Функціонування міжнародного комерційного арбітражу і взагалі третейського розгляду як інституту приватного вирішення спорів є неможливим без участі держави. Держава повинна насамперед легітимізувати, тобто дати «добро» на юрисдикційну діяльність на своїй території альтернативно державному способу вирішення спору. Як слушно наголошується в літературі, саме розгляд справи відбувається на суверенній території, правозастосовний акт, що виноситься за підсумками, повинен бути включений у правопорядок держави за місцем розгляду спору, а часто і за місцем виконання рішення [1].

У широкому контексті розвиток альтернативних способів вирішення спорів можна розглядати як показник стану громадянського суспільства, насамперед в економічній сфері, правової держави та демократії. Державна політика в цій сфері залежить від багатьох факторів. Тут слід брати до уваги ступінь розвитку ринкових відносин, міжнародного економічного обороту, цивілізованості бізнесу, рівня правової культури і правосвідомості в суспільстві, довіри підприємців один до одного і до третіх осіб, до яких звертаються для врегулювання конфлікту. Важливе значення має також існуюча в державі система права і реалізована в національному законодавстві концепція арбітражу. Не вдаючись у детальну їх характеристику, слід зазначити, що за останні десятиліття, під впливом бурхливого розвитку світових економічних зв’язків, спостерігається тенденція до зближення концепцій арбітражу, що виявляється в обмеженні втручання держави на всіх етапах арбітражного розгляду та уніфікації правового регулювання міжнародного комерційного арбітражу [2].

Яскравим прикладом першого напряму можна назвати кардинальні зміни в порядку приведення у виконання арбітражних рішень. Як відомо, Женевська конвенція 1927 р. сповідувала принцип «подвійної екзекватури», згідно з яким для приведення у виконання рішення міжнародного арбітражу було необхідно спочатку отримати визнання у державному суді за місцем його винесення і лише потім — у державному суді за місцем виконання рішення. Нью-Йоркська конвенція 1958 р. відмовилася від принципу «подвійної екзекватури», який значно продовжує і ускладнює процес виконання арбітражного рішення, і визначила чіткий та вичерпний перелік підстав, за якими у визнанні та приведенні у виконання арбітражного рішення може бути відмовлено компетентною владою держави, на території якої витребовується виконання рішення [3].

Що стосується другого напряму, то доречно буде зазначити про повсюдне сприйняття національними правовими системами Типового закону ЮНСІТРАЛ про міжнародний торговий арбітраж та Арбітражного регламенту ЮНСІТРАЛ, які ще більше розширили застосування інституту міжнародного комерційного арбітражу при розгляді спорів з іноземним елементом, повноваження сторін арбітражного розгляду й обмежили втручання держави в арбітражний процес.

Правова система України також не виняток. Прийняті в 1994 р. українським парламентом, однією з перших держав на пострадянському просторі, Закон України «Про міжнародний комерційний арбітраж» та Положення про Міжнародний комерційний арбітражний суд і Морську арбітражну комісію при Торгово-промисловій палаті України як додатки до нього, а також регламенти цих арбітражних інститутів повністю ґрунтуються на зазначених документах ЮНСІТРАЛ, а також на Нью-Йоркській конвенції 1958 р. про визнання і приведення у виконання іноземних арбітражних рішень та Європейської конвенції 1961 р. про зовнішньоторговельний арбітраж, які були ратифіковані Україною відповідно в 1960 і 1963 рр. Згідно зі ст. 9 Конституції України ці міжнародні договори є частиною національного законодавства України.

Аналіз положень Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж», Закону України «Про третейські суди», прийнятого в 2004 р., що розглядають лише внутрішні спори, а також Цивільного процесуального кодексу України вказують на те, що законодавством України сприйнята приватноправова концепція арбітражу, яка характеризується обмеженим впливом держави на арбітражний процес і прийняте арбітражне рішення. Зокрема, рішення арбітражу не може бути переглянуте державним судом по суті, а контроль за арбітражним розглядом, головним чином, перенесений на стадію оспорювання і виконання рішення. Причому закони містять вичерпний перелік підстав для прийняття державним судом ухвали про скасування або відмову у примусовому виконанні рішень міжнародного арбітражу та третейських судів.

Крім формування законодавчої бази, яка здійснюється парламентом, держава в особі судової влади бере участь у відносинах, пов’язаних з розглядом міжнародними комерційними арбітражами зовнішньоекономічних спорів. Загальноприйнятим і обґрунтованим є висновок про те, що ефективність арбітражу та арбітражного розгляду у багатьох, якщо не в усіх, країнах безпосередньо залежить від державних судів, надання ними підтримки арбітражу та створення йому сприятливих умов для здійснення своїх функцій [4]. Про важливість проблеми свідчить і той факт, що на більшості міжнародних конференцій, інших форумах питання взаємодії державних судів і арбітражних інститутів постійно стоїть на порядку денному. Не було винятком і засідання Європейської арбітражної групи, що відбулося в жовтні минулого року в Парижі.

Існує безліч класифікацій основних напрямів (форм) участі державних судів у зв’язку з арбітражним розглядом спору сторін. Докладний їх аналіз наведено у цитованій вище фундаментальній праці С. Курочкіна [1]. Видається, що з практичної й теоретичної точки зору найбільш прийнятною є класифікація основних напрямів, здійснена М. Богословським:

• визначення компетенції третейського суду;
• визначення дійсності арбітражної угоди;
• участь державних судів у формуванні складу арбітражного суду;
• забезпечувальні заходи;
• скасування та примусове виконання рішень арбітражних судів.

Привертає увагу також визначення форм взаємодії державних і третейських судів, викладені М. Морозовим:

• судовий контроль прийнятих третейським судом рішень;
• сприяння держави у виконанні третейським судом функції захисту прав;
• формування законодавчої бази та правозастосовної практики в руслі загальноприйнятих концепцій третейського розгляду;
• формування в суспільстві ставлення до третейського суду як до нормального способу захисту прав [5].

Українські дослідники, зокрема І. Побірченко, Л. Винокурова, Т. Захарченко, О. Крупчан, Ю. Притика аналізують основні напрями взаємодії державних судів і міжнародного арбітражу щодо повноважень державних судів та стадій арбітражного процесу: визначення дійсності арбітражної угоди, контроль компетенції арбітражу, забезпечувальні заходи, розгляд заяв про скасування рішень міжнародних арбітражів, винесених на території України, визнання і приведення у виконання арбітражних рішень [6, 7, 8, 9, 10]. Такий підхід має практичну значущість, оскільки дає можливість висловити конкретні пропозиції щодо вдосконалення законодавства і право- застосовної практики на кожній стадії арбітражного розгляду і стадіях оспорювання та примусового виконання арбітражного рішення.

У функціональному плані, згідно з українським законодавством, державні суди виконують щодо міжнародного арбітражу дві групи функцій: функції сприяння і функції контролю (статті 5, 6, 8, 9, 16, 27, 34, 35, 36 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж»). За часом здійснення зазначені функції можна поділити на ті, які реалізуються під час арбітражного розгляду, і ті, які реалізуються після винесення рішення.

Зазначені функції за своїм призначенням продиктовані зацікавленістю держави у забезпеченні ефективності юрисдикційної діяльності міжнародного арбітражу. Віддаючи на відкуп арбітражу — приватного за своєю природою суб’єкта — розгляд правового спору, захист порушених прав та інтересів учасників цивільного обороту, держава, з одного боку, наділяє міжнародний комерційний арбітраж певними процесуальними гарантіями функціонування (остаточність арбітражного рішення і неможливість перегляду його по суті, обмежений перелік підстав відмови у визнанні та приведенні у виконання арбітражного рішення, відмова державного суду розглядати позов у разі наявності між сторонами спору арбітражної угоди, примусове виконання державою арбітражного рішення), які не міняють, як іноді висловлюються в літературі [11], приватноправового характеру цього інституту і не вказують на наявність дуалізму правової природи третейського суду. Відправлення правосуддя — виключна функція держави, здійснювана лише судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами та посадовими особами, не допускається. Це — імперативна норма, яка міститься у ст. 124 Конституції України.

З другого боку, держава не може і не повинна залишати поза увагою здійснення міжнародним комерційним арбітражем юрисдикційної діяльності, яка зачіпає права й інтереси його фізичних і юридичних осіб. Тому держава покладає на свої органи — суди — певні контрольні повноваження за такою юрисдикційною діяльністю та її результатом — арбітражним рішенням.

Узагальнюючи висловлені в юридичній літературі судження і на основі українського законодавства можна виокремити такі напрями здійснення функцій сприяння та контролю державних судів щодо міжнародного арбітражу.

Функції сприяння:

1) вжиття забезпечувальних заходів щодо позову, заявленого в міжнародному арбітражі;

2) сприяння в отриманні, збереженні та забезпеченні доказів;

3) формування правозастосовної практики в руслі загальноприйнятих концепцій природи арбітражу і його рішень, арбітражного розгляду;

4) формування в юридичного та бізнесового співтовариства ставлення до міжнародного комерційного арбітражу і третейських судів, що розглядають внутрішні спори, як ефективного способу захисту прав.

Функції контролю:

1) оцінка дійсності арбітражної угоди (до винесення рішення);

2) контроль компетенції міжнародного комерційного арбітражу;

3) розгляд заяв про скасування рішення міжнародного комерційного арбітражу за місцем його прийняття в порядку ст. 34 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж»;

4) розгляд заяв про визнання і приведення у виконання іноземних арбітражних рішень у порядку, встановленому главою 1 розділу VIII ЦПК України;

5) розгляд заяв про примусове виконання рішень Міжнародного комерційного арбітражного суду та Морської арбітражної комісії при ТПП України.

З урахуванням тематики цього збірника зупинимося на деяких питаннях розкриття найважливішої проблеми взаємодії державних судів і міжнародного комерційного арбітражу.

Згідно з п. 3 ст. 16 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» при винесенні складом Міжнародного комерційного арбітражного суду при ТПП України постанови про компетенцію МКАС як з питання попереднього характеру, будь-яка сторона може протягом 30 днів після одержання цієї постанови оспорити її шляхом звернення до Шевченківського районного суду м. Києва, рішення якого з цього питання не підлягає жодному оскарженню. Рішення МКАС може бути скасовано або відмовлено у виконанні, якщо державний суд встановить, що об’єкт спору не може бути предметом арбітражного розгляду за законодавством України (п. 2 ст. 34, п. 2 ст. 36 зазначеного Закону). Не вдаючись у питання процедурного характеру, хотілося б звернути увагу на труднощі при визначенні компетенції арбітражу з розгляду певних категорій справ. І ці труднощі пов’язані насамперед із недосконалістю законодавства України, що визначає підвідомчість спорів міжнародному комерційному арбітражу і державним судам — загальним і господарським.

Як відомо, підвідомчість спорів міжнародного комерційного арбітражу в Україні встановлена зазначеним вище Законом та зумовлена двома критеріями: наявністю іноземного елемента і предметом спору. Визначаючи у ст. 1 Закону в загальному вигляді категорії спорів, підвідомчих міжнародному арбітражу, в тому числі спори підприємств з іноземними інвестиціями і міжнародних об’єднань та організацій, створених на території України, між собою, спори між їх учасниками, а також їх спори з іншими суб’єктами права України, законодавець у п. 4 цієї ж статті Закону встановив правило, згідно з яким іншим законом можуть бути визначені спори, які не можуть передаватися арбітражу або можуть бути передані арбітражу за іншими положеннями, ніж ті, які встановлені у цьому Законі. У зв’язку з прийняттям Господарського процесуального кодексу України, ст. 12 якого виключені, зокрема з підвідомчості третейських судів (арбітражів), спори, які виникають між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), між учасниками таких товариств (корпоративних спорів) виникла колізія норм щодо підвідомчості між ГПК України та спеціальним законом — Законом України «Про міжнародний комерційний арбітраж», яку необхідно усунути.

Іноді, зокрема господарськими судами, невиправдано широко трактується ст. 16 цього ж Кодексу про виключну підсудність справ цим судам як така, яка виключає розгляд таких категорій справ будь-якою юрисдикцією, не тільки державними судами України та іноземних держав, а й міжнародними комерційними арбітражами, незалежно від того, де вони знаходяться: в Україні чи за кордоном. На нашу думку, зазначена стаття ГПК України лише встановлює правила визначення виключної підсудності одного державного суду порівняно з іншими державними судами. Мають рацію ті дослідники, які стверджують, що поширення такої норми на діяльність міжнародних комерційних арбітражних судів, що розглядають спори з іноземними юридичними особами, є неприпустимим, оскільки визначення підвідомчості спорів третейським судам не належить до предмета регулювання ГПК України.

Не зовсім визначеним є законодавство і щодо справ, пов’язаних із банкрутством. Залишимо поза рамками справи про банкрутство, погодившись на неарбітрабільність цієї категорії справ. Виникають запитання, що залишаються без відповіді, коли в незакінченому процесі арбітражного розгляду стосовно однієї зі сторін за рішенням державного суду розпочато процедуру банкрутства: що робити з арбітражним розглядом, який розпочато (винести рішення по суті, припинити провадження у справі, призупинити його і направити сторони до суду, що розглядає справу про банкрутство), хто має право діяти від імені боржника тощо? Практика Міжнародного комерційного арбітражного суду при ТПП України ґрунтується на тому, що, виконуючи вимогу Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» про введення мораторію на задоволення вимог кредиторів, Арбітражний суд, зважаючи на обставини справи і стадію банкрутства, в якій перебуває сторона, може підтвердити обґрунтованість вимог до боржника.

До 2005 р. в Україні функції з розгляду заяв про компетенцію міжнародного комерційного арбітражу та скасування його рішень (п. 2 ст. 6, п. 3 ст. 16 та п. 2 ст. 34 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж») виконувалися апеляційними судами. Потім ці функції передані нижчій ланці загальних судів і, зокрема, Шевченківському районному суду м. Києва. Аналіз виконання зазначеним судом, про який ітиметься нижче, а також апеляційного і касаційного провадження у цих справах дає всі підстави для пропозиції про повернення до колишнього порядку і покладання функцій сприяння та контролю (п. 2 ст. 6 Закону) на апеляційні суди, а щодо МКАС і МАК при ТПП України — на Київський апеляційний суд. Це відповідало б міжнародній практиці, підвищило б якість виконання державними судами цих функцій і скоротило б час для прийняття остаточного рішення з цих питань.

У законодавстві України закладено концепцію «подвійного контролю», коли існує можливість перевірки рішення міжнародного комерційного арбітражу з фактично одних і тих самих підстав у межах різних процедур (у межах оспорювання рішення і в межах його примусового виконання — статті 34 і 36 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж») і, як правило, різними державними судами, можливо, різних країн. І незважаючи на те, що вона впроваджена у понад 30 державах і рекомендована Типовим законом ЮНСІТРАЛ, у літературі висловлюється критичне ставлення до цієї концепції, яка ускладнює арбітражний розгляд та здатна призвести до колізії судових актів [12]. Однак подвійний контроль із боку судових органів рішення міжнародного арбітражу на практиці сприймається не так негативно, як він виглядає в теоретичних дослідженнях. Надання стороні права оскаржити рішення арбітражу з метою його скасування безпосередньо за місцем винесення дасть можливість стороні, що програла, перевірити свої сумніви щодо прийнятого арбітражем рішення в незалежному судовому органі й не допустити, в разі задоволення його скарги, процедури виконання рішення. Таке право дає можливість зберегти баланс процесуальних можливостей і рівність сторін у відношенні перевірки рішення: сторона, що програла, ініціює оспорювання, сторона, що виграла, — примусове виконання.

Як зазначає Ю. Притика, посилаючись на арбітражний досвід Бельгії, яка з метою залучення уваги міжнародного арбітражного процесу до країни виключила в 1985 р. судове оскарження, яке було відновлено в 1999 р. у зв’язку з різким зменшенням потоку арбітражу до Бельгії, сторони надають перевагу можливості оскарження рішення за місцем його винесення [7, 422-423].

Нами була проаналізована практика розгляду в судових органах України клопотань про оскарження рішень Міжнародного комерційного арбітражного суду при ТПП України.

По-перше, трохи статистики. За неповними даними, в Шевченківський районний суд м. Києва, за місцезнаходженням МКАС, надходить на рік 12-18 клопотань про скасування його рішень. При цьому слід мати на увазі, що Арбітражним судом приймається у середньому 330-370 рішень на рік, а в 2009 р. було прийнято 446 рішень. Таким чином, оспорюється близько 3 % прийнятих рішень. У 2009 р. із 11 клопотань, що надійшли, було задоволено лише одне, а за січень-жовтень 2010 р. було скасовано два рішення МКАС, одне — повністю та одне — частково. Така мала кількість рішень, яка оспорюється стороною, що програла, крім усього іншого, пояснюється і рівнем роботи арбітражного суду, об’єктивним і неупередженим розглядом справи, коли навіть сторона, що програла, морально задоволена арбітражним розглядом і його результатом.

По-друге, це пояснюється також і тим, що судовою системою України напрацьована відповідна практика розгляду подібних справ, в основу якої покладено принцип обмеженої компетенції державного суду при розгляді таких клопотань. Ні суть рішення, ні спору не може бути розглянута судом, а саме рішення може бути скасоване лише з підстав, зазначених у Законі України «Про міжнародний комерційний арбітраж» (ст. 34).

Велика частина підстав для скасування рішення стосується порушень юрисдикційного і процесуального характеру, допущених під час арбітражного розгляду, і підлягає доказуванню стороною, яка заявляє клопотання про скасування рішення. Державний суд не має права виходити за межі наданих стороною доказів і аргументації.

Рішення арбітражу підлягатиме скасуванню, якщо сторона, яка заявила клопотання, доведе, що одна зі сторін в арбітражній угоді була пев- ною мірою недієздатною або ця угода є недійсною за законом, якому сторони її підпорядкували, а у разі відсутності такої вказівки — за законом України; або що ця сторона не була належним чином повідомлена про призначення арбітра або про арбітражний розгляд чи з інших причин не могла надати свої пояснення; або що рішення винесено щодо спору, не передбаченого арбітражною угодою чи не підпадає під її умови, або містить постанови з питань, які виходять за межі арбітражної угоди. При цьому, якщо постанови з питань, охоплених арбітражною угодою, можуть бути відокремлені від тих, які не охоплюються такою угодою, то може бути скасована тільки та частина арбітражного рішення, яка містить постанову з питань, що не охоплюються арбітражною угодою.

У межах зазначеної групи підстав рішення арбітражу може бути скасовано, якщо сторона, яка заявляє клопотання, доведе, що склад третейського суду або арбітражна процедура не відповідали угоді сторін, якщо тільки така угода не суперечить будь-якому положенню Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж», від якого сторони не можуть відступати, або в разі відсутності такої угоди не відповідали зазначеним Законом.

До другої групи належать підстави для скасування арбітражного рішення, які підлягають встановленню державним судом, що розглядає клопотання про скасування. Це — суперечність рішення публічному порядку України й об’єкт спору не може бути предметом арбітражного розгляду за законодавством України. Хоча ініціатива про встановлення зазначених підстав лежить на суді, це не означає, що сторона, яка ініціює скасування, не може посилатися у своєму клопотанні на них. Якраз навпаки, судова практика свідчить про те, що майже в половині випадків клопотання про скасування суб’єкт звернення обґрунтовує, крім усього іншого, порушенням арбітражним рішенням публічного порядку України.

Незважаючи на позитивну судову практику, низка правових позицій державних судів викликає сумніви. У продовження розмови про компетенцію міжнародного комерційного арбітражу слід заперечити викладений у визначенні державного суду висновок про те, що третейські суди, в тому числі й міжнародний арбітраж, можуть розглядати лише ті спори, які віднесені законодавством до їхньої підвідомчості. Видається, що таке питання не ґрунтується на законодавстві України і дає змогу значно «урізати» компетенцію третейських судів. Закони України при визначенні компетенції третейських судів ґрунтуються на одному принципі: третейському суду, міжнародному комерційному арбітражу може бути переданий будь-який спір із цивільних та господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. Це прямо закріплено у статтях 1 і 6 Закону України «Про третейські суди», а щодо договірних та інших цивільно-правових відносин, які виникають при здійсненні зовнішньоторговельних та інших міжнародних зв’язків, — у ст. 1 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» та ст. 2 Положення про Міжнародний комерційний арбітражний суд при Торгово-промисловій палаті України (Додаток № 1 до зазначеного Закону). Тому за відсутності прямих заборон у законодавстві про неприпустимість арбітражного розгляду будь-які сумніви у припустимості третейського розгляду конкретного комерційного спору повинні вирішуватися на користь його арбітрабельності, а не навпаки.

При цьому слід мати на увазі, що в Україні функціонують, відповідно до чинного законодавства, дві самостійні підсистеми третейського судочинства: міжнародний комерційний арбітраж, який розглядає лише зовнішньоекономічні спори, і третейські суди для вирішення тільки внутрішніх спорів. Хоча їх природа схожа, ці дві підсистеми третейського розгляду регламентуються окремими законами: міжнародний арбітраж — Законом України «Про міжнародний комерційний арбітраж», третейські суди — Законом України «Про третейські суди», ст. 1 якого прямо вказує на те, що дія цього Закону не поширюється на комерційний арбітраж.

Українське законодавство про міжнародний арбітраж сприйняло доктрину «компетенція — компетенції», суть якої полягає в праві арбітражного суду на власне і самостійне вирішення питання про його власну компетенцію, на підставі якого, якщо воно позитивного характеру, арбітраж закінчує розгляд справи і виносить рішення по суті конкретного спору [13]. Таке право арбітражного суду закріплено у ст. 16 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж». При цьому рішення арбітражу з питання компетенції не є остаточним, воно підлягає перевірці державним судом у процесі оскарження або приведення до виконання арбітражного рішення.

Розглядаючи питання про свою компетенцію, арбітражний суд з необхідністю повинен провести аналіз арбітражної угоди, з’ясувати її зміст, тобто здійснити дії, які входять у поняття «тлумачення норми». Без тлумачення неможливе прийняття арбітражним судом обґрунтованого рішення про свою компетенцію. Між тим, прийнявши формальну точку зору про те, що згідно зі статтями 213 і 637 ЦК України виключне право на тлумачення змісту договору мають лише сторони і суд може прийняти рішення щодо тлумачення договору лише на підставі відповідної вимоги сторони, місцевий суд, підтриманий, на жаль, апеляційною та касаційною інстанціями, дійшов висновку, що міжнародний арбітраж, визначаючи свою компетенцію, розтлумачив арбітражне застереження, що міститься у спірному контракті, вийшов за межі цього застереження, оскільки у ньому не йдеться про доручення сторін арбітражу тлумачити застереження. Більше того, державний суд у своєму визначенні зазначив, що такі дії арбітражу є присвоєнням функцій суду іншими органами і порушенням громадського порядку. Видається, що такий підхід неправильний, не враховує положення спеціального закону — Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» про право міжнародного комерційного арбітражного суду визначати свою компетенцію шляхом тлумачення арбітражного застереження та особливостей його правової природи, що полягає, зокрема, в її автономності від інших умов договору.

Підбиваючи підсумок, слід ще раз підкреслити важливість взаємодії су дової влади з міжнародним комерційним арбітражем, велике значення підтримки, що надається державними судами арбітражу на всіх стадіях арбітражного розгляду, необхідність суворого дотримання процесуальних норм про межі судового контролю для підвищення ефективності міжнародного комерційного арбітражу.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1. Курочкин С. А. Государственные суды в третейском разбирательстве и международном коммерческом арбитраже. — М., 2008. — С. 1.
2. Ануфриева Л. Д. Международное частное право : в 3 т. Трансграничные банкротства. Международный коммерческий арбитраж. Международный гражданский процесс. — М., 2001. — Т. 3. — С. 207.
3. Корабельников Б. Р. Признание и приведение в исполнение иностранных арбитражных решений. Научно-практический комментарий к Нью-Йоркской конвенции 1958 года. — М., 2001. — С. 8-9.
4. Содерлунд Кристер. Государственные суды и международный коммерческий арбитраж // Международный коммерческий арбитраж. — 2008 — № 3. — С. 31-34.
5. Морозов М. З. Взаимодействие третейских и государственных судов : прошлое, настоящее и будущее // Третейский суд. — 2009 — № 3. — С. 53.
6. Международный коммерческий арбитраж в Украине : законодательство и практика / под общ. ред. И. Г. Побирченко. — К., 2000. — 973 с.
7. Притика Ю. Д. Міжнародний комерційний арбітраж. Питання теорії та практики : моногр. — К., 2005. — 516 с.
8. Притика Ю. Д. Проблеми захисту цивільних прав та інтересів у третейському суді : моногр. — К., 2006. — 636 с.
9. Міжнародний комерційний арбітраж в Україні : теорія та законодавство / під заг. ред. І.Г. Побірченка. — К., 2007. — 584 с.
10. Комаров В. В., Погорецкий В. Н. Международный коммерческий арбитраж. — Харьков, 2009. — 164 с.
11. Кужева Б. Х. Взаимодействие судебной власти с международным коммерческим арбитражем // Третейский суд. — 2008. — № 1. — С. 108.
12. Баккауз Н. А. О проблеме «двойного контроля» за решением третейского суда // Третейский суд. — 2003. — № 5. — С. 109-112.
13. Александр Чирич. Право «компетенции-компетенции» как выражение независимости международного торгового арбитража // Практика международного коммерческого арбитража. — 2006. — № 2. — С. 21-34.