Вступ

Масштаби перетворень, що відбуваються в суспільстві як у глобальному, так і на локальному й регіональному рівнях, не вкладаються в звичні теоретичні схеми, які досі пояснювали соціальні, економічні, політичні, культурні процеси й які здебільшого ґрунтувалися на детерміністських і лінійно-прогресистських ідеях. Відповіді на цивілізаційні виклики, що демонструють сучасні народи, країни, культури, настільки неоднозначні й настільки непередбачувані, що визначити якусь цілком певну й безальтернативну тенденцію їх розвитку, а тим паче парадигму дослідження й політичного дискурсу, неможливо.

Прагнучи осмислити ці процеси й віднайти для їх характеристики універсальну формулу, політологи ввели до активного дискурсу поняття трансформації. Його етимологічне значення – перетворення, зміна певної форми, перехід останньої в якусь нову та з якісно новим змістом.

Оскільки більшість аналітиків продовжують мислити здебільшого в категоріях лінійного (висхідного) прогресу, то концепція трансформації, як правило, пояснює суть суспільних перетворень як поступальний рух від чогось старого, недосконалого, збанкрутілого до нового, омріяного, прогресивного. Поступальність і поступовість цього руху передбачає певний часовий період і певний стан суспільства, що характеризується наявністю та співіснуванням в одному суспільстві в кожний конкретний момент його розвитку елементів старого й нового. Накопичення цих «нових» елементів створює «нову» якість та, відповідно, підстави для заяв про успіх у просуванні до «світлого майбутнього» й завершення перехідного стану.  Цей перехідний стан здобув назву транзиту, а відповідний напрям дослідження суспільних процесів – транзитології. Також слід виокремити невирішені раніше питання ролі політичних еліт у прискоренні чи гальмуванні процесів суспільного просування до демократії.

1. Становлення політико-управлінської еліти сучасної України

Еліта, на нашу думку, є результатом тривалого природно-історичного розвитку, а не суб’єктивних побажань і дій. Вона формується впродовж багатьох поколінь. Тому вихід на політичну арену нашої країни демократичної еліти є історичною перспективою. Нинішнє покоління еліти має подолати в собі рецидиви авторитаризму й конфронтаційності, виховати терпимість і довіру до опонента, навчитися володарювати в рамках закону та прийнятих у суспільстві моральних норм, проявляти психологічну еластичність, високий інтелект, професіоналізм. «Потрібно прожити дуже багато років, аби зрозуміти, що політика робиться розумом, а не серцем», – писав Л. Фейхтвангер [5, c. 125].

Отже, нинішня політико-управлінська еліта практично не може опертися на скільки-небудь міцний ґрунт публічного авторитету. Люди не вірять в те, що у своїх діях влада керується щирим бажанням чесно служити народові. На переконання громадськості, значно ближче до істини інше: націленість на задоволення особистих інтересів, професійна некомпетентність у політиці й державних справах, бюрократизм. У суспільній свідомості утвердилася думка про «меркантильність» мотивів політико-управлінської еліти, прагнення не просто зайняти гідне місце в суспільстві, а передусім отримати матеріальні привілеї та політичні почесті.

Не випадково сьогодні в країні немає жодного державного, соціального, економічного або політичного інституту, чия діяльність викликала б довіру й подяку людей. Так, згідно з опитуванням, проведеним 3–12 лютого 2009 року Центром соціальних досліджень «Софія», позитивно оцінюють діяльність Президента України В. Ющенко лише 7,2% громадян; Кабінету Міністрів на чолі з Ю. Тимошенко – 12,8%, Верховної Ради – 7,8%! За незначної кількості байдужих (від 3,1 до 4,0%), адже за формулювання оцінки діяльності «скоріше негативно» та «негативно» загалом висловили недовіру Президенту – 89,7% громадян; Кабінету Міністрів – 83,5%, Верховній Раді – 83,2% [8]! Якщо додати, що політичним партіям не довіряють у цілому 84% громадян, а Національному банку – 74,9% [7], очевидно, що український народ поставив незадовільну оцінку сучасному політикуму та державному управлінню.

Ясна річ, кризові чинники нинішньої української дійсності серйозно ускладнюють становлення демократичної еліти, негативно впливають на механізми її формування та виховання. Наша еліта змушена вчитися «на марші», жити й діяти в умовах відсутності досвіду демократичних перетворень і підтримки цивілізованої багатопартійності.

Заслуговують на особливу увагу її соціальні джерела. Разом із певною кількістю колишніх дисидентів і представників правозахисних рухів, лідерів неформальних об’єднань і нових політичних рухів головним джерелом еліти залишається стара партійна, державна та комсомольська номенклатура, котра відмежувалася від КПРС, науково-викладацька еліта, частина інтелігенції.

Колишню партійно-номенклатурну еліту, можна сказати, як систему зруйновано. Але вплив вихідців із колишньої політико-управлінської верхівки, як і раніше, істотний. Вони й нині володіють досить міцними соціальними ресурсами. Їхня сила – у досвіді управлінської діяльності, особистих зв’язках, знанні принципів роботи апарату, клановій солідарності. Значна їх частина опинилася на боці нової влади через переконання і з щирим бажанням допомогти демократичним перетворенням.

Загалом становлення політико-управлінської еліти сучасної України протікає в рамках так званої адміністративно-номенклатурної моделі, суть якої полягає в тому, що влада поступово зосереджується в руках політиків і вищого чиновництва, значна частина котрих – вихідці з колишніх елітних прошарків, хоч і другого ешелону. І це не українська інновація. Дуже багато демократів-реформаторів у Іспанії, Португалії, країнах Латинської Америки та Східної Європи також вийшли з надр старої правлячої еліти. Важливо інше: це люди, які не несуть основної відповідальності за минуле. Вони раніше за інших усвідомили порочність старої системи й уловили нові тенденції суспільного буття, більшою мірою виявилися прихильниками принципів демократії та ринкових відносин, цивільних свобод і гласності. У масі своїй це люди не жорсткої ортодоксальної орієнтації, вони знайшли в собі сили першими звільнитися від організаційних та ідеологічних кайданів тоталітаризму, виявились мобільнішими, сміливішими й рішучішими.

Нові завдання, які постають перед українським суспільством і державним управлінням, потребують наукового обґрунтування сутності поняття, ролі, основних функцій і механізмів формування національної політико-управлінської еліти.

Сучасне суспільство – складна, організована, динамічна, соціальна система, компетентне управління якою є необхідною умовою її ефективного функціонування та розвитку. Важливу роль у системі управління відіграє політичне управління, яке спирається на владу та пов’язане з розробкою і реалізацією політики.

Одним із основних функціональних суб’єктів політичного управління в суспільстві є політико-управлінська еліта – складова меншість суспільства, внутрішньо диференційована, неоднорідна, але відносно інтегрована група осіб (або сукупність груп), що більшою чи меншою мірою володіють якостями лідера та підготовлені до виконання політико-управлінських функцій, які посідають керівні позиції в суспільних інститутах та (або) безпосередньо впливають на прийняття управлінських рішень у суспільстві [6].

В Україні процес політичної елітаризації характеризується деякими особливостями. По-перше, управлінська безпорадність керівної політичної еліти не формує логіку її дій, тобто саморегулювання відсутнє. По-друге, українське суспільство розколоте на лівий, правий фланги і центр. Іноді ліві виступають як консерватори, а праві – як прихильники прогресу. Змінюючи свою орієнтацію часом вліво, часом вправо, центр не завжди залишається центром. По-третє, декларації лідерів і їхні практичні дії разюче відрізняються. По-четверте, в масовій свідомості влада дедалі більше оцінюється з недовірою, а її дії наштовхуються на прихований спротив у різних формах [3]. Тому сама політико-управлінська влада дуже часто є джерелом напруги, яке зростає в міру підвищення недовіри до неї та її дій. Це дає підставу зробити висновок про розширення саморуйнівної діяльності політико-елітарних структур, цілу низку штучно викликаних бюрократією перманентних криз у взаємовідносинах усередині політичної еліти, а також між суспільством та правлячою політичною елітою [7].

Разом з тим роль національної політико-управлінської еліти в українському суспільстві важко переоцінити, оскільки саме від неї залежить рівень управління розвитком держави, ефективність і дієвість функціонування органів державної влади, консолідація суспільства навколо національної ідеї, мети, визначення шляхів виходу із кризових станів суспільства та стратегічних завдань його розвитку. Саме на це звертає особливу увагу український учений О. Лавренко, підкреслюючи, що “прийняття чи відсутність рішень із соціальних питань бюрократично організованими елітами” стає джерелом історичних змін і може спричинити як розвиток, так і стагнацію чи анемію суспільства. Якщо еліта спроможна вловити те, що Дж. Міль назвав “principia media” суспільства, основні тенденції його розвитку, то вона може мати “основу для прогнозу”, “основу для розуміння шляхів виходу із кризових станів суспільства” [9, с. 83-84].

2. Роль та місце політичної еліти в суспільстві, що трансформується

Важливим елементом характеристики еліт є аналіз механізмів формування, вибудовування кар’єрної драбини, конкуренція еліт між собою. Нова українська еліта пройшла період «первинної стабілізації» та значною мірою «втрамбувалася», хоч, як зазначалось вище, цей процес ще не завершився. Еліта від відкритого стану знову поступово рухається в стан закритості й ізольованості від суспільства. Вступає в дію тенденція «аристократичності», яка була відкрита свого часу Г. Москою. Саме цей правлячий клас, на думку вченого, здійснює всі політичні функції, монопольно володіє владою і використовує її переваги. Всередині її найвищого ешелону можливі та неминучі перестановки, але вони пов’язані не з проривом нових, свіжих сил, а з перегрупуванням першого більш старшого ешелону та другого — молодшого. Цей етап, з одного боку, наближує сучасну українську еліту до інституціолізованих форм відтворення і просування, що є характерним явищем для західних еліт. З іншого боку — зберігається тісний зв’язок з номенклатурною ротацією кадрів. Типовою стала ротаційна кадрова схема: «політична еліта — адміністративна еліта — бізнес-еліта». Така схема, певним чином, відтворює в зворотному порядку минулу радянську номенклатурну схему: «господарчий керівник — адміністративний працівник — політичний керівник». Олігархічна тенденція в системі політичної влади має такий вигляд: «влада — бізнес — ЗМІ».

Можемо виділити такі ознаки сучасного українського олігарха:

1. Наявність політичного впливу на загальнодержавному рівні;
2. Можливість прямого виходу на Президента України;
3. Здатність профінансувати виборчу кампанію;
4. Володіння власністю, що має стратегічне значення (вугільні шахти, металургійні комбінати тощо);
5. Вплив на загальнодержавні ЗМІ;
6. Наявність авторитету та визнання серед інших олігархів.

Зазначені тенденції українського елітогенезу та його соціального контексту дозволяють відмітити специфічні відносини владних еліт та суспільства, які сформувались в Україні. Вони свідчать про наявні тенденції авторитаризму, які притаманні розвитку української еліти на всіх рівнях. У цьому контексті можна використати термін «елітократія», під яким розуміється не тільки політико-владна та політико-управлінська концентрація значного потенціалу та ресурсів впливу на суспільство в руках еліт, але й прагнення еліт виділятися і відособлено існувати. Вона концентрує в своїх руках не тільки політичну владу, але і право розпоряджатися основною частиною багатств та ресурсів суспільства, а також свободою та життям громадян, які не делегували цих прав нікому, до речі, так як і права розпоряджатися загальнонаціональним багатством та ресурсами. Думається, не випадково термін «еліта» сприймається в українському суспільстві переважно з негативним забарвленням.

Можна цілком погодитися з думкою, що створення ефективних політичних інститутів громадянського суспільства перебуває в певній залежності від процесу формування та функціонування сучасної української політичної еліти. На жаль, цей процес в Україні має нецивілізований характер, який одержав назву корпоративно-кланової олігархічної моделі «володарювання» [6, с. 177].

Розкол суспільства ще більше буде поглиблюватися, протиріччя будуть концентруватись всередині здавалось би всевладних виконавчих структур, позбавляючи їх дієздатності і роблячи заручником боротьби політичних груп. Подолання структурної економічної кризи потребує створення механізму прийняття рішень, що базуються насамперед на згоді в суспільстві. Еліта в умовах різкої поляризації суспільства буде змушена консолідувати свої сили шляхом перегрупування, переговорів і консенсусів між своїми частинами та групами що до них примикають. З цієї точки зору, на нашу думку, неминучим є рух до встановлення парламентської моделі республіки як найбільш ефективної форми правління в розколотому і поляризованому суспільстві. Така система структурує політичне суспільство, забезпечуючи еліті стабільне становище. Але поки еліта не поділить власність у повному обсязі, повернення до парламентської моделі правління неможливе.

Питання виживання нової політичної еліти в перспективі пов’язане зі створенням умов для існування стабільних політичних партій та, в першу чергу, партії влади, яка бере на себе лобістські функції різних груп, що пов’язано з посиленням ролі формальної системи представницької влади, з іншого боку, це неможливо без завершення розподілу власності та настання нового етапу — етапу стабілізації режиму.

Безперечно важливу роль у продовженні процесу демократизації повинен відігравати оновлений демократичний рух, який позбавиться своїх радикальних крил та наповниться справжнім змістом. Самоідентифікація цього руху, яка дає можливість консолідації, повинна будуватися не на тій чи іншій ідеологічній доктрині, а на визнанні його учасниками в якості вищих цінностей — демократичну процедуру передачі влади, відмова від силового придушення своїх політичних опонентів, важливість політичної ролі опозиції, вільне змагання в межах закону різних поглядів та ідей, безумовна відмова від авторитарної альтернативи. В умовах сучасної України цей шлях складний і повільний, але єдино можливий, якщо мати на увазі подальший рух на шляху демократизації нашого суспільства [8, c. 2-3].

Висновки

З огляду на викладене висновок очевидний: новій еліті, щоб стати справжнім суб’єктом прогресу, доведеться ще довго й болісно вчитися демократії, причому вчитися не форми та зовнішніх проявів, а по суті. Для цього, на нашу думку, необхідно виконати кілька умов:

1. Оптимізація взаємин усіх гілок влади в поєднанні з підвищенням якості й ефективності органів місцевого самоврядування, підвищенням авторитету судових органів. При цьому, на нашу думку, повинен змінитися характер владарювання у бік перетворення його на управління на базі законності, демократії та максимального звуження волюнтаризму в ухваленні політико-управлінських рішень.
2. Упровадження в практику науково-обґрунтованих кадрових технологій, становлення точного порядку відбору, призначення та відставки вищих посадовців, особливо в президентських і урядових структурах.
3. Розвиток консенсусного плюралізму, багатопартійності, недопущення монополії будь-якої соціальної групи на засоби масової інформації. Очевидно, що лише за наявності конструктивної опозиції, вільних і незалежних ЗМІ можлива відкрита й постійна критика недоліків і помилок, можлива реальна й ефективна еліта.
4. Еліта як соціально-політичне явище насамперед залежить від стану розвитку тієї чи іншої держави. Особлива роль серед еліт належить політико-управлінській еліті. Загальновідомо, що функціонально політико-управлінській еліті в сучасному суспільстві належить значна роль, зважаючи на те, що головною функцією політичної еліти є управління. В основному, завдяки лінійній структурі еліта може ефективно і оперативно вирішувати завдання в державному управлінні. Однак у складноорганізованому суспільстві, зокрема й українському, цих показників цілком недостатньо.

Список використаної літератури

1. Бережна, І. Оновлення політичної еліти в Україні: несподіванка обіцяної атаки [Текст] / Ірина Бережна // Віче. — 2010. — № 7. — С. 4-5
2. Головатий, М. Поняття «політична еліта» і «політичний клас» в контексті сучасної політичної думки / Микола Головатий // Політичний менеджмент. — 2008. — № 4 : Спеціальний випуск. — С. 63-68
3. Крюков О. Основні моделі розвитку політико-управлінських еліт / О. Крюков // Вісник НАДУ. – 2006. – № 2. – С. 333–340.
4. Лавренко О. Трансформація суспільства і концепція “кругообігу еліт” / О. Лавренко // Українська еліта та її роль в державотворенні : матер. Всеукр. наук.-практ. конф. (18-19 травня 2000 р.). – К., 2000.
5. Лещенко В. Трансформація політичної системи та роль політичних еліт у розвитку суспільства // Віче. – 2009. — №11. – с. 35-39
6. Олещенко В. Політичні еліти: особливості формування у період незалежності України / В. Олещенко // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2012. — № 3. —  С. 175-182
7. Радченко О. В. Політичний режим в Україні та теорії модернізації: вибір шляху демократизації / Актуальні проблеми державного управління: Зб. наук. пр. Одеського регіонального інституту державного управління. – Одеса.: Вид-во ОРІДУ НАДУ, 2007. – Вип. 1 (29). – 368 с. – С. 59–64.
8. Фесенко, В. Як змінити якість політичної еліти України ? [Текст] / Володимир Фесенко // Права людини. — 2012. — № 9. — С. 2-3
9. Харченко, Л. Консолідація політичної еліти як фактор розвитку політичної системи України [Текст] / Людмила Харченко // Вибори та демократія. — 2010. — № 4. — С. 82-88