ВСТУП

Актуальність теми. Актуальність теми дослідження полягає у тому, що одним з важливих питань становлення незалежної Польщі є внутрішня політика польських урядів, скерована на посилення держави у всіх сферах соціально-економічного життя.

На зламі 80-90-х років постсоціалістичні країни Східної Європи та колишнього Радянського Союзу розпочали реформування економічної та політичної систем. Незважаючи на дещо подібні стартові умови реформування, Польща, яка першою стала на шлях радикальних суспільно-економічних трансформацій, досягла за останні десять років набагато вагоміших успіхів порівняно зі своїми східними сусідами, зокрема, з Україною.

Протягом  останніх двадцяти трьох років Польща пройшла довгий шлях розвитку й стала сучасною правовою державою. Після 1989 р. польське суспільство повинне було вивчити механізми демократії, що не діяли протягом  останніх 50 років. Народжувалися чергові партії, розколювалися, поєднувалися й ділилися знову. Це була природна реакція на піввікову відсутність політичних воль.

За відносно невеликий період польським реформаторам удалося досить швидко стати на шлях нарощування валового національного продукту, підвищити конкурентноздатність продукції на світовому ринку, досягнути значного зростання іноземних інвестицій та ін.

Демократична, антитоталітарна революція 1989 р. у Польщі була першою революцією такого типу в Центральній і Східній Європі. По своїх передумовах, рушійним силам і ходу вона відрізнялася від більшості революцій того часу в східноєвропейських країнах, тому що була наслідком масового суспільного руху в Польщі 1980- 1981 рр. В 1989 р. зміни відбулися в результаті укладання договору між реформаторським крилом Польської об’єднаної робочої партії (ПОРП) і помірною частиною політичної опозиції, що вийшла із суспільно-політичного руху «Солідарність», що сформувались в 1980- 1981 рр.

Польща є демократичною державою — багатопартійною республікою із двопалатним парламентом. Принципи державного устрою Польщі відбивають цінності, характерні для країн європейської правової культури: суверенність народу, суверенність і незалежність держави, правова держава, політичний плюралізм і волю діяльності політичних партій, поділ влади, повага людського достоїнства, що означає дотримання прав і свобод особи.

Внутрішня політика в 1990-ті рр. переслідувала мету створення стабільно функціонуючої демократичної політичної системи, проведення ринкових реформ і підвищення добробуту населення. З урахуванням досвіду розвинених країн була здійснена реформа конституційного, цивільного, господарського й карного права. До теперішнього часу основні демократичні інститути функціонують як саморегулюючі механізми.

Оцінюючи в цілому процес політичних змін у Польщі, необхідно відзначити, що в цій країні, поряд із Чехією, Угорщиною й Словенією, процес демократизації йде найбільш активно в порівнянні з іншими країнами Центральної й Східної Європи. У РП періодично проводяться парламентські й президентські вибори. Основні демократичні інститути функціонують як саморегулюючий механізм. У результаті чинності закону політичного маятника в 1993 р. демократичним шляхом ліві сили перемінили правих у влади, а в 1997 р. на місце лівих до влади прийшли праві. Уведено принцип поділу влади. Правда, баланс між ними час від часу міняється. У перші сім років роль сейму була надмірною. Конституція 1997 р. збільшила повноваження прем’єра й уряду за рахунок президента й сейму. Рада міністрів є головним центром виконавчої влади в країні.

Хоча представницькі органи влади й органи місцевого самоврядування формуються в ході демократичних виборів, слабкими є механізми зв’язку між владою й суспільством. Політичний клас, держава в значній мірі відчужені від суспільства. У силу недостатньої цивільної активності людей (трансформація виявилася важким і хворобливим процесом) надії ліберальної інтелігенції на створення сильного цивільного суспільства протягом  десяти років не виправдалися. Поступово в Польщі формується двопартійна система.

Польща першої з постсоціалістичних країн початку системні перетворення на рубежі 1989- 1990 гг., першої, переборовши найглибшу економічну кризу, не тільки відновила до 1996 р. передкризовий рівень ВВП, але й помітно поліпшила його структуру. Зберігаючи високі темпи економічного росту, Польща в останні роки входить до числа 15 найбільше що динамічно розвиваються країн миру.

За минуле десятиліття в країні були створені основи ринкової економіки. Нині приватний сектор займає провідне положення в створенні ВВП. Він розвивається на власній основі і є базою для формування національного підприємницького капіталу.

У цей час Польща переживає нову фазу системної трансформації. Проведення нових реформ, вступ Польщі в Європейський Союз визначать у найближче десятиліття завершення всього процесу суспільних змін у країні.

Крім того, актуальність даної роботи визначається тим, що в контексті вивчення проблеми переходу цілого геополітичного регіону Центрально-Східної Європи від тоталітаризму до демократії надзвичайно показовою є саме історія Польської держави, оскільки вона найбільш яскраво поєднує ключові тенденції, притаманні даному суспільно-політичному явищу загалом і власне національну специфіку його перебігу. Важливість проблеми підкреслюється необхідністю вивчення стратегії та функціональних механізмів переходу на рейки демократизації держави, котра тривалий період була обмежена в своєму розвитку вузькими рамками командно-адміністративного апарату регулювання; шляхів перетворення її суспільно-політичних інституцій згідно до нових концептуальних засад тощо.

Суспільно-політичний розвиток Польщі досліджуваного періоду — складний і неоднозначний процес, недовготривалий у часових рамках, проте він припадає на етап революційного перелому, історично та політично насичений у розумінні перетворення існуючої суспільно-державної структури відповідно до нових демократичних стандартів. Тож не дивно, що окреслена проблематика перебуває у центрі активного науково-дослідницького опрацювання в різноманітних напрямках і аспектах.

Однак, варто зауважити, що дослідницькі досягнення історичної науки не є настільки ґрунтовними та системними, як варто було б сподіватися з огляду на особливу актуальність проблеми. До сьогодні відчувається відсутність серйозних монографічних робіт, а в основному дослідницька думка зосереджена у коротких наукових статтях, які несуть значне фактологічне навантаження, проте не можуть висвітлити весь досліджуваний процес в контексті нових методологічних підходів.

Питанням реформування економіки постсоціалістичних країн особлива увага в економічній літературі стала приділятися, починаючи з кінця 80-х років. Зокрема, дослідженнями пореформеного розвитку економіки Польщі займалися такі вчені, як Л.Бальцерович[1], Й. Бухарін Н.[2],  Брониславський Е., Вачнадзе Г.[3], Дильонгова Г.[4], Дибковська А.[5],  І. Дулевич [6] , Зашкільняк Л.О., Крикун М.Г.[7], Коцан Н.Н.[8], Федонюк С.В., Колярска-Бобинска Л.[9],  Федорчак П.С.[10] та інші. Серед робіт інших зарубіжних економістів, які присвячені висвітленню окремих аспектів системної трансформації, виділяються праці Дж. Ітвелл, М. Еллман[11], Богомолов О., Глінкіна С[12].

Мета дослідження — зробити спробу узагальнення і комплексного вивчення досвіду громадсько-політичної діяльності демократичної опозиції в Польщі в 1989-2010 рр.

Виходячи з мети дослідження, ми поставили перед собою наступні завдання:

— дослідити крах комуністичної системи та початок розбудови багатопартійної системи в Польщі;

— проаналізувати особливості початкового етапу економічних трансформацій в Польщі (план Л. Бальцеровича);

— розглянути закінчення перехідного періоду в житті країни та побудову нової політичної стратегії;

— дослідити реформаторський курс у внутрішній політиці Польщі (1995 -2007 рр.)., а саме прийняття нової конституції;

— охарактеризувати інтеграційну політику Польщі та підготовку країни до вступу в ЄС та НАТО;

— розкрити реалізацію євроінтеграційної та євроатлантичної політики Польщі та її вплив на внутрішнє життя країни;

— порівняти внутрішню і зовнішню політика Польщі у новому тисячолітті та з’ясувати здобутки і втрати після вступу Польщі до ЄС та їх вплив на внутрішньополітичне життя країни;

— виявити перспективи економічного та політичного розвитку країни, місце Польщі на світовій арені.

Об’єктом дослідження є суспільно-політичні відносини Польщі, які розвивались після 1989 р.

Предметом дослідження є комплексний аналіз основних напрямів, методів, заходів  внутрішньої політики Польщі 1989-2010 рр.

Методи дослідження. При вирішенні завдань, поставлених у ході дослідження, автор дотримувався принципів історизму і об’єктивності, які передбачають з’ясування умов виникнення, розвитку та наслідків подій, а також розуміння їх причинно-наслідкового зв’язку. Із спеціально-історичних методів дослідження було застосовано проблемно-хронологічний і компаративістський методи, методи порівняльного і комплексного аналізу, метод системності, а також синхронний метод, який є ефективним засобом вивчення подій, що відбувалися в різних регіонах Польщі.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що вперше здійснено спробу комплексного аналізу внутрішньої політичної діяльності Польщі 90-х років ХХ ст. – поч. ХХІ ст. Досліджуваний у роботі комплекс питань дозволяє повніше уявити, якими були характер, форми і методи діяльності польської влади в 1989-2010 рр.

Практичне значення роботи полягає в тому, що її результати, основні положення і висновки можуть бути використані для подальшого вивчення даної проблеми, підготовки відповідних наукових і науково-популярних праць.

Структура дослідження. Дослідження складається вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури (__ назв, __ сторінок). Загальний обсяг дослідження — 100 сторінок. 

РОЗДІЛ 1. Стан наукової розробки проблеми та джерельна база дослідження

1.1. Історіографія проблеми

Дослідження проблем трансформації є доволі поширеними у західній політичній науці. Особливе значення мають наукові розробки В. Банса[13], Л. Даймонда, Г.О’Доннела[14], З. Бжезінського[15] та ін. В центрі уваги цих досліджень стоять передусім проблеми режимних трансформацій в цілому і демократизації зокрема. Ґрунтовні наукові розвідки, присвячені аналізу процесу трансформації політичних режимів, наявні в межах російської політичної науки. Можна виокремити дослідження А. Мельвіля[16], В. Гельмана[17],  Зельке К.[18] та ін.

С.Хантінгтон[19] стверджує, що нездатність нових демократичних урядів вирішувати невідкладні соціальні та економічні проблеми породжує в масах ”авторитарну ностальгію” й піддає загрозі курс на демократію. А відтак кожна ”хвиля демократизації” супроводжується ”відкатною хвилею”, в результаті чого частина країн, які пережили демократичні зміни, виявляється ”змитою” назад в попередній авторитарний стан. А тому загрози процесу демократизації у самих політичних акторах, які приходять до влади демократичним шляхом, а потім ”маніпулюють демократичними механізмами, обмежуючи або руйнуючи демократію”.

Крім того, західні дослідники вважають, що модернізація постсоціалістичних країн розгортатиметься нерівномірно. Так, на думку В.Банс, Х.Лінца, А.Степана, модернізація в країнах пострадянського геополітичного простору буде тривалішою ніж в країнах ЦСЄ в силу майже повної відсутності ”демократичної спадщини”. Тут відбувається становлення демократичних інститутів, правової держави практично з нуля. Тоді як в країнах ЦСЄ, і в Польщі зокрема, відбувається процес відродження демократичних традицій[20].

Проблемам поставторитарного переходу країн ЦСЄ загалом, та Польщі зокрема, присвячені праці польських науковців В. Лементовічі, А. Антошевського, Р.Гербута[21], І.Василевського[22], Є.Внук-Липинського, Я.Куроня[23] та Я.Жаковського, Е.Наливайко, Н. Іздепського, А. Павловської, Ж. Пшистава, Гж. Колодка, Т. Сшіманека, Т. Мазовецького, Л. Бальцеровича, Є. Вятра та ін.[24]

Проблеми трансформації Польщі аналізуються Є.Вятром[25]. Так, особливості руху Польщі до демократії цей дослідник пов’язує з формуванням у цій країні особливої моделі демократичної трансформації, яка характеризується як ”реформа, узгоджена між владою і опозицією”. Наявність консенсусу між політичними силами, представленими опозицією та владою, призводить до суттєвих позитивних зрушень в реформуванні у досить короткий історичний термін.

Необхідно також відзначити праці російських науковців М. Бухаріна[26], О. Сіденко, І. Жуковського, Л. Викошеної, Ю. Ігрицкого, Т. Зарицького та ін.

Проблемам територіального самоврядування Республіки Польща приділяли увагу чимало науковців, зокрема М.В. Баглай, Є. Регульский, М.Марчука[27] та ін., хоча особливості еволюції самоврядних інституцій РП у контексті євроінтеграційних процесів висвітлені досить слабко.

Кобильник В. В[28]. у своїх роботах аналізує внутрішні й зовнішні чинники, що визначали особливості демократичної трансформації політичних режимів Польщі, головною серед яких є поєднання політичних та економічних перетворень. Крім того, автор досліджує аспекти демократичної трансформації політичних режимів Польщі й доводить, що модель системи державної влади із сильним президентом не сприяє становленню демократичного режиму. Виявлено дві основні характеристики успішного становлення демократичного режиму в Польщі, а саме децентралізація державної влади та “європеїзація”.

Проблема реалізації Польщею інтеграційної стратегії найбільш ґрунтовної розробки зазнала у середовищі польських науковців. Авторами перших праць, присвячених вивченню політичної та економічної трансформації в Польщі наприкінці 80-х — на початку 90-х рр. ХХ ст., були такі вчені, як С. Бєлєнь[29], А. Міцевскі, М. Морачевскі, Е. Новак, Й. Фішер[30]. У наукових розвідках дослідників проаналізовано перебіг подій 1989-1991 рр. у регіоні Центрально-Східної Європи та визначено місце в них Польщі, а також спрогнозовано перспективу зростання її геополітичного впливу через активізацію участі в здійсненні європейської політики.

Ґрунтовним дослідженням проблеми ліквідації комуністичного режиму в Польщі відзначається праця Е. Внук-Ліпінскі «Зміна системи»[31]. У ній автор детально аналізує специфіку системних трансформацій у країні і зазначає, що Польща стала першою серед країн Центрально-Східної Європи, у якій комуністичний режим увійшов у кризу легітимності. Серед причин цього науковець називає «деідеологізацію» комунізму, вибір Карла Войтили Римським Папою, посилення дисидентського руху та запровадження в країні воєнного стану.

Одним із напрямків політики розбудови «нової Польщі» було проголошено запровадження змін у її економіці, відомих як «шокова терапія». В опублікованій ініціатором та виконавцем системи економічних реформ Л. Бальцеровичем монографії «Соціалізм, капіталізм, трансформація: нариси на рубежі століть» автор аналітично висвітлив специфіку польського варіанту економічних реформ, показав його основні проблеми та методи їх розв’язання[32].

Серед українських науковців, які зробили внесок у вивчення досліджуваних нами питань, можна виділити праці Т. Артушевської[33], Н. Бокало та С. Трохимчука[34], В. Дем’янця[35], О. Романюка[36], В. Щербаченко[37], особливістю котрих є досить послідовне та об’єктивне вивчення різноманітних аспектів суспільно-політичного розвитку польської державності у світлі загального державотворчого процесу Польщі досліджуваного періоду.

Окремою групою в опрацьованій історіографії можна виділити пласт важливих досліджень сучасних російських науковців, серед яких особливо вартісними є роботи М. Бухаріна[38], С. Кувалдіна[39], О. Майорової[40], О. Новикова [24], котрі значну увагу приділили аналізу суспільно-політичних аспектів демократичних перетворень у Польщі, однак на сторінках їхніх робіт часто присутня певна притаманна в загальному російській історіографії тенденційність, яку слід враховувати при вивченні цих джерел.

Щодо безпосередньо польських досліджень, то їх використання присутнє в даній статті у достатньому обсязі, однак, на жаль, переважно вивчені роботи стосуються початкового етапу польських суспільно-політичних перетворень. Це праці таких дослідників як А. Дудек[41], Є. Краєвський[42]; М. Насіловський[43], Х. Шумський[44] та інші.

Велику кількість публікацій із зазначених проблем містять періодичні видання Польщі, найпопулярнішими з яких є «Газета виборча», «Життя Варшави», «Політика», «Річ Посполита», «Справи міжнародні».

Історію Польщі в трьох послідовних томах в опрацюванні Єжи Клочовського (Середньовіччя), Анджея Сулими Камінського (Нова доба), а також Ганни Дильонгової (ХІХ-ХХ ст.)[45], автори хотіли розглядати насамперед як пропозицію для наукових дебатів і роздумів та дискусій в найширших колах осіб, що цікавляться історією нашої країни й суспільства.

В основній, п’ятій частині є параграф «До Третьої республіки» і що відпроваджує до початку історії незалежної держави, здобутої вдруге у XX ст. Узагальнення закінчують висновки з цілого розглянутого періоду. Через предметний поділ в окремих частинах не завжди вдавалося уникнути повторів.

Про зростання в Україні наукового та суспільного інтересу до проблем євроатлантичної та європейської інтеграції свідчить поява великої кількості публікацій на сторінках історичних та політологічних видань, зокрема таких, як «Людина і політика», «Нова політика», «Політика і час», «Політична думка», «Стратегічна панорама», «Сучасність».

Цікавою є стаття У.Безпалько[46], у якій розглянута проблема розбудови демократичної моделі державно-політичного розвитку Республіки Польща, її становлення як рівноправного члена європейської спільноти в постсоціалістичний період

Різні аспекти суспільно-політичного та соціально-економічного розвитку країн регіону висвітлені у публікації О. Богомолова та С. Глінкіної[47]. Серйозним здобутком російської полоністики є праці О. Майорової[48]. У статті «Роль і місце Польщі в сучасній Європі (дискусії в польському суспільстві)» дослідницею було проаналізовано зміни, що відбулися у зовнішній політиці країни після здобуття нею справжньої державної незалежності. Як зазначає дослідниця, одним із результатів зовнішньополітичних трансформацій у Польщі стало посилення її геополітичної ваги на Європейському континенті.

Цікавою є і стаття Т. Герасимчук[49], в якій розглядаються основні тенденції формування і реалізації політичного режиму Польщі. Аналізуючи цей процес, авторка у розвитку українсько-польських відносин виділяє декілька етапів, показує існуючі в Польщі основні механізми трансформації.

Проблеми пошуку свого місця Польщі в нових геополітичних координатах та значення внутрішньої політики розглядає у своїх розвідках С. Стоєцький[50]. Простежуючи ідейно-політичні передумови становлення внутрішнього політичного режиму в історії польської політичної думки XX століття, дослідник наголошує на тому, що важливим чинником у цьому непростому процесі є визнання польською політичною й інтелектуальною елітою незалежної Української держави.

Детально розкриває та аналізує внутрішню політику Польщі Бухарін М. І. С. Сініцина, Н.А.Чудакова І.[51] Так, зокрема він розкриває аспекти реформування внутрішьополітичного життя в Польщі, аналізує політичну систему та її трансформацію.

Велика кількість актуальних публікацій із зазначеної проблематики міститься на сторінках російських періодичних видань: «Зарубежное военное обозрение», «Международная жизнь», «Мировая экономика и международные отношения», «Новая и новейшая история», «Свободная мысль», «Современная Европа», «США — экономика, политика, идеология».

Н.Денисюк розглянула специфіку історичної долі Польської держави, й вказала, що наслідки суспільного піднесення 1980-1981 рр. виявилися аж у 1989 р., коли необхідність структурної трансформації постала невідворотно, до того ж в цей час зовнішньополітична кон’юнктура була вже набагато сприятливішою, оскільки відпала загроза військової інтервенції Радянського Союзу, охопленого новими віяннями горбачовської перебудови[52].

А.Краєвський у своїй праці[53] зазначив, що саме 1989 р. став початком якісно нового історичного етапу польського державотворення. Як вже зазначалося, суспільно-політичний процес, результатом якого став прихід до влади колишніх опозиційних еліт “Солідарності”, відзначався низкою характерних особливостей, які дають підстави більшості дослідників визначати його як “демократичну революцію”.

Беззаперечним авторитетом у досліджені проблем посткомуністичного розвитку країн Центрально-Східної Європи користується праця американського історика П. Вандича «Ціна свободи. Історія Центрально-Східної Європи від Середньовіччя до сьогодення». Серед причин падіння комунізму у країнах ЦСЄ історик називає такі, як заперечення національної традиції і культурно-релігійної спадщини, наруга над свободою та непридатність існуючого режиму до реформування[54].

Також праця Брониславського Е. та Вачнадзе Г. «Польский діалог» розкриває їхнє бачення трансформації політичного режиму в Польщі наприкінці 80-х років. Складні процеси геополітичного самовизначення, вироблення національних концептуальних засад зовнішньополітичної стратегії та пріоритетів міжнародної діяльності потребують від науковців комплексного дослідження світової історії новітньої доби. З іншого боку, відродження країн Центрально-Східної Європи наприкінці 1980-х – на початку 1990-х рр. загострює увагу фахівців на необхідності розгляду зарубіжного досвіду національно-державницького оформлення як вагомого чинника у суверенізації народів.

Вагоме місце в осмисленні геополітичних трансформацій Європейського континенту належить американському політологу З. Бжезінському[55]. Відповідно до запропонованої ним доктрини, зміни в Європі створили виключно сприятливі перспективи для Польщі: у ситуації, коли з втратою України та Білорусі, Росія зміщується на Схід, а Європа внаслідок об’єднання Німеччини відходить на Захід, Польща отримує можливість заповнити утворену між ними порожнину і набути ролі регіонального лідера. Традиційно високі оцінки польсько-американському альянсу у З.Бжезінського поєднуються із пророкуванням геополітичного впливу польсько-українському союзу.

Крім того, хотілося б звернути увагу на працю Зашкільняка Л.О., Крикун М.Г. «Історія Польщі: Від найдавніших часів до наших днів»[56], оскільки автори прагнуть подати картину цивілізаційного поступу людської спільноти на терені сучасної Польської Республіки, який простежується від появи першої людини, через формування народу і нації, котрі дали назву сучасній Польщі, до наших днів. Основну увагу у праці автори приділяють суспільним проявам життя поляків — політичному розвиткові, соціальним, економічним і культурним змінам, котрі визначали їхній стан у різні історичні епохи, а також взаєминам з сусідніми народами.

У праці за редакцією професора П. С. Федорчака колектив кафедри історії слов’ян опублікував посібник «Історія Польщі»[57], у якому висвітлено найважливіші проблеми розвитку цієї країни від найдавніших часів до сьогодення. У розділі про новітню історію Польщі, який належить П. С. Федорчаку, на основі невідомих раніше документів розкриваються передумови кризових явищ у Польщі в 70 — 80-х роках ХХ століття, обґрунтовується закономірність краху адміністративно-розподільчої системи у цій країні, характеризуються докорінні суспільні зміни, що відбулися у Польщі в 1990-х роках.

Академік Богомолов О. та Глінкіна С. у статті «Первые уроки экономической трансформации в странах Центральной и Восточной Европы 90-х годов»[58] аналізують процес трансформації в країнах Центральної й Східної Європи, зокрема й Польщі, й вказують, що рушійною силою антитоталітарних, демократичних революцій з’явилася антисистемна опозиція, що опирається на масовий суспільний рух.

1.2. Аналіз джерельної бази

Першоджерелами наукового дослідження стали: Конституція Республіки Польщі 1997 року, стратегії національної безпеки та оборони РП 1990–2003 років, Європейська стратегія безпеки з 2003 року, Проект Конституції ЄС 2004 року, інші нормативні документи, офіційні статистичні видання.

Різні аспекти внутрішньої та зовнішньої політики Польщі висвітлюються в чисельних офіційних заявах та промовах її вищого керівництва, зокрема президента РП А. Кваснєвського, прем’єр- міністра РП Є. Бузека, міністрів МЗС РП К. Скубішевського, А. Олеховського, В. Бартошевського, Д. Росаті, Б. Геремека. У них логічно прослідковується динаміка розвитку країни, визначаються особливості реалізації стратегії державної розбудови, насамперед її зовнішньополітичного курсу.

На особливу увагу заслуговують документи, які були прийняті  наприкінці 90-х років в період становлення незалежної Польщі для детального аналізу того періоду. Це, зокрема, Контракт століття, який підписали учасники Круглого столу 5 квітня 1989 р.,  що був підготовлений секціями і робочими групами. Документи Круглого столу констатували досягнення політичного порозуміння між правлячою комуністичною партією (та її сателітами) і опозиційними силами, які представляли широкий спектр громадянства, в справі поступового мирного демонтажу тоталітарного ладу і розвитку країни в напрямі створення підстав демократичного устрою. їх значення виходило далеко за межі окремої країни: польський взірець служив прикладом цивілізованого розв’язання суспільного конфлікту на демократичних засадах, без кривавих зіткнень і громадянського протиборства. У «Вступі» підкреслювалося, що в Польщі відбувається історичний зворот, завданням якого є включитися у швидкі зміни, що відбуваються в Європі та світі.

Документ Позиція в справі політичних реформ стверджував невідкладність реформування політичних інститутів країни, яке може відбутися лише на засадах компромісу й урахування інтересів різних соціально-політичних сил з метою побудови демократичної Польщі. Основою компромісу служили політичний плюралізм, свобода слова та інформації, демократичне формування всіх представницьких органів, незалежність судівництва, територіальне самоврядування. Запровадження цих засад у життя вимагало кількох років, а також подолання глибоких обопільних упереджень. Перехідний парламент повинен був розробити демократичні підстави устрою Польщі.

Другий документ — Позиція в справі соціальної та економічної політики і системних реформ — був найбільшим за обсягом і популістським за змістом. У ньому містилися побажання виходу країни з кризи, обмеження інфляції, зрівноваження бюджету, рівноправності всіх секторів економіки, підвищення та індексації зарплати тощо. До провідних засад нового економічного устрою були віднесені насамперед самоврядування трудових колективів, вільне формування структур власності, розвиток ринкових стосунків, обмеження центрального планування з боку держави. Ці засади були сформульовані таким чином, що дозволяли трактувати їх широко.

Третій основний документ під назвою Позиція в справі профспілкового плюралізму був коротким і конкретним. Він стверджував право працівників об’єднуватися у вільних професійних спілках, легалізував НСЗЗ «Солідарність», дозволяв існування різних спілок на підприємствах, зобов’язував державні структури поновити на роботі працівників, звільнених у 1981-1989 pp., осучаснення законодавства в галузі профспілок, охорони праці і соціального забезпечення.

До пакету документів Круглого столу увійшла також постанова про створення Узгоджувальної комісії, яка повинна була слідкувати за реалізацією прийнятих ухвал, а також 11 додатків (протоколів і звітів).

Уміщені в документах Круглого столу постулати вимагали внесення серйозних конституційних змін, які б робили процес трансформації незворотним. 7 квітня 1989 р. слухняний сейм ухвалив запропоновані поправки до Конституції і новий порядок виборів, закон про спілки індивідуальних селян і зміни до закону про профспілки. Через кілька днів Державна рада призначила вибори на 4 червня 1989 р. 17 квітня воєводський суд Варшави формально зареєстрував НСЗЗ «Солідарність»; незабаром знову почав виходити тижневик «Солідарність», з’явилася Ґазета виборча під редакцією А. Міхніка (8 травня), яка швидко набула великої популярності.

Особливості здійснення відносин Європейського Союзу з країнами Центрально-Східної Європи визначають офіційні документи, прийняті керівництвом структури у процесі підготовки до розширення на Схід, зокрема «Європейська угода» (польський варіант договору), «Біла книга», «Порядок денний-2000» («Agenda-2000»).

Офіційне закріплення відносин ЄС з Польщею як країною, яка заявила про прагнення інтеграції в структуру об’єднання, відбулося 16 грудня 1991 р. з підписанням Угоди про асоціацію з Європейським Союзом. Відповідно до положень договору, з цього часу сторони вдавалися до поглиблення торговельно-економічного співробітництва, встановлення політичної, соціальної та культурної співпраці з метою створення передумов для вступу Польщі в структуру ЄС, імовірний час якого визначити на той момент було неможливо.

З метою забезпечення управління процесом підготовки країн-претендентів до функціонування у Спільному ринку керівництво ЄС у 1995 р. опублікувало збірник рекомендацій, відомий як «Біла книга», виконання яких було покликане забезпечити наближення економічних, політичних, соціальних та інших стандартів кожної з країн до союзних, гарантуючи цим самим активізацію співробітництва сторін.

Відповіддю ЄС на посилення прагнень країн-кандидатів до якомога швидшого досягнення членства в об’єднанні та результатом здійсненої перевірки стану їх відповідності стандартам структури стало оприлюднення на саміті Європейської Ради в Амстердамі 16 червня 1996 р. документа «Порядок денний-2000». У ньому керівництво Євросоюзу запропонувало країнам, зацікавленим у членстві, а також тим, які уже користуються ним, пакет рекомендацій щодо підготовки до запланованого розширення структури. Виконання країнами-претендентами запропонованих порад передбачало безболісне розширення кордонів об’єднання для кожної із них. Цьому також мало сприяти надання Євросоюзом економічної допомоги країнам-кандидатам, трансформація Спільної сільськогосподарської політики та практики використання Структурних фондів.

Вагоме місце у справі дослідження проблеми здійснення політики ЄС щодо країн із регіону ЦСЄ, у тому числі Польщі, посідають річні звіти Комісії ЄС щодо динаміки підготовки країн-кандидатів до вступу у Євросоюз, а також Програма партнерства КЄС для десяти країн-заявників ЦСЄ[59]. Матеріали, що збиралися по кожній з країн, мають статистичний характер та містять конкретні показники економічного та соціального розвитку.

З метою посилення підготовки Польщі до вступу в НАТО і ЄС та забезпечення досягнення нею відповідності критеріям членства у цих структурах, керівництво країни прийняло та реалізувало чимало програм національного розвитку, найбільш значимими з яких були «Програма дій щодо адаптації економіки та правової системи до вимог Угоди про асоційоване членство», «Національна стратегія інтеграції», «Національна Програма підготовки Польщі до вступу в Європейський Союз», «Програма інтеграції з Організацією Північноатлантичного договору та модернізації збройних сил РП на 1998-2012 рр.», «Стратегія Польщі в галузі безпеки та оборони», «Програма реструктуризації і технічної модернізації Збройних Сил Польщі на 2001-2006 рр.».

Окрему групу джерел становлять аналітичні публікації політичних та державних діячів. Серед досліджених нами аналітичних публікацій із визначеної проблеми на особливу увагу заслуговують міркування В. Цімошевича[60], Л. Бальцеровича[61], К. Зельке[62], Є. Бара[63], Г. Холая[64], Д. Сороса[65]. 

РОЗДІЛ 2.  Від тоталітаризму до демократії

2.1. Крах комуністичної системи та початок розбудови багатопартійної системи в Польщі.

Епохальною подією кінця 80-х – початку 90-х років став крах комунізму у Східній Європі. У 1989 – 1991 рр. система, яка трималася на насильстві, примусі, узурпації громадянських свобод, упала настільки швидко, що висновок напрошувався один: передумови краху комунізму у країнах ЦПСЄ визріли давно і лише страх перед радянськими танками, які в 1956 р. прокотилися по народному повстанню в Угорщині та «празькій весні» 1968 р., утримував народи від повалення насаджених після 1945 р. режимів, що не виправдали надій і сподівань. Не останню роль відіграло й нове політичне мислення, продекламоване новим лідером СРСР. Делійська 1986 р. та Бєлградська 1988 р. декларації, проголошені Горбачовим, визнали невід’ємне право кожного народу на вибір свого суспільного шляху. Радянський Союз зобов’язався не втручатися у внутрішні справи соціалістичних країн ЦПСЄ, що означало кінець політики «радяноцентризму» та «доктрини Брежнєва», яка беззастережно була відкинута радянським лідером під час поїздки до Фінляндії у жовтні 1989 р. Радянські танки вже не могли з’явитися на вулицях столиць так званих країн народної демократії. Цей шанс швидко й ефективно був використаний тими, хто жив за умов насильно насадженого тоталітаризму. Крах комунізму у країнах ЦПСЄ призвів до розвалу Ялтинської системи поділу світу на сфери впливу переможців, яка відразу ж після 1945 р. стала системою конфронтації, до швидкого згортання «холодної війни».[66]

Польський досвід проходження посткомуністичного транзиту має незаперечне значення для світової спільноти з огляду на кілька важливих обставин. По-перше, Польща є чи не першою країною колишнього соціалістичного блоку, де радикальні економічні, соціальні та політичні реформи призвели до результатів, на які сподівалися їх ініціатори. По-друге, саме поляки продемонстрували іншим народам, що були під контролем Москви, як знаходити національний компроміс – створювати режим «договірної демократії» між колись панівною партійною номенклатурою ПОРП та опозиційним рухом «Солідарність» в ім’я гарантування національної злагоди. По-третє, Польща яскраво продемонструвала ефективний приклад демонтажу тоталітарного режиму через розвиток інститутів місцевого самоврядування та індивідуальної ініціативи громадян. По-четверте, польський транзит відзначається багатьма особливостями. Головна серед них полягає у тому, що в порівняно стислий історичний період посткомуністичному суспільству вдалося досягти нової демократичної якості, сформувати принципово нові уявлення про народовладдя, патріотизм, особистий добробут та соціальну справедливість.[67]

У лютому-квітні 1989 р. у Варшаві відбувся «круглий стіл» правлячої коаліції (ПОРП, Об’єднана селянська партія і Демократична партія), представників «Солідарності» та костьолу.

Рішення «круглого столу» передбачали:

1. Утворення в польському парламенті нової палати – сенату.
2. Розподіл мандатів у сеймі: ПОРП – 40 % місць, конструктивній опозиції – 35 %, Об’єднаній селянській і Демократичній партіям – 25% місць.
3. Проведення чергових виборів у парламент у червні 1989 р.
4. Введення президентського поста.
5. Легалізацію незалежної профспілки «Солідарність». [68]

У квітні 1989 р. було прийнято закон “Про зміну Конституції Польської Народної Республіки” і “Положення про вибори до Сейму ПНР X скликання на період 1989-1993 pp.”; “Положення про вибори до Сейму Польської Народної Республіки”. В законі “Про зміну Конституції Польської Народної Республіки”, зокрема, була підвищена роль Сейму, утворений Сенат, який було скасовано ще 1946 p.; було створено інститут президентства, замість Державної Ради, передбаченої Конституцією ПНР 1952 p., замість назви “Польська Народна Республіка” держава дістала назву “Республіка Польща”.

Положення про вибори до Сейму та Положення про вибори до Сенату створили умови для справжнього виявлення волі виборців.

Порозуміння, досягнуті під час «круглого столу», відкрили шлях до проведення «контрактових виборів». Якщо комуністи в ході передвиборчої кампанії спиралися на існуючий «адміністративний ресурс», опозиційні сили (зважаючи на свою організаційну слабкість) прагнули максимально використати сприятливі можливості та симпатії в суспільстві. Однак ситуація була непевною, оскільки проти порозуміння й далі виступала радикальна опозиція, яка організувала в ряді міст антиурядові виступи, розігнані силами правопорядку.

4 червня відбувся перший тур виборів. До виборчих дільниць прийшло 62 % виборців. За умовами Круглого столу, представники опозиції входили до складу всіх виборчих дільниць, що виключало можливість фальсифікації. Перші результати свідчили про успіх опозиції і поразку коаліції: кандидати від ГК вже у першому турі зайняли 160 місць зі 161 в сеймі і здобули 98 мандатів зі 100 в сенаті; керівні діячі коаліції, які обиралися за окремим т.зв. «крайовим списком», в більшості не здобули необхідної кількості голосів (з 35 мандатів пройшли лише 2); від коаліції до сейму було обрано лише 5 послів з 299 мандатів, а в сенат – жодного. Такий підсумок першого туру став несподіванкою як для коаліції, так і для опозиції. Пізніше у спогадах В. Ярузельський зазначав, що комуністи «були впевнені, що збережуть владу», але «забули про два чинники, яких не могли виявити навіть комп’ютери: про заперечення системи (суспільством) і про роль костелу». Лідери опозиції теж були стурбовані ситуацією, боячись, що влада анулює вибори, посилаючтся на порушення угоди Круглого столу. Уже 6 червня на вимогу уряду відбулася зустріч його представників з лідерами «Солідарності», на якій опозиція була звинувачена в порушенні угод і намаганні захопити владу. Щоб не провокувати загострення обстановки, керівники ГК погодилися піти на екстраординарний крок: включити 33 мандати «крайового списку», який не передбачав другого туру, до загальної кількості мандатів коаліції (199 + 33). Терміново було ухвалене відповідне рішення Державної ради, яке дозволяло здійснити таку процедуру. Перед другим туром виборів (18 червня) коаліція поміняла кандидатів, а «Солідарність» закликала виборців проголосувати за кандидатів коаліції. На вибори з’явилося лише 25 % виборців. Опозиція здобула ще один мандат у сенаті (99 зі 100), а коаліція заповнила відведені їй місця в парламенті. У результаті виборів у «контрактовому сеймі» опинилися 161 посол від ГК і 299 від правлячої коаліції, у сенаті 99 місць зі 100 мала опозиція. Представники опозиції 23 червня зібралися у Варшавському університеті, де їх привітав Л.Валенса, і утворили Громадянський парламентський клуб (ГПК) під керівництвом Б. Геремека. Маршалком сейму був обраний Миколай Козакєвич, сенату – професор Анджей Стельмаховський від ГКП. [69]

19 липня 1989 р. Національні збори обрали (більшістю в один голос) президентом Польщі першого секретаря ЦК ПОРП В. Ярузельського.

Після того, як президентом Польщі було обрано В. Ярузельського, правляча ПОРП не погодилася піти на поступки щодо призначення прем’єра. Тоді „Солідарність” провела переговори з ОСП та ДП, і вони сформували нову коаліцію. Кандидатуру від „Солідарності” – Т. Мазовецького – на посаді голови Ради Міністрів підтримали 378 депутатів з усіх парламентських груп. Відтак ПОРП опинилася в опозиції і в січні 1990 року оголосила про свій саморозпуск. Понад 100 її депутатів утворили парламентську фракцію Демократичних лівих сил, до якої увійшли і 20 депутатів від „Соціал-демократії Республіки Польща”. Ще частина депутатів створила фракцію „Соціал-демократичний союз Польщі” (41 депутат). Деякі депутати проголосили себе незалежними або ж увійшли до складу інших парламентських фракцій. Політичні поділи сталися і в парламентській більшості. Серед колишніх однодумців – лідерів „Солідарності” відбувся розкол. З Громадянської парламентської фракції виокремилася фракція новоствореного Демократичного союзу (ДС). На думку В. Струтинського, „смак влади і особисті амбіції, а не відчуття відповідальності за долю профоб’єднання та реалізацію високоморальних ідеалів, які викристалізувалися під час страйків 1980 — 1981 років, керували діями цих та інших політиків. Вони почали забувати, що на початку 80-х та у 1989 рр. „Солідарність” перемагала за рахунок внутрішньої єдності, яка будувалась на високоморальних ідеалах та компромісах, а не на конфронтації у переговорах з політичними опонентами”.[70]

Спроба представників ПОРП сформувати уряд закінчилася безрезультатно. Тоді 7 серпня лідер «Солідарності» Л. Валенса запропонував створити уряд національної довіри з представників усіх партій, репрезентованих у парламенті. Очолити уряд було доручено представникові «Солідарності». 12 вересня процес формування кабінету міністрів закінчився, а його головою став редактор часопису «Солідарність» 62-річний юрист Т. Мазовецький. Посади в уряді були поділені таким чином: 12 – Громадчький парламентський клуб («Солідарність»), 4 – ПОРП, 4 – ОСП, 3 – ДП.

Співвідношення політичних сил у Польщі після парламентських виборів змінилося. Особливу роль відіграло призначення головою уряду представника опозиції Т. Мазовецького; це відразу ж якісно змінило політичне обличчя країни. Комуністичній монополії на владу було покладено край. Головний підсумок того, що сталося тоді, полягав у тому, що передання влади було здійснено мирним шляхом, у ході виборів. До влади прийшли опозиційні сили. Зрушення, які почали відбуватися, спрямовувалися на зміну державного й суспільного ладу. [71]

У своєму програмному виступі Т. Мазовецький накреслив план створення ринкової економіки і правової держави, забезпечення свободи інформації, встановлення рівноправних стосунків з союзниками, застеріг від «полювання на відьом» або розправи з представниками попереднього режиму. «Стоїмо перед двома головними проблемами Польщі,  – говорив прем’єр, — політичною перебудовою держави і виходом країни з господарської катастрофи». На початку вересня було сформовано уряд, до якого увійшли 11 міністрів від ГПК, 4 – ЗСЛ, 3 – СД, 5 – ПОРП, в тому числі Ч. Кіщак (МВС), і Ф. Сівіцький (МО). Віце-прем’єром з економіки та фінансів став економіст Л. Бальцерович, міністром закордонних справ – К. Скубішевський, міністром праці – Я. Куронь.

З утворенням уряду Т. Мазовецького розпочався процес реконструкції тоталітарного режиму і поступове запровадження елементів демократичного устрою. [72]

Суспільно-політичний лад країни зазнав кардинальних змін. У грудні, згідно конституційних поправок від 29 грудня 1989 р., Польська Народна Республіка стала називатися «Річ Посполита Польська» (Республіка Польща), орлу на державному гербі повернули корону. З конституції 1952 р. була вилучена стаття про керівну роль робітничого класу і його партії в житті суспільства. Скасовувалося святкування дня утворення ПНР – 22 липня. Державними святами було затверджено – 3 травня – день конституції та 11 листопада – день проголошення незалежності. У Війську Польському були ліквідовані політвідділи, військовослужбовцям заборонялось бути членами політичних партій. Були департизовані також органи внутрішніх справ та держбезпеки, скасовано цензуру.

У липні 1990 р. був прийнятий закон про політичні партії. Процедуру реєстрації партій спростили. Для створення партії були необхідні підписи 15 дорослих громадян. Потім вимоги до реєстрації підвищили. Нині для того, щоб заснувати партію в Польщі, необхідно не менше 1 тис. людей. [73]

2.2 Особливості початкового етапу економічних трансформацій в Польщі (план Л. Бальцеровича).

Доки в польському суспільстві панувала думка, нібито економічні проблеми можна вирішити за допомогою державного втручання, потреби в ринкових реформах не виникало. Але зрозумівши, що саме ринок дозволить досягти бажаного, суспільство почало трансформуватися.

Політика уряду Т. Мазовецького (вересень 1989 – листопад 1990 рр.) мала досить широку підтримку в польському суспільстві, що давало йому  змогу здійснювати необхідні політичні та економічні перетворення. Отримавши в спадщину розладнану економіку, високий рівень інфляції та соціальну напруженість, уряд несподівано почав втілювати в життя програму докорінної перебудови й переорієнтації всього господарства, автором якої був міністр фінансів Л. Бальцерович. Саме ця політика дістала назву «шокова терапія».[74]

Успіх польських реформ був забезпечений тим, що вони впроваджувалися пакетом, а не за принципом «спробуємо, чи вдасться одне, а тоді візьмемося за інше». Якби у 1990 році «план Бальцеровича» був не таким сміливим і далекосяжним, то вже через рік суспільство не підтримало б дій уряду, а через два – Польща могла б надовго втратити шанси на членство в НАТО та входження в ЄС, — вважають експерти.

Приклад польських реформ і досвід Л. Бальцеровича показує, що, як пише Сергій Герман у книзі «Обличчя сучасної Польщі», «в умовах посткомуністичних країн творити новий політичний та економічний лад можна лише йдучи проти течії, свідомо зважуючись на кроки, які викличуть невдоволення значної частини суспільства». Справжній реформатор мусить йти на прийняття непопулярних рішень. Відповідно він і його партія ризикує програти вибори й залишитися поза парламентом.

Ще в 1978 році Л. Бальцерович з групою колег займався пошуком моделі соціалістичної ринкової економіки. Аналізувався югославський досвід робітничого самоврядування. Після появи у 1980 році « Солідарності» виявилося, що існує суспільний запит на такі дослідження. «Рапорт групи Бальцеровича» став популярним у колах «Солідарності» і був схвально сприйнятий у Польському економічному товаристві. Однак перша спроба реформувати польський соціалізм закінчилася 13 грудня 1981 року введенням військового стану.

Умови, що виникли в 1989 році, давали можливість провести повноцінну приватизацію, яка відкривала перспективу докорінної перебудови не лише економіки, а й суспільства в цілому. 6 грудня 1989 року на прес-конференції у Раді Міністрів Л. Бальцерович представив свій план. Він закладав перевагу приватного сектора в економіці, наявність конкуренції, відкритість економіки і конвертацію національної валюти. Передбачалося, що держава поетапно зменшуватиме свою присутність в економіці і гарантуватиме підприємствам стабільне законодавство. З цього випливала потреба широкої приватизації, ліквідації монополій, зміцнення національної грошової одиниці, реорганізації фінансової системи, децентралізації органів центральної влади. [75]

Бальцерович розумів, що зміни потрібно впроваджувати швидко і рішуче. Він привів з собою висококваліфікованих економістів і діяв не озираючись, незважаючи на протести, на падіння власної популярності. Для себе він поставив за мету продовжувати розпочату справу, доки вистачить на це повноважень.  Щоб вирватись з економічної ями, на думку Бальцеровича, країна потребувала не стільки іноземної допомоги, скільки проведення радикальних реформ.

«Польським реформаторам із управління Мазовецького-Бальцеровича було важко саме тому, що вони були першими,  – писав про польських реформаторів Егор Гайдар, якого на початку 90-х років на заході називали «російським Бальцеровичем». – Досвіду виходу з розвинутого індустріального соціалізму і формування на його базі повноцінної ринкової економіки не було ні в кого. Масштаби породжених перехідними періодами економічних і соціальних проблем, перевірка адекватності теоретичного апарату, виробленого для стійких ринкових економік, в умовах посткомуністичного спадку – з цим на практиці передбачалося зіткнутися вперше. [76]

17 грудня 1989 року план економічного розвитку Польщі був внесений на розгляд Сейму. Реформи мали розпочатися з 1 січня 1990 р. За десять днів Сейм ухвалив 10 з 11 запропонованих ним законопроектів. Один з англійських парламентарів, коментуючи події в Польщі того часу, зауважив, що в Англії ухвала такого пакету законів тривала б не менше двох років. І все це – на фоні публікацій у пресі, що змальовували польський варіант Апокаліпсису. Більшість експертів і політиків пророкували вибух масових страйків, хаос, повний розвал економіки і держави. Польська модель «шокової терапії» передбачала, за Л. Бальцеровичем, мікроекономічну лібералізацію, макроекономічну стабілізацію та інституційну перебудову. Лібералізаційний елемент економічної політики був зорієнтований на ліквідацію законодавчих бар’єрів в економіці, відміну державного регулювання цін і розподілу ресурсів, використання твердої валюти та меж її конвертованості тощо. Стабілізаційний елемент уключав бюджетно-грошові обмеження, регулювання валютного курсу і заробітної плати. Інституційна політика охоплювала приватизацію, зміну законодавства, податкової й банківської систем тощо. Програма реформування економіки Польщі, що здійснювалася за планом Л.Бальцеровича, була узгоджена з рекомендаціями МВФ (що були майже однаковими для різних країн) і складалася з 5 елементів: 1) зняття цінових обмежень (із січня 1990 року); 2) уніфікація валютного ринку; 3) різке обмеження зростання зарплати щодо зростання цін; 4) досягнення бюджетної рівноваги та жорстка кредитна політика; 5) відмова від централізованого планування. Результатами реалізації цього плану 1990-1993 роках були ліквідація гіперінфляції (протягом 1990 р. вона знизилася з 79% до 5%) та зменшення товарного дефіциту.

План Бальцеровича включав такі заходи:

1. різке зниження інфляції завдяки припиненню фінансування державного бюджету Центральним банком країни (припинення грошової емісії), встановлення відсоткової ставки;
2. прив’язування курсу національної грошової одиниці до американського долара (впровадження конвертованості злотого);
3. лібералізація цін і зовнішньої торгівлі;
4. отримання кредитів від МВФ на стабілізацію економіки;
5. швидку структурну перебудову економіки внаслідок проведення прискореної приватизації;
6. прийняття нового економічного законодавства, яке відповідало б сучасним потребам (закону про банкрутство, про гарантії інвестора тощо);
7. відкриття економіки для іноземних інвесторів. [77]

Поляки, які вирвались з голодного соціалізму, почали задовольняти свої швидко зростаючі потреби, при цьому не цураючись кредитами під шалені банківські відсотки. Об’єм грошової маси загрожуючи зростав, що нещадно вело до гіперінфляції.

Одним з перших законів польського уряду став Закон про іноземні інвестиції. Цей документ відміняв обмеження для іноземців, встановлював податкові пільги для зарубіжних інвесторів, причому в районах з високим рівнем безробіття пільг було більше.

Частина імпортних ліцензій була відмінена, видача тих, що залишилась — максимально спростилась. Крім того, половина всіх експортних квот також була відмінена. Новий закон відмінив всі обмеження на вивезення прибутку і розмір інвестицій.

Реформи Бальцеровича зачіпали інтереси не тільки колишньої партійної номенклатури, більшість людей була переконана, що капіталізм принесе свободу слова, права профспілкам, високі заробітки та гарантовану працю. 1 січня економічна ситуація в країні змінилася. Хліб подорожчав на 40 %, м’ясо – на 55 %, бензин – на 100 %, електроенергія та газ – на 400 %. Це був справжній шок, але, згодом, як писав Бальцерович, «шок контрольований».

Особливу небезпеку несла неможливість передбачити реакцію суспільства на лібералізацію цін, скасування дотацій для збиткових державних підприємств та цілих галузей виробництва, в тому числі гігантських – вуглевидобувної та сталеливарної. Ніхто не передбачав різке підвищення світових цін на нафту, а також рішення Москви про перехід до розрахунків з СРСР у вільноконвертованій валюті. Протягом перших двох тижнів 1990 року ціни зросли не на 45 %, як передбачалося планом, а на 78 %. При цьому спостерігалося падіння виробництва.[78]

Уряд обіцяв населенню короткий період труднощів, які повинні були завершитися перебудовою системи господарських відносин на ринкових засадах самоокупності, конкуренції. Внаслідок реалізації плану вдалося за півроку (до червня 1990 р.) знизити інфляцію майже з 1000 % до 6 %, розпочати приватизацію державних підприємств. Щоб досягти позитивного результату в кожній з областей, Бальцерович почав витісняти державу з реального сектора економіки. Ключовий момент польської перебудови — стрімка приватизація. Всього за два роки в руках корпоративного сектора опинилось 45% всієї промисловості. Основна умова аукціонів — ніяких ваучерів, як в сусідній Україні або Росії, продажа тільки за готівку. З іншого боку, замороження зарплати спричинило протести робітників: навесні та влітку 1990 р. пройшли численні страйки та демонстрації протесту проти зниження рівня життя. Почало різко зростати безробіття, досягнувши наприкінці 1990 р. 1 млн. осіб. Ситуацію злагоджувала діяльність міністерства праці, яке виплачувало безробітним соціальну допомогу, сприяло створенню тимчасових робочих місць.

Ринок праці у Польщі у 90-х роках характеризувався перманентною нестачею довгострокової рівноваги між пропозицією робочої сили та попитом на неї. Причиною такого стану було зменшення зайнятості, що виникає через господарську рецесію (спад виробництва, споживчого та інвестиційного попиту) і супроводжує системну трансформацію. Наслідком приватизації державного сектора через продаж стала ліквідація робітничих рад, обмеження ролі профспілок.

У першій половині 90-их років регулювання оплати робочої сили було переважно неефективним: колективні конфлікти призводили до нестійких угод між державою та профспілками; у приватному секторі умови праці і заробітної плати часто нав’язувалися підприємцями на шкоду робітникам і бюджету країни. Для розв’язання цієї проблеми урядом створено децентралізований механізм регулювання заробітної плати, що виявляється у формі договірних відносин між профспілками та підприємцями. Результатом проведеної політики стало те, що заробітна плата виконує стимулюючу та відтворювальну функцію.[79]

Уряд був налаштований довести план Л. Бальцеровича до завершення. Значну роль відіграла його підтримка західними фінансовими центрами та інвесторами. У лютому 1990 року Паризький клуб кредиторів відстрочив виплату Польщею 10 млрд. доларів боргу. [80]

Парижський і Лондонський клуби (об’єднання країн-кредиторів і іноземних банків-кредиторів) погодились на списання половини зовнішнього боргу держави. В 1991 році Варшава мала величезний зовнішній борг перед цими клубами — $48,5 млрд. А в рамках програми PHARE (Poland, Hungary Aid for the Reconstruction of the Economy, фінансова програма Євросоюзу для країн — кандидатів на вступ до ЄС) с 1990 по 2000 рік Польщі було виділено $3,4 млрд. Основна частина фінансової допомоги пішла на підтримку малого та середнього бізнесу. А саме — на навчальні програми і кредитування малого підприємництва.

Новий закон про підприємницьку діяльність дав початковий, але дуже потужний поштовх розвитку приватного сектору. В перші два роки реформ в Польщі було зареєстровано 600 тис. підприємств, які забезпечили робочі місця 1,5 млн. чоловік. [81]

Але відбулася і певна стабілізація ринку, зник дефіцит, зменшилась інфляція. Внаслідок лібералізації цін і рішучих дій у галузі зовнішньої торгівлі полиці крамниць поступово наповнилися різноманітними товарами та продуктами харчування. За відносно невеликий період польським реформаторам удалося досить швидко стати на шлях нарощування валового національного продукту, підвищити конкурентоздатність продукції на світовому ринку, досягнути значного зростання іноземних інвестицій та ін.

Попри гостру критику «плану Бальцеровича» з боку різних політичних сил, треба визнати, що на початковій фазі його дії не блокувалися. Навіть у моменти, коли політична напруга сягала найвищої позначки, мало хто наважувався поставити під сумнів потребу приватизації, створення незалежної преси, залишення за державою мінімуму необхідних функцій. Атакували, здебільшого, методи, за допомогою яких це здійснювалося.

Л. Бальцерович прагнув займатися виключно економікою і не бажав бути втягнутим у політичні ігри. Він вважав, що у демократичній системі існує дві моделі політики. Перша – це звичайне віддзеркалення настроїв, що переважають у суспільстві. Друга – це такий спосіб керівництва, з допомогою якого залучаються люди і формуються настрої таким чином, аби це служило справі реформ. Вибір моделі залежав від класу політиків.[82]

Після зміни уряду в кінці 1991 року Л. Бальцерович пішов у відставку, пробувши міністром 800 днів. Л. Бальцерович був вигідною людиною для влади,  він взяв на себе всю відповідальність і всі звинувачення за стан економіки після реформ.

За роки реформ промисловість Польщі пройшла етап технологічної та структурної модернізації. Через інтенсифікацію процесів приватизації, а також внутрішніх і іноземних капіталовкладень змінилася структура промислового виробництва за рахунок упровадження сучасних технологій: з’явилося багато нових або модифікованих виробів здебільшого шляхом адаптування виробів, що виробляються у розвинутих країнах. Питома вага нових виробництв, що є двигуном технічного прогресу, зросла з 12% у 1998 до 14% у 1999 р. Збільшився випуск кінцевої продукції та відносне зменшення напівфабрикатів, покращилась структура народного господарства (наприклад, знизилася частка гірничорудної промисловості, сільського господарства у створенні ВВП (до 4,8%). Ці зміни наблизили економіку Польщі до розвинутих держав.

У 1994-1997 рр. був стабілізований дефіцит державного бюджету і складав 3% ВВП. Це стало можливим завдяки економічному зростанню та ліквідації багатьох позабюджетних фондів, внаслідок чого публічні фінанси стали більш прозорими. Обмеження цінових дотацій та скорочення державних трансфертів сприяло зменшенню витратної частини бюджету. Державний борг скоротився з 86,9% у 1993 р. до 50% у 1997 р. Таким чином, рівень дефіциту і державного боргу не перевищували Маастрихтського еталону, що є достовірною ознакою фінансового співставлення з країнами Європи.

2.3. Закінчення перехідного періоду в житті країни. Побудова нової політичної стратегії.

Після саморозпуску ПОРП у січні 1990 року президент країни В. Ярузельський залишився без політичної підтримки. Виконавча та законодавча влада фактично перейшла до «Солідарності». Постало питання про главу держави. В липні з уряду були усунені останні представники колишньої ПОРП.

В умовах, що склалися, примас польської католицької церкви Ю. Глемпа виступив ініціатором зустрічі В. Ярузельського, Т. Мазовецького, маршала сейму М. Козакевича, маршала сенату А. Стельмаховського та Л. Валенси. В ході консультацій був погоджений сценарій, за яким мало відбутися оновлення керівництва Польщі.

В. Ярузельський 22 вересня повідомив сейм про своє рішення достроково скласти президентські повноваження. Парламент прийняв поправку до конституції Польщі про обрання президента всенародним голосуванням. Вибори відбулися 25 листопада 1990 року, але жодному з шести кандидатів на посаду президента не вдалося набрати абсолютної більшості голосів. За Л.Валенсу проголосувало 39,96 % виборців, за С. Тимінського – 23, 1 %, за Т.Мазовецького – 18, 8 %. 9 грудня в другому турі переміг Л. Валенса (75 %), який і став першим президентом посткомуністичної Польщі. [83]

Невдача, що спіткала Т. Мазовецького на виборах, змусила його залишити посаду прем’єра. Новий президент спочатку планував зробити прем’єром Я. Ольшевського, але той не погодився діяти під диктовку президента. Уряд  очолив 39-річний гданський економіст Ян Кшиштоф  Білецький (із січня по грудень 1991 р.). У складі уряду на своїх посадах залишилися Л. Бальцерович, К. Скубішевський, П. Колодзєйчик, а також увійшли нові міністри від ПЦ і КЛД. Уряд продовжував політику, започатковану попередниками. Натомість новий президент мав намір активно впливати на політику, зокрема, створюючи органи власної адміністрації – канцелярію президента, підлеглі структури, втручався у кадрові питання. У розмовах він часто посилався на Конституцію 1935 р., а себе представляв послідовником і спадкоємцем Ю. Пілсудського. Його виступи були малозрозумілими експромтами, які мусив потім тлумачити його прес-секретар. Канцелярію президента очолив Ярослав Качинський. Незабаром були створені Рада національної безпеки, Комітет радників президента. Не маючи освіти і досвіду державного управління, Л. Валенса опинився під значним впливом своїх радників. Спочатку ними були брати Качинські, але згодом усе більший вплив на президента мав його давній шофер і охоронець Мєчислав Ваховський, який посів посаду особистого секретаря, потім державного секретаря і державного міністра. [84]

Соціально-економічне становище в країні в цей період залишалося складним. У 1991 році обсяг промислового виробництва знизився на 11 %, а ціни зросли на 40 %. Реальна зарплата впала на 17 %, уряд двічі проводив девальвацію злотого. Спад в економіці був наслідком болісного пристосування до ринкових відносин державних підприємств, які домінували. Уряд намагався прискорити реструктуризацію господарства шляхом акціонування державних підприємств. До кінця 1991 року були визначено для приватизації 1128 підприємств. Але бракувало капіталів. Економічна політика уряду спричинила масові акції протесту: в березні 1991 селянські пікети заблокували основні автомагістралі країни на знак протесту проти збільшення податків, влітку відбулися страйки в багатьох містах проти підвищення цін на енергоносії. Організаторами акцій були ОПЗЗ і «Солідарність». У серпні 1991 року уряд Я.К. Бєлєцького подав у відставку, але сейм її не прийняв. Упродовж 1991 року авторитет уряду постійно падав. Цьому сприяли також великі афери в господарстві, найголовнішою з яких була справа «Арт Б»: ця невелика спілка виросла у потужну, підписавши контракт на закупівлю тракторів і провівши фінансову оборудку через банки; отримавши гроші, власники фірми втекли за кордон до Ізраїлю, завдавши державі збитків на 4,2 білліона злотих. Крім цього, у 1991 році стали відомими ще кілька фінансових афер (т. зв. «справа рублів», фонду обслуговування боргів тощо), які демонстрували кримінальні методи збагачення «нових буржуа».

Але на першому плані залишалися політичні події. Згідно з рішенням сейму повноваження парламенту були визначені до 30 жовтня 1991 року. Наступні вибори повинні були стати першими демократичними. До цього необхідно було прийняти новий виборчий закон. Команда президента розробила проект закону про вибори, заснований на мажоритарно-пропорційній системі з 5 %-вим бар’єром для політичних партій. Але сейм відкинув його, запропонувавши власний, що базувався на пропорційних засадах. Президент наклав вето на сеймовий проект, вимагаючи врахувати його поправки. Сейм вніс деякі поправки до президента і знов прийняв закон, на який Л. Валенса повторно наклав вето. 28 червня 1991 року сейм відкинув вето президента більшістю у 2/3 голосів (що було передбачено Конституцією); і Л. Валенса був змушений погодитися з сеймовим проектом. Одночасно президент на початку липня подав до сейму проект змін у Конституції та виборчому законі, але вони не були прийняті. «Війна» між президентом і парламентом загострила політичну ситуацію і засвідчила швидку диференціацію політичних сил, формування нової структури партій і рухів. Схвалений виборчий закон передбачав обрання 391 депутатів сейму у багатомандатних округах і 69 – за т.зв. «крайовими списками». Вибори до сенату залишилися без змін. Пропорційна система ще більше подрібнювала політичну сцену країни, хоча і відбивала дійсний стан розгубленого електорату.

Напередодні парламентських виборів 1991 року визначилися політичні сили – фаворити електоральних змагань. Ліберально орієнтована Унія демократична намагалася уникати чітких ідеологічних гасел. Ця політична сила пропонувала «нову політику» на ліберально-демократичних засадах, але безпосередньо про ідеологію мова не йшла. Зліва виникла коаліція «Союз демократичної лівиці» (до неї увійшли СДРП, Союз польських комуністів, Демократична унія кобєт, Рух людей праці та ін.). Ця коаліція йшла на вибори під гаслом «Так далі бути не може!». Тотальна критика уряду та його політичної сили, «Солідарністі», за сповідування ними антикомунізму та антирадянського зовнішньополітичного курсу стала головним лейтмотивом електоральної кампанії лівих. Політична сила, що позиціонувала себе як захисник інтересів селян, ПСЛ на чолі з В. Павляком, діяла на традиційних гаслах обстоювання особливих інтересів польського селянства. Інші політичні групи, орієнтовані на захист інтересів селян, утворили коаліцію «Народне порозуміння». ПЦ з частиною ГК утворили коаліцію «Громадянське порозуміння – центр»  –  незважаючи  на спроби Л. Валенси зберегти єдність в громадянських комітетах. Самостійно пішов на вибори КЛД, зробивши наголос на гаслах приватизації та децентралізації й регіоналізації країни. Активну кампанію проводила КПН, яка відмовилася від екстремістських націоналістичних гасел та робила наголос на провині комуністів за економічну катастрофу й висувала популістські соціальні вимоги. Помітну роль у кампанії 1991 року відігравала клерикальна сила – Виборча католицька акція (ВАК), в якій провідну роль мало Християнсько-національне об’єднання (ЗХН). Ця політична сила підкреслювала свої християнські й національні корені, вимагала збільшення ролі церкви в політиці, а також знищення комуністичного спадку. Як показник маргінального періоду політичного розвитку Польщі стала успішною участь у виборчій кампанії ексцентричної політичної сили – Польської партії друзів пива (ПППП). [85]

Загалом у виборах 1991 року взяли участь понад 100 політичних партій та угруповань. Проте лише деякі з них потрапили в парламент. Польський електорат проголосував за ті політичні сили, які були йому зрозумілими. Ці сили мали більш-менш чітку ідеологічну спрямованість, хоча й не завжди її афішували. В законодавчому органі Польщі опинилися структури, що мали демократичну, соціалістичну, християнсько-демократичну, ліберальну та націоналістичну спрямованість. Причому всі вони отримали приблизно рівновеликі відсотки голосів і самотужки не мали можливості сформувати уряд. Свідченням розпорошеності політичних орієнтацій польських виборців став той факт, що до парламенту вони обрали представників 29 партій та угруповань.[86]

Фактично жовтневі вибори не принесли перемоги жодній партії. Найбільшу кількість голосів виборців (13, 4 %) отримав Демократичний союз (лідер Т. Мазовецький); 12, 9 %  – Союз демократичних лівих сил; 11 % — Конфедерація незалежної Польщі; 9,3 %  – Виборча католицька коаліція; 5 % – Угода центристських сил; 4 % – Ліберально-демократичний конгрес (лідер Я.Білецький).

На чолі уряду в наступні роки продовжували залишатися представники табору «Солідарності»: Я. Ольщевський – грудень  1991 р. – липень 1992 р.; Х.Сухоцька – липень 1992 р. – жовтень 1993 р. І хоча в програми переходу до ринкової економіки вони вносили певні зміни, домінантою їхньої діяльності залишалися здійснення економічних реформ, прискорення приватизації, збалансування бюджету, приборкання інфляції та демократизація суспільства.[87]

Склад парламенту зразка 1991 року, в якому домінували праві та центристські сили, що мали спільне коріння в «Солідарності», приховував серйозні ускладнення в період налаштування системи влади. Цим скористався президент Л. Валенса, отримавши можливість маніпулювати частиною цих політичних сил, які конфліктували між собою й не могли створити більшість у парламенті, оскільки їхній взаємодії заважали не тільки певні програмні розбіжності, але й амбіції лідерів.

В грудні 1991 року до влади прийшов коаліційний уряд на чолі з Я.Ольшевським. Відтепер замість домовленостей «круглого столу» від імені правлячої коаліції було запропоновано програму «політики перелому», яка передбачала застосування люстрацій, прискорення економічних реформ та рішучий поворот Польщі в бік Заходу. Однак уже навесні 1992 року під прапорами «Солідарності» по країні прокотилися хвилі страйків та різних акцій протесту незадоволених соціальною політикою уряду.[88]

Наприкінці травня 1992 року сейм ухвалив закон про люстрації високих державних посадовців на предмет їхньої співпраці зі службою безпеки. Закон суперечив діючій Конституції й невдовзі (19 червня) був відхилений Конституційним трибуналом. Але міністр внутрішніх справ А.Мацєрєвич підготував і поширив серед послів списки «встановлених» співробітників спецслужб комуністичного режиму, серед яких були міністри, їхні заступники і навіть президент Л. Валенса та маршалок сейму. Це переповнило чашу терпіння, і 5 червня 1992 року, за поданням президента, уряд Я. Ольшевського відправили у відставку. Події засвідчили небезпеку такої гострої зброї, як люстрація. Президент та інші діячі колишньої опозиції змушені були виправдовуватися в тому, що наявність у спецслужб якихось документів про них не свідчить про співробітництво. Однак «люстрацій на справа» була лише приводом для відставки уряду. Уряд Я. Ольшевського не мав достатньої політичної підтримки. Ще від березня прем’єр вів переговори з УД про розширення урядової коаліції, але вони не принесли позитивних результатів.

В той час, як в сеймі вирішувалася доля уряду Я. Ольшевського, Л. Валенса підбирав кандидатуру нового прем’єра.  Прем’єром став молодий лідер ПСЛ 32-річний Вальдемар Павляк, якого підтримала УД. Проте утворити коаліційний уряд йому не вдалося, незважаючи на підтримку президента. Праві угрупування звинувачували В. Павляка в прокомуністичному минулому. У закулісних переговорах між головними партіями було вирішено підтримати на посаду прем’єра представника УД Ганну Сухоцьку. 11 липня 1992 року сейм затвердив склад уряду, який очолила перша жінка-прем’єр в історії Польщі.[89]

У країні наростала соціальна напруга. Робітники вимагали підвищення зарплати, ліквідації безробіття, припинення приватизації. Хвиля страйків охоплювала все нові райони країни. Щоб угамувати пристрасті, уряд пішов на переговори з профспілками, у результаті чого у лютому 1993 році був підписаний «Пакт про державне підприємництво в період трансформації». У цей час з’являються ознаки певного поліпшення економічного стану: промислове виробництво зросло на 4 %, майже половина продукції якого вироблялася у приватному секторі. Але кількість безробітних в країні становила 2,5 млн. осіб. У квітні 1993 році за ініціативою уряду сейм прийняв програму загальної приватизації. Зміцненню правових засад демократичної Польщі сприяв прийняття прийнятий парламентом у жовтні 1992 р. конституційний закон («мала конституція»), який чітко окреслював усі гілки влади – законодавчу, виконавчу та судову. Сейм і сенат обиралися на чотири роки, президент – на п’ять (він керував збройними силами, відповідав за безпеку держави, мав право розпускати сейм, пропонувати главу уряду та його склад). Сейм міг відкликати уряд, ухваливши вотум недовіри, а також подолати «вето» президента. Нова політична система мала компромісний характер і характеризувала Польщу як президентсько-парламентську республіку. [90]

Восени 1992 р. було завершено вивід радянських військ з території Польщі. Для налагодження стосунків з посткомуністичними країнами США запропонували програму «партнерство заради миру», яка в 1994 р. стала доктриною НАТО. Невдовзі Польща разом з іншими країнами регіону приєдналася до неї.  Подолавши найдраматичніший, стартовий етап ринкових реформ, Польща почала поступово виходити із затяжної економічної кризи. Відбувалося поступове пожвавлення промислового виробництва, а приватна сфера торгівлі та послуг працювала дедалі ефективніше. Однак структурна перебудова промисловості мала й негативні наслідки: погіршувався життєвий рівень працівників бюджетної сфери, пенсіонерів, студентів та інвалідів. У травні 1993 року, рятуючи держбюджет від надмірного дефіциту, уряд Г. Сухоцької відмовився від підвищення зарплати робітникам і бюджетникам. Після цього депутати «Солідарності» почали підтримувати протести залізничників, робітників та селян, що виливались у страйки. Наприкінці травня уряд був відправлений у відставку. Оскільки сейм не запропонував нового прем’єра, президент Л. Валенса у червні розпустив парламент і призначив на вересень нові парламентські вибори. Новий виборчий закон, зберігаючи пропорційну систему, встановлював п’ятивідсотковий бар’єр для партій і восьмивідсотковий – для коаліцій. Кожен кандидат був зобов’язаний представити відомості, що він не був агентом служби безпеки. Це вплинуло на політичну структуризацію майбутнього складу парламенту, де представництво різних політичних сил дещо скоротилося. [91]

Загалом виборна кампанія 1993 року відбувалася за умов відчутної зміни настроїв польських виборців. Поширювалося розчарування урядовою політикою «Солідарності», яка виявилася неспроможною досягти поліпшення життєвого рівня населення. Зростала недовіра до правлячої еліти, що на практиці переймалася більш своїми егоїстичними інтересами, а не інтересами суспільства. Невдоволення викликали наслідки приватизації. Вони призвели до виникнення невеличкої купки олігархів і загального зубожіння населення. Спостерігалося зростання рівня корупції, злочинності. Громадськість втомилася від низки скандалів у правлячому класі та від політичних інтриг між дрібними угрупованнями. За цих умов дедалі більшої популярності набували прості й зрозумілі гасла соціального характеру. З’являлися об’єктивні передумови для реваншу лівих сил.[92]

Посиленню лівого табору сприяв дальший розкол у середовищі «Солідарності». На V з’їзді НСЗЗ «Солідарність» сталося роз’єднання: більшість пішла за М. Кшаклєвським, який запропонував соціально орієнтовану програму, а меншість (так звана «мережа») залишалася з Л. Валенсою.

Ліві сили навпаки – згуртувалися до Союзу демократичної лівиці на чолі з В. Цімошевичем, увійшли у Рух людей праці, а частина – до ППС. Їхня передвиборна програма включала пропозиції щодо розв’язання найбільш болючих проблем розвитку країни – подолання безробіття, підтримку бюджетної сфери, проведення приватизації на засадах соціальної справедливості. Новим моментом у програмі лівих став зовнішньополітичний курс на вступ Польщі в НАТО. Така програма знайшла підтримку у більшості польського електорату. [93]

На парламентських виборах, які відбулися 19 вересня 1993 р., явка виборців становила 52 %. Перемогу здобули Союз демократичних лівих сил (СДЛС), за який проголосувало 20,7 % виборців (171 місце в сеймі) та Польська селянська партія (ПСП) – відповідно 15,3 % і 132 місця в сеймі. Разом вони отримали в сеймі дві третини депутатських мандатів. Демократичний рух (Т.Мазовецький, Х. Сухоцька, Я. Куронь) здобув 10,6  % (74 місця), Союз праці («нові ліві» – О. Малоховський, Р. Бугай, З. Буяк) – 41 мандат, Конфедерація незалежної Польщі (націонал-популісти – Л. Мочульський) – 22 мандати, Безпартійний блок підтримки реформ (орієнтований на Л. Валенсу) – 16 мандатів, Німецька національна більшість – 4 мандати. В сенаті СДЛС та ПСП також здобули більшість. Не зуміли подолати 5 % — вий рубіж представники «Солідарності», Ліберально-демократичного конгресу та «Вітчизни» (об’єднання партій католицької орієнтації). [94]

Як показували соціологічні дослідження, 50 % поляків вважали, що успіх лівих спричинений незадоволенням від керівництва «Солідарності». Великий сегмент польського електорату голосував не так за лівих, як проти політиків із табору «Солідарності».

Лідери партійних угруповань, що перемогли на виборах – В. Павляк (ПСП) і О. Кваснєвський (СДЛС),  – домовилися про створення коаліційного уряду. Новий уряд очолив В. Павляк.

Програма лівоцентристського уряду не вносила принципово нових акцентів до політики, ґрунтуючись на ідеях ринкової економіки, приватизації, правопорядку. Однак з огляду на соціальну напруженість у суспільстві уряд проголосив політику «обережного гальмування» та поступового «виправлення допущених помилок» у бік посилення соціальної політики.

Польща хитнулася вліво в той момент, коли її економіка досягла певних успіхів. Так, якщо в 1994 р. випуск промислової продукції зріс на 5,2 %, то в 1995 р. – на 7 %. ВНП збільшився на 3 %, зменшилися інфляція (до 29 %) та бюджетний дефіцит. Лондонський клуб кредиторів у вересні 1994 р. скасував 6,5 млрд. доларів боргу (з 14 млрд.), а МВФ надав кредит в 1,3 млрд. доларів. Закордонні інвестиції в 1996 році досягли 5,2 млрд. доларів. З 1 січня 1995 р. відбулася деномінація злотого. Однак кількість безробітних досягла 2,8 млн. осіб.

У лютому 1995 р. відбувся перегляд коаліційної угоди СДЛ і ПСП, в результаті якого в березні сейм більшістю голосів відкликав В. Павляка з посади прем’єра, а новим головою уряду став соціал-демократ Ю. Олекса.

Другі вибори Президента Польщі відбулися 1995 р. на тлі загального поліпшення соціально-економічної ситуації, якого вдалося досягнути уряду лівої коаліції СЛД – ПСЛ. У них взяли участь 13 кандидатів у президенти, серед яких найбільш реальними претендентами на посаду глави держави були А. Кваснєвський (СДРП), Л. Валенса, Я. Куронь («Унія свободи») та В. Павляк (Польська народна партія). Виборча боротьба була, як і раніше, насичена популістськими обіцянками, великою порцією чорного PR, радикальними гаслами проти основних конкурентів. Успіхи лівого уряду були на руку лідеру СДРП А. Кваснєвському, який у ході виборної кампанії об’їхав більшість регіонів країни, де під час особистих зустрічей з електоратом апелював до всіх соціальних прошарків зі зрозумілими актуальними темами життя країни.

Л. Валенсі вдалося згуртувати на деякий час навколо своєї кандидатури конгломерат політичних сил правого спрямування, що вийшли з «Солідарності». Він висунув передвиборне гасло: «Кандидатів багато – Лех Валенса один». Стрижнем його програми була ідея протистояння з колишніми комуністами з СЛД. Їх він звинуватив у намаганні відновити в країні комуністичний режим та в недостатньому протистоянні тиску Росії. Загалом команда чинного на той момент Президента Польщі обрала найпростішу для себе стратегію «ліквідації комуністичної загрози». У підсумку в першому турі виборів у листопаді 1995 р. кількість прихильників двох основних кандидатів на крісло президента розподілилася приблизно на дві рівновеликі групи: А. Кваснєвський отримав 35,1 %, а Л. Валенса – 33,1 % голосів.

Напередодні другого туру виборів ситуація в країні стала досить напруженою. Обидва претенденти вдалися до взаємних звинувачень в шахрайстві. Проте ці звинувачення стали для Польщі вже традиційними і не сприймалися як вирішальний аргумент при визначенні своєї позиції. Головну роль у зміні настроїв на користь    А. Кваснєвського у другому турі виборів 1995 р. відіграли телевізійні дебати претендентів. Вони викликали неабиякий інтерес – їх дивилися 72 % польського населення. В ході цих дебатів А.Кваснєвський позиціонував себе як поміркований демократ і прихильник національного порозуміння та єдності. Л. Валенса  навпаки – обрав агресивний стиль поведінки. Він постійно звинувачував свого суперника в комуністичному минулому і наштовхувався на спокійні толерантні відповіді А. Кваснєвського. У підсумку Л. Валенса зірвався й повівся неетично. Це стало його головним прорахунком. Соціологічні опитування показали, що 76 % тих, хто дивився теледебати, визнали перевагу кандидата від лівих і вирішили голосувати за нього. Зрештою в голосуванні у другому турі взяла участь рекордна кількість виборців – 68,2 %. А. Кваснєвський отримав 51,7 % голосів, а Л. Валенса  –     48,28 %. Для багатьох обрання колишнього комуніста Президентом Польщі – країни-«криголама» соціалістичної світової системи, стало великою несподіванкою. Але то був закономірний підсумок невдалого керування країною політиків з табору правих.

А. Кваснєвський переміг у 1995 р. з цілком соціал-демократичною програмою, що абсолютно відповідала класичним європейським аналогам. Тому не випадково його підтримала європейськи орієнтована молодь, голоси якої, на думку багатьох експертів, і мали вирішальне значення. Після президентських виборів 1995 р. лівий ренесанс став у посткомуністичній Польщі довершеним фактом. 

РОЗДІЛ 3. Реформаторський курс у внутрішній політиці Польщі (1995 – 2007 рр.).

3.1. Прийняття нової конституції

Польща має багатий досвід демократичного розвитку, зокрема і в галузі конституційного будівництва. Її «Закон про управління» (“Ustawa Rzadowa”) 1791 р. недарма вважається не лише першою польською, а й однією з перших європейських конституцій. Щодо хронологій появи конституцій взагалі, то вона була третьою писаною конституцією у світі: раніше від неї були лише конституція США 1787 р. і Швеції 1789 р. Свій внесок у розвиток національної демократії, розбудову конституційної держави, свого часу зробили польські конституції 1921, 1935, 1952 (як Конституція ПНР) років.[95]

Конституційний процес у Польщі починався також через процедури «круглого столу». Польська Конституція 1952 р. була розроблена за взірцем Конституції СРСР, до 1989 року до неї було внесено 15 змін непринципового характеру. Серед документів «круглого столу» слід особливо виділити «Ситуацію в справі реформ політичних». Цим документом визначались основні положення конституційного устрою, виборчого права Польщі на найближчий період. Цей документ називали «договірною конституцією». Після перших демократичних виборів до польського парламенту надія на швидке прийняття нової Конституції Польщі не здійснилася, оскільки жодна політична сила не мала домінуючого становища в парламенті і не хотіла йти на компроміс у цьому питанні з іншими політичними силами. Саме тому, 17 жовтня 1992 року був прийнятий конституційний закон «Про взаємні стосунки між законодавчою і виконавчою владою, а також територіальним самоврядуванням Республіки Польща», який отримав назву Мала Конституція.

Закон складався з 78 статей, які визначали організацію, функції та взаємодію органів державної влади. Він чітко окреслював три гілки влади – законодавчу ( сейм і сенат ), виконавчу ( президент і уряд ), судову ( незалежні суди ). Законодавчі органи обиралися на основі загального, безпосереднього, таємного, пропорційного виборчого права на чотири роки. Президент обирався всенародним голосуванням терміном на п’ять років, керував збройними силами і відповідав за безпеку держави, мав право розпускати сейм, пропонувати кандидатуру голови уряду та його склад, які підлягали затвердженню сеймом. Сейм міг відкликати уряд, ухваливши вотум недовіри простою більшістю голосів, а також подолати вето президента двома третинами голосів. Територіальні органи складалися з виборних гмінних рад і воєводських сеймів, які обиралися гмінними радами, а також з воєводств, яких призначав прем’єр, і керівників гмін. Запроваджена політична система належала до президентсько-парламентських і була компромісом між значно більшими амбіціями Л. Валенси і його політичними опонентами.[96]

Порядок підготовки та прийняття нової Конституції Польщі був визначений в спеціальному (конституційному) законі «Про порядок розробки та схвалення Конституції Республіки Польща» від 23 квітня 1992 р. Конституцію Республіки Польща повинні були схвалити Сейм і Сенат, об’єднані в Народні Збори (56 членів Народних Зборів), а також Президентові Республіки Польща. До складу Конституційної Комісії входило 46 послів (депутатів Сейму) та 10 сенаторів. Для прийняття Народними Зборами Конституції необхідним було, щоб проект Основного Закону пройшов два читання. Третє читання було передбачено на випадок, якщо Президент Республіки Польща скористався б правом внесення пропозицій про зміни та доповнення Конституції.

Конституційний Закон вимагав, щоб конституція була схвалена в третьому читанні 2/3 голосів присутніх на Народних Зборах його учасників. Президент Польщі протягом 14 днів від дня ухвалення конституції повинен був призначити конституційний референдум. Конституція вважалася прийнятою на референдумі, у випадку, якщо за неї проголосували б більшість виборців, що взяли участь в голосуванні. Конституція Республіки Польща була схвалена Народними Зборами 2 квітня 1997 року, і згодом передана на затвердження загальнонародним референдумом, який відбувся 25 травня 1997 року. В референдумі взяли участь 12139790 громадян (42, 86 % всіх громадян, що мали право брати участь в голосуванні), з яких 6 млн. осіб (53,45 %) проголосувало за прийняття Конституції. Конституція Польщі набрала чинності 17 жовтня 1997 року.[97]

Однак після зникнення з політичної карти світу Радянського Союзу та країн соціалістичного табору, потреба нової конституції в Польщі постала особливо гостро.

Структурно, Конституція Республіки Польщі складається з Преамбули та тринадцяти розділів, а саме: «Республіка», «Свободи, права і обов’язки людини і громадянина», «Джерела права», «Сейм і Сенат», «Президент Республіки Польща», «Рада Міністрів і урядова адміністрація», «Територіальне самоврядування», «Суди і трибунали», «Органи державного контролю та охорони права», «Публічні фінанси», «Надзвичайні стани», «Зміна конституції» і «Кінцеві та перехідні положення». Загалом 273 статті, які чітко регулюють розподіл законодавчої, виконавчої та судової влади, окреслюють функціонування територіального самоврядування, демократичні права громадян, цивільний контроль за армією. Польща визначена як «демократична правова держава, яка реалізує засади соціальної справедливості» (ст. 2). Стосунки між державою і церквою встановлюються на засадах «автономії і взаємної незалежності», прокламується свобода совісті і віровизнань.[98]

Конституція Республіки Польща гарантує дотримання всіх цивільних прав, визнаних норм демократичної правової держави – свободи і прав особистих, політичних, економічних, соціальних і культурних.
Конституція забезпечує всім громадянам рівноправність перед законом (незалежно від статі, раси, професії, національності і освіти), свободу і недоторканність особи і житла, свободу совісті і віросповідання, право на справедливий суд (на основі презумпції невинності) і право на захист життя.

Конституція також гарантує: свободу та охорону таємниці кореспонденції, свободу вираження поглядів, свободу слова, союзів і зборів в мирних цілях, право участі в органах державної служби, обрання органів влади Республіки Польща і право на отримання вичерпної інформації про діяльність органів державної влади.[99]

Система організації державної влади Республіки Польща ґрунтується на поділі і рівновазі законодавчої (Сейм і Сенат), виконавчої (Президент і Рада Міністрів) і судової влад (суди і трибунали) (ст. 10 Конституції РП).

До складу Сейму входять 460 послів, які обираються на основі загальних, рівних, безпосередніх, пропорційних виборів шляхом таємного голосування. Посли не можуть поєднувати виконання своїх функцій з адміністративними; послами не можуть бути судді, прокурори, солдати і представники спецслужб. Сейму підпорядковано вищий контрольний орган – Верховну палату контролю. Сейм обирає дев’ять суддів Конституційного трибуналу, склад Державного трибуналу, частину членів Крайової ради юстиції й Крайової ради радіофонії і телебачення, голову Національного банку.[100]

Сенат, в свою чергу, складається з 100 сенаторів, що обираються на основі загальних, рівних, безпосередніх виборів шляхом таємного голосування. Обидві палати парламенту обираються терміном на 4 роки. Порядок проведення виборів врегульовано у виборчому законі (Виборчій Ординації) від 12 квітня 2001 р. При цьому, депутатський мандат є вільним, оскільки парламентарій вважається представником усього польського народу, а не тільки своїх виборців. Вказівки виборців ні до чого його не зобов’язують. Однак, парламентарій зобов’язаний інформувати виборців про свою парламентську діяльність.

До органів виконавчої влади належать Президент Республіки Польща та Рада Міністрів Польщі. Главу держави обирає Народ на загальних, рівних, безпосередніх виборах шляхом таємного голосування. Кандидата на Президента можуть висунути принаймні 100000 громадян, які мають виборче право. Обраним вважається кандидат, за якого проголосують більш як половина всіх виборців, що взяли участь в голосуванні. Строк повноважень Президента триває 5 років. Президентом може бути громадянин Республіки Польща, який досяг 35 років і не є обмежений в дієздатності. Компетенції президента порівняно з «Малою Конституцією» звужені на користь голови Ради міністрів і уряду (урядові рішення президента вимагають обов’язкового підпису прем’єра), але він зберіг право вето постанов сейму, яке може бути подолане лише 3/5 голосів при повторному розгляді.[101]

Рада Міністрів Республіки Польща є органом, який, відповідно до ст. 146 Конституції РП, здійснює внутрішню та зовнішню політику держави. До складу Ради Міністрів належать: Прем’єр, віце-прем’єр, міністри, керівники комітетів.

Суди та Трибунали в Республіці Польщі є владою, відокремленою та незалежною від законодавчої та виконавчої влади. Правосуддя здійснює Верховний Суд, загальні суди, адміністративні суди, а також військові суди.

Важливим елементом змісту сучасних європейських конституційно-правових систем є наявність суду конституційної юрисдикції, функції якого в Польщі відведено Конституційному Трибуналу. Відповідно до частини першої ст.190 Конституції РП рішення Конституційного Трибуналу мають загальнообов’язкову силу та є остаточними. Вони набирають чинності з моменту їх проголошення. Конституція 1997 р. надала Конституційному Трибуналу право прийняття остаточного рішення у справі. Це викликало спротив серед багатьох парламентаріїв, тому відповідно до ст. 239 перехідних положень Конституції, протягом двох років з моменту її прийняття, зберігався попередній порядок, який передбачав можливість скасування Сеймом рішень Конституційного Трибуналу. Основним законом держави Конституційному Трибуналу було надано також право прийняття рішень у справі конституційної скарги, якою особа може оскаржувати неконституційність нормативних актів (ст. 79, ст. 188 Конституції РП). Поруч з цим, відповідно до положень Конституції РП, Конституційний Трибунал втратив право тлумачення законів, яким був наділений з 1989 р.[102]

Чинній Конституції Польщі притаманні в тій чи іншій мірі майже всі загальновідомі сучасному конституційному праву юридичні властивості конституцій. Під останніми, зазвичай, розуміють ті якісні особливості конституції, які відрізняють її від інших нормативно-правових актів. Здебільшого йдеться про таке: установчий характер, вища юридична сила, конституція як юридична база поточного законодавства, особливий порядок прийняття і внесення змін, підвищена стабільність, програмний характер, особливий предмет правового регулювання, здатність здійснювати ідеологічний вплив. [103]

Конституція Республіки Польщі, керуючись своїм суспільно-політичними призначенням, може частково сама виконувати так звану «установчу» функцію щодо різних  державних та суспільних інститутів, передбачаючи своїм положенням їх появу чи безпосередньо встановлюючи останні. Установчий характер Конституції проявляється в процедурі внесення до неї певних змін, оскільки в окремих випадках передбачено, для завершення цієї процедури, проведення окремого «затверджу вального референдуму».[104]

Частина сімнадцята Преамбули Конституції Польщі визначає її «основним законом для держави». Конституція виступає основою (фундаментом) національного законодавства. Більшість її положень та норм, свого роду, підґрунтя для прийняття відповідних законів та підзаконних нормативно-правових актів як безпосередньо в конституційному праві, так і в інших галузях законодавства.

Конституція РП має також підвищену степінь стабільності в порівнянні з іншими нормативно-правовими актами. Останнє забезпечується насамперед особливим порядком внесення змін до Конституції. Зокрема, згідно з приписами розділу XIII Конституції Республіки Польща «Зміни Конституції», проект закону про зміну Конституції можуть внести три суб’єкти: 1) не менше як 1/5 «законної» кількості депутатів (не менше як 92 депутатів Сейму); 2) Сенат; 3) Президент Республіки. Внесення змін до Конституції реалізується шляхом прийняття окремого закону, який в однакових (ідентичних) редакціях розглядає Сейм, а після того – Сенат. Перше читання проекту закону про внесення змін до Конституції може відбутись не раніше ніж на тридцятий день від дня надходження цього законопроекту до Сейму, а в Сенаті – у термін не більше, як 60 днів.[105]

Розділ ІІ докладно визначає особисті, політичні, економічні, соціальні і культурні права громадян, засновані на «природній і незнищенній гідності людини», а ст. 35 гарантує національним та етнічним меншинам свободу збереження та розвитку власної мови, звичаїв, традицій і культури. Конституція передбачає проведення загального референдуму з особливо важливих державних питань, результати якого є обов’язковими для влади, якщо в ньому візьмуть участь більше половини виборців. У ситуаціях, що загрожують безпеці держави, передбачене запровадження надзвичайного стану, який оголошується президентом за поданням голови уряду.[106]

Керуючись моделлю безперервності розвитку конституційної держави, а разом із нею і конституції, нині чинний основний закон Польщі, як і будь-яка інша сучасна конституція, має відповідати певному рівню розвитку конституційної теорії. В сучасному конституційному праві виділяють три умовних періоди еволюції змісту конституцій (три «хвилі» їхнього розвитку). Перший – період так званих «старих» конституцій (від кін. XVIII  – до поч. XX ст.), другий – період «нових» конституцій (від 1918 до 1939 рр.), і третій – період «новітніх» конституцій (після 1945 р.). Відповідно, для кожного із цих трьох періодів характерними є свої особливості щодо архітектоніки основних законів, сутності їхніх положень, методики викладення, використання понятійного апарату.[107]

Для «старих» конституцій характерним був факт закріплення на найвищому нормативному рівні демократичних форм правління (республік, конституційних монархій), особливих та окремих політичних прав людини, а також закладення основ для функціонування таких інститутів конституційної держави, як парламентаризму, виборного глави держави, місцевого самоврядування тощо. Друга «хвиля» конституцій містила низку нових статей щодо включення до предмету конституційного регулювання відносин економічного та соціального спрямування, надання конституційного статусу політичним партіям та профспілкам, закріплення інституту конституційного контролю. Для «третьої» хвилі конституцій характерним стало конституційне підсилення ролі держави, поява так званих колективних прав людини.[108]

Виходячи із комплексного аналізу змісту положень Конституції Республіки Польщі 1997 року, його внутрішньої архітектоніки, застосованого понятійного апарату, останню можна віднести до «третьої хвилі» — групи т.з. «новітніх» конституцій.

У преамбулі Конституції Республіки Польщі 1997 р. йдеться про те, що «польська нація», продовжуючи найкращі традиції Першої та Другої Республіки, тих, що зобов’язалися передати майбутнім поколінням усе те цінне, що добуте більш ніж за тисячу років, пам’ятаючи про гіркий досвід часів, коли основними правами та свободами людини нехтували, відчуваючи відповідальність перед Богом, ухвалила нову конституцію, на благо Третьої Республіки. Цим було підтверджено нерозривність польської державно-правової традиції, а також визнано чинний основний закон держави політичним та частково правовим спадкоємцем попередніх польських конституцій, починаючи від Конституції 1791 р. ( першої Республіки ) до Конституції 1921 та 1935 рр. ( другої Республіки ). Крім того, з огляду на вище сказане і на значення Конституції Республіки Польщі 1997 року для нормативно-правової системи держави, останню можна вважати одним із основних джерел сучасного польського конституціоналізму.[109]

На 2011 р.  у польському Сеймі йшла дискусія щодо зміни Конституції. Президент країни Броніслав Коморовський вніс на розгляд парламентаріїв доповнення до основного закону глави «Польща в Європі».

Зокрема, проект регулює порядок виходу Польщі з Європейського Союзу. Проект включає процедури подання польської позиції в ЄС. Є також пункти щодо поглиблення польської інтеграції з Європейським Союзом – зокрема, передбачається приєднання країни до зони євро. Останнє стало однією з тем виступу Б. Коморовського під час дискусії в Сеймі. Президент заявив, що Польщі потрібні чітко прописані норми входження в зону євро. Однак це не має зобов’язувати до входження в єврозону відразу ж після прийняття змін до Конституції.

Перед дискусією в Сеймі польський президент зустрівся зі спікером нижньої палати парламенту Г. Схетина, а також з головами польських парламентських фракцій.

Конституція Республіки Польщі 1997 р. належно врегулювала весь необхідний комплекс суспільних відносин на час її прийняття. Вона має найвищу юридичну силу по відношенню до інших нормативно-правових актів держави та виступає основою національного законодавства. Цьому документу притаманна більшість юридичних властивостей, характерних для сучасних конституцій, а аналіз змісту його положень, внутрішньої структури, понятійного апарату свідчить про те, що Конституція Республіки Польщі    1997 р. належить до групи т зв. «новітніх» європейських конституцій.

3.2. Інтеграційна політика Польщі. Підготовка країни до вступу в ЄС та НАТО

Впродовж останніх двадцяти років Польща пройшла непростий процес внутрішнього реформування від основ державного устрою до найнижчих ланок суспільно-економічного життя. За цей незначний проміжок часу цій країні вдалося розбудувати міцну правову державу, розвинуте громадянське суспільство, суттєво покращити економічне становище та зайняти гідне місце в сім’ї європейських народів. Саме тому, аналізуючи шлях Польщі до Європейського Союзу, не можна оминути згаданий шлях глибокої державної трансформації цієї держави.

Активізація й поглиблення інтеграційних процесів значною мірою визначають сучасний розвиток європейського континенту. Інтеграція до НАТО та ЄС стала центральною метою зовнішньої політики і для держав колишнього соціалістичного табору з регіону Центрально-Східної Європи – фактично одразу з набуттям справжньої державної незалежності вони оголошують про зміну зовнішньополітичного курсу на користь західних інституцій. Одним із найбільш успішних прикладів реалізації інтеграційної стратегії виявився досвід Польщі. [110]

20 років тому, 4 червня 1989 року, відбулися перші демократичні вибори в Польщі, за результатами яких було сформовано незалежний демократичний уряд. Роль цієї події в історії всієї східної Європи важко переоцінити. У Польщі вважається, що цим було закладено початок повалення комунізму, цей крок дозволив створити умови для повалення Берлінського муру та кардинальної зміни геополітичної ситуації в Європі. Для самого польського народу це був початок свободи, початок справді незалежного і суверенного розвитку.

Колишній комуніст, а пізніше провідний соціал-демократ Александр Кваснєвський вже через 5 років після падіння комунізму, назвав вступ до НАТО та ЄС головними пріоритетами зовнішньої політики Республіки Польщі.

Висновок перший – міцна, стабільна і відповідальна демократія має всі шанси зайняти гідне місце в Європі та світі.

Другим важливим моментом були доволі жорсткі економічні реформи – так звана «шокова терапія Бальцеровича».

Перетворення в економіці Польщі поступово давали свої результати – зміцнилася купівельна спроможність польської валюти – злотого, почався розвиток банківської системи, вдалося стабілізувати дефіцит бюджету, давала певні ефекти приватизація. Запрацював приватний сектор, малі і середні підприємства почали динамічний розвиток та сьогодні складають основу польської економіки. А сфера послуг настільки міцно зайняла свою нішу в господарстві РП, що наразі 2/3 наповнень до держбюджету надходить саме з цієї галузі.[111]

Вважається, що саме реформа Бальцеровича дозволила швидко і невідворотно відійти від соціалістичних методів управління народним господарством та створити міцні ринкові механізми.

На сьогоднішній день економіка Польщі посідає сьоме місце за рівнем розвитку серед країн ЄС та двадцять перше – у світовому вимірі.

Висновок другий – ефективні ринкові реформи створюють конкурентну економіку, здатну успішно боротися за своє місце на міжнародних та регіональних ринках.

Наступним етапом змін в Польщі стала успішна адміністративна реформа. Проводилася вона поступово.

У 1999 р. було впроваджено триступеневий адміністративно-територіальний поділ – воєводство, повіт, гміна. Кількість воєводств зменшено з 49 до 16. Проте найголовніше – ця реформа призвела до потужної децентралізації владних повноважень. Істотну роль почали відігравати органи місцевого самоврядування. Міста, містечка та інші територіальні об’єднання Польщі отримали можливість більш активно розвивати міжрегіональні контакти з партнерами у провідних державах Європи. Звідти було принесено певний досвід і практичні знання, методи та технології, пов’язані з функціонуванням місцевого самоврядування.

На сьогоднішній день польське самоврядування – це успішний приклад втілення європейських норм у функціонування місцевих органів влади.[112]

Розглядаючи Польщу як частину Заходу, приналежну до нього історично та географічно, поляки прагнули повернення своєї країни до західної цивілізації, можливою запорукою якого вважався вступ у НАТО та ЄС. Цю ідею також активно підтримував духовний наставник Папа Римський Ян Павло ІІ. [113]

Геополітичні трансформації у Європі на межі 80-х – 90- х рр. ХХ ст. корінним чином змінили характер європейської та світової політики і заклали передумови до творення якісно нової системи міжнародних відносин. Намагаючись зайняти впливову позицію на континенті й у світі, відповідну географічному розташуванню, господарському та економічному потенціалу, а також посилити геополітичну вагу, Польща активно включилася у діяльність регіональних, європейських та міжнародних об’єднань, почала співробітничати з провідними державами Європи та США.

Перші офіційні контакти польської дипломатії з представниками євроатлантичних та європейських структур відбулися у ситуації приналежності Польщі до організацій ОВД і РЕВ, підтримуваних СРСР — вже протягом 1988-1991 рр. представники сторін мали двосторонні зустрічі та консультації, у ході яких було укладено перші угоди. Керівництво НАТО і ЄС підтримувало прагнення офіційної Варшави до євроатлантичної та європейської інтеграції, проте в силу дії різного роду чинників вони тривалий час залишалися нереалізованими.[114]

Підготовка Польщі до вступу у структури НАТО і ЄС супроводжувалася створенням системи відповідного законодавчого забезпечення. Її формування відбувалося шляхом прийняття Польщею нормативно-правових актів, які визначають стратегічні цілі країни та регулюють динаміку процесу її інтеграції, а також підписання низки договорів, прийнятих у процесі здійснення переговорної діяльності з інституціями НАТО і ЄС, та ратифікації міжнародних угод, вже існуючих у сфері європейської і євроатлантичної інтеграції, з наступною їх імплементацією у національне законодавство.

У процесі реалізації Польщею стратегії європейської інтеграції виняткову роль мало підписання 16 грудня 1991 р. Європейського договору про надання Польщі статусу асоційованого члена ЄС — основоположного документу, який визначив інституціалізацію відносин сторін. Відповідно до тексту Угоди, асоціація Польщі з Євросоюзом мала на меті забезпечити політичний діалог, активізацію торговельного та господарського співробітництва між ними, а також підготовку умов для отримання Польщею різного роду допомоги ЄС. Важливим здобутком польської дипломатії стало закріплення в Угоді положення про формування і розвиток асиметричної зони вільної торгівлі та підготовки умов для надходження іноземних інвестицій. Виконання чіткої системи вимог та досягнення відповідності стандартам об’єднання визначалося запорукою досягнення Польщею повноправного членства у Союзі.[115]

Що ж стосується євроатлантичної інтеграції, то першочерговим завданням Польщі у 1990 р. був вихід із системи колективної безпеки, пов’язаної із Радянським Союзом (Варшавський договір і система двосторонніх угод). Разом з цим МЗС Польщі бачило такі шляхи переконання НАТО щодо доцільності інтеграції Польщі до Північноатлантичного альянсу, як тісніша прив’язка країни до Європи і добрі стосунки з США. Однак така політика не ставила собі за мету вступ до НАТО. Її результатом було лише створення відповідної кон’юктури для подальшого розгляду питання щодо входження Польщі до НАТО.

У листопаді 1992 р. була сформульована на державному рівні головна лінія польської політики безпеки, а саме, вибір євроатлантичного вектору розвитку. У своїй заяві польський Прем’єр Я.Ольшевський наголосив, що його уряд розглядає членство Польщі в Північноатлантичному альянсі як головну умову польської безпеки.[116]

До причин, що призвели до ситуації 1992 р., слід віднести:

• ліквідацію Варшавського договору 1 липня 1991 р.;
• виведення радянських військ із Польщі (останні підрозділи залишили країну у вересні 1993 р.);
• об’єднання Німеччини;
• проголошення державами Вишеградської групи в березні 1992 р. початку спільної діяльності, спрямованої на здобуття членства в НАТО.

В офіційних документах «Основи польської політики безпеки» та «Політика безпеки і оборонна політика Польщі» були опрацьовані доктринальні основи польської політики у військово-політичній сфері. Йшлося про поглиблення та розширення інтеграції з НАТО. Згідно з оборонною доктриною, Польща виступає за утворення Євроатлантичної системи спільної безпеки в Європі через розширення структур НАТО і Західноєвропейського оборонного союзу, посилення ролі ОБСЄ, оскільки це є в інтересах Польщі, а інтеграція з євроатлантичними структурами безпеки – це головний напрямок реалізації оборонної політики.[117]

Період з кінця 1993 р. до початку 1995 р. можна умовно вважати часом «двох закордонних політик», що особливо виявилось у східній політиці Польщі. Протягом цього часу відбувся певний поділ еліти на дві групи: «прозахідну» (праві сили, міністр закордонних справ РП А.Ольховський) та «помірковано прозахідну» (більшість у правлячій коаліції Польське стронніцтво людове (ПСЛ) – Союз лівих демократів (СЛД), представники оборонного та паливно-енергетичного комплексів).

«Прозахідна» група ще на зламі 1993-1994 рр. була стурбована занадто повільним поступом у справі членства Польщі в євроатлантичних структурах. У зв’язку з цим розроблена НАТО  програма «Партнерство заради миру» вважалась одним із заходів НАТО спрямованим на відтягування на багато років розширення Альянсу.

У другій половині 1994 р. деякі політики СЛД (депутати Л.Пастусяк і В.Конарський) висунули пропозиції утворення так званого «Варшавського трикутника» (Німеччина, Польща, Росія). Пізніше, уже на початку 1995 р. В.Павляк, не вносячи якихось конкретних пропозицій, піддав сумніву слушність попередньої зовнішньої політики Польщі і виступив за регіональну інтеграцію, незалежну від ЄС та СНД. Уряд В.Павляка був розкритикований за відхід від поставлених пріоритетів польської зовнішньої політики і у 1995 р. уряд пішов у відставку.[118]

У липні 1992 р. була затверджена нова оборонна доктрина Польщі, в якій йшлося про прагнення вступити до НАТО. Цей намір озвучила Прем’єр Г.Сухоцька під час візиту до Брюсселя в жовтні 1992 р., на що отримала позитивну відповідь Генерального секретаря Північноатлантичного альянсу.

Невдоволення з цього приводу проявляла Росія, яка з огляду безпеки вважала за краще бути оточеною нейтральними державами. 22 травня 1992 р. у Москві Президенти Л.Валенса і Б.Єльцин підписали договір про дружбу і добросусідство між Польщею і Росією, який передбачав також прискорення виводу російських військ з території Польщі.[119]

Однак у Росії посилилися націоналістичні настрої, які вимагали збереження впливу на колишні країни – сателіти. Виразом цих настроїв став лист Б.Єльцина до керівників США, Великої Британії та Франції від 30 вересня 1993 р., в якому заперечувалося розширення НАТО за рахунок країн Центрально-Східної Європи.

У жовтні 1993 р. США запропонували програму «Партнерство заради миру», яка стала офіційною доктриною НАТО в 1994 р. Вона передбачала поступове налагодження стосунків з посткомуністичними країнами. Польща та ін. держави Централь-Східної Європи приєдналися до неї.

Однак, це не задовольнило Польщу, яка наполягала на вступі до НАТО. У зв’язку з цим польська дипломатія працювала над розширенням взаємин з європейськими країнами. Особливо успішними склалися стосунки Польщі з ФРН і Францією. Утворився своєрідний «трикутник» Париж – Бонн – Варшава, який повинен був полегшити інтеграцію Республіки Польща в євроатлантичні структури.[120]

1 грудня 1994 р. – під час засідання Північноатлантичної ради на рівні міністрів закордонних справ було підтверджено, що, згідно зі Статтею 10 Вашингтонського договору Альянс залишається відкритим для майбутніх членів інших європейських країн. Державний секретар США В.Крістофер заявив, що США мають намір розпочати переговори про розширення Альянсу із зацікавленими країнами вже у 1995 р.

Загалом 1994 р. не був переломним в питанні інтеграції Польщі в євроатлантичну та західноєвропейську систему безпеки, однак, цей рік завершив певний етап на цьому шляху.

У травні 1994 р. Польща отримала статус асоційованого члена в складі Західноєвропейського союзу (ЗЄС).

У напрямку інтеграції до НАТО польська дипломатія намагалася використовувати можливості впливу на держави НАТО. На користь Польщі свідчила вдала реалізація програми «Партнерство заради миру» й активна участь у Північноатлантичній Раді Співпраці, а також направлення польського батальйону до Боснії в складі американсько-нордичної дивізії (IFOR).

Одним із чинників, який гальмував процес інтеграції, була підтримка Заходом Президента Росії Б.Єльцина. У Франції та Німеччини з’явилися думки про потребу узгодження з Росією питань європейської безпеки. Йшлося навіть про відхід від ідеї розширення НАТО на Схід. Тому політика польського МЗС була направлена на підтримку унезалежнення від «третіх сил» прийняття Альянсом рішень щодо розширення, а також на підтримку діалогу НАТО – Росія.[121]

На початку 1997 р. виявились розбіжності в підходах до членства Польщі, Чехії та Угорщини в Альянсі.

Під тиском Росії та інших противників розширення НАТО з’явилася концепція обмеженого членства – без можливості розміщення військових баз на території нових держав-учасниць та з лімітами в окремих видах озброєнь. З’явились навіть думки щодо обмеження участі в Альянсі суто політичними структурами.

Такі пропозиції були неприйнятні для Польщі. Республіка Польща домагалася повноправного членства з усіма правами та обов’язками. Після значної кількості дипломатичних заходів та при суттєвій підтримці США концепція «другорядного членства» країн ЦСЄ та НАТО не втілилась в життя. Заключним акордом цього періоду закордонної політики Польщі у військово-політичній сфері та сфері безпеки став саміт країн – членів НАТО в липні    1997 р., коли було прийнято рішення про запрошення Польщі, Чехії та Угорщини до початку переговорів щодо членства в НАТО. У грудні 1997 р. на сесії НАТО були підписані протоколи вступу, які відкрили Польщі шлях до Альянсу.[122]

Після Мадридського саміту НАТО 1997 р. було відомо, що членство Польщі в Альянсі залишалося лише справою часу. Однак роль і місце в цій організації Польщі були невизначені, тому в цей період перед країною постало завдання посилення своєї майбутньої ролі в НАТО. Тут можна виділити декілька напрямків. По-перше, це внутрішні перетворення та адаптація до стандартів НАТО. Було декілька основних напрямків цих перетворень, найкраще цей процес ілюструє прийнята в жовтні 1998 р. «Програма інтеграції з організації Північноатлантичного Трактату та модернізації Збройних сил Республіки Польщі на 1998-2012 рр.». Крім внутрішніх перетворень, одним із важливих механізмів реалізації завдання інтеграції стала військова співпраця Польщі, Німеччини й Данії та створення, у вересні 1998 р., міжнародного Північно-східного корпусу. Хоча всі учасники цієї співпраці були членами НАТО, формально корпус не підпорядковувався Альянсу, з огляду на можливу реакцію Росії.[123]

Трансформація геополітичного простору європейського континенту на рубежі 80-90-х рр. ХХ ст. обумовила початок перетворень в існуючій системі міжнародних відносин та створила передумови для зміни місця у ній кожного з її учасників. Яскравим прикладом зміцнення геополітичної ваги виявився досвід Польщі: покінчивши з комуністичним минулим та здобувши справжню державну незалежність, керівництво країни приступило до здійснення нової стратегії державного розвитку, основоположними цілями якої визначалися системна трансформація та інтеграція у НАТО і ЄС.

Реалізація Польщею стратегії інтеграції у євроатлантичні та європейські структури супроводжувалася глибокими трансформаціями усіх сфер суспільних відносин країни. Протягом 90-х рр. ХХ ст. офіційній Варшаві вдалося досягти значних успіхів у реформуванні політичної, економічної, соціальної та військової систем. Серйозними здобутками відзначалася участь Польщі у здійсненні європейської та світової політики: безперечними виявилися успіхи польського керівництва у реалізації регіонального співробітництва, налагодженні дружніх відносин із впливовими європейськими державами та США, провідними організаціями Європи та світу.

3.3. Реалізація євроінтеграційної та євроатлантичної політики Польщі та її вплив на внутрішнє життя країни.

            Дорога Польщі до ЄС тривала майже 14 років – від підписання Угоди про асоціацію у 1991 р. – до вступу у 2004 р.

Уперше підготовка Польщі до вступу у Євросоюз була визнана успішною на Амстердамському саміті Ради ЄС у червні 1996 р. — в оприлюдненому Єврокомісією документі «Порядок денний-2000» («Agenda‑2000») Польща, відповідно до стану здійснених внутрішніх трансформацій, отримала рекомендацію розпочати переговори про вступ до ЄС. Це рішення було підтверджено у грудні 1997 р. результатами саміту Ради ЄС у Люксембурзі, згідно яких офіційна Варшава запрошувалася приступити до переговорів вже 30 березня 1998 р. Фактично одночасно було вирішено питання інтеграції Польщі до НАТО — у липні 1997 р. на саміті країн-членів Альянсу в Мадриді Польщі, Угорщині та Чехії було запропоновано розпочати попередні переговори про вступ до структури пакту. Успішне здійснення переговорів забезпечило організаційне завершення процесу інтеграції країн Центрально-Східної Європи до НАТО і ЄС.

Інтеграція Польщі у євроатлантичні та європейські структури передбачала здійснення масштабної внутрішньої роботи, покликаної забезпечити виконання критеріїв вступу до них та досягнення готовності нести обов’язки членства на рівні їх дійсних учасників. Реформування потребували політика та економіка Польщі, її соціальна та військова сфери. Принциповими передумовами вступу до Євросоюзу визначалася спроможність взяти на себе обов’язки членства, що полягають у приналежності до політичного, економічного і валютного союзів, та здійснення імплементації правових норм ЄС у національне законодавство.[124]

Підготовка до вступу в НАТО і ЄС поєднувалася з активною зовнішньополітичною діяльністю Польщі. Стратегічній меті підпорядковувалася участь Польщі у європейських і міжнародних організаціях, відносини з провідними державами Європи та США. На динаміку здійснення європейського вибору Польщі значний вплив справили її відносини з Німеччиною і Францією та їх тристороння співпраця у рамках «Веймарського трикутника». Принципове значення мало врегулювання польсько-російських відносин та отримання офіційної згоди Кремля на «східне розширення» кордонів НАТО і ЄС. Одним із засобів реалізації Польщею інтеграційної стратегії стало використання механізму субрегіонального співробітництва.

Інтеграційний вектор зовнішньої політики Польщі зазнавав активної політичної та економічної підтримки з боку НАТО і ЄС. Протягом періоду підготовки до вступу в них співробітництво сторін здійснювалося у рамках реалізації структурного діалогу. Фінансування системних трансформацій відбувалося шляхом надання країні чисельних грантів і допомоги ЄС через участь у здійсненні програм PHARE, SAPARD, ISPA. Реформування військово-політичної сфери Польщі супроводжувалося матеріальною та технічною допомогою з боку НАТО і США.

Уперше підготовка Польщі до вступу у Євросоюз була визнана успішною на Амстердамському саміті Ради ЄС у червні 1996 р. — в оприлюдненому Єврокомісією документі «Порядок денний-2000» («Agenda‑2000») Польща, відповідно до стану здійснених внутрішніх трансформацій, отримала рекомендацію розпочати переговори про вступ до ЄС. Це рішення було підтверджено у грудні 1997 р. результатами саміту Ради ЄС у Люксембурзі, згідно яких офіційна Варшава запрошувалася приступити до переговорів вже 30 березня 1998 р. Фактично одночасно було вирішено питання інтеграції Польщі до НАТО — у липні 1997 р. на саміті країн-членів Альянсу в Мадриді Польщі, Угорщині та Чехії було запропоновано розпочати попередні переговори про вступ до структури пакту. Успішне здійснення переговорів забезпечило організаційне завершення процесу інтеграції країн Центрально-Східної Європи до НАТО і ЄС.[125]

Після припинення дії Варшавського договору і після розпаду Радянського Союзу Польща шукала своє місце, і НАТО виявилося найбільш природною і бажаною структурою.

у 1991 році за вступ до НАТО висловилося менше 25% поляків, у 1992 – 35%, а до 1995 року кількість прихильників цього рішення зросла до 73%. Така підтримка з боку польського населення була зумовлена зростанням довіри до нової влади.

Послідовне здійснення демократичних та ринкових перетворень забезпечило значне підвищення добробуту поляків, які стали довіряти владі, підтримали проголошений нею зовнішньополітичний курс.

Інтеграція Польщі до НАТО відбувалася паралельно з підготовкою до вступу в ЄС. Тоді це здавалося більш реальним і актуальним. Саме тому, приймаючи стандарти Європейського Союзу, до виконання яких Польща зобов’язалася, вона все ближче наближалася до виконання натовських стандартів, таких, як демократична система, цивільний контроль над армією, прозорість військового бюджету, а також його транспарентність й культура управління усіма державними установами, зокрема й армією.

Бажання Польщі стати повноправним членом найвпливовіших міжнародних організацій змусило країну протягом семи років здійснити значні економічні перетворення, провести реструктуризацію промисловості, а також повністю реформувати свої збройні сили.[126]

Членом НАТО Польща стала у березні 1999 року разом з Угорщиною та Чехією. Перед Республікою Польща постали нові завдання, тому загальна стратегія політики Польщі у військово-політичній сфері та сфері безпеки також дещо змінилася. Найголовніша зміна стратегії Польщі після вступу до НАТО була тісно пов’язана з членством в Альянсі і полягала у переході від індивідуальної до колективної оборонної стратегії. Таким чином, у побудові оборонної стратегії з’являються два взаємопов’язані напрямки: участь у творенні колективної стратегії Альянсу та вивчення і вироблення власної національної стратегії.[127]

Інтеграція Республіки Польща до НАТО вимагала від її уряду проведення адекватних заходів щодо реформування оборонно-промислового комплексу. Нестабільний економічний стан країни і недостатнє фінансування збройних сил весь час вносило значні корективи у процес реструктуризації військової промисловості, що відбивалося на строках та обсягах виконання програмних документів.

У цих умовах керівники польського оборонно-промислового комплексу вжили низку заходів, спрямованих на адаптацію підприємств військової промисловості до нових умов на ринку зброї. По-перше, була зменшена залежність від військових замовлень шляхом збільшення частки цивільної продукції в сукупності економічної діяльності фірм. По-друге, деякі підприємства перевели частку виробничого потенціалу з оборонної продукції на цивільну продукцію, тобто здійснили класичну конверсію. Третім напрямом пристосування до умов наявного ринку зброї була інтенсифікація зусиль, спрямованих на більш широке використання військових технологій щодо цивільних цілей. Згідно з курсом на приватизацію, який обрав уряд Польщі, кращі підприємства оборонного сектору мали перейти в приватну власність.[128]

14 травня 2002 р. Рада Міністрів Польщі ухвалила урядову програму «Стратегія структурних перетворень промислового оборонного потенціалу в 2002 – 2005 рр.».

Після вступу до Альянсу, Польща пройшла своєрідний іспит участю в миротворчих силах НАТО в Косово (KFOR)  та в Албанії (AFOR).

Підготовка Польщі до вступу в Альянс та її членство в ньому прискорило перебудову Збройних сил Польщі (ЗС). Одним із важливих компонентів реформування Війська Польського була реалізація стандартів НАТО в структурах збройних сил. Збройні сили Польщі також були поділені на два основних компоненти – це сили постійної готовності й сили швидкого реагування.

Вступ до НАТО дав відчуття свободи, політичного маневру як усередині країни, так і в міжнародній політиці. Водночас такий крок мав безпосередній вплив на нашу економіку, адже економічна безпека — елемент цілісної безпеки держави, а також географічного простору, в який можна здійснювати інвестиції. Завдяки вступові до НАТО західний капітал перестав боятися інвестувати в Польщу. Адже велика інвестиція зазвичай розрахована на декілька років і пов’язана не лише з чималими капіталовкладеннями, а й із запровадженням найновіших технологій; новації і кошти приходять лише тоді, коли інвестор не має сумнівів, що держава, в яку він вкладає, нормально функціонуватиме і надалі.

Членство в НАТО обійшлося недешево. За офіційними даними, переозброєння і перепідготовка армії коштують польській скарбниці щороку близько 1 млрд. доларів, не кажучи вже про витрати на військові операції. Першою воєнною акцією польської армії як члена Альянсу,  було вторгнення до Югославії і окупація Косово. Потім був Афганістан.[129]

Говорячи про позитивні сторони вступу Польщі до НАТО, необхідно виділити декілька основних сфер. Першою з них є військово-політична сфера. Польща стала більш захищеною державою, вона стала членом наймогутнішого блоку у світі, забезпечивши свою безпеку. У 1999 році значно покращилися відносини з європейськими країнами, що дало змогу Польщі стати членом і Європейського Союзу. Окрім того, Польща, як кожна країна-член Північноатлантичного альянсу, була включена в цикл Стратегічного оборонного планування НАТО, який дозволяє координувати зусилля окремих держав у сфері розвитку їх збройних сил на основі прийнятих директив. У результаті цього урядам країн-членів полегшується процес прийняття конкретних рішень в рамках військового сектору. До Оборонного Планування НАТО входить опрацювання Стратегічної Концепції Союзу, яка вказує його цілі й способи реалізації. Кожні два роки на рівні Комітету Оборонного Планування готуються так звані міністерські директиви (Ministerial Guidance), які, в свою чергу, призначені для опрацювання цілей збройних сил цілого Союзу і його держав-членів у шестирічному плануванні.

Реформи, які були проведені в економічній сфері, дозволили польській економіці стати незалежною від російського ринку. Зараз економічна співпраця з Росією заснована не на політичному, а на економічному підґрунті. І якби не жорстка політика з боку керівництва Польщі щодо Росії, ці відносини могли б стати більш ефективними.

Економічне піднесення всередині 90-х років напряму вплинуло на розвиток збройних сил.  Польща виділяла на оборонний сектор 1,95% свого науково-виробничого потенціалу (НВП), а до 2010 року показник збільшився до 3,3%.

Не можна також забувати і про наукову сферу. Сьогодні НАТО фінансує ряд наукових програм. На території Польщі діють наукові та дослідницькі центри, відбувається процес обміну технологіями.

Польські бойові частини входять до складу сил реагування НАТО, які укомплектовані та оснащенні найсучаснішими видами техніки та озброєння. Вони постійно беруть участь у спільних навчаннях, несуть бойове чергування й здатні у складі міжнародних підрозділів швидко реагувати на загрози, які виникають, і переміщатися в будь-яку точку світу.

Повітряні сили Польщі оснащуються багатофункціональними літаками F-16 та новими транспортними літаками. Закупаються колісні БТР «Росомак», керовані бронебійні протитанкові снаряди «Spike», ракетні системи «море-море» для військово-морського флоту. Відбувається модернізація ракетоносців типу «Оркан», будівництво багатофункціонального корвету, оснащення ЗС сучасними системами зв’язку, радіолокації, тилового забезпечення та засобами охорони. У процесі модернізації використовується також допомога країн НАТО. Наприклад, танки «Leopard A4» були отримані від Німеччини, а кораблі класу «Kobben» – від Норвегії.

Викликає занепокоєння те, що вояки польських збройних сил змушені брати участь в закордонних місіях, в яких Польща не має національних інтересів. Мова йде про місію в Іраку та Афганістані.

Ще одним болючим питанням, яке постало перед Польщею, як членом Північноатлантичного альянсу, було розташування військових баз на її території. Звичайно, співпраця у сфері міжнародної безпеки є надзвичайно важливою справою, але наявність на території країни іноземних, хоча й союзницьких, військових об’єктів є доволі двозначним питанням. Ситуація ускладнилася наявністю внутрішніх конфліктів в Альянсі. США, як і завжди, намагаються довести своє «беззаперечне лідерство» і всупереч іншим членам НАТО розширити свою систему ПРО, встановивши її елементи на території Європи.

Таким чином, було запропоновано встановити 10 ракет-перехоплювачів у Польщі й радарну установку в Чехії, з чим і погодилися керівництва зазначених країн. Це рішення призвело до погіршення польських відносин з рядом європейських країн, які вбачають у цьому загрозу для Європи загалом, і незадоволення з боку населення Польщі.[130]

У процесі інтеграції відбулися суттєві зміни в правовому й організаційному стані. Вступ Польщі до НАТО відіграв ключову роль у процесі зміцнення власної безпеки і став певним етапом на шляху до європейської інтеграції. Членство у найпотужнішому на сьогодні військово-політичному блоці належно забезпечує країні гарантії безпеки та зовнішньої стабільності, дозволяє зайняти вагоме місце у світовому масштабі, активно взаємодіяти з провідними європейськими та Північно-Американськими державами, впливати на рішення щодо світової безпеки.

У період з 1994 по 2004 рік Польща була пов’язана з Європейським Союзом і послідовно готувалася до отримання членського статусу в цьому угрупованні. У процесі інтеграції польське суспільство, а точніше, адміністративні й економічні кадри, успішно готувалися до майбутніх обов’язків і адаптації польського законодавства до вимог Європейського Союзу.

У процесі інтеграції необхідною стала підготовка стратегії і тактики задля подальших етапів перебудови (особливо в законодавчих та організаційних формах), а також розумне й послідовне втілення ефективної економічної та соціальної політики в практичну діяльність з ціллю наближення національної економіки та сільського господарства до аграрних структур в Європі.[131]

В основу перебудови була покладена польська національна програма інтеграції з Європейським Союзом.

В рамках першого етапу адаптації було прийняття надійного і всеосяжного рішення, що дозволило б забезпечити поступову підготовку польської економіки в нових правових і організаційних умовах. Наступним завданням, на основі цих програм, було ефективно підготовити та обговорити умови, на яких Польща вступить до лав країн-членів Європейського Союзу.

Обговореними висновками були:

• повне знання правових і організаційних законів Європейського Союзу, і критеріїв взаємодії в рамках політичних і організаційних структур країн-членів всіма публічними і економічними органами;
• розробити довгострокову програму і план економічного і соціального розвитку країни з урахуванням агропромислової галузі й окремих департаментів у національній економіці;
• розробити стратегію і тактику в разі подальших етапів перебудови (особливо у сфері законодавства та організаційній);
• затвердження графіка та успішної і послідовної реалізації ефективних рішень на практиці, прийнятої в Національній програмі економічного розвитку (на найближчі декілька років) з ціллю уподібнення польської економіки (особливо в сільському господарстві та харчової промисловості) до європейських структур.[132]

Правильна реалізація цих завдань мала важливе значення для Польщі, щоб не даремно змарнувати величезні можливості для економічного розвитку, що виникають у зв’язку з підписаним Римським договором та іншими положеннями Європейського Союзу.

У Польщі роботу над довгостроковими планами гармонізації польських законів з європейськими законами очолювала спеціальна група експертів з гармонізації польського законодавства до законодавства Європейського Співтовариства.[133]

На засіданні Європейської Ради в червні 2001 року, яке відбулося в місті Ґетеборг, було визначено, що країни-кандидати, які позитивно закінчать євроінтеграційні переговори до кінця 2002 року, зможуть приєднатися до співтовариства у 2004 році. Польща потрапила до числа таких країн завдяки тому, що встигла закінчити переговори з ЄС до зазначеного терміну, це сталося 13 грудня 2002 року на засіданні Європейської Ради в Копенгагені.

Варто відзначити деякі компромісні домовленості між сторонами: Польща відстояла право пільгового оподаткування сектора житлового будівництва, доплати польським аграріям становили 55 % у перший рік членства в ЄС, 60 % – у другий, 65 % – у третій від середнього рівня дотацій, які надавалися сільгоспвиробникам об’єднаної Європи, у 2004-2006 роках держбюджет Речі Посполитої мав отримати від ЄС 1,5 млрд євро.[134]

9 квітня 2003 року Європарламент переважною більшістю голосів (за проголосувало 509 депутатів, проти – 25, утрималися – 31) затвердив пропозицію щодо входження Польщі до Європейського Союзу 1 травня 2004 року.

Логічним наслідком удало проведених переговорів було урочисте підписання 16 квітня 2003 року Афінської декларації. Цей документ складався з 5500 сторінок, на яких було юридично зафіксовано результати переговорів між ЄС та 10 країнами Центрально-Східної та Південної Європи, зокрема Речі Посполитої. У присутності президента Олександра Кваснєвського від імені Польщі документ підписали: прем’єр Лешек Міллер, міністр закордонних справ Володимир Тимошевич, міністр із європейських справ Данута Хюбнер.

З червня 2003 року до березня 2004 року Декларація про приєднання Польщі (та 9 інших країн) до ЄС була ратифікована всіма країнами-членами ЄС. У самій Польщі в червні 2003 року відбувся референдум із питання приєднання країни до Європейського Союзу. У ньому взяло участь 58,85 % громадян країни, які мали право голосу; 77,85 % учасників голосування сказали «так» входженню до ЄС.

1 травня 2004 року Польща стала офіційно членом ЄС. Святкове прийняття 10 держав до ЄС відбулось у Дубліні, де Польщу репрезентував президент Олександр Кваснєвський і прем’єр Лєшек Міллер. Уже в червні цього року поляки обрали до європейського парламенту 54 євродепутатів, а це означало, що польський народ перегорнув ще одну сторінку своєї історії, а Польська держава увійшла до нового етапу розвитку – в умовах об’єднаної Європи.  У 2003 р. Олександр Кваснєвський заявив, що унія є своєрідним квитком до доброго майбутнього і Польща цей квиток отримала.[135]

Один із основних аргументів прихильників інтеграції Польщі до Європейського Союзу полягав у пришвидшенні темпів економічного зростання Речі Посполитої після приєднання до європейської спільноти, що, у свою чергу, дозволило б громадянам Польщі відносно швидко досягти життєвого рівня мешканців країн – старих членів ЄС. У той же час євроскептики як у самій Польщі, так і за її межами говорили про погіршення соціально-економічної ситуації в країні після вступу до ЄС.[136]

За інформацією польського Управління Комітету Європейської Інтеграції, протягом п’яти років членства в ЄС, країна отримала від Євроспільноти 30 млрд. євро, а внесла до спільного бюджету 16 млрд. євро. За гроші ЄС в основному було дофінансовано будівництво автошляхів, мостів, шкіл, бібліотек, стадіонів, закладів культури. Європейські кошти допомагали у діяльності різноманітних фірм – від великих до найменших.[137]

З бюджету ЄС протягом 2007-2013 років Польща може отримати 67,3 млрд. євро, що допоможе подолати економічну кризу. На даний час основною проблемою фахівці називають лише те, що країна не встигає освоювати призначені для неї кошти.

ВВП – показник багатства країни, з 2004 року зріс на третину, а безробіття знизилось з 19% у 2004 до 9% у 2007 році, частково завдяки відкриттю для Польщі ринків праці інших країн ЄС. З членством у ЄС співпало циклічне пожвавлення економіки у 2005-2007 роках.

Польська економіка швидко європеїзується – виготовляються товари для інших країн та купуються імпортні. Від вступу країни до ЄС, завдяки відміні торговельних бар’єрів між Польщею та країнами Спільноти експорт та імпорт подвоїлись, а обороти закордонної торгівлі зросли зі 136 до 259 млрд. євро. Якщо у 2003 році на ринок ЄС надходило майже дві третини експорту польських продуктів харчування, то у 2007 році – уже понад 80%.

У загальноєвропейському розподілі праці Польщі наразі припадає посередня ніша виробництва, але поступово країна перебирає прибуткові галузі — прикладом може бути перенесення заводу Dell з Ірландії до Польщі.

Вступ Польщі до ЄС призвів до значного зростання притоку іноземних інвестицій, зокрема і через те, що сам факт вступу країни до ЄС суттєво підвищив інвестиційну привабливість Речі Посполитої. Так, згідно зі звітом агентства Emst&Young, керівники найбільших компаній світу поставили Польщу в ході опитування на 5 місце у світі за рівнем інвестиційної привабливості.

Ставши повноправним членом Європейського Союзу, Польща перетворилася на значного отримувача фінансової допомоги з боку організації. Незважаючи на те, що Польща виплачувала щороку до бюджету ЄС кошти, які дорівнювали приблизно 1 % ВВП країни, вона отримувала щороку кошти, обсяг яких відповідав 1,8 % ВВП країни, тобто країна щороку отримувала з бюджету ЄС 4-5 млрд євро, а це приблизно відповідає доходам, які Польща має від туризму. При чому в найближчі роки допомога від ЄС має суттєво збільшитися й сягнути суми, еквівалентної 4 % ВВП країни.

Вступ Польщі до ЄС відкрив перед поляками більше можливостей з точки зору трудової міграції. Якщо в 2004 р. у країнах ЄС працювало приблизно 650 тис. громадян Польщі, то в 2007 р. вже близько 1 млн. Поляки здебільшого працювали у Німеччині, Великобританії, Ірландії, Голландії, Іспанії, Італії. У 2006 р. трудові мігранти переказали в Польщу коштів майже на 3,5 млрд. євро. Щоправда, трудова міграція загострила деякі інші проблеми, наприклад, дефіцит медичного персоналу в країні: щороку майже 5 % лікарів від’їжджали працювати за кордон.[138]

У той же час країна вдало вирішувала одну з найбільш гострих соціальних проблем, яка постала перед Польщею на початку 90-х років ХХ ст. – проблему безробіття. Рівень безробіття зменшився з 20 % працездатного населення в 2004 р. до 12 % у 2007 р.

Зміни, які відбулися в економіці, відчуло й відповідно оцінило населення країни. Частка населення, яка позитивно оцінює членство Польщі в ЄС, постійно зростала. Через два роки після вступу країни до ЄС 54 % респондентів відповіли, що членство в ЄС принесло країні більше користі, ніж втрат. Це на 15 % більше, ніж напередодні вступу Польщі до ЄС (на початку 2004 р.). Опитування, проведені в 2007 р., показали, що 87 % поляків підтримують членство Польщі в ЄС. Згідно з опитуваннями, громадяни Польщі вважають, що найбільшу користь їх країна як член ЄС має від відкритих кордонів та можливості легально працювати в країнах ЄС, доступності фондів ЄС та підтримки сільського господарства з боку об’єднання.

Таким чином, приєднання Польщі до ЄС призвело до таких наслідків у соціально-економічній сфері, як зростання експорту та зменшення зовнішньоторговельного дефіциту, збільшення припливу прямих іноземних інвестицій, перш за все з країн Європейського Союзу, великих фінансових вливань в економіку країни з боку бюджету Європейського Союзу, покращення ситуації в основних галузях економіки країни, зокрема й найбільш проблемних – сільському господарстві й будівництві, збільшення кількості трудових мігрантів з Польщі до країн ЄС та притоку додаткових надходжень коштів від них в економіку країни. Усе це, у свою чергу, призвело до покращення макроекономічних показників країни та до підвищення життєвого рівня громадян Польщі, яке відобразилося в збільшенні реальних доходів населення та в суттєвому зменшенні безробіття. Покращення соціально-економічної ситуації країни відчули й громадяни Польщі, про що свідчать дані соціологічних опитувань – покращилось ставлення населення до членства Польщі в ЄС.[139]

Дослідження проблеми європейської та євроатлантичної інтеграції Польщі дозволило на прикладі конкретної держави простежити послідовність декларування та виконання стратегії інтеграції у структури НАТО і ЄС. З моменту проголошення Польщею європейського вибору її зовнішньої політики і до моменту його реалізації, зовнішня політика залишалася однією з найбільш стабільних сфер державної розбудови. Однозначний вибір зовнішньополітичних пріоритетів, підпорядкованість внутрішніх перетворень потребам зовнішнього курсу, згуртованість політиків та суспільства навколо проблеми їх реалізації та глибоке переконання у перспективності обраного курсу, виявилися запоруками успішного досягнення поставленої мети. 

РОЗДІЛ 4. Внутрішня і зовнішня політика Польщі у новому тисячолітті.

4.1. Здобутки і втрати після вступу Польщі до ЄС та їх вплив на внутрішньополітичне життя країни.

Одним із складних і важливих явищ ХХІ століття є глобалізація та інтеграція, що охоплюють усі сфери життя людини й суспільства, забезпечують фінансово-економічну, інформаційно-технологічну, культурно-духовну, науково-освітню цілісність світу. Дорога Польщі до ЄС тривала майже 14 років.

9 квітня 2003 р. Європарламент переважною більшістю голосів затвердив пропозицію щодо входження Польщі до Європейського Союзу 1 травня 2004 р. 16 квітня 2003 р. було підписано Афінську декларацію. Документ складався з 5500 сторінок, на яких було юридично зафіксовано результати переговорів між ЄС та 10 країнами Центрально-Східної та Південної Європи, зокрема і Польщі. У присутності президента Олександра Кваснєвського від імені Польщі підписи склали: прем’єр Лєшек Міллер, міністр закордонних справ Володимир Тимошевич, міністр із європейських справ Данута Хюбнер. З червня 2003 р. до березня 2004 р. Декларація про приєднання Польщі до ЄС була ратифікована всіма країнами-членами ЄС. У червні 2003 р. в країні відбувся референдум із питання приєднання Польщі до Європейського Союзу. У ньому взяло участь 58,85 % громадян країни. 77,85 % учасників голосування висловилися за входження до ЄС. 1 травня 2004 р. Польща стала офіційно членом ЄС.[140]

На економіку Польщі позитивно позначилися перші 6 років членства в ЄС. Польська економіка швидко європеїзувалася. Зростав імпорт та експорт з європейськими країнами, обороти закордонної торгівлі зросли зі 136 до 259 млрд. євро. У 2004 р. значно зросли іноземні інвестиції в економіку Польщі, у 2008 р. було інвестовано 18 млрд. євро.

Польські виробники сільськогосподарської продукції швидко знайшли своє місце в Європі, відкривши для себе нові можливості. Завойовували вони ринки в основному курятиною, молокопродуктами, овочами та фруктами, пекарськими виробами, досягаючи у цій сфері перевагу експорту над імпортом. Минулого року надходження з експорту сільськогосподарських продуктів принесли 11,3 млрд. євро прибутку, що на 12,1% більше, ніж у 2008 році.[141]

Як і всі країни «нової Європи», Польща захопилась можливостями, які відкрились перед нею, особливо у сфері споживання. Масово купувались імпортні товари, про які поляки десятиліттями могли лише мріяти. Підприємці, спостерігаючи за новими можливостями почали інвестувати у машини та устаткування.

У 2008 році середній прибуток особи, яка працює в сільському господарстві у Польщі був вищим на 90% від рівня 2000 року. Основним джерелом грошей з ЄС є єдина система доплат – тобто доплата до гектара сільськогосподарських угідь – в середньому 500 євро на гектар у рік. Крім того, існують системи інших доплат – так звана «цукрова» (для виробників цукрових буряків), для виробників овочів та фруктів, помідорів, енергетичних рослин, хмелю, ріпаку, для тваринників, за виробництво у гірських умовах тощо. Зараз у Польщі важко знайти вид сільськогосподарської діяльності, якої б не спонсорував Європейський Союз. У 2009 р. 1,42 млн. польських селян отримали 9,03 млрд. злотих (майже 20 млрд. грн) доплат на власні гектари. Економічна ситуація селян покращилась, проте це суттєво не вплинуло на модернізацію польського села.[142]

До вступу в ЄС однією з найбільших проблем Польщі було безробіття – практично один із найвищих показників серед європейських країн. Тому, ведучи переговори про вступ країни до ЄС, польська влада відстоювала право на працю для поляків у країнах ЄС. Згідно з дослідженнями, на той час понад 30% поляків декларували готовність виїзду на роботу за кордон. На початку лише Швеція, Ірландія і Великобританія повністю відкрили свої ринки праці для поляків і, як перші, суттєво від цього виграли. Сьогодні лише 6 країн зберігають обмеження. Це Франція, Німеччина, Данія, Австрія, Бельгія і Мальта. Проте, не можна забувати про мінуси. Масова еміграція спричинила нестачу робочих рук на внутрішньому ринку Польщі. У деяких галузях проблема постала надзвичайно гостро.

Іншим контраверсійним пунктом балансу  членства Польщі в ЄС є захист навколишнього середовища. З однієї сторони поляки усвідомлюють необхідність захисту природного середовища, але з іншої, рівень і спосіб захисту довкілля який вимагає ЄС дуже ускладнює економічну ситуацію країни і можливості модернізації. Важко оцінити якою мірою захист довкілля відбувається відповідно до польського бачення. Навіть ремонти доріг та залізниць спричиняють технічні та юридичні проблеми. Погоджуючись на дотримання вимог європейського законодавства у сфері довкілля при вступі до Спільноти, польська сторона вважала, що питання екології є не досить важливими. Проте, часто Європейська Комісія позиває Польщу до суду. Уже двічі країна поставала перед Європейським Трибуналом за порушення екологічного законодавства під час будови об’їзних автошляхів. У обох випадках, не чекаючи вироку, Польща визнала правоту Європейської Комісії та припинила будівельні роботи.[143]

Нині домінує переконання, що країни ЄС змушують Польщу виконувати екологічні норми, яких самі не дотримуються розвиваючи власну інфраструктуру. До цього додалася європейська кліматична політика, яка поставила польську енергетику у винятково складну ситуацію. Основою польської енергетики є вугілля. Країни «старого» ЄС свої вугільні запаси давно вже використали і вимагають від Польщі відмовитись від цього виду палива, бо його спалювання спричиняє надто великі викиди вуглецю.

Після шести років членства,  для мільйонів поляків, Європейський Союз з туманної ідеї про яку читали в газетах став чітким, конкретним життям. Вони бачать позитивні зміни, цінують свободу пересування. 75% польського суспільства підтримує членство своєї країни в Євроспільноті, в небагатьох країнах підтримка є настільки високою.

26 березня 1995 року набула чинності Шенгенська угода «Про відміну паспортного митного контролю між країнами Європейського Союзу». 15 березня 2006 року цей договір було змінено на «Шенгенський кодекс про кордони», що стимулювало майбутній вступ «нових» держав–членів ЄС до спільного простору. У зв’язку з цим уже 21 грудня 2007 року до Шенгенської зони приєдналися 9 країн, зокрема, – Польща, Словаччина та Угорщина. Така подія стала досить знаменною в політичному житті цих країн, адже нарешті вони цілковито наблизилися до держав так званої старої Європи. [144]

Польському суспільству довелося здійснити низку важливих реформ, дотримуючись жорстких стандартів НАТО, ЄС і Шенгенських угод. Певна річ, зазнала суттєвих змін і правоохоронна система країни, у тому числі й прикордонне відомство Польщі. В країні досі триває реформування, відповідно до концепції реорганізації Прикордонної Варти до 2015 року.

Відповідно до Шенгенської угоди, змінилися й завдання польських прикордонників. Найпомітніше з них – відхід від традиційного прикордонного контролю у пунктах пропуску та охорони «зеленого кордону».

Однак це не означає, що внутрішні кордони Євросоюзу залишилися поза увагою правоохоронців. Прикордонна Варта має чимало повноважень і завдань з протидії проявам різного роду транскордонної злочинності, забезпечення безпеки громадян і дотримання законності не лише на теренах Польщі , а й у всій зоні Шенген.

Польща, як транзитна країна, зайняла відкриту позицію у питаннях, що стосуються транспортування нафти і природного газу зі сходу на захід і південь Европи. Польща зацікавлена у розширенні системи газо- і нафтопроводів з басейну Каспійського моря через Кавказ (Туркменістан-Азербайджан-Грузія-Україна). Особливого значення надається побудові нафтопроводу Одеса-Броди-Ґданськ, який має суттєво збільшити можливості транзиту каспійської нафти.

Польща намагається брати участь в усіх обговореннях, що стосуються питань енергетичної безпеки, включно із форумами INOGATE, з метою мати реальний вплив на майбутню енергетичну політику Європи. Польща також приймає  участь у міжнародних переговорах зацікавлених сторін про транзитні шляхи нафти і газу зі сходу на захід і південь Європи.

Будучи країною зі специфічним стратегічним положенням на східному кордоні ЄС і маючи нагромаджений великий практичний досвід реалій такого положення, Польща відіграє роль координатора програм планування територіального розвитку на Європейському континенті.[145]

Але в умовах світової кризи економічна ситуація в Польщі дещо змінилася. Інвестори почали втрачати довіру до Польщі на тлі побоювань, що боргова криза, яка охопила периферійні країни єврозони, може перекинутися на найбільш швидкорослу економіку Європи. За останній час курс злотого впав на 16,3% відносно долара і на 9,8 % до євро, що стало найгіршим показником серед європейських валют.

Не так давно злотий був фаворитом Європи, Близького Сходу і Африки. Однак ті часи минули. Центробанк Польщі був змушений вперше з 2000 року, тобто з моменту  коли злотий став вільно конвертованою валютою, втрутитися в події на валютному ринку. В результаті інтервенції курс додав 3,2 % відносно євро. Однак, незважаючи на зусилля ЦБ, злотий більше ніж інші європейські валюти схильний до курсових коливань.

Після вступу в ЄС Польща здавалася оплотом стабільності, демонструючи гнучку економічну і фінансову політику. Країна стала єдиною економікою Євросоюзу, якій вдалося уникнути рецесії після кризи 2008 року. Тоді ЦБ направив рекордні суми на скупку державних облігацій, а іноземні інвестори, упевнившись в ефективності дій місцевої влади, поспішили збільшити вкладення в економіку країни. За даними Міністерства фінансів, статус «тихої гавані» сприяв припливу в східноєвропейську країну 80,3 млрд злотих, або 24,5 млрд дол., за останні два роки.

Зниження податків та нарощення державних витрат стимулювали зростання економіки на 4,4% в 2008 році. І це було досить вагомою надбавкою, особливо в порівнянні із середнім показником зростання по ЄС в 0,1% того ж року.

Однак у кінці 2010 р. Польща відчула наслідки економічної кризи. Зростання ВВП країни сповільнилося в річному перерахуванні до 4,3 % після 4,5% на початку року і, на думку аналітиків, продовжить своє зниження.

Вистачає Польщі і власних проблем. Через досить м’яку фінансову політику держборг Польщі збільшився до 52,8 % ВВП (найвищий рівень за 20 років). Дефіцит бюджету з 2007 року зріс більш ніж в чотири рази, до 7,9 % ВВП минулого року (найгірший показник з 1996 року). Адміністрація прем’єра обіцяє скоротити дефіцит бюджету до рівня нижче 3 % від ВВП.[146]

За підрахунками економістів рівень надходжень до державного бюджету РП у результаті сплати податків загалом є нижчим на 10% (4,3 млрд. злотих) від минулорічних показників, що свідчить про те, що фінансова криза все ще триває.

Експерти вважають, що такі слабкі надходження до державного бюджету РП можна також пояснити низьким рівнем інвестицій, а також зменшенням обсягів закупівель споживчих товарів. Водночас, відчутний ріст рівня безробіття та зниження рівня заробітних плат в Польщі знеохочує поляків здійснювати покупки. Так, рівень доходу до державного бюджету від сплати податків від доходу громадян, за результатами двох місяців 2010 р., знизився у порівнянні з аналогічним періодом минулого року на 150 млн. злотих.[147]

Оскільки безробітних у Польщі лише у лютому 2010 р. побільшало на 50 тис. осіб, то, на думку експертів, не варто очікувати кращих результатів, зокрема, щодо сплати податків від доходу.

Рівень інфляції в РП у лютому 2010 р. виявився мінімально нижчим від прогнозів економістів.

За даними Головного статистичного управління РП, рівень інфляції в РП у лютому 2010 р. виявився мінімально нижчим від прогнозів економістів і склав 2,9% річних.

За підсумками лютого 2010 р. річний рівень інфляції знизився на 0,6%. На думку аналітиків, найближчим часом можна розраховувати на те, що динаміка цін буде надалі сповільнюватись. Завдяки зміцненню польського злотого знизиться рівень цін на імпортовані товари, у тому числі на пальне. За попередніми оцінками експертів, у грудні 2010 р. передбачається, що річний рівень інфляції складатиме 2,3%.[148]

Уряд РП просить польську опозицію підтримати зміни до польського законодавства, які нададуть можливість обмежити витрати державного бюджету РП.

Партія «Право і справедливість», у свою чергу, вимагає представлення проектів законів. Уряд РП очікує, що співпраця з опозицією надасть можливість знизити рівень дефіциту державного бюджету, до чого змушує Польщу Європейська Комісія.

Виступ Прем’єра РП в стінах польського парламенту викликав незадоволення з боку опозиції, яка вважає, що команда Прем’єра РП Дональда Туска лише займається обіцянками.

Очевидно, не можна стверджувати, що польська економіка не відчуває проблем і що для неї не існує загроз. Випробуванням для Польщі, як і раніше є висока порівняно зі стандартами ЄС інфляція, що сягає 4 % на рік. В більшості держав ЄС уповільнення економічного зростання дає значуще гальмування зростання цін або навіть їх зменшення, але в Польщі високий рівень цін зберігається, попри послаблення кон’юнктури. Найближчим часом, експерти передбачають зменшення темпів інфляції до 2,5 % річних. Слабким місцем польської економіки залишається система державного бюджету, яка не дочекалася раніше планованої, ґрунтовної реформи. Особливо економісти стурбовані зростанням дефіциту державного бюджету та державного боргу.

4.2. Подальша поляризація політичних сил у Польщі.

Урядування впродовж чотирьох років Союзу демократичних лівих (СДЛ) 2001 – 2005 рр., яке відзначилося вступом Польщі до Європейського Союзу в 2004 р., непоганою економічною ситуацією, отримали протилежний наслідок – зростання невдоволення в суспільстві. Поляки прагнули послідовного оздоровлення держави, викорінення корупції, а також більш справедливого розподілу «ефектів польської трансформації».

У ці очікування добре вписалися програми двох головних опозиційних партій, корені яких сягають демократичної опозиційної «Солідарності»: «Право і справедливість» (ПіС) та «Громадська платформа» (ГП). Обидві партії досить одностайно декларували волю до зміцнення держави як демократичної і правової, а також до поглиблення ринкових реформ поруч із зменшенням корупції та інших патологій громадського життя, які головним чином були наслідком «традицій» колишнього комуністичного устрою.

Упродовж виборчої кампанії 2005 р. виявилося, що партії ПіС і ГП відрізняються підходом до програми побудови так званого нового порядку Польської держави. Програма «Громадянської платформи» була більш ліберальною – відображала інтереси та прагнення заможних груп населення, з вищим рівнем освіти, представників елітної професійної ієрархії, переважно міської. Натомість, програма партії  «Право і справедливість»  спрямовувалася на підтримку бідніших верств населення, більш прив’язаних до традиційних норм і цінностей суспільного життя. Значну частину цього електорату становили селяни.[149]

Головний підсумок парламентської кампанії 2005 р. полягав у тому, що переважна більшість польського електорату відмовила у довірі проурядовій коаліції на чолі з «Союзом демократичної лівиці», яка отримала лише 11,3 % голосів. Її потенціальні союзники, наприклад, соціал-демократи на чолі з Мареком Боровським, навіть не подолали п’ятивідсоткового бар’єру. В 2005 р. у Польщі стався правових реванш. Обидві партії переможниці «Право і справедливість» братів Леха і Ярослава Качинських (отримала 27 %) та «Громадянська платформа» Дональда Туска (24,1 %) близькі за ідеологією до правоцентристських партій, що ведуть свій родовід від руху «Солідарність».

Виступи Качинських і Д.Туска були насичені закликами відродити національну гордість, усвідомити особливу роль поляків не тільки в регіоні але й ЄС взагалі, де Польща має протистояти диктату німецько-французького альянсу.

Серед внутрішньополітичних тем превалювали – боротьба з корупцією, позбавлення привілеїв представників бюрократичного апарату, зменшення податкового тягаря, подолання безробіття (воно стало одним з найбільших у Європі – понад 18 %). Крім того, лідери «Права і справедливості» та «Громадянської платформи» протягом виборної кампанії змагалися у тому, хто рішучіше висловиться на адресу найпотужнішого члена ЄС, Німеччини, хто переконливіше пообіцяє допомогти Україні та Білорусі розбудувати основи демократичного режиму тощо.[150]

Кажучи про ідеологічну спрямованість риторики братів Качинських, слід підкреслити її неоднозначний характер. Останнє свідчить про взяття ними на озброєння теорії конвергенції ідеологій. Одним з головних напрямків їх агітації була класична вимога лівих про відновлення соціальної справедливості та створення регульованого ринку. У цей час Д. Туск використовував класичну ліберальну риторику – пропагував настанову ліквідувати безробіття та економічну кризу через обмеження втручання держави у процес приватизації, зменшення податків через упровадження єдиної податкової ставки 15 %. [151]

Крім двох партій, що перемогли на виборах 2005 р., та Союзу демократичної лівиці, до парламенту пройшли також три партії, які мають відносно сталу популярність. Йдеться про «Самооборону» А. Леппера, Лігу польських родин Р. Гертих та Польську народну партію Я. Калиновського. Ці політичні сили відомі завдяки своїй галасливій ексцентричності, особливо кампаніями проти вступу Польщі до ЄС. Кожна з них, виступаючи захисником селян, католицьких та родинних традицій, бачила в ЄС ворожу силу, що підриває національні польські особливості.[152]

Різниця між двома провідними партіями, а також загальне напруження, яке супроводжувало вибори, перекреслили сподівання на створення великої реформаторської коаліції після парламентських виборів. Причиною цього став успіх «Права і справедливості» на виборах – як парламентських, так і президентських. Коаліційні переговори ПіС та ГП були досить важкі й завершилися безрезультатно.

На хвилі успіху «Право і справедливість» наполягала на самостійному урядуванні, хоча й не мала більшості в Парламенті. Тому для здійснення своїх проектів в Сеймі вона створювала ситуативні коаліції, використовуючи суперечки між опозиційними партіями. У квітні 2006 р. було ухвалене рішення про надзвичайно ризикований крок – створення формальної урядової коаліції з популістською Самообороною А. Леппера, а також із вкрай консервативною і націоналістичною Лігою польських родин (ЛПР).[153]

Коаліція ПіС – Самооборона – ЛПР не отримала підтримки серед більшості мас-медіа. Засоби масової інформації критично поставилися до призначення А. Леппера на посаду віце-прем’єра з огляду на непевне минуле лідера Самооборони.

У липні 2006 р. коаліційний уряд очолив лідер ПіС Ярослав Качинський, брат-близнюк президента Леха Качинського, що призвело до конфлікту між ПіС з ГП. Таким чином, уряд Качинського не отримав кредиту довіри, який зазвичай надається всім новим урядам від самого початку.

Прем’єр міг розраховувати в основному на електорат партії «Право і справедливість», а також на значну частину прибічників Самооборони. Більшою мірою уряд підтримувало сільське населення, з-поміж яких найбільше осіб з низьким соціальним статусом, невисоким рівнем освіти та невеликими прибутками – переважно селяни та службовці середнього й старшого віку. Противниками уряду стали особи з лівою орієнтацією, мешканці великих міст з престижною освітою, високим соціальним статусом, шкільна та студентська молодь, керівні кадри та інтелігенція.[154]

Уряд Я. Качинського досяг істотних успіхів в ключових для нього питаннях:  відбулася реформа в системі правосуддя, оголошено про важливі зміни в кримінальному кодексі. Були проведені докорінні зміни в системі органів внутрішніх справ, внаслідок чого в суспільстві збільшилося відчуття безпеки та захищеності. Створено Центральне Антикорупційне Бюро, розвідку та контррозвідку. Рівень безробіття знизився з 17 % до 15 %. Сталися позитивні зміни в трьох найважливіших сферах – охорони здоров’я, пенсійній та в житловому будівництві.

Попри певні успіхи уряду, негативна оцінка його діяльності суспільством переважала. Основною проблемою уряду Я. Качинського була нестабільна політична база, дисфункційна щодо програмових засад, сформульованих партією «Право і справедливість». Довіра до президента і парламенту була також невисокою (близько 30 %). Ярослава Качинського було звинувачено у нездатності до компромісів, а також сильне прагнення до монополізації влади.

Важливим джерелом нестабільності уряду стали складні відносини Польщі зі своїми партнерами з Європейського Союзу, хоча ці проблеми є об’єктивним показником різниці інтересів, що виникли від часу вступу Польщі до ЄС, зокрема в енергетичній політиці. До того ж більшість мас-медіа критично відгукнулися на успіхи у виборчих перегонах ПіС, що також склало враження погіршення позицій Польщі у сфері зовнішньої політики. Додатковою причиною напруження стало запрошення до коаліції лідерів популістської та націоналістичної партій, а також традиційний консерватизм, демонстрований частиною правлячих політичних груп.

Попри кризу, все-таки були зроблені належні висновки й ситуація поступово стабілізувалася, відбувся процес порозуміння на належному рівні. Двосторонні відносини з державами ЄС поліпшилися.[155]

В опитуванні, що відбулося 6 – 9 жовтня 2006 року, «Громадянська платформа» впевнено випередила  «Право і справедливість» (38 % і 25 % відповідно), але через два тижні рівень підтримки ГП знову знизився. З іншого боку, підтримка «Права і справедливості» стабілізувалася на рівні четвертої частини електорату.

У 2005 році почалася активна підготовка до нових президентських виборів. Одним з лідерів був Л.Качинський. Він майже був впевнений у своїй перемозі.  Але на  початку липня ситуація різко змінилася і у братів Качинських несподівано з’явився сильний суперник. Ним став політик з лівого флангу, член правлячої партії СЛД і маршал Сейму В.Цімошевич. Це відбулося 3 липня абсолютно несподівано, оскільки до цього спікер парламенту  запевняв усіх, що не тільки не збирається балотуватися в президенти, а й взагалі має намір поставити крапку на політичній кар’єрі. Ще в лютому в одному з інтерв’ю він говорив, що як політик мав чимало зоряних годин – як член Сейму очолив розробку Конституції країни, на посаді прем’єра – почав переговори про вступ Польщі до НАТО, коли був главою МЗС – країна вступила до ЄС. Втім, для 54-річного політика такі заяви виглядали не надто переконливо. І вже на початку року аналітики почали помічати, що для Кваснєвського саме Цімошевич  найбільш підходяща ставка від СЛД.

У цього кандидата була красива біографія і майже бездоганна репутація. У його послужному списку пишний набір посад. Як парламентарій, він увійшов в історію як один з головних авторів Конституції, віце-маршал і маршал. Був міністром юстиції. Але чорний піар «допоміг» Цімошевичу зійти з дистанції.

Президентську виборчу кампанію 2005 р. фахівці називають найбруднішою за всю посткомуністичну історію Польщі. Кількість чорного піару на телебаченні й у пресі цілком перекрила кількість біг-бордів, які стояли по всій країні. Левова частка бруду була спрямована проти лідерів президентської кампанії Д.Туска й Л.Качинського. Найтяжче довелося Володимиру Цімошевичу, після того, як журналісти оприлюднили інформацію про те, що його дружина зловживає алкоголем, Цімошевич вирішив зняти свою кандидатуру. До того ж несподівано проти нього та його дочки виникла справа про несплату податків. «Це щось цілком нове в польській політиці, –   зауважив А.Длугош, експерт із політичного маркетингу в Польщі. – Раніше не атакували родичів політика. Кампанії стають щоразу брутальнішими й агресивнішими»[156]

У першому турі президентських виборів 2005 р. Д.Туск випередив Л.Качинського на 3 %. Але у другому турі консерватор Лех Качинський переміг ліберала Дональда Туска з відривом в 9 %. У виборах взяли участь більш ніж половина поляків з правом голосу. Президентські вибори в Польщі лише доповнили картину, яка вимальовувалася за підсумками парламентських виборів. Тоді перемогу одержала правоцентристська партія «Право і справедливість» (ПіС), на чолі якої був брат-близнюк нового президента, Ярослав Качинський. Таким чином, брати Качинські отримали практично всю повноту влади, аби реалізувати свою передвиборну програму. На президентських виборах 2005 року Польща знову повторила свій вибір, який вона зробила місяць тому, коли обрала сейм: у дилемі «лібералізм – солідарність» віддала перевагу другому. Новим президентом країни став Лех Качинський, що зробив «Солідарність» ключовим гаслом своєї кампанії.

Популярність братам Качинським принесли соціально спрямовані обіцянки призупинити приватизацію державних підприємств, посилити відповідальність за кримінальні злочини (лідери партії «Право і справедливість» деякий час навіть виступали за відновлення в Польщі смертної кари), а також висунули гасло завершити люстрацію та декомунізацію польських еліт і просто – «змусити багатих поділитися з бідними».[157]

В останні роки, особливо з початку президентства Леха Качинського, розпочався поступовий перехід польської політики в двопартійну систему влади. В залежності від таланту партійних піарщиків та прогресуючих політичних настроїв у суспільстві, повинні були керувати «Громадянська платформа» Дональда Туска та «Закон і справедливість» братів Качинських. Така формула була підтверджена вже двома каденціями, і, напевно, підтверджувалася б і в подальшому.

Незважаючи на те, що підтримка ПіС у суспільстві значно впала з часу останніх виборів, та підтримка Леха Качинського була значно вища ніж його партії. Незважаючи на деякі розчарування, рейтинг довіри президента останнім часом почав стабілізуватися.

Навесні головним прогнозом політологів на президентські вибори, які мали відбутися восени 2010 року, був другий тур з кандидатами Лехом Качинським та Броніславом Комаровським. Багато хто віддавав перевагу діючому президенту.

Все це, ціла політична система, перестала існувати 10 квітня 2010 р. За одну хвилину «Право і Справедливість» практично зникла з політичної мапи Польщі.

У квітні 1940 року поблизу Катині загинула еліта другої незалежної Польщі, 10 квітня 2010-го – третьої. Літак Ту-154 польського президента Леха Качинського розбився 10 квітня. Всі 96 людей, які були на борту, у тому числі і сам глава держави, загинули. Польська делегація прямувала до Катині, щоб взяти участь у жалобних заходах на місці масового розстрілу в 1940 році польських офіцерів.

Літак сідав в умовах туману і дуже поганої видимості. За даними розслідування російської сторони, пілотів попереджали про те, що здійснювати посадку в таких умовах дуже небезпечно. Однак щось все  таки змусило екіпаж піти на зниження.

Розслідування причин авіакатастрофи триває. За даними польської прокуратури, винними можуть виявитися диспетчери аеродрому в Смоленську. Нібито дані, передані екіпажу літака російським диспетчером, виявилися помилковими.

Всі уламки літака президента Польщі Л. Качинського російська сторона передасть польській після завершення розслідування. Справу про причини авіакатастрофи Ту-154 спільно ведуть генпрокуратури Росії та Польщі.[158]

Б. Комаровський назвав трагедію жахливою і закликав усіх поляків об’єднатися в тяжкі дні жалоби. Польська влада оприлюднила список польських офіційних осіб, що загинули в результаті катастрофи. Серед них колишній президент Польщі Лех Качинський, перша леді країни Марія Качинська, останній президент республіки у вигнанні Р. Кочаровський. Також серед загиблих віце-спікер Сейму К.Путра, віце-спікер Сенату Х. Бохенек, заступник глави МЗС Польщі А. Кремер, глава Бюро національної безпеки      О. Щигло, державний секретар у канцелярії президента П. Вупуч, представник канцелярії президента Х. Маріуш. Серед жертв глава Національного банку Польщі С. Скшипек, екс-міністр оборони і кандидат у президенти Польщі        Є. Шмайдзіньски, начальник президентської канцелярії В. Стасяк, заступник міністра оборони С. Є. Комаровський, начальник генерального штабу  Ф. Гонгор, директор ради охорони пам’яті боротьби і мучеництва А. Пшевознік, представники низки міністерств і громадських організацій.

На борту були 14 парламентарів, 8 представників традиційних польських церков, зокрема, польові єпископи Війська Польського від Римо-католицької і православної церков, а також євангельський пастор.

Керівництво польських збройних сил у делегації було представлено також командуючими всіх трьох родів військ, командирами операційних сил, військ спеціального призначення і Варшавського гарнізону.

10 квітня 2010 р. Польща прокинулася в іншій країні, де трагічних сторінок в історії народу стало більше. А головне, розпочалася нова, наразі неможлива для об’єктивного аналізу сторінка однопартійної системи державного управління Польщі.[159]

У 2010 році почалася підготовка до президентських виборів. Після загибелі президента, згідно з конституцією країни, повноваження глави держави автоматично перейшли до спікера нижньої палати парламенту             Б. Коморовського, який назначив дострокові вибори на 20 червня 2010 р. У першому турі виборів брали участь десять кандидатів, але ніхто з них не набрав потрібної для перемоги половини голосів виборців. Серед кандидатів були: голова партії «Закон і справедливість» Ярослав Качинський; спікер сейму, в.о. президента РП Броніслав Коморовський; наймолодший кандидат 36 років – Гжегож Наперальський, представляв «Союз демократичних лівих сил»; чинний віце-прем’єр Вальдемар Павляк від «Польської селянської партії»; колишній голова сейму, представник партії «Право Республіки» – Марек Юрек; незалежні кандидати: Анджей Ольховський, екс-міністр фінансів і закордонних справ, і Корнель Моравецький, фізик-теоретик; чемпіон Польщі по бриджу Януш Корвін-Мікке – кандидат від партії «Свобода і порядок», лідер профспілки «Серпень-80» Богуслав Зентек, а також Анджей Леппер, колишній віце-прем’єр і лідер партії «Самооборона». Спочатку ЦВК відмовила Лепперу в реєстрації через судовий вирок, винесений йому в 2001 р. за наклеп на низку польських політиків, але 8 травня відмінила це рішення, оскільки суд закрив справу проти Леппера у грудні 2009 р. У другий тур, який відбувся 4 липня, вийшли Броніслав Коморовський і Ярослав Качинський.[160]

Виборча кампанія Коморовського була досить тихою та стриманою. Не було ні агітаційних плакатів, ні листівок. Проте, партійна спорідненість з прем’єр-міністром Д.Туском виявилася для Б. Коморовського краще за будь-яку агітаційну кампанію. Поляки були дуже задоволені роботою свого прем’єра. У 2009 році економіка Польщі єдина із усіх економік країн Європейського Союзу виросла на 1,7 % (інші країни пережили спад ВВП). Поляки почували себе впевнено і стабільно.[161]

«Золоту п’ятирічку» пообіцяв Броніслав Коморовський Польщі у випадку, якщо на виборах поляки проголосують на його користь. Про те, що було б, якби перемогу здобув Я.Качинський, сказав прем’єр-міністр Д.Туск: «Якщо Ярослав Качинський і змінився за останній час, то не в ту сторону, про яку постійно говорить. Це означає, що готовність до конфліктів та до війни,  у нього не стала меншою, ніж раніше».  Голосувати за Коморовського закликали три із чотирьох колишніх президентів Польщі: перший президент сучасної Польщі Войцех Ярузельський (був обраний президентом у 1989 р.), Лех Валенса (1990 р.), і А.Кваснєвський (1995 р. – 2005 р.).[162]

3 серпня Верховний суд Польщі оприлюднив рішення про визнання легітимності президентських виборів. Інавгурація новообраного Президента Польщі Броніслава Коморовського відбулася 6 серпня. «Це один із найпрекрасніших моментів в моєму житті», — заявив Д.Туск. Тепер вся влада в країні мала зосередитись в руках політичних однодумців.

16 грудня 2010 року  у Польщі розгорілися дебати, які президент країни Броніслав Коморовський назвав дискусією про «фундаменти польської державності». Суперечки на найвищих щаблях польської влади спричинила законодавча ініціатива Б. Коморовського. Президент Польщі запропонував змінити конституцію країни так, аби вона відповідала законодавству Європейського Союзу.

Президент Броніслав Коморовський запропонував внести низку змін та доповнень до польської конституції, що закріпило б верховність євросоюзного права над національним. Крім того, польський президент зазначив, що в Конституції потрібні зміни, котрі підготують країну до впровадження спільної європейської валюти – євро.  Ці пропозиції Б. Коморовського підігріли й без того високу температуру польського політичного життя. Депутати парламентських фракцій, котрі негативно оцінюють законодавчу ініціативу Б. Коморовського, намагалися не допустити до першого слухання цього законопроекту. Вони вимагали участі у важливих слуханнях прем’єр-міністра країни, а також міністра закордонних справ.

Аби переконати політиків у необхідності внесення змін до основного закону країни, Б. Коморовський зустрівся з лідером кожної парламентської фракції зокрема й особисто взяв участь у парламентських слуханнях. Президент висловив переконання, що польська конституція, ухвалена в 1997 році, не відповідає тим реаліям, у яких Польща опинилася після вступу в ЄС.

Опонуючи Б. Коморовському, польські опозиційні політики стверджують, що в конституції достатньо універсальних записів про засади, на яких Польща бере участь в міжнародних організаціях. Проте найбільший спротив польської опозиції викликали наміри Коморовського пристосувати Конституцію до впровадження у Польщі євро. Згідно з цими пропозиціями, польський Нацбанк передав би частину своїх компетенцій євросоюзним установам.

«Рішення про входження в зону євро – це системне рішення такого ж значення, як вступ Польщі в Європейський Союз. Більше того, наслідки впровадження у Польщі євро для країни можуть бути набагато відчутнішими, ніж вступ в ЄС», – зауважив депутат Кароль Карський.[163]

Польська опозиція стверджує, що пришвидшення процесу входження Польщі в зону євро завдасть польській економіці великої шкоди. У перебігу парламентських слухань депутати нагадували, що під час економічної кризи в Європі Польща уникла великих проблем, зокрема завдяки тому, що має власну національну валюту. Як кажуть польські аналітики, саме дискусія про євро може поглибити польський внутрішньополітичний конфлікт. Польська опозиція заявляє, що із впровадженням євро потрібно зачекати до часу економічної стабілізації у Європі. Натомість проурядові політичні сили сподіваються, що їм вдасться знайти в парламенті більшість голосів, аби ухвалити законопроект Б. Коморовського.

4.3. Перспективи економічного та політичного розвитку країни. Місце Польщі на світовій арені.

Станом на 2010 р. Польща залишається розділеною за кількома ознаками, зокрема колишніми лініями розділення країни, віком, рівнем освіти, а також розколом між міським і сільським населенням. Очевидно, що люди з протилежних таборів мають несумісне розуміння Польщі, її економіки, політики та місця у світі.

«Громадянська платформа» опинилася в бажаній, але ризикованій ситуації, коли вона має майже повну владу. З Коморовським на посту президента та порівняно стабільним коаліційним урядом вона нарешті може втілювати всі довгоочікувані та давно обіцяні реформи, які раніше ветував колишній президент (загалом 18 важливих законодавчих актів). Це пов’язано з двома різними небезпеками. По-перше, з огляду на парламентські вибори, призначені на осінь 2011 р., прем’єр-міністр Д. Туск знає, що глибокі реформи, такі як збільшення пенсійного віку та реформування системи соціального захисту (не кажучи вже про охорону здоров’я, освіту та оборону), імовірно, призведуть до невдоволення чималої частини населення. Багато аналітиків вважають, що «Громадянська платформа» має 500 днів, щоб показати, на що вона здатна. Якщо вона й надалі зволікатиме, то відштовхне велику частину виборців, які прагнуть реформ.[164]

Друга небезпека походить із самої «Громадянської платформи». Оскільки її закляті вороги з «Закону та справедливості» перебувають в обороні, тепер у неї не буде спільного ворога, боротьба з яким їх об’єднала б. Партія визнає традиційний розкол на консервативну та ліберальну фракції. Оскільки  Б. Коморовський походить з консервативного крила й інші найвищі офіційні посади також перебувають у руках консерваторів, деякі ліберали стурбовані через брак впливу на політичне формування. Утім, більш серйозним видається інший розподіл – між прихильниками Д. Туска та Гжегожа Схетини (голови партії з 2009 року, колишнього міністра внутрішніх справ і нового маршалка сейму). Перший табір – тісніше згуртований клан, що приваблює переважно молодих членів партії, які мають кращі зв’язки з пресою, особливо з Гданського осередку, таких як Агнешка Помаска (керівник інтернет-кампанії) та Славомір Новак (давній наближений помічник Д. Туска). На відміну від цієї групи прибічники Г. Схетини слабше організовані та походять від переважно зі столиці та Сілезії. Сам Г. Схетина – один з прибічників «жорсткого курсу» партії, який з великою недовірою ставиться до партії «Закон і справедливість» і відомий своєю жорсткістю і до послідовників, і до опонентів. Проте він продемонстрував свою відданість партії в багатьох випадках (жертвуючи і підприємницькими інтересами, і політичними посадами), і навряд чи залишить партію без вагомих причин.[165]

Щодо очікуваних реформ, то усі насамперед сподіваються на зміну ролі та повноважень президента. Скасування права вето допоможе усунути ймовірність патової ситуації, яка спостерігалася під час кращого періоду президентства Леха Качинського. Можливе також подальше урізання повноважень президента у сфері зовнішньої політики (де він залишається представником держави та верховним головнокомандувачем).

Серед інших очікуваних реформ – пенсійна реформа та підвищення пенсійного віку, особливо для категорій роботи, які зараз підпадають під спеціальний режим і користуються пільгами, та реструктуризація системи соціального захисту. Очікуються також заходи для зменшення дефіциту бюджету, передусім інституційне обмеження підвищення видатків – не більше 1 % понад розмір інфляції. Під час своєї передвиборчої кампанії Б. Коморовський зробив низку обіцянок, яких тепер буде змушений дотримуватися.

Говорячи про посадові призначення, Б. Коморовський оголосив про намір висувати на посади фахівців, а не політичних діячів, частково щоб не підігрівати протистояння між прибічниками Д. Туска та Г. Схетини.[166]

Польща є членом багатьох міжнародних організацій. А саме, ООН, НАТО, ОБСЄ, ЄС, Організації Економічної Співпраці і Розвитку, СОТ, МВФ, Європейського Інвестиційного Банку, СБ, ЄБРР, Ради Балтійських Держав, Європейської Асоціації Вільної Торгівлі, Центральноєвропейського Об’єднання Вільної Торгівлі, ЮНЕСКО, ЮНІСЕФ, ВОЗ, ЦЄІ.

Послідовне впровадження економічних реформ, успіхи процесів реструктуризації, а також позитивні макроекономічні показники, досягнуті в результаті цілеспрямованої економічної політики, здійснюваної державою, допомагають Польщі уникати криз, які переживають багато країн світу. Завдяки цьому Польщу все частіше сприймають у світі як країну успіху. Ця думка знайшла відображення і в оцінках міжнародних економічних організацій та фінансових інститутів, і в світовій економічній публіцистиці.

Процеси розвитку економіки, розширення лібералізації і широке впровадження ринкових механізмів супроводжувалися в Польщі істотними змінами у зовнішньоекономічній політиці. Було здійснено ряд змін у торговельній політиці, результатом яких була значна лібералізація товарообороту відповідно до принципів СОТ. Зміни у зовнішньоекономічній політиці Польщі позначилися також на головних напрямках економічного співробітництва і торгівлі.[167]

Польська економіка надзвичайно добре дає собі раду в умовах світової економічної кризи, незважаючи на те, що, як і інші країни, вона відчуває потужний вплив кризових явищ на окремі процеси. У 2009 р. з’ясувалося, що Польща залишилася єдиною серед європейських країн, де спостерігається приріст ВВП. Згідно з опублікованим на початку листопада 2009 р. економічним прогнозом для держав ЄС, Європейська комісія передбачає, що Польща буде єдиною країною Євросоюзу, яка у 2010 – 2011 рр. матиме економічне зростання, що свідчить про небачений досі масштаб кризових процесів у світі. Європейська комісія наголосила, що міцний фундамент польської економіки дозволив їй краще, ніж будь-якій іншій державі Центрально-Східної Європи, пережити світову кризу.[168]

Одним з факторів стабілізації польської економіки є добре діюча банківсько-фінансова система країни. Польські банкіри значно менше, ніж їхні колеги в інших європейських державах, застосовують ризиковані методи фінансування та ведення банківської діяльності, спираючись здебільшого на депозити. Польські банки набагато обережніше підходять до кредитування, особливо іпотечного, завдяки чому їх не спіткали проблеми, характерні для багатьох іноземних банків. Крім того, польський уряд підготував і провів у життя низку юридичних документів, які додатково підтримали і посилили фінансову систему держави.

Найбільшу можливість утвердити себе в 2011 році Польща має власне в ЄС. Продемонструвавши і економічну стабільність протягом фінансової кризи (особливо порівняно з центральноєвропейськими сусідами), і політичну стабільність після «обезголовлення» суттєвої частини вищого керівництва країни, нині Польща готова до сумлінного виконання своїх обов’язків в Європейському Союзі. Проте ефективність цих намірів може бути обмежено через дедалі меншу важливість президентського впливу, яке наразі зводиться до проведення зустрічей, а також через посилення націоналізму в Угорщині (яка мала бути партнером у пропозиціях Польщі).

Згідно із заявою Міністерства закордонних справ Польщі, найважливішим питанням, яке буде вирішуватися Польсько-дансько-кіпрське президентство, буде бюджет ЄС на 2014 – 2020 роки. Друга важлива реформа, яка має бути здійснена упродовж президентства,  – реформування Спільної сільськогосподарської політики. Це питання, імовірно, призведе до розколу в лавах уряду «Громадянської платформи», оскільки важливий (з огляду на кількість зайнятих – близько 17 % працівників) аграрний сектор є прямим отримувачем допомоги Спільної сільськогосподарської політики, тимчасом як ліберальне крило партії вважає всю програму економічним викривленням.

На розвиток польської економіки позитивний вплив мають інвестиції в інфраструктурну сферу, що в основному фінансуються з коштів Євросоюзу. Упродовж 2007 – 2013 років Польща зможе використати загалом 67 млрд. євро допоміжних фондів ЄС, спрямованих переважно на інвестиції. Європейські структурні фонди є нині для Польщі тим важелем, яким в інших країнах стають багатомільярдні програми на підтримку національних економік.

Однією з важливих проблем є високий рівень безробіття. І хоча Польща вже не є лідером з безробіття у статистичних звітах ЄС, як іще кілька років тому (польський показник перебуває посередині і навіть дещо нижчий за середню величину, виведену для всіх держав ЄС), 8,7 % безробітних громадян – досить небажаний рівень. За прогнозами багатьох економістів, найближчим часом безробіття зростатиме і, не виключено, вкотре перетне у Польщі двозначну межу.[169]

Просування Східного партнерства залишається найвищим пріоритетом для уряду Д. Туска, особливо керівника його зовнішньої політики – Радослава Сікорського. На період президентства загалом заплановано 10 міністерських зустрічей, які охоплюватимуть все – від інфраструктури до освіти. Міністерство закордонних справ Польщі цілеспрямовано зосереджується на ключових питаннях і тактовно співпрацює з європейськими інституціями. Однак успіх держав Східного партнерства також залежить від зусиль, яких докладають країни-партнери, а всі вони останнім часом зупинилися у своєму демократичному розвитку.[170]

Під час дискусій, які передували президентській кампанії, чітко виявили основні зовнішньополітичні питання, які викликають інтерес Польщі: Афганістан, ЄС і відносини з Росією. Єдина згадка про Україну та Східне партнерство звучить так: « і надалі робити те, що ми робимо, незважаючи на поліпшення відносин з Росією ». Єдиний виняток – Білорусь, щодо якої Л. Качинський перегнув палицю, заявивши, що проблему (насамперед становище польських меншин) потрібно обговорити з Росією. Б. Коморовський спробував залагодити ситуацію, сказавши, що це було б все одно, якби Німеччина та Росія обговорювали «польське питання». Утім, увага до природи співпраці в ЄС, американської системи протиракетної оборони та доля польської місії в Афганістані засвідчили про чіткий поворот на захід у сфері зовнішньої політики.[171]

Однією з цікавих подій останнім часом стало часткове відновлення варшавської Спільноти демократій. Організацію було засновано 2000 року після міністерської конференції, яка відбулася у Варшаві. Її цілями є поширення демократичних цінностей, боротьба з бідністю та підтримка представників недержавного сектору. Зустріч з нагоди десятиріччя організації, яку відвідала Державний секретар США Гілларі Клінтон, пообіцявши надати 2 млн. дол. для забезпечення громадських організацій юридичною та технічною допомогою, зібрала разом міністрів закордонних справ та інших найвищих посадовців з десяти країн.[172]

Уряд «Громадянської платформи», який прагне продемонструвати, що підтримує і продовжує співпрацювати зі східними сусідами Польщі, а не жертвує регіоном заради кращих стосунків з Росією, зацікавлений у будь-яких досягненнях у цьому напрямку – за умови, що вони не пов’язані з великим ризиком. Що ж стосується відносин України та Польщі, то можна виділити три категорії в польсько-українських відносинах: історичну, економічну та політичну.

Історичний вимір відносин містить низку територіальних конфліктів і рішень складних питань у спільній історії двох країн. Серед останніх найсерйознішим є питання воєнних злочинів, вчинених партизанськими силами обох сторін, насамперед пов’язаних із сумнозвісною операцією «Вісла» та Волинською трагедією. Проблемою також є компенсація за власність, втрачену громадянами по обидва боки кордону. У цьому можуть бути особливо зацікавлені українці, враховуючи поворот у польській політиці протягом останніх років і обіцянку чинного уряду видавати компенсації та здійснювати реприватизацію. Зокрема, упродовж останніх років відбувалося повернення колишнім власникам нерухомого майна, конфіскованого комуністичною владою, насамперед будівлі Української спілки в Перемишлі на південному сході Польщі.

Економічні проблеми у відносинах між Польщею та Україною можна вирішити доволі легко. Велика частина підприємницького лобі, яке підтримує уряд «Громадянської платформи», виступає за спрощення процедури отримання робочої візи для українських, білоруських і російських громадян. Це лобі успішно проштовхнуло спрощення процедури отримання короткотермінової робочої візи. Однак майбутній успіх цього питання залежатиме від зусиль Києва щодо усунення бюрократичної тяганини та адміністративних перешкод для польських інвесторів в Україні, насамперед проблем із судовими рішеннями, які не забезпечують виконання договірних зобов’язань компаніями, пов’язаними з українськими олігархами. Будь-якій серйозній економічній угоді, наприклад про зону поглибленої вільної торгівлі, передбачену документами Східного партнерства, повинна буде передувати загальна ініціатива ЄС.

Ширше політичне зближення між двома країнами наразі неможливе. Хоча Східне партнерство залишається найбільшим пріоритетом на час польського головування в ЄС, ефективність дій залежить від внутрішньої ситуації в Польщі та загальної атмосфери в інституціях ЄС. Присутність таких постатей як Станіслав Козєй у президентському оточенні навряд чи позитивно впливатиме на контакти між двома країнами, особливо після зобов’язання України залишатися позаблоковою та угоди щодо Чорноморського флоту – обидва ці факти не дадуть їй змоги вступити в НАТО найближчим часом.[173]

Вважається, що буде-яке реформування слід розпочинати у період сприятливої кон’юнктури, але, як показує практика, дуже часто саме кризові явища змушують запроваджувати необхідні реформи в суспільстві. У Польщі впродовж останніх 10 років владою було багато зроблено з метою реформування і поліпшення функціонування економіки – виразним прикладом чого є, власне, виявлена польською економікою стійкість до світової кризи,  – але країна і надалі потребує послідовних реформаторських кроків, які дозволять їй максимально використати шанси для перспективного динамічного розвитку економіки. Такий шанс вбачається, зокрема, з огляду на ознаки економічного пожвавлення як у Європі, так і в світі, та свідчить про закінчення світової економічної кризи.

Хоча Польща і продемонструвала інституційну стабільність після трагедії під Смоленськом, економічну стабільність у розпал фінансової кризи та дедалі більшу послідовність у зовнішній політиці, подальший період обіцяє бути досить складним. Водночас через політичний та економічний хаос, який охопив Європейський Союз, непевність щодо війни в Афганістані – особливо після відставки генерала МакКристала, та поворот у відносинах з Росією (і двосторонніх, і в рамках ЄС) уряд буде вирішувати проблеми на зовнішньополітичному фронті. Поза сумнівом, це обмежить час та енергію, яку витрачатимуть на Східне партнерство. Попри це, чинний уряд перебуває у набагато кращому становищі, аніж раніше, і в ЄС, і в середині країни. Оскільки влада повинна продемонструвати свою здатність досягти результатів, уряд прагнутиме діяти досить швидко, особливо якщо це призводитиме до символічних успіхів.

Представники недержавного сектору матимуть змогу скористатися нагодою, яка з’явилася завдяки Спільноті демократій, щоб знайти фінансування та технічну підтримку. Польща не відмовляється від своїх зобов’язань підтримувати демократичний та економічний розвиток своїх східних сусідів. Однак у найближчому майбутньому внутрішня ситуація стримуватиме ці зусилля.

Список використаної літератури

1. Bielen S. Polska a nowy lad polityczny w Europie // Sprawy Midzynarodowe. — 1991. — № 2. — S. 23-34.
2. , Pirozkow S. Stosunki polsko-ukrainskie: spojrzenie z Ukrainy. — W.: Marszalek, 1995. — 51 s.
3. Kwasniewski A. Dom wszystkich Polska / A. Kwasniewski. — W., 2000.310 s.
4. Бальцерович Л. Для экономических реформ всегда очень важен политический смысл … / Лєшек Бальцерович // Зеркало недели. — 1997. — 5 апреля. — С. 1, 10.
5. Бар Є. Україна — Польща: якісно новий рівень взаємин / Єжи Бар // Політика і час. — 1997. — №4. — С.37-42.
6. Бжезинский З. Великая шахматная доска. — М.: «Международные отношения», 1999. — 256 с.
7. Богомолов О., Глинкина С. Первые уроки экономической трансформации в странах Центральной и Восточной Европы 90-х годов // ННИ. — 1997. — № 3. — С. 6-20.
8. Бокало Н., Трохимчук С. Проблеми і перспективи демократизації в країнах Центрально-Східної Європи (на прикладі Вишеградської четвірки). — Львів: Львів. нац. ун-т ім. І. Франка, ф-тет міжнар. відносин, Інститут Польщі,2000.- 132 с.
9. Боршарт К.-Д. Абетка законодавства Європейського співтовариства / Пер. з анг. В. Мардак. — К.: Представництво Європейської Комісії, 2001. — 109 с.
10. Вакулич В. Відносини «США — ЄС» і перспективи поширення інтеграційного процесу в Європі / НАН України, Ін-т політ. і етнонац. досліджень. — Кіровоград, 2000. — 51 с.
11. Вандич П. Ціна свободи. Історія Центрально-Східної Європи від Середньовіччя до сьогодення. — К.: Критика, 2004. — 436 с.
12. Васильєв Д., Чекаленко Л. Українсько-польські відносини наприкінці ХХ ст. // Нова політика. — 1998. -№ 4. — С. 13-17.
13. Власюк О. Міжнародні і геополітичні аспекти необхідності європейської та євроатлантичної інтеграції // Євроатлантикінформ. — 2005. — № 6. — С. 58-60.
14. Волес В., Волес Г. Творення політики в Європейському Союзі / Пер. з англ.. Р. Ткачук. — К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2004. — 871 с.
15. Герасимчук Т. Україна — Польща: стратегічне партнерство // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія Історія / За заг. ред. проф. М. М. Алексієвця. -Тернопіль ТДПУ, 2002. — Вип. 5. — С. 168-174.
16. Глухарев Л. Политические компоненты развития Евросоюза // Современная Европа. — 2003. — № 2. — С. 23-34.
17. Грицак П. Процес інтеграції Польщі до НАТО та її роль в Альянсі // Сучасність. — 2002. — № 12. — С. 84-94.
18. Джонсон П. Современность. Мир с двадцатых по девяностые годы. В 2-х ч. — М.: Изд-во Анубис, ТОО «Вилад», 1995. — Ч. 2. — 479 с.
19. Европа: вчера, сегодня, завтра / Ред. Н.П. Шмелев; РАН Институт Европы. — М.: Экономика, 2002. — 823 с.
20. Забарко Б. Європейський Союз і Східна Європа // Політика і час. — 1996. — № 8. — С. 47-55.
21. Зеленько Г. Вишеградська четвірка матиме на Заході те, що заробить на Сході // Політика і час. — 2005. -№ 2. — С. 38-46.
22. Зельке К. Нова геополітична ситуація після розширення НАТО і її наслідки для Польщі і України / Кшиштоф Зельке // Політична думка. — 2000. №1. — С.101-106.
23. Зленко А.М. Дипломатия и политика: Украина в процессе динамических геополитических перемен / Анатолий Максимович Зленко ; [пер. с укр. О.И. Кравец]. — Харьков : Фолио, 2004. — 559 с.
24. Иванов И. Расширение Евросоюза и интересы России // Современная Европа. — 2001. — № 3. — С. 76-86.
25. Камінський Є. На терезах європейської стабільності // Політика і час. — 1996. — № 2. — С. 22-28.
26. Кобильник В. В. Особливості демократизації посткомуністичних суспільств / В. В. Кобильник // Політична наука: стан і перспективи : матеріали всеукраїнської наукової конференції (Львів, 10-11 травня 2007 р.) / укладачі М. Поліщук, Л. Скочиляс, Л. Угрин. – Львів : ЦПД, 2008. – С. 118–123
27. Кобильник В. В. Створення ґмін як перший етап реформування органів місцевого самоврядування в Польщі / В. В. Кобильник // Людина. Світ. Суспільство (до 175 річчя філософського факультету). Дні науки філософського факультету – 2009: Міжнародна наукова конференція (21-22 квітня 2009 року) : матеріали доп. та вист. – К. : Видавничо-поліграфічний центр “Київський університет”, 2009. – Ч. ХІ. – С. 60-69
28. Ковальова О. Інтеграційні стратегії країн Центральної і Східної Європи на сучасному етапі розширення Євросоюзу // Розширення ЄС: Аналітичний щоквартальник. Вип. 1 / Ред. О.П. Дергачов. — К.: Європейська комісія, 2003. — С. 20-38.
29. Копійка В. Європейський Союз: досвід розширення і Україна. — К.: Юридична думка, 2005. — 448 с.
30. Майорова О. Роль и место современной Польши в Европе (дискуссии в польском обществе) // Славяноведение. — 1999. — № 3. — С. 30-44.
31. Майорова О.. Эволюция партийной системы в постсоциалистической Польше // Славяноведение. — 2004. -№ 3. — С. 47-59.
32. Микієвич М. Міжнародно-правові аспекти співробітництва Європейського Союзу з третіми країнами / Львів. нац. ун-т ім. І. Франка / ред. М. Мартиняк. — Львів, 2001. — 199 с.
33. Моцок В. Сучасні українсько-польські міждержавні відносини: політичний аспект: Дис. … канд. політ. наук: 23.00.02. — Чернівці, 2001. — 210 арк.
34. Мусатов В. Восточная Европа: процесс перемен // ННИ. — 1991. — № 2. — С. 69-74.
35. Поздняков В., Ганжа С. Новые страны на пороге Европейского Союза // Международная жизнь. — 1999. -№3. — С. 37-44.
36. Сергеев Д. Польша: четыре года в НАТО // Актуальные проблемы Европы. НАТО: проблемы и перспективы трансформации: Сб. научн. тр. — М., 2004. — С. 163-186.
37. Сорос Д. До нового світового порядку: майбутнє НАТО: Доповідь 29 листопада 1993 р. — К.: Основи, 1994. — 16 с.
38. Татам А. Право Європейського Союзу: Підручник / Пер. з англ. — К.: Абрис, 1998. — 424 с.
39. Тетчер М. Искусство управления государством: стратегия для меняющегося мира / М.Тетчер ; [пер. с англ.] — М. : Альпина Паблишер, 2003.504 с.
40. Тоді Ф. Нарис історії Європейського Союзу / Пер. з англ. М. Марченко. — К.: К.І.С., 2001. — 142 с.
41. Трансформація та інтеграція. Формування майбутнього Центрально-Східної Європи / Дж. Ітвелл, М. Еллман та ін. — Лондон, 1998. — 270 с.
42. Уткин А. Глобализация: процесс и осмысление. — М.: Логос, 2002. — 254 с.
43. Уткин А. Россия и Запад: история цивилизаций. — М.: Гардарики, 2000. — 574 с.
44. Филиппов Б. Выход из системы: польский вариант // История. Приложение к газете «Первое сентября». — 1996. — август (№ 30). — С. 1-8.
45. Холай Г. Место и роль Польши в новом европейском экономическом укладе / Генрих Холай // Діалог цивілізацій: протиріччя глобалізації : Друга Всесвіт. конф., Київ, 23 травня 2003 р. / Громадсько- науковий проект : матеріали виступу. — К. : МАУП, 2003. — С. 103-115.
46. Цімошевич В. Наша спільна Європа … / Влодзімеж Цімошевич // Євроатлантика. — 2004. — №2. — С.70-71.
47. Чорна Н. Інтеграція Польщі у Європейський Союз як результат реалізації її зовнішньополітичного курсу // Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського. Серія: Історія: Збірник наукових праць / За заг. ред. проф. П. С. Григорчука. — Вінниця, 2005. — Вип. 9. — С. 321-325.
48. Чорна Н. Інтеграція у НАТО як визначальна ціль зовнішньої політики Польщі у 90-х рр. ХХ ст. // Вказана праця. — Тернопіль: Вид-во ТНПУ ім. В. Гнатюка, 2006. — Вип. 1. — С. 207-211.
49. Чорна Н. Історичні передумови інтеграції Польщі у євроатлантичні та європейські структури // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: Історія / За заг. ред. проф. М.М. Алексієвця. — Тернопіль: Вид-во ТНПУ ім. В. Гнатюка, 2006. — Вип. 3. — С. 182-190.
50. Чорна Н. Нормативно-правове забезпечення інтеграції Польщі у європейські та євроатлантичні структури // Вказана праця. — Вінниця, 2007. — Вип. 11. — С. 307-314.
51. Шманько Г., Кіш Є. Вишеградський «чотирикутник» // Політика і час. — 1994. — № 1. — С. 48-50.