Вступ

В економічній думці Росії другої половини XIX ст. панівним напрямком було народництво. У теоретичному відношенні народництво — це певний різновид утопічного соціалізму, характерного для країн із низьким рівнем економічного розвитку, переважанням сільського господарства і дрібних виробників.

Російське народництво, однак, є досить складним і багатогранним явищем, яке змінювалось разом зі зміною суспільно-економічних умов. Воно характеризувалось наявністю досить різнорідних напрямів і тенденцій.

У народництві виділяються дві тенденції — революційна й ліберальна. Відповідно розрізняються і два етапи розвитку народництва. Перший — із 60-х до середини 80-х pp., що зв’язаний із діяльністю революційного народництва. Другий — із середини 80-х до кінця 90-х pp. — характеризується пануванням ліберального народництва.

Усім без винятку представникам народництва, до яких би течій чи напрямів вони не належали, притаманні певні спільні риси. Це визнання капіталізму в Росії занепадом, регресом, визнання самобутності, «неповторності» російського економічного ладу взагалі і селянина з його общиною, артіллю зокрема.

Народництво з самого початку було неоднорідним рухом. Вже в 1860-х роках у ньому намітилося дві основні тенденції, теж ділилися на окремі лини: революційна і ліберальна. З 1860-х і до початку 80-х домінували революційні народники, але потім їх погромили, і з середини 80-х панівне становище займали ліберальні народники.

У народництві з’єднувалися ідеї утопічного соціалізму з радикальною програмою буржуазно-демократичного перетворення: виступали проти пережитків кріпосництва, проти буржуазного розвитку країни. Народництво виникло під впливом незадоволення результатами буржуазно-демократичної революцій на Заході і під впливом різкого прояви соціального антагонізму в капіталістичних країнах.

Головне в ідеях народників — це теорія некапіталістичного розвитку Россі і тісно пов’язане з нею можливість переходу до соціалізму в Росії, минаючи капіталізм через трансформацію селянської громади, в якій вони бачили зародок соціалізму в силу розвиненого колективістського початку.

1. Народництво в Росії. Економічні погляди народників

Пореформена Росія пішла шляхом ринкових відносин. Г. В. Плеханов відзначав, як швидко зростала кількість акціонерних товариств, банків, кредитних і страхових спілок. Бурхливо розвивалися Донбас, Урал, петербурзькі військові й машинобудівні заводи. Стрімко зростали кілометраж і кількість перевезених вантажів залізницями, будувались нові цукрові та горілчані заводи. Цукор експортується до Англії, де їм відгодовують свиней. Експортною політикою опікуються харитоненки, терещенки, смирнови, бродські, привалови, морозови та інші великі промисловці.

Це була доба грюндерства в історії Росії кінця XIX ст. Разом з тим в історії країни все ще є серйозним був вплив послідовників Чернишевського з його російським соціалізмом. Так, у політичному житті все ще живе ідея про особливу роль інтелігенції в Росії. Розглянемо тлумачення її ролі Бакуніним і Ткачовим.

М. Бакунін так само, як і П. Ткачов, дуже багато говорив про комуністичні інстинкти російського селянства. Посилання на ці інстинкти становлять вихідну точку їхніх соціально-політичних міркувань. Головна причина їхньої віри — можливість соціалістичної революції в Росії.

Але бакунінці і ткачовці вважали, що держава в Росії «висить у повітрі», «буржуазії й далі немає». Г. В. Плеханов зауважує, що існує кілька соціалістичних програм; одна висуває соціалістичну пропаганду, інша наполягає на організації всенародного бунту, а третя не вважає можливим ані пропаганду, ані організацію, вказуючи на захоплення влади як на вихідний пункт російської соціалістичної революції.

Убивство імператора Олександра ІІ не дало очікуваних революціонерами результатів, і воно хоронить так зване революційне народництво. Необхідно було переорієнтуватися, і тут російський соціалізм пішов у науковий соціалізм К. Маркса. Г. В. Плеханов і група Визволення праці — початок цього етапу. На арену політичного життя, у тому числі економічного, виходять так звані ліберальні народники (Даніельсон, Воронцов та ін.). Базові тези — «капіталізм у Росії — гість, запрошений насильно», «капіталізм у Росії — мертвонароджене дитя». Причина його насильницького нав’язування в тому, що в Росії немає місткого внутрішнього ринку. Селянин голодний, — робітник злиденний, — а через це немає головної умови — покупця, тому він запроваджується насильницьки. До речі, багато німецьких економістів, про що йшлося раніше, писали про те саме, наголошуючи також на особливому шляху розвитку економіки Німеччини.

Плеханов у праці «Наші розбіжності», Ленін у працях «Характеристики економічного романтизму» та «Розвиток капіталізму в Росії», а також Туган-Барановський розкрили необґрунтованість та теоретичну помилковість цієї тези. Капіталізм створює ринок як засобів виробництва, так і предметів споживання. Індустріальна технологічна революція практично розв’язує це питання, змикаючись з аграрною технологічною революцією, а вона здобула в Росії неабиякі можливості — зерно, особливо на півдні України, цукор, цукровий буряк (Центральна Росія, Україна) — тут ринок для машинних технологій. Тут народжується промисловий пролетаріат з його відчуженням від землі і домашніх промислів, він — покупець товарів.

Темпи індустріалізації в Росії того часу були вражаючими. Її питома вага у промисловому виробництві на кінець XIX ст. зросла в 4 рази.

Так, Г. В. Плеханов писав, що буржуазія створила ринки, а не застала їх готовими, у феодально-ремісницький період, що передував їй, не було не тільки величезних ринків, а й узагалі не існувало ринків у новітньому змісті цього слова: тоді обмінювався лише надмір, залишок від власного споживання виробника, ремісники працювали на замовлення для даної особи, у даній місцевості, а не для збуту на ринку.

1876 року Франція зовсім не мала перед собою величезних ринків, їй треба було ще завоювати їх за допомогою доцільної економічної політики, дипломатичних переговорів і навіть зброї. Англія, будучи спроможною виробляти всі ці продукти (металеві вироби і т. п.) на 40—50 % дешевше, ніж у французьких фабрикантів, скоро стала домінувати на французькому ринку. Ось чому виборці 1789 р. майже одноголосно вимагали більш енергійного захисту французької промисловості.

«Відомо, що німецький капіталізм має порівняно недавнє походження. Навіть на початку нинішнього століття Німеччина не могла й думати про конкуренцію з Францією й Англією. Разом із вторгненням французьких військ починається наплив французьких товарів у завойовані місцевості. Коли після оголошення війни 1813 р. прусські промисловці позбавилися, нарешті, своїх французьких конкурентів, у них заявилися нові, ще більш небезпечні противники. Падіння континентальної системи відкрило англійським товарам доступ на європейські ринки».

Індустріальна технологічна революція ламає старі відносини і народжує новий світ, коли виробництво створює собі величезний внутрішній ринок. В. І. Ленін у праці «Розвиток капіталізму в Росії» на великому фактичному матеріалі доводить, що це положення є справедливим для всіх країн, воно має загальний характер, з особливостями, притаманними Росії.

Головною революційною силою народники вважали селян, а очолити їх у боротьбі мали «герої»-інтелігенти. Промислових робітників вони вважали теж селянами, які тимчасово працюють у місті. Народники були переконані, що капіталізм у Росії розвиватися не буде та є для неї випадковим явищем. Основою ж майбутнього соціалізму вони бачили селянську общину з її круговою порукою. Проте, за своїм складом народництво було неоднорідним. У народницькому русі поступово виділилися три напрямки: бунтарський, пропагандистський і змовницький.

Народницький рух мав «всеросійський» характер і не враховував національних особливостей. Народники перш за все хотіли здійснити революцію, а вже потім, розв’язати назріле національне питання.

Нехтування національними інтересами підривало теорію і практику руху. Зокрема, головний козир народницького соціалізму — община — в Україні був відсутній. Тут здавна велося індивідуальне, приватне господарство. Це бентежило, але не зупиняло рішучості народних революціонерів. Учасники руху виявили виключний героїзм, відвагу, готовність жертвувати всім, навіть життям, заради успіху в боротьбі із самодержавством.

Найвідомішою серед народників стала створена в 1876 p. y Петербурзі таємна організація, що згодом дістала назву «Земля і воля».

Серед характерних ознак народництва особливо важливі такі:

1) визнання капіталізму в Росії занепадом, регресом, оскільки він веде до розшарування селянства і його пролетаризації;

2) визнання самобутності російського економічного ладу взагалі і селянства з його общиною, артіллю і т.п. зокрема [вони вважали, що розвиток цих підвалин «російського життя» врятує країну від капіталізму і відкриє їй можливість безпосереднього переходу до соціалізму].

3) інтелігенція — носій прогресу [народ / натовп — лише матеріал у руках критично мислячої особистості з інтелігенції]

Микола Бердяєв писав, що народництво — це, перш за все, віра в російський народ, трудящий, селянський. Народ для них не дорівнює нації. Всі народники вірили в те, що в народі зберігається таємниця істинної життя, прихована від культурних класів.

Емоційно в основі народництва лежало почуття відірваності інтелігенції від народу. Народники не відчували організацію частиною народу і гостро відчували свою провину перед ними. Це почуття провини перед народом відігравало величезну роль у психології народників: інтелігенція завжди в боргу перед народом і зобов’язана сплатити цей борг. Вся культура створена за рахунок народу, за рахунок його праці, і це покладає тяжку відповідальність на носія цієї культури.

Релігійні народники [Толстой, Достоєвський] вірили, що в народі прихована релігійна правда; народники-атеїсти [Герцен, Бакунін] вірили в соціальну правду народу. І всі вони усвідомлювали неправду свого життя, тому що справжній чоловік, тобто не обтяжений почуттям провини, гріхом експлуатації своїх побратимів — це людина з народу, тобто трудовий чоловік.

Народники вважали, що культура сама по собі не виправдання життя, тому що куплена дуже великою ціною поневолення народу. Бердяєв писав, що інтелігентський і культурний шар у Росії слабко усвідомлював свою гідність, культурне покликання. На вершинах творчості люди цього шару гостро відчували свою самотність і всі мріяли припасти до витоків. Світобачення — колективістська, а не індивідуалістичне: народ — це колектив, до якого вони хочуть долучитися. Вони ненавиділи буржуазність і боялися розвитку капіталізму в Росії. Вони вірили в особливі шляху Росії, у можливість минути західний капіталізм, в призначення російського народу дозволити соціальне питання краще і швидше ніж на Заході. Тут сходяться соціалісти і слов’янофіли, це йде від Герцена. Однією з головних опор народницького соціалізму був той факт, що російському народові завжди були чужі римські поняття: абсолютний характер приватної власності заперечувався — для російської свідомості важливо не ставлення до принципу приватної власності, тобто до законом, а ставлення до живої людини.

2. Економічна програма народництва в Росії та її вплив на капіталізм

У 70—80-х pp. XIX ст. питання про шляхи економічного розвитку Росії, про перспективи розвитку в ній капіталізму було найзлободеннішим. Воно ще більше привернуло до себе увагу громадськості з появою в Росії «Капіталу» Маркса. Навколо «Капіталу» точилася жвава полеміка (головне щодо теоретичних питань), за якою проглядалися намагання з’ясувати перспективи економічного розвитку Росії.

Заслуга постановки питання про розвиток капіталізму в Росії належить саме народництву. Проте вирішення його народниками виявилось незадовільним. Як ідеологи дрібних виробників, приречених капіталізмом на загибель, народники не бачили в капіталізмі історично неминущого явища, а відтак вірили в можливість уникнути його. Вони ідеалізували вигаданий ними «народний лад», оголошуючи його запорукою прогресивніших, ніж капіталізм, суспільних відносин соціалізму.

Підґрунтя для соціалістичних перетворень у Росії народники бачили в общині. Виходячи з утопічних та ідеалістичних уявлень про особливий шлях розвитку Росії, народники ідеалізували селянську общину, розглядали її як «форму побуту», що якнайліпше відповідає «російському народному духові». Російського селянина народники вважали навіть «комуністом за інстинктом». Велике поширення в Росії общини і віра в так званий «общинний дух», «комуністичні інстинкти» російського селянина породили в народників віру в те, що Росія ближче стоїть до соціалізму, ніж країни Заходу. Оскільки розвиток капіталізму розкладав общину, народники закликали «зміцнювати» її.

Як суб’єктивісти в соціології, народники не розуміли закономірностей суспільного розвитку. Вони вважали, що суспільні відносини люди будують свідомо. Провідну роль у суспільному розвитку вони відводили інтелігенції, яка нібито здатна на своє бажання спрямувати його в той чи інший бік.

Віра в особливий уклад, в общинний лад російського життя, у можливість селянської соціалістичної революції породила так зване «ходіння в народ». З допомогою пропаганди й підготовки селянських бунтів народники сподівались підняти селянство на соціалістичну революцію. Переконавшись на практиці в наївності віри в «комуністичні інстинкти» селянства, народники перейшли до боротьби з самодержавством власними силами, застосовуючи тактику індиві­дуального терору.

Революційне народництво. У революційному народництві існували три різні течії, які очолювали П. Лавров, П. Ткачов і М.Бакунін.

Петро Лаврович Лавров (1823—1900) — один з провідних ідеологів народництва, філософ, соціолог, економіст, математик. Він закінчив Петербурзьке артилерійське училище і викладав математику у військових навчальних закладах. 1868 року за свою суспільну діяльність був заарештований і висланий у Вологодську губернію.

Саме у засланні Лавров написав знамениті «Історичні листи» (1868—1869), які друкувались в «Неделе» і стали програмним документом революціонерів 70-х pp. За допомогою Г.Лопатіна Лавров утік із заслання і виїхав за кордон, де познайомився з Марксом і Енгельсом. За кордоном розпочав видання журналу «Вперед», який відіграв важливу роль у пропаганді соціалістичних ідей у Росії.

Лавров і його послідовники (так звані лавристи) були прихильниками соціалістичної революції, яку здійснить народ, селянство, кероване революційною інтелігенцією. Підготовка революції передбачала тривалу пропаганду ідей соціалізму в народі.

Значне місце в працях Лаврова присвячується економічним питанням, які охоплюють всі сторони суспільно-економічного життя тогочасної Росії. Ще до проведення реформи Лавров писав про тяжке, безправне становище селянства, проте його погляди на проблему звільнення селянства були досить поміркованими. Більш послідовно він виступив з критикою реформи, яка, на його погляд, «не звільнила селян повністю». Лавров гостро критикував самодержавство і його економічну політику.

У питанні про роль общини погляди Лаврова не були незмінними. У 70-х pp. він розглядав общину як умову переходу до соціалізму, як основу побудови майбутнього соціалістичного суспільства. Спостерігаючи процес розкладу общини і зародження капіталістичних відносин, Лавров характеризує його як початок підготовки соціального перевороту. На місце капіталістичного ладу, писав він, прийде робочий соціалізм’. Робочий соціалізм, за Лавровим, здійс­нюватиметься через передачу землі селянським общинам, а промислових підприємств — робітникам. Тим самим буде ліквідовано приватну власність і експлуатацію людини людиною. Отже, основною вимогою Лавров вважав заміну приватної власності суспільною.

У працях 90-х pp. Лавров досліджує різні етапи розвитку майбутнього соціалістичного суспільства. Під впливом К.Маркса аналізує категорію «перехідного часу» до соціалізму, а також розкриває завдання «більш віддаленого періоду». Проте проект соціальної революції, розроблений Лавровим, обмежувався лише загальними вимогами революції буржуазно-демократичної.

Михайло Олександрович Бакунін (1814—1876) — виходець із дворянської сім’ї. 1840 року виїхав за кордон, де включився в революційну діяльність. В історії революційного руху Західної Європи він відомий як анархіст. Анархізм і народництво — близькі ідеології, проте не тотожні.

Сподівання Бакуніна на негайну соціальну революцію, його заклики до молоді «йти в народ» і очолити селянські бунти були сприйняті частиною народників, які з гордістю називали себе анархістами. В історії народницького руху цей напрям назвали бакунізмом.

Бакунін вважав, що російський народ — «бунтар від природи». Революційність народу, а отже й неминучість соціальної революції, він зв’язував зі злиденним станом, в якому перебував народ, а також із його вірою в право на землю. Бакунін був непримиренним противником кріпацтва.

Реформа 1861 р. не задовольнила його, він називає її обманом, тому що вона не дала народу справжньої свободи і примусила сплачувати великі викупні платежі.

Виступив Бакунін і з критикою капіталізму. Він засуджує апологетику капіталізму в буржуазній літературі й підкреслює його зв’язок з попередніми експлуататорськими способами виробництва. Капіталізм Бакунін розглядає як нову форму експлуатації, яка змінює лише свою назву порівняно з попередніми формами — рабством і кріпосництвом. Критикуючи капіталізм, Бакунін головну увагу звертає на критику «буржуазних порядків», а не на характер економічних відносин.

Робітників він називав «чистими соціалістами» і вважав, що політична боротьба їм не тільки не потрібна, а й шкідлива, вона служить лише інтересам буржуазії. Робітникам вистачатиме боротьби на грунті «економічних інтересів». Проте Бакунін підкреслював непримиренність класових суперечностей капіталізму і приреченість буржуазії.

Бакунін і його послідовники виступали проти держави і пропагували ідею вільної федерації робітничих асоціацій і землеробських общин, в основі якої лежала б абсолютна свобода особи (аж до права на аморальність, паразитизм, лінощі тощо). Економічну основу майбутньої вільної асоціації бакуністи вбачали в передачі всієї землі землеробським общинам і всіх засобів виробництва — робітничим асоціаціям.

1876 p. виникла народницька організація «Земля і воля», програма якої була бакуністською. На перший план цією програмою висувалось аграрне питання, на відміну від Західної Европи, де головним вважалось питання фабричне.

«Ходіння в народ», в якому взяли участь і лавристи, і бакуністи, зазнало невдачі. Селяни не сприйняли народницьких ідей, їх хвилювали проблеми безземелля і високих податків. За цих умов стався розкол «Землі і волі» на «Народну волю» і «Чорний переділ». Чорнопередільці на чолі з Плехановим продовжили традиції «Землі і волі», а народовольці стали на шлях терору.

Петро Микитович Ткачов (1844—1885) і його прихильники вважали метою боротьби досягнення «народних ідеалів», тобто «селянського соціалізму». Вирішити цю проблему мали самі революціонери, поваливши царський уряд і захопивши владу. Росія, на думку Ткачова, готова до соціалістичної революції, оскільки не має капіталу і буржуазії. Саме тому він виступив з теорією негайного захоплення політичної влад и «революційною меншістю» шляхом змови.

Ткачов багато уваги приділяє дослідженню економічних проблем Росії. У статтях «Продуктивні сили Росії», «Статистичні нариси Росії» та інших Ткачов на великому статистичному матеріалі аналізує економічний стан країни, підкреслює, що їй притаманний низький рівень продуктивних сил у землеробстві, відсутність раціонального господарювання. Усе це, робить він висновок, є доказом неспроможності існуючої системи. Змінити ситуацію й поліпшити становище селянства Ткачов вважає можливим, перетворивши селянина із «землероба» на «землевласника». Отже, одна з його програмних вимог полягала у ліквідації поміщицького землеволодіння і передачі землі у власність селянам.

Ліберально-народницький напрям суспільно-економічної думки виникає вже в 70-ті pp. Його представники були пов’язані з революційним народництвом, співчували йому, проте не ставили питання про селянську революцію. Критикуючи капіталізм, ліберальні народники протиставляли йому не соціалізм, а дрібне виробництво селян і ремісників. Великого значення для зміцнення дрібнотоварного виробництва вони надавали різним формам кооперації. Ідеї народників знайшли відображення в працях земських статистиків.

Типовим представником ліберального народництва 70-х pp. в Україні був П. Червінський (1849—1931). У 1876—1890 pp. він очолював статистичне бюро Чернігівського губернського земства. Як і народники в цілому, він намагався обґрунтувати самобутній шлях економічного розвитку Росії. Проте, якщо більшість народників заперечувала можливість застосування вчення К. Маркса до російської дійсності, то Червінський намагався довести таку можливість.

Аналізуючи розвиток людського суспільства, він покладає в основу зміни типів народного господарства, теорію К. Маркса. Але, як типовий народник, він не бачить в Росії умов для розвитку капіталізму. Тут община перешкоджає обезземеленню селянства і утворенню пролетаріату. Якщо на Заході капіталізм, пише Червінський, — це результат історичного процесу розвитку, то в Росії його можна або штучно насаджувати, або затримати чи й зовсім припинити його розвиток. Сам він доводить можливість і необхідність запобігти капіталістичному розвитку Росії.

Проте Червінський добре розуміє переваги великого виробництва перед дрібним, переваги технічного прогресу. Майбутнє країни він бачить у такій організації господарства, коли община використовує сучасну техніку, але зберігає натуральне виробництво.

Ідеї народників знайшли відображення в працях багатьох земських статистиків, зокрема О. Шликевича (1849—1909), В. Варзара (1851—1940), О. Русова (1847—1915) та інших. Необхідно розглянути ті економічні питання, що були предметом дослідження земських статистиків.

М. В. Левитський (1859—1936) — найвідоміший представник ліберального народництва в Україні. Він, як і ліберальні народники в цілому, критикує капіталізм, заперечує можливість його розвитку в Росії. Одним із доказів на користь цього погляду стала для М. Левитського теорія відтворення Сісмонді, яку сприйняли й російські народники.

Розглядаючи паростки капіталізму в Росії як штучне явище, він виступає із закликом спинити, затримати його розвиток. Капіталізму він протиставляє дрібне виробництво, напівнатуральне господарство селян і ремісників. Саме йому він провіщає велике майбутнє.

М. Левитський увійшов в історію суспільної думки не лише як теоретик ліберального народництва, а й як практик, котрий розробляв численні проекти розвитку дрібного виробництва, і намагався втілити їх у життя. Він є прихильником створення різних форм кооперації, артілей, сільськогосподарських виставок, надання дрібним виробникам дешевого кредиту тощо.

Найвідомішим теоретичним опрацюванням М. Левитського став «Артільний договір (для землеробських артілей)», який було перекладено багатьма європейськими мовами і який він наполегливо впроваджував у життя.

Т. І. Осадчий (1866—1945) — економіст, земський статистик, громадський діяч. Розглядаючи напрями народногосподарського розвитку країни, він займав дещо своєрідну позицію. Як сумлінний дослідник — статистик, котрий оперував величезним статистичним матеріалом, що свідчив про розвиток капіталістичних відносин, він визнавав неминучість такого розвитку і навіть наголошував на певній його прогресивності. Але, як переконаний народник, Осадчий називав цей процес «украй небажаним». Розвитку капіталізму він протиставляв дрібне виробництво селян і ремісників.

3. Питання про капіталізм і громаду в народницьких програмах

Проблема характеру суспільно-економічній еволюції Росії та її оцінки — кардинальний теоретичне питання народництва. Вони, як і соціалісти-утопісти Заходу, критикували капіталізм, але ця критика в плані науково-теоретичному була неспроможною.

Капіталізм для народників чуже явище, симптом занепаду, регресу. Вони ідеалізували форми господарства, які явно віджили своє [громада, артіль, etc], об’єднували їх у поняття «народного виробництва» і вважали більш досконалим типом економічної організації суспільства, ніж капіталістична фабрика. Не зважаючи з фактами, вони запевняли, що Росія може минути стадію капіталізму. Як багато хто до них і після них вони вважали, що Росія — це чиста дошка, на якій можна написати будь-яке майбутнє, що країні ще тільки належить зробити вибір, хоча вибір вже був зроблений.

Особливу роль у їх побудові грала громада [вона вважалася абсолютно помилково зародком соціалізму]. Вони вважали її доказом того, що російський селянин — це комуніст за традицією, з інстинкту. Насправді ж, громада, яка була і в інших народів, в Росії збереглася через:

1) економічної відсталості;

2) зручностей, які вона давала уряду і поміщикам [фіскально-поліцейських].

До 1861-ого року вона полегшувала управління кріпаком селянством і забезпечувала виконання повинностей на користь поміщиків і держави. Так, після 61-ого, вона залишилася дешевим і комфортним засобом збору податків.

Після 1861-ого року громада розкладалася, росло майнове розшарування, хоча і не скрізь з однаковим ступенем інтенсивності. Відповідно до цих поглядів, народники відмовлялися бачити в російських умовах окрему силу, окремий клас зі своїми самостійними інтересами в пролетаріаті. Вони вважали його складовою частиною селянства, яке було для них головною революційною силою. Хоча вони і вели пропаганду в робочих колах, брали участь у страйках, ця діяльність була допоміжною по відношенню до головного питання — організації селянської революції.

Тимчасові сезонні сільськогосподарські робітники залучали їх увагу куди більше, ніж промислові робітники. Текстильників, тобто «фабричних» робітників, які привносили в місто мирської дух російського села, вони котирували вище заводських.

Погляди народників на розвиток людського суспільства дано, перш за все, Лавровим у його історичних книжках і Михайлівським в праці «Що таке поступ?». У них даються абстрактні «формули прогресу», в яких вони не пояснюють хід історії, а намагаються визначити, як має розвиватися суспільство виходячи з вимог «істини і справедливості».

Головним рушійним фактором розвитку Лавров вважав силу наукового пізнання, — носій якої — інтелігенція, яка виступає в ролі деміурга нового.

На питання «як йшла історія, хто її рухав?» Лавров відповів: «Самотні, що борються особистості». На критично мислячих особистостях лежить весь людський прогрес, він його єдине «знаряддя».

Після появи «Народної волі» серед народників набула поширення ідея, що революційна інтелігенція, мабуть, може перемогти царизм і без участі широких мас народу, що систематичне застосування тактики індивідуального терору може привести до капітуляції уряду або до захоплення влади народовольцями.

Висновки

В основі ідеології народництва лежала містична віра в російське селянство як носія «вищої життєвої мудрості». У 60-х роках 19 століття ідеї селянського соціалізму активно пропагував М. Огарьов. У кінці 60-х—на початку 70-х років теоретичним обґрунтуванням ідеї некапіталістичного шляху розвитку стає суб’єктивна соціологія (П. Лавров, М. Михайловський та інші), яка рушійною силою суспільного прогресу вважала «критично мислячі особистості», тобто інтелігенцію. У 80-ті роки в народництві отримав розвиток економічний романтизм (В. Воронцов, М. Данієльсон та інші), представники якого виходили із протиставлення типів економічної еволюції Західної Європи і Росії.

Народники-економісти намагались довести безперспективність капіталістичного розвитку Росії й необхідність переходу до «народного виробництва» — некапіталістичної індустріалізації, артільно-общинного методу організації господарства. Найвідомішими ідеологами народництва у 1870-і роки були М. Бакунін, П. Лавров і П. Ткачов. Вони розглядали особу російського селянина як зберігача давніх засад общинної власності і саме в цьому вбачали можливість переходу Росії до соціалістичних відносин, обминаючи етап капіталістичного розвитку.

Виступаючи з критикою капіталізму, яка багато в чому мала «романтичний», дрібнобуржуазний характер, народники протиставляли йому небуржуазний лад, репрезентований «народним виробництвом», який, на їхню думку, панував у Росії. До «народного виробництва» вони відносили общинне селянство, кустарні промисли і навіть відробітки.

Ідеалом ліберального народництва було міцне селянське господарство, яке протиставлялось капіталістичному. Саме для забезпечення цього господарства вони вимагали розширення селянського землеволодіння, упорядкування орендних відносин, надання селянам позичок, створення на селі ощадних кас, різних форм кооперації, забезпечення селян поліпшеним сільськогосподарським реманентом. Отже, фактично, йшлося про створення умов, необхідних для капіталістичного розвитку сільського господарства. Економічна програма ліберальних народників мала, таким чином, буржуазно-демократичний характер.

Список використаної літератури

1. Економічна історія України : Навчальний посібник/ М. О. Уперенко, Е. А. Кузнєцов, Г. К. Парієнко, Т. Х. Коломійчук та ін.; За ред. М. О. Уперенка; М-во освіти і науки України, Одеський держ. екон. ун-т, Одеський нац. ун-т ім. І.І.Мечникова. -Харків: Одіссей, 2004,. -494 с.
2. Економічна історія України : Навчальний посібник/ М. О. Уперенко, Е. А. Кузнєцов, Г. К. Парієнко, Т. Х. Коломійчук та ін.; За ред. М. О. Уперенка; М-во освіти і науки України, Одеський держ. екон. ун-т, Одеський нац. ун-т ім. І.І.Мечникова. -2-е вид.. -Харків: Одіссей, 2005. -494 с.
3. Лановик Б. Економічна історія України і світу : Підручник для вузів/ Богдан Лановик, Зіновій Матисякевич, Роман Матейко; За ред. Б.Д.Лановика. -6-те вид., перероб. і доп.. -К.: Вікар, 2004. -486 с.
4. Леоненко П. Економічна історія : Навчальний посібник/ Петро Леоненко, Петро Юхименко,. -К.: Знання-Прес, 2004. -499 с.
5. Царенко О. Економічна історія України і світу : Навчальний посібник для вузів/ Олександр Царенко, Андрій Захарчук,. -Суми: Університетська кни-га, 2001. -308 с.
6. Черкашина, Ніна Костянтинівна   Економічна історія : Навчальний посібник/ Ніна Черкашина, . -К.: ЦУЛ, 2003. -192 с.
7. Юхименко П. Економічна історія : Навчальний посібник/ Петро Юхименко,. -К.: Вікар, 2004. -341 с.