РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ПРОДУКЦІЇ.

1.1. Поняття й сутність конкурентоспроможності продукції.

1.2. Якість як основний чинник забезпечення конкурентоспроможності продукції.

1.3. Методи оцінки конкурентоспроможності продукції.

1.4. Правові основи конкурентного (антимонопольного) законодавства.

ВСТУП

Сучасна ринкова економіка являє собою складний організм, що складається з різноманітних виробничих, комерційних, фінансових та інформаційних структур, які взаємодіють на тлі розгалуженої системи правових норм, і об’єднуються єдиним поняттям — ринок.

За визначенням ринок — це організована структура, де "зустрічаються" виробники і споживачі, продавці і покупці, де в результаті взаємодії попиту споживачів (попитом називається кількість товару, яку споживачі можуть купити за певною ціною) і пропозиції виробників (пропозиція — це кількість товару, яку виробники продають за певною ціною) встановлюються і ціни товарів, і обсяги продаж. При розгляді структурної організації ринку визначальне значення має кількість виробників (продавців) і кількість споживачів (покупців), що беруть участь у процесі обміну загального еквіваленту вартості (грошей) на якийсь товар. Ця кількість виробників і споживачів, характер і структура відносин між ними визначають взаємодію попиту і пропозиції.

Центральним поняттям, що виражає сутність ринкових відносин є поняття конкуренції (competition). Конкуренція — це найважливіша ланка всієї системи ринкового господарства. Стимулом, що спонукає людину до конкурентної боротьби, є прагнення перевершити інших. Предметом конкурентного суперництва на ринках є частки ринку, контрольовані тими чи іншими товаровиробниками. Конкурентна боротьба — це динамічний процес. Он сприяє ліпшому забезпеченню ринку товарами.

В якості засобів в конкурентній боротьбі для поліпшення своїх позицій на ринку компанії використовують, зокрема, якість виробів, ціну, сервісне обслуговування, асортимент, умови поставок і платежів, рекламу.

Предметом конкуренції є товар або послуга, за допомогою якого фірми-конкуренти прагнуть завоювати визнання на ринку й дістати прибуток. Об'єктом же конкуренції виступає споживач і покупець, які можуть вирішити долю того або іншого товару або послуги. Метою конкурентної боротьби є закономірна, гідна перемога за рахунок високої оцінки споживачем конкурентоспроможності запропонованого товару (послуги).

У цьому зв'язку, залежно від того, про який різновид конкуренції йде мова, існують різні, критерії й оцінка конкурентоспроможності. Так, із ціновою конкуренцією прийнято пов'язувати економічну складову конкурентоспроможності, а з неціновою конкуренцією — маркетингову й комерційну. Різні й фактори, впливаючи на які можна підвищити рівень конкурентоспроможності продукції. Для того щоб прогнозувати можливість перемоги фірми в конкурентній боротьбі, необхідно вміти визначити кількісно і якісно як її здатність — конкурувати, так і конкурентоспроможність.

Актуальність проблеми конкурентоспроможності українських товарів особливо зросла в цей час, коли наша економіка переходить до ринкових відносин. На сучасному етапі розвитку представляється також актуальним визначення рівня конкурентоспроможності промислової продукції на внутрішньому й зовнішньому ринках. Ця проблема має кілька аспектів, включаючи вибір критерію оцінки рівня конкурентоспроможності, встановлення взаємозв'язку ціни і якості, економічного ефекту й ціни споживання продукції.

При виборі критерію конкурентоспроможності використовуються безліч методик. Це пояснюється різними підходами й складністю оцінки рівня конкурентоспроможності. В сучасних умови, роботи підприємств вважається за необхідне застосування іншого підходу до оцінки властивостей конкурентоспроможності продукції, її сучасного осмислення [22, с. 4]. Головне — це необхідність вивчення розглянутої проблеми з позиції системного підходу.

Метою цієї дипломної роботи є вивчення стану конкурентоспроможності продукції що випускається, на підприємстві й оптимальне визначення її рівня. На основі цього в роботі поставлені наступні завдання:

‒ розкрити економічний зміст конкурентоспроможності і її оцінки;

‒ проаналізувати складові та фактори впливу на конкурентоспроможність продукції;

‒ розкрити правові основи конкурентного (антимонопольного) законодавства

‒ показати особливості оцінки конкурентоспроможності продукції на діючому підприємстві;

‒ розробити пропозиції по вдосконалюванню методів оцінки конкурентоспроможності продукції, що випускається, на підприємстві.

Об'єктом дослідження в роботі — є сутність конкурентоспроможності продукції підприємства, що пов'язано із забезпеченням якості продукції й методами її оцінки в умовах переходу до ринку.

Предметом дослідження є процес визначення рівня конкурентоспроможності продукція, що випускає обстежуване підприємство.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ПРОДУКЦІЇ

1.1. Поняття й сутність конкурентоспроможності продукції

Поняття конкурентоспроможності продукції досить ємне і багатогранне й не може бути зведено тільки до техніко-економічних показників виробу. Як вважають Р.Б. Ноздрєва й Л.І. Цигічко [31, с. 20], "Конкурентоспроможність товару — це сукупність характеристик продукту, супутньому його продажу й споживання послуг, що відрізняють його від продуктів — аналогів по ступені задоволення потреб споживача, за рівнем витрат на його придбання й експлуатацію. Це здатність товару відповідати очікуванням споживачів, здатність товару бути проданим".

Крім якості, конкурентоспроможність містить у собі маркетингову й комерційну складові, що в сукупності являє собою ціну продажу або ціну придбання продукту.

Крім перерахованих вище моментів конкурентоспроможність продукції характеризується також і економічною складовою, що включає в себе вигідність або невигідність даного товару з погляду витрат на його використання й утилізацію: кількість і вартість спожитих сировини й матеріалів, палива й енергії, витрати й строки здійснення ремонтних робіт і постачання запчастинами, кількість робітників, необхідних для обслуговування даного товару, витрати на їхню заробітну плату, навчання й підвищення кваліфікації та ін.

Немаловажне місце у визначенні рівня конкурентоспроможності продукції займають питання іміджу й престижу як фірми, що виробляє даний товар, так і комерційних і торговельних фахівців, що працюють по поданню й продажу товару споживачам.

На думку В.І. Коршунова, В.І. Савченко, В.Л. Скибо, А.В. Ханюкова й А.В. Таможського [30, с. 36], конкурентоспроможна продукція повинна підходити наступним вимогам:

— якість продукції повинна бути не нижче аналогів наявних на ринку;

— виробництво продукції повинно бути рентабельним;

— вона повинна бути експортно-принадною.

Отже, підприємство для забезпечення конкурентоспроможності своєї продукції повинно здійснювати контроль по групах параметрів, тобто по якості й по витратах на виробництво й реалізацію, стежити за конкурентами й кон'юнктурою ринку. Звідси, виробництво конкурентоспроможної продукції завжди ефективно для виробника. Однак на практиці ми часто спостерігаємо зворотне. Виробникам часто не вдається одночасно досягати й високої якості й низьких витрат.

Практика соціалістичної системи господарювання створила незалежні підходи до створення нової продукції, призначеної для експорту. Це відбувалося тоді, коли витрати виробництва експортної продукції при її реалізації не враховувалися, і вся увага була зосереджена на виконанні якісних параметрів. Проблема ефективності конкурентоспроможності продукції не розглядалася належним чином. Підприємства займалися лише виробництвом продукції для зовнішнього ринку й були відірвані, у свою чергу, від її реалізації. Продажем цієї продукції займалися інші організації, які були зацікавлені тільки в збуті наявної продукції шляхом зниження цін.

Маркетингова концепція в області збуту конкурентоспроможної продукції не враховувалася й не знайшла належного розвитку. При створенні продукції для споживання всередині країни в централізованій плановій економіці кожний виробник мав свого споживача й здійснював поставки в строго призначеному планом обсязі. Підприємства, в основному, орієнтувалися на високі темпи кількісного росту продукції, на виробництво. Їхньою головною метою було виконання директивних планових завдань, які призначалися центром. Директивний план був відірваний не тільки від вимог світового ринку, але й від потреб конкретних споживачів, що не мали прямих зв'язків з виробниками. У результаті цього, у багатьох галузях промисловості вироблялася величезна кількість виробів, що перебували нижче світового рівня. Фінансових результатів від цього підприємства не відчували. Споживач був позбавлений вибору, причиною якого була відсутність конкуренції серед виробників. У таких умовах у виробника не тільки відсутні стимули до поліпшення якості, але це стає для нього просто невигідним.

Таким чином, поняття "конкурентоспроможність" ще визначається як реальна й потенційна можливість підприємств в існуючих для них умовах проектувати, виготовляти й збувати товари, які по цінових і нецінових характеристиках більше привабливі для споживачів, ніж товари їхніх конкурентів [30, с. 38].

Конкурентоспроможність є найважливішим критерієм доцільності діяльності підприємства, умовою ефективності ведення торговельних операцій, основою вибору засобів і методів виробничо-господарської діяльності, запорукою успіху при ринкових відносинах.

Для підвищення рівня конкурентоспроможності продукції в цілому, необхідні дослідження й оцінка впливу факторів на цю важливу властивість продукції. Аналіз літературних джерел показує, що існують різні класифікації цих факторів [13, 14, 30].

На думку Г.Н. Бобровникова [13], цими факторами є наступні:

‒ технічний рівень і якість продукції,

‒ ціна,

‒ строки поставки,

‒ платоспроможний попит населення,

‒ насиченість ринку аналогічною продукцією,

‒ наявність сервісу,

‒ забезпечення запчастинами й т.д.

Зазначені фактори автор умовно ділить на ендогенні й екзогенні. При цьому він зазначає, що ендогенні фактори характеризують можливості промислового виробництва країни — експортера й впливають насамперед на техніко-економічний рівень експортованої продукції, що істотно впливає на якість продукції, витрати на її створення й експлуатацію, встановлення ціни й організації післяпродажного сервісу. А екзогенні фактори характеризують потреби світового ринку або конкретного ринку товарів країни — імпортера й визначають попит на продукцію даного виду. Це кон'юнктура зовнішнього ринку, що визначає його насиченість товарами-аналогами, регіональні особливості й умови споживання (експлуатації) продукції, наявність реклами, а також умови конкретного ринку збуту, що включають у себе протекціоністські міри, встановлення демпінгових цін на аналогічну продукцію й інші фактори.

Деякі вчені [14] виокремлюють інші фактори, що визначають конкурентоспроможність продукції, які також умовно діляться на дві великі групи — суб'єктивні й об'єктивні.

До суб'єктивних факторів, що не залежать від продуцента, автори відносять психологічні і особистісні фактори (звички, традиції).

Об'єктивні фактори, що становлять основу конкурентоспроможності, підрозділяються на фактори, що безпосередньо залежать від продуцента (технічний рівень, якість виготовлення й ін.) і залежні від продуцента побічно (рівень технічного обслуговування проданої продукції й ін.).

На думку авторів на чолі з Коршуновим [30, с. 39], підприємство може й повинне контролювати й регулювати деякою мірою ці фактори в системі розробки його маркетингової стратегії. При цьому варто опиратися на інформацію, що може бути отримана при проведенні досліджень ринку.

Як вважає Г.Г. Азгальдов [30, с. 40], фактори, що впливають на конкурентоспроможність виробів, можуть бути представлені у формі структури типу дерева (додаток А). Із цієї структури можна побачити, що на останньому рівні дерева перебувають вісім факторів, які визначають конкурентоспроможність виробу. Автор підрозділяє ці вісім факторів на дві частини. В одній з них виявляються фактори, що характеризують організаційні, технологічні й фінансові можливості продавця, а в другій — фактори, що визначаються властивостями самого виробу (якість виробу, його ціна й експлуатаційні витрати).

Аналізуючи викладені точки зору на класифікацію факторів, від яких залежить конкурентоспроможність продукції, В.І. Шулік і ін. [30, с. 42] вважають, що більшість дослідників обмежувалося у своїх судженнях суто умовною розбивкою факторів, не досить вникаючи при цьому в саму їхню природу. Тому потрібні додаткові дослідження. На думку В.І. Коршунова й ін. можна виділити три групи факторів, від яких залежить конкурентоспроможність продукції:

‒ досягнута якість виробу;

‒ вимоги ринку;

‒ організаційні фактори.

Досягнута якість виробу характеризується сукупністю всіх якісних властивостей, включаючи витрати на його створення. Фактори, пов'язані з обліком вимог ринку, є другою складовою конкурентоспроможності продукції. Підприємство проводить вивчення вимог ринку, і з отриманими даними допрацьовує й удосконалює товар. Після випуску продукції з урахуванням обох груп факторів, підприємство використовує третю групу факторів, від яких залежить конкурентоспроможність, тобто організаційні фактори. Це реклама, гарантії продавця, умови оплати, строки поставки й транспортування, податки й сертифікація.

Як видно, останні дві групи факторів не зв'язані виробництвом продукції, і їхній вплив відбувається поза сферою виробництва. Для того щоб передбачити вплив різних факторів на конкурентоспроможність продукції, підприємство змушене вживати заходів, які спрямовані на вивчення ринку й удосконалювання збуту виробленої продукції, тобто маркетингу.

Основою маркетингу є комплексні дослідження, що включають у себе як вивчення ринку і його кон'юнктури, так і оцінку діяльності самого підприємства. Основними цілями маркетингу в частині підвищення конкурентоспроможності виробленої підприємством продукції є:

‒ вивчення ринків виробників і споживачів продукції даного виду, проведення порівняльної оцінки рівня конкурентоспроможності продукції;

‒ побудова прогнозів вимог ринку й розробка на їхній основі маркетингової стратегії підвищення конкурентоспроможності продукції;

‒ модернізація продукції й активна реклама тощо.

Конкурентоспроможність пов'язана із двома основними показниками — рівнем ціни і рівнем якості продукції. Причому другий показник поступово виходить на перше місце. Продуктивність праці, економія всіх видів ресурсів поступається місцем якості продукції.

У зв'язку із цим розглянемо забезпечення якості продукції як основу складову конкурентоспроможності.

1.2. Якість як основний чинник забезпечення конкурентоспроможності продукції

Сучасна ринкова економіка пред'являє принципово нові вимоги до якості продукції, що випускається. Це пов'язане з тим, що в сучасному світі здатність будь-якої фірми вижити, її стійке положення на ринку товарів і послуг визначаються рівнем конкурентоспроможності.

Якість продукції, на думку В.А. Швандара [17], це найважливіший показник діяльності підприємства. Підвищення якості продукції значною мірою визначає здатність підприємства вижити в умовах ринку, темпи науково-технічних програм, ріст ефективності виробництва, економію всіх видів ресурсів, використовуваних на підприємстві.

У сучасній економічній літературі часто згадується тотожність якості продукції з її конкурентоспроможністю [17; 22; 30].

Ці поняття не тотожні, і між ними існують принципові розходження. Головна відмінність на думку В.І. Коршунова й ін. авторів полягає в наступному [30, с. 34]:

Якість виробу — це сукупність його властивостей. Конкурентоспроможність виробу — відношення людей, споживачів виробу до його властивостей, їхньої сукупності, до виробу як до такого [30]. В основі формування цього відношення лежить оцінка виробу і його властивостей споживачем, що залежить від рівня властивостей, якими володіє виріб; наявності виробів-конкурентів; конкретних обставин, пов'язаних з використанням даного виробу.

В.І. Шулік і ін. [30, с. 34] вважають, що аналіз понять "якість" і "конкурентоспроможність" дозволяє викласти наступне:

— для споживача якість товару є обов'язковою характеристикою, але ще недостатньої для ухвалення рішення про придбання саме даного товару;

— конкурентоспроможним виявляється той товар, що задовольняє потреби покупця оптимальним чином, тобто виявляється найкращим з урахуванням якості й цін товарів-конкурентів і умов післяпродажного обслуговування.

Обумовлені сукупністю властивостей якість і конкурентоспроможність продукції проявляються в різних формах. Як відомо, властивості продукції зіставляються в сфері виробництва. При цьому виявляється якість продукції лише в процесі її використання, тобто у формі споживання. Конкурентоспроможність продукції може бути встановлена лише в результаті її продажу, тобто в сфері обігу. Таким чином, у понять "якість продукції" і "конкурентоспроможність продукції" та сама сфера утворення, але різні сфери прояву. Це важлива відмінність якості й конкурентоспроможності продукції.

Як відомо, якість містить в собі безліч компонентів. Насамперед, до них відносяться техніко-економічні показники якості продукції, а також якість технології її виготовлення й експлуатаційних характеристик. Показники призначення продукції, надійності й довговічності, трудомісткості, матеріалоємності, наукоємності – визначальні в цьому ряді.

Останнім часом все більшого значення набувають такі властивості й характеристики продукції, як екологічні, ергономічні, естетичні.

Екологічні показники характеризують відповідність товару вимогам захисту навколишнього середовища й ґрунтуються на раціональному й дбайливому природокористуванні.

Ергономічні пов'язані з обліком властивостей і особливостей людського організму й покликані дотримувати гігієнічні (освітленість, токсичність, шум, вібрація, запиленість і ін.), антропометричні (відповідність форми й конструкції виробу розмірам і конфігурації людського тіла), фізіологічні, психологічні й інші вимоги.

Естетичні показники визначають зовнішню форму й вид продукції, її дизайн, привабливість, виразність, емоційність впливу на споживача й т.д.

При визначенні рівня якості продукції необхідно враховувати нормативні складові: відповідність продукції обов'язковим стандартам якості, прийнятим у законодавчому порядку в країнах — партнерах, куди передбачається її поставляти. Це особливо важливо у зв'язку з тим, що вже сам по собі факт невідповідності виробу, що випускається, прийнятим на конкретному ринку стандартам якості знімає питання про можливість поставки й зводить нанівець всю іншу роботу з підвищення рівня якості продукції. Таким чином, при плануванні виходу на новий ринок у першу чергу варто одержати інформацію із затвердженого в законодавчому порядку або прийнятим у торговельній практиці стандарту якості й урахувати їх у роботі з удосконалювання продукту. Особливій жорсткості підлягають у цей час у більшості країн стандарти якості, що забезпечують екологічну чистоту, високу ступінь уніфікації продукції, заходи безпеки й захисту здоров'я людини.

Важливим критерієм визначення якості виробу й відповідно його конкурентоспроможності є забезпечення патентної чистоти й патентного захисту товару. Патентна чистота забезпечується, якщо оригінальні технічні рішення, використані при виробництві не даного товару, здійснені тільки розроблювачами підприємства-виробника або засновані на придбаній в інших фірм відповідної ліцензії, і не підпадають під дію патентів у конкретних країнах. При наявності ліцензійної угоди, що дозволяє робити продукцію за даною технологією, підприємство-виробник може її виробляти для продажу, як правило, тільки на своєму внутрішньому ринку, якщо в угоді не було спеціально передбачене право поставки товару на експорт. Відсутність патентної чистоти робить продукцію неконкурентоспроможною на відповідному ринку, і служить серйозною перешкодою до розвитку експортної діяльності.

Досягнута якість виробу оцінюється через сукупність його властивостей, кількісною характеристикою яких виступають параметри якості. Загальновизнана класифікація якості містить десять груп властивостей і відповідно показників. Це такі, як показники призначення, надійності, технологічності, стандартизації й уніфікації, ергономічні й естетичні, транспортабельності, патентно-правові, екологічні й безпеки.

Характеристика цих показників представлена в таблиці 1.1.

Сукупність представлених показників формує якість продукції. Виріб повинен бути надійним, естетичним, добре виконувати свої функції, тобто задовольняти ті потреби, для яких він призначен.

Об'єктивні вимоги по забезпеченню рішення проблем якості продукції й послуг, виходу підприємств на конкурентоспроможний рівень на внутрішньому й зовнішньому ринках викликають необхідність пошуку адекватної системи управління й забезпечення якості, що відповідає організаційній структурі й методам управління.

Науково-технічний прогрес відбиває необхідність застосування тих технологічних рішень, які приймаються підприємствами для підвищення конкурентоспроможності продукції, що випускається. Вплив НТП на конкурентоспроможність знаходить своє відображення в підвищенні якості продукції, розробці нових моделей виробів, постійному вдосконаленні існуючих або розробці нових видів машин, більш сучасних у виробництві й управлінні, впровадженні новітніх засобів автоматизації, зниженні енергоємності й матеріалоємності, ступені забруднення навколишнього середовища й т.д. У зв'язку з цим виникає необхідність розробки підприємством стратегії в області якості й конкурентоспроможності продукції.

У всіх розвинених країнах чільне положення на ринку займає споживач. Тільки той товар, що створюється розраховуючи на певного покупця, виявляється конкурентоспроможним. Непроданий товар не може вважатися товаром якісним, навіть якщо він відповідає стандарту, технологія його виготовлення відпрацьована, а виробник високо оцінив його. Працювати на споживача, домагатися такої якості, що йому необхідно, тобто управляти якістю, як показує практика капіталістичних фірм, можна тоді, коли система управління якістю створюється на базі дослідження ринку. У цьому плані, виходячи із закордонного досвіду важливо проводити маркетингові дослідження. Істотне значення в діяльності підприємств повинне бути відведене роботі з вивчення властивостей товару з урахуванням реакції ринку на пропоновані вироби, у тому числі їхні нові модифікації. Це є складовою частиною роботи з розробки стратегії в області товарних асортиментів, у результаті якої повинні створюватися нові конкурентоспроможні зразки й моделі продукції [30].

Теорія якості товарів є підставою для розробки методик для розрахунку рівня конкурентоспроможності продукції.

1.3. Методи оцінки конкурентоспроможності продукції

Різноманітні методичні підходи до визначення рівня конкурентоспроможності продукції, що випускається, викладені в роботах Глухової А. [16], Коршунова В.І. [30], Плоткіна Я. [32], Родіонова Л.Н., Кантора О.Г. і Хакімова Ю.Р. [36] та ін. Аналіз цих робіт показує, що більшість методик по розрахунку рівня конкурентоспроможності продукції, запропонованих тими або іншими авторами, зводяться до зіставлення між собою деяких інтегральних характеристик конкуруючої продукції. Така оцінка конкурентоспроможності підмінюється порівняльною оцінкою якості конкуруючих аналогів, а порівняння конкуруючого товару в економічній практиці виробляється інтуїтивно, без застосування обґрунтованих критеріїв розрахунку рівня конкурентоспроможності [21, с. 364].

Ідея спроби визначити конкурентоспроможність товарів через їхню ціну наведена в основній роботі з розрахунку конкурентоспроможності промислової продукції — розробки ВНДКІ [27]. Автори запропонували оцінку конкурентоспроможності робити шляхом порівняння показників якості оцінюваного виробу й базового зразка, а також витрат споживача на їхнє придбання й експлуатацію.

У навчальному посібнику під ред. Г.А. Васильєва й ін. [24] дається одне з визначень конкурентоспроможності, що на думку ряду авторів [22 і ін.] найбільше повно відбиває концепцію оцінки рівня конкурентоспроможності на базі теорії якості: "Конкурентоспроможність товару — такий рівень його економічних, технічних і експлуатаційних параметрів, при якому цей товар здатний витримувати суперництво (конкуренцію) з іншими аналогічними товарами на ринку". Таке визначення створює необхідність оцінки економіко-технічних і експлуатаційних параметрів, встановлення взаємозв'язку між ними, можливість сполучення їх в єдиному інтегральному показнику. Все це вимагає певного методичного підходу, а також розробки конкретних оціночних методів [22, с. 22].

Традиційним критерієм, використовуваним при оцінці рівня конкурентоспроможності продукції, є максимум величини корисного ефекту на одиницю витрат на придбання й експлуатацію виробу [15]:

,(1.1)

де – критеріальний показник оцінки рівня конкурентоспроможності продукції;

Э – корисний ефект від експлуатації або споживання продукції;

ЦП – витрати на придбання й експлуатацію продукції (ціна споживання).

Критеріальний показник типу Э/ЦП використовується у зв'язку з тим, що покупця, як правило, цікавить не абсолютний, а відносний ріст технічних параметрів, тобто таке їхнє збільшення, коли витрати на виконання одиниці роботи за допомогою даного виду виробу (або досягнення корисного ефекту) знижуються. Такий критерій пропонується в багатьох роботах вітчизняних авторів як комплексна оцінка рівня конкурентоспроможності [15, с. 88].

Розрахунок рівня конкурентоспроможності на підставі такого критерію складний, тому що немає інформації про корисний ефект від експлуатації або споживання виробу за весь термін служби. Не до кожного виду продукції можна застосувати термін "корисний ефект від експлуатації" [22, с. 24].

Інший критерій являє собою мінімум сукупних витрат споживача на придбання й експлуатацію виробу розрахований на одиницю основного технічного параметра, а при відсутності такого – на одиницю узагальнюючого показника технічного рівня:

де Р — головний технічний параметр виробу.

У критеріальному показнику типу ЦП/Р чисельник дробу залежить від знаменника (головного параметра Р): для багатьох видів технічних виробів на практиці застосовують так звані параметричні методи ціноутворення, при яких ціна виробу пропорційна головному або декільком параметрам таких виробів. Такий показник можна використовувати тільки для наближених оцінок і зіставлень [22, с. 25].

Найбільш частовикористовуваним у науковій літературі є критерій максимізації інтегрального показника конкурентоспроможності, розрахованого по формулі [39]:ній, цей критерій має певні труднощі в практичному використанні. Сам метод нормування параметрів товару при такому способі оцінки конкурентоспроможності є обґрунтованим математично, однак економічне трактування отриманих оціночних показників у цьому випадку ускладнене [22, с. 25]. Це, насамперед, розрахунок групового показника технічного рівня, при якому виникає ряд методологічних проблем. Це вибір параметрів виробу; розрахунок значення або параметра виробу, що перевищує відповідний показник зразка; відсутність фізичної міри в багатьох технічних параметрів виробу, і тому їхній розрахунок ускладнений. Кількісні показники можна одержати при використанні експертних оцінок у балах.

При визначенні групового показника по економічних параметрах складність полягає у виборі методу його визначення. При визначенні на підставі роздрібної (договірної) ціни необхідна рівна кількість порівнюваних варіантів виробів, що буває дуже рідко.

Аналогічно можна провести розрахунок показників конкурентоспроможності й по індексному методі, при якому узагальнюючу характеристику конкурентоспроможності дає її інтегральний індекс:

Концепція оцінки рівня конкурентоспроможності на базі теорії якості, на думку Іванова О.А. [22], є найбільш продуктивною оскільки при її використанні можливо погодити ряд проблем у єдину систему й послідовно розробити методи їхнього рішення.

За допомогою цієї концепції вирішуються такі проблеми, як:

а) встановлення залежності якості від витрат на її підвищення й обґрунтоване планування таких витрат;

б) управління рівнем якості виробленої продукції;

в) розробка обґрунтованої цінової політики при продажу виробів параметричного ряду;

г) критичний аналіз існуючих галузевих методів оцінки рівня якості й т.п.

Оцінка технічного рівня продукції й рівня якості її виготовлення є однієї із складових конкурентоспроможності продукції. Багато авторів вважають, що саме ця складова найбільш вагома. У зв'язку із цим, важлива еволюція методів забезпечення якості, методологічні основи управління його рівнем, завдання служби управління якістю, вимоги до якості відповідно до українських і міжнародних стандартів [22, с. 30].

Згідно Міжнародного стандарту ІСО 8402 "Якість. Словник", якість — це сукупність властивостей і характеристик продукції, які надають їм здатність задовольняти обумовлені ними передбачувані потреби [8, с. 78].

Разом з технічними параметрами виробу, оцінка технічного рівня і якості продукції є споживчою. Їхні рівні є відносними характеристиками, заснованими на порівнянні значень показників якості й технічного прогресу оцінюваної продукції з базовими значеннями відповідних показників.

Показники якості продукції, залежно від характеру розв'язуваних завдань по оцінці його рівня продукції класифікуються по ряду ознак. Найбільш типовим є класифікаційна ознака — що характеризує властивості виробу, відповідно до якої для оцінки рівня якості продукції застосовують такі групи показників, як: показники призначення, надійності; ергономічні й естетичні показники; показники технологічності, транспортабельності й уніфікації; патентно-правові й екологічні показники; показники безпеки; економічні показники [22, с. 32].

В оцінці рівня показників якості продукції велику роль грає вибір методу оцінки. Зараз всі методи оцінки рівня якості продукції розділені на три групи: диференціальні, комплексні й змішані [8].

У групу показників якості включають найменшу кількість показників, достатніх для характеристики виробу відповідно до визначення групи. При цьому кожний показник у групі має свою вагомість, обумовлену коефіцієнтом вагомості.

Щоб оцінити якість виробу, яка обумовлена декількома показниками, використовується комплексний метод оцінки, заснований на визначенні комплексного показника якості. Така оцінка рівня якості дозволяє використовувати інтегральний показник якості продукції. При терміну служби продукції більше одного року інтегральний показник J(t) обчислюється по формулі [8]:

Достовірна оцінка рівня якості може бути отримана за умови комплексної системи оціночних показників якості при правильному виборі методу оцінки рівня якості й правильного визначення змісту цієї характеристики продукції.

Таким чином, між поняттями "якість", "технічний рівень" і "конкурентоспроможність" є тісний взаємозв'язок. Всі вони визначаються сукупністю споживчих властивостей виробу і являють собою "динамічні характеристики продукції, що змінюються з розвитком суспільних потреб" [22, с. 35].

Технічний рівень і якість є одними з найважливіших властивостей конкурентоспроможності. Для оцінки конкурентоспроможності продукції в кожному випадку необхідний обґрунтований підхід, глибокий аналіз технічного рівня й специфіки кожного окремого сектора ринку.

Практична оцінка конкурентоспроможності продукції, що випускається на основі інтегральних методів розрахунку на діючому підприємстві наведена в другому розділі дипломної роботи.

1.4. Правові основи конкурентного (антимонопольного) законодавства

Правове регулювання недопущення монополістичної діяльності й забезпечення конкуренції в підприємництві України проводиться системою нормативно-правових актів.

Основні засади антимонопольного регулювання визначені в Конституції України [1].

У відповідності зі ст. 42 Конституції України не допускаються зловживання монопольним положенням на ринку, неправомірне обмеження конкуренції й несумлінна конкуренція. Конституційна заборона стосується діяльності, спрямованої на недопущення, обмеження або зняття конкуренції, незалежно від конкретних її видів і складів правопорушень.

Основними нормативними актами антимонопольного законодавства є Закон України "Про обмеження монополізму й недопущення несумлінної конкуренції в підприємницькій діяльності", "Про Антимонопольний комітет України" і "Про природні монополії" [9].

Крім цих Законів антимонопольне регулювання проводиться також за допомогою значної кількості підзаконних нормативних актів, серед яких велику роль грають відомчі акти Антимонопольного комітету (АМК) України.

Крім спеціальних нормативно-правових актів, що мають винятково антимонопольні норми, інші нормативні акти в сфері підприємництва також містять окремі норми, що встановлюють антимонопольні вимоги при проведенні підприємництва в Україні.

У їхньому числі Господарський кодекс України, прийнятий Верховною Радою України 29.11.2001 р. і який визначає широке коло господарської діяльності підприємств [7].

Закон України "Про обмеження монополізму й недопущення несумлінної конкуренції в підприємницькій діяльності" називає три види порушень антимонопольного законодавства: зловживання монопольним положенням на ринку, антиконкурентні угоди дій підприємців і дискримінацію підприємців [11, с. 557]. Заборона виникнення зазначених діянь прямо не сформульовані в Законі, однак вони виходять із санкцій, передбачених за їхнє проведення.

У зв'язку із цим у вищевказаному Законі (ст. 4) істотно змінені вказані три види правопорушень: якщо раніше обов'язковим елементом складу багатьох правопорушень була мета або спрямованість на досягнення протизаконних наслідків, тобто суб'єктивний елемент, то в діючій редакції Закону "Про обмеження монополізму …" цей елемент виключений, а обов'язковим елементом складу є настання або можливість настання негативних для конкуренції наслідків [2].

Монополізм у підприємницькій діяльності – це домінуюче положення підприємця, що дає йому можливість самостійно або разом з іншими підприємцями обмежувати конкуренцію на ринку певного товару (робіт, послуг). Монопольним визначається таке положення підприємця, коли його частка на ринку певного товару перевищує 35 відсотків. При цьому на ринку для всіх видів товарів виробничого призначення (продукції виробничо-технічного призначення), а також в обороті капіталів (фінансів, цінних паперів і т.п.) воно визначається в межах території України, а для всіх видів товарів народного споживання й для всіх видів робіт і послуг визначається АМК України і його територіальними управліннями у межах адміністративної одиниці (район, населений пункт).

Зловживанням монопольним положенням Закон "Про обмеження монополізму …" (ст. 4) вважає:

а) використання таких умов договору, які ставлять контрагента в нерівне положення, або додаткових умов, що не відносяться до предмета договору, у тому числі нав'язування товару, не потрібного контрагентові;

б) обмеження або припинення виробництва, а також вилучення з обороту товарів з метою створення або підтримки дефіциту на ринку або встановленню монопольних цін;

в) встановлення монопольно високих або дискримінаційних цін (тарифів) на свої товари, що веде до порушення прав споживачів або обмежує права окремих споживачів;

г) встановлення монопольно низьких цін (тарифів) на свої товари, що веде до обмеження конкуренції;

д) інші дії з метою створення перешкод до доступу на ринок (вихід з ринку) інших підприємців.

Ст. 28 Господарського кодексу України окремо виділяє такий вид монополії, як природні монополії, під якими мається на увазі стан товарного ринку, при якому задоволення попиту на цьому ринку більш ефективно за умови відсутності конкуренції внаслідок технологічних особливостей виробництва (у зв'язку з істотним зменшенням витрат виробництва на одиницю продукції в міру збільшення обсягів виробництва), а товари (послуги), які виробляються суб'єктами господарювання, не можуть бути замінені в споживанні іншими, у зв'язку з чим попит на цьому товарному ринку менше залежить від зміни цін на ці товари, чим попит на інші товари (послуги) [7].

Суб'єктами природної монополії можуть бути суб'єкти господарювання будь-якої форми власності (монопольні утворення), які виробляють (реалізують) товари на ринку, що перебуває в стані природної монополії.

Цією ж ст. 28 Господарського кодексу визначаються сфери діяльності суб'єктів природних монополій, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, інших органів, що регулюють діяльність зазначених суб'єктів, а також інші питання регулювання відносин, які виникають на товарних ринках України, що перебувають у стані природної монополії, і на суміжних ринках при участі суб'єктів природних монополій.

Законодавством України встановлюються випадки, коли допускається обмеження конкуренції. Так, ст. 26 Господарського кодексу України передбачає, що рішення або дії органів державної влади й органів місцевого самоврядування, які спрямовані на обмеження конкуренції або можуть мати як наслідок такі обмеження, визнаються обґрунтованими у випадках:

— надання допомоги соціального характеру окремим суб'єктам господарювання, за умови, що допомога надається без дискримінації інших суб'єктів господарювання;

— надання допомоги за рахунок державних ресурсів з метою відшкодування збитків, заподіяних стихійними лихами або іншими надзвичайними подіями на певних ринках товарів або послуг, перелік яких встановлюється законодавством;

— надання допомоги, у тому числі надання пільгових економічних умов окремим регіонам для компенсації соціально-економічних втрат, викликаних важкою економічною ситуацією;

— здійснення державного регулювання, пов'язаного з реалізацією важливих проектів загальнонаціонального значення.

Умови й порядок обмеження конкуренції встановлюються спеціальними Законами "Про захист економічної конкуренції" і "Про сумлінну конкуренцію" [4; 5].

Антиконкурентними погодженими діями визнаються погоджені дії (угоди), які привели або можуть привести до:

1) встановлення (підтримці) монопольних цін (тарифів), знижок, надбавок (доплат), націнок;

2) розподілу ринків за територіальним принципом, асортиментом товарів, обсягу їхньої реалізації або закупівель або по колу споживачів або за іншими ознаками, які привели або можуть привести до їхньої монополізації;

3) усуненню з ринку або обмеженню доступу на нього продавців, покупців, інших суб'єктів господарювання.

Державна політика в сфері обмеження монополізму в підприємницькій діяльності, здійснення заходів по демонополізації економіки, фінансовій, матеріально-технічній, інформаційній, консультативній і іншій підтримці суб'єктів господарювання, що сприяє розвитку конкуренції, здійснюється уповноваженими на те органами державної влади, органами місцевого самоврядування й органами адміністративно-господарського управління й контролю.

Оскільки конкуренція є потужним інструментом ринкової економіки, без якої не можуть розвиватися ринкові відносини, то її обмеження забороняє держава.

Несумлінна конкуренція не допускається державою, оскільки вона руйнує конкурентні відносини й приносить істотний збиток конкуренції й конкурентам – суб'єктам підприємницької діяльності, а також споживачам. Використання підприємцями прав, у тому числі й у конкурентних відносинах, не повинне стосуватися прав і законних інтересів інших осіб. Оскільки несумлінна конкуренція стосується права й законних інтереси інших осіб, то вона заборонена законом. Законодавство забороняє несумлінну (нечесну) поведінку підприємців, що приносить збиток інтересам інших підприємців і одночасно створює загрозу суспільним інтересам у забезпеченні ефективних конкурентних процесів в економіці в цілому. Заборона несумлінної конкуренції зафіксована на конституційному рівні в ст. 42 Конституції України [1].

Із прийняттям Закону України "Про захист від несумлінної конкуренції" від 07.06.96 р. правове регулювання захисту суб'єктів господарювання (підприємців) і споживачів від несумлінної конкуренції було відділено від антимонопольного законодавства, внаслідок чого підкреслена самостійність даної галузі правового регулювання і її відмінність від обмеження монополістичної діяльності. Цей Закон спрямований на встановлення, розвиток і забезпечення торговельних і інших чесних звичаїв ведення конкуренції при проведенні підприємницької діяльності в умовах ринкових відносин. Він створює сприятливі умови захисту прав учасників ринкових відносин, основи цивілізованої економічної конкуренції.

Закон України "Про захист від несумлінної конкуренції" значною мірою розширив законодавчу базу регулювання відносин підприємців у процесі формування конкурентного середовища на ринках України. Законом визначені характерні прояви несумлінної конкуренції й встановлені процесуальні підстави розгляду органами АМК України справ про несумлінну конкуренцію, чим створені сприятливі умови захисту прав підприємців і споживачів від цих порушень.

Зараз, коли система українського правового регулювання підприємництва модифікована актами другого, а іноді й третього "покоління" можна припускати, що подальше вдосконалювання підприємницького законодавства вимагає не тільки кодифікації, але й створення адекватного конституційного регулювання.

У ст. 42 Конституції, що розкриває зміст права на підприємницьку діяльність, необхідно зафіксувати положення про те, що підприємницька воля є домінуючим публічним інтересом держави в сфері економіки виходячи з визнання підприємництва головною її рушійною силою.

Необхідно також деталізувати поняття підприємницької волі, виклавши її зміст як таку сукупність, що включає в себе забезпечення, вибору видів діяльності; волі договору; волі конкуренції; волі ціноутворення; волі розпорядження прибутком; гарантії проти незаконного й необґрунтованого втручання в підприємницьку волю.

Розділ 2. Оцінка конкурентоспроможності продукції на діючому підприємстві

2.1. Загальна характеристика підприємства

Дочірне підприємство ВАТ „Київхліб” хлібокомбінат № 11 створено згідно з Законом України „Про господарські товариства” та здійснює свою діяльність на підставі Статуту відкритого акціонерного товариства „Київхліб”.

Хлібокомбінат № 11 є юридичною особою. Юридична та фактична адреса підприємства – Київ-93 (Дарницькой район) по вул. Бориспільській 24.

Відповідно до Статуту основними видами діяльності є: виробництво та реалізація хлібобулочних та кондитерських виробів.

Завод збудований у 1972 році з потужністю 117,6 т/добу. Його будівництво було заплановане з метою забезпечення хлібобулочною та кондитерською продукцією Дарницького та Московського районів. Хлібозавод має склад безтарного зберігання борошна, відділу для приготування опар тіста, тістоформовочного відділення, пекарного залу, хлібосховища, експедиції, диспетчерської, ремонтної майстерні та підсобних служб.

Колектив, де у 1973р. працювало 350 осіб, доклав максимальних зусиль, аби повністю забезпечити доброякісною продукцією населення лівобережного Києва. Щороку на заводі підвищувався технічний рівень виробництва, знижувалася собівартість продукції, поліпшувалася її якість. Зокрема були встановлення дозатори опари, бачки для розтоплювання жиру, змонтовано вузли для приготування розчину цукру та дріжджів.

На території хлібозаводу розміщено дві головні будівлі. Перша – адміністративний корпус. В якому знаходяться кабінет директора, лабораторія, планово-економічний відділ, кабінет головного механіка та інженера хлібобулочного цеху. В другій – цехи, їдальня, склад БЗБ, склад сировини. На території хлібозаводу знаходиться компресорна станція, яка обслуговує два цехи.

Паливом на хлібозаводі служить природний газ, який постачається АТ „Київгаз”.

Вода поступає згідно домовленості з ЗАТ „Київводоканал” та артезіанської свердловини, яка розміщується на території хлібозаводу.

Електроенергію постачає „Енергобут” та „ Київенерго”. Хлібозавод має також власну насосну станцію та власну котельню.

Із зростанням потреб населення Києва в хлібобулочних виробах було збільшено потужність хлібозаводу. Було замінено малопотужні печі ПХС-25 на лініях №1, 2, 3, 4, 5, 6 на печі типу ППЦ-50 І „Мінел”. При цьому потужність було збільшено з 65 до 100 т/добу в асортименті. У 1988р. було запущено сухарно-бубличний цех, де було встановлено 10 механізованих ліній потужністю 6 т соломки на добу, 6,3 т здобних сухарів та 9,8 т сушки. З часом було проведено реконструкцію лінії в сухарно-бубличному цеху.

Для поліпшення якості хліба та батонів у 1995-1996 рр. у хлібобулочному цеху реконструйовано три виробничі лінії. На лініях №1 та №4 замінено обладнання для приготування напівфабрикатів та їх бродіння, вдосконалено шафу для вистоювання тістових заготовок. На лінії №2 замінено все технологічне обладнання в т.ч. піч „Мінел” на агрегат типу БР1-5О.

На даний час хлібобулочний цех обладнаний 5 печами іноземного виробництва (Чехословацькі та Югославські) та 1 піччю вітчизняного виробництва. Всі поточні лінії комплексно механізовані зі стрічковими конвеєрами печами, кожна з яких спеціалізована на виробництво певного сорту. Завод характеризується високим рівнем механізації основних виробничих процесів.

Всі технологічні операції по приготуванню тіста, ділення та обробки тістових заготовок, вистоювання тіста, нарізки батонів повністю та частково механізовані. На даний час хлібозавод забезпечує хлібобулочною та кондитерською продукцією Дарницький, Деснянський та Московський райони.

Робота хлібозаводу головним чином направлена на створення високоякісної продукції, що відповідає попиту споживачів.

Сьогодні з підприємством співпрацюють понад 750 організацій та підприємців. Хлібобулочні та кондитерські вироби постачаються в різні регіони України та за їх межі.

Слід відмітити, що якість продукції хлібокомбінату продовжують оцінювати споживчі в Канаді, Естонії, Німеччині, Греції.

АТ „Київхліб” в цілому і кожне підприємство, яке до нього входить окремо, приватизоване лише на 50%, так як до цих пір вирішується питання про те хто буде мати контрольний пакет акцій (51% держава) чи АТ „Київхліб”.

Хлібокомбінат №11 є колективним підприємством, його статутний фонд дорівнює 647,4 тис.грн.

АТ „Київхліб” має право встановлювати цінову межу на найбільш масові сорти хлібних виробів для того щоб їх мали можливість купувати малозабезпечені верстви населення.

Управління підприємством

Ефективність виробничого процесу залежить від правильного формування структури підприємства з визначенням меж прав та обов'язків кожного працівника.

Організаційна структура ВАТ „Київхліб” хлібокомбінат № 11 наводиться на в Додатку А.

Загальне керівництво хлібзаводу здійснює Директор. Директор відповідає за виконання встановленого плану по всім його показникам.

На комбінаті існують 3 служби, які займаються економічними питаннями: бухгалтерія, планово-економічний відділ та відділ збуту і логістики .

Бухгалтеріяздійснює організацію бухгалтерського обліку господарсько-фінансової діяльності підприємства та контроль за економічним використанням матеріальних, трудових та фінансових ресурсів. Бухгалтерія приймає участь в проведенні економічного аналізу за даними бухгалтерського обліку і звітності з метою виявлення внутрішньо-господарських резервів, усунення втрат та невиробничих втрат.

Приймає заходи по попередженню нестач, незаконних витрат грошових коштів.

Фінансово-економічний відділрозробляє перспективні і поточні плани підприємства, а також веде оперативне планування і визначає планові показники дільниць, змін (бригад); контролює виконання плану по всім показникам як по підприємству в цілому, так і по дільницям.

Фінансово-економічний відділ веде оперативний облік виконання показників техпромфінплану по виробництву, продуктивності праці, собівартості, складає статистичну звітність по підприємству, тобто відає інформацією по важливим показникам роботи хлібзаводу.

Відділ збуту і логістикиздійснює відповідно організацію постачання сировини та збуту продукції підприємства в залежності з плановими завданнями і створеними договорами, її відвантаження споживачам в терміни і обсяги, встановленими планом реалізації.

Зав.виробничого відділу забезпечує контроль за виконанням підрозділами підприємства замовлень, договірних зобов'язань у встановлені строки тощо.

Першим заступником директора є головний інженер, який відповідає за проведення на підприємстві вірної технічної політики, технології і організації виробництва на заснові нових досягнень науки.

Головний інженер керує службами ремонтного і енергетичного обслуговування та контролю якості сировини і готової продукції, організовує роботу з розвитку винахідності.

Головний механік здійснює організаційно-технічне керівництво та контролю за технічно вірною і безперебійною експлуатацією обладнання і несе відповідальність за своєчасний і якісний ремонт печей, потокових ліній і т.д.

Завідуючий лабораторією технохімічного і мікробіологічного контролю є практично керівником відділу технічного контролю. В його обов'язки входить здійснення функцій. пов"язаних з наглядом за якістю готової продукції і кроком всього технологічного процесу.

Майстер цеху керує колективом підлеглих йому робітників (тістовод, пекар, робітників біля машин і т.д.), безпосередньо організовує процес виробництва при дотриманні технологічної дисципліни по випуску продукції необхідної якості. Майстер забезпечує дотримання правил техніки безпеки, охорони праці і промсанітарії.

Виробнича структура підприємства

На хлібокомбінаті №11 діє два типи виробництва – періодичний та безперервний. Виробничий процес на підприємстві дуже складний за своїм характером. Він передбачає участь людини у виготовленні продукції, а значить, її праці, а з другого — проходження природних процесів. Природні процеси, як правило, проходять без участі людини. На хлібокомбінаті, наприклад, це — процес дозрівання борошна, бродіння тіста, вистойка тощо.

У складі підприємств виділяють виробничі і невиробничі підрозділи. До виробничих підрозділів відносять такі, діяльність яких пов'язується з виробництвом тієї чи іншої продукції, наприклад, виробництвом хліба.

Основне виробництво охоплює процеси безпосередньо пов'язані з переробкою сировини в готову продукцію.

Допоміжне виробництво, як правило, охоплює процеси матеріального та технічного обслуговування основного виробництва і забезпечує необхідні умови перетворення сировини в готову продукцію.

До обслуговуючих господарств відносять: транспорт, складське господарство та інші, що забезпечують збереження готової продукції, сировини та матеріалів, транспортування вантажів, тобто ту діяльність, яка сприяє виробництву та реалізації готової продукції.

До невиробничих підрозділів підприємства відносяться: їдальні, житлово-комунальне господарство, підсобні господарства, тощо.

Ефективна робота основного виробництва залежить від чіткої роботи допоміжного виробництва, зокрема, забезпечення хлібокомбінату сировиною і допоміжними матеріалами, енергією (тепловою та електричною), пальним, парою, якісним виконанням ремонтних робіт, а також дотримання технологічних процесів. Це випливає з того, що, як правило, виробничі процеси на підприємствах носять апаратурний безперервний характер і порушення хоча б однієї складової виробничого процесу може призвести до випуску неякісної або бракованої продукції.

Сировинна база комбінату та її характеристика

Сировину хлібокомбінат №11 отримує від різноманітних комерційних структур. Але у підприємства є і постійні партнери, що постачають наступні види сировини (таблиця 2.1):

Вся сировина повинна відповідати вимогам ГОСТ, ОСТ, ТУ та інших документів і підлягає контролю за показниками якості у відповідності з "Положенням про виробничі лабораторії".

На підприємстві укладенодоговори з транспортними організаціями для забезпечення постачання необхідними матеріалами та збуту готової продукції.

Виробничі зв’язки з постачальниками матеріально-технічних ресурсів, покупцями продукції, банками, стабільні, тому що підприємство має високий авторитет надійного партнера у підприємницькому середовищі.

2.2. Аналіз господарської діяльності підприємства

Розрахуємо основні показники господарської діяльності на підприємстві ВАТ „Київхліб” хлібокомбінат № 11 за 2007-2009 роки.

Загальні показники залежать від багатьох техніко-організаційних та економічних факторів і виражають кінцевий результат використання основних фондів. Одним з основних загальних показників, який найпоширеніший у практиці, є фондовіддача, її розраховують як відношення обсягу виготовленої продукції до середньорічної вартості основних виробничих фондів :

, (2.1)

де Ф_в – фондовіддача, грн.;

ВП – обсяг виготовленої продукції за звітний період, грн.;

ОФ ср.р – середньорічна вартість основних виробничих фондів, грн.

Середньорічну вартість основних виробничих фондів визначають за формулою:

ОФ_СР.Р. = ОФ_поч. + ОФ_вв×Т_вв / 12 – ОФ_вив.×Т_вив/12 (2.2)

де ОФ_поч.. – вартість основних фондів на початок року, грн.;

ОФ_вв – вартість введених протягом року основних фондів, грн.;

ОФ_вив. – вартість виведених основних фондів, гри.;

T_вв – кількість місяців до кінця року, протягом яких функціонували введені основні фонди;

Т_вив – кількість місяців до кінця року з моменту виведення з експлуатації основних фондів.

У нашому випадку середньорічна вартість основних виробничих фондів у 2007, 2008 та 2009 роках відповідно дорівнює 10697,8 тис.грн., 11470,7 тис. грн. та 11416,9 тис. грн..

Показник фондовіддачі відображає ту кількість продукції, яка виробляється однією гривнею вартості основних виробничих фондів, він показує загальну віддачу від використання кожної гривні, витраченої на основні виробничі фонди, тобто ефективність цього вкладення коштів.

У нашому випадку показник фондовіддачі на підприємстві у 2007, 2008 та 2009 роках дорівнює:

Ф_{в 2007} = 165526 / 10697,8 = 15,5 грн.

Ф_{в 2008} = 188016/ 11470,7 = 16,4 грн.

Ф_{в 2009} = 226375,3 / 11416,9 = 19,8 грн.

Оберненим до фондовіддачі показником є фондомісткість, яка визначається відношенням середньорічної вартості основних фондів до обсягу виготовленої продукції :

, (2.3.)

де Ф_м – фондомісткість.

Цей показник дає можливість визначити вартість основних фондів на одну гривню виробленої продукції і характеризує забезпеченість підприємства основними фондами. За нормальних умов фондовіддача повинна мати тенденцію до збільшення, а фондомісткість – до зменшення.

Важливим показником, що характеризує озброєність одного працівника основними виробничими фондами є показник фондоозброєності праці, який визначають шляхом ділення середньорічної вартості основних фондів на середньооблікову чисельність промислово-виробничого персоналу:

, (2.4)

де Ф_оз – фондоозброєність праці, грн./чол.;

Ч – середньооблікова чисельність промислово-виробничого персоналу, чол.

На підприємстві ВАТ „Київхліб” хлібокомбінат № 11 фондоозброєність праці за 2007-2009 роки складає відповідно:

Ф_{оз 2007} = 10697,8 / 481 = 22,2 тис. грн./чол.

Ф_{оз 2008} = 11470,7 / 512 = 22,4 тис. грн./чол.

Ф_{оз 2009} = 11416,9 / 534 = 21,4 тис. грн./чол.

Відносним показником ефективності використання основних фондів є рентабельність (прибутковість) основних фондів. Цей показник визначається за формулою:

, (2.5)

де Р_оф– рентабельність основних фондів;

П – прибуток за звітний період;

ОФ_ср. – середня вартість основних фондів за той же період.

Показник рентабельності основних фондів можна визначити по валовому та чистому прибутку. В першому випадку рентабельність характеризує ефективність використання основних фондів у виробничій діяльності підприємства, у другому — в звичайній та надзвичайній діяльності підприємства в цілому.

На підприємстві ВАТ „Київхліб” хлібокомбінат № 11 валовий прибуток за 2007, 2008 та 2009 роки склав відповідно 43394,8 тис. грн., 40081,4 тис. грн. та 56809,4 тис. грн., значить рентабельність основних фондів за відповідні періоди дорівнює:

Р_{оф 2007} = 43394,8 / 10697,8 = 4,1.

Р_{оф 2008} = 40081,4 / 11470,7 = 3,5.

Р_{оф 2009} = 56809,4 / 11416,9 = 5,0.

Продуктивність праці розраховується прямим або оберненим методами, залежно від чого маємо два показники: виробіток і трудомісткість.

Виробіток — це кількість виробленої продукції (обсягу робіт чи послуг), що припадає на одного середньооблікового працівника за певний період. Він визначається методом прямого розрахунку:

В = О / Т чи В = О/Ч (2.6)

де В – виробіток;

О – обсяг виробленої продукції (виконаних робіт чи наданих послуг);

Т – затрати робочого часу;

Ч – середньооблікова чисельність працюючих.

Трудомісткість – це показник, що характеризує затрати часу на одиницю продукції (тобто обернена величина виробітку):

Т_р=Т/О (2.7)

де Т_р – трудомісткість на одиницю продукції (робіт чи послуг).

На підприємстві ВАТ „Київхліб” хлібокомбінат № 11 продуктивність праці за 2007, 2008 та 2009 роки відповідно складає:

В₂₀₀₇ = 165526 / 481 = 344,1 тис./чол.

В₂₀₀₈ = 188016 /512 = 367,2 тис./чол.

В₂₀₀₉ = 226375,3 / 534 = 423,9 тис./чол.

Аналізуючи таблицю 3.1. можна зазначити, що за період 2007-2009 роки на підприємстві ВАТ „Київхліб” хлібокомбінат № 11 показники фондовіддачі і фондономісткості практично не змінились і склали відповідно 19,8 та 0,05 грн. На підприємстві виручка від реалізації продукції зросла більше ніж у 1,3 рази (від 191261,2 тис. грн. до 254420,2 тис. грн.). На підприємстві за цей період спостерігається зростання рентабельності основних фондів від 4,1 у 2007 р. до 5 2009 р. Все це свідчить про ефективність господарській діяльності підприємства.

За даними фінансової звітності ВАТ „Київхліб” хлібокомбінат № 11 здійснимо групування статей активу і пасиву (таблиця 2.3. і 2.4).

З таблиці 2.3бачимо, що зростання джерел формування майна підприємства за 2007-2009 рр. на 19626,8 тис. грн. або на 63,7% обумовлено зростанням суми залученого капіталу на 13479,7 тис. грн. (на 69%). Разом з цим власні кошти підприємства зросли на 6147,1 тис. грн. або на 54,5%.

Зростання власних коштів зумовлено поповненням суми статутного капіталу підприємства на 7000 тис.грн., а також зменшенням суми нерозподіленого прибутку на 853 тис. грн., або на 124,2%.

Збільшення залучених коштів відбулося за рахунок збільшення короткострокового банківського кредиту на 3750 тис.грн. та кредиторської заборгованості за товари, послуги на 10305,1 тис. грн., що майже на 55,5 % перевищує рівень 2007 р.

В структурі власних коштів підприємства найбільшу питому вагу має статутний капітал.

Загальне зменшення питомої ваги власного капіталу компенсується збільшенням частки залученого капіталу.

Велике значення мають власні обігові кошти підприємства, величина яких обчислюється як різниця між власним капіталом та необоротними активами і показує яка частка із загальної суми власних коштів підприємства спрямовується на покриття основного капіталу:

— в 2007 р. : 11288,7– 10738,6= 550,1 тис. грн.;

— в 2008 р. : 18015– 11553,6 = 6461,4 тис. грн..

— в 2009 р.: 17435,8– 11524,1= 5911,7тис. грн.

З розрахунків видно, що власних коштів підприємства вистачає на покриття основного капіталу, основний капітал формуються здебільшого за рахунок власного капіталу.

Аналіз активів підприємства дозволяє надати загальну оцінку змін всього його майна. Оцінка сукупних активів, в свою чергу, дозволяє зробити висновок про те, в які активи вкладені знову залучені фінансові ресурси або які активи зменшились за рахунок зменшення фінансових ресурсів, чи навпаки.

Аналітичний розрахунок, що відображає динаміку та структуру активу балансу, приведений в таблиці 2.4.

З таблиці 2.4 бачимо, що загальна вартість майна підприємства збільшилась на 19626,7 тис. грн. або на 63,7%. В складі майна сума необоротних активів зросла на 785,5 тис. грн. (7,3%). Це спричинено зростанням вартості основних засобів – на 719,1 тис. грн., вартість незавершеного будівництва, відстрочених податкових активів і нематеріальних активів в свою чергу зросла на 36,1 тис.грн., 16,6 тис.грн. і 13,7 тис.грн відповідно.

Оборотні активи за останні роки збільшились на 18604,3 тис. грн. (92,7%). Це збільшення не слід розглядати як позитивну тенденцію, оскільки воно відбулось головним чином за рахунок збільшення залишків виробничих запасів (на 3426,2 тис. грн.), залишків товарів (5168,2 тис.грн.) і значного збільшення дебіторської заборгованості за продукцію (на 7525 тис. грн.) та з бюджетом (3366,8 тис.грн.). Це свідчить про те, що на підприємстві не дотримуються фінансово-розрахункової дисципліни з покупцями, а грошові кошти мобілізуються у виробничі запаси і товари.

ВАТ „Київхліб” хлібокомбінат № 11 варто подумати про продаж частини запасів, товарів і готової продукції задля збільшення грошових коштів.

Наявність заборгованості дебіторів спричиняє фінансові труднощі, оскільки підприємство відчуває недостачу фінансових ресурсів для здійснення фінансово-господарської діяльності, виплати заробітної плати та ін.

Розподіл коштів між основним та оборотним капіталом в 2007 р. складає відповідно 35% та 65 %, в 2008 р.: 24,2 % і 75,8 %, а в 2009 р.: 22,8 % і 77,2 %. Отже, на кінець 2009 р. основний капітал зменшився на 12 пунктів, а приріст оборотного капіталу і витрат майбутніх періодів становив відповідно 12 пункти. Тобто трапився перерозподіл коштів в бік зниження менш мобільної їх частини – основних коштів. Основний капітал при цьому повністю покривається власними джерелами. Частка зношуваності основних засобів складала в 2009 р. 3501,3 тис. грн., це 23,5 % до первинної вартості основних засобів. Тобто одна майже одна четверта частка основних засобів вже зношена.

Частка кредиторської заборгованості в формуванні оборотного капіталу складала:

— 2007 р.: (18573,1: 20092,1) × 100 = 92,5 %

— 2008 р.: (20829,8: 35376,2) × 100 = 58,9%;

— 2009 р.: (28878,2: 38676,4) × 100 = 74,7%.

Це означає, що оборотний капітал ВАТ „Київхліб” хлібокомбінат № 11 в 2009 р. майже на 75% формувався за рахунок кредиторської заборгованості, що оцінюється негативно.

Отже, беручи до уваги проведений аналіз можна стверджувати, що структура фінансових ресурсів підприємства за останні роки була незадовільною. Це пов'язано з істотним збільшенням залученого капіталу в структурі пасивів, наявністю значної дебіторської заборгованості, яка пов'язана з традиційними труднощами збуту продукції в нашій економіці і кредиторської заборгованості, що в свою чергу пов’язано з відсутністю грошових коштів у ВАТ „Київхліб” хлібокомбінат № 11 для розрахунку з кредиторами.

Головною тенденцією в динаміці джерел коштів ВАТ „Київхліб” хлібокомбінат № 11 є збільшення частки залучених фінансових ресурсів у загальній сумі капіталу, що пояснюється збитковою діяльністю підприємства в звітному 2009 році. Це змусило підприємство покривати дефіцит власних коштів залученими коштами.

Для визначення ліквідності ВАТ „Київхліб” хлібокомбінат № 11 розрахуємо коефіцієнти ліквідності (табл. 2.4).

Згідно таблиці 2.5можна зробити висновки про недостатній рівень ліквідності підприємства за період, що аналізується.

Коефіцієнт абсолютної ліквідності є дуже низькими. Його значення на кінець 2009 р. свідчить про те, що тільки 2% короткострокової заборгованості підприємство може погасити негайно.

Коефіцієнт миттєвої ліквідності в 2009 р. також має значення, що нижче нормативу – 0,72 проти 1,0. Оскільки даний коефіцієнт має вирішальне значення для банків, так як характеризує ступінь надійності підприємства при поверненні кредитів, низький рівень даного коефіцієнту служить не на користь підприємству.

Отже, як бачимо, в 2009 р. показники абсолютної і миттєвої ліквідності знаходяться нижче нормативних значень. Це викликано перевищенням темпів росту поточної заборгованості, темпів росту ліквідних коштів підприємства.

Недостатніми є показники загальної ліквідності. За досліджуваний період спостерігається зменшення рівня покриття поточними активами короткострокової заборгованості підприємства.

Відбувається також перевищення обсягу кредиторської заборгованості над обсягом дебіторської заборгованості, що свідчить про відсутність дієвого контролю за розрахунками з постачальниками.

Таким чином, не можна стверджувати про ліквідність і платоспроможність досліджуваного підприємства. Через брак ліквідних коштів підприємство не здатне покрити короткострокових зобов'язань. Більшість коштів підприємства мобілізовані в запаси і затрати, які є важко реалізованими активами і не можуть забезпечити високу платоспроможність підприємства.

Отже, незважаючи на те, що підприємство має добрі результати по деяких показниках, воно знаходиться в нестійкому фінансовому стані через нестачу грошових коштів. Погіршують фінансове становище підприємства великі обсяги запасів на складі та значний рівень дебіторської заборгованості, що в сукупності становить більше 70% активів підприємства. На підприємстві не налагоджено договірну і фінансово-розрахункову дисципліну. В ряді випадків порушуються договірні зобов’язання з постачальниками і підрядчиками, покупцями і замовниками, внаслідок чого підприємство відчуває нестачу грошових коштів.

Фінансово-стійким можна вважати таке підприємство, яке за рахунок власних джерел спроможне забезпечувати запаси і витрати, не допустити невиправданої кредиторської заборгованості, своєчасно розраховуватись за своїми зобов’язаннями.

В ВАТ „Київхліб” хлібокомбінат № 11 за досліджувані роки спостерігалась нестача власних оборотних засобів, що спричинене, значною мірою, збільшенням вартості матеріальних оборотних засобів, а саме товарів.

Найважливішим показником, що характеризує фінансову стійкість підприємства, є показник автономії, який показує наскільки підприємство незалежне від позикового капіталу (табл. 2.6).

Частка власних коштів у загальній сумі джерел коштів в 2007-2009 рр. має тенденцію до зниження з 37% у 2007 р., до 35% в 2009 р. , при нормативному значенні цього показника 50%.

Недотримання нормативу автономності засвідчує високу залежність ВАТ „Київхліб” хлібокомбінат № 11 від зовнішніх джерел фінансування.

Коефіцієнт фінансової стійкості обчислюється шляхом ділення власного капіталу на залучений капітал. Динаміка цього коефіцієнта свідчить також про погіршення фінансового стану підприємства, його значення в 2009 р. становить 0,53 при нормативному значенні 1,0.

Зниження даного коефіцієнту обумовлене значним підвищенням обсягу позикових коштів.

Коефіцієнт співвідношення залученого і власного капіталу має тенденцію до зростання, що також пояснюється посиленням фінансової залежності підприємства від кредиторів.

Отже, порівняно з 2007 р. в 2009 р. значно підвищився рівень фінансової залежності підприємства від позикових коштів, фінансовиа стійкість підприємства знизилась.

Таким чином, на кінець 2009 р. ВАТ „Київхліб” хлібокомбінат № 11 мало нестійке фінансове становище. Підприємство має високий рівень залежності від зовнішнього фінансування.

Не можна також стверджувати і про ліквідність та платоспроможність досліджуваного підприємства. Через брак ліквідних коштів підприємство не здатне покрити короткострокових зобов'язань. Більшість коштів підприємства мобілізовані в і запаси і затрати, які є важко реалізованими активами і не можуть забезпечити високу платоспроможність підприємства. Погіршують фінансове становище підприємства і значний рівень дебіторської заборгованості, що в сукупності становить більше 70% активів підприємства. На підприємстві не налагоджено договірну і фінансово-розрахункову дисципліну. В ряді випадків порушуються договірні зобов’язання з постачальниками і підрядчиками , покупцями і замовниками, внаслідок чого підприємство відчуває нестачу грошових коштів.

2.3. Оцінка конкурентоспроможності продукції підприємства

Асортимент продукції ДП АТ "Київхліб" хлібокомбінат №10 предсталений наступними групами продукції:

· Хліб, в т.ч. елітні хліба

· Булочні та здобні вироби

· Кондитерські вироби

· Інша продукція (караван, пасхи, торти і т.д.).

Виконаємо аналіз ширини та глибини асортименту ДП АТ "Київхліб" хлібокомбінат №10.

Ширіна ассортименту – це загальна кількість різних товарних категорій, що входять в асортимент. В ДП АТ "Київхліб" хлібокомбінат №10 є продукція таких категорій, як «хліб», «булочні вироби», «дієтичні вироби», «здобні вироби», «караваї», «торти» «кондитерські вироби», «елітні хліба». Глибина ассортименту–загальна кількість товарних позицій усередині кожної товарної категорії в асортименті.

З проведеного аналізу асортименту ДП АТ "Київхліб" хлібокомбінат №10 визначено, що ширина асортименту – 8 товарних категорій, а глибина асортименту наведена в таблиці 2.7.

На горизонтальній лінії матриці відкладаємо діапазон зміни відносної ринкової частки стратегічних господарських підрозділів підприємства (в напрямку від найбільшого до найменшого), на вертикальній – темпи зростання по продуктам.

З матриці БКГ для ДП АТ "Київхліб" хлібокомбінат №11 бачимо, що досліджуване підприємство має такий набір СГП:

ØКараваї і напівфабрикати — „дійні корови”.

ØБубличні вироби – „знаки питання”.

ØХліб, булочні, здобні, дієтичні, кондитерські вироби — „собаки”.

На основі проведеного дослідження можна дійти висновку щодо рішень стосовно структури продуктового портфелю :

1) зберегти існуючий рівень реалізації караваїв та напівфабрикатів, підтримання їх конкурентних переваг;

2) направити кошти, що будуть отримані від їх реалізації на інтенсифікацію маркетингових зусиль щодо виробництва і реалізації бубличних виробів, для переведення її до „зірок”;

3) підвищувати конкурентоспроможність „собак” та застосовувати активні маркетингові заходи з метою зростання частки ринку.

Стратегічний висновок щодо продуктового портфелю підприємства: реалізацію всіх продуктів ДП АТ "Київхліб" хлібокомбінат №11 потрібно розвивати і інтенсифікувати маркетингові зусилля для розширення їх ринку збуту, тобто застосовувати стратегію розвитку і глибокого проникнення на ринок.

Стратегічною бізнес-одиницею в рамках даного дослідження обрано сухарно-бубличну продукцію, оскільки дана продукція має одну з найвищих часток в загальному обсязі збуту і має потенційні можливості до зростання.

Необхідно визначити сильні і слабкі сторони основних конкурентів ДП АТ "Київхліб" хлібокомбінат №11 за даною продукцією.

Після оцінки вагомості показників проведемо оцінку даних показників експертами конкурентоспроможності продукції «сухарно-бубличні вироби» ДП АТ "Київхліб" хлібокомбінат №11 та головних його конкурентів. Результати експертної оцінки представлені в таблиці 2.15.

Оцінка показників конкурентоспроможності підприємства відбувалась за шкалою від 1 до 10.

Узагальнюючий інтегральний показник товару визначається за формулою:

, де

І_як – груповий показник по якісним параметрам;

І_ек – груповий показник по вартісним параметрам

Узагальнюючий інтегральний показник продукції «сухарно-блочні вироби» ДП АТ "Київхліб" хлібокомбінат №11 :

, де 10 – максимальний бал.

Узагальнюючй інтегральний показник продукції «сухарно-булочні вироби»ТМ БКК :

Узагальнюючий інтегральний показник продукції «сухарно-булочні вироби»ТМ Квітень:

Отже, у всіх трьох підприємств є резерви для підвищення конкурентоспроможності продукції «сухарно-булочні вироби», так як їх значення менше 1. Для конкурентоспроможності даного виду продукції ДП АТ "Київхліб" хлібокомбінат №11 резерв складає 38% (1 – 0,62).

Найбільший показник конкурентоспроможності даного виду продукції у ТМ Квітень, на другому місці — ДП АТ "Київхліб" хлібокомбінат №11.

Незважаючи на високу якість продукції хлібокомбінату , ТМ Квітень лідирує за рахунок більш привабливого зовнішнього вигляду продукції та упакування, впізнанністю ТМ, яке відповідає сучасним тенденціям ринку та вдалій рекламній компанії.

Таким чином, на підставі проведеного дослідження конкурентоспроможності продукції ДП АТ "Київхліб" хлібокомбінат №11, зроблено висновок, що товарна політика має коригуватись, необхідно підвищувати якість і забезпечувати інноваційність розвитку, використовувати маркетингові інструменти стимулювання попиту.

Тому наступним напрямком дослідження є обґрунтування конкурентної стратегії підприємства, розгляд альтернативних варіантів розвитку підприємства, розробка заходів підвищення конкурентоспроможності продукції ДП АТ "Київхліб" хлібокомбінат №11.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Конституция Украины. К. 1996 г.

2. Закон Украины «Об ограничении монополизма и недопущения недобросовестной конкуренции в предпринимательской деятельности» от 03.03.1998 г.

3. Закон Украины «О естественных монополиях» от 20.04.2000 г.

4. Закон Украины «О защите экономической конкуренции» // ВВР – 2001р., №12, ст. 134.

5. Закон Украины «О добросовестной конкуренции» // ВВР – 1996, №36,
ст. 164.

6. Гражданский кодекс Украины, принятый ВРУ в 2003 г.

7. Хозяйственный кодекс Украины, принятый ВРУ 29.11.2001 г.

8. Международные стандарты. Управление качеством продукции. ИСО 9000 – ИСО 9004, ИСО 8402. – М.: Изд-во стандартов, 1988. – 96 с.

9. РД50–149–79. Методические указания по оценке технического уровня и качества промышленной продукции. – М.: Изд-во стандартов, 1979. – 125 с.

10. Знаменский Г.Л. Хозяйственное законодательство Украины. К., 1994. – 63 с.

11. Саміахметова Н.О. Підприємницьке право. Суб’єкти підприємництва. Кредитування. Оренда. Лізинг. Зовнішньоекономічна діяльність. Інвестиції. Антимонопольне законодавство. Захист від недобросовісної конкуренції. Реклама. 2-ге видання. К.: А.С.К. 2002. – 794 с.

12. Амблер Т. Маркетинг и финансовый результат. Новые показатели и богатство корпорации. М.: Фин. и ст-ка. – 2003. – 246 с.

13. Верли Х.П. Маркетинг как стратегический фактор успеха // Проблемы теории и практики управления. 1992. №6.

14. Войтловский В.Н., Серепилов В.В. Управление качеством и сертификация в промышленном производстве. Уч. пос., Сиб.: Республика, 1992.

15. Герасимчук В.Г. Маркетинг: Теория и практика. Уч. пос. К.: Вища шк., 1994. – 327 с.

16. Глухова А. Оценка конкурентоспособности товара и способы ее обеспечения. // Маркетинг. 1999 – №2, – с.56-64.

17. Горфинкель В.Я. и др. Экономика предприятия. Уч-к для вузов. – М.: ЮНИТИ, 2000. – 742 с.

18. Данилова Л.Л. Маркетинговая ценовая политика. // Маркетинг и реклама. – 2006. – №4 – с. 25-32.

19. Дихтль Е., Хершен Х. Практический маркетинг. – М.: Высш. Шк., 1995. – 256 с.

20. Евдокимов Ф.И., Гавва В.М. Азбука маркетинга. Уч. пос., 3-е изд., Донецк: Сталкер, 1998 – 432 с.

21. Иванова О.А. Конкуренция и конкурентоспособность техники. // Вчені записки ХГУ «НУА» – 2001, т.7, с. 359-366.

22. Иванова О.А. Экономичность, эффективность и конкурентоспособность техники. Моногр. / О.А. Иванова. Нар. укр. акад. Х.: Изд-во НУА, 2006. – 140 с.

23. Как добиться успеха. Практические советы деловым людям. / Под ред. В.Е. Хруцкого. – М.: Изд-во «Республика». 1992. – 510 с.

24. Коммерческое товароведение и экспертиза. Уч. пос. / Под ред Г.А. Васильева и др.. – М.: Банки и биржи : ЮНИТИ. 1997. – 135 с.

25. Конкурентоспроможність: країна, регіон, підприємство (Збірник). За ред. Ю.В. Полунєєв. – К.: ЛАТЄК, 2006. – 175 с.

26. Котлер Ф., Амстронг Г. и др. Основы маркетинга. К–М, СПб.: Ростинтер, 1998. – 698 с.

27. Литвиненко А.Н., Татьянченко М.А. Вопросы изучения экономических аспектов конкурентоспособности товара (на примере машиностроительной продукции). – М.: Внешторгиздат, 1984. – Бюл. иностр. ком. информ. Вып. 12, 186 с.

28. Максимов И. Оценка конкурентоспособности предприятия. // Маркетинг, 1996. – №3 – с. 33-39.

29. Малеева Т. Оценка конкурентоспособности фирмы. // Бизнес–информ. 1998. – №17-18 – с. 115-118.

30. Маркетинг и вопросы управления конкурентоспособностью и материалоемкостью продукции. / Под ред. В.И. Коршунова. Х.: Основа, 1999. – 188 с.

31. Ноздрева Р.Б., Цыгичко Л.И. Маркетинг: как побеждать на рынке. – М.: Фин. и ст-ка. – 1991. – 304 с.

32. Плоткін Л., Станьковська Л. Забезпечення конкурентоспроможності продукції підприємства. // Економіка України, 1999. – №2 – с. 84-86.

33. Покропивний С.Ф., Колот В.М. Підприємництво, стратегія, організація, ефективність. Навч. Посібник. – К.: КНЕУ. – 1997. – 244 с.

34. Протасов В.Ф. Анализ деятельности предприятия (фирмы): производство, экономика, финансы, инвестиции, маркетинг. – М.: Фин. и ст-ка. – 2003. – 534 с.

35. Реутов В.Є. Конкурентноздатність підприємства: критерії, показники і методики оцінювання. // Економіка та держава. – 2006. – №5 – с. 65-67.

36. Родионова Л.Н., Кантор О.Г., Хакимова Ю.Р. Оценка конкурентоспособности продукции. // Маркетинг в России и за рубежом. – 2000. – №1 – с. 63-77.

37. Савчук В., Будаева Е. Оценка эффективности маркетинговых программ. // Экономика Украины. – 2005. – №1 – с. 47-52.

38. СадонинВ.Г. Современные проблемы анализа и оценки конкурентоспособности. // Маркетинг и реклама. 1998. – №2– с. 28-29.

39. Статистика рынка товаров и услуг / Под ред. И.К. Беляевского. – М.: Фин и ст-ка, 1995. – 133 с.

40. Федоровский В. Аналитическая экономика современного предприятия. – Николаев: «ЭОЛИС». – 1996. – 104 с.

41. Фомина М.В. Микроэкономика: основы теории и практикум. – Х.: ИНЖЭК. – 2005. – 278 с.

42. Хвичия Л. Обеспечение конкурентоспособности фирмы. // Бизнес–информ, 1998 – №5 – с. 79-81.

43. Эванс Дж., Берман Б. Маркетинг. Пер с англ. / Научн. ред. А.А. Горячев. – М.: Экономика. – 1990. – 350 с.

44. Экономическая информатика и вычислительная техника. Уч-к. / Под ред. В.П. Косарева, А.Ю. Королева. – М.: Фин. и ст-ка, 1996. – 336 с.

45. Экономическая стратегия фирмы. Уч. пособие. / Под ред. Грозова А.П. – С-Пб.: 1995. – 414 с.

46. Энергетическое оборудование (справка) / Начальник отдела 61 А. Солдатов // Г-та ГП «Завод им. Малышева» – Машиностроитель, №5. – 7 февраля 2002 г.

47. Эффективный экономический рост: теория и практика. / Под общ. ред. Т.В. Чечелева. – М.: Экзамен. – 2003. – 318 с.

48. Яновский А. Конкурентоспособность товара и товаропроизводителя // Бизнес–информ, – 1996 – №5 – с.21-22.

49. Ястреміський О.І., Грищенко О.Г. Основи мікроекономіки. Підр-к. – К.: Знання. – 1998. – 673 с.

50. Методические указания по выполнению дипломных и магистерских работ : Для студентов всех форм обучения специальности 7.050107 и 8.050107 / Нар. укр. акад. (каф. менеджмента; сост. Г.В. Довгаль, А.В. Строкович) – Х.: Изд-во НУА.– 2006 – 44 с.