Вплив сім’ї на формування особистості в підлітковому віці
Вступ.
1.Родина – соціальний інститут формування особистості.
1.1. Теоретичні дослідження проблеми.
1.2. Соціальні функції родини.
1.3. Особливості виховання дітей у різних за структурою родинах.
2. Вплив сім`ї на соціально-психологічну адаптацію підлітків.
2.1. Роль батьків у розвитку дитини.
2.2. Помилки сімейного виховання.
2.3. Вплив сімейних традицій на виховання особистості.
2.4. Соціально-психологічна адаптація підлітків.
Висновки.
Список використаних джерел.
Вступ
Сім’я сама древня і стійка соціальна спільність. Виникнувши на зорі людства вона пройшла через багатовікову історію, являючи собою унікальну опору суспільства.
Сім’я відновлює духовні і фізичні сили людини, заряджає її енергією для активної для активної участі в суспільному житті. В ній відбувається не тільки фізичне народження людини, але і первинна соціалізація і виховання, духовне дозрівання особистості.
Особливо актуальним це є для підлітків, адже саме в підлітковому віці, коли найінтенсивніше відбувається розвиток самосвідомості, батьківське ставлення набуває вирішального значення для становлення і закріплення образу “Я”. Цей образ і ставлення до себе формується під впливом того образу, що склався у батьків.
Спілкування батьків з дитиною зумовлюється установками стосовно неї, які відображають особливості їх сприймання та розуміння дитини.
Мета: показати роль сім’ї на формування особистості в підлітковому віці.
Завдання роботи:
— аналіз теоретичних досліджень;
— значення родини та її соціальні функції;
— охарактеризувати виховання дітей у різних за структурою родинах;
— вплив сім’ї на соціально-психологічну адаптацію підлітків: роль сімейного виховання у розвитку дитини та вплив сімейних традицій на виховання особистості.
1. Родина – соціальний інститут формування особистості
1.1. Теоретичні дослідження проблеми
Від того, як батьки сприймають і розуміють підлітка, його потреби, інтереси, психологічні стани та переживання, а, отже, відповідно і взаємодіють з ним, залежить сприймання і оцінка підлітком себе, формування позитивного чи негативного образу “Я”, прийняття чи неприйняття своєї особистості. Батьківські установки щодо дітей впливають на усвідомлення ними мотивів своєї поведінки і діяльності, формування цінностей і ідеалів, вироблення оцінок і самооцінок, за якими діти оцінюють себе і людей, що їх оточують. Усе це позначається на соціальній адаптації дітей.
Окремі аспекти цієї проблеми були розкриті в роботах В.А.Горшкова, І.І.Друкарова, Д.Г.Ельконіна, Р.М.Капралової, А.М.Сазонової, А.І.Ушатікової, А.В.Фурмана [20, с. 11].
І.С.Кон вважає, що немає ні одного соціального чи психологічного аспекту поведінки підлітків, який би не залежав від сімейних умов сьогодні чи в минулому.
Сім’я має особливий вплив на формування соціально-психологічної адаптації підлітків. Вона бере уже з перших днів життя дитини на себе турботу про її здоров’я і виховання, дає початкові знання про оточуюче, вводить і керує ними в цьому світі, виробляє уявлення і навики, допомагає здійснювати контакти з багатьма людьми.
На думку Л.І.Анциферової сім’ї належить ціла палітра властивих їй стимуляторів психосоціального розвитку дитини, найважливіші з яких — інтенсивність та багатство спілкування з дорослими, інтимні та стійкі емоційні контакти з постійними особами (батько, мати, ін. члени сім’ї), батьківська любов і турбота. Це природні стимулятори, що найбільш повно відповідають потребам розвитку дитини, її емоційного світу і культури, багатого спектру вищих людських почуттів.
Р.М.Капралова описала, зокрема, дітей , що росли при гострому дефіциті спілкування з дорослими і повній відсутності педагогічної і виховної роботи. Рівень соціального розвитку таких дітей виявився вкрай низьким, що знаходимо у вираженні відсутності уваги і інтересу до дорослих, апатичності, пасивному ставленні до оточуючих. Про важливість материнської любові і турботи свідчать також дослідження, проведенні у Франції під керівництвом Рудинеско-Обрі (1956) і М.Майергоффом (1961) в Швейцарії і інших країнах. Відсутність материнської турботи приводить до психічної депривації, з якою пов’язане відхилення в розвитку [20, с. 13].
В системі внутрішньосімейних стосунків головними виступають відносини між подружжям. Вони створюють сім’ю і визначають її обличчя. Саме від характеру і стану подружніх взаємин залежить морально-емоційний клімат сім’ї і її виховні можливості.
Як відомо, ступінь морально-емоційної повноти і виразності подружніх стосунків по-різному представлена в таких (з точки зору її структури) типах сімей, як демократична, авторитарна і перехідного типу. Відповідно неоднаковий їх вплив на розвиток дитини.
Цікаві порівняльні дослідження, проведенні в колишньому СРСР, США, Данії. Дослідниками Д.Кенделем і Г.Лессером виявлено, що демократичний тип сім’ї має виховний вплив, а також встановлено, що, зокрема, в сім’ї з більш високим рівнем демократизації сімейних стосунків значно вище успішність дітей в школі, більш розвинуті такі якості, як доброта, працелюбство, самостійність, безкорисливість, скромність, самокритичність [20, с. 14]. Діти з таких сімей мають кращу підготовленість до ролі майбутнього сім’янина, структура їх життєвих цілей представляє більш соціальну цінність, ніж у дітей з сімей із низьким рівнем демокрануації подружніх взаємин.
Дослідження Р.М.Капралової і А.І.Ушатікова показали, що сімейні відносини мають значний вплив на вольовий розвиток у підлітковому віці. В умовах затяжних конфліктів в сім’ї морально-вольова сфера дитини травмується. В таких сім’ях було виявлено всього 13% учнів з позитивно направленою і відносно розвинутою волею.
97% респондентів мали відхилення в направленості і ступені вольового розвитку, в тому числі 30% із них мали негативно направлену сильну волю і 20% — негативно направлену слабку волю[20, с. 19].
Дослідження дітей з благополучних сімей показало, що більшість дітей мала позитивну вольову направленість.
За результатами отриманими В.А.Горшковим у 89,4% підлітків в сім’ях з дезорганізованими стосунками зафіксовано почуття страху, відсутність навиків культури спілкування, спостерігається озлобленість, протеріччя інтересів, у 58,7% респондентів — сором за батьків і т.д. Аналізуючи мотивацію навчання, показники успішності, слід відмітити, що 57,6% підлітків із цих сімей систематично порушують дисципліну в школі, 63% — другорічники, 91,7% — не проявляють стійкого інтересу до навчання та суспільної діяльності [20, с. 19].
За даними Л.М.Сазонової, неблагополучна сім’я негативно впливає не тільки на пізнавальну діяльність, але і на мовний розвиток дитини.
Встановлена також закономірність, відповідно якій діти, виховані в конфліктній сім’ї, виявляються погано підготовленими до подружнього життя.
І.І.Друкаров вказує, що постійні конфлікти між батьками стають причиною дитячої злочинності, а згідно даних, до 70-75% малолітніх злочинців росли в конфліктних сім’ях [20, с. 21].
За даними А.Ю.Тавіта, конфліктні відносини між батьками створюють умови для ранніх сексуальних стосунків. Таким чином, патологія сімейних відносин проектує надзвичайно широкий спектр аномалій.
Американські соціологи Е.І.Глюк, наприклад, вважають, що там, де в сім’ї здорова обстановка, шанси на виникнення у дитини антисоціальних нахилів можна визначити, як 3 до 100. В тих же випадках, де домашні умови незадовільні, шанси піднімаються до 98 із 100 [20, с. 21].
Аналіз літератури з проблеми дослідження свідчить про те, що сімейні стосунки — сильний специфічний виховний фактор і, в той же час, дуже раниме місце в сім’ї.
Привертають увагу роботи психоаналітичного напрямку, де стверджується, що психологічна позиція особистості залежить від послідовності народженості дитини в сім’ї, що ця позиція пізніше впливає на процес встановлення контактів з однолітками в школі.
Р.Калларе та інші, відстоюючи точку зору А.Адлера, що послідовність народженості індивіда впливає на шкільну адаптацію і визначає стиль взаємодії дитини з однолітками, провели дослідження 679 дітей, у яких були виявлені проблеми зі шкільною адаптацією. На основі інформації про черговість народження досліджувані були умовно поділені на наступні групи: єдиних, старших, молодших і “проміжних” дітей в сім’ї. В ході дослідження була отримана інформація про успішність та адаптацію цих дітей в школі [20, с. 25].
Результати показали, що значні проблеми, пов’язані з адаптацією, спостерігаються у проміжних дітей. Їм характерні труднощі в навчанні.
Відомий психолог О.М.Леонтьєв вважав підлітковий період другим (після дошкільного) народженням особистості. Його ознакою є досить високий рівень самостійності, здатності до самовдосконалення і самовиховання, регулювання своєї діяльності на основі поставленої мети. Істотним моментом формування системи саморегуляції поведінки, стосунків з оточуючими у підлітковому віці є інтенсивний розвиток й упорядкування ціннісних орієнтацій, які виступають узагальненою характеристикою і показником реального процесу становлення особистості.
Особливо важливого значення у формуванні системи цінностей набуває сім’я, яка виступає тим безпосереднім первинним середовищем, завдяки якому дитина входить у систему соціальних зв’язків, завойовує ті чи інші норми поведінки. Стосунки з дорослими членами сім’ї є важливим фактором соціальної орієнтації підлітка в навколишній дійсності, бо саме тут закладаються основи оцінки дитиною різноманітних життєвих ситуацій.
Вплив сім’ї на підлітка сильніше впливу школи, суспільства в цілому. Це витікає із ряду особливостей, характерних для сім’ї. Наприклад, її малочисленність, що полегшує можливість безпосереднього емоційного контакту і міжособової взаємодії.
І.С.Кон вважає, що нема ні одного соціального чи психологічного аспекту поведінки підлітків, який би не залежав від їх сімейних умов.
Суперечливість поглядів батьків не дають можливості підлітку осмислити, хто із батьків правий, а хто ні, що добре, а що погано.
Необхідно згадати про нездоровий вплив на формування підлітка протирічь між соціальним становищем і емоційним настроєм батьків.
В сім’ях, де відношення батьків і дітей характеризуються байдужістю, лицемірством підліток важко оволодіває позитивним соціальним досвідом. Підліток в такій сім’ї рано втрачає здатність спілкування з батьками. Це тривожний симптом: приблизно 40% підлітків не бажають ділитися думками з батьками.
Стосунки із дорослими членами сім’ї є важливим фактором соціальної орієнтації підлітка і зумовлюють, певним чином, формування суб’єктивної стратегії його самоствердження.
Найвідчутніший внесок в теорію соціально-психологічної адаптації внесли Л.С.Виготський, А.Ф.Лазурський, В.І.Лєбєдєв, А.А.Налчартян, А.В.Петровський, Л.А.Петровська та інші вчені [20, с. 28].
1.2. Соціальні функції родини
Родина, з позиції соціологів, являє собою малу соціальну групу, засновану на шлюбному союзі і кревному спорідненні, члени якої пов'язані спільністю побуту, взаємною допомогою, моральною відповідальністю. Цей найдавніший інститут людського суспільства пройшов складний шлях розвитку: від родинноплеменних форм гуртожитку, до сучасний форм сімейних відносин.
Шлюб як стійкий союз між чоловіком і жінкою виник у родовому суспільстві. Основа шлюбних відносин породжує права й обов'язки.
Закордонні соціологи розглядають родину як соціальний інститут лише в тому випадку, якщо вона характеризується трьома основними видами сімейних відносин: шлюбом, батьківством і спорідненням, при відсутності одного з показників використовується поняття “сімейна група”.
Слово “шлюб” походить від російського слова “брак”. Сімейний союз може бути зареєстрованим чи незареєстрованним (фактичним). Шлюбні відносини, зареєстровані державними установами (у РАГСах, Палацах одруження), називаються цивільними; освітлені релігією — церковними.
Шлюб — явище історичне, він пройшов визначені стадії свого розвитку — від полігамії до одношлюбності.
Урбанізація змінила уклад і ритм життя, що спричинило за собою зміну у сімейних відносинах. Міська родина, не обтяжена веденням великого господарства, орієнтована на самостійність і незалежність, перейшла в наступну фазу свого розвитку. На зміну патріархальній родині прийшла подружня.
Слабка соціальна захищеність, матеріальні труднощі, випробовувані родиною в даний час, привели до скорочення народжуваності в Україні і формуванню нового типу родини — бездітної.
По типу проживання родина підрозділяється на патріархальну, матріархальну, неолокальну й унілокальну. Розглянемо кожну з цих форм.
Матріархальний тип характеризується проживанням родини в будинку дружини, де зятя називали “приймаком”. Тривалий період на Русі був розповсюджений патріархальний тип, при якому дружина після заміжжя оселялася в будинку чоловіка і нарікалася “невісткою” [3, с. 24].
Нуклеарний тип шлюбних відносин знаходить висвітлення в прагненні молодят жити самостійно, окремо від батьків та інших родичів. Такий тип родини називають неолокальним.
Для сучасної міської родини характерним типом сімейних відносин можна вважати унiлокальний тип, при якому чоловіки проживають там, де є можливість спільного проживання, у тому числі знімаючи житло в наймання.
Проведене серед молоді соціологічне опитування, показало, що молоді люди, що вступають у шлюбний союз, не засуджують шлюби з розрахунку. Лише 33,3% респондентів засуджують такі шлюби, з розумінням до нього відносяться -50,2%, а 16,5% навіть “хотіли б мати таку можливість” [3, с. 25].
Сучасні шлюби “постаріли”. Середній вік вступаючи до шлюбу за останні 10 років збільшився серед жінок на 2 роки, серед чоловіків — на 5 років. Тенденція, характерна для західних країн, створювати родину, вирішивши професійні, матеріальні, житлові й ін. проблеми, спостерігається й у Україні [3, с.25].
Шлюби в даний час, як правило, різновікові. Звичайно при цьому один із членів шлюбного союзу, частіше старший, бере на себе відповідальність за вирішення економічних, господарсько-побутових та інших проблем. І хоча сімейні психологи, наприклад, Бендлер, вважають оптимальною різницю у віці чоловіків 5-7 років, для сучасних шлюбів характерна різниця в 15-20 років (причому не завжди жінка є молодшою за чоловіка). Зміна суспільних відносин торкнулося і проблем сучасної родини. У практиці сімейних відносин мають місце фіктивні шлюби. У такій зареєстрованій формі шлюб характерний для столиці і великих промислових і культурних центрів Україні, основою їх стає одержання визначених вигод.
Родина — складна багатофункціональна система, вона виконує ряд взаємозалежних функцій. Функція родини — це спосіб прояву активності, життєдіяльності її членів. До функцій варто віднести: економічну, господарсько-побутову, рекреативну чи психологічну, репродуктивну, виховну. Соціолог А.Г.Харчев вважає репродуктивну функцію родини головною суспільною функцією, в основі якої лежить інстинктивне прагнення людини до продовження свого роду [5, с.18]. Але роль родини не зводиться до ролі “біологічної” фабрики. Виконуючи цю функцію, родина є відповідальною за фізичний, психічний і інтелектуальний розвиток дитини, вона виступає своєрідним регулятором народжуваності. В даний час демографи відзначають зниження народжуваності на Україні.
Людина здобуває цінність для суспільства тільки тоді, коли вона стає особистістю, і становлення її вимагає цілеспрямованого, систематичного впливу. Саме родина з її постійним і природним характером впливу покликана формувати риси характеру, переконання, погляди, світогляд дитини. Тому виділення виховної функції родини як основної має суспільний сенс.
Для кожної людини родина виконує емоційну і рекреативну функції, що захищають людину від стресових і екстремальних ситуацій. Затишок і тепло домашнього вогнища, реалізація потреби людини в довірливому й емоційному спілкуванні, співчуття, співпереживання, підтримка — усе це дозволяє людині бути більш стійким до умов сучасного неспокійного життя. Сутність і зміст економічної функції складається у веденні не тільки загального господарства, але й в економічній підтримці дітей та інших членів родини в період їхньої непрацездатності.
У період соціально-економічних перетворень у суспільстві змінюються й функції родини. Ведучої в історичному минулому була економічна функція родини, що підкоряє собі всі інші: глава родини — чоловік — був організатором загальної праці, діти рано включалися в життя дорослих. Економічна функція цілком визначала виховну і репродуктивну функції.
Соціологи відзначають той факт, що родина особливо чуттєва до всякого роду реформаторських змін державного масштабу, наприклад безробіття, ріст цін і т.д. Так, за даними Держкомстату на початок 1996 року 63% населення мали доходи нижче середнього рівня. В даний час ці цифри мають тенденцію до росту. И.Ф.Дементьєва говорить про виникнення нових нетипових проблем виховного характеру внаслідок різних матеріальних і психологічних труднощів, пережитих родиною[6, с.21]. Невпевнені в собі батьки перестають бути авторитетом і зразком для наслідування у своїх дітей. Авторитет матері міняється в залежності від сфери її діяльності. Підлітки часом виконують непрестижну, некваліфіковану роботу, але вигідну в грошовому відношенні, і їхній заробіток може наближатися до заробітку батьків, чи навіть перевищувати його. Це один з факторів, що сприяють падінню авторитету батьків в очах підлітка. Подібна тенденція не тільки скорочує виховні можливості родини, але і приводить до зниження інтелектуального потенціалу суспільства.
Крім падіння народжуваності відзначається і такий негативний факт в інституті родини, як збільшення числа розлучень. У ряді робіт розглядаються негативні наслідки розлучень: погіршення виховання дітей, збільшення випадків їхніх психічних захворювань, алкоголізм батьків, руйнування кровно родинних зв'язків, погіршення матеріального становища, дисгармонія відтворення населення (Н.Я.Соловйов, В.А.Сисенко та ін.) [6, с.22].
1.3. Особливості виховання дітей у різних за структурою родинах
1. Виховання єдиної дитини в родині
На цей рахунок існує дві найбільш розповсюджені точки зору. Перша: єдина дитина виявляється більш емоційно стійкіша, ніж інші діти, тому, що не знає хвилювань, пов'язаних із суперництвом братів. Друга: єдиній дитині приходиться переборювати більше труднощів, чим звичайно, щоб придбати психічну рівновагу, тому що йому не дістає брата чи сестри. Що б там не говорили психологи, життя однієї — єдиної дитини в родині нерідко складається так, що підтверджує саме цю, другу, точку зору. Труднощі, однак, не є абсолютно неминучими, і проте зустрічаються настільки часто, що було б нерозумно не зважати на них уваги.
Безперечно, батьки, що мають єдину дитини, звичайно приділяють їй надмірну увагу. Коротше, вони занадто піклуються про неї тільки тому, що вона у них одна, тоді як насправді вона всього лише перша. І дійсно, деякі з нас здатні спокійно, зі знанням справи звертатися з первістком так, як ми тримаємося потім з наступними дітьми. Головна причина тут — недосвідченість. Є, однак, й інші підстави. Якщо не торкатися деяких обмежень фізичного порядку, одних батьків лякає відповідальність, інші побоюються, що народження другої дитини позначиться на їхньому матеріальному становищі, треті, хоча ніколи не визнаються в цьому, просто не люблять хлопців, і їм цілком достатньо одного сина чи однієї доньки.
Деякі перешкоди психічному розвитку дітей мають зовсім визначену назву — тепличні умови, коли дитину пестять, ніжать, балують, пестять — одним словом, носять на руках. Через надмірну увагу психічний розвиток її неминуче сповільнюється. У результаті надмірної поблажливості, якою ми оточуємо її, вона неодмінно зіткнеться з дуже серйозними труднощами і розчаруванням, коли опиниться за межами домашнього кола, оскільки і від інших людей буде очікувати уваги, до якої звикла у будинку батьків. З цієї ж причини вона занадто серйозно стане відноситися і до самої себе. Саме тому, що її власний кругозір занадто малий, багато дріб'язків покажуться їй занадто великими і значними. У результаті спілкування з людьми буде для неї набагато скрутніше, ніж для інших дітей. Вона почне уникати контактів, усамітнюватися. Їй ніколи не доводилося поділяти з братами чи сестрами батьківську любов, не говорячи вже про ігри, свою кімнату, одяг, і їй важко знайти загальну мову з іншими дітьми і своє місце в дитячому співтоваристві.
Як запобігти усе цьому? За допомогою другої дитини — скажуть багато хто з вас. І це вірно, але якщо деякі особливі проблеми і можна вирішити подібним шляхом, то де впевненість, що варто народити ще одну дитину, як ми відразу ж досягнемо повної адаптації першої. У будь-якому випадку потрібно всіма силами переборювати наше прагнення ростити дитину в тепличних умовах. Можна затверджувати, що виховання єдиного сина чи єдиної доньки набагато більш важка справа, ніж виховання декількох дітей. Навіть у тому випадку, якщо родина випробує деякі матеріальні утруднення, не можна обмежуватися однією дитиною. Єдина дитина дуже скоро стає центром родини. Турботи батька і матері, зосереджені на цій дитині, звичайно перевищують корисну норму. Любов батьківська в такому випадку відрізняється відомою нервозністю. Хвороба цієї дитини чи смерть переноситься такою родиною дуже важко, і страх такого нещастя позбавляє батьків спокою. Дуже часто єдина дитина звикає до свого надзвичайного стану і стає дійсним деспотом у родині. Для батьків дуже важко буває загальмувати свою любов до неї і свої турботи, і волею — неволею вони виховують егоїста.
Для розвитку психіки кожна дитина вимагає щиросердечного простору, у якому вона змогла б вільно пересуватися. Їй потрібна внутрішня і зовнішня воля, вільний діалог з навколишнім світом, щоб їй не підтримувала постійно рука батьків [9, с.73]. Дитині не обійтися без забрудненого обличчя, розірваних штанів і бійок.
Єдиній дитині часто відмовлено у такому просторі. Усвідомлено чи ні, їй нав'язують роль зразкової дитини. Вона повинна особливо чемно вітатися, особливо виразно читати вірші, вона повинна бути зразково чепурною і виділятися серед інших дітей. Щодо неї будуються честолюбні плани на майбутнє. За кожним проявом життя ведеться уважно, із заклопотаністю, спостереження. Таке відношення до неї несе небезпеку, що єдина дитина перетвориться в розпещену, несамостійну, невпевнену в собі, що переоцінює себе, дитину.
Але цього можна уникнути, якщо дотримуватися одного простого правила, у родині, де росте одна дитина: тільки ніякої винятковості.
2. Виховання в багатодітній родині
Виховний потенціал багатодітної родини має свої позитивні і негативні характеристики, а процес соціалізації дітей — свої труднощі, проблеми.
З одного боку, тут, як правило, виховуються розумні потреби й уміння вважатися з нестатками інших; ні в кого з дітей немає привілейованого положення, а виходить, немає ґрунту для формування егоїзму, асоціальних рис; більше можливостей для спілкування, турботи про молодший, засвоєння моральних і соціальних норм і правил гуртожитку; краще можуть формуватися такі моральні якості, як чуйність, людяність, відповідальність, повага до людей, а також якості соціального порядку — здатність до спілкування, адаптації, толерантність. Діти з таких родин виявляються більш підготовленими до подружнього життя, вони легше переборюють рольові конфлікти, пов'язані з завищеними вимогами однієї людини до іншої і занижених вимог до себе.
Однак процес виховання в багатодітній родині не менш складний і суперечливий. По-перше, у таких родинах дорослі досить часто втрачають почуття справедливості по відношенню до дітей, виявляють до них неоднакову прихильність і увагу. Скривджена дитина завжди гостро відчуває дефіцит тепла й уваги до нього, по — своєму реагуючи на це: в одних випадках супутнім психологічним станом для нього стає тривожність, почуття ущербності та невпевненості у собі, в інших — підвищена агресивність, неадекватна реакція на життєві ситуації. Для старших дітей у багатодітній родині характерна категоричність у судженнях, прагнення до лідерства, керівництво навіть у тих випадках, коли для цього немає потреб. Усе це звичайно, ускладнює процес соціалізації дітей. По-друге, у багатодітних родинах різко збільшується фізичне і психічне навантаження на батьків, особливо на матір. Вона має менше вільного часу і можливостей для виховання дітей і спілкування з ними, для прояву уваги до їх інтересів. На жаль, діти з багатодітних родин частіше стають на соціально небезпечний шлях, майже в 3,5 рази частіше, ніж діти з родин інших типів [9, с.84].
Багатодітна родина має менше можливостей для задоволення потреб та інтересів дитини, якої і так приділяється значно менше часу, ніж в родині з однією дитиною, що, природно, не може не позначитися на їй розвитку. У цьому контексті рівень матеріальної забезпеченості багатодітної родини має дуже істотне значення. Моніторинг соціально — економічного потенціалу родин показав, що більшість багатодітних родин живе нижче межі бідності
3. Виховання дитини в неповній родині
Дитина завжди глибоко страждає, якщо валиться сімейне вогнище. Поділ родини чи розлучення, навіть коли усе відбувається найвищою мірою чемно і поштиво, незмінно викликає в дітей психічний надлам і сильні переживання.
Дитина відчуває відсутність батька, навіть якщо не виражає відкрито свої почуття. Крім того, вона сприймає відхід батька як відмовлення від неї. Дитина може зберігати ці почуття багато років.
Після розлучення батько регулярно відвідує дитину. В усіх випадках це дуже глибоко хвилює її. Якщо батько виявляє до неї любов і великодушність, розвід виявиться для дитини ще болісніше і незрозуміліше. Крім того, вона з недовірою й образою буде дивитися на матір. Якщо ж батько тримається сухо й відчужено, дитина почне запитувати себе, чому, власне, вона повинна з ним бачитися, і в результаті в неї може зародитися комплекс провини. Якщо батьки охоплені ще й бажанням мстити один одному, вони заповнюють свідомість дитини шкідливою дурницею, лаючи один одного і підриваючи тим самим психологічну опору, яку звичайно дитина одержує в нормальній родині [9, с.86].
У цей період дитина може, скориставшись розколом родини, зіштовхувати батьків один з одним і витягати нездорові переваги. Змушуючи їх заперечувати свою любов до нього, дитина буде змушувати їх балувати себе, а його інтриги й агресивність згодом можуть навіть викликати їхнє схвалення. Відносини дитини з товаришами нерідко псуються через недоречні питання, плітки та її небажання відповідати на розпити про батька. На дитині, так чи інакше, відбиваються страждання і переживання матері.
Що можна зробити, щоб допомогти дитині в розбитій родині? Пояснити йому, що відбулося, причому зробити це просто, нікого не обвинувачуючи. Допомагати дитині ставати дорослішою і самостійною, щоб у неї не склалася надмірна і нездорова залежність від вас. Одна з найбільш розповсюджених помилок — надмірна опіка матері над сином.
Питання про структуру родини — питання дуже важливе, і до нього потрібно відноситися цілком свідомо.
Якщо батьки люблять своїх дітей і хочуть їх виховувати якнайкраще, вони будуть намагатися, і свої взаємні незгоди не доводити до розриву і тим не ставити дітей у скрутне становище.
2. Вплив сім`ї на соціально-психологічну адаптацію підлітків
2.1. Роль батьків у розвитку дитини
У гарних батьків виростають гарні діти. Як часто чуємо ми це твердження часто важко пояснити, що ж це таке — гарні батьки.
Майбутні батьки думають, що гарними можна стати, вивчивши спеціальну літературу чи опанувавши особливими методами виховання. Безсумнівно, педагогічні і психологічні знання необхідні, але тільки одних знань мало. Чи можна назвати гарними тих батьків, що ніколи не сумніваються, завжди впевнені у своїй правоті, завжди точно уявляють, що дитині потрібно і що їй можна, які у кожну мить часу знають, як правильно підійти, і можуть з абсолютною точністю передбачати не тільки поводження власних дітей у різних ситуаціях, але і їхнє подальше життя?
Батьки складають перше суспільне середовище дитини. Особистості батьків грають суттєву роль у житті кожної людини. Не випадково, що до батьків, особливо до матері, ми думкою звертаємося у важку хвилину життя. Разом з тим почуття, що офарблюють відносини дитини і батьків, — це особливі почуття, відмінні від інших емоційних зв'язків. Специфіка почуттів, що виникають між дітьми і батьками, визначається головним чином тим, що турбота батьків необхідна для підтримки самого життя дитини. А нестаток у батьківській любові дійсно життєво необхідна потреба маленької людської істоти.
Перша й основна задача батьків є створення в дитини впевненості в тому, що її люблять і про неї піклуються. Ніколи, ні при яких умовах у дитини не повинні виникати сумніви у батьківській любові. Сама природна і сама необхідна з усіх обов'язків батьків — це ставлення до дитини в будь-якому віці любовно й уважно.
Психологами доведено, що у трагедії підліткового алкоголізму та підліткової наркоманії часто винні не люблячи своїх дітей батьки. Головна вимога до сімейного виховання — це вимога любові. Але тут дуже важливо розуміти, що необхідно не тільки любити дитини і керуватися любов'ю у своїх повсякденних турботах по відходу за ним, необхідно, щоб дитина відчувала, була впевнений, що її люблять.
Багато батьків вважають, що ні в якому разі не можна показувати дітям любов до них, думаючи що, коли дитина добре знає, що її люблять, це приводить до розпещеності, егоїзму. Потрібно категорично відкинути це твердження. Усі ці несприятливі особистісні риси виникають саме при недоліку любові, коли створюється деякий емоційний дефіцит, коли дитина позбавлена міцного фундаменту незмінної батьківської прихильності. Вселяння дитині почуття, що його люблять і про нього піклуються, не залежить ні від часу, що приділяють дітям батьки, ні від того, виховується дитина вдома чи з раннього віку знаходиться в яслах і дитячому саду. Не пов'язано це і з забезпеченням матеріальних умов, з кількістю вкладених у виховання матеріальних витрат. Більш того, не завжди видима дбайливість інших батьків, численні заняття, у які включається з їх ініціативи дитина, сприяють досягненню цієї самої головної виховної мети [15, с.61].
Глибокий постійний психологічний контакт із дитиною — це універсальна вимога до виховання, яка в однаковому ступені може бути рекомендована всім батькам, контакт необхідний у вихованні кожної дитини в будь-якому віці. Саме відчуття і переживання контакту з батьками дають дітям можливість відчути й усвідомити батьківську любов, прихильність і турботу.
Основа для збереження контакту — щира зацікавленість в усьому, що відбувається в житті дитини, зацікавленість до його дитячих, нехай самим дріб'язковим і наївним, проблемам, бажання зрозуміти, бажання спостерігати за всіма змінами, що відбуваються в душі та свідомості зростаючої людини. Цілком природно, що конкретні форми і прояви цього контакту широко варіюють, у залежності від віку й індивідуальності дитини. Але корисно замислитись і над загальними закономірностями психологічного контакту між дітьми і батьками в родині [15, с. 61].
Контакт ніколи не може виникнути сам собою, його потрібно будувати з дитиною. Коли говоритися про взаєморозуміння, емоційний контакт між дітьми і батьками, мається на увазі деякий діалог, взаємодія дитини і дорослого.
Діалог. Головне у встановленні діалогу — це спільний потяг до загальної мети, спільне бачення ситуацій, спільність у напрямку дій. Мова йде не про обов'язковий збіг поглядів і оцінок. Найчастіше точка зору дорослих і дітей різна, що цілком природно при розходженнях досвіду. Однак першорядне значення має сам факт спільної спрямованості до вирішенню проблем. Дитина завжди повинна розуміти, якими цілями керується батько в спілкуванні з ним. Дитина, навіть у найменшому віці, повинна ставати не об'єктом виховних впливів, а союзником у загальному сімейному житті, навіть її творцем. Саме тоді, коли дитина бере участь у загальному житті родини, розділяючи всі її цілі та плани, зникає звичне виховання, поступаючись місцем справжньому діалогу [15, с.62].
Найбільш істотна характеристика діалогічного спілкування, що виховує, полягає у встановленні рівності позицій дитини і дорослого.
Досягти цього в повсякденному сімейному спілкуванні з дитиною дуже важко. Звичайно стихійно виникаюча позиція дорослого — це позиція «над» дитиною. Дорослий має силу, досвід, незалежність дитина фізично слабша, недосвідчена, цілком залежна. Всупереч цього батькам необхідно постійно прагнути до встановлення рівності.
Людина не повинна бути об'єктом виховання, вона завжди активний суб'єкт самовиховання. Батьки можуть стати володарями душі своєї дитини лише в тій мері, у якій їм удається розбудити в дитині потребу у власних досягненнях, власному вдосконаленні.
Вимога рівності позицій у діалозі спирається на той незаперечний факт, що діти роблять безсумнівний вплив, який виховує, і самих батьків. Під впливом спілкування з власними дітьми, включаючи в різноманітні форми спілкування з ними, виконуючи спеціальні дії у піклуванні за дитиною, батьки в значній мірі змінюються у своїх психічних якостях, їх внутрішній світ помітно трансформується.
З цього приводу звертаючись до батьків, Я.Корчак писав: «Наївна думка, що, наглядаючи, контролюючи, повчаючи, прищеплюючи, викорінюючи, формуючи дітей, батько, зрілий, сформований, незмінний, не піддається впливу середовища, у якому виховує і дітей» [16, с.39].
Рівність позицій у діалозі складається з необхідності для батьків постійно вчитися, бачити світ у самих різних його формах очима своїх дітей.
Контакт із дитиною, як вищий прояв любові до нього, варто будувати, ґрунтуючись на постійному, безустанному бажанні пізнавати своєрідність її індивідуальності.
Прийняття. Крім діалогу для вселяння дитині відчуття батьківської любові необхідно виконувати ще одне надзвичайно важливе правило. психологічною мовою ця сторона спілкування між дітьми і батьками називається прийняттям дитини. Під прийняттям розуміється визнання права дитини на властиву їй індивідуальність, несхожість на інші, у тому числі несхожість на батьків. Приймати дитини — значить затверджувати неповторне існування саме цієї людини, із усіма властивими їй якостями. Насамперед, необхідно з особливою увагою відноситися до тих оцінок, які постійно висловлюють батьки в спілкуванні з дітьми. Варто категорично відмовитися від негативних оцінок особистості дитини і властивих їй якостей характеру. На жаль, для більшості батьків стали звичними висловлення типу: «От безглуздий! Скільки разів пояснювати, негідник!», «Так навіщо ж я тебе тільки на світ народила, упертюх!», «Любий дурень на твоєму місці зрозумів би, як зробити!» [16, с.40].
Усім майбутнім і нинішнім батькам варто дуже добре зрозуміти, що кожне таке висловлення, яким би справедливим по суті воно не було, якою би ситуацією ні викликалося, робить серйозну шкоду контакту з дитиною, порушує впевненість у батьківській любові. Необхідно виробити для себе правило не оцінювати негативно самої дитини, а критикувати тільки невірно здійснену дію чи помилковий, необдуманий вчинок. Формула істинної батьківської любові, формула прийняття — це не «люблю, тому що ти — гарний», а «люблю, тому що ти є, люблю такого, який є» [16, с.64].
Але якщо хвалити дитину за те, що є, вона зупиниться у своєму розвитку, як же хвалити, якщо знаєш скільки у неї недоліків? По-перше, виховує дитину не тільки прийняття, чи похвала осудження, виховання складається з багатьох інших форм взаємодії і народжується в спільному житті в родині. Тут же мова йде про реалізацію любові, про творення правильного емоційного фундаменту, правильної почуттєвої основи контакту між батьками і дитиною. По-друге, вимога прийняття дитини, любові до такому, якою вона є, базується на визнанні і вірі у розвиток, а виходить, у постійне вдосконалювання дитини, на розуміння нескінченності пізнання людини, навіть якщо вона зовсім ще мала. Вмінню батьків спілкуватися без постійного осуду особистості дитини допомагає віра в усе те гарне й сильне, що є в кожній, навіть у самій неблагополучній, дитині. Щира любов допоможе батькам відмовитися від фіксування слабостей, недоліків і недосконалостей, направить виховні зусилля на підкріплення всіх позитивних якостей особистості дитини, на підтримку сильних сторін душі, до боротьби зі слабостями і недосконалостями.
Оцінку не особистості дитини, а її дії і вчинків важливо здійснювати, змінюючи їхнє авторство. Дійсно, якщо назвати свою дитину недотепою, чи ледарем, важко очікувати, що вона щиро погодиться з вами, і навряд чи це змусить змінити її своє поводження. А от якщо обговоренню піддався той чи інший вчинок при повному визнанні особистості дитини і твердженні любові до нього, набагато легше зробити так, що сама дитина оцінить своє поводження і зробить правильні висновки. Вона може помилитися і наступного разу чи по слабості волі піти по більш легкому шляху, але рано чи пізно «висота буде взята», а ваш контакт із дитиною від цього ніяк не постраждає, навпаки, радість від досягнення перемоги стане вашою загальною радістю [16, с.65].
Контроль за негативними батьківськими оцінками дитини необхідний ще і тому, що дуже часто за батьківським осудом йде невдоволення власним поводженням, дратівливість, втома, що виникли зовсім з іншого приводу. За негативною оцінкою завжди йде емоція осуду і гніву. Прийняття дає можливість проникнення у світ глибоко особистісних переживань дітей. Сум, а не гнів, співчуття, а не мстивість — такі емоції істинно люблячої своєї дитини, що проймають батьків.
Незалежність дитини. Зв'язок між батьками і дитиною належить до найбільш сильних людських зв'язків. Чим більше складний живий організм, тим довше повинний він залишатися в тісній залежності від материнського організму. Без цього зв'язку неможливий розвиток, а занадто раннє переривання цього зв'язку являє загрозу для життя. Людина належить до найбільш складних біологічних організмів, тому ніколи не стане цілком незалежним. Людина не може черпати життєві сили тільки із самого себе. Людське життя, як говорив психолог А.Н.Леонтьев, — це розділене існування, головною ознакою якого є потреба зближення з іншою людською істотою [16, с.65]. Разом з тим зв'язок дитини з його батьками внутрішньо конфліктний. Якщо діти, підростаючи, усе більш здобувають бажання віддалення цього зв'язку, батьки намагаються як можна довше його втримати. Батьки хочуть захистити молодь перед життєвими небезпеками, поділитися своїм досвідом, застерегти, а молоді хочуть придбати свій власний досвід, навіть ціною втрат, хочуть самі пізнати світ. Цей внутрішній конфлікт здатний породжувати безліч проблем, причому проблеми незалежності починають виявлятися досить рано, фактично із самого народження дитини. Дійсно, обрана дистанція в спілкуванні з дитиною виявляється вже в тій чи іншій реакції матері на плач дитини. А перші самостійні кроки, а перше «Я — сам!», вихід у більш широкий світ, пов'язаний з початком відвідування дитячого саду? Буквально щодня в сімейному вихованні батьки повинні визначати межі дистанції.
Рішення цього питання, іншими словами, надання дитині тієї чи іншої міри самостійності регулюється насамперед віком дитини, що здобуваються їм у ході розвитку новими навичками, здібностями і можливостями взаємодії з навколишнім світом. Разом з тим багато чого залежить і від особистості батьків, від стилю їхні відносини до дитини. Відомо, що родини дуже сильно розрізняються за тим чи іншим ступенем волі і самостійності, наданої дітям. В одних родинах першокласник ходить у магазин, відводить у дитячий сад молодшу сестричку, їздить на заняття через усе місто. В іншій родині підліток звітує у всіх, навіть дрібних, вчинках, його не відпускають у походи і поїздки з друзями, охороняючи його безпеку. Він підзвітний у виборі друзів, усі його дії піддаються найсуворішому контролю.
Необхідно мати на увазі, що встановлювана дистанція пов'язана з більш загальними факторами, які визначають процес виховання, насамперед з мотиваційними структурами особистості батьків. Відомо, що поводження дорослої людини визначається досить великим і складним набором різноманітних збудників, що позначаються словом «мотив». В особистості людини всі мотиви вибудовуються у визначену, індивідуальну для кожного рухливу систему. Одні мотиви стають визначальними, найбільш значимими для людини, інші — здобувають підлегле значення. Іншими словами, будь-яка людська діяльність може бути визначена через ті мотиви, що неї спонукують. Буває так, що діяльність збуджується декількома мотивами, іноді та сама діяльність викликається різними чи навіть протилежними за своїм психологічним змістом, мотивами. Для правильної побудови виховання батькам необхідно час від часу визначати для самих себе ті мотиви, якими збуджується їхня власна виховна діяльність, визначати, що рухає їх виховними умовами.
Дистанція, що стала переважною у взаєминах з дитиною в родині, безпосередньо залежить від того, яке місце займає діяльність виховання у складній, неоднозначній, часом внутрішньо суперечливій системі різних мотивів поводження дорослої людини. Тому варто усвідомити, яке місце в батьківській власній мотиваційній системі займе діяльність по вихованню майбутньої дитини [16, с.67].
2.2. Помилки сімейного виховання
У людини як істоти суспільного мається своєрідна форма орієнтування — спрямованість на психічний вигляд іншої людини. Потреба «орієнтирів» в емоційному настрої інших людей і називається потребою в емоційному контакті. Причому мова йде про існування двостороннього контакту, у якому людина почуває, що сама є предметом зацікавленості, що інші співзвучні з його власними почуттями. У такому співзвучному емоційному контакті і випробує кожна здорова людина незалежно від віку утворення, ціннісних орієнтацій [18, с. 13].
Може трапитися так, що мета виховання дитини виявляється «уставленою» саме на доказ потреб емоційного контакту. Дитина стає центром потреби, єдиним об'єктом її задоволення. Прикладів тут безліч. Це і батьки, що по тим чи іншим причинам ускладнення, які випробують, у контактах з іншими людьми, самотні матері, бабусі, які присвятили увесь свій час онукам. Найчастіше при такому вихованні виникають великі проблеми. Батьки несвідомо ведуть боротьбу за збереження об'єкта своєї потреби, перешкоджаючи виходу емоцій і прихильностей дитини за межі сімейного кола.
Великі проблеми виникають у спілкуванні з дитиною, якщо виховання стало єдиною діяльністю, що реалізує потребу сенсу життя. Потреба сенсу життя проаналізована польським психологом К.Обухівським, характеризує поводження дорослої людини. Без задоволення цієї потреби людина не може нормально функціонувати, не можуть мобілізуються усі свої здібності в максимальному ступені. Задоволення такої здатності пов'язано з обґрунтуванням для себе змісту свого буття, з ясним, практично прийнятним та заслуговуючим схваленням самої людини напрямком його дій [18, с. 13]. Чи значить це, що людина завжди усвідомлює загальний зміст своїх дій, свого життя? Очевидно ні, однак кожний прагнув в разі потреби знайти зміст свого життя.
Задоволенням потреби сенсу життя може стати турбота про дитину. Мати, чи батько, бабуся можуть вважати, що зміст їхнього існування є відхід за фізичним станом і вихованням дитини. Вони не завжди можуть це усвідомлювати, думаючи, що ціль їхнього життя в іншому, однак щасливими вони почувають себе тільки тоді, коли вони потрібні. Якщо дитина, виростаючи, іде від них, вони часто починають розуміти, що «життя втратило всілякий зміст». Яскравим прикладом тому служить мама, що не бажає втрачати положення «опікунки», що власноручно миє п'ятнадцятирічного хлопця, зав'язує йому шнурки на черевиках, тому що «він це завжди погано робить», виконує за нього шкільні завдання, «щоб дитина не перевтомилася». У результаті він одержує необхідне почуття своєї необхідності, а кожен прояв самостійності сина переслідує з разючою завзятістю. Шкода такої самопожертви для дитини очевидна.
У деяких батьків виховання дитини збуджується так званою мотивацією досягнення. Ціль виховання полягає в тому, щоб домогтися того, що не вдалося батькам з-за відсутності необхідних умов, чи ж тому, що самі вони не були досить здатними і наполегливими. Батько хотів стати лікарем, але йому це не вдалася, нехай же дитина здійснить батьківську мрію. Мати мріяла грати на форте`яно, але умов для цього не було, і тепер дитині потрібно інтенсивно вчитися музиці.
Подібне батьківське поводження неусвідомлене для самих батьків здобуває елементи егоїзму: «Ми хочемо сформувати дитину за своєю подобою, адже вона продовжувач нашого життя…»
Здавалося б, що, якщо єдиним чи основним мотивом виховання є потреба емоційного контакту, чи потреба досягнення, чи потреба сенсу життя, виховання проводиться на укороченій дистанції і дитина обмежується у своїй самостійності. При реалізації визначеної системи виховання, коли мотив виховання ніби відсувається від дитину, дистанція може бути будь-якою, це визначається вже не стільки особистісними установками батьків чи особливостями дітей, скільки рекомендаціями обраної системи. Але проблема незалежності чітко виявляється і тут. Вона виглядає як проблема несвободи дитини в прояві властивих їй індивідуальних якостей. Подібно цьому регулюючі виховання, зверхцінні мотиви батьків обмежують волю розвитку властивих дитині задатків, ускладнюють розвиток, порушуючи його гармонію, а іноді і спотворюючи його хід [18, с.14].
Мета і мотив виховання дитини — це щасливе, повноцінне, творче, корисне людям життя цієї дитини. На творення такого життя і повинне бути направлене сімейне виховання.
Деякі автори намагалися простежити, як пов'язані риси характеру батьків з рисами характеру дитини. Вони думали, що особливості характеру чи поводження батьків прямо проектуються на поводження дитини. Думали, що якщо мати виявляє схильність до туги, пригніченості, то й у її дітей будуть помітні такі ж здібності. При більш пильному вивченні цього питання усе виявилося значно складніше. Зв'язок особистості батьків і вихованих особливостей поводження дитини не настільки безпосередній. Багато чого залежить від типу нервової системи дитини, від умов життя родини. Тепер психологам зрозуміло, що та сама домінуюча риса особистості чи веління батька здатна в залежності від різних умов викликати і самі різні форми реагування, а надалі і стійкого поводження дитини. Наприклад, різка, запальна, деспотична мати може викликати у своїй дитині як аналогічні риси — брутальність, нестриманість, так і прямо протилежні, а саме пригніченість, боязкість.
Зв'язок виховання з іншими видами діяльності, підпорядкування виховання тим чи іншим мотивам, а так само місце виховання в цілісній особистості людини — усе це і додає вихованню кожного батька особливий, неповторний, індивідуальний характер.
Саме тому майбутнім батькам, що хотіли б виховувати свою дитину не стихійно, а свідомо, необхідно почати аналіз виховання своєї дитини з аналізу самих себе, з аналізу особливостей своєї власної особистості.
1. Конфлікт поколінь вічна проблема сімейного виховання.
2. Методи, якими користаються батьки, не завжди вибираються правильно.
3. Усе своє життя батьки повинні, підкорити вихованню дітей.
4. Карати дітей необхідно, але помірковано.
Час від часу з'являються повідомлення про племена, у яких підлітки не знають конфліктів з дорослими. У застиглому, окостенілому суспільстві, де жорстко дотримуються древні традиції й уклад життя, просто не залишається місця для міжпоколінних зіткнень. Таке трапляється в племенах Південної Америки, Африки, Австралії, що проживають у важкодоступних районах, майже не торкнутих сучасною цивілізацією. В усякім суспільстві, що розвивається, природна зміна поколінь виявляється не тільки наступністю, але і боротьбою нового зі старим, що народжується з відживаючим [18, с. 14].
Людство розвивається нерівномірно. У періоди затишку, відносної стабільності громадського життя підлітки не настільки різко вибивалися з її колії і без особливої напруги включалися в неї. І зовсім інакше поводяться підлітки в періоди бурхливого розвитку суспільства, ламання звичного способу життя.
Темп перетворення життя надзвичайно прискорився. Перехід від полювання і скотарства до землеробства відбувався протягом тисячі років, а від аграрного суспільства до індустріального протягом сотень років. Зараз стрімко набирає темпи науково-технічна революція. По своїх наслідках вона перевершить промислову. Протягом максимум десятків років відбудуться радикальні зміни в продуктивних силах, що не зможе не зробити впливу на соціальні проблеми. Упровадження комп'ютерів не тільки у виробництво, але й у побут змінить спосіб життя, звичаї, уплине на культуру. Корінні зміни в технології виробництва стрімкі і неминучі. Чим швидше розвивається суспільство, тим помітніше розходження між поколіннями, тим складніше форми наступності. Нове покоління неминуче попадає в інші умови життя, чим їхні батьки. Молоді неминуче в більшому ступені втягуються у процес перетворення. Але це зовсім не означає, що молодим легше жити. Молодь охоче сприймає, приміром, волю вибору професії, супутника життя, але це жадає від них більшої відповідальності, самостійності. Для правильного вибору однієї волі мало, необхідний і життєвий досвід, якого ще недостатньо. Досвід батьків народився в інших умовах і не завжди застосуємо в нових. Необхідно розуміти, що з минулого має потребу в дбайливому збереженні, а що необхідно перебороти.
Тиск старших неминуче народжує протест. Чим сильніше тиск, тим гостріше конфлікт. Які ж особливості нинішньої ситуації загострюють проблему «батьків і дітей»? Раптово воля сп'яняє, кружляє голову. Багато чого з того, що раніш було не можна, тепер можна. Соціально незрілі підлітки виступають свідками катастрофи старих норм. До цього важко звикнути зрілій людині зі сформованим світоглядом.
Родина є первинною і найбільш чуттєвою до суспільних змін соціальною структурою. Виховання дітей проходить не тільки в будинку, але й у дитячих яслах, садках, школах. Навчання дітей цілком взяли на себе навчальні заклади. Розваги і відпочинок усе більше проходять поза будинком. Розпад трьох поколінної родини ускладнює передачу моральних цінностей, послаблює контроль старших над молодшими. Цьому сприяє і розвиток суспільного транспорту. Діти легко пересуваються за межі досяжності родини. Ясельне виховання, забезпечуючи дитині відхід і харчування, не може компенсувати батьківської любові і ласки. І це також стає однією з причин нечутливості дітей.
У минулому родина працювала, як єдина. Спільна праця батьків і дітей дозволяла природно вирішувати питання трудового виховання. Тепер основна робота проводиться поза будинком. Діти не бачать працю батьків і мало чують про неї. Часом вони навіть не знають, чим займаються їхні батьки.
Нестабільність родини підтримується економічною незалежністю чоловіків і ускладненням взаємних вимог. На перший план виходять не економічні, а емоційні стимули. Чим освітченіша людина, тим вище й складніше рівень його вимог. Емоційна напруга торкнулася не тільки дорослих. З ранніх років дітей переслідує конкуренція: конкурси в престижні класи, спеціалізовані школи, спортивні секції. Навіть спорт втратив свій чисто ігровий й оздоровчий характер.
Відсутність одного з батьків ускладнює виховання дітей, але й у повних родинах діти часто обділені батьківською увагою. Якщо обоє батька не хочуть поступатися своїми професійними інтересами, то, зайняті на роботі, завантажені домашніми справами, вони менше часу приділяють дітям. Залишки вільного часу з'їдає телевізор. Спільний перегляд телепередач нерівноцінний еквівалент спілкування і навіть не заміняє спільного відвідування кіно чи театру.
Зміна соціального середовища завжди виявляло недостатність традиційної системи виховання, і це давало привід говорити про труднощі виховання, про те, що раніш усе було легше й простіше. Там, де форми виховання не відстають від відповідних соціальних умов, труднощів немає чи їх значно менше [18, с.14].
Складність в наступності досвіду поколінь полягає в тому, що дітям доводиться опановувати тими знаннями і спеціальностями, що були недоступні їх батькам. Тому тут не може йти мова про пряму передачу професійного досвіду.
Молодим доводиться діяти в умовах, коли старий досвід не тільки не допомагає, але навіть заважає. Приймати рішення треба самостійно. Це вимагає великої гнучкості, пластичності, рухливості. На перший план виходить не покора, а виховання самостійності, ініціативи. Не випадково ставиться питання про шкільне і студентське самоврядування. Найважливішими якостями особистості стають почуття гідності і формування соціальної відповідальності.
Які на ваш погляд причини зниження виховного впливу родини:
1. Зниження рівня життя
2. Занепад моралі
3. Суспільний регрес
4. Загострення конфлікту поколінь
Розставте цифри напроти тверджень від 1 до 4.
1 найбільш значима причина
2 менш значима і так далі в порядку убування [18, с.14].
2.3. Вплив сімейних традицій на виховання особистості
Сімейні традиції один з основних засобів виховання, тому що перш, ніж потрапити в школу (ясла, інший колектив), дитина пізнає себе й ідентифікує в родині. Традиції декількох поколінь, дозволяють дитині усвідомити свій зв'язок з бабусями, дідусями, загальними предками, дозволяють дитині пишатися своєю родиною. На жаль, у наш складний час, коли були зруйновані багато родин, багато родичів втратили зв'язок, шанувати сімейні традиції стало дуже складно. Тим сильніше потреба виробити традиції свої власні, що допомагають родині частіше збиратися разом для того, щоб люди, що живуть під одним дахом почували себе дійсною родиною. Тут постає питання про те, які традиції, що виробляються в родині, найбільш значимі. Непогано, якщо в родині склалася традиція проводити кожне літо в подорожі, це розширює коло знайомств, допомагає дитині довідатися і побачити світ, учить його спілкуванню. На жаль, далеко не всі можуть собі це дозволити. Але, зрозуміло, це не означає, що потрібно відмовлятися від дотримання якихось загальних правил. Традицією можуть стати і незвичайні зустрічі нового року чи дня народження, спільні поїздки за місто, навіть суботні обіди, коли діти знають, що в цей день і в цей час їх у родині дуже чекають. Такі традиції сприяють зближенню, ідентифікації себе, як члена родини, здатні підняти самооцінку дитини, коли вона усвідомлює, що вдома його не тільки годують, що це місце, де можна поділитися своїми переживаннями, новими враженнями. Усе це позначиться на формуванні особистості дитини, буде сприяти її гармонічному розвитку [20, с.49].
Чи згодні ви з тим, що відродження держави можливо через відродження родини?
Дуже довгий час у нашій країні відбувалася підміна сімейних цінностей цінностями комуністичних ідеалів, ніким ніколи не бачених, і тому ще більш абстрактних. У результаті ми маємо сьогодні те, що маємо: діти забувають своїх батьків, виростаючи вони не цінують щастя появи власних дітей і залишають їх у дитячому будинку, дуже часто ці діти так ніколи і не потраплять знову в родину, і виростають, не знаючи що таке сімейні цінності. В останні роки це стало ще більшою проблемою, тому що через зниження рівня життя все більше кинутих дітей, а дітей у повних родинах рідко більше одного-двох. Відродження втрачених сімейних цінностей може привести до відродження суспільства, тому що маючи родину людина має надійний тил, у нього виникає насущна потреба піклуватися про свою родину, своїх дітей, а для цього необхідно працювати. Але людині потрібно відчувати свою необхідність не тільки в родині, а ще й одержати визнання своїх заслуг у суспільстві, щоб досягти цього державі потрібно піклуватися про своїх громадян, причому піклуватися відчутно, а не декларативно, тому що голодна людина не буде слухати заклики до його цивільної совісті з екрана телевізора, щодня він бачить зовсім інше. Це дуже складна проблема, і вирішувати її необхідно цілим комплексом засобів, а не тільки призиваючи відроджувати сімейні цінності.
Педагогічні задачі
Сашко погано вчився в школі, був порушником дисципліни, знаходився під впливом «дурної компанії». Вчителя, заклопотані поводженням хлопчика, неодноразово викликали в школу батьків. Батьки вважали, що їхній хлопчик звичайна дитина і вчителі до нього просто чіпляються. Що стосується його поводження в школі, так вони тут ні при чому: «Нехай там за ним стежать педагоги». І от Сашко на лаві підсудних. Батьки обвинувачують школу в тім, що вона недогляділа хлопчика.
1. Чи згодні ви з позицією батьків Сашка?
2. Яка роль родини в моральному вихованні дитини?
3. Яка роль школи у вихованні дитини?
4. Від чого залежить успіх у вихованні?
Не можна погодитися з думкою батьків Сашка. Украй рідко діти ідуть за прикладом педагогів, частіше це приклад близьких, родини. Тому основи морального виховання закладаються тільки в родині. Школа може тільки допомогти дитині навчитися орієнтуватися в цьому світі, дати їй необхідний набір знань і навичок, допомогти сформуватися як особистості. Але основи моральних підвалин закладаються в родині, ще зовсім у юному віці. З найпершими яскравими враженнями дитина одержує уявлення про «правила життя». І багато в чому саме від батьків залежить, які правила він прийме для себе. Педагоги ж, будучи в першу чергу професіоналами і вважаючи одним з головних своїх принципів не нашкодити дитині, завжди стежать за своїми діями, тому їхнє поводження і вчинки дуже часто виявляються схожими, «шаблонно правильними». І дитина не завжди звертає на це увагу вчитель так підходить, як він зобов'язаний підходити. А батьки роблять так чи інакше, тому що так потрібно робити, і це є єдино правильний спосіб дії, що дитина засвоює на все життя. Таким чином, у даній ситуації не можна вважати школу винною у всіх гріхах. Батькам необхідно розуміти, що це їхня дитина, і тільки вони відповідальні за те, якою людиною вона стане [20, с.52].
Батьки Олега дуже забезпечені люди, але в родині розлад. Батько і мати хлопчика навіть не спілкуються один з одним і цілком зайняті своїми проблемами.
Олег вчиться в сьомому класі, має авторитет у своїх однокласників і вважається «крутим». Виховання батьками сина обмежується грошовими подарунками то з боку батька, то з боку матері. Батьки впевнені, що цього цілком достатньо для того, щоб їхня дитина виросла нормальною людиною.
1. Чи згодні ви з позицією батьків Олега?
2. Чи можливо, обмежуючи лише матеріальним забезпеченням, виховати повноцінну у всіх відносинах людину?
3. Як ви думаєте, до чого може привести подібне виховання дитини?
Цю дитину можна тільки пожаліти. Потім у житті йому буде дуже важко, без нормальних людських відносин. У нього в майбутньому можуть бути «усі блага цивілізації», але «нікому буде води подати». Так само шкода тих людей, що опиняться поруч з ним. Їм так само буде важко розраховувати на нормальну відповідну реакцію з боку цієї людини: у матеріальному світі немає місця таким поняттям, як любов до ближнього, жаль, та й просто в повазі [20, с.53].
2.4. Соціально-психологічна адаптація підлітків
Соціально-психологічна адаптація являє собою:
— процес і результат активного пристосування індивіда до видозмінного середовища за допомогою найрізноманітніших інтеріоризованих соціальних засобів (дій, вчинків, діяльності);
— компонент дійового ставлення індивіда до світу, провідна функція якого полягає в оволодінні ним відносно стабільними умовами і обставинами свого буття;
— осмислення і розв’язання типових, переважно репродуктивних завдань і проблем шляхом соціального прийняття чи ситуативно можливих способів поведінки особистості, що конкретно виявляється в наявності таких психологічних феноменів, як оцінка, розуміння і прийняття нею навколишнього середовища і самої себе, їх будови, вимог, завдань тощо.
Соціально-психологічна адаптація завжди спрямовується полярними тенденціями — процесами адаптованості-неадаптованості, тобто тими психорегулятивними механізмами, які реально представлені у внутрішньому світі особистості.
Слід зауважити, що неадаптованість може відігравати не тільки негативну, а й позитивну роль. Вона означає існування суперечливих відношень між цілями і результатами. Ця суперечність природна і непереборна, проте в самій ній — джерело динаміки діяльності, її реалізації й розвитку. Водночас, неадаптованість є також ще й особливим мотивом, який спрямовує розвиток особистості і який виявляється в надситуативній активності, тобто специфічній привабливості дій із наперед невизначеним розв’язком.
Неадаптивність небажана, мабуть, тільки в тому випадку, коли вона виступає як дезадаптивність у ситуації постійної неуспішності спроб індивіда реалізувати мету або в ситуації утворення двох і більше рівнозначних цілей, що може засвідчувати про незрілість особистості, невротичні відхилення або результати експерементальної ситуації.
Для діагностики особливостей адаптованості підлітків було виділено три види соціально-психологічної адаптації:
1.Адаптованість. 2.Неадаптованість. 3.Дезадаптованість.
Після проведеного нами дослідження були отримані наступні результати:
— із 30% протестованих підлітків адаптованість виявлена у 18% учнів. Ці діти добре почувають себе в школі, у них багато друзів, безліч контактів з однолітками. Будь-які труднощі повсякденного життя вони зустрічають спокійно, розсудливо, без нервових зривів;
— неадаптованість виявлена у 8% учнів. Ці діти почувають себе невпевнено, у них занижена самооцінка, насторожено сприймають все нове, очікуючи небезпеки;
— дезадаптованість виявлена у 4% учнів. У цих дітей відсутнє бажання відвідувати школу, вони тримаються осторонь колективу, у них мало друзів, занижений інтерес до навчання. Реакція на труднощі, невдачі — нервові зриви.
Анкетування дітей, бесіди з ними та з класним керівником, аналіз творів показали наступне: підлітки виділяють три основні групи, в яких виникають конфлікти з батьками [20, с. 55].
1 група — суперечки (розходження в судженнях, поглядах, спроби відстояти власну думку, переконати) — 69,1%;
2 група — сварки (гострі форми вербальної агресії, яким властива сильніша емоційна напруга, ніж суперечок; нерідко сварки супроводжуються використанням образливих слів, підвищенням тону; відсутність раціональної мотивації конфліктної ситуації) — 25,7%;
3 група — скандали (гострі вербальні і фізичні форми агресії, які супроводжуються криком, кривдженням, рукоприкладством тощо) -5,2%.
Тільки у 1,9% досліджених відзначили, що розбіжність з батьками в поглядах і судженнях з деяких питань усувається всебічним обговоренням й дискусіями, які не переходять у конфлікт.
Аналіз анкетування, бесід дав змогу виявити причини негативних взаємин між підлітками і батьками з погляду самих підлітків. Ці дані свідчать про те, що характер взаємин між підлітками і батьками залежить від багатьох діючих факторів. У досліджені виявлені певні відмінності між дівчатами і хлопцями щодо виділення причин негативних взаємин між ними й батьками. Так дівчата частіше, ніж хлопці, підкреслюють, як основні причини конфліктів риси особистості батьків, обмеження самостійності, незадоволення потреб.
Наявність розуміння з боку батьків, на думку підлітків, є найважливішою умовою добрих стосунків між батьками і дітьми. І, навпаки, нерозуміння посідає перше місце у виникненні конфліктів між ними.
Про різні позиції батька і матері в очах підлітка засвідчили відповіді на запитання: “Кого з членів родини ви хотіли б наслідувати?” Вказали: матір — 26,9%, батька — 11,5%, обох батьків — 11,6%, старшого брата чи сестру — 3,8%, нікого — 34,6%, відсутня відповідь -11,6%. Тенденція певної автономії в сім’ї виявилась у відповідях підлітків на запитання: “Чи не нудно проводити вільний час з батьками?” (ніколи не нудно — 43,6%, інколи — 30,3%, завжди нудно — 26,1%) [20, с. 61].
За методикою PARY (автори Шеффер і Белл) нами отримані результати ставлення батьків до дітей. Дослідження дало змогу виділити три групи батьківського ставлення до своїх дітей.
1 група — батьки, які мають оптимально-емоційний контакт з дитиною. Це значить, що в стосунках переважають партнерські взаємовідносини, спонукання словесних проявів. Діти в таких сім’ях мають можливість проявити своє “я”, самоствердитися.
2 група — батьки, які мають надлишкову емоційну дистанцію з дитиною. В таких сім’ях батьки часто потурають дітям, мало цікавляться їх особистим життям; в сім’ї панує строгість і безліч заборон. Кожний прояв самостійності дитини або подавлюється, або ж має неправильне трактування.
3 група — батьки, які різними способами подавляють будь-який прояв активності дітей, нав’язують їм свою думку, проявляють надмірну турботу, втручаючись надмірно у їх внутрішній світ, тим самим руйнуючи вже сформовані зв’язки і приводячи дитину до роздвоєння особистості.
1 групу становлять 50% батьків від загальної кількості; 2 групу — 12 батьків (40%); до 3 групи ввійшло 3 батьків (10%) [20, с. 67].
Стосунки між батьками і дітьми не можуть не впливати на емоційний стан дитини, формування внутрішнього світу, і, загалом, на соціально-психологічну адаптацію підлітків.
Висновки
Сім’я відновлює духовні і фізичні сили людини, заряджає її енергією для активної для активної участі в суспільному житті. В ній відбувається не тільки фізичне народження людини, але і первинна соціалізація і виховання, духовне дозрівання особистості.
І.С.Кон вважає, що нема ні одного соціального чи психологічного аспекту поведінки підлітків, який би не залежав від їх сімейних умов.
Суперечливість поглядів батьків не дають можливості підлітку осмислити, хто із батьків правий, а хто ні, що добре, а що погано.
Необхідно згадати про нездоровий вплив на формування підлітка протирічь між соціальним становищем і емоційним настроєм батьків.
В сім’ях, де відношення батьків і дітей характеризуються байдужістю, лицемірством підліток важко оволодіває позитивним соціальним досвідом. Підліток в такій сім’ї рано втрачає здатність спілкування з батьками. Це тривожний симптом: приблизно 40% підлітків не бажають ділитися думками з батьками.
Стосунки із дорослими членами сім’ї є важливим фактором соціальної орієнтації підлітка і зумовлюють, певним чином, формування суб’єктивної стратегії його самоствердження.
Перша й основна задача батьків є створення в дитини впевненості в тому, що її люблять і про неї піклуються. Ніколи, ні при яких умовах у дитини не повинні виникати сумніви у батьківській любові. Сама природна і сама необхідна з усіх обов'язків батьків — це ставлення до дитини в будь-якому віці любовно й уважно.
Психологами доведено, що у трагедії підліткового алкоголізму та підліткової наркоманії часто винні не люблячи своїх дітей батьки. Головна вимога до сімейного виховання — це вимога любові. Але тут дуже важливо розуміти, що необхідно не тільки любити дитини і керуватися любов'ю у своїх повсякденних турботах по відходу за ним, необхідно, щоб дитина відчувала, була впевнений, що її люблять.
Результати дослідження свідчать, що соціально-психологічна адаптація підлітків прямо залежить від процесу і характеру міжособової взаємодії в сім’ї, де батьки і діти виступають активними сторонами. Таким чином, в загальному комплексі факторів, які впливають на формування особистості, найвизначнішим є характер взаємин у родині.