ВСТУП

Туреччина є найбільшим і найбільш спірним кандидатом в члени Європейського Союзу (ЄС).  Вона вперше подала заявку на повноправне членство в ЄС ще 1959 році, але через 5о років вона досі  стоїть на порозі  Європейського Союзу. Переговори щодо приєднання Туреччини до ЄС, в останнє десятиліття були для країни найважливішим стимулом до модернізації та реформування, але в 2009 р. практично зайшли в глухий кут і опинилися на межі згортання. Просування Туреччини до Європейського Союзу не схожий на шлях, який проходили інші кандидати. Крім стандартних вимог ЄС до країни-кандидатів, піднімаються такі  питання, як  приналежність Туреччини до світу ісламу. Противники вступу Туреччини до ЄС, Німеччина та Франція, пропонують альтернативну модель відносин — «привілейоване партнерство», нарешті, не залишається забутою і застаріла тупикова ситуація навколо кіпрського врегулювання.

5 жовтня 2005 р. почалися офіційні переговори ЄС з Туреччиною і були прийняті основні принципи, що темпи цих переговорів залежать від темпів політичних і правових реформ. З 2005 р. низка питань, в Туреччині і в ЄС, сповільнювали прогрес переговорів. Однак деякі міжнародні і внутрішні події знизили бажання європейського народу  бачити Туреччини в Союзі. Зі свого боку, населення Туреччини також втратив свій ентузіазм щодо членства в ЄС.

Актуальність дослідження. Туреччина – це країна з особливим шляхом розвитку, яка знаходиться на перехресті Європи та Азії.  Питання про вступ Туреччини до ЄС є важливою соціально-політичною та економічною проблемою для Туреччини. Прийняття рішення з даного питання, означає визначення подальшого напрямку розвитку Туреччини. Для Туреччини найважливішим завдання є проблема вибору, вона має вибрати між Заходом та Сходом.

Метою дослідження є аналіз відносин Туреччини з ЄС після закінчення Другої світової війни і до 2010 р включно. Для досягнення цієї мети були поставлені наступні завдання: 1) оцінка відносин Туреччини та Європейського Союзу в історичному контексті; 2) аналіз процесу адаптації Турецького законодавства до стандартів ЄС; 3) розглянути особливості позицій низки Європейських країн щодо Туреччини.

Наукова новизна роботи визначається тим, що в ній представлено цілісне проблемно-хронологічне дослідження взаємовідносин Туреччини та ЄС. В роботі зроблено акцент на внутрішньополітичному та економічному перетворенню Туреччини на шляху до вступу в ЄС. Проаналізовано історію зближення і кардинальні зміни у відносинах Туреччини та ЄС на сучасному етапі.

Об’єктом дослідження є розвиток відносин Туреччини з ЄС, формування інтеграційної взаємозалежності. Оскільки відносини сторін полягають у політико-економічній трансформації Туреччини. В роботі розглянуто внутріполітичну та соціально-економічну ситуацію в країні у зв’язку і з вступом до ЄС.

Предметом дослідження є аналіз шляху, який Туреччина пройшла в напрямку до членства в ЄС. А також взаємовплив ЄС і Туреччини як в загальнополітичних аспектах, так і в окремих напрямках.

Хронологічні рамки охоплюють період з 1945р. до теперішнього часу. Тобто в результаті післявоєнних геополітичних обставин керівництво Туреччини почало реформування всіх сфер життя, обравши прозахідну орієнтацію. До 2010 р. включно, коли перед Туреччиною стоїть питання чи продовжувати прозахідну орієнтацію, чи все ж обрати анти західну.

 РОЗДІЛ І: СТАН НАУКОВОЇ РОЗРОБКИ ПРОБЛЕМИ ТА ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА ДОСЛІДЖЕННЯ

• Стан наукової розробки проблеми

Під час написання даної магістерської роботи мною було опрацьовано значну кількість літератури в яких зібраний цікавий і корисний матеріал.

Необхідно відмітити монографію Киреева Н. Г. «История Турции ХХ век». В монографії коротко викладена історія виникнення і розвитку турецької держави до початку ХХ ст.., докладно проаналізовані основні етапи розвитку Туреччини в ХХ ст.. – від младотурецького руху до приходу до влади «помірного» ісламу на початку ХХІ ст..

Також при написанні даної магістерської роботи була використана книга Кунакова В. В. «Турция и ЕС: проблемы економической интеграции». В цій роботі прослідковується розвиток відносин між Туреччиной і західноєвропейськими країнами як в рамках їх інтеграційного угрупування так і на двосторонніх підставах, і дана оцінка стану співробітництва на даному етапі. В ході дослідження автор приходить до висновку, про те що Туреччина поки ще не готова стати повноправним членомЄвропейського Союзу, і основними причинами цього вважає ряд економічних факторів.

Варта уваги також праця Е. Фраукомпрета і Дж. Конінгсаhe « Вступ Туреччини до ЄС: задовольняючи Копенгагенські критерії»(Erik Faucompret, Jozef Konings “Turkish accession to the EU: satisfying Copenhagen  criteria”)».В цій праці автори розплутують складності турецької справи підходячи до проблеми з різних точок зору на всеосяжній основі. Зокрема налаштовуючись на історичні, політичні та економічні процеси, виходять на нові ідеї про можливість вступу Туреччини до ЄС. Використовуючи наві дані і аналіз політичних та економічних процесі запропонований новий погляд на розширення цтого питання.

Необхідно виділити працю М. Ура і Н. Ченафе «Туреччина та європейська інтеграція: перспективи та проблеми приєднання»  (Mehmet Uğur, Nergis Canefe “Turkey and Eurupean integration: accession prospects and issues”)». У цій книзі автори розглядають важливі питання відносин Туреччиниз Європою. Описують інтеграцію з точки зору Туреччини в широкому контексті дебатів по європеїзації та суверенітету, але з особливим акцентом на внутрішні дискусіїі питання в самій Туреччині. Основні питання, які розглянуті в книзі, включають популізм, економічна політика, націоналізм, іслам, права людини,бізнес, громадське ставлення до європеїзації іпозиції турецької політичної системи.

Також треба визначити роботу таких авторів, як Л.Г. Мартін та Д. Керідіс «Майдутне зовнішньої політики Тутеччини» (Lenore G. Martin, Dimitris Keridis “The future of Turkish foreign policy”)»[5]. В цій праці автори досліджують взаємодії між внутрішньою і зовнішньою політикоюна початку 21 ст. Аналізи авторів показують складність завдань, що стоять перед зовнішньою політикою Туреччини і пропонують творчі і винахідливі стратегії для вирішення політичної дилеми.

Книга З. Оніш і Ф. Шенсес «Туреччина і глобальна економіка: неоліберальна реструктуризація та інтеграція в посткризовий період (Ziya Öniş Fikret Şenses “Turkey and the global economy: neo-liberal restructuring and integration  in the post-crisis era”)»[6] дає докладний розгляд неліберальної реструктуризації, а також всіх основних аспектів посткризових економічних показників економіки Туреччини. Також докладно проаналізовано основні сектори економіки, такі як сільське господарство та виробництво, приватизація, золстання експорту, розвиток ринкупраці, бідніть та соціальна ізоляція.

1.2 Джерельна база дослідження

Джерельною базою дослідження слугують документи різних типів офіційні актові матеріали, які включають договори, угоди, протоколи, рішення.

Основний договір між Туреччиною та ЄС, який діє до теперішнього часу є Договір про асоціацію. Європейський договір про асоціацію між Європейським Союзом і Туреччиною (Анкарська угода) було  підписано в Анкарі 12 вересня 1963 р. Набрав  чинності з 1 грудня 1964 р. після проходження ратифікації в Турецькому Парламенті і в усіх національних парламентах держав-членів ЄС. Сьогодні відносини між Туреччиною та ЄС будуються на основі Договору, що встановлює асоціацію між Європейським Союзам та Турецькою Республікою.

Договір про асоціацію передбачає співробітництво сторін за широким спектром питань, в основному в області економіки, центральним компонентом асоціації є досягнення вільного руху товарів, осіб, послуг та капіталу. Безсумнівно, що пріоритет в співробітництві між Туреччиною та ЄС на довгострокову перспективу віддається побудові тісних економічних відносин впритул до вступу Туреччини до ЄС, про що прямо говориться в самому договорі про асоціацію.

Крім економічних положень Договір про асоціацію з Туреччиною передбачає політичний діалог сторін, визначає  організаційну структуру асоціації.

«Метою Договору є сприяння безперервному і збалансованому укріпленню торгівлі та економічних відносин між Туреччиною та ЄС»[7], беручи до уваги необхідність забезпечення прискорення розвитку турецької економіки і підвищення рівня зайнятості і умов життя турецького народу.

Договір про асоціацію охоплює три етапи: підготовчий, перехідний і заключний. Протягом перехідного етапу Туреччина, за допомогою Співтовариства, укріплює свою економіку з метою повного виконання зобов’язань, які передбачено  протягом перехідного та заключного етапів. Підготовчий етап мав тривати п’ять років, якщо цей термін не буде збільшений  згідно положень Тимчасового протоколу.

Протягом перехідного етапу сторони на основі взаємних і збалансованих  зобов’язань: поступово запроваджують митний союз між Туреччиною та Співтовариством; зближують економічну політику Туреччини і Співтовариства з метою забезпечення нормального функціонування асоціації і проводять спільні заходи, які необхідні для цього. Етап мав тривати не більше 12 років, за деяким винятками які можуть бути обумовлені на основі двосторонньої згоди.

Заключний етап ґрунтувався на митному союзі і передбачав тісну координацію економіки Туреччини та ЄС.

Важлива особливість даного документа, на яку часто звертають увагу в Туреччині, полягає в тому, що статтею № 28 Анкарської угоди, «було передбачено отримання Туреччиною статусу повноправного члена Співтовариства протягом терміну здійснення договору»^[8]. Сама можливість вступу Туреччини до ЄС буде розглядатися після досягнення успіхів в процесі зближення економічних сторін.

Додатковий протокол, підписаний 23 листопада 1970 р. між Туреччиною та ЄС був підписаний Додатковий протокол до Анкарської угоди. Він передбачав «поетапне зниження Туреччиною мит і рівнозначних податків і зборів, поступову скасування кількісних і рівнозначних обмежень і поетапне прийняття єдиного зовнішнього тарифу Співтовариства. При цьому лібералізаційних заходи на користь ЄЕС повинні були носити незворотній характер»^[9].

Зниження та скасування мит і обмежень при імпорті з ЄЕС промислових товарів планувалося провести в рамках двох різних режимів: для товарів, що Туреччина не виробляла, імпортні мита повинні були бути повністю ліквідовані протягом 12 років, а для товарів, що виробляються турецької промисловістю, перехідний період становив 22 роки. Крім того, протягом 22 років передбачалося прийняття єдиного зовнішнього тарифу. У свою чергу, ЄЕС повинно було зняти тарифи та обмеження на імпорт турецьких промислових товарів, крім деяких категорій, де зняття обмежень розтягувалося на 12 років. У галузі сільськогосподарського імпорту з Туреччини ЄЕС повинно було протягом 22 років встановити преференції на приблизно 90 відсотків турецького експорту.

Для того, щоб адаптувати промисловий сектор Туреччини до нової конкурентної ситуації, створеної Митним союзом і поліпшити інфраструктуру (дороги, порти, аеропорти, залізниці, телекомунікації та електроенергії), а також скоротити різницю між економікою та законодавством Співтовариства, Туреччина потребуватиме істотних фінансових ресурсів, зокрема, довгострокові кредити і технічну допомогу. З цією метою Співтовариство відновило фінансове співробітництво з Туреччиною до набрання чинності Митного союзу і в першій половині (6 березня) 1995 р.  прийняв Декларацію  про фінансове співробітництво.

«Фінансове співробітництво ґрунтувалося на наступних елементах:

1. Значних бюджетних елементах (загальна сума залучених ЕКЮ 375 млн.)виділених для співпраці з Туреччиною на 5 років починаючи з 1996 р.;
2. Постійний доступ до фондів доступний згідно з новою Середземноморською політикою на 1992-1996 рр. для фінансування інфраструктурних проектів в області навколишнього середовища, енергетики, транспорту та телекомунікації (очікувана сума: від 300 до 400 млн. ЕКЮ);
3. Додаткові позики Європейського Інвестиційного Банку (ЄІБ) на 5 років, починаючи з 1996 р., з метою підвищення конкурентоспроможності турецької економіки після вступу в силу Митного союзу;
4. Фінансування об’єктів, які буде надавати співтовариство, а з 1996 р. і для всіх середземноморських держав;
5. На прохання Туреччини і у випадку особливої необхідності. Співтовариство, в координації з міжнародним фінансовими структурами, могло б розглянути можливість надання виняткової додаткової середньострокової макроекономічної фінансової допомоги»[10].

На 1 січня 1996 р. Митний союз між Європейським Союзом та Туреччиною вступив в силу, тим самим створивши найближчі економічні та політичні відносини між ЄС ті Туреччиною. Митний союз дав Туреччині поліпшений доступ до груп країн, раніше відомі як Спільний ринок. Вона «гарантує вільний обіг промислових товарів і сільськогосподарської продукції. Були скасовані мита та збори і заборонені кількісні обмеження, такі як квоти. Митний союз передбачає узгодження комерційної та конкурентної політики Туреччини, в тому числі закони про інтелектуальну власність з інтересами ЄС»[11].

Головною особливістю Митного союзу є те, що товари будуть вільно переміщатися між ЄС  та Туреччиною, не піддаючись митним зборам та обмеженням. Він охоплює всі аспекти торгівлі і торгової політики для забезпечення «Рівного ігрового поля» для турецьких та європейських фірм. «Основними  особливостями є:

1. Усунення митних зборів, кількісних обмежень та заходів еквівалентної дії з торгівлі промисловими товарами, в тому числі переробленої сільськогосподарської продукції, між Туреччиною та ЄС;
2. Прийняття Туреччиною єдиного зовнішнього тарифу ЄС у торгівлі з третіми країнами;
3. Прийняття Туреччиною еквівалентних заходів до загальної торговельної політики ЄС;
4. Прогресивне вирівнювання тарифів з боку Туреччини відповідно до преференційних торгівельних угод ЄС з деякими третіми країнами;
5. Прийняття Туреччиною положень митної відповідальності;
6. Спільний комітет митного союзу Туреччини і створення інших організаційних механізмів дозволить Туреччині бути належним чином проінформованим і консультованим з питань, які впливають на Митний союз»[12].

В березні 1995 р. також була прийнята Резолюція, яка передбачає поглиблення співпраці між ЄС та Туреччиною в галузях які не підпадають під митний союз, тобто промислове співробітництво, транс-європейські мережі, співпраця в галузі енергетики, транспорту, телекомунікації, сільського господарства, навколишнього середовища, науки, статистики, питання, що стосуються правосуддя і внутрішніх справ, захист прав споживачів, культурного співробітництва, інформації та комунікації.

12-13 грудня 1997 р. в Люксембурзі Європейська Рада підтвердила, що Туреччина має право на вступ до ЄС  і що вона буде оцінюватися на основі тих самих критеріїв, що і інші країни-заявники. Європейська Рада визнала, що важливо що стратегія повинна бути розроблена для підготовки Туреччини до вступу до ЄС, зблизивши її з Європейським Союзом в усіх напрямках.

«Ця стратегія полягала в:

1. Розвитку можливостей, які надавала Анкарська Угода;
2. Посиленні Митного союзу;
3. Здійсненні фінансового співробітництва
4. Зближенні законодавства;
5. Участь, має вирішуватися в кожному конкретному випадку, в певних програмах і в певних агентствах, як це передбачено пунктами 19 і 21 в висновках Європейської Ради в Люксембурзі»[13].

Крім участі Туреччини в Європейській Конференції надає можливість для розширення діалогу і співпраці в галузях, що становлять спільний інтерес для Туреччини та країн-членів.

У даній роботі Комісія висуває програму роботи для консолідації і додання суті до Митного союзу та активації співпраці в інших областях, згаданих в повідомленні про подальший розвиток відносин з Туреччиною в липні 1997 р.

У червні 1998 р. Єврорада на саміті постановила, що відповідно до ст.. 28 Договору про асоціацію (1963 р.) і рекомендаціям саміту Євросоюзу в Люксембурзі (грудень 1997 р.) Єврокомісія представить свою Доповідь щодо Туреччини. «Вже в жовтні 1998 р. Єврокомісія представила свою першу щорічну Доповідь щодо Туреччини»[14]. Станом на 2010 р. Єврокомісія представила вже 13 щорічних Доповідей щодо Туреччини (Türkiye İlerleme raporu: 1998; 1999; 2000; 2001;2002; 2003; 2004; 2005; 2006; 2007; 2008; 2009; 2010). В цих доповідях, на запит Ради Європи, Комісія готує звіт щодо прогресу Туреччини на шляху до членства в ЄС. Таким чином, структура Доповіді складається з:

1. Зокрема, в рамках Угоди про партнерство, описуються відносини між Туреччиною та Європейським Союзом;
2. Рада ЄС аналізуються ситуацію Туреччини з точки зору політичних критеріїв (демократія та верховенство закону, права людини, захист меншин);
3. Аналізує ситуацію в Туреччині з точки зору економічних критеріїв (функціонуюча ринкова економіка та здатність справлятися із конкурентним тиском у рамках ЄС);
4. Забезпечує загальну оцінку ситуації і перспективи Туреччини на шляху до ЄС.
5. Контролює здатність Туреччини взяти на себе зобов’язання членства в Союзі

Доповіді враховують прогрес, досягнутий після останнього звіту і на основі цього Рада ЄС аналізує чи були проведені реформи і розглядає нові ініціативи. Оцінка прогресу політичних критеріїв та критеріїв  Acquis, зосереджують увагу на прогресі, досягнутий з часу останньої доповіді, економічна оцінка  заснована на розробці економічних показниках Туреччини в довгостроковій перспективі. Оцінка досягнутого прогресу Acquis  зроблені на основі прийнятого законодавства. Такий підхід забезпечує рівне ставлення до всіх країн-кандидатів. Доповіді засновані на численних джерелах інформації.  У доповідях встановлено, що на основі технічного аналізу, окремі заяви про розширення дає докладні висновки щодо Туреччини.

Ще один важливий документ Конституція Турецької Республіки. «Діюча  Конституція Туреччини була прийнята у 1982 р. військовим урядом країни. За останні роки до неї вносилися серйозні зміни»[15], проте на загальнонародний референдум це питання було внесено вперше. Урядом було запропоновано внести 26 поправок. Більшість з них стосувалися важливих змін судової системи, які, на думку влади країни, повинні змінити демократичні засади країни і привести Основний закон країни у відповідність до стандартів ЄС.

Так, цивільні суди отримають право судити військових за злочини проти держави, а військові, звільнені у відставку, зможуть, у свою чергу, подавати позови до цивільного суду. Також укріплено рівність статей і заборонено дискримінацію дітей, літніх людей та інвалідів. Працівникам буде дозволено вступати у більш ніж одну профспілку, і буде знято заборону на політичні страйки. Окрім того, депутати, обрані до парламенту, зможуть зберегти свої місця навіть у тому випадку, якщо їхня партія буде заборонена судом.

РОЗДІЛ ІІ: ВІДНОСИНИ ТУРЕЧЧИНИ З ЄС В ІСТОРИЧНОМУ КОНТЕКСТІ

2.1  Пошук моделей співробітництва із Західними країнами

Важливо розглядати ставлення Туреччини до Європейського Союзу у зв’язку з прагненням країни до модернізації за західним зразком. Без визнання сили і глибини цих зусиль було б зовсім неможливо правильно оцінити розвиток цієї країни і хвилю реформістського захоплення в ній. Якщо б не було сильного емоційного зобов’язання з виконання цієї мети, то могутні супротивники вестернізації досягли б більшого успіху. Без ідеологічної волі етаблірованной державної еліти — стати частиною Європи євроазійські фантазії деяких витіснили б європейські надії. Врешті-решт, саме це: глибоко вкорінені спадщина кемалізма, захід сонця імперії османів і переконання, що Туреччина — європейська країна — стало перешкодою для анти-європейських, авторитарних прихильників вестернізації.

До чіткого і виваженого усвідомлення власних геополітичних інтересів Туреччина прийшла після Другої світової війни. Туреччина приєдналася до інституційних рамок західного союзу і стала членом Ради Європи. В 1946 р. з моменту проголошення Черчіллем промови у Фултоні, почалася «Холодна війна», яка розділила світ на 2 табори, що змусило Анкару визначитись, кому і в який спосіб віддати перевагу. Поставлена перед дилемою, кого мати за стратегічного партнера, Туреччина, керуючись прагматичними міркуваннями обрала США і НАТО. Вибір Туреччини багато в чому обумовлювався побоюваннями експансіоністських намірів Радянського Союзу. Найбільш швидкий і, мабуть, єдино можливий в умовах слабкої економіки вихід був знайдений в підключенні Туреччини до післявоєнних економічних програм західних країн, у тому числі і шляхом входження в різні їх організації та угруповання.  22 травня 1947 р. в рамках доктрини Трумена, яка була проголошена в березні 1947 р.,був підписаний закон про надання допомоги Греції та Туреччині,  звернувшись до конгресу з проханням виділити на ці цілі 400 млн. дол. «Формальний початок американської військової допомоги Туреччині, згідно з доктриною Трумена,  датується 1 вересня 1947 р., коли був прийнятий відповідний закон. За узгодженням з владою Туреччини передбачалося постачання спорядження до Туреччини, посилання американських  інструкторів, розробка програмного широкого військово-стратегічного співробітництва, надання військових кредитів і т.д.»[16]. Так почався період широкомасштабного військово-політичного залучення Туреччини до західного світу, і цей етап європеїзації характеризувався вже не орієнтацією на Англію, а прив’язаністю до всебічного співробітництва із США. У сформованій моделі взаємовідносин військово-політичний фактор був головним, тому і економічне співробітництво Туреччини із Заходом почалися після Другої світової війни знову і одразу набуло характер невід’ємної частини військово-політичного стратегічного союзу. Уклавши військово-політичну угоду із США, Туреччина визначилася  у виборі стратегії свого розвитку, в тому числі економічного, вибравши нову модель модернізації в рамках НАТО.

«У липні 1948 р. Туреччина підписала зі США угоду про надання їй економічної допомоги в рамках  «плану Маршалла», яка передбачала надання республіці державних позик і кредитів на постачання озброєння і військових матеріалів, інші види економічного співробітництва»[17]. Умови плану Маршала передбачали необхідність укладання  із США окремих двосторонніх угод про допомогу. Одночасно Туреччина увійшла до Організації європейського економічного співробітництва (ОЄЕС),  пізніше була перетворена в Організацію економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР). За планом Маршала Туреччині було виділено 10 млн. дол. Хоча кошти, отримані Туреччиною у рамках «плану Маршалла», були американськими, сам факт її підключення до вказаної програми став не тільки свідченням прийняття Туреччиною прозахідної орієнтації, але і першим кроком на шляху координації своєї економічної політики з західними країнами. Раніше, в 1947 р. Туреччина вступила в МВФ і МБРР., а в 1951 р.- в ГАТТ.

«На парламентських виборах 1950 р. до влади прийшла Демократична партія. Новий меджліс обрав президентом Джеляля Баяра, а прем’єр-міністром став Аднан Мендерес. Урядова програма передбачала створення сприятливих умов для діяльності приватного капіталу, залучення іноземного капіталу в турецьку економіку.  У зовнішній політиці Демократична партія продовжувала курс попередньої влади. Демократична партія встановлювала зв’язки із Заходом, особливо зі США»[18]. У травні 1951 р. американський уряд виступив з рекомендацією прийняти Туреччину до Північноатлантичного блоку, до якого Туреччина давно прагнула вступити. У 1952 р. Туреччина стала членом НАТО.

У 1954 в країні було ухвалено закон про заохочення приватних іноземних інвестицій, які відрізнялися від аналогічних законодавчих актів країн Західної Європи найвищою мірою лібералізму в підході до іноземних інвесторів. У результаті перші роки правління ДП дійсно ознаменувалися помітними успіхами в економічному розвитку: було збудована багато фабрик, відкрито філіалів деяких іноземних компаній. Високими темпами здійснювалася механізація сільського господарства, що дало змогу значно збільшити площі земель, які обробляються і валовий збір з основних продовольчих та технічних культур. На виборах у травні 1954 демократи отримали 58% голосів, республіканці – тільки 35%. Але незабаром після виборів економічне становище країни погіршилося.

Черговий крок на шляху подальшого зближення із західними країнами, в першу чергу – європейськими, Туреччина зробила в 1958 році. До середини цього року в економіці країни виразно окреслилися кризові явища. Причиною кризи стала поспішна лібералізація зовнішньоекономічних зв’язків країни, змішання пріоритетів у внутрішній економічній політиці. Для стабілізації економічного становища в країні уряд А. Мендерес звернулося по допомогу до ОЄЕС. Допомога по «стабілізаційної програмі Мендерес» стала першим випадком значної технічної та економічної допомоги Туреччині з боку європейських країн, у тому числі що входили до складу ЄЕС (Європейський Економічний Союз). З цього моменту її співробітництво з західноєвропейськими країнами набуло характеру багатосторонньої взаємодії; при цьому США втратили роль ведучого і єдиного донора Туреччини. Тоді ж допомогу Туреччини почала надавати ФРН: був виділений кредит в розмірі 210 млн. марок.

В усіх питаннях міжнародної політики Туреччина в той період виступала на боці Заходу. На території Туреччини було створено систему військово-повітряних і військово-морських баз НАТО, інших об’єктів військової інфраструктури інтересах НАТО. «Величезні  військові витрати, посилення економічної і політичної залежності Туреччини від Заходу, швидке збагачення верхівки поряд зі зростанням інфляції і безробіттям призвели до створення широкої коаліції сил, невдоволених правлінням ДП»[19]. У квітні-травні 1960 р. відбулися масові антиурядові демонстрації. Такі події стали прологом до державного перевороту, підготовленого групою військових. Влада перейшла до рук військових, які утворили Комітет національної єдності (КНЄ). У зовнішній політиці було проголошено принцип дотримання дружніх відносин з усіма країнами світу.

У жовтні 1961 р. відбулись парламентські вибори, на яких перемогу здобула Народно-республіканська партія (НРП). Разом із Партією справедливості було сформовано коаліційний уряд НРП-ПС, який очолив І. Іненю.

Після державного перевороту 1960 р. Туреччина продовжувала розвивати військово-політичні зв’язки з ФРН. Спадковість цієї політики підкреслювалось і у виступах державних діячів. «В травні 1961 р. президент Дж. Гюрсель заявив: «Туреччина зв’язана з Німеччиною не тільки традиційним братерством по зброї, але і однаковим військовим, географічним і політичним положенням в НАТО. Обидві народи об’єднані міцною спільністю долі і повинні подавати один одному руки»[20].

Політичні діячі ФРН також постійно підкреслювали ідентичність положення двох держав, маючи на увазі їх кордони із соціалістичними державами, що визначало їх особливе положення в НАТО. З кінця 50-х рр.. ФРН почала військові поставки до Туреччини. В 1959-1960 рр. були поставлені два торгових катера, а в 1960-1961 рр. – дев’ять буксирів.

«20 червня 1962 р. в Анкарі між Туреччиною та ФРН було підписано угоду про спрощення західнонімецьких капіталовкладень. Основною метою якої було забезпечення недоторканості західнонімецького капіталу»[21].

З метою ще більше прив’язати Туреччину до своєї економіки ФРН виступала за прийняття її до ЄЕС. ФРН займала вельми значне місце в турецькому експорті і імпорті і була на другому місці після США.

Таким чином, до рубежу 50-60-х років США почали втрачати колишні домінуючі позиції в системі зовнішніх зв’язків Туреччини, поступаючись країнам Західної Європи.

2.2 Перші кроки Туреччини до ЄС. (1963-1974 рр.)

Перше клопотання про членство в Європейському Економічному Союзі Туреччина подала ще 31 липня 1959 при уряді Мендерес, тодішній прем’єр-міністр Туреччини, лідер Демократичної Партії, буквально через рік після заснування цієї організації. Як пише відомий турецький оглядач Алі Біранд, «сам тодішній прем’єр-міністр Аднан Мендерес не уявляв собі масштабів розпочатої справи. На початку червня 1959 р. в Анкару з Брюсселя надійшла інформація про те, що Греція подала заявку на вступ до ЄЕС. В Анкарі запанікували, тому що не були готові до подібного розвитку подій. Найближче оточення А. Мендерес вважало, що Афіни не можна залишати на самоті в європейському клубі, бо, якщо Греція буде одна, то вона стане проводити антитурецьку політику »[22].

25 березня 1957 в Римі було підписано договір, що заснували ЄЕС, який набрав чинності з 1 січня 1958 року. «Відповідь ЄЕС на заяву Туреччини полягала в пропозиції створення асоціації з Туреччиною до того часу поки розвиток Туреччини дозволить її вступити в ЄЕС»[23]. Заяву повторювали у 1961 р., 1962 р. і 1963 р. і нарешті після 4-річного періоду переговорів було підписано в Анкарі 12 вересня 1963 Договору про асоціацію, яка набрала чинності з 1 грудня 1964 року. Ця подія поклала початок структурованого процесу руху Туреччини до інтеграції в європейське економічне угруповання, а сам Анкарський договір став основним, базовим документом Турецько-європейського співробітництва. «Головні цілі Договору про ЄЕС були у створенні митного союзу і спільного ринку, що передбачає вільний рух товарів, осіб, капіталів і послуг на території Співтовариства»[24].

Економічна мета асоціації Туреччини з ЄЕС складалася, як декларувалося в Договорі, в «постійному зміцненні відносин між народами Туреччини та народами, об’єднаними в ЄЕС», і «ліквідації розриву, що існує між турецькою економікою та економікою країн-членів Співтовариства». Важлива особливість даного документа, на яку часто звертають увагу в Туреччині, полягає в тому, що статтею № 28 Анкарської угоди, «було передбачено отримання Туреччиною статусу повноправного члена Співтовариства протягом терміну здійснення договору»[25]. Сама можливість вступу Туреччини до ЄС буде розглядатися після досягнення успіхів в процесі зближення економічних сторін.

Можна сказати, що Договір з’явився віддзеркаленням довгострокових стратегічних установок обох сторін на взаємне зближення.

«Мотиви зближення Туреччини до інтеграції в ЄЕС позначені О. Сезером — автором брошури «Європейське співтовариство і його відносини з Туреччиною»:

1. Туреччина прийняла вестернізацію в якості державної політики, вступивши в багато організацій, таких як НАТО чи ОЕСР. Природним результатом цієї політики стало рішення про членство в Європейському співтоваристві, мало на меті економічного і політичного союзу з Європою;
2. Туреччина планує скористатися різними митними пільгами Співтовариством;
3. Туреччина розраховувала на благотворний вплив, який повинна була зробити на її економіку фінансова допомога, отримана в рамках створюваної в рамках ЄЕС асоціації»[26].

Ймовірно, саме з таких загальних міркувань і виходили в Анкарі при ухваленні рішення про подання заявки на вступ в ЄЕС.

«Що стосується ЄЕС, то можна виділити наступні моменти його зацікавленості у співпраці з Туреччиною:

1. Забезпечення стабільності у Східному Середземномор’ї шляхом інтеграції основних держав регіону — Греції та Туреччини — в систему оборони Заходу;
2. Зміцнення ролі Туреччини як «заслону» від СРСР;
3. Використання Туреччини як моста на Близький і Середній Схід»[27].

Спільними зусиллями керівників ЄЕС і Туреччини була розроблена триступенева програма з метою досягнення повноправного членства Туреччини в цій організації.

«На першому (1965-1969 рр.), підготовчому етапі, передбачалося надання преференції для ряду важливих сільськогосподарських товарів турецького експорту (таких, як необроблений тютюн, родзинки, інжир, фундук). Преференції були представлені у візі тарифних контингентів. Тобто пільговий розмір мит поширювався тільки на певну кількість товару; при перевищенні даної кількості застосовувалося звичайне мито. Крім того, відповідно до першого фінансовим протоколом, підписаним разом із Договором, Туреччини виділялися значні кредити для будівництва інфраструктурних об’єктів.

Цей етап мав тривати п’ять років. Передбачалося і можливе його продовження до дев’яти років, однак цього не було потрібно. За умовами договору, протягом цього періоду Туреччина не надавала ЄЕС зустрічних преференцій.
Другий етап, який отримав назву «перехідний», почав здійснюватися у відповідності з Додатковим протоколом, підписаним 23 листопада 1970. Він передбачав «поетапне зниження Туреччиною мит і рівнозначних податків і зборів, поступову скасування кількісних і рівнозначних обмежень і поетапне прийняття єдиного зовнішнього тарифу Співтовариства. При цьому лібералізаційних заходи на користь ЄЕС повинні були носити незворотній характер»[28].

Зниження та скасування мит і обмежень при імпорті з ЄЕС промислових товарів планувалося провести в рамках двох різних режимів: для товарів, що Туреччина не виробляла, імпортні мита повинні були бути повністю ліквідовані протягом 12 років, а для товарів, що виробляються турецької промисловістю, перехідний період становив 22 роки. Крім того, протягом 22 років передбачалося прийняття єдиного зовнішнього тарифу. У свою чергу, ЄЕС повинно було зняти тарифи та обмеження на імпорт турецьких промислових товарів, крім деяких категорій, де зняття обмежень розтягувалося на 12 років. У галузі сільськогосподарського імпорту з Туреччини ЄЕС повинно було протягом 22 років встановити преференції на приблизно 90 відсотків турецького експорту.

Додатковий протокол успішно виконувався до ІІ половини 70-х рр.. Туреччина провела перші 2 зниження митних зборів на імпорт товарів з ЄЕС. «У 1978-1979 рр. Туреччину навіть запрошували стати членом ЄЕС разом із Грецією, але військовий режим цієї мусульманської країни відмовився. Після чергового військового перевороту 1980 р. Європейська Спільнота припинила всілякі  відносини з Анкарою. »[29]. Однак на кінець 70-х рр.. трапився спад в економіці Туреччини і ЄС.

У 1981 році ЄЕС припинив з нею контакти, прийнявши рішення про те, що заявка про повноправне членство Туреччини може бути подана нею тільки після відновлення демократії в країні, що стало можливо лише після 1983 року, коли військовий режим змінився цивільною адміністрацією, і в республіці пройшли вільні вибори.

На третьому, заключному етапі, передбачалося завершити створення митного союзу. Туреччина повинна була повністю лібералізувати імпорт промислових товарів ЄЕС до кінця 1995 року, виробити і прийняти регламент турецької робочої сили і капіталу.». Передбачалося, що з 1995 року Туреччина стане повноправним членом Європейського Співтовариства.

2.3 Політика Турецького уряду під час президентства Тургута  Озала

В листопаді 1982 р. шляхом референдуму була прийнята нова Конституція Туреччини. «В ній підтверджувалося що Туреччина є Республікою, демократичною, світською і соціально-правовою державою, вірна принципам і націоналізму Ататюрка, в якому поважають права людини. Також передбачала сильну президентську владу»[31].

В 1980 р. була прийнята розгорнута програма економічної стабілізації, в 1983 і 1986 рр. в країні пройшли вільні вибори. Було досягнуто успіхів у лібералізації економіки, демократизації країни.

Після прийняття нової конституції військова влада послідовно і в намічені строки здійснила заходи по переходу до громадського правління. В результаті перемоги на парламентських виборах 6 листопада 1983 р. створеної перед виборами Партії Вітчизни (ПВ)влада в країні була передана громадянському уряду, яку очолював лідер цієї партії Тургут Озал. З цього моменту можна говорити про більш рішучий перехід правлячої еліти країни до ліберальної платформи внутрішніх перетворень.

Зовнішня політика Туреччини у 1980-ті рр.. була направлена на забезпечення національної безпеки країни. Однією з умов безпеки вважалось розвиток військово-політичного співробітництва з США, участь в НАТО. Туреччина також продовжувала добиватися економічної і військово-політичної інтеграції із Західною Європою шляхом вступу до Європейського Співтовариства. В рамках доктрини національної безпеки приділялась увага також зв’язкам із сусідніми державами, в тому числі з СРСР.

Значну економічну допомогу надавала Туреччині ФРН, зберігаючи в Турецькій зовнішній політиці перше місце. «Західнонімецька військова допомога до 1986 р. склала близько 1450 млн. марок»[]. В рамках військової допомоги сторони передбачали спорудження в Туреччині підприємство з ремонту танків, заводу з виробництва запасних частин для них, створити підприємства дизельних танкових моторів. ФРН надавала Туреччині допомогу у модернізації морських доків, в будівництві підводних човнів, постачала ракети, та інші оснащення. Особливе місце у відносинах двох країн займала проблема в’їзду турецьких робочих і їх соціальне положення в ФРН.

З середини 80-х рр.. Туреччина виконувала встановлені умови. 14 квітня 1987 році Туреччина знову подала заявку на повне членство в ЄС, але Європейська комісія відхилила клопотання Туреччини, обґрунтувавши це тим, що з точки зору економічного розвитку Туреччина не готова до вступу у ЄС, але підтвердила можливість вступу Туреччини в цю організацію.  В Європі також вимагали, щоб Туреччина зайнялася проблемами демократії прав людини країні, що є умовою прийняття до ЄС.

Закінчення «холодної війни» спонукало Європейське Співтовариство повернутися спиною до Туреччини, оскільки для трансатлантичного альянсу вимір безпеки вже не мало першорядного значення, тому що радянська загроза зникла. ЄС був зайнятий проблемами об’єднання Німеччини і повинен був задуматися про своє розширення, щоб стабілізувати східну частину континенту. Довгий час турецька еліта не усвідомлювала, наскільки змінилися умови європейського контексту, які — на відміну від того, що було раніше, — робили неможливим толерантне ставлення до недосконалої демократії з її дефіцитами в ситуації з правами людини. У ході громадянської війни, яка велася під керівництвом Курдської робочої партії (КРП), була знята з порядку денного програма демократизації. Відносини між Туреччиною та ЄС зіпсувалися.  Таким чином, загальний рейтинг 90-х років для відносин між ЄС і Туреччиною і, особливо, Німеччини та Туреччини був негативним.

Незважаючи на цю зіпсовану атмосферу, 18 грудня 1989 Комісія Європейських співтовариств (КЕС) опублікувала два документи: «Думка Комісії щодо заявки Туреччини на вступ до спільноти» і доповідь «Турецька економіка: структура та розвиток», в яких був розгорнутий аналіз стану турецької економіки, у тому числі її порівняння з Грецією, Іспанією і Португалією як найменш розвиненими членами Туреччини в ЄЕС на даному етапі. Крім того, Комісія заявила про те, що «питання про розширення Співтовариства має бути розглянуто тільки після об’єктивної оцінки реального здійснення заходів щодо інтеграції всередині ЄЕС, які планувалися на кінець 1992 року»[32].

5 лютого 1990 Рада без змін прийняла доповідь КЕС. Чи не піддався сумніву, статус Туреччини як асоційованого члена, він, тим не менш, не призначив дату початку переговорів про повноправне вступ Туреччини в ЄЕС. Крім того, заявка Туреччини не була розглянута в Європарламенті, як того вимагає процедура. «І все ж таки 6 червня 1990 КЕС розробила і представила Раді програму, що отримала назву «Пакет Метьюс». У ній передбачалися конкретні заходи щодо створення в 1995 році митного союзу, а також співробітництво з Туреччиною в галузі політики, промисловості та сільського господарства»[33]. Проте протидія Греції, причиною якого послужили її територіальні суперечки з Туреччиною в Егейському морі і присутність турецьких військ на Кіпрі, нівелювало вищезгадану ініціативу Єврокомісії.

Незабаром 7 лютого 1992 в Маастрих був підписаний договір про Європейський Союз. Важливі мети даного договору полягають у створенні Економічного і валютного союзу, перехід до загальної зовнішньої політики і політики безпеки та співпраця держав-членів у сфері внутрішньої політики. Але з перетворенням Європейського Економічного співтовариства відносини Туреччини і ЄС продовжували погіршуватися.

«У процесі підготовки до створення митного союзу з ЄС Туреччина в торгівлі з країнами, що входять в цей блок, знизила мита на імпортні товари з 19,7% у 1993 р. до 12,8% в 1994 р., що для неї було нелегко, оскільки торговельний дефіцит з ЄС зростав і становив у 1993 р. 5 мільярдів дол.»[34]. ЄС розглядав заходи державного сприяння експорту як прояв несправедливої конкуренції. Турецький уряд змушений був рахуватися з подібними вимогами Євросоюзу. На початку жовтня 1993 року під всі державні організації Туреччині був розісланий затверджений президентом С. Демірелєм циркуляр прем’єр-міністра, в якому зазначалося, що необхідно поетапно скасувати всі заохочувальні заходи та субсидії, що не відповідають законодавству ЄС. На ділі це означало ліквідацію прямих грошових субсидій (у тому числі на транспортні мети або експортні галузі) та низки податкових пільг.

«6 березня 1995 в Брюсселі було підписано угоду про створення митного союзу Туреччини та Європейського Союзу (ЄС). 13 грудня 1995 р. Туреччина ратифікувала угоду. 31 грудня  Угода про створення митного союзу вступила в силу»[35]. Відповідно до нього були скасовані мита у взаємній торгівлі промисловими товарами; Туреччина припинила практику стягнення  імпорту з країн ЄС зборів до Фонду масового житлового будівництва (ТКФ), були повністю ліквідовані кількісні обмеження на експорт, зокрема квоти на турецьку текстильну продукцію, а також контингенти, що обмежували імпорт турецьких продуктів нафтопереробки. Туреччина почала застосовувати щодо імпорту з третіх країн Єдиний зовнішній тариф (ЕВТ) ЄС. Таким чином, відбулося зниження захисних заходів у взаємній торгівлі Туреччини та ЄЕС.

Важливим доповненням до угоди про митний союз стала угода між Туреччиною і Європейським співтовариством вугілля і сталі (ЄОВС) про вільну торгівлю,  яка набула чинності 1 серпня 1996 р. У рамках цієї угоди країни ЄС скасували мито на турецькі товари, що входять до компетенції ЄОВС ( вироби чорної металургії, що є продуктами першої стадії переробки). Туреччині було надано право здійснити подібне зниження на 142 найменування відповідних товарів поступово, протягом трьох років.

Підписання угоди про митний союз ще раз продемонструвало зацікавленість Євросоюзу в розвитку відносин з Туреччиною, перш за все заради збереження її в цілому прозахідної орієнтації, прагнення до закріплення за нею статусу «повноцінної» європейської держави. Створення митного союзу Туреччини і ЄС в черговий раз порушило питання про шляхи розвитку турецько-європейського співробітництва та про перспективи входження Туреччини до ЄС. Однак, незважаючи на начебто досягнутий успіх у співпраці Туреччини з ЄС, деякі розбіжності все ж залишалися.

Серйозною перешкодою для прийняття Туреччини в ЄС є  те, що зберігається розрив у рівнях соціально-економічного розвитку. Туреччина випереджає найменш розвинуті держави Європи: Іспанію, Португалію і Грецію лише за темпами зростання ВВП, експорту і розмірам дефіциту державного бюджету. Поки що, з точки зору показників ефективності економіки, Туреччина не вписується в рамки, прийнятні для країни-членів Євросоюзу.

Незважаючи на очевидні прориви в економічному співробітництві сторін, на інтенсивних переговорах з представниками Євросоюзу на початку 1995 року Туреччини не вдалося домогтися включення в підсумкові документи положення про підвищення рівня політичного діалогу з ЄС, орієнтованого на перспективу повноправного вступу країни до цієї організації. Окремо в доповіді Єврокомісії від 13 грудня 1995 були сформульовані основні області, які заслуговують уваги для вступу Туреччини в ЄС: конституція 1982 року, дотримання прав людини і пошук політичного рішення курдської проблеми.
Таким чином, Туреччина, ще не будучи членом Європейського Співтовариства, увійшла до його складову.

«Ця подія мала величезне значення для Туреччини з усіх точок зору. По-перше, досягнення Митного союзу з ЄС стало важливим етапом на шляху до повноправного членства в Євросоюзі. Незважаючи на значні труднощі цього кроку, Туреччина зуміла до наміченої дати (до 1995 року) реалізувати свої зобов’язання перед ЄС і таким чином завершити другий етап програми інтеграції до ЄС.

По-друге, з переходом в режим митного союзу з ЄС кардинально змінилися умови функціонування економіки країни, яка з цього моменту не захищена протекціоністськими бар’єрамі»[36].

Особливо гострого характеру відносини Туреччини з ЄС придбали в кінці 1997 року у зв’язку з оприлюдненням планів Євросоюзу про початок переговорів про повноправне членство з Польщею, Чехією, Угорщиною, Словенією, Естонією та Кіпром. В Анкарі сприймалася дуже болісно та обставина, що ні в цьому, ні в «перспективному» списку кандидатів на вступ до ЄС Туреччина взагалі не була позначена.

Пізніше в грудні 1997 року відбувся саміт  ЄС у Люксембурзі на якому відносини Туреччини та Європейського Союзу були відзначені наростаючим охолодженням. Справа в тому, що ЄС не розробив ясної і задовільною для Анкари концепції своїх відносин з Туреччиною, в турецько-європейських відносинах переважала здебільшого невизначеність з приводу шляхів виходу з глухого кута. Заперечення з приводу вступу Туреччини в ЄС були у заяві Люксембурзького прем’єр-міністра про те, що Туреччина, в якій практикуються тортури, не може сидіти за столом Європейського Союзу. «Після цієї зустрічі турецький прем’єр-міністр Месута Йилмаз звинуватив ЄС у зведенні нової, «культурної» Берлінської стіни, що підтверджувалося релігійною дискримінацією Турціі»[37].

У червні 1998 р. Єврорада на своєму саміті в Кардіффі постановив, що відповідно до ст. 28 Договору про асоціацію (1963 р.) і рекомендаціями саміту Євросоюзу в Люксембурзі (грудень 1997 р.) Єврокомісія представить доповідь щодо Туреччини. На той момент остання ще навіть не отримала статусу країни-кандидата. Тоді ж була прийнята розроблена Єврокомісією так звана «Європейська стратегія для Туреччини», яка передбачає прийняття нею правових стандартів ЄС і розповсюдження умов Митного союзу на сектори послуг і сільського господарства»[38].

Вже в жовтні 1998 р. Єврокомісія представила свою першу  щорічну доповідь щодо Туреччини. Ці кроки, однак, не змінили загального характеру політики ЄС щодо Туреччини. У той час як у відносинах Євросоюзу з державами Центральної та Східної Європи, крім надання їм фінансової підтримки, тверду обіцянку членства мало пріоритет над пред’явленням вимог, у випадку з Туреччиною домінувала практика постановки умов у відсутність гарантій майбутнього членства.

2.4 Туреччина — ЄС: новий раунд відносин

Поліпшення відносин з Грецією, а також зміна уряду в Німеччині, де в 1998 році перемогу на виборах здобули більш доброзичливо пов’язані з Туреччини соціал-демократи на чолі з Г. Шрьодером, призвели до того, що 10 грудня 1999 р. на саміті Євроради в Гельсінкі відбувся важливе зрушення. Саміт ухвалив, що «Туреччина є країною-кандидатом на приєднання до Союзу на основі тих самих критеріїв, які застосовуються щодо інших країн-кандидатів. Тому Туреччина, що переживає процес модернізації на основі прийнятої європейської стратегії для стимулювання і підтримки процесу реформ, подібно іншим країнам-кандидатам, буде користуватися перевагами передвступний стратегії (pre-accession strategy) »[39].  «Вперше з’явився термін її вступу до ЄС – 2015. І це за умови, що країна знайшовши необхідні фінансові кошти, мобілізувавши політичну волю і використавши додатковий час зможе перебороти ряд соціально-економічних і політичних бар’єрів, висота яких істотно піднялась»[40]. Це було принципово важливе для Анкари положення, які віщували їй таке ж відношення, як і до інших кандидатів. Однак реальність виявилася іншою.

З набуттям статусу країни-кандидата відносини з ЄС отримали і нове політичний вимір. Двосторонні контакти стали більш систематичними і придбали більший динамізм. Перед Туреччиною з’явилася перспектива увійти до об’єднаної Європи. Це саме по собі стало двигуном внутрішніх перетворень в країні. Одночасно, на відміну від часів холодної війни, ЄС почав набагато більше цікавитися якістю турецької демократії та її «заслугами» в галузі прав людини. У центрі діалогу Анкари і Брюсселя виявилася сама природа турецького політичного режиму.

У листопаді 2000 р. Єврокомісія підготувала для Туреччини «Документ про партнерство на час процесу входження», прийнятий 8 березня 2001. Це була свого роду «дорожня карта» приєднання Туреччини до ЄС, яка представляла собою докладну розробку коротко-та середньострокових реформ, які повинні бути проведені в країні. У відповідь, відповідно до рекомендацій Брюсселя, Анкара вже 19 березня 2001 оприлюднила «Загальну стратегію Національної програми». Коаліційний уряд Бюлента Еджевіта підготувало три пакети важливих конституційних реформ — «Пакети заходів з адаптації» — і піддало серйозного перегляду Цивільний кодекс.

У грудні 2001 р. ЄС прийняв перший рамковий документ, що встановлював принципи виділення Туреччини фінансової допомоги. З 2002 р. в державах ЄС почалася серйозна політична дискусія на тему можливого відкриття переговорів з Анкарою про приєднання. Дискусія набула особливої інтенсивності після того, як 3 листопада 2002 р. на парламентських виборах у Туреччині перемогу з приголомшуючим результатом здобула помірно ісламістська Партія справедливості і розвитку (ПСР), яка отримала дві третини місць у меджлісі і вперше за десять років створила однопартійний уряд. Але як не парадоксально, великий прорив у відносинах Туреччини і ЄС відбувся саме після цієї події, в кінці 2002 р.  Ще в ході передвиборної кампанії 2002 р. ПСР створювала образ впевненої у своїх силах реформістської партії, що обіцяє в рамках інтеграції з ЄС усунути перешкоди на шляху повної демократизації в Туреччині. На противагу коаліційного кабінету Б. Еджевіта, уряд ПСР володіло потужним політичним ресурсом, була здатна проводити твердий курс і не залежало від міжпартійних компромісів. Лінія на приєднання до ЄС в той час завойовувала все більше число прихильників в турецькому суспільстві, і ПСР чуйно вловила цю тенденцію. Кабінету ПСР також дуже пощастило з тим, що він успадкував плоди економічних реформ та пакету заходів, розроблених у 2001 р. міністром економіки в уряді Б. Еджевіта Кемалем Дервішем. Ці заходи радикально реструктурували економіку Туреччини, і їх позитивні результати виявилися сприятливими для іміджу уряду ПСР.

Початкові побоювання європейських політиків з приводу можливої геополітичної переорієнтації Туреччини були скоро забуті. Вже в одному зі своїх перших заяв лідер ПСР Реджеп Ердоган «підкреслив, що вступ до ЄС буде для нового уряду пріоритетом»[41].

Менше ніж за два місяці, з грудня по січень, меджлісом були прийняті і вступили в силу Четвертий і П’ятий пакети заходів з адаптації. З подібною авральною діяльністю виконавчої та законодавчої влади сучасна Туреччина раніше не була знайома. Поспіх пояснювалася бажанням якомога швидше домогтися від ЄС визначення дати початку переговорів про приєднання.

Очікування Туреччині стали здаватися близькими до виконання через два роки. Депутати Європарламенту закликали керівництво ЄС розпочати переговори з Туреччиною про вступ. «Туреччині було рекомендовано продовжувати політичні реформи, зміцнювати законодавчу владу за рахунок ослаблення політичної ролі Ради національної безпеки і армії, визнати Республіку Кіпр, поліпшити відносини з Вірменією і привести у відповідність з європейським законодавством правове становище національних і релігійних меншин, включаючи їх право на інформацію та отримання освіти рідною мовою»[42].

17 грудня 2004 саміт Єврорада, що проходила в Брюсселі, у відповідності з принципом консенсусу одноголосно прийняла рішення про дату початку переговорів (3 жовтня 2005 р.) і рекомендувала Єврокомісії представити «Рамки для переговорів з Туреччиною.

У самій Туреччині рішення відкрити переговори про її приєднання до ЄС було розцінено як «історичне» і як «головний поворотний момент». Але вже в ході саміту розгорнулися гарячі дебати між лідерами ЄС і турецькою делегацією з приводу умов початку переговорів. Різку негативну реакцію Туреччини викликав ряд поставлених їй попередніх умов. Так, країна була змушена підписати протокол, який адаптує Анкарський базовий договір про асоціацію з ЄС, укладений ще в 1963 р., з урахуванням вступу до ЄС десяти країн, включаючи Республіку Кіпр. Євросоюз трактував це як перший крок до формального визнання Туреччиною Республіки Кіпр, але турецькі учасники переговорів на чолі з прем’єр-міністром Р. Ердоганом з цим не погоджувалися.

Підтвердження виконання вищезазначених вимог засвідчується звітом, який був прийнятий Європейським Парламентом 27 вересня 2006 р. Разом з тим, у Звіті до Туреччини ставилася вимога визнати Кіпр як країну-члена ЄС, прийняти Анкарський протокол, який поширював би митний союз на нові країни-члени Співтовариства і закликав до відкриття турецьких морських та авіа-портів для кіпрських суден та літаків.

Таким чином, підводячи підсумки бачимо що, до рубежу 50-60-х років США почали втрачати колишні домінуючі позиції в системі зовнішніх зв’язків Туреччини, поступаючись країнам Західної Європи. Як видається, рівень економічної взаємодії, досягнутий між Туреччиною та європейськими країнами до зазначеного періоду, у поєднанні з продовженням кемалістського курсу на європеїзацію країни, забезпечував передумови, що підштовхнули Туреччину до спроби перекладу цього співробітництва на рівень інтеграційного зближення з країнами ЄЕС.

За роки, що минули з підписання Анкарського договору, відносини Туреччини і ЄЕС переживали злети і падіння, періоди успішної реалізації намічених інтеграції і практично повного припинення діалогу, після того, коли до влади в результаті військового путчу прийшли військові.

За минулі півстоліття зазнала змін мета, яку спочатку переслідувала Туреччина. Спочатку це було членство в Митному союзі — його Туреччина отримала в 1995 р. Але до того моменту багато що змінилося — ЄЕС перетворилося на Європейський союз (ЄС), місце Римського договору (1957 р.) зайняв Маастрихтський договір (1992 р.), — і просте перебування в Митному союзі без повноправного членства в Євросоюзі вже не задовольняло Туреччину. Боротьбу за приєднання до ЄС як повноправного члена вона повела ще з 1987 р., коли тодішній прем’єр-міністр і «творець турецького економічного дива» Тургут Озал подав відповідну заявку. Але за наступне десятиліття, незважаючи на геополітичне становище країни, її стратегічне значення для Заходу і багаторічне членство в НАТО, Туреччина змогла домогтися досить скромних результатів. Час істотних зрушень настав лише наприкінці 1990-х років.

Усе ж таки існує велика кількість позитивних моментів в інтеграційному процесі країни. Інтеграція Туреччини до Співтовариства сприяє, зокрема, зміцненню демократії і суспільно-економічній модернізації країні. Пристосування до стандартів ЄС вплине також на зміни в системі реалізації політичної влади всередині країни, в якій значна роль належить армії, особливо у внутрішній та зовнішній політиці. Існує великий шанс, що завдяки позитивним змінам у країні буде запроваджено демократичну політичну систему, що передбачатиме поважання прав людини й основних прав громадян. Важливими у політиці Співтовариства щодо Туреччини є два основних елементи – геостратегічне положення країни та стан її сучасного економічного розвитку.

РОЗДІЛ ІІІ: АДАПТПЦІЯ ТУРЕЦЬКОГО ЗАКОНОДАВСТВА ДО СТАНДАРТІВ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

В червні 1993 р. в Копенгагені, Європейська Рада визначила політичні те економічні критерії, яким мають відповідати країни-кандидати на вступ до Європейського Союзу: демократія та  верховенство права, захист прав людини та меншин, наявність функціонуючої ринкової економіки, а також здатність справлятися з конкурентним тиском і ринковими силами в рамках Союзу. Також Комісія наголошує на необхідності виконання своїх зобов’язань по добросусідських відносинах  Туреччини і досі невирішених прикордонних суперечок у тому числі територіальні питання. Врегулювання кіпрської проблеми і нормалізація двосторонніх відносин знаходяться в стадії розгляду.

3.1 Демократія та верховенство права.

Конституція. «У лютому 2008 р. Асамблея, щоб зняти заборону на носіння хусток для студенток ВНЗ, внесла зміни до 10 статті (рівність перед законом) і до 42 статті (права і обов’язки навчання і виховання)». Ці зміни були підтримані правлячою Партією Справедливості та Розвитку, опозиційною Партією національного руху і Партією демократичного суспільства. Опозиційна Народно-республіканська партія (НРП) і Демократична ліва партія (ДЛП), за заявою Конституційного суду,  5 червня,  що такі зміни є порушенням світського характеру держави прийняли рішення скасувати їх.

В 2009 р. продовжувалися політичні і громадські дебати щодо конституційної реформи. Для забезпечення демократії в багатьох областях і приближення до європейських стандартів, в країні все більше зростало усвідомлення того, що мають бути внесені зміни до Конституції, яка була прийнята в 1980 р. після військового перевороту. До них відносяться правила про політичні партії, інститут омбудсмена, в використання інших мов, крім турецької і розвиток прав профспілок. Тим не менш з прийняттям конституційної реформи може бути досягнутий консенсус між політичними партіями. Уряд, не зважаючи на численні оголошення, не представив ніякі пропозиції про внески поправок до конституції, не запропонував ніяких методологічних підходів.

В 2010 р. ряд конституційних змін, запропонованих урядом, були прийняті парламентом травні і у проведеному у вересні референдумі були схвалені більшість голосів (58%). Ключові положення пакету: зміна формування Конституційного суду, Вищої ради суддів і прокурорів, обмеження повноважень військових суддів, оскарження рішень прийнятих Вищою Військовою радою, щодо дискримінації жінок, дітей і літніх людей. «Уряд для реалізації конституційних поправок створив план дії і заявив про намір провести консультації з відповідними зацікавленими сторонами»^[44]. Рада Європи та Венеціанська комісія провела консультації з конституційних поправок, що стосуються судової системи. Головна опозиційна партія, Республіканська народна партія (РНП) звернулася до Конституційного суду для скасування всього пакету. Суд не прийняв заяву на анулювання, але положення щодо призначення членів до Конституційного суду і Вищої ради суддів і прокурорів були змінені.

Парламент. З останніх загальних виборів у листопаді 2002 р. Партія справедливості та розвитку (ПСР) Туреччини має більшість представників в Національних зборах. Станом на жовтень 2005 р. ПСР має 355 місць в парламенті. Головна опозиційна партія Республіканська народна партія (РНП) представлена 155 депутатами. До 2005 р., як в ПСР так і в РНП багато депутатів змінилися, в деяких випадках навіть виникли нові партії. В результаті число політичних партій в парламенті збільшилася до 6. Таким чином деякі партії, які на виборах в листопаді 2002 р. не пройшли поріг в 10% , отримали місця  в парламенті: Партія вірного шляху (ПВШ) – 4, Соціал-Демократична народна партія (СДНП) – 4, Партія Батьківщина (ПБ) – 21, та Народна партія Вознесіння (НПВ) – 1 місце. 10% поріг для виборчої системи, який повинна пройти політична партія для досягнення представництва в парламенті не зменшилася.

Після інтенсивних реформ парламент продовжив свою регулярну законодавчу роботу. «З жовтня  2004  184 законопроектів подані до парламенту. З жовтня 2004 р. по червень 2005 р. парламентом було прийнято 116 нових законів»^[45]. За цей період парламент прийняв ряд законів у рамках політичної реформи. Найбільш важливі з них: Закон про внесення змін до Цивільного процесуального кодексу (жовтень 2004 р.); Закон про асоціації (23 листопада 2004 р.); Закон про кримінальну відповідальність (29 грудня 2004 р.); Закон про внесення змін до Кримінального кодексу Туреччини і Закон про внесення змін до кримінально-процесуального кодексу і Закон про правопорушення   (31 березня 2005 р.); Закон про ефективне кримінальну відповідальність та внесення змін до нього і Закон про внесення змін до закону про кримінальне судочинство (1 червня 2005 р.)

Комісія ЄС з питань гармонізації, яка висловлює свою думку щодо законів пов’язаних з ЄС, продовжує свою роботу. Тим не менш деякі поправки до Кримінального кодексу та закони пов’язані з ЄС не були представлені Комісії. В 2005 р. створена нова комісія з питань насильства над жінками. Тривали розслідування щодо порушень прав людини Комісією у справах пов’язаних із порушенням прав людини. Однак нагляд за законодавством не грає ніякої ролі і мають обмежені можливості і призвели до обмеженого впливу в цілому.

В 2008 р. парламент Туреччини – Великі національні збори – прийняла 116 законопроектів. Відповідно до рекомендацій ОБСЄ, «у березні 2008 р. були внесені зміни до Основоположних принципів виборів і Закону про виборчі списки»^[46], щоб дати громадянам Туреччини, які проживають за кордоном, можливість брати участь у парламентських виборах. Однак Апеляційний суд постановив, що голосування поштою є порушенням Конституції.

У березні 2009 р. була створена Комісія з рівних можливостей для чоловіків та жінок.

Політичні суперечки між основними політичними партіями продовжують знижувати політичні реформи. «У жовтні 2010 р. були внесені зміни до закону про парламентські вибори.  Відповідно до цього, парламентські вибори будуть проходити раз на чотири роки. У березні 2010 р. були внесені зміни до закону про вибори та  виборців, під час виборчих кампаній дозволяється використовувати інші мови, крім турецької. Додаткові зміни до закону були зроблені з метою забезпечення прозорості витрат і доходів кандидатів та політичних партій»^[47]. Щодо виборчої системи ніяких змін не було внесено. Недоторканість депутатів продовжує викликати занепокоєння. Прогрес у вдосконаленні правил Парламенту не був досягнутий. Парламент відіграє обмежену роль в реалізації стратегії вступу Туреччини до ЄС.

Президент грає посередницьку роль між політичними силами та громадськими співтовариствами. Створив гарні робочі умови з урядом і закликає до прискорення реформ. Президент грає активну роль у питаннях зовнішньої політика. «На запрошення президента Вірменії, для нормалізації двосторонніх відносин між двома країнами, що могло б призвести до встановлення двостороннього діалогу, у вересні 2008 р. президент Туреччини відвідав Вірменію»^[48].

Виступає за приєднання Туреччини до ЄС та закликає до прискорення реформування.

Уряд. З листопада 2002 р. ПСР був сформований уряд. Уряд всіляко підтримує процес реформ. Головна опозиційна партія РНП загалом теж підтримує процес реформ. Відносини з ЄС були на першому плані порядку денного.

Уряд, який відповідає за моніторинг реалізації реформ за допомогою Групи моніторингу реформ регулярно переглядають реформи. Дотримання та реалізація норм і стандартів ЄС, а також програмування фінансового співробітництва в підтримку цих цілей лишається важливою координуючою роллю Генерального Секретаріату ЄС.

«У червні 2005 р. Уряд вніс незначні зміни: були змінені Міністр у справах жінок, Міністр громадських робіт і  житлового будівництва, Міністр сільського господарства і розвитку сільських районів. Міністр культури і туризму очолив Партію Батьківщина. Була створена посада представника прем’єр-міністра»^[49].

«1 вересня 2008 р. уряд оголосив проект Національної програми Туреччини за прийняття Acquis, почався процес консультації з громадським співтовариством та опозицією»^[50]. Уряд  прийняв Закон про муніципалітети в березні 2008 р. У липні 2008 р. Уряд, для більш ефективного виконання обов’язків місцевими органами влади, прийняв закон про збільшення доходів.  В березні 2008 р. був прийнятий закон про муніципалітети. Яка спрямована на передачу більших повноважень місцевим органам влади.

У березні 2009 р. створений, після місцевих виборів, новий Кабінет і Уряд, висловили свою прихильність, щодо політичних реформ та процесу вступу Туреччини до ЄС. Відповідно до Партнерства приєднання, в грудні 2008 р. була прийнята Національна програма з прийняття Acquis. «У січні 2009 р., Уряд призначив Голову переговорної групи з ЄС. Призначення голови переговорної групи збільшила ефективність підготовки та координацію між міністерствами»^[51]. Крім того, скликав наради із зацікавленими сторонами, включаючи громадські співтовариства і заохочував брати участь в переговорному процесі. Основний координаційний орган Туреччини з питань ЄС, Генеральний секретаріат Європейського союзу, пов’язаний з главою переговорної групи ЄС. Закон, підготовлений Головою переговорної групи та прийнятий в червні 2009 р., надав Генеральному секретаріату Європейського союзу більші та чіткі обов’язки.

Що стосується місцевого самоврядування, то 29 березня 2009 р. пройшли вибори в усіх муніципалітетах, обласних адміністраціях, селах та мікрорайонах.  Внутрішній і зовнішній аудит органів місцевого самоврядування,особливо прозорість, має значення з точки зору посилення підзвітності.

Для прискорення переговорів щодо вступу Туреччини до ЄС і збільшити підтримку громадськості, в січні 2010 р. була підготовлена Стратегія ЄС для процесу вступу Туреччини. «Заснована в 2003 р Група моніторингу реформ, до якої входили Міністр закордонних справ, Голова  переговорної групи, Міністр юстиції і Міністр внутрішніх справ, зібралася вперше в лютому 2010 р. під головуванням прем’єр-міністра»^[52].  Державний міністр і Голова переговорної групи, для переговорів про вступ ще більше зміцнили міжвідомчі координації. Вступ Туреччини до ЄС, для того щоб прискорити роботу парламенту, буде прийнята спеціальна законодавча процедура, пов’язана із реформами ЄС. Щодо місцевого самоврядування, (у 2007 році) для того, щоб слідувати рекомендаціям, делегація Конгресу Європейської ради відвідала Туреччину в травні 2010 р.

Мають бути розроблені стратегічні плани, показники ефективності системи фінансового контролю, управління проектами, антикризові управління, управління інформаційними технологіями на місцевому рівні.

Державне управління. У галузі державного управління, регіонального та місцевого рівня був досягнутий повний прогрес у реформах. Тим не менш, особливо це стосується центрального апарату в процесі здійснення реформ були певні труднощі, таким чином виник фрагментальний підхід.

«У липні 2004 р. Президент наклав вето на рамковий закон про реформу державного сектора, який був прийнятий у 2004 р., на підставі того, що вона суперечить конституційним положенням, пов’язаними з унітарним характером держави»^[53]. Цей закон був розроблений, як основний елемент процесу реформ.

«Низка законів були  прийняті місцевою адміністрацією. Закон про муніципалітет був вперше прийнятий в 2004 р., вступила в силу в липні 2005 р. з незначними поправками. Спеціальний адміністративний кодекс був вперше прийнятий  в 2004 р., згодом у березні 2005 р. з незначними поправками був введений»^[54]. Однак на підставі того що цей закон суперечить положенням про унітарний характер, Президент звернувся до Конституційного Суду.

«Закон про асоціацію місцевих урядів був прийнятий в червні 2005 р. Прийнятий у 2004 р. разом із Законом про митрополит муніципалітетів, Закон про реформування чотирьох основних органів вже вступив в силу»^[55]. Місцеві та спеціальні адміністративні закони,швидкої урбанізації і масові імміграції з сільських районів спрямовані на зміцнення місцевих адміністрації. У цьому контексті ці закони ефективні, орієнтовані на результат і прозорість сучасної системи державного управління, що полягає в залученні сучасних концепції менеджменту в громадськості.

Дозвіл на добровільну участь місцевих жителів у зв’язку з наданням послуг. Крім того, у 2005 р. з метою посилення участі та консультацій була створена Провінційна Рада, яка складалася з громадянського суспільства.

Всі ці закони повинні бути поновлені, з точки зору Уряду це представляє значні труднощі. Для досягнення намічених цілей для реалізації цих законів необхідно ефективне планування  і здійснення. Зокрема, необхідні підзаконні акти повинні бути вилучені.

Питання які необхідно вирішити: зміцнення доступу до інформації, шляхом забезпечення повної консультації із зацікавленими сторонами, фінансові і податкові наслідки, людські потреби в ресурсах, посилення фінансового контролю та аудиту. Така влада є ключовим інститутом у підвищенні ефективності державного управління та виявленню фактів корупції.

«Для реформування державного управління, Рада міністрів у липні 2009 р., для ще кращого забезпечення державних послуг громадянами адміністрацій, видав постанову про встановлення принципів і процедур»^[56]. Ці принципи зосереджені на розвитку електронних та інформаційних послугах, встановлення стандартів обслуговування і вжити заходів для інвалідів.

Тим не менш, скорочення бюрократії, оцінки регулятивного впливу, встановлення адміністративних процедур, підвищення прозорості та розвиток систем, таких як розробка політики і координація ряду важливих проблем лишаються невирішеними. Є стурбованість з приводу реалізації закону з управління державними фінансами та контролю. Ефективна та функціональна форма автономних одиниць у всіх державних установах і створення системи внутрішнього аудиту не може бути завершена. У зв’язку з цим основні елементи фінансового управління і політики повинні бути укріплені в одиницях стратегії розвитку. Реформа державного управління, при необхідності, щоб уникнути політизації призначення та просування по службі також має включити правові гарантії.

В 2010 р. в державному управлінні була проведена інвентаризація. З метою підвищення якості, прозорості та підзвітності основних державних послуг, тривають дослідження з надання послуг через інтернет.

Що стосується здійснення державного фінансового управління та управління законом, всі державні установи у формі автономних підрозділів в рамках початку робіт, ще не створили ефективної системи внутрішнього аудиту. Був досягнутий певний прогрес з питання про захист особистих даних і доступу до інформації. Для реформування державного управління має бути надана велика політична підтримка.

Цивільний контроль над силами безпеки. Рада національної безпеки почала здійснювати завдання, функції та склад реформ розпочаті в останні роки. В жовтні 2004 р. вперше була зібрана Рада національної безпеки під головуванням Генерального Секретаря. Ця установа на даний час складається з 7 цивільних та 5 військовослужбовців.

«Витрати на оборону збільшилися з 6985 млрд. євро, таким чином частка витрат на оборону в бюджети збільшилася з 6,7% у 2004 р. до 7,2% у 2005 р.»^[57].  Управління державними фінансами та зміни до Закону про контроль є потенціал для підвищення прозорості бюджету на військові і оборонні витрати.

Конституційні поправки прийняті в 2004 р. правові механізми витрат на оборону розроблена на реалізацію пост-аудиту. Суд має право провести аудит витрат на оборону від імені парламенту. «Поправки до ст. 160 Конституції про державну власність, що належить збройним силам Туреччини, була видалена Судом аудитів. Тим не менш, відповідні акти до сих пір не прийняті, проте розрахункова палата, як це передбачено в ст.. 160 Конституції, не в стані виконати завдання»^[58].

Правові та інституційні рамки, на додаток до реформ, цивільні влади постійно виконують свої наглядові функції на практиці, що має велике значення. Для підвищення обізнаності серед обраних членів парламенту необхідні подальші зусилля для створення відповідних фахівців серед мирного населення. Питання про посилення парламентського контролю видатків на оборону засобів масової інформації та громадянське суспільство стає все більш предметом інтересу.

Що стосується розробки політики оборони і безпеки в 2005 р. почав готуватися новий документ Національна політика безпеки (НПБ). «Мета документу: виявлення загроз національній безпеці, визначення пріоритетних загроз і визначення стратегій»^[59]. Визначає роль та обов’язки турецьких збройних сил і армії, положення Турецьких збройних сил внутрішньої служби лишаються без змін.

«В 2008 р. був застосований  політичний контроль над збройними силами в контексті військової операції проти терору в Північному Іраку»^[60]. Такі операції здійснюються з дозволу парламенту та рішення уряду. Тим не менш, Збройні сили, через формальні  і неформальні механізми продовжує робити істотний політичний вплив.

«Зміцнено парламентський контролю над військовим бюджетом і витратами. Бюджет Міністерства національної оборони розглядається Парламентом та бюджетною комісією»^[61]. Тим не менш позабюджетні фонди виключаються з парламенту. За Конституцією, Рахункова палата може контролювати військові витрати.

«У червні 2009 р. парламент відповідно до 250 статті Кримінально-процесуального кодексу про суворе покарання за злочини, що підпадають під юрисдикцію цивільних судів, прийняв закон, що стосувався військовослужбовців у мирний час, військові спроби державного перевороту, національної безпеки, злочинів, пов’язаних із організованою злочинністю»^[62].

В березні 2009 р. Уряд вніс зміни до Положень про обов’язки та повноваження жандармів. Збройні сили за допомогою формальних і неформальних механізмів, неналежного політичного впливу продовжували використовувати.

«Для розробки політики щодо боротьби з тероризмом і виконання функцій секретаріату Координаційної ради по боротьбі з тероризмом, в Міністерстві внутрішніх справ був прийнятий закон, щодо створення підсекретаріату для громадського порядку та безпеки»^[63]. Поліція та жандармерія в міських та сільських районах продовжує реалізацію Положення про організацію своїх положень.

«Для визначення завдань Збройних сил Туреччини і залучення солдат до політики були внесені зміни до Внутрішньої юридичної служби»^[64].

Судова система була додатково посилена за рахунок прийняття структурних реформ. «Прийняті в 2004 р Кримінальний кодекс, через набуття чинності вираження організованою злочинністю і занепокоєння з приводу положення про свободу вираження поглядів, було відкладено до 1 червня 2005 р.»^[65]. В цілому закон відповідно до кримінального законодавства в багатьох європейських країнах відповідає сучасним європейським стандартам. Однак, незважаючи на різні зміни, внесені парламентом, зберігається занепокоєння з приводу складових, які використовуються для обмеження свободи вираження думок.

Прийняття нового Кримінально-процесуального кодексу є важливим кроком вперед. Згідно з цим законом, раніше не включені в правові системи Туреччини, вводяться поняття «перехресний допит свідків» у ході судових розглядів. За цим законом суддям надано право повертати неповні обвинувальні висновки. Відповідно з новим кодексом, кримінальне розслідування прокурора буде здійснюватися судовою поліцією. Генеральний прокурор буде відповідати за підготовку щорічних звітів про оцінку судової поліції. Судді і прокурори по всій Туреччині пройшли навчання за новим законом.

Кримінальне судочинство який набув чинності 2 червня 2005 р, щодо виконання вироків, раніше, вносить ясність у цій галузі, замінивши численні правила.

Закон, як правило відповідно до ЄС, пов’язаний із правами і обов’язками ув’язнених та порядком і дисципліною в тюрмах, а також із реабілітацією та реінтеграцією правопорушників.

Дослідження показують, що турецька конституція гарантує незалежність судової влади. Відповідно до Конституції, судді і прокурори, з точки зору адміністративних функцій, пов’язані із Міністерством юстиції.

Юридична відповідальність вже обов’язкова для неповнолітніх, звинувачених у скоєнні кримінальних злочинів.

Міністерство юстиції працює над проектом стратегії судової реформи, представлений навесні 2008 р. «В цьому документі, який носить всеосяжний характер, обговорюється незалежність неупередженість, ефективність і результативність судової влади, збільшення професіоналізму, система управління, підвищення довіри до судової влади, полегшення доступу до правосуддя і питання про заходи щодо вдосконалення потенційної системи»^[66].

«В серпні 2009 р. Уряд прийняв стратегію судової реформи. В цьому документі, який носить комплексний характер, обговорюється незалежність неупередженість, ефективність і результативність система управління та судової влади, а також питання про розвиток професійної компетентності, підвищення довіри до судової влади, полегшення доступу до правосуддя і тюремна система»^[67]. Крім того був схвалений План дій з реалізації стратегії.

З точки зору нейтральності положення, що дозволяють військовим судам розгляд справи щодо цивільних осіб будуть видалені з Конституції, нові  положення забороняють такого роду випробування.

«Був досягнути прогрес у включенні до судових розглядів методу посередництва»^[68]. Доданий до кримінального судочинства, метод не використовувався ефективно. Надання якісної правової допомоги теж є не ефективним. Система умовно-дострокового звільнення не використовується суддями ефективно. Існують побоювання щодо функціонування судового медичного інституту.

Антикорупційна політика. Уряд не підготував всеосяжної стратегії боротьби з корупцією. В процесі прийняття рішення в цій області не було достатньо політичної підтримки. «Був досягнутий прогрес щодо нового законодавства про Розрахункову Палату та у зміцненні контролю парламенту над державними витратами»^[69].

В червні 2009 р. парламент прийняв закон  про внесення змін до Кримінального кодексу та Закон про правопорушення. Опозиція підтримувала заходи в цьому напрямку.  Парламенту, щоб вирішити скарги та заяви повинні встановити постійну комісію.

Контроль і перевірка декларацій про майно це слабке місце парламенту та уряду в справі захисту  цілісності. Існує суспільний інститут, який здійснює контроль за фінансуванням виборчих кампаній.

«У лютому 2010 р. Уряд прийняв Стратегію щодо підвищення прозорості та зміцнення боротьби з корупцією на 2010-2014 рр.»^[70]. У квітні 2010 р на рівні міністрів був затверджений План дій щодо прийняття і реалізації заходів.

Повинна бути посилена участь громадянського суспільства та роль виконавчого комітету в реалізації стратегії. «Станом на червень 2010 р. Туреччина ввела 15 із 21 запропонованих у 2005 р. Державною Групою проти корупції (ДГПК), рекомендацій»^[71].

3.2 Захист прав народу та меншин.

Дотримання міжнародного закону з прав людини. Станом на 2010 р. Туреччина ще не ратифікувала три додаткових протоколи Європейської конвенції з прав людини.

Європейський суд з прав людини продовжує збільшуватися кількість порушених Туреччиною рішень Європейської Конвенції з Прав Людини (ЄКПЛ). За 2009-2010 рр. ряд нових програм ЄСПЛ збільшилася. «З 2009 р. до ЄСПЛ надійшли 5728 посилань.  Більшість з них стосувалися проблеми захисту прав власності та право на справедливий судовий розгляд»^[72].

Уряд планує створити різні установи з прав людини. «У лютому 2010 р. опубліковано проект закону про створення Незалежного інституту з прав людини»^[73]. Щоб привести цей закон у відповідність з рамками ООН, ця нова установа, особливо з точки зору незалежності та функціональної автономії повинна бути замінена. Цей процес необхідно проводити в тісній консультації з неурядовими організаціями. Парламентська комісія з розслідування порушень прав людини, опублікувала 13 доповідей. Проте, комісія фокусується на розробці політики і законодавчого процесу. Захисники прав людини, як і раніше  продовжують стикатися із кримінальними справами.

Громадянські й політичні права. Уряд продовжує свої зусилля по запобіганню дотримання Законодавчих заходів для запобігання тортур та жорсткого поводження. Ця політика продовжує давати позитивні результати. Проводяться навчання медичних працівників, суддів та прокурорів з метою ефективного розслідування і документування випадків катування та жорстокого поводження. «В жовтні 2010 р. до парламенту поданий законопроект щодо створення комісії з нагляду за правоохоронними органами»^[74]. Тим не менш, продовжувалося непропорційне застосування сили правоохоронними органами. Непропорційне застосування вогнепальної зброї силами безпеки, що призводить до загибелі людей, збільшилася. «Розроблений у 2005 р. Факультативний документ чекає ратифікації»^[75]. Співробітники правоохоронних органів, щодо осіб, які заявляють про тортури та жорстке поводження, часто доводять до судового процесу. Такі випадки можуть бути стримуючим фактором.

Що стосується боротьба з безкарністю за порушення прав людини, то в червні 2010 р. було вирішено справу щодо смерті ув’язненого. Три тюремних охоронці і заступник директора, були засуджені до довічного ув’язнення за вбивство.  Два поліцейських позбавлені волі до 7,5 років і один офіцер поліції був засуджений до 2,5 років позбавлення волі. Тим не менш, зусилля по боротьбі з безкарністю за порушення прав людини не отримують достатньої уваги.

Що стосується свободи вираження думок, наприклад такі питання, як Курдська проблема, права меншин, вірменська проблема і про роль військових вважаються чутливими, вони стають все більш відкриті для вільного обговорення засобами масової інформації та суспільством. «Після внесення змін в травні 2008 р. до Кримінального кодексу Туреччини, за статтею 301 було порушено невелику кількість справ»^[76]. Образа, відповідно до турецького законодавства є кримінальним злочином. 125 стаття Кримінального кодексу передбачає позбавлення волі або штраф за образу. Заборона свободи вираження думок та інші положення Кримінального кодексу, також використовуються в Антитерористичному законі та Законі про пресу. Справа щодо Ергенекон стала причиною для порушення великої кількості справ проти журналістів в радіомовленні.

Підвищений тиск щодо курдів та газет курдською мовою. «Протягом року був  заборонений випуск газети Azadia Welat, а журналістів, які працювали в цій газеті за звинуваченням у поширенні пропаганди тероризму засудили до тюремного ув’язнення»^[77].

Що стосується правової основи свободи вираження думок, проведення огляду Міністерством юстиції ще не завершилися. «У зв’язку з розпалюванням ненависті, Рада Європи запропонувала Туреччині розробити етнічний кодекс поведінки з питань ЗМІ, релігії, поваги прав меншин»^[78].

Деякі позитивні зрушення були досягнуті  щодо Свободи проведення зустрічей. «Щодо здійснення Закону про повноваження та обов’язки поліції, прийнятій в 2007 р., особливо в регіоні Південно-Східної Анатолії, як і раніше є проблеми»^[79].

Що стосується свободи об’єднань, то в Туреччині існує значне число неурядових та інших організацій. Випадок із закриттям Партії демократичного суспільства (ПДС) і положення Конституції підтвердили необхідність зміни правової бази.

«Наприкінці 2009 р. Апеляційний суд виніс рішення щодо закриття Асоціації лесбіянок, геїв, бісексуалів та транссексуалів (ЛГБТ)»^[80].

Уряд разом із представниками громадського суспільства проводить консультативні зустрічі.  Тим не менш, неурядові організації продовжують стикатися із непропорційним адміністративним наглядом та штрафами.

Свобода віросповідання в цілому дотримується. «Турецька влада дала турецьке громадянство 14 грецьким православним священикам»^[81]. Це полегшує роботу Патріархату та Священним Синодам. Державний міністр у справах ЄС і Генеральний секретар ЄС в тому числі відповідні міністри часто зустрічалися із лідерами не мусульманських общин.

Триває подальше розширення спільноті Алеві. Спочатку, як і планувалося, з представниками різних соціальних та професійних груп та алеві були проведені 7 семінарів. Триває реалізація Закону про Фонди, незважаючи на деякі затримки і процедурні проблеми.

Ти мне менш, «згідно статті 24 Конституції та 12 статті Основного Закону національної освіти, дисципліна «релігійна культура і етика» в початковій і середній освіті повинна бути обов’язковою»^[82].

Що стосується місць поклоніння не мусульманських общин часто повідомляють про випадки дискримінації та адміністративної невизначеності. Протестантські та інші церкви не отримали дозвіл на отримання місця поклоніння. Свідки Єгови також стикаються з аналогічними проблемами.

Економічні і політичні права. Зроблений певний прогрес щодо захисту права жінок та гендерної рівності. Поправки до Конституції передбачають позитивні дії в інтересах жінок. «Особливо на ринку праці, для спрямовання зайнятості жінок та рівні можливості, в 2010 р. був опублікований циркуляр»^[83]. Цей циркуляр для забезпечення моніторингу та координації зайнятості жінок у створенні національного комітету, соціальних партнерів та неурядових організацій, для участі в роботі комітету, забезпечує дотримання відповідного законодавства і підготовки та реалізації політики гендерної рівності.

Парламентська комісія із забезпечення рівних можливостей для чоловіків і жінок продовжує свою роботу. «Комісія, провела ряд досліджень з таких питань як насильство щодо жінок, ранні шлюби і сексуальне домагання в школі і підготувала  доповіді та провела консультації з відповідними організаціями в тому числі і неурядовими»^[84]. Між Соціальною службою і агентствами по захисту дітей, Головним управлінням становища жінок і Генеральним Директоратом з питань безпеки, для розвитку послуг для жінок і дітей, які стали жертвами насильства в сім’ї, був підписаний тристоронній протокол. Поліція почала приймати стандартні форми від жертв, для оцінки ризиків і подальшого спрямування. Особливо на місцевому рівні продовжуються інформаційно-просвітницькі заходи для державних службовців.  Скорочуєтьсґ різниця між статями у сфері початкової освіти продовжує скорочуватися і майже закрився на національному рівні. Тим не менш, гендерна рівність та боротьба з насильством щодо жінок в Туреччині залишається основним питанням.

Що стосується участі жінок у ринку праці, відсутність достатніх засобів для догляду за дитиною і труднощі в доступі до середньої і вищої освіти, вносять свій внесок у цю ситуацію. Вільна праця і зайнятість у неформальному секторі, залишається проблемою.

«В установах для неповнолітніх, особливо безпека дівчат є підставою для занепокоєння. Досі триває різниця між статями в середній школі та інших освітніх рівнях»^[85]. В шкільних підручниках містяться заборони про роль і статус жінок.

Число притулків для жінок та інші захисні послуги обмежені. «Відносно до досліджень, проведених притулками для жінок та муніципалітетами, не існує ніякого державного контролю»^[86].

Що стосується насильства в сім’ї, у випадку Туреччини, Європейський Суд з прав людини, ще не реалізував. Суди з сімейних справ застосовують жорсткі санкції у справах, пов’язаних з побутовим насильством та вбивством на захист честі. «Апеляційний суд, у випадку вбивства честі через «несправедливу провокацію» пом’якшив вирок»^[87].

Ранні і примусові шлюби є причиною занепокоєння. Такі шлюби можуть привести до ризику репродуктивного здоров’я і домашнього насильства. Для реалізації Національного плану дії із забезпечення гендерної рівності  немає достатніх людських і фінансових ресурсів.

Щодо прав дітей було вирішено внести поправки до Конституції, щодо застосування заходів забезпечення прав дітей з порушенням принципу рівності. Ця зміна дозволить вжити позитивних заходів дискримінації для дітей.

«Відсоток дітей дошкільного віку від 4 до 5 років, зарахованих до школи склав 33% у 2008-2009 рр.»^[88], «а в 2009-2010 рр. зріс до 39%»^[89]. Відвідуваність у початковій школі (1-8 клас) збільшилась, як для дівчаток, так і для хлопчиків, різниця між статями у початковій школі майже знизилася. «В 2008-2009 рр. відсоток зарахованих до середньої школи склав 59%»^[90], «а в період з  2009 р. до 2010 р. збільшився до 65%»^[91]. Держава оплачує витрати на охорону здоров’я дітей з сімей з низькими доходами та які не охоплені системою соціального забезпечення. Поступово розширюється система сімейної.

«При міністерстві праці  і соціального захисту був створений Департамент уразливих груп»^[92]. Одним із завдань Департаменту є забезпечення координації між установами, які пов’язані  із працею дітей. Моніторинговий комітет парламенту про права дитини став більш активним. В цьому контексті був створений інтерактивний веб-сайт, де діти можуть поділитися своїми думками з членами Комітету через інтернет. Для випадків із загубленням дітей і у випадку коли діти стають жертвами, в парламенті діє комісію з розслідування. Туреччина, для реалізації Конвенції про права дитини подав доповідь до ООН.

Правосуддя у справах дітей. Антитерористичний закон від липня 2010 р. передбачає кримінальне переслідування, судом у справах неповнолітніх, дітей звинувачення у скоєнні терористичних злочинів. В цілому Закон про боротьбу з тероризмом передбачає деякі з обтяжуючих обставин для дітей.

Очікується, що термін тюремного ув’язнення для дітей, що беруть участь у мітингах і демонстраціях, зменшиться. В кожній провінції була створена система пробації і призначені психологи та соціальні працівники. Станом на 17 вересня 2010 р. 6233 дітей були умовно-достроково звільнені.

«Проте близько 200 тис. дітей, особливо дівчаток у східній та південно-східній провінціях, як і раніше не відвідують школу. Крім того коефіцієнт відвідання шкіл складає 68% хлопчиків, та 62% дівчаток»^[93]. Реалізація стратегії боротьби з насильством у навчальних закладах залишається обмеженим і вимагає перевірки. В деяких дитячих будинках та школах-інтернатах випадки насильства та зловживання отримали широке висвітлення в пресі. З метою ефективної боротьби з насильством щодо дітей необхідно взяти на себе відповідальність і забезпечити координацію між відповідними установами.

«Рівень бідності серед дітей у віці до 15 років знизився до 24,4%. Однак, цей показник на 7,3% більший загального рівня бідності»^[94]. Щодо зняття застережень, пов’язаних із Міжнародно-правовим документом, що стосується прав дітей, прогресу не було.

«Закон про захист дітей вимагає створення судів у справах неповнолітніх в 81 провінціях. До вересня 2010 р. у 30 провінціях було створено 95 судів у справах неповнолітніх, 72 з яких в експлуатації»^[95].

«Конституційні поправки щодо прав трудящих та профспілок стосувалися державних посадових осіб та інших державних службовців, визнали право на укладання колективних договорів та дисциплінарних заходів стосовно державних посадових осіб судового розгляду»^[96]. Була видалена заборона на політично мотивовані страйки, страйки за солідарність, загальні страйки, окупацію робочих приміщень, призупинення роботи ті інші форми. Економічна і  соціальна рада має конституційну основу. Указ прем’єр-міністра передбачає сприянню реалізації прав профспілок у державному секторі.

Тим не менш, права профспілок і рішення відповідають стандартам ЄС та Конвенції МОП. Двосторонні місії високого рівня МОП, закликають уряд та соціальні сторони, а також роботодавців та профспілки до примирення.

Принципи попередження дискримінації закріплений в Конституції і також підтверджується в інших законах. Проте існуюча правова база недостатньо сумісна із стандартами ЄС. Були випадки дискримінації у сфері сексуальних уподобань лесбіянок, геїв, бісексуалів та транссексуалів.

Права та захист меншин. Щодо обговорення питань пов’язаних з меншинами в країні Урядом були розроблені і проведені символічні заходи.  Тим не менш, підхід Туреччини до прав меншин лишається обмеженим. Туреччина є учасником Конвенції ООН про громадянські і політичні права. Однак щодо прав меншин та Конвенції ООН з економічних, соціальних та культурних прав, застереження щодо прав на освіту  є причиною для занепокоєння. «В 2010 р. Туреччина підписала Рамкову Конвенцію Європейської Ради із захисту національних меншин. Між Туреччиною та Верховним комісаріатом ОБСЄ у справах національних меншин  буде проведений конструктивний діалог з питань участі меншин у суспільному житті та мовлення мовами меншин»^[97].

«Статус грецької меншини не змінився. Острови Гекче (Gokceada) і Бозча (Bozcaada) продовжують стикатися із проблемами пов’язаними з освітою та правом на власність»^[98].

Культурні права. «У листопаді 2010 р.були внесені зміни до Положення Верховної Ради Радіо та Телебачення,  були усунені всі перешкоди на місцевому рівні приватних і державних каналів на мовлення курдською та іншими мовами. Було дозволено мовлення курдською та арабською мовами на 14 радіостанціях та телеканалах»^[99]. Були внесені зміни до Основоположних принципів виборів та Закону про виборчі списки, які вступили в силу 10 квітня 2010 р. Виборчі кампанії зробили можливим використання курдської мови. Тим не менш, використання іншої мови, крім турецької в політичному житті  Туреччини, відповідно до Закону про політичні партії, досі є незаконно. На практиці, діти, рідна мова яких не турецька, не можуть вивчати свою рідну мову в приватних та державних школах.

Біженці та внутрішньо-переміщені особи. У відшкодуванні збитків  через тероризм і боротьби з тероризмом з 2004 року був досягнутий прогрес.

Положення біженців та внутрішньо-переміщених осіб у міських районах як і раніше викликає занепокоєння. «У березні 2010 р. було прийнято 2 закони щодо процедури надання притулку та процесу боротьби з нелегальною міграцією»^[100]. Тим не менш, відсутність всеосяжних правових рамок біженців та шукачів притулку, скорочено надання послуг дітям цих осіб. За відсутності фінансових можливостей, не знання мови та бюрократичні перепони, тільки чверть з шукачі притулку та дітей-біженців у віці від 7 до 14 років регулярно відвідують школу.

3.3 Регіональні питання та міжнародні зобов’язання.

Мирне врегулювання прикордонних суперечок. Переговори Туреччини і Греції проводяться з 2002 р. Але активізували свої зусилля з поліпшення двосторонніх відносин в 2010 р. З 13 по 15 травня 2010 р в Афінах Прем’єр-міністр Греції Папандреу зустрівся з Прем’єр-міністром Туреччини Ердоганом. «Було підписано угоди в багатьох галузях таких як торгівля, освіта, транспорт, енергетика,культура і навколишнього середовища»^[101]. Домовилися про прийняття певної кількості нелегальних мігрантів назад до Туреччини, але угода не була реалізована. Значна кількість заяв була зроблена Грецією щодо порушення Туреччиною кордонів повітряного простору. Також були скарги щодо порушення Грецією територіальних вод.

Регіональне співробітництво. Туреччина продовжує брати активну участь у регіональних ініціативах. Є членом Регіональної Ради зі співробітництва. «Двосторонні відносини з іншими країнами та сусідніми державами-членам ЄС розвиваються в позитивному ключі. Туреччина прихильна до розвитку миру та стабільності на Західних Балканах»^[102]. Туреччина підтримує інтеграцію всіх країн регіону до Європейського Союзу та Євроатлантичні інститути. Між міністрами закордонних справ Туреччини, Сербії та Боснії і Герцеговини  проводилися регулярні тристоронні зустрічі. В квітні 2010 р. в Стамбулі відбулися переговори, три країни підписали Стамбульську декларацію, і підкреслили спільну мету щодо інтеграції в Європейський Союз.

Крім того відбулися двосторонні переговори на вищому рівні з Албанією, Македонією, Косово, Чорногорією та Сербією. У липні 2010 р. прем’єр-міністр Туреччини здійснив візит до Сербії. У вересні 2010 р. Угода про вільну торгівлю між Сербією та Туреччиною вступ в силу. 

3.4 Наявність функціонуючої ринкової економіки.

Основні елементи економіки. За останні роки владі вдалося зміцнити економічні зусилля угодами з міжнародними фінансовими інститутами, зокрема,  з Міжнародним валютним фондом (МВФ) та програмною розвитку державного політичного сектора із Всесвітнім банком.

Економічна програма підготовки до вступу, який представляють Комісії кожен рік, відображає значний прогрес у зміцненні інституційного потенціалу, стабільність в цій області  і важливі зобов’язання щодо подальшого реформування. Економічна програма 2010 р., в значній мірі опублікована на основі Середньострокової програми (ССП), яка була прийнята в середині 2009 р. Середньострокові програми Уряду, зосереджені  на відновленні економіки.

Розподіл обов’язків між державними установами, складання та визначення бюджету та визначення координації Середньострокової економічної політики ускладнюється.

Сильний інфляційний тиск і швидкозростаючий дефіцит поточного рахунку слід проводити обережно та належним чином контролювати.

Макроекономічна стабільність. За період 2004-2008 рр. економіка Туреччини зросла в середньому на 6 %, а в 2009 знизилась на 5 %. Через вплив глобальних фінансових потрясінь і внутрішньої політичної невизначеності на початку 2008 р. ріст економіки сповільнився, а ВВП виріс на 4,2%. «Темпи зростання ВВП знизилися в кінці 2008 р. до 1,9%, з 6,7% на початку 2008р»^[103].

«Через скорочення сільського господарства і ослаблення сукупного попиту ВВП у 2008 р. зріс до 6,9%, в 2007 р. ВВП складав 4,6%»^[104]. ВВП Туреччини в середньому складає 46 % по ЄС. Світова фінансова криза серйозно позначилася на економіці, інвестиціях в основний капітал і призвело до значного скорочення зовнішнього попиту. Станом на середину 2009 р. майже всі економічні показники вказують на спад економіки. «Економічне зростання в 2007 р. складав 4,7%, в 2008 р. знизився до 0,9%»^[105]. Це скорочення  в останньому кварталі 2008 р. стало більш вираженим і на початку 2009 р., а «ВВП в цей період скоротився з 14,3% до 6,5%»^[106]. Криза негативно позначилася практично в усіх секторах економіки. Фіскальна і монетарна політика і заходи стимулювання, прийняті в рамках банківського сектору допомогли зменшити негативні наслідки кризи. Тенденція зниження промислового виробництва почав у березні 2009 р. Що стосується попиту, приватне споживання і приватні інвестиції теж серйозно постраждали від кризи. У 2009 р. приватне споживання зросло на 0,3%, приватні інвестиції знизилися на 4%. «У 2008 р. експорт збільшився на 2,3%, а у першій половині 2009 р. знизився на 10,6%»^[107]. Різко знецінилися акції, до кінця першого півріччя 2009 р. знизився на 5% .

Після серйозного спаду в першій половині 2009 р., економіка Туреччини почала зростати у другій половині 2009 р., і в першій половині 2010 набираючи обертів компенсувала скорочення які відбулися в 2009 р. За останні 6 років це було найшвидше розширення внутрішнього попиту.   «Зростання реального ВВП на 2% у другій половині 2009 р. збільшився на 11% у першій половині 2010 р.»^[108], ця ситуація, яка мала місце протягом 2010 року вказує на значне відновлення. В першій половині 2010 р. було зареєстровано значне зростання в усіх секторах, в комерційному, промисловому і будівельному зростання було вище 15%. Завдяки високому внутрішньому попиту і особливо інвестицій у валових вкладень основний капітал зростає на 22% на рік. У зв’язку з серйозним збільшенням рівня імпорту внутрішнього попиту збільшився на 20%. Зовнішньоторговельний дефіцит знизився на 3.4%. Швидке зростання споживчих та комерційних кредитів продовжує зниження внутрішнього попиту.

Не зважаючи на скорочення глобальної ліквідності, Туреччина продовжує мати достатній доступ до міжнародних ринків капіталу та іноземні зобов’язання виконано. Протягом 2008-2009 рр. приплив інвестицій майже припинився, хоча прямі іноземні інвестиції були майже вдвічі менші. Не зважаючи на зниження економічної активності, зовнішній боргу приватного сектора на вересень 2009 р. залишався задовільним і перевершив всі очікування ринку на щорічній основі. «Зовнішній борг Туреччини в кінці 2008 р. знизився на 5% і на початок 2009 р. становив 40% ВВП»^[109].

Ситуація на ринку праці на 2007-2008 рр. була складною. Працездатне населення збільшилось до 700 тисяч. В результаті в період 2007-2008 рр. рівень зайнятості коливався в районі 43%. Зокрема рівень зайнятості жінок склав 24% від загальної чисельності працездатного населення. Рівень безробітті коливався в межах 10-11%.

«У зв’язку з уповільненням економічного зростання рівень безробіття різко збільшився з 9.5% в середині 2008 до 13% до середини 2009 р.»^[110]. Відповідно до відновлення економіки рівень безробіття знизився до 11 % у першій половині 2009 р. Рівень безробіття значно вище серед молодого населення, але після відновлення економіки  знизився з 24 % у 2009 р. до 20 % у 2010 р. «Рівень зайнятості збільшився з 41.6% у першій половині 2009 р.  до 44% у другій половині  2010 р.»^[111].  Працездатність жінок почала зростати у 2008 р. і станом на середину 2009 р. зросла на 1.5% з середини 2009 р., становила 24 %, хоча як і раніше на низькому рівні. Число працюючого населення збільшується приблизно на 600 тис. щороку, і це в рамках кризи, що передбачає значні проблеми для поглинання потужності на ринку праці. Через дуже сурові правила забезпечення зайнятості роботодавці не наважуються наймати нових працівників.

«Через зростання цін на продовольство та енергоносії, інфляція зросла з 8,4% у 2007 р. до 10,6% у 2008 р.»^[112].  В січні 2006 р. Центральний банк затвердив офіційну інфляційну політику, для того щоб тримати інфляційні очікування під жорстким контролем у червні 2008 р. підвищив  цілі інфляції. У червні 2008 р. для поліпшення видимості середньострокової видимості уряду, представив п’ятирічний середньостроковий бюджетний план на 2008-2012 рр. середньострокова фінансова структура прагне знизити державний борг з 39% в 2007 р. до 30% в 2012р.

«У серпні 2009 р. темп  інфляції знизився до 5.3%, порівняно з 2008 р. – 11,8%»^[113].  Виняток склали необроблені продукти та енергетика, темп інфляції знизився до 2% до серпня 2009 р.  «В період з листопада  2009 р по квітень 2010 р. інфляція збільшилася з 5.1% до 10.2%, а в серпні на 8.3%»^[114]. Враховуючи високі темпи зростання економіки реальна відсоткова політика Туреччини низька. Крім того, у першому кварталі 2009 р. турецька ліра значно знецінилася по відношенню до євро приблизно на 15%. Функціональна структура Центрального Банку управління ліквідністю в банківській системі, щоб забезпечити більш збалансований розподіл  Центрального Банку, були внесені зміни зменшити залежність від кредитів.

В останні роки Туреччина успішно реалізувала ефективну програму стабілізації банківської системи, реструктуризації підприємств, приватизація і всеосяжних структурних реформ у багатьох галузях. В грошово-кредитній та податково-бюджетній політиці, що здійснювали в період кризи, Туреччина мала успіх і вжила заходів для забезпечення відновлення економіки. Фінансова прозорість, посилення інфляції та фінансова стабільність буде підтримуватися на подальшому прогресі, раптовий зліт і падіння сценаріїв має велике значення з точки зору мінімізації ризиків. Фінансова криза серйозно вдарила по Турецькій економіці, незважаючи на попередні регулювання та нагляди, реформи принесли свої плоди на теперішній час вдалося уникнути фінансової кризи в широкому спектрі дій

Взаємодія ринкових сил. В 2007-2008 рр. вперше за багато років, особливо в області лібералізації цін був досягнутий прогрес. Незважаючи на заявлений намір, щоб державні компанії  самім встановлювали ціни, уряд як і раніше встановлював ціни на свої промислові товари. Ціни на деякі товари, вироблені державою, періодично підвищувалися.

Хоча операції з приватизації тривали, частка ВВП приватного сектору лишалася незмінною, приблизно 89%, в середині 2008 р. З 2005-2006 рр. швидкість приватизації знизився на незначний відсоток. «У період з липня 2007 р. до середини 2008 р. доходи від приватизації склали 5 млрд. євро»^[115].

Всередині 2009 р. частка ВВП в приватному секторі досяг майже 9%. Адміністрацією приватизації завершено тендр з приватизації чотирьох регіональних розподілених мереж електроенергії. Був досягнутий прогрес щодо приватизації державних банків. «У 2008 р. доходи від приватизації впали до 4.92 млн. євро, а в першому півріччі 2009 р. доходи від приватизації зменшилися приблизно на 42% і склали 1.6 млрд. євро»^[116].

Урядом була підтверджена незалежність регулюючих і наглядових сил органів. Однак, незважаючи на нормативно-правові бази, зокрема, органами державної влади, електро-і газових ринків, включаючи телекомунікації та залізничний транспорт, особливо в деяких ключових областях, як правило продовжують ідентифікувати. Туреччина, як і раніше працює у більш складних кризових умовах приватизації. Серед основних потоків приватизації є 52 дрібні гідро – електростанції, 4 цукрових  заводи і 13 портів у трьох регіонах.

Вхід і вихід з ринку. В 2007-2008 рр. для поліпшення бізнес-середовища Туреччина скоротила бар’єри для входу і виходу з ринку. Був вдосконалений комерційний процес. В 2007 р було створено близько 55 тис. нових компаній, що «відповідає збільшенню на 5% порівняно із 2006 р.»^[117]. За той же період було ліквідовано 10 тис фірм.

«У 2008 р. кількість новостворених фірм скоротилось на 6 %. З той же період число закритих фірм збільшилось на 40%»^[118]. Що стосується бізнес-середовища, деякі із спроб створити нові підприємства були досягнуті . У деяких районах, щоб прискорити митні процедури були прийнятий відповіднізакон. Тим не менш процедури ліцензування виходу на ринок і процедур банкрутства продовжує бути клопіткою. Закриття бізнесу вимагає 3.3 роки в середньому,що є проблемою для ринку.

У 2009 р. економічні умови входу і виходу на ринок були дуже ефективними. Число новостворених фірм скоротилось на 10%, кількість ліквідованих фірм збільшилась на 85%.

Правова система. Туреччина в значній мірі створила правову базу для ринкової економіки. Права власності, у тому числі досить добре функціонуюча правова система, доступна протягом декількох років. «Для реєстрації нерухомості в Туреччині необхідно 6 процедур і 6 днів»^[119]. На придбання нерухомості іноземцями, як і раніше піддаються деякі обмеження. На реалізацію комерційних контрактів, у тому числі в середньому 35 процедур і 420 днів, потрібен тривалий процес. «Тим не менш в середині 2009 р. був оголошений урядом Проект плану дій стратегії судової реформи»^[120]. Цей план показує чітке уявлення про пріоритетні напрями і цілі реформ. Спеціалізація суддів комерційного суду є недостатнім і це призводить до тривалих судових справ.

Розвиток фінансового сектору. «Банківський сектор представляє собою значну частину фінансового сектору, його частина збільшилася з 70% до 77%  за 2008-2009 рр.»^[121]. Банківський сектор, в значній мірі, і в попередні роки через значні поліпшення в регулюванні і нагляду, показали стійкість до світової фінансової кризи. Коефіцієнт ризику фінансового сектору лишається дуже сильним. Під час кризи банки підтримували більш високі коефіцієнти достатності капіталу та кредитного управління у сприянні реструктуризації кредитів сприяли тимчасові умови, а загальні умови для нових позик були тимчасово вилучені. Розмір страхового сектора за 2008-2009 рр. знизився до 2.6%, але вже в 2010 р. збільшився до 3%, стала еквівалентна розміру інвестиційних фондів.  «В Стамбульській фондовій  біржа, через значний спад, загальна капіталізація фондового ринку знизилася з 195,3 млрд. євро до 84,6 млрд. євро»^[122]. Але вже протягом  2009 р. Стамбульська фондова  біржа значно зросла. Загальна капіталізація фондового ринку майже подвоїлася, тоді як «у 2008 р. складала 19% ВВП, в 2009 р. – 37% ВВП і в 2010 р. зросла до 40% ВВП»^[123]. Концепція в банківському секторі залишається в цілому, стабільною. Тим не менш, у зв’язку із зростанням довіри споживачів та інвесторів і зниження процентних ставок у зв’язку із зростанням кредитів, регулюючим органам слід бути обережними.

3.2.2 Конкурентоспроможність в межах союзу.

Наявність функціонуючої ринкової економіки. Протягом 2007-2009 рр.  в макроекономічній стабільності зберігався серйозний економічний спад. Потрясіння на фінансових ринках і внутрішньо-політичні події додали деяку невизначеність у бізнес-середовища, в той же час показали економічну стійкість Туреччини у цей період. Інвестиційне середовище постраждало від глобальної економічної та фінансової кризи, особливо через відсутність послідовної та узгодженої середньострокової політичної бази. Сильний внутрішній попит, це забезпечення швидкого економічного відновлення після економічного спаду і це свідчить про здатність зростаючої економіки протистояти ударам. У той час, як економіка продовжує відновлюватися, різке зниження реальних процентних ставок, реалізація структурних реформ, необхідних Туреччині для вирішення хронічних структурних проблем, пропонує прекрасну можливість.

Людський і фізичний капітал. В 2007-2008 рр. влада продовжувала застосовувати «Національний план розвитку (2007-2013)», яка є частиною Програми освітньої реформи 2007 та 2008 років. В цій програмі є два ключові елементи в галузі освіти: модернізація та реформування. З одного боку, у відповідь на вимогу збільшити пропускну здатність освіти, з іншого, спрямувати на зміцнення системи освіти. «Близько 40% молодих людей до 20-24 років навчалися в середній школі, але 10% дітей шкільного віку в початковій школі не зареєстровано»^[124]. Реформи і збільшення витрат на освіту позитивно впливають на участь в освіті. В 2007 р. коефіцієнт зарахованих до школи збільшився особливо серед дівчат, хоча проблема ще залишається. Через відчуження і недостатню підготовку, на ринку праці було досягнуто незначний прогрес щодо виправлення невідповідності між попитом і пропозицією. В травні 2008 р. Уряд прийняв пакет, який створює стимули для зайнятості молоді, жінок та інвалідів. Цей пакет спрямований на зниження внесків на соціальне забезпечення. Хоча результати поліпшуються, якість освіти залишається важливою проблемою в Туреччині. «Обов’язкова освіта (8 років) збільшилася на 10% і склала 97 % ; середня освіта збільшилася до 58% з 56%; університетські показники збільшилися з 19%  до 20%»^[125].  В 2010 р. був прийнятий Дев’ятий план розвитку на 2007-2013, одним з найважливіших елементів програми  є реформа освіти. Ця програма, яка стосується навчання, модернізації та реформ, виявляє два пріоритетні, збільшення попиту на освіту і підвищення освітньої системи. Внески у вищу освіту, все ще залишається низьким за міжнародними стандартами. «44% молодих людей у віці 20-24 роки вступають в університет»^[126], цей показник на 8 пунктів вище ніж у 2006 р.

Внутрішні і зовнішні інвестицій стабільні. В 2007- на початку 2008 р. приватні валові вкладення в основний капітал зросли на 5%. Приплив прямих іноземних інвестицій на початку 2008 р. впав до 2%.

Протягом багатьох років  інвестиції в інфраструктуру були заблоковані через зміцнення державних фінансів і зниження пріоритетних витрат. Недостатня економічна діяльність інфраструктури під постійною загрозою. З цієї причини уряд Південно-Східної Анатолії прийняв програму на 2008-2012 рр. щодо інвестицій в інфраструктуру в розмірі 8,9 млрд. євро. І ініціативи нового уряду спрямовані на збільшення інвестицій в інфраструктуру. Крім того, акціонери  Європейського банку реконструкції та розвитку, отримали рішення працювати в Туреччині. Це рішення підтримала Комісія ЄС та акціонери. Підтримка ЄБРР сприятиме подальшому розвитку Туреччини та реформуванню.

«Загальний обсяг інвестицій, як частка ВВП зріс у 2008 р до 22%, в порівнянні з 2007 р – 21,5%»^[127], однак у зв’язку з кризою, яка була викликана великими зниженнями приватних інвестицій, загальний обсяг інвестицій до ВВП значно знизився за 2008-2009 рр. Приплив прямих іноземних інвестицій, чому сприяла приватизація електричних мереж, на початку 2009 р. збільшилася. Інвестиції в інфраструктуру, необхідність консолідації державних фінансів і нездатність скоротити витрати з більш низьким пріоритетом не були зроблені протягом багатьох років. Разом з тим у 2007 і 2008 рр. в області інфраструктури, а особливо дороги та нафтопроводи, був досягнуто незначний прогрес. Протягом 2008-2009 рр. була відкрита високошвидкісна залізнична лінія між Анкарою та Ескішехір. Найбільш важливим є міжурядова угода Nabucco, яка була підписана в липні 2009 р. Nabucco, проект газопроводу який здійснюватиме передачу природнього газу з Каспійського регіону і Близького Сходу до Туреччини і ЄС. З точки зору енергетичної безпеки Туреччина та ЄС, Nabucco має стратегічне значення.

Під час кризи, інвестиції в валове нагромадження на основний капітал зменшилося, а в 2009 р. скоротився на 3%, скоротивши приблизно до 20%  ВВП. «Тим не менш, зростання інвестицій у першому півріччі 2010 р. склав 22%. Номінальний ВВП становить близько 15% приватного капіталу»^[128]. В результаті приватизації електроенергетичного сектора в 2009 р. залишаючись відносно високим приплив іноземних інвестицій у першому півріччі 2010 р. знизився приблизно на 20% в порівнянні з 2009 р. У той же час склад прямих іноземних інвестицій відновлюється, більше трьох чвертей з них зосереджені в області інфраструктури, послуг  та оборонної промисловості. У 2009 р. і в 2010 р. зокрема, інвестиції в інфраструктуру, включаючи дороги та проекти нафтопроводу, був досягнутий певний прогрес в області енергопостачання і недостатньо розвинена інфраструктура, особливо в плані  відновлення економіки виділялася, як блокуючий фактор.

Сектори і структури підприємства. «Частка сільського господарства в 2007 р. знизився на один пункт і склав 26,5%. Частка послуг збільшилася до 48% від загального числа робочої сили. Відносний розмір сільського господарства  знизився в 2007 р. до 7,7% з 8,3% в 2006 р. Промисловий сектор (включаючи будівництво) залишився стабільним – 31%»^[129]. Секторальний перехід від сільського господарства до послуг триває. Малі та середні підприємства мають недостатній доступ до фінансових ресурсів і часто працюють у тіньовій економіці. У деяких галузях, таких як телекомунікація підтримується реструктуризація та приватизація. У приватному секторі, сильне зростання продуктивності показує, що процес реструктуризації значною мірою є упішним.

Багато в чому збереглися регулюючі і наглядові органи. Що стосується лібералізації ринків, цінових механізмів, певний прогрес був досягнутий в енергетичному секторі  і сільському господарстві . У результаті спаду економіки в сільському і промисловому секторах тимчасово зрушення були скасовані. «З грудня 2007 р. до грудня 2008 р. частка сільського господарства в загальній зайнятості збільшилася з 23,7% до 24%, а у сфері послуг з 49,5% до 50,2%»^[130]. Вже з грудня 2008 р. до грудня 2009 частка сільського господарства збільшилася з 24% до 24,7%, а частка сектору послуг лишилася стабільною – 50%»^[131].  В 2008-2009 рр. сфера промисловості (з 21%до 19,7%) та сфера будівництва (з 5,5% до 5,4%) зіткнулися зі спадом  їх відносної частки від загальної зайнятості. «А в 2010 р.  частка  промислового  і  будівельного сектору скоротилася на 1,5%»^[132].  Багато нових заходів були включені для поліпшення доступу Малих і Середніх підприємств (МСП) до фінансових ресурсів. Тим не менш, «частка МСП у загальному обсязі кредитів банківського сектору впала з 27,7% у грудні 2007 р. до 23% у лютому 2008 р»^[133]. «А вже в кінці 2008 р. знизилася з 23%  до 21,4% у грудні 2009 р. Проте до 31 березня 2010 р тільки 7 підприємств Малого та Середнього бізнесу отримали кредитні гарантії в розмірі 500 млн. євро»^[134]. Через податки і витрати політики і недоліків в реалізації чинного законодавства розвиваються неформальні сектори, які лишаються серйозною проблемою. Таким чином Туреччина з метою боротьби з неформальною економікою прийняла Комплексний  план дій.

Конкурентоспроможність держави. Політика державних закупівель продовжує страждати від негативних винятків законодавства. Незважаючи на новий Торговий кодекс Туреччини, було досягнуто підвищення прозорості в приватному секторі і у стандартах бухгалтерського обліку. Для зменшення відхилень  На підтримку держави був досягнутий відчутний прогрес. Через нестачу прозорості в процесі прийняття рішень, ще важко оцінити обґрунтованість і послідовність індивідуальних рішень. Крім того, після впровадження різних пакетів фіскальних стимулів, деякі з ключових секторів з точки зору розміру та важливості державної підтримки, різко зросла. Державна підтримка для того, щоб зменшити викривлення і прозорий механізм моніторингу, відсутність сприятливої політики, продовжує чинити негативний вплив на конкуренцію та конкурентоспроможність економіки.

Економічна інтеграція з ЄС. Відкритість торгівлі Туреччини незначно зросла. «Експорт та імпорт товарів і послуг у 2007 р. складав 60% ВВП. Частка експорту в ЄС  збільшилася з 56% у 2006 р. до 56,4% у 2007 р. Частка імпорту і загальному обсязі з країн ЄС впав з 42,6% до 40,4%»^[135]. Основною причиною цього є зростання рахунку за імпорт енергоносії Туреччини в країни не члени ЄС. Інвестори з країн ЄС, хоча і з більш повільними темпами, продовжували вкладати значні кошти в Туреччину. Частка прямих іноземних інвестиції з країн ЄС, які були зареєстровані в 2006 р. склала 82%, цей показник знизився в 2007 р. приблизно на дві третини. На початку 2008 р. приплив прямих іноземних інвестицій зменшився до 53%. У 2007 р. ВВП на душу населення в ЄС в середньому складало 43,3%. «Частка ЄС у загальному обсязі зовнішньої торгівлі Туреччини в 2008 р. склав 41,4%, в 2009 р. цей показник збільшився до 42,6%»^[136]. «У порівнянні з 2007 р. (56%)  у 2008 р. тільки 48% експорту Туреччина відправила до ЄС»^[137], а «в 2009 р. цей показник знизилася до 46%»^[138]. Протягом 2009-2010 рр. Туреччина знайшла канали для диверсифікації експорту в інші регіони. «Експорт Туреччини до Африканських і Близькосхідних держав у 2008 р. склав 10%, а в 2009 р. збільшився до 20%»^[139]. «Імпорт з ЄС у 2008 р. склав 9%, тоді як імпорт з іншими країнами збільшився на 25%»^[140]. Туреччина стала менш залежною від ЄС, направляючи частину торгівлі в інші сусідні країни. Приплив прямих іноземних інвестицій до Туреччини з країн ЄС продовжує бути дуже значним. «У 2008 р. загальна частка прямих іноземних інвестицій в рамках ЄС  складала 75%, а в 2009 р. збільшилася до 80%»^[141]. Така ситуація у відносинах між Туреччиною та ЄС вказує на існування взаємної економічної залежності.

Таким чином, підводячи підсумки, можна зробити такий висновок, що в багатьох галузях Турецького законодавство був досягнутий значний прогрес. Тим не менш Туреччині необхідно прикласти ще багато зусиль щодо адаптації до ЄС.

Поправки до конституції є правильним кроком в цьому напрямку. Зміни в області  судової влади, основних законів і державного управління  відповідають числу пріоритетів Партнерства приєднання. Конституційні поправки, відповідно до європейських стандартів шляхом впровадження правових норм є ключовим чинником. Однак прогрес в області здійснення політичних і конституційних реформ невеликий.  Що стосується місцевого самоврядування, передачі повноважень і зміцнення місцевих механізмів управління, включаючи широкий ряд питань ще належить вирішити. Напружені відносини між державними органами блокують належне функціонування політичних інститутів і продовжує мати негативний ефект. В області реформ державного управління зафіксований обмежений прогрес. Система державної служби потребує модернізації.

Починаючи з 2002 р. Туреччина домоглася значного прогресу в реформуванні військово-цивільних відносин. Туреччина консолідує реформи, прийняті в останні роки і, як і раніше, прихильна до подальших реформувань в цій галузі, що має велике значення. Туреччина, як країна-кандидат членства, має домагатися більшої підзвітності та прозорості у веденні справ безпеки.  Створення Вищої ради суддів і прокурорів та обмеження повноважень військових судів є позитивним кроком у прийнятих конституційних поправках. Прийняття стратегії судової реформи і процес консультацій з усіма зацікавленими сторонами, а також заходи вжиті щодо збільшення штатів і фінансування є позитивним кроком. Тим не менш ці зусилля мають бути продовжені. Одним із пріоритетів у галузі судової реформи є Партнерство приєднання.

Завдяки розвитку  стратегії по боротьбі з корупцією і Плану Дій та створенню комітету з нагляду і контролю за здійсненням, був досягнутий прогрес у виконанні пріоритетів щодо Партнерства приєднання. Тим не менш, корупція все ще широко поширена в багатьох областях.

Тривають позитивні тенденції для запобігання катування та жорсткого поводження. Судові рішення щодо зусиль по боротьбі з безкарністю за порушення прав людини, не отримали достатнього розгляду. Можливості для правової допомоги є недостатніми з точки зору обсягу та якості наданих послуг. Існує ефективний механізм моніторингу для забезпечення вирішення проблем.

Велика кількість позовів, поданих проти журналістів і тиск на засоби масової інформації, підриває свободу преси на практиці. Турецьким законодавством не повною мірою забезпечено свободу вираження поглядів.

Правова база про свободу об’єднання значною мірою сумісні зі стандартами ЄС. Тим не менш, асоціації відчувають труднощі у виконанні законодавчих вимог і деякі з них непропорційно піддаються контролю.

Як правило продовжують демонструвати повагу до свободи совісті. Однак, діалоги з Алеві та Немусульманами поки не дали результату. Релігія меншин продовжує стикатися із загрозою екстремістських людей.

Забезпечення прав жінок та гендерної рівності існує в якості основного закону. Тим не менш, впровадження гендерної рівності та забезпечення прав жінок, як і раніше є ключовим питаннями для Туреччини. Вбивства честі, ранні та примусові шлюби і насильство в сім’ї щодо жінок залишаються серйозними проблемами

Був досягнути прогрес у правах дітей, правосудді у справах неповнолітніх та різниці між статями у сфері початкової освіти. Тим не менш, подальше зміцнення органів необхідні зусилля у всіх областях в тому числі освіта, дитяча праця, охорона здоров’я, правосуддя щодо неповнолітніх, а також адміністративного потенціалу та координації.

Поправки до Конституції розширюють права громадських об’єднань. Однак, відповідно до стандартів ЄС і конвенції МОП в існуючій правовій основі є серйозні обмеження. Продовжуються зусилля по зміцненню прав профспілок та боротьби с дискримінацією.

Підхід до меншин в Туреччині залишається обмеженим. У відповідності з європейськими стандартами не було приділено повну увагу мові, культурі та основним правам, ці права  досі не захищені. У 2010 р почалося мовлення телеканалів курдською та арабською мовами. Тим не менш існує обмеження на використання іншої мови окрім турецької в політичному житті, освіті та громадських послугах.

Відшкодування збитків внутрішньо-переміщених осіб, як і раніше є. Загальнонаціональної стратегії Уряду, щодо поліпшення становища внутрішньо-переміщених осіб ще немає.

Після початку глобальної економічної кризи, в результаті спаду внутрішнього та зовнішнього попиту, економіка Туреччини різко скоротилася, особливо в першій половині 2009 р . Але Турецька економіка показала високу надійність в умовах кризи. Вплив кризи швидко утилізувався і з середини 2009 р. почала зростати з високою швидкістю. Зовнішній дисбаланс значно знижено, доступ до зовнішнього фінансування для приватних і для державних секторів продовжує залишатися відкритим. Разом із скороченням економічної активності у 2008 р. різко зросло безробіття. Умови на ринку праці стали все більш складними. Рівень безробіття залишився на високому рівні у відповідності з докризовим періодом.

В основному через тиск обумовлений енергоносіями і нестабільної  економічної діяльності істотно знизився курс турецької ліри. Тим не менш, тенденції макроекономічної стабільності все ще тривають і можуть забезпечити сильні фінансові якорі для сприяння підтримці макроекономічної стабільності.

З 2007 р. до 2010 р. був досягнутий значний прогрес у приватизації. Деякий прогрес був досягнутий у покращенні взаємодії ринкових сил . Незважаючи на деякі уповільнення через зовнішні обставини, процес приватизації прогресував. Фінансовий сектор продемонстрував раніше проведеним реформам опір, навіть в умовах кризи.

Поява кризи не поставила під загрозу функціонування ринкових механізмів Туреччини. Як і раніше лишається функціонуюча ринкова економіка. Хоча були прийняті в достатній мірі реформи, ситуація на ринку  праці лишається особливо складною.

Був досягнутий певний  прогрес на шляху до поліпшення людського і фізичного капіталу країни. Підписання міжурядової угоди  Nabucco, у 2009 р., є важливим економічним і стратегічним розвитком.

Процес структурних перетворень в 2007-2010 рр., особливо в галузі приватизації йшло відносно добре. Криза не сповільнила структурні зміни в економічній активності, навіть навпаки. Незважаючи на безліч нових ініціатив Уряду Туреччини, економічна криза ускладнює доступ до фінансування для Малих та Середніх підприємств та сповільнює галузеві перетворення турецької економіки. Несприятливий вплив держави на конкуренцію та конкурентоспроможність, як і раніше є відсутність прозорості.

В 2007 р. ЄС був найбільшим торговельним та інвестиційним партнером Туреччини. Торгівля та економічна інтеграція з ЄС залишається на високому рівні. Але Туреччина демонструючи дивовижну гнучкість, диверсифікувала свою торгівлю на нові ринки. Туреччина має можливість урізноманітнити торгівлі на ринки і тим самим частково пом’якшити наслідки кризи.

 РОЗДІЛ ІV: ОСОБЛИВОСТІ ПОЗИЦІЙ НИЗКИ ЄВРОПЕЙСЬКИХ КРАЇН ЩОДО ТУРЕЧЧИНИ

4.1 Прихильники членства Туреччини в ЄС.

Ще в 1999 р. на саміті в Гельсінкі Європейська рада, визнавши за Туреччиною статус країни-кандидата, оголосила, що її слід розглядати, як і будь-яку іншу країну-кандидата. Тому в самій Туреччині очікували, що тривалість переговорного процесу і його результати будуть залежати в першу чергу від виконання копенгагенських критеріїв, прийняття корпусу законодавства ЄС та інших оголошених умов вступу. Численні прихильники вступу в ЄС були повні оптимізму.

До початку саміту в Копенгагені (12-13 грудня 2002 р.) держави-члени Євросоюзу по-різному розглядали прагнення Туреччини визначити дату початку офіційних переговорів щодо її вступу в ЄС. Прагнення Туреччини щодо початку переговорів підтримали США, Великобританія та Греція,підтримку обіцяли також Іспанія, Португалія та Італія^[142].

Однак, «Єдина Європа» у багатьох аспектах залишається неоднорідною. Всередині ЄС сформувалися два угруповання, що представляють прихильників і противників членства Туреччини в ЄС. До прихильників належать Великобританія (де і лейбористи, і консерватори виступають за прийом Туреччини, вважаючи, що ця держава буде мостом між ЄС і мусульманськими країнами), середземноморські держави — Італія, Португалія, Іспанія, а також Греція, нормалізували свої відносини з Туреччиною. За членство Туреччини виступають і нові члени ЄС^[143].

На саміті в Люксембурзі (3 жовтня 2005 р.) прийнято рішення про початок офіційних переговорів про вступ до організації, яке стало суттєвим прогресом у відносинах між Туреччиною і ЄС. У ході переговорів вибухнув конфлікт щодо визнання урядом Туреччини Республіки Кіпр. У результаті втручань США, які завдяки декільком телефонним розмовам змогли вплинути на думку Австрії та Кіпру, переговори були початі^[144].

ЗМІ та турецькі політики, схильні підкреслювати негативні повідомлення  з Європи, сприяючи посиленню в турецькому суспільстві почуттів образи і обурення, зниження громадської підтримки самої ідеї вступу до Євросоюзу. «Як виявили опитування Євробарометра, число турків, які вважають, що членство в ЄС позитивно вплине на країну, впала з більш ніж 70% у 2005 р. до 42% восени 2008 р. При цьому ЄС втрачає важелі впливу на Туреччину як раз в той момент, коли Туреччина перетворюється на реальну регіональну силу. Водночас у 2006 р. 59% громадян держав-членів ЄС не підтримали Туреччини, зокрема в Австрії проголосував 81% населення проти – найбільше в ЄС, а в Румунії – 66% населення за вступ Туреччини»^[145].

«Турецька Республіка посідає важливу геополітичну роль, що визначається вигідним географічним положенням країни і контролем над доступом до регіонів, що багаті на енергоносії. Глобальне значення цих регіонів випливає з того факту, що тут зосереджено понад 70% світових енергоресурсів»^[146]. Звідси таке важливе місце цього регіону в світовому господарстві, а його постійна нестабільність має негативний вплив на міжнародну безпеку. Тому прийняття Туреччини до складу ЄС може вплинути на зміцнення політичного та економічного впливу країн Заходу в Центральній Азії з огляду на те, що в минулому Туреччина мала значний вплив у цьому регіоні та дуже тісні зв’язки з окремими центрально-азійськими країнами. Завдяки цьому будуть зрівноважені і навіть зменшені впливи Росії та Китаю в регіоні.

«Потрібно підкреслити, що «відвернення» від Європейського Союзу і підтримка зв’язків, в основному економічних та торгівельних, з іншими мусульманськими країнами не мали б  позитивного впливу, ні на зовнішню політику Туреччини, ні на її соціально-економічний розвиток»^[147]. Крім того, зміцнення співпраці турецької влади з країнами Заходу призведе до виникнення незадоволення серед інших мусульманських держав і можливо заохотить їх до такого роду співпраці.

У контексті зусиль турецького керівництва, направлених на вступ Туреччини до ЄС, як повноправного члена, особливе значення здобули двосторонні економічні і політичні зв’язки держави із членами Євросоюзу, насамперед із тими які мають найбільший економічний і політичний вплив.

Особливу увагу треба приділити Великобританії, вона виступає За прийняття Туреччини до ЄС, і тверді позиції з цього приводу мав прем’єр-міністр Тоні Блер, який заявив, «що, прийнявши Туреччину в ЄС, збудується міст в ісламський світ, а такі мости зараз важливі як ніколи. Великобританія вбачає сильну підтримку в Туреччині, як у членові ЄС. Британський міністр закордонних справ Девід Міллібенд заявив у вересні 2007 р. про необхідність бачення Туреччини як члена ЄС. Туреччина є суттєвим торговельним партнером Великобританії, а вона, у свою чергу, є одним із найбільших турецьких експертів. Варто зазначити, що саме Великобританія виступила найбільшим фаворитом та лобістом Анкари в усіх перипетіях із владою Брюсселя»^[148]. (246)

Прем’єр-міністра Великої Британії Девід Камерон висловив невдоволення повільним перебігом переговорів щодо вступу країни до Європейського Союзу. На його переконання, Туреччина може стати «потужною європейською державою», яка наблизить ЄС до Близького Сходу. «Виступаючи у турецькому парламенті, в липні 2010 р. пан Камерон висловив намір «проторувати шлях» Туреччини до ЄС, оскільки країна життєво важлива для загальноєвропейської економіки, безпеки та дипломатії. «Європейський Союз без Туреччини буде не сильнішим, а слабшим, не безпечнішим, а навпаки, не багатшим, а біднішим. Я тут, щоб оголосити, що я — За членство Туреччини в ЄС. І я за те, щоб за нього змагатися», — сказав він»^[149]. Пан Камерон запропонував запровадити тимчасові обмеження щодо права громадян Туреччини жити і працювати у Британії. Так як це було зроблено щодо болгар та румунів після того, як їхні країни приєдналися до ЄС.

Середземноморські європейські країни – Іспанія, Португалія, Італія – теж займають позиції за вступ Туреччини, незважаючи на серйозну опозицію католицької церкви. Прем’єр-міністр Португалії Педру Сантана Лопес заявив у ході саміту, що членство багатонаціональної країни з 80-мільйонним населенням, яка чимось нагадує Португалію, збагатить Європу. Ці держави звертають увагу на участь Туреччини в боротьбі з незаконною міграцією та організованою злочинністю. До того ж військовий потенціал Турецької Республіки міг би значно посилити європейську оборонну політику та політику безпеки.

Європа побоюється, що у разі відмови Туреччині у набутті членства вона почне значно більше, ніж раніше, ідентифікувати себе зі своїми близькосхідними сусідами. «Тим часом прийняття Туреччини до Співтовариства могло б привести до порозуміння між християнським та мусульманським світом, що в подальшому може допомогти у розв’язанні історичних конфліктів, у пропагуванні миру і стабільності, а також вплинути на суспільно-економічний та політичний розвиток усього регіону»^[150].

В першій половині 2010 р. в ЄС головувала Іспанія. На зустрічі з головою уряду Туреччини Реджепом Таїпом Ердоганом 22 лютого 2010 р., прем’єр-міністр Іспанії Хосе Луїс Родрігес Сапатеро пообіцяв, що в період іспанського головування в Євросоюзі сприятиме прискоренню переговорів щодо вступу Туреччини. «Ми цілком підтримуємо ідею вступу Туреччини до ЄС і маємо намір запропонувати Єврокомісії відкрити найближчим часом чотири глави переговорного процесу: з питань економіки, оборони, продовольчої безпеки та охорони здоров’я», — заявив Сапатеро. На думку іспанського прем’єра, вступ Туреччини до Євросоюзу може зіграти важливу роль для стабільності міжнародного порядку та розширення потенціалу Євросоюзу»^[151].

«Канцлер Герхард Шредер із прем’єр-міністром Італії Сильвіо Берлусконі зробили спільну заяву і виступили за початок переговорів з Анкарою без затримки»^[152]. «Туреччина має стратегічне значення для Європейського Союзу, й Італія працюватиме над тим, щоб переконати в цьому решту членів ЄС. Така позиція прем’єр-міністра Італії Сильвіо Берлусконі, яку він висловив на зустрічі з прем’єр-міністром Туреччини Таїпом Ердоганом^[153].

Польща, яка вступила в ЄС 1 травня 2004 р., досить обережно ставиться до прагнення Туреччини інтегрувати до Європейського Союзу, адже вважає, що вона є занадто великою країною і ЄС не зможе поглинути її. Однак Варшава неодноразово заявляла про свою підтримку щодо турецького членства в ЄС.

Скандинавські країни в основному виступають за стримане «так» Туреччині. Щодо прибалтійських країн, а також Словенії, Болгарії, Мальти, то їхні позиції не чіткі.

На спільній, із турецьким колегою Алі Бабаджаном, прес-конференції глава МЗС Греції підкреслила, що, на її думку, вступ Туреччини в ЄС дає величезний шанс Афінам і обіцяє всьому регіону «стабільність і розвиток». «Бакоянніс заявила також, що Греція підтримує вступ Туреччини в ЄС, оскільки це надзвичайно важливо для миру у всьому регіоні»^[154].

Греція і Туреччина підписали десятки взаємовигідних угод у різноманітних сферах, починаючи з торгівлі й енергетики та закінчуючи охороною навколишнього середовища й боротьбою з організованою злочинністю. «Немає жодних сумнівів у тому, що міцні двосторонні зв’язки корисні для економіки й безпеки Греції. У результаті Греція й Туреччина співпрацювали під час гуманітарної місії в Косово і спільно діяли у врегулюванні кризи в Ізраїлі та Палестині. Стратегічний союз між Грецією й Туреччиною допоміг запобігти поширенню насильства в Іраку на сусідні країни та створив базу для ближчих відносин між Туреччиною та ЄС»^[155].

Прихильники вступу Туреччини до ЄС  підкреслюють важливе місце країни в НАТО, участь її у боротьбі з міжнародним тероризмом та врегулюванні близькосхідного питання. «Саме тому до членства Туреччини в Співтоваристві закликають Сполучені Штати Америки, вказуючи на можливу небезпеку від того, що країна «відвернеться» від Заходу і перейде до мусульманського радикалізму»^[156].

Внаслідок набуття Туреччиною повноправного членства в Європейському Союзі збільшиться група прихильників співпраці зі США в рамках НАТО, а в зв’язку з цим зміцниться співпраця по лінії НАТО-ЄС. На думку американської адміністрації, членство Туреччини в ЄС стане причиною розвитку нафто-та газопроводів для транспортування на Захід каспійських та чорноморських енергоресурсів. Тим більше, що Туреччина прагне стати стратегічним економічним партнером Європи і США шляхом перетворення в транспортний коридор, по якому до Європи будуть іти енергоресурси Каспію.

Причини, по яких консерватори США і Великобританії так наполегливо лобіюють якнайшвидший прийом Туреччини в ЄС, в ряді європейських ЗМІ пояснюють бажанням Вашингтона і Лондона послабити Євросоюз. На думку політичних оглядачів, розширення Євросоюзу за рахунок ісламської країни, за масштабами і значенням можна порівняти з Францією, могло б ослабити зв’язки всередині альянсу. А в цьому сьогодні вкрай зацікавлена американська дипломатія, адже чим більше протиріч серед партнерів Євросоюзу, тим легше управлятися з ними окремо. У Лондона,з приходом до влади консервативних євроскептиків, спонукальні мотиви практично аналогічні, відзначають аналітики в Парижі та Берліні.

Так що «турецький вірус» може найсерйознішим чином позначитися на «здоров’ї Євросоюзу», якщо враховувати, що біля його дверей крім Туреччини зібралася досить значна черга з претендентів на вступ. Це Хорватія, Ісландія, Македонія, Албанія, Чорногорія і Сербія. Євросоюз  і без того важкокеруюча, що красномовно продемонструвала грецька криза, має всі шанси повісити собі на шию нові проблеми.

За словами міністра закордонних справ Швеції Карла Більда, «22 з 27 країн-членів ЄС в різній мірі підтримують заявку Туреччини на членство. Для цього є ряд причин. По-перше, впродовж кількох десятиліть Туреччина вже є асоційованим членом ЄС і партнером Європи в рамках таких європейських і трансатлантичних структур, як Митний союз, Рада Європи, НАТО та ін. По-друге, вона розташована на життєво важливих геостратегічних перехрестях. По-третє, ЄС широко співпрацює з Туреччиною в питаннях торгівлі та імміграції. По-четверте, в нинішніх умовах різко зростає значення Туреччини та її роль у вирішенні енергетичних проблем ЄС, оскільки вона є ключовою країною-транзитером, через територію якої повинен, зокрема, пройти газопровід «Nabucco» ^[157]. Як зазначила у ході свого недавнього візиту до Туреччини в березні 2010 р. канцлер ФРН А. Меркель, «Туреччина вкрай важлива для Євросоюзу з економічної, культурної та наукової точок зору»^[158].

4.2 Противники членства Туреччини в ЄС.

До консенсусу між країнами-членами щодо Туреччини дуже далеко. Погляди на питання прийняття її до ЄС протилежні. Європейська сім’я підходить до межі розколу. Бельгія, Люксембург, Велика Британія, Італія, Угорщина виступають за прийняття Туреччини до ЄС. Однак позицію Франції проти підтримують Німеччина, Австрія, Нідерланди та Кіпр. «Австрія — єдина держава в ЄС, яка рішуче виступає проти прийняття Туреччини, головним чином з історичних причин, для Франція і Німеччина вступ Туреччини означає зміну їх позицій в Раді ЄС»^[159].  Щодо позиції більшості країн-новачків, то вони в основному збігаються позиціями старих членів ЄС, аби не загострювати відносини із ними.

Ряд європейських лідерів (серед яких були керівники Німеччини, Франції, Австрії) виступили із заявами, де давалася інша інтерпретація вже узгоджених домовленостей. У суспільній думці сумніви в обгрунтованості процесу приєднання Туреччини до ЄС перетворилися на свого роду віддушину, через яку виходили масова занепокоєність імміграцією, занепокоєння за робочі місця, страхи щодо ісламу і загальна незадоволеність ситуацією в ЄС. Деякі політики висловлювали думку, що Туреччина є по суті неєвропейської країною. Тому, навіть якщо вона виконає всі умови, її все одно не можна приймати, тому що в протилежному випадку Євросоюз опиниться затопленим турецькими мігрантами і стане некерованим ^[160].

Супротивники прийому Туреччини спробували в першу чергу дати гранично широке тлумачення «рамок для переговорів», на основі яких в жовтні 2005 р. почалися переговори про членство Туреччини в ЄС. У цьому документі чітко говориться, що «колективної метою переговорів є приєднання». Однак ряд європейських лідерів акцентує увагу на іншому положенні: «Ці переговори є нелімітований за часом процес, результат якого не може бути заздалегідь гарантований»^[161]. Зокрема, Тьєррі де Монбріаль зазначив: «Подібні переговори носять зазвичай дуже затяжний і детальний характер. А коли мова йде про настільки велику і складну країну, як Туреччина, очевидно: тривалість і навіть результат переговорів важко передбачити заздалегідь»^[162]. Така інтерпретація означала, що на переговорах ЄС і Туреччини може йтися не лише про членство, а й про інші альтернативні варіанти. Деякі країни почали висловлюватися на користь «привілейованого партнерства» або «особливих відносин».

Одним із найбільших противників вступу Туреччини виступає Франція. Колишній президент Франції Валері Жискар д’Естен заявив, що «виступає проти членства Туреччини, оскільки в неї інша культура, інший підхід, інший спосіб життя»^[163].

Ось як роз’яснював сенс цієї ідеї державний секретар з європейських справ Жан-П’єр Жуйє: «Позиція Франції полягає в наступному: між Туреччиною і ЄС повинні бути дуже тісні відносини, які можуть розвиватися аж до приєднання Туреччини до ЄС. Але на цьому шляху має бути важливий етап привілейованого партнерства»^[164]. Найбільш жорсткими прихильниками ідеї «привілейованого партнерства» показали себе канцлер Німеччини А. Меркель і президент Франції Н. Саркозі.

Проте жоден з прихильників цієї формули так і не зміг розкрити зміст такого «привілейованого партнерства». Більш того, будучи членом НАТО, Туреччина вже інтегрована майже в усі загальноєвропейські інститути, від Європейського суду з прав людини та Організації з безпеки і співробітництва в Європі до футбольних ліг. Позицію Анкари висловив головний турецький парламентер Егемен Багиш: «Сам вираз «привілейоване партнерство» є дуже образливим. Тому що його не існує. Відсутні будь-які правові підстави для нього. Туреччина прийме тільки повне членство, не більше і не менше. Я прочитав 100 тисяч сторінок acquis communautaires. У них нічого крім членства. Там немає альтернативи членству. Вона просто не існує »^[165].

Перед переговорами у 2004 р. міністр фінансів Ніколя Саркозі (теперішній президент), якого вважають «престолонаслідником» Жака Ширака, потім міністр закордонних справ Мішель Барньє, а за ними і сам президент Жак Ширак оголосили про те, що їхня країна винесе питання вступу Туреччини до ЄС на всенародний референдум. Така консолідована позиція французького керівництва свідчить про те, що рішення Парижа справді залежатиме від волевиявлення народу. За останніми соціологічними опитуваннями прагнення Анкари вступити до ЄС підтримують лише 26% французів, 61% — проти»^[166]. Президент Франції Ніколя Саркозі висловився проти вступу Туреччини до ЄС: «Я завжди був проти вступу Туреччини в ЄС, — зазначив він. Якщо питання про вступ Туреччини до Євросоюзу стане на порядок денний у період мого президентства у Франції, — сказав він, — то я призначу референдум»^[167]. За його словами, «Туреччина не належить до Європи».  Одночасно Саркозі зазначив, що не вважає референдум обов’язковим у всіх випадках, коли йдеться про кандидатів в ЄС.

Франція при Ж. Ширака також була досить лояльна до Туреччини, а при Н. Саркозі кардинально змінила орієнтири^[168]. У своєму інтерв’ю каналу «Євроньюс», даному 29 січня 2010 напередодні відкриття мовлення турецькою мовою, Р. Ердоган відзначив цей факт: «На жаль, деякі країни-члени ЄС діють нечесно. Ось де виникає проблема.  Вони намагаються загнати Туреччину в кут умовами, які не існують в нормативних актах спільноти. А це неправильно. Потрібно мати на увазі, що ми, керівники, смертні, але це не відноситься до націй. Негативне ставлення якого-небудь лідера до іншої країни може погіршити сприйняття народом цієї країни даного керівника. Пан Саркозі деколи робить речі, які зрозуміти нелегко »^[169].

У сприйнятті турецької сторони поведінка європейських лідерів виявилося в явному протиріччі з усіма попередніми рішеннями і зобов’язаннями ЄС, а це саме по собі ставить під питання надійність Євросоюзу та його вірність принципу «договори мають дотримуватися». Як і при будь-яких переговорах, процес прийняття Туреччини до ЄС є за визначенням нелімітовані в часі і не може вважатися завершеним, якщо та чи інша зі сторін не задоволена його кінцевим результатом. «У даному випадку процес адаптації EU acquis communautaires з тисячами регламентів, з точки зору турецького керівництва, має мало сенсу, якщо мова не йде про повноправне членство» ^[170]. Підміна мети переговорів, якою для Анкари спочатку було і є повноправне членство в ЄС, якимись альтернативними домовленостями, може серйозно вплинути на ідейно-політичний розклад усередині Туреччини і привести до наростання євроскептицизму і розпалювання націоналістичних настроїв у цій мусульманській країні.

Ряд держав-членів ЄС зробили формальні і неформальні дії, націлені проти самого переговорного процесу. Як відзначає Е. Багиш, «п’ять розділів заблоковано Францією, три — Австрією і Німеччиною, вісім — рішенням Європейської ради, прийнятим в грудні 2006 р., формально через відмову Туреччини в повному обсязі реалізувати Анкарський протокол. Кіпр намагається запобігти початок переговорів по розділам енергетики та освіти »^[171]. Має місце і неформальне блокування інших розділів. Так, 11 розділів призупинено в Раді країнами-членами з політичних причин. Таким чином, більше половини з 35 розділів, за якими ведуться переговори, блоковано або одним, або декількома державами-членами ЄС. Франція публічно заявила, що вона стане на заваді відкриттю переговорів по п’яти ключовим розділам. Нинішнє французьке керівництво відкрито виступає проти членства Туреччини та впевнене, що Анкарі слід було б запропонувати «партнерство», а не «інтеграцію»^[172]. Заблоковані розділи переговорів включають три найбільш важливі області спільних дій Туреччини і ЄС — зовнішні відносини, енергетику, політику в області безпеки і оборони. І це відбулося незважаючи на те, що в 2008 р. Туреччина сама приєдналася до 109 з 124 спільних заяв, декларацій і демаршів ЄС, і не дивлячись на її участь у важливих місіях ЄС в Боснії і Герцеговині та Косові.

Тим не менш, європейським політикам, що протистоїть прийому Туреччини, вдалося багато в чому розмити дух рішення Гельсінкського саміту Європейської ради 1999 р., проголосив застосуванні до Туреччини «тих же критеріїв, які застосовуються щодо інших країн-кандидатів» ^[173].

Настільки суперечлива поведінка ЄС дезорієнтує Анкару. Особливий психологічний ефект мало усвідомлення турками того факту, що європейці віддали перевагу державі колишнього радянського блоку, свого давнього союзника по НАТО і не оцінили все більш помітних досягнень Туреччини в сфері економіки і соціального прогресу.

Напередодні зустрічі Туреччини з ЄС у жовтні 2004 р. канцлер Австрії Вольфган Шюссель заявив, що ця країна ніколи не буде повноправним членом спільноти і Євросоюзу варто ще раз подумати, чи готовий він до подальшого розширення. Свою позицію австрійці аргументують тим, що більшість громадян європейських країн виступають проти повноцінного членства Туреччини. І тому, за словами міністра закордонних справ Австрії Урсула Пласника, його країна порушує проблему, яка турбує не тільки австрійців. Міжнародні спостерігачі пояснюють таку різку позицію Австрії її незадоволенням у зв’язку з тим, що Хорватія, яка значно більше відповідає європейським стандартам, може бути прийнята у ЄС після Туреччини^[174].

Люксембурзький прем’єр-міністр вважає, що якщо Євросоюз рухатиметься в напрямку 35 чи навіть 40 членів, то потрібно встановити нову форму членської інтенсивності.

Про недоречність прийняття Туреччини неодноразово заявляв прем’єр-міністр Данії Андрес Фог Рассмусен. Влада Данії, як і Австрії, вважає, що «замість повноправного членства варто надати статус лише привілейованого партнерства»^[175] (129).

Одним із головних аргументів, якими оперують противники вступу Туреччини до ЄС, є економічна сторона. На їхню думку, ЄС просто буде не в змозі оплатити таке злиття, оскільки Туреччина одна потребує стільки ж коштів, скільки всі десять країн, що вступили до ЄС 1 травня 2004 р. Рівень турецької економіки далекий від європейського. Туреччина продовжує залишатися небагатою країною з великим розривом у рівні життя між жителями великих міст та селянами, що живуть, як правило, за середньовічними стандартами. Для того,щоб підтягнути Туреччину до європейських стандартів життя, будуть потрібні величезні й постійні зусилля з перерозподілу коштів від європейських платників податків, які будуть виснажувати Європу без гарантії на успіх у Туреччині. Єврокомісар із питань внутрішнього ринку ЄС Фріц Болкештейн, відомий своїми різкими висловлюваннями, заявив, що вступ Туреччини призведе до «внутрішнього вибуху ЄС». Експерти з Лондонської школи економіки підрахували, що «Євросоюз в перші роки, після прийняття в нього Туреччини, доведеться щорічно витрачати до 11% союзного бюджету на адаптацію турецької економіки й соціальної сфери до стандартів ЄС»^[176]. Крім того, якщо Туреччина приєднається до Євросоюзу, то громадянами ЄС стануть ще 80 млн. чоловік. Туреччина, як учасник Євросоюзу з найчисельнішим населенням, матиме найбільше число представників у Європейському парламенті. У Раді Європи вона буде на одному рівні з нинішньою Великобританією. Її зовнішні інтереси будуть домінувати в Європі. Туреччина є занадто великою для Європи, щоб її поглинути.

Водночас найбільшу стурбованість у постійних країн-членів ЄС викликає питання нормалізації турецько-кіпрських відносин. Північний Кіпр перебуває під контролем Туреччини. Південний Кіпр має тісні зв`язки з Грецією та у 2004 році ввійшов до ЄС. Мирні переговори між двома частинами острова за участю Туреччини з 2008 року велися під егідою ООН, проте поки що не мали успіху. Завершення переговорів та мирне вирішення конфлікту є однією з умов для вступу Туреччини до ЄС.  Зокрема, вони вимагають, щоб Туреччина вже незабаром визнала Республіку Кіпр і відкрила їй свої морські та повітряні гавані. В іншому разі погрожують перервати з нею переговори.

Слід зазначити, що раніше Брюссель не вважав необхідність визнання Туреччиною Кіпру неодмінною умовою прийняття Анкари в ЄС. «Однак Туреччина навідріз відмовляється це робити, хоча й уклала митний союз зі всіма країнами, які нещодавно вступили до ЄС, виконавши таким чином його умови. Прем’єр-міністр Туреччини Реджеп Таїп Ердоган, пояснюючи позицію Анкари з кіпрського питання, неодноразово заявляв, що не має наміру визнавати Кіпр»^[177].

Туреччина погрожує заморозити відносин з Європейським Союзом, якщо Республіка Кіпр обійме пост голови Євросоюзу в 2012 році. Прем’єр-міністр Реджепом Таїп Ердоган в жовтні 2011 р. заявив, «що Туреччина не бажає мати дипломатичні відносини з так званою «державою», оскільки Анкара не визнає суверенітет «Грецького Кіпру». Ердоган підкреслив, що Анкара виступає за об’єднання Кіпру в єдину державу, і тільки тоді можна говорити про головування в ЄС. Прем’єр-міністр також попередив що Туреччина «буде приймати жорсткі відповідні заходи», якщо Нікосія буде продовжувати подальший пошук нафти і газу в Середземному морі»^[178].

А найбільше пересічних європейців турбує релігійна сторона, адже населення Турецької Республіки є мусульманами. Фріц Болкештейн заявив, що в разі, «якщо Туреччина принесе із собою ісламізацію Європи, то перемога над Османською імперією в 1683 р. була марною»^[179]. Європейський Союз – світське об’єднання, критерії членства в ЄС не обумовлюють конфесійної належності кандидатів на вступ, до проекту Євроконституції не включено фрази про те, що саме християнські цінності є одним з основних факторів, які об’єднали  Європу, але у свідомості європейців та європейська ідентичність, що склалася історично, є оплотом саме християнської цивілізації. 56% французів заявляють, що вони проти вступу Туреччини до ЄС саме з принципових міркувань. Європейська ідентичність сьогодні й так похитнулася після прийняття нових країн, однак вступ Туреччини бачиться пересічним європейцям як тотальна загроза її існуванню.

Ще однією умовою вступу Туреччини до ЄС Брюссель називає визнання Анкарою, геноцидом, масове вбивство вірмен в Османській імперії на початку ХХ століття. Для Туреччини ж, яка заперечує, що геноцид вірменського народу дійсно був, це питання завжди було вкрай вразливим, і особливо зараз, коли вона має намір стати членом ЄС. «Якщо така велика країна як Туреччина визнає темні сторінки своєї історії і, зокрема, геноцид вірмен, Франція та Вірменія вважатимуть це великим кроком вперед», – сказав Саркозі»^[180].

Особливого розгляду заслуговують відносини між Туреччиною та Німеччиною – відносини європейського гіганта, який традиційно підтримує різносторонні зв’язки з Туреччиною і є однією із впливових держав на євразійському геополітичному просторі найбільш вірним, але спірним союзником Заходу. Позиція ФРН при підготовці угоди про асоціацію Туреччини з ЄЕС і при розробці принципів та механізму асоціації визначалася сукупністю військово-політичних й економічних міркувань. І саме це забезпечило найбільш прихильне ставлення ФРН з усіх країн-членів ЄЕС до асоціації з Туреччиною ^[181](186). Німеччина, яка останнім часом стала однією з лідерів і ледве не найбільш активною прихильницею інтеграції в межах ЄС, відіграє провідну роль стосовно Туреччини з країнами Союзу. Більше того, рівень контактів між двома країнами дає змогу говорити про досить значне місце Німеччини в системі зовнішніх зв’язків Туреччини. Зі всіх країн ЄС тільки ФРН має настільки масштабні, багатогранні і комплексні зв’язки. Причому, якщо відношення ЄС і Туреччини мають певний дисбаланс на користь Євросоюзу, то по лінії ФРН – Туреччина вони значно збалансовані (багато в чому за рахунок діаспори). Інакше кажучи, зацікавленість Німеччини у збереженні гарних відносно із Туреччиною значно вищі, ніж у ЄС загалом. Відповідно до цього, Анкара прагне заручитися підтримкою Німеччини у своєму прагненні якнайшвидше ввійти в ЄС. Така підтримка була обіцяна туркам неодноразово на різних рівнях. Вважається, що ФРН багато в чому сприяла підписанню угоди про митний союз Туреччини з ЄС у березні 1995 р. Водночас у Німеччині не існує єдиної думки з питання вступу Туреччини в ЄС. Залежно від того, яка партія чи коаліція партій перебуває при владі в Німеччині, позиції влади може мінятися від цілковитої підтримки до принципового бажання замінити можливе повноправне членство Туреччини в ЄС на «привілейоване партнерство»^[182].

Німеччина виступає за всебічне зближення Туреччини з Європою, проте членство цієї країни в ЄС в даний час неможливо. «Ми всіляко зацікавлені в тому, щоб такий стратегічно важливий партнер, як Туреччина, орієнтувався на Європу», — заявив міністр закордонних справ ФРН Гідо Вестервелле»^[183]. Берлін виступає за виконання договорів та угод, які допускають можливість вступу Туреччини до ЄС, але в даний час неможливо.

Канцлер Німеччини Ангела Меркель вважає, що Туреччині ще рано ставати повноправним членом Євросоюзу. «Ми не хочемо втрачати таку важливу країну. Туреччина важлива для нас, нам потрібні тісні відносини», — зазначила канцлер Німеччини»^[184]. Також А. Меркель підкреслила, що Брюссель має знайти засоби й шляхи для того, щоб вибудувати тісні політичні відносини з Анкарою.

В.:Антитурецькі настрої європейських лідерів індуктували свої погляди громадській думці таких країн, як Австрія, Німеччина, Франція. Там має місце явна кореляція між спадами в підтримку членства Туреччини в ЄС і антитурецькі виступами керівних діячів. У Німеччині в період перебування при владі соціал-демократа Г. Шредера, Туреччині виявлялася підтримка, а з приходом А. Меркель (ХДС) стався поворот на 180 градусів.

У ряді інших країн, чиї лідери робили упор на вигодах від зближення з Туреччиною, більшою мірою збереглася підтримка вступу Туреччини в ЄС. Це ознака того, що багато європейців коливаються, не маючи чіткої позиції. Деякі турбували європейських громадян проблеми, пов’язані з питаннями вільного переміщення турецьких робітників, надання субсидій сільському господарству і формування структурних фондів, що вже стали предметом постійних обговорень і поступово втрачають свою гостроту. Чим більш відкритими будуть дебати з цих проблем, тим краще.

Такі позиції Європи, які є на сьогодні, штовхають Туреччину на укладання союзів із її традиційними регіональними суперниками – Росією й Іраном. Ці три держави, кожна з яких дуже важлива для Європи, були суперниками протягом багатьох століть. Отже, союз між ними здається майже неможливим. І все ж Європа ризикує створити для себе небезпеку. Усередині Туреччини опитування громадської думки засвідчує, що розчарування в Європі посилюються, тоді як Іран розглядається з дедалі більшим схваленням. Почуття відчуження стосовно Заходу поширюється, а дипломатичні відносини Туреччини з Росією досягли небаченої досі близькості.

Позиції прихильників вступу Туреччини до Євросоюзу мотивуються здебільшого тим, що Туреччина важлива для ЄС у плані європейської безпеки, звернувши увагу на регіон на східному фланзі Європи – Іран, Ірак, Сирія, конфлікт на Близькому Сході, Середня Азія і Південний Кавказ, ісламський тероризм, еміграція та загрози поставкам енергії в Європу. Захист інтересів Європи в цей час означає встановлення міцного зв’язку з Туреччиною як наріжного каменю регіональної безпеки. Прихильники, крім того, підкреслили важливе місце Туреччини в НАТО та її участь у боротьбі з міжнародним тероризмом. Важливим також є участь Туреччини у вирішенні близькосхідного питання.

ВИСНОВКИ

Таким чином, підводячи підсумки бачимо що, до рубежу 50-60-х років США почали втрачати колишні домінуючі позиції в системі зовнішніх зв’язків Туреччини, поступаючись країнам Західної Європи. Як видається, рівень економічної взаємодії, досягнутий між Туреччиною та європейськими країнами до зазначеного періоду, у поєднанні з продовженням кемалістського курсу на європеїзацію країни, забезпечував передумови, що підштовхнули Туреччину до спроби перекладу цього співробітництва на рівень інтеграційного зближення з країнами ЄЕС.

За роки, що минули з підписання Анкарського договору, відносини Туреччини і ЄЕС переживали злети і падіння, періоди успішної реалізації намічених інтеграції і практично повного припинення діалогу, після того, коли до влади в результаті військового путчу прийшли військові.

За минулі півстоліття зазнала змін мета, яку спочатку переслідувала Туреччина. Спочатку це було членство в Митному союзі — його Туреччина отримала в 1995 р. Але до того моменту багато що змінилося — ЄЕС перетворилося на Європейський союз (ЄС), місце Римського договору (1957 р.) зайняв Маастрихтський договір (1992 р.), — і просте перебування в Митному союзі без повноправного членства в Євросоюзі вже не задовольняло Туреччину. Боротьбу за приєднання до ЄС як повноправного члена вона повела ще з 1987 р., коли тодішній прем’єр-міністр і «творець турецького економічного дива» Тургут Озал подав відповідну заявку. Але за наступне десятиліття, незважаючи на геополітичне становище країни, її стратегічне значення для Заходу і багаторічне членство в НАТО, Туреччина змогла домогтися досить скромних результатів. Час істотних зрушень настав лише наприкінці 1990-х років.

Усе ж таки існує велика кількість позитивних моментів в інтеграційному процесі країни. Інтеграція Туреччини до Співтовариства сприяє, зокрема, зміцненню демократії і суспільно-економічній модернізації країні. Пристосування до стандартів ЄС вплине також на зміни в системі реалізації політичної влади всередині країни, в якій значна роль належить армії, особливо у внутрішній та зовнішній політиці. Існує великий шанс, що завдяки позитивним змінам у країні буде запроваджено демократичну політичну систему, що передбачатиме поважання прав людини й основних прав громадян. Важливими у політиці Співтовариства щодо Туреччини є два основних елементи – геостратегічне положення країни та стан її сучасного економічного розвитку.

Таким чином, підводячи підсумки, можна зробити такий висновок, що в багатьох галузях Турецького законодавство був досягнутий значний прогрес. Тим не менш Туреччині необхідно прикласти ще багато зусиль щодо адаптації до ЄС.

Поправки до конституції є правильним кроком в цьому напрямку. Зміни в області  судової влади, основних законів і державного управління  відповідають числу пріоритетів Партнерства приєднання. Конституційні поправки, відповідно до європейських стандартів шляхом впровадження правових норм є ключовим чинником. Однак прогрес в області здійснення політичних і конституційних реформ невеликий.  Що стосується місцевого самоврядування, передачі повноважень і зміцнення місцевих механізмів управління, включаючи широкий ряд питань ще належить вирішити. Напружені відносини між державними органами блокують належне функціонування політичних інститутів і продовжує мати негативний ефект. В області реформ державного управління зафіксований обмежений прогрес. Система державної служби потребує модернізації.

Починаючи з 2002 р. Туреччина домоглася значного прогресу в реформуванні військово-цивільних відносин. Туреччина консолідує реформи, прийняті в останні роки і, як і раніше, прихильна до подальших реформувань в цій галузі, що має велике значення. Туреччина, як країна-кандидат членства, має домагатися більшої підзвітності та прозорості у веденні справ безпеки.  Створення Вищої ради суддів і прокурорів та обмеження повноважень військових судів є позитивним кроком у прийнятих конституційних поправках. Прийняття стратегії судової реформи і процес консультацій з усіма зацікавленими сторонами, а також заходи вжиті щодо збільшення штатів і фінансування є позитивним кроком. Тим не менш ці зусилля мають бути продовжені. Одним із пріоритетів у галузі судової реформи є Партнерство приєднання.

Завдяки розвитку  стратегії по боротьбі з корупцією і Плану Дій та створенню комітету з нагляду і контролю за здійсненням, був досягнутий прогрес у виконанні пріоритетів щодо Партнерства приєднання. Тим не менш, корупція все ще широко поширена в багатьох областях.

Тривають позитивні тенденції для запобігання катування та жорсткого поводження. Судові рішення щодо зусиль по боротьбі з безкарністю за порушення прав людини, не отримали достатнього розгляду. Можливості для правової допомоги є недостатніми з точки зору обсягу та якості наданих послуг. Існує ефективний механізм моніторингу для забезпечення вирішення проблем.

Велика кількість позовів, поданих проти журналістів і тиск на засоби масової інформації, підриває свободу преси на практиці. Турецьким законодавством не повною мірою забезпечено свободу вираження поглядів.

Правова база про свободу об’єднання значною мірою сумісні зі стандартами ЄС. Тим не менш, асоціації відчувають труднощі у виконанні законодавчих вимог і деякі з них непропорційно піддаються контролю.

Як правило продовжують демонструвати повагу до свободи совісті. Однак, діалоги з Алеві та Немусульманами поки не дали результату. Релігія меншин продовжує стикатися із загрозою екстремістських людей.

Забезпечення прав жінок та гендерної рівності існує в якості основного закону. Тим не менш, впровадження гендерної рівності та забезпечення прав жінок, як і раніше є ключовим питаннями для Туреччини. Вбивства честі, ранні та примусові шлюби і насильство в сім’ї щодо жінок залишаються серйозними проблемами

Був досягнути прогрес у правах дітей, правосудді у справах неповнолітніх та різниці між статями у сфері початкової освіти. Тим не менш, подальше зміцнення органів необхідні зусилля у всіх областях в тому числі освіта, дитяча праця, охорона здоров’я, правосуддя щодо неповнолітніх, а також адміністративного потенціалу та координації.

Поправки до Конституції розширюють права громадських об’єднань. Однак, відповідно до стандартів ЄС і конвенції МОП в існуючій правовій основі є серйозні обмеження. Продовжуються зусилля по зміцненню прав профспілок та боротьби с дискримінацією.

Підхід до меншин в Туреччині залишається обмеженим. У відповідності з європейськими стандартами не було приділено повну увагу мові, культурі та основним правам, ці права  досі не захищені. У 2010 р почалося мовлення телеканалів курдською та арабською мовами. Тим не менш існує обмеження на використання іншої мови окрім турецької в політичному житті, освіті та громадських послугах.

Відшкодування збитків внутрішньо-переміщених осіб, як і раніше є. Загальнонаціональної стратегії Уряду, щодо поліпшення становища внутрішньо-переміщених осіб ще немає.

Після початку глобальної економічної кризи, в результаті спаду внутрішнього та зовнішнього попиту, економіка Туреччини різко скоротилася, особливо в першій половині 2009 р . Але Турецька економіка показала високу надійність в умовах кризи. Вплив кризи швидко утилізувався і з середини 2009 р. почала зростати з високою швидкістю. Зовнішній дисбаланс значно знижено, доступ до зовнішнього фінансування для приватних і для державних секторів продовжує залишатися відкритим. Разом із скороченням економічної активності у 2008 р. різко зросло безробіття. Умови на ринку праці стали все більш складними. Рівень безробіття залишився на високому рівні у відповідності з докризовим періодом.

В основному через тиск обумовлений енергоносіями і нестабільної  економічної діяльності істотно знизився курс турецької ліри. Тим не менш, тенденції макроекономічної стабільності все ще тривають і можуть забезпечити сильні фінансові якорі для сприяння підтримці макроекономічної стабільності.

З 2007 р. до 2010 р. був досягнутий значний прогрес у приватизації. Деякий прогрес був досягнутий у покращенні взаємодії ринкових сил . Незважаючи на деякі уповільнення через зовнішні обставини, процес приватизації прогресував. Фінансовий сектор продемонстрував раніше проведеним реформам опір, навіть в умовах кризи.

Поява кризи не поставила під загрозу функціонування ринкових механізмів Туреччини. Як і раніше лишається функціонуюча ринкова економіка. Хоча були прийняті в достатній мірі реформи, ситуація на ринку  праці лишається особливо складною.

Був досягнутий певний  прогрес на шляху до поліпшення людського і фізичного капіталу країни. Підписання міжурядової угоди  Nabucco, у 2009 р., є важливим економічним і стратегічним розвитком.

Процес структурних перетворень в 2007-2010 рр., особливо в галузі приватизації йшло відносно добре. Криза не сповільнила структурні зміни в економічній активності, навіть навпаки. Незважаючи на безліч нових ініціатив Уряду Туреччини, економічна криза ускладнює доступ до фінансування для Малих та Середніх підприємств та сповільнює галузеві перетворення турецької економіки. Несприятливий вплив держави на конкуренцію та конкурентоспроможність, як і раніше є відсутність прозорості.

В 2007 р. ЄС був найбільшим торговельним та інвестиційним партнером Туреччини. Торгівля та економічна інтеграція з ЄС залишається на високому рівні. Але Туреччина демонструючи дивовижну гнучкість, диверсифікувала свою торгівлю на нові ринки. Туреччина має можливість урізноманітнити торгівлі на ринки і тим самим частково пом’якшити наслідки кризи.

Антитурецькі настрої європейських лідерів індуктували свої погляди громадській думці таких країн, як Австрія, Німеччина, Франція. Там має місце явна кореляція між спадами в підтримку членства Туреччини в ЄС і антитурецькі виступами керівних діячів. У Німеччині в період перебування при владі соціал-демократа Г. Шредера, Туреччині виявлялася підтримка, а з приходом А. Меркель (ХДС) стався поворот на 180 градусів.

У ряді інших країн, чиї лідери робили упор на вигодах від зближення з Туреччиною, більшою мірою збереглася підтримка вступу Туреччини в ЄС. Це ознака того, що багато європейців коливаються, не маючи чіткої позиції. Деякі турбували європейських громадян проблеми, пов’язані з питаннями вільного переміщення турецьких робітників, надання субсидій сільському господарству і формування структурних фондів, що вже стали предметом постійних обговорень і поступово втрачають свою гостроту. Чим більш відкритими будуть дебати з цих проблем, тим краще.

Такі позиції Європи, які є на сьогодні, штовхають Туреччину на укладання союзів із її традиційними регіональними суперниками – Росією й Іраном. Ці три держави, кожна з яких дуже важлива для Європи, були суперниками протягом багатьох століть. Отже, союз між ними здається майже неможливим. І все ж Європа ризикує створити для себе небезпеку. Усередині Туреччини опитування громадської думки засвідчує, що розчарування в Європі посилюються, тоді як Іран розглядається з дедалі більшим схваленням. Почуття відчуження стосовно Заходу поширюється, а дипломатичні відносини Туреччини з Росією досягли небаченої досі близькості.

Позиції прихильників вступу Туреччини до Євросоюзу мотивуються здебільшого тим, що Туреччина важлива для ЄС у плані європейської безпеки, звернувши увагу на регіон на східному фланзі Європи – Іран, Ірак, Сирія, конфлікт на Близькому Сході, Середня Азія і Південний Кавказ, ісламський тероризм, еміграція та загрози поставкам енергії в Європу. Захист інтересів Європи в цей час означає встановлення міцного зв’язку з Туреччиною як наріжного каменю регіональної безпеки. Прихильники, крім того, підкреслили важливе місце Туреччини в НАТО та її участь у боротьбі з міжнародним тероризмом. Важливим також є участь Туреччини у вирішенні близькосхідного питання.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Ankara Anlaşması – 12 eylül 1963 [Електронний ресурс] // Ankara Anlaşması – 12 eylül 1963. – Офіційний сайт Міністерства Зовнішніх Справ Туреччини. — Режим доступу: http://www.mfa.gov.tr/turkiye-ile-avrupa-ekonomik-toplulugu-arasinda-bir-ortaklik-yaratan-anlasma-_ankara-anlasmasi_-12-eylul-1963-.tr.mfa
2. Declaration of the EU on Financial Cooperation (6 March 1995) [Електронний ресурс] // Declaration of the EU on Financial Cooperation (6 March 1995).  —  Офіційний сайт Міністерства Зовнішніх Справ Туреччини. – Режим доступу: http://www.mfa.gov.tr/declaration-of-the-eu-on-financial-cooperation-_6-march-1995_.en.mfa
3. Ek Protokol [Електронний ресурс] // Ek Protokol — Офіційний сайт Департаменту Європейського Союзу в Турецькій Республіці. — Режим доступу: http://www.abgs.gov.tr/files/ardb/ek_protokol.pdf
4. Katma Protokol — 23 Kasım 1970[Електронний ресурс]  // Katma Protokol — 23 Kasım 1970. – Офіційний сайт Міністерства Зовнішніх Справ Туреччини. — Режим доступу: http://www.mfa.gov.tr/avrupa-ekonomik-toplulugu-ile-turkiye-arasinda-ortaklik-iliskisi-kurulmasina-dair-anlasmaya-katma-protokol—23-kasim-1970.tr.mfa
5. Türkiye 1998 İlerleme Raporu [Електронний ресурс] // Türkiye 1998 İlerleme Raporu.  –  Офіційний сайт Департаменту Європейського Союзу в Турецькій Республіці. – Режим доступу: http://www.abgs.gov.tr/files/AB_Iliskileri/AdaylikSureci/IlerlemeRaporlari/turkiye_ilerleme_rap_1998.pdf
6. Türkiye 1999 İlerleme Raporu [Електронний ресурс] // Türkiye 1999 İlerleme Raporu.  –  Офіційний сайт Департаменту Європейського Союзу в Турецькій Республіці. – Режим доступу: http://www.abgs.gov.tr/files/AB_Iliskileri/AdaylikSureci/IlerlemeRaporlari/turkiye_ilerleme_rap_1999.pdf
7. Türkiye 2000 İlerleme Raporu [Електронний ресурс] // Türkiye 2000 İlerleme Raporu.  –  Офіційний сайт Департаменту Європейського Союзу в Турецькій Республіці. – Режим доступу: http://www.abgs.gov.tr/files/AB_Iliskileri/AdaylikSureci/IlerlemeRaporlari/turkiye_ilerleme_rap_2000.pdf
8. Türkiye 2001 İlerleme Raporu [Електронний ресурс] // Türkiye 2001 İlerleme Raporu.  –  Офіційний сайт Департаменту Європейського Союзу в Турецькій Республіці. – Режим доступу: http://www.abgs.gov.tr/files/AB_Iliskileri/AdaylikSureci/IlerlemeRaporlari/turkiye_ilerleme_rap_2001.pdf
9. Türkiye 2002 İlerleme Raporu [Електронний ресурс] // Türkiye 2002 İlerleme Raporu.  –  Офіційний сайт Департаменту Європейського Союзу в Турецькій Республіці. – Режим доступу: http://www.abgs.gov.tr/files/AB_Iliskileri/AdaylikSureci/IlerlemeRaporlari/turkiye_ilerleme_rap_2002.pdf
10. Türkiye 2003 İlerleme Raporu [Електронний ресурс] // Türkiye 2003 İlerleme Raporu. – Офіційний сайт Департаменту Європейського Союзу в Турецькій Республіці. – Режим доступу: http://www.abgs.gov.tr/files/AB_Iliskileri/AdaylikSureci/IlerlemeRaporlari/turkiye_ilerleme_rap_2003.pdf
11. Türkiye 2004 İlerleme Raporu [Електронний ресурс] // Türkiye 2004 İlerleme Raporu. – Офіційний сайт Департаменту Європейського Союзу в Турецькій Республіці. – Режим доступу: http://www.abgs.gov.tr/files/AB_Iliskileri/AdaylikSureci/IlerlemeRaporlari/turkiye_ilerleme_rap_2004.pdf
12. Türkiye 2005 İlerleme Raporu [Електронний ресурс] // Türkiye 2005 İlerleme Raporu. – Офіційний сайт Міністерства Зовнішніх Справ Туреччини. – Режим доступу: http://www.mfa.gov.tr/turkiye-ve-avrupa-birligi.tr.mfa
13. Türkiye 2006 İlerleme Raporu [Електронний ресурс] // Türkiye 2006 İlerleme Raporu. – Офіційний сайт Міністерства Зовнішніх Справ Туреччини. – Режим доступу: http://www.mfa.gov.tr/turkiye-ve-avrupa-birligi.tr.mfa
14. Türkiye 2007 İlerleme Raporu [Електронний ресурс] // Türkiye 2007 İlerleme Raporu. – Офіційний сайт Міністерства Зовнішніх Справ Туреччини. – Режим доступу: http://www.mfa.gov.tr/turkiye-ve-avrupa-birligi.tr.mfa
15. Türkiye 2008 İlerleme Raporu [Електронний ресурс] // Türkiye 2008 İlerleme Raporu. – Офіційний сайт Міністерства Зовнішніх Справ Туреччини. – Режим доступу: http://www.mfa.gov.tr/turkiye-ve-avrupa-birligi.tr.mfa
16. Türkiye 2009 İlerleme Raporu [Електронний ресурс] // Türkiye 2009 İlerleme Raporu. – Офіційний сайт Міністерства Зовнішніх Справ Туреччини. – Режим доступу: http://www.mfa.gov.tr/turkiye-ve-avrupa-birligi.tr.mfa
17. Türkiye 2010 İlerleme Raporu [Електронний ресурс] // Türkiye 2010 İlerleme Raporu. – Офіційний сайт Міністерства Зовнішніх Справ Туреччини. – Режим доступу: http://www.mfa.gov.tr/turkiye-ve-avrupa-birligi.tr.mfa
18. European Strategy for Turkey – The Commission’s Initial Operational Proposals (Brussels, 4 March 1998) [Електронний ресурс] // European Strategy for Turkey – The Commission’s Initial Operational Proposals (Brussels, 4 March 1998). – Офіційний сайт Міністерства Зовнішніх Справ Туреччини.  – Режим доступу: http://www.mfa.gov.tr/european-strategy-for-turkey—the-commission_s-initial-operational-proposals-_brussels_-4-march-1998_.en.mfa
19. Türkiye Cumhurıyet Anayasası 1982 [Електронний ресурс] // Türkiye Cumhurıyet Anayasası   —  Офіційний сайт Парламенту Туреччини.  – Режим доступу: http://www.tbmm.gov.tr/anayasa/anayasa_2011.pdf
20. Ulusul Programı 2008 yılı [Електронний ресурс] // Ulusul Programı 2008 yılı. — Офіційний сайт Департаменту Європейського Союзу в Турецькій Республіці. — Режим доступу: http://www.abgs.gov.tr/index.php?p=42260&l=1
21. 1/95 Sayılı Ortaklık Konseyi Kararı (Gümrük Birliği Kararı) [Електронний ресурс] // 1/95 Sayılı Ortaklık Konseyi Kararı (Gümrük Birliği Kararı). — Офіційний сайт Міністерства Зовнішніх Справ Туреччини.  – Режим доступу: http://www.mfa.gov.tr/1-95-sayili-ortaklik-konseyi-karari-gumruk-birligi-karari.tr.mfa

 Автореферати

1. Кудряшова Ю. С. Проблемы взаимодействия Турции и ЕС после подписания Маастрихтского договора 2007 Москва
2. Кунаков В. В. Турция и ЕС: проблемы экономической интеграции 1998 Москва http://dissertation1.narod.ru/avtoreferats/avtoref56.htm
3. Набиева А. Р. Внутриполитическая борьба Турции по вопросу о вступлении страны в ЕС: 80-е гг. ХХ – начала ХХІ вв. http://www.dissercat.com/content/vnutripoliticheskaya-borba-v-turtsii-po-voprosu-o-vstuplenii-strany-v-es-80-e-gg-xx-nachalo-
4. Побединский И. М. Геополитические аспекты дальнейшего расширения Европейского Союза на примере Турции. 2009 Санкт-Петербург

 Книги

1. Ігнатьєв П.М. Країнознавство. Країни Азії: Навч. пос./ П.М. Ігнатьев. – Чернівці: Книги – ХХІ, 2006. – 206 с.
2. Киреев Н. Г. История Турции ХХ в. / Н. Г. Киреев // ИВ РАН: Крафт+: [мон. / ред. Г.В. Миронова ]. – М., 2007. — 608 с.
3. Кунаков В.В. Турция и ЕС: проблемы экономической интеграции / В.В. Кунаков. — Інститут вивчення Ізраїлю і Близького Сходу. – М: 1999. – 123 с.
4. Поцхверия Б.М. Внешняя політика Турции в 60-х -80-х гг. ХХ ст. / Б.М. Поцхверия // Наука: [мон. / під ред. Н.Г. Киреев]. – Москва., 1986. – 294 с.
5. Пророченко Н.О. Туреччина:історія культура, географія: / Навчальний посібник для вищих навчальних закладів / Н.О. Пророченко. – Київ: «Світ знань». —   – 232 с.
6. Ahmet Davutoğlu. Stratejik Derinlik: Türkiye’nin Uluslararası Konumu. – Режим доступу: http://www.amazon.com/gp/product/B004LYNDEQ/ref=olp_product_details?ie=UTF8&me=&seller=
7. Erik Faucompret, Jozef Konings “Turkish accession to the EU: satisfying Copenhagen criteria – Режим доступу: http://books.google.com.ua/books?id=uQ8-UHLJRCgC&printsec=frontcover&hl=uk&source=gbs_atb#v=onepage&q&f=false
8. Lenore G. Martin, Dimitris Keridis “The future of Turkish foreign policy”. – Режим доступу: http://books.google.com.ua/books?id=ANDseq7d9OMC&printsec=frontcover&hl=uk&source=gbs_atb#v=onepage&q&f=false
9. Mehmet Uğur, Nergis Canefe “Turkey and Eurupean integration: accession prospects and issues – Режим доступу: http://books.google.com.ua/books?id=wb4xAxGbNKoC&hl=uk&source=gbs_similarbooks
10. Ziya Öniş Fikret Şenses “Turkey and the global economy: neo-liberal restructuring and integration in the post-crisis era”. – Режим доступу: http://books.google.com.ua/books?id=LD6EXzDIkhgC&dq=The%20ability%20of%20Turkey%20to%20assume%20the%20obligations%20of%20membership&hl=uk&source=gbs_similarbooks

 Публікації

1. Безуглий В. Сучасні перспективи Туреччини та країн Західних Балкан щодо вступу до ЄС [Електронний ресурс] / В. Безуглий // Науковий вісник Черновецького університету. – 2009. — Вип. 434. – С. 124-132. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/natural/vchnu/Gegraf/2009_434/Bezuglyi.pdf
2. Богуславска-Каня И. Позиция Европейского союза по вопросу о начале акцессионных переговоров с Турцией / И. Богуславска-Каня // Европа. — — т. 4. — № 3(12). — С. 31-36.
3. Бредихин О. Политика и общество. Кипрский конфликт в системе международных отношений / О. Бредихин // МЭМО. – 2003. — №4. — С. 54-62.
4. Варбанець П. У повітрі запахло змінами. Регіональні пріорітети зовнішньої політики Туреччини / П. Варбанець // Політика і час. – 2003. — №7. — С. 51-58.
5. Волович О. Між сходом і заходом. Туреччина на європейському роздоріжжі / О. Волович // Політика і час. – 1998. — №8. — С. 22-26;
6. Волчок Б. А. Євроінтеграція – основний вектор сучасної зовнішньої політики Туреччини / Б. А. Волчок // Зовнішня політика країн світу та міжнародні відносини. – 2007. — №7. – С. 67-72.
7. Греція підтримує вступ Туреччини до Європейського Союзу (ЄС) [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://Utro.ua/ukr/news/2008/03/09/77788/shtml.
8. Гурьев А. ЕС – Турция: переговоры начались. Что дальше? [Електронний ресурс] / А. Гурьев // Режим доступу: http://www.iimes.ru/rus/stat/2005/12-10-05.htm.
9. Дем’янюк О. Дипломатія. Кіпр – острів мрій, романтики чи розбрату, розділений навпіл рай на Землі чи промінь надії на єднання / О. Дем’янюк // Зовнішні справи. – 2010. — № 3-4. — С. 32-35.
10. Замість Туреччини ЄС варто зробити ставку на Україну [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://www.ea-ua.info/news.php?news_id=9714&news_show_type=1
11. Зінько Соломия Основні напрями зовнішньої політики Туреччини на сучасному етапі / С. Зінько // Українсько-турецькі відносини: стан і перспективи розвитку: Матеріали міжнародної конференції. – Одеса. — 2006. — С. 8-12.
12. Івашків У. Довга дорога Туреччини до ЄС [Електронний ресурс] / У. Івашків // Режим доступа: http://postup.brama.com/usual.php?what=45582
13. Іспанія обіцяє прискорити процес інтеграції Туреччини до ЄС [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://news.bigmir.net/world/247389
14. Левент Коч Вплив Європейського Союзу на місцеву адміністративну систему в Туреччині – приклад місцевої адміністративної реформи / Коч Левент // Експертиза закордонних трансформацій. – 2011. – С. 15 – 19.
15. Камерон: Туреччина мусить вступити в ЄС [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://www.bbc.co.uk/ukrainian/news/2010/07/100727_eu_turkey_hb.shtml
16. Ковтиха В. Не минуло й сорока років. Чи стане Туреччина членом ЄС? / В. Ковтиха // День. – 2004. — №188. – 19 жов. – С. 8-11.
17. Кондратьева Т. С. Евросоюз – Турция: Геополитическая играс непредсказуемым результатом / Т. С. Кондратьева // Актуальные проблемы Европы. – 2006. — №4. – С. 109-144.
18. Красношапка С. Середземноморський вимір у політиці ЄС / С. Красношапка // Політика і час. – 2003.- №3. — С. 53-60.
19. Курдські терористи просять туристів не їздити до Туреччини [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://www.unian.net/ukr/news/news-164856.html
20. Куртов А. Европейское фіаско Турции [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://www.novopol.ru/-evropeyskoe-fiasko-turtsii-text2791.html
21. Мартинов А. Туреччина: боротьба еліт/ А. Мартинов // Демократична Україна. – 2008. – 11 липня. — С. 4.
22. Мартинов А. Туреччина: між парламентаризмом та ісламізмом / А. Мартинов // Демократична Україна. – 2007. – 27 липня. – С. 7.
23. Мукамбетов Д. Процесс подготовки вступления Турции в Европейский Союз и ее влияние на политическую жизнь государства (Часть первая) / Д. Мукамбетов / http://www.easttime.ru/analitic/3/6/825.html
24. Никитина М. Страны и регионы. Модели инновационного развития на примере Республики Турция / М. Никитина // МЭМО. – 2006. — №6. — С. 100-103.
25. Німецька Хвиля. Вступ Туреччини – кінець «старого» ЄС? [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://www.ji-magazine.lviv.ua/kordon/eu/2005/archivhtm.
26. Німеччина: Вступ Туреччини в ЄС неможливо [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://opad.org.ua/index.php?newsid=2068
27. Ожиївська Ю. Туреччині не місце в ЄС? [Електронний ресурс] / Ю. Ожиївська // Режим доступу: http://www.gazeta.lviv.ua
28. Паниев Г.Э. Современный курс внешней политики Турции [Електронний ресурс] / Г. Э. Паниев // Режим доступу: http://pn.pglu.ru/index.php?module=subjects&func=viewpageid=64
29. Папандреу Г. Зелене світло для Туреччини: З Анкарою почнуть переговори про вступ до Євросоюзу / Г. Папандреу // День. – 2004. — №181. – 8 жов. – С.10-13.
30. Парахонський Б. Південні дивіденди. Сучасна політична ситуація на Близькому Сході та стратегічні інтереси України / Б. Парахонський // Політика і час. – 1998. — №10. — С. 43-49.
31. Перші кроки Туреччини у напрямку до Європейського Союзу [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://reff.net.ua/26927Pervye_shagi_Turcii_po_napravleniyu_k_Evropeiyskomu_Soyuzu.html
32. Петренко Є. Газовий наступ Туреччини / Є. Петренко // Демократична Україна. – 2007. – 20 липня. – С. 7.
33. Петренко Є. Посилення Туреччини / Є. Петренко // Демократична Україна. – 2009. – 22 травня. — С. 5.
34. Петровская Ю. Сербия войдет в Евросоюз раньше, чем Косово / Ю. Петровская // Независимая газета. – 2008 . – 2 июня. – Режим доступу: http://www.ng.ru/courier/2008-06-02/21_serbia.html
35. Полтораков О., Вагабов Т. Регіональна політика. «Турецький гамбіт»: втрати на Заході – виграші на Сході? / О. Полтораков //Зовнішні справи. – 2010. – №7-8. — С. 36-39.
36. Савельева А. Между Европой и Азией: почему Турцию не принимают в Европу / А. Савельева // Азії та Африки Сьогодні. — — № 7. – С. 37-41.
37. Самохвалов В. Конфлікти – кроки до безодні. Греко-турецькі суперечності й фактори НАТО у відносинах двох країн / В. Самохвалов // Політика і час. – 2001. — №12. — С.69-75.
38. Саркозі висловився проти вступу Туреччини в ЄС [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://www.Ua.glavred.info/archive/2008/04/25/091228-12.html
39. Семиволос І. Нова стратегія Туреччини: Ірак як передчуття / І. Семиволос //Зовнішні справи. – 2007. – №12. — С.48-49.
40. Сібуров М. Євроінтеграція Туреччини / М. Сібуров // Актуальні проблеми міжнародних відносин: зб. наук. пр../ Київ. нац.. ун-т ім.. Т. Шевченка. – К., 2006. – Вип. 59 . – Ч. 2. – С. 244-250.
41. Солі Озель Довгий шлях до Європи / Озель Солі // Internationale Politik. — 2004. — № 6.
42. Старченко Г.И. Туреччина: довгий шлях до Євросоюзу [Електронний ресурс] / Г.И. Старченко // Сучасна Європа. — 2002. — № 4. – Режим доступу: http://www.ieras-library.ru/rases.htm
43. Степанов В. «…Але поза межами членства». Європейські перспективи Туреччин: погляди ХДС/ХСС / В. Степанов // Політика і час. – 2003. — №6. — С.51-54.
44. Туреччина погрожує заморозити відносин з Європейським Союзом [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://www.vtvplus.com.ua/lang/ua/news/world/31724-turechchina-pogrozhuye-zamoroziti-vdnosin-z-yevropeyskim-soyuzom.html
45. Туреччина-Франція: обмін випадами [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://ua.euronews.net/2011/10/07/sarkozy-s-foreign-policy-trip-turns-sour-with-turkey/
46. Тьерри де Монбриаль. Турецкий вопрос [Електронний ресурс] / Тьерри де Монбриаль // Россия в глобальной политике. – 2004. — №4, июль-август. – Режим доступу: http://www.globalaffairs.ru/number/n_3541
47. Уразова Е. И. Некоторые особенности и перспективы социально-экономического и политического развития Турции / Е. И. Уразова // Мусульманские страны у границ СНГ. – М. – 2002. – С. 61-78.
48. Фифка М. Долгая и извилистая дорога – сравнительный анализ вступления Турции в Европейский Союз / М. Фифка // Журнал европейской экономики. – 2008. — №3. — С. 348-368.
49. Філоретов В. Асоціація Туреччини з ЄЕС і позиції ФРН:політико-правові аспекти / В. Філоретов // Наук. зап. – К.,1998. – Вип.5. – С.181-190.
50. Чередниченко А. В., Чугаев А. А. Проблемы и перспективы евроинтеграции Турции: экономический ракурс / А.В. Чередниченко, А.А. Чугаев // Актуальні проблеми економіки. – 2011. — №6(120). – С. 26-30.
51. Azizgil Koray Türkiye’nin Uzun İnce AB Yolu [Електронний ресурс] / Koray Azizgil // Режим доступу: http://www.stratejikboyut.com/haber/turkiyenin-uzun-ince-ab-yolu—28099.html
52. Cagaptay Soner The November 2002 Elections and Turkey’s new political era [Електронний ресурс] / Soner Cagaptay // Режим доступу: http://meria.idc.ac.il/journal/2002/issue4/jv6n4a6.html
53. Erdoğan R. «AKP Iktidarının Acil Eylem Planı» 16 Kasım 2002 [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://belgenet.com
54. Kirişci Kemal The December 2004 European Council Decision on Turkey:
    Is it an Historic Turning Point? [Електронний ресурс] / Kemal Kirişci // Режим доступу: http://meria.idc.ac.il/journal/2004/issue4/jv8no4a8.html
55. Müftüler-Bac Meltem Turkey’s Accession to the European Union: The Impact of the EU’s Internal Dynamics [Електронний ресурс] / Meltem Müftüler-Bac // International Studies Perspectives. — 2008. —   9. —  Режим доступу: http://www.mendeley.com/research/turkeys-accession-european-union-impact-eus-internal-dynamics/#page-1
56. Oguzlu Tarik The future of Turkey’s westernization: a security perspective [Електронний ресурс] / Tarik Oguzlu // Режим доступу: http://findarticles.com/p/articles/mi_7057/is_3_9/ai_n28498506/pg_8/
57. Özer, Akif Türkiyenin Avrupa Birliğine katılımı stratejisi ve üyelik değerlendirmeleri / http://www.ceis.org.tr/dergiDocs/makale231.pdf.
58. Park Bill Between Europe, the United States and the Middle East: Turkey and European Security in the Wake of the Iraq Crisis [Електронний ресурс] / Bill Park // Режим доступу: http://www.ingentaconnect.com/content/routledg/peps/2004/00000005/00000003/art00006
59. Turkey in Europe. Second Report of the Independent Commission on Turkey / September 2009 [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://www.independentcommissiononturkey.org/pdfs/2009_english.pdf
60. Turkey’s chief negotiator: Privileged partnership is an insult 10.2009 [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://www.euractiv.com/enlargement/turkey-chief-negotiator-privileged-partnership-insult/article-186179
61. Usul Ali Resul. “From Euro-skepticism to euro-enthusiasm to euro-fatigue” [Електронний ресурс] / Ali Resul Usul // Режим доступу: http://books.google.com.ua/books?id=7i6-RAQqpngC&pg=PA175&lpg=PA175&dq=From+Euro-skepticism+to+euro-enthusiasm+to+euro-fatigue&source=bl&ots=cShSkFrp-B&sig=HobiF0ZDzQS1LphKCtK6MQKGNZs&hl=uk&ei=4ezfTqDEHI_WsgbX6vDMDA&sa=X&oi=book_result&ct=result&resnum=1&sqi=2&ved=0CBwQ6AEwAA#v=onepage&q=From%20Euro-skepticism%20to%20euro-enthusiasm%20to%20euro-fatigue&f=false