає не як механічна сукупність знань, а як їх система.

Боротьба зі злочинністю як соціальним явищем завжди передбачає ефективну профілактику конкретних злочинів. У зв’язку з цим поняття профілактики можна розуміти як у вузькому, так і в широкому значенні. У широкому трактуванні – це недопущення злочинів взагалі, тобто утримання окремих членів суспільства від злочинних дій. Можна сказати й інакше: це діяльність щодо недопущення порушень норм кримінального права членами суспільства. У вузькому значенні під профілактикою розуміють діяльність, по-перше, щодо виявлення і усунення детермінант конкретних злочинів; по-друге, виявлення осіб, здатних до скоєння злочинів, і проведення з ними відповідної роботи.

Профілактика у широкому розумінні підпорядкована завданням боротьби зі злочинністю як явищем, у вузькому – попередженню конкретних злочинів з боку окремих осіб. На індивідуальному рівні профілактика злочинів включає також їх відвернення і припинення. Коли попереджувальна діяльність виявилась малоефективною, тоді і виникає потреба у відверненні чи припиненні злочину. Відвернення застосовується на стадії готування до злочину, а припинення – на стадії замаху на злочин. Таким чином, попередження (профілактика) і відвернення та припинення злочинів тісно взаємопов’язані. Всі вони підпорядковані загальним завданням боротьби зі злочинністю.

Профілактика злочинів відрізняється від інших видів соціального управління своєю цілеспрямованістю на зміцнення безпеки правоохоронюваних цінностей – інтересів держави, суспільства, прав і свобод громадян – шляхом усунення факторів, які детермінують злочинні дії. Ще одна ознака профілактики злочинів полягає у тому, що вона є цілісною системою. Як і будь-яка система, вона має інформаційне забезпечення, головним елементом якого є правові норми, що регулюють попереджувальну діяльність.

Отже, під профілактикою (попередженням) злочинів треба розуміти особливий вид соціального управління, який покликаний забезпечити безпеку правоохоронюваних цінностей і полягає у розробці та здійсненні спеціальних заходів щодо виявлення й усунення детермінант злочинності, а також справлянні запобіжного впливу на осіб, схильних до протиправної поведінки. 

2. Суб’єкти попередження злочинності

Найважливішими складовими профілактики злочинів є органи, організації, особи, які здійснюють запобіжні заходи, а також самі ці заходи. Найсуттєвішим для теорії і практики боротьби зі злочинністю є виявлення специфіки дій суб’єктів профілактики і, відповідно, масштабів здійснюваних ними запобіжних заходів та аналіз конкретної спрямованості цих заходів.

У деяких кримінологічних роботах поняттям «суб’єкти соціального механізму запобігання злочинності» охоплюються всі органи, організації, громадяни, які беруть участь у створенні передумов, умов або безпосередньому процесі виявлення та усунення причин і умов, що сприяють вчиненню злочинів, сукупність державних органів і громадських організацій та громадян, що на різних рівнях державної влади і управління планують заходи щодо запобігання злочинам, здійснюють керівництво цими заходами або їх безпосередню реалізацію, мають у зв’язку з цим певні права, обов’язки і несуть відповідальність за досягнення постановлених цілей.

Конкретизуючи поняття суб’єкта спеціального запобігання злочинності, окремі дослідники вважають, що суб’єктом є державний орган, організація або особа, які цілеспрямовано здійснюють: запобігання злочинам; координаційно і субординаційно пов’язані з іншими суб’єктами; вибудовують свою діяльність згідно з командами «керуючого механізму» системи; мають можливість вибору лінії поведінки залежно від стану об’єкта запобіжного впливу43. Якщо особа, орган чи організація не володіють хоча б однією з цих ознак, їх не слід розглядати як суб’єктів запобігання (наприклад, департамент інформаційних технологій, медична комісія, яка визнає стан працездатності особи тощо). Питання про віднесення до суб’єктів запобігання злочинам окремих громадян треба вирішити позитивно. Життя, практика свідчать, що окремі особи реалізують запобіжні заходи як у межах певних обов’язків і громадських доручень, так і внаслідок особистої ініціативи (наприклад, батьки, класний керівник, студент, який узяв неофіційне шефство над підлітком).

 

З огляду на наше розуміння сутності і напрямів спеціально-кримінологічного запобігання злочинності суб’єкт — це державний орган, громадська організація, приватна установа, соціальна група, службова особа чи громадянин, які спрямовують свою діяльність на розроблення і реалізацію заходів, пов’язаних з випередженням, обмеженням, усуненням криміногенних явищ і процесів, що породжують злочини, а також на їх недопущення на різних стадіях злочинної поведінки, у зв’язку з чим мають права, обов’язки і несуть відповідальність.

За типом запобіжної діяльності можна виділити суб’єктів, які:

1) визначають її основні напрями, завдання, форми, планують, спрямовують та контролюють її, забезпечують правове регулювання та ресурсне забезпечення;

2) здійснюють координацію і безпосереднє управління окремими напрямами і учасниками запобігання злочинності;

3) виявляють, вивчають об’єкти запобіжного впливу та інформують про них суспільство через ЗМІ та інших суб’єктів;

4) упроваджують запобіжні заходи щодо випередження, обмеження, усунення криміногенних явищ та процесів, захисту соціальних благ і особи, її законних інтересів, майна; 5) реалізують заходи щодо відвернення і припинення злочинів.

Множинність суб’єктів запобігання злочинності, їх нормативна взаємодія і взаємозв’язок та координація становлять систему суб’єктів, зумовлену різноманітністю об’єктів запобіжного впливу.

Під системою суб’єктів запобігання злочинності слід розуміти сукупність з’єднаних спільною метою суб’єктів, які у взаємозв’язку та з узгодженням у часі і просторі здійснюють свої повноваження. Систему суб’єктів запобігання складають юридичні і фізичні особи, які внаслідок своїх повноважень, соціального статусу або громадського обов’язку виконують таку роботу44. Це законодавчі органи, органи виконавчої(стр. 62) влади та органи місцевого самоврядування і судової влади, органи державного і господарського управління, культурно-виховні, навчальні заклади, адміністрації установ, підприємств, відомств, фірм, трудові колективи, громадські організації і товариства, охоронні установи та приватні розшукові агенції, спеціалізовані фонди, сім’я, громадяни. Інакше кажучи, всі гілки влади повинні брати активну участь у запобіганні злочинності, оскільки ця справа є всенародною.

Слід звернути увагу на те, що множинність суб’єктів, так чи інакше пов’язаних із запобіганням злочинності, ще не свідчить про відсутність прогалин в організаційній структурі їх органів. Деякі напрями спеціально-кримінологічного запобігання злочинності організаційно-управлінські забезпечені слабо або зовсім не забезпечені, тобто необхідні органи чи їх підрозділи відсутні, не створені.

До державних суб’єктів законодавчої влади належать передусім Верховна Рада України, її комітети та народні депутати. Відповідно до Конституції України єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада України (ст. 75 Конституції України), яка визначає засади внутрішньої і зовнішньої політики, затверджує загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля, створює законодавчу основу здійснення загальносоціального і спеціально-кримінологічного запобігання злочинності. Повноваження парламенту України дають йому підстави для розроблення головних напрямів боротьби зі злочинністю, створення достатньої правової бази для істотного впливу на кримінологічну політику держави, а взагалі своєю діяльністю сприяти зниженню кількісно-якісних показників злочинності. Так, у Законі України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» від 1 липня 2010 р. зазначено, що основними засадами політики у сфері розбудови державності, зокрема, є:

— посилення протидії корупції та тіньовій економічній діяльності, забезпечення безумовного дотримання принципів законності насамперед вищими посадовими особами держави, політиками, суддями, керівниками правоохоронних органів і силових структур; (ст. 53)

— боротьба зі злочинністю шляхом поліпшення координації роботи правоохоронних органів, оптимізації їх структури, належного забезпечення їх діяльності (ст. 3 Закону).

3. Правова основа кримінологічного попередження

Будь-яка діяльність, у тому числі профілактична, має свої методи і форми здійснення. Профілактика злочинів проводиться із застосуванням заходів переконання та примусу стосовно осіб, які порушують норми права і правила поведінки, встановлені у суспільстві. Тому тут використовуються два методи: переконання і примусу. Якщо перший є більш гуманним, оскільки спрямований на переконання людини в невигідності протиправних вчинків, то другий метод пов’язаний із застосуванням тих чи інших заходів примусу до осіб, які допускають правопорушення. Безумовно, вказані методи повинні застосовуватися з урахуванням криміногенних властивостей особи.

Під формами попереджувальної діяльності розуміється науково обґрунтована система найбільш доцільних засобів вирішення завдань профілактики злочинів. Серед її суб’єктів особливе місце посідають органи державної влади усіх рівнів та їх виконавчі структури, які, відповідно до Конституції України, покликані забезпечити “дотримання законів, охорону державного і громадського порядку, прав і законних інтересів громадян”. Виходячи з цього, попереджувальну діяльність вони здійснюють у таких формах:

— розробляють систему заходів, спрямованих на боротьбу зі злочинністю у суспільстві (соціальних, економічних, правових тощо);

— здійснюють у межах своїх повноважень керівництво суб’єктами профілактики на підвідомчій їм території;

— координують діяльність державних і громадських органів при реалізації комплексних програм боротьби зі злочинністю;

— разом з громадськими формуваннями розробляють і затверджують комплексні плани профілактики злочинів;

— заслуховують керівників правоохоронних органів та громадських формувань з питань зміцнення законності і правопорядку;

— приймають рішення про створення нових суб’єктів профілактики;

— безпосередньо через свої постійні комісії (адміністративні, у справах неповнолітніх тощо) проводять профілактичну роботу, використовуючи при цьому як метод переконання, так і примусу.

Гарантією успіху попереджувальної діяльності є активна участь у ній громадських організацій, трудових колективів і громадян. Це одна з важливих запорук розбудови правової держави, розвитку демократії та створення громадянського суспільства. Діяльність названих суб’єктів, у розрізі обговорюваної проблеми, здійснюється у таких формах:

а) обговорення питань профілактики злочинів у трудових колективах; участь у перспективному і поточному плануванні попереджувальної діяльності з закріпленням її завдань у колективних договорах; взаємодія з правоохоронними органами, що передбачено у нормативних і методичних документах;

б) застосування заходів громадського впливу щодо осіб з асоціальною спрямованістю, аби не допустити їх подальшої деградації і забезпечити корекцію поведінки;

в) індивідуальні і групові бесіди, обговорення поведінки на зборах трудового колективу, призначення куратора, наставника і т.п.;

г) запровадження громадського контролю за дотриманням правових норм у сфері побуту, довкілля, боротьби з пияцтвом, наркоманією тощо;

д) проведення рейдів, патрулювання у громадських місцях з метою зміцнення правопорядку.

Практика виробила й організаційні форми участі громадськості у попередженні злочинів. Це громадські пункти охорони порядку, ради профілактики в трудових колективах, добровільних народних дружинах (ДНД), робітничі загони допомоги міліції та інші. Крім громадських формувань, у попереджувальній діяльності беруть участь окремі громадяни, формами роботи яких можна назвати:

— недопущення негативного впливу на дітей;

— створення нормальних умов життя і виховання неповнолітніх;

— запобігання пияцтву і наркоманії у побуті;

— повідомлення правоохоронних органів про підготовлювані чи скоєні правопорушення;

— застосування заходів необхідної оборони;

— шефство, наставництво над особами, які стоять на профілактичному обліку.

Профілактична діяльність громадськості весь час модернізується і вимагає належного інформаційно-аналітичного та методичного забезпечення, що покладається на правоохоронні органи. Останнім, як відомо, відводиться головна роль у боротьбі зі злочинністю як спеціальним суб’єктам профілактики. Залежно від завдань, поставлених перед тим чи іншим правоохоронним органом, теорією і практикою вироблені відповідні форми їх запобіжної діяльності.

Так, Закон України “Про прокуратуру” встановлює, що її діяльність спрямована на всебічне зміцнення законності, охорону суспільного ладу, його політичної та економічної систем, соціально-економічних, політичних і особистих прав та свобод громадян. З цього положення випливає, що профілактика злочинів пронизує всі функції прокуратури, виступає завданням, яке підлягає вирішенню на кожному напрямку її діяльності. Закон визначає також форми профілактичної діяльності органів прокуратури. Основною з них є загальний нагляд за виконанням законів. З найбільш значимих виділимо: нагляд за виконанням законів органами дізнання і попереднього слідства; нагляд за виконанням законів при розгляді кримінальних справ судами; виявлення чинників, що обумовлюють злочини, і вжиття заходів щодо їх усунення; розробка, спільно з іншими державними органами, заходів попередження злочинів; координація діяльності правоохоронних органів у боротьбі зі злочинністю; правова пропаганда.

Суди здійснюють профілактичну діяльність у двох формах — процесуальній і позапроцесуальній. У свою чергу, процесуальні заходи поділяються на три групи: кримінально-процесуальні; адміністративно-процесуальні; цивільно-процесуальні. Зміст позапроцесуальних форм полягає у виступах перед трудовими колективами, засобах масової інформації про стан злочинності; підготовці відповідних матеріалів для державних органів; направленні окремих ухвал; звітах суддів перед населенням про свою роботу.

Формами профілактичної діяльності органів юстиції є: організаційне керівництво діяльністю суддів; методичне забезпечення юридичних служб підприємств та адвокатури; проведення правової пропаганди і правового виховання громадян. Органам юстиції, на відміну від інших спеціальних суб’єктів, підвідомчі тільки заходи загальної профілактики.

Основними формами профілактичної діяльності органів внутрішніх справ є:

1) реєстрація та своєчасне розкриття злочинів;

2) профілактичний облік осіб, схильних до правопорушень, та індивідуальні бесіди з ними;

3) вжиття примусових заходів до осіб, які скоїли різні правопорушення (застосування штрафу, адмінарешту, конфіскації, позбавлення певних прав, направлення на примусове лікування, встановлення адміністративного нагляду і, нарешті, притягнення до кримінальної відповідальності за скоєння злочину);

4) проведення різноманітних операцій, рейдів з метою затримання правопорушників, виявлення криміногенних факторів та їх усунення;

5) розробка комплексних планів попередження злочинів на території обслуговування;

6) інформування державних органів про стан злочинності, її тенденції та детермінанти;

7) координація діяльності і надання методичної допомоги громадським формуванням у попередженні злочинів та інших правопорушень;

8) здійснення правової пропаганди серед населення.

Висновки

Отже, Поряд з правовими та організаційними основами попередження злочинності базується на певних тактичних принципах і положеннях. Ядро будь тактики — це методи, прийоми дії, що забезпечують правильний напрямок, зміст і форми діяльності, найбільш доцільне і ефективне здійснення заходів для досягнення конкретних цілей. Прийоми попереджувальної роботи розглядаються в Особливій частині підручника стосовно завдань попередження злочинів окремих видів. Ці прийоми можуть бути згруповані в рамках методів попередження злочинів. До них в першу чергу відноситься метод переконання в самому широкому сенсі цього слова. Переконують (і переконують) загроза кримінальним покаранням, виступи співробітників правоохоронних органів в засобах масової інформації з питань боротьби з правопорушеннями, профілактичні бесіди працівників поліції з особами, звільненими з місць позбавлення волі, і багато іншого, що здійснюється в процесі попередження злочинів.

Мети попередження злочинності досягаються також шляхом виявлення та усунення об’єктивних (зовнішніх) причин і умов, що сприяють вчиненню злочинів. Першорядне значення тут має надання особам, що піддаються попереджувальному впливу, реальної соціальної допомоги у вирішенні питань життєвого устрою.

Нарешті, у випадках і в порядку, передбаченими законом, в якості методу попередження злочинів використовується примус. 

Список використано літератури

1. Кримінологія: Навч.-методичний посібник/ НАВСУ; О.М.Джужа, Є.М.Моісеев, В.В.Василевич та ін.- Київ: Атіка, 2003.- 399с
2. Малышев В.С. Анатомия зла. Эволюция негативных социальных явлений: причины, условия, прогнозы: Монография.- Донецк: Юрпресс, 2001.- 431с.
3. Михайлов О.Є. Причини наркотизму і його профілактика: Навчальний посібник.- Ужгород: Закарпаття, Б.р.- 34с.-
4. Перевищення влади та службових повноважень працівниками органів внутрішніх справ: аналіз причин та рекомендації щодо їх усунення: Посібник/ МВС України. НАВСУ; В.Д.Сущенко, О.А.Лупало, І.Б.Шкутько, К.О.Забудський, В.М.Співак, В.О.Останін, О.В.Шаповалов.- К.: НАВСУ, 2005.- 94с.
5. Преступность: опыт координации противодействия: Монография/ Межвед. ком. по борьбе с преступн., коррупцией и наркоман. при СБ Республики Беларусь. Акад. МВД Республики Беларусь; И.И.Басецкий, И.В.Капелько, Ю.Л.Сиваков.- Минск, 2001.- 827с.
6. Тарарухін С.А. Вибрані твори. Ч.2. Кримінологія. Соціально-психологічні причини злочинів/ МВС України. НАВСУ.- К., 2004.- 99с.
7. Филонов В.П., Федоренко Д.В. Преступность в особо крупном городе: состояние, причины и меры по ее предупреждению: Монография/ Под ред. проф. В.П.Филонова.- Донецк: ДИВД МВД Украины, 2002.- 280с.
8. Закалюк А.П. Курс сучасної української кримінології: теорія і практика: У 3 кн. — К.: Видавничий Дім «Ін Юрє», 2007. Кн. 1: Теоретичні засади та історія української кримінологічної науки. — 424 с.