Вступ.

1. Проблема визначення ролі та місця соціальної політики.

2. Основні напрями соціальної політики.

3. Комплексність соціальної політики.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Характерною особливістю сучасного етапу розвитку світу є відхід від усталених форм економічної, соціальної, гуманітарної політики. Відбуваються радикальні зміни в соціальній сфері не тільки тих країн, що їх раніше відносили до так званого „другого світу”, а й у країнах традиційної демократії. Ці держави опинилися перед необхідністю робити вибір між колективною та індивідуальною відповідальністю за соціальний добробут, між обов’язками найманого працівника та обов’язками роботодавця у страхуванні від соціальних ризиків, між обов’язковою та добровільною участю у соціальних програмах, орієнтацією на позитивні чи на негативні свободи, між місцевим, національним чи наднаціональним регулюванням соціальної сфери.

Перехід України до ринкових відносин, її інтеграція до світової економічної системи, зміни у політичній сфері потребують нових підходів до розуміння соціальної політики та перспектив її розвитку. Саме тому для ефективних національних перетворень важливим є аналіз та використання досвіду інших країн, врахування досягнень, обмежень та динаміки розвитку існуючих моделей соціальної політики економічно потужних країн і практики реалізації соціальних програм, теоретичне обґрунтування вибору адекватної моделі соціальної політики.

Пріоритетами соціальної політики є створення умов для забезпечення достатнього життєвого рівня населення, розвитку трудового потенціалу, народонаселення, формування середнього класу, недопущення надмірної диференціації населення за рівнем доходів, проведення пенсійної реформи, надання адресної підтримки незахищеним верствам населення, всебічного розвитку освіти, культури, поліпшення охорони здоров'я населення.

1. Проблема визначення ролі та місця соціальної політики

Політика та діяльність владних інститутів в Україні продовжують стару радянську традицію державного управління, за якої соціальна сфера займала підпорядковане положення по відношенню до економічного напряму діяльності Уряду та державних установ.

Зі зміною пріоритетів у сучасному українському суспільстві на перший план має вийти людина, її права та свободи, а політична та економічна діяльність держави має бути спрямована на забезпечення цих прав та свобод, отже, — посісти підпорядковане місце по відношенню до соціальної політики.

Такий підхід має своїм підґрунтям основні положення Конституції України, за якими:

"Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава" (стаття 1).

"Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави" (ст. 3).

Традиційне державне розуміння відносить до власне соціальної політики доволі обмежене коло питань — людські ресурси, грошові доходи та заробітну плату, ринок праці, соціальне страхування та пенсійне забезпечення, соціальний захист та деякі інші проблеми. З іншого боку, в суто економічних програмах вимагається дотримуватися та посилювати їх "соціальну спрямованість". Ця внутрішня суперечливість позиції держави свідчить про невизначеність пріоритетів та відсутність чітких дефініцій щодо проблем та сфер суспільного життя, які слід віднести до компетенції соціальної політики.

На жаль, розуміння пріоритетності соціальної політики ще не стало загальнопоширеним ні серед населення, ні серед державно-адміністративної еліти. Показово про це свідчить назва одного із основних поруч з Державним бюджетом документу: "Програма економічного і соціального розвитку на 2002 рік" замість того, щоб відповідно до Конституції України поставити на перше місце соціальну проблематику — "Програма соціального та економічного розвитку…"[3, c. 26-27].

Проблема визначення ролі та місця соціальної політики в Україні має, таким чином, кілька складових:

♦ відсутність пріоритетного підходу до соціальної політики;

♦ невизначеність сфер та напрямів соціальної політики;

♦ неусвідомлення політичною та адміністративною елітою й широкими верствами населення дійсних суспільних цінностей.

Не менш актуальним є питання, які сфери діяльності державних інститутів потрібно віднести до соціальної політики? Виходячи з наведеного в розділі 3 переліку тих основних прав людини, що забезпечують її життєдіяльність та розвиток як соціальної істоти, а саме — природних прав людини, можна визначити такі основні сфери та завдання, що мають вирішуватися в кожній з них:

1. Людські ресурси — забезпечення права людини на життя, права осіб (дорослих та дітей) в шлюбі та в сім'ї.

2. Трудові відносини — забезпечення права людини на працю, на підприємницьку діяльність, страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів, відпочинок, свободу творчої діяльності та захист інтелектуальної власності, а також забезпечення через регулювання заробітної плати достатнього життєвого рівня для особи та її сім'ї.

3. Соціальний захист — реалізація права на забезпечення в разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від людини причин, а також в старості та в інших випадках, передбачених законом; сюди також належать забезпечення достатнього життєвого рівня для особи та її сім'ї, але через надання певних соціальних допомог.

4. Житлова політика — створення умов, за яких особа може побудувати, придбати або орендувати житло, при цьому безоплатно або за доступну плату житло надається лише тим, хто потребує соціального захисту.

5. Здоров'я населення — створення умов для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування, розвиток фізкультури і спорту, забезпечення санітарно-епідеміологічної безпеки.

6. Освіта — забезпечення доступності та безоплатності дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної та вищої освіти в державних та комунальних навчальних закладах, а також права на навчання рідної мовою чи вивчення рідної мови.

7. Безпека життєдіяльності та оточуючого середовища — забезпечення права на життя (як і в демографічній політиці) та на безпечне для життя та здоров'я довкілля.

Цей перелік значно розширено, порівняно з тим, що традиційно входить до сфери соціальної політики, а саме охорона здоров'я та освіта входять до так званої гуманітарної сфери, а безпека життєдіяльності та оточуючого середовища взагалі перебувають в інших розділах такого основного документу державної політики як Програма економічного та соціального розвитку й відносяться до промисловості, хоча для останньої така діяльність є зайвим тягарем, нести який промисловці та підприємці ніяк не зацікавлені. Підставою для окресленого простору компетенції соціальної політики є, по-перше, їх побудова на підґрунті природних прав людини, а, по-друге, те, що усі вони взаємопов'язані між собою, в певному розумінні — замкнуті в одну цілісну сукупність. Наприклад, реалізація права на життя вимагає заходів в усіх сферах соціальної політики — і в житлові, і в освітній, і в охороні здоров'я, і в інших. Так само, як і реалізація інших природних прав людини[2, c. 53-56].

2. Основні напрями соціальної політики

Демографічна ситуація в Україні залишається складною. Основною тенденцією демографічного розвитку є стійке зменшення чисельності населення і його природного приросту, а також старіння населення. Отже, чисельність громадян похилого віку в Україні зростатиме.

Державна політика у цій сфері спрямовуватиметься, насамперед, на реалізацію Концепції державної сімейної політики та відповідних нормативних документів, програм профілактики та лікування окремих захворювань та інших програм.

Для подолання негативної тенденції зменшення чисельності населення і його природного приросту необхідно здійснити комплекс заходів щодо забезпечення розширеного відтворення населення, зокрема:

стимулювання народжуваності дітей, забезпечення підтримки сімей з дітьми;

посилення соціального захисту материнства і дитинства, сприяння формуванню і розвитку сім'ї;

створення сприятливих умов для поєднання жінками професійної зайнятості з материнством;

поліпшення умов праці жінок шляхом вивільнення їх з виробництв з важкими і шкідливими умовами праці, надання можливості для роботи за гнучким графіком;

поліпшення стану здоров'я і зниження рівня смертності в усіх вікових групах населення, особливо дитячої та в працездатному віці, підвищення тривалості життя;

запровадження системи загальнообов'язкового державного соціального медичного страхування;

удосконалення системи соціального захисту найбільш вразливих верств населення.

В умовах реформування економіки потребують подальшого вдосконалення соціально-трудові відносини в частині захисту прав працюючих на безпечні та здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом, а це, в свою чергу, зумовлює необхідність оновлення законодавства про працю [9, c. 151-153].

Необхідною передумовою забезпечення сталого економічного розвитку держави, утвердження в суспільстві соціальної злагоди, громадянського миру і демократії є вдосконалення соціально-трудових відносин на всіх рівнях управління, запровадження нових підходів до підвищення дієвості соціального партнерства, розвитку співробітництва та взаємодії представницьких органів сторін соціально-трудових відносин.

Першочерговим завданням у сфері соціального страхування є прийняття законів України з конкретних видів загальнообов'язкового державного соціального страхування, створення сучасної нормативно-правової бази, яка б визначила їх правові, економічні та організаційні засади, та відповідної системи управління соціальним страхуванням [8, c. 204-206].

Реформування системи соціального обслуговування та надання допомоги малозабезпеченим верствам населення має спрямовуватися на розроблення нових механізмів реалізації чинних законодавчих актів з питань соціальної політики, послідовне здійснення заходів щодо розвитку та зміцнення системи соціального захисту населення, вдосконалення механізму фінансування надання соціальної допомоги, що забезпечить гарантований державою рівень соціального захисту малозабезпечених верств населення.

Пріоритетними напрямами в цій сфері мають бути:

· удосконалення роботи органів соціального захисту населення;

· розвиток мережі установ, які займатимуться організацією комплексного соціального обслуговування за місцем проживання громадян похилого віку та інвалідів.

Здійснення основних напрямів державної соціальної політики потребує розроблення механізму фінансового, правового, інформаційного забезпечення.

Джерелами фінансування програм соціальної політики можуть бути кошти державного і місцевих бюджетів, які мають спрямовуватися переважно на підтримку непрацездатного населення. Соціальні гарантії для економічно активного (працездатного) населення повинні забезпечуватися за рахунок коштів підприємств, установ, організацій та їх об'єднань. Додатковим джерелом ресурсів у соціальній сфері можуть бути іноземні цільові позики та кредити для виконання конкретних соціальних програм.

Основними напрямами здійснення соціальної політики у цій сфері мають бути:

· забезпечення соціального спрямування видатків державного бюджету;

· раціоналізація структури витрат бюджетів усіх рівнів із спрямуванням бюджетних коштів на реалізацію заходів щодо пріоритетного соціального розвитку; визначення принципів фінансування державних соціальних програм з урахуванням особливостей національних пріоритетів у регіональних соціальних програмах і забезпечення механізму їх реалізації;

· формування пріоритетів і механізмів акумулювання та витрачання валютних коштів на розвиток соціальної сфери;

· створення умов для розширення будівництва житла за рахунок залучення коштів населення і пільгового кредитування;

· підвищення питомої ваги платних послуг у соціальній сфері із забезпеченням мінімальних гарантій безоплатного медичного та побутового обслуговування, здобуття освіти тощо;

· розроблення дійового державного механізму залучення фінансових коштів для створення нових перспективних виробництв у районах масового закриття і ліквідації підприємств.

Правовому забезпеченню здійснення соціальної політики сприятиме:

· розроблення і прийняття Соціального кодексу;

· розроблення державних соціальних стандартів;

· підвищення ефективності функціонування судової і виконавчої влади в частині забезпечення реалізації прав та гарантій у соціальній і трудовій сферах;

· впровадження механізму проведення експертизи законодавчих та інших нормативно-правових актів з питань договірного регулювання трудових відносин та їх відповідності потребам держави і вимогам інтеграції у міжнародні системи соціального розвитку;

· подальше вдосконалення процесу соціального управління, зокрема, впровадження чіткого компенсаційного механізму в разі невиконання законодавчих гарантій[1, c. 154-157].

3. Комплексність соціальної політики

Комплексність соціальної політики полягає у взаємопов'язаності різноспрямованої, багатогранної діяльності всіх її суб'єктів, структур і рівнів, націленої на розвиток соціального буття, соціальної сфери, процес його відтворення.

Комплексність соціальної політики спричинена необхідністю тісного взаємозв'язку, узгодженої спільної діяльності багатьох самостійних суб'єктів, які здійснюють її, організованих систем, кожна з яких характеризується властивими лише їй способами цілеспрямованого впливу на соціальний розвиток. Комплексний підхід зумовлений потребою об'єднання зусиль різних суб'єктів соціальної політики з метою підтримки належних пропорцій між різними компонентами, засобами системи, узгодження дій різних органів, організацій, окремих осіб, які освоюють соціальне буття. Важливе завдання комплексного підходу до реалізації соціальної політики полягає в узгодженні діяльності кожного суб'єкта соціальної політики, визначенні його завдань, концентрації уваги на кардинальних проблемах розвитку соціального буття для його оптимального функціонування.

Комплексність соціальної політики передбачає виявлення особливостей і спрямованості різних форм, методів, засобів впливу, які застосовуються у процесі здійснення соціальної політики, наповнення їх новим, адекватним до сучасних умов суспільного життя змістом, максимальне виявлення внутрішніх резервів кожного з них, посилення тих чи інших сторін, моментів, які б уможливили їх оптимальну реалізацію у процесі соціального розвитку. Комплексність у соціальній політиці потребує об'єднання зусиль державних, громадських організацій, політичних партій, громадсько-політичних формувань, господарських органів, колективів та інших суб'єктів з метою формування такої системи соціальних цінностей суспільства, особистості, які якнайповніше впливатимуть на становлення й збагачення соціального потенціалу, соціальної активності людей. Необхідність комплексності в соціальній політиці зумовлюється й тим, що різні організації, установи, які здійснюють таку політику, мають певну структуру, перебувають у різному підпорядкуванні, обстоюють власні інтереси, розв'язують самостійні завдання, використовують різні специфічні для кожної з них методи, форми, засоби впливу на соціальний розвиток.

Комплексність соціальної політики передбачає створення умов для альтернативної, вільної діяльності елементів її системи. Однак що ширша внутрішня самостійність кожного суб'єкта такої системи, їх ланок, то більшою стає потреба узгодження взаємодії з іншими елементами системи. Важливою умовою забезпечення комплексності в соціальній політиці є узгодження дій усіх суб'єктів цього процесу, яке передбачає створення кожним з них відповідно до своїх можливостей умов для утвердження дедалі більшої різноманітності варіантів реалізації соціального потенціалу кожною людиною, соціальною спільністю, що виключає будь-які форми адміністративного регулювання їхньої діяльності, передбачає створення передумов для переходу від нормативної (часто пов'язаної із соціальним відчуженням людини від суспільства, від сфери соціального буття) регуляції життя особистості до ціннісної на основі самореалізації життєздатного мотиваційного механізму соціального потенціалу.

Комплексність соціальної політики передбачає також виявлення особливостей соціальних властивостей тих чи інших суспільних процесів, соціальних взаємозв'язків, що зумовлюють розвиток і функціонування соціального буття, реалізацію соціальних потреб людини. Комплексність соціальної політики означає її багатогранність, цілісність, що грунтується на діалектичній єдності процесів соціальної самоорганізації й цілеспрямованої діяльності з організації соціального життя, освоєнню соціального простору. Цей принцип соціальної політики означає свідому впорядковуючу діяльність соціальних суб'єктів, спрямовану на гармонійну взаємодію основних соціальних інтересів соціальних спільностей, соціальних класів і груп, окремих людей. Нарешті, комплексність соціальної політики означає, що вона має здійснюватися на основі не епізодичних розрізнених рішень, безсистемних заходів, а збалансованої, зваженої багаторівневої та цілісної системи цілеспрямованої діяльності суспільних суб'єктів, спрямованої на розвиток і збагачення соціального буття, соціальної сфери, задоволення соціальних потреб та інтересів людини протягом її життя.

Висновки

Повноваження та простір компетенції Міністерства праці та соціальної політики України є, виходячи з сучасного погляду, вкрай обмежені й не відповідають загальним завданням, які має перед собою соціальна політика розвиненої держави. Це міністерство, незважаючи на зміну назви, залишається більшою мірою міністерством соціального захисту, ніж політики. Навряд чи, також, одне міністерство взагалі здатне охопити усі напрями та сфери соціальної політики, вказані в попередніх розділах. Більш логічно доручити одному з вищих державних органів функцію провідника курсу Уряду та координатора діяльності усіх державних органів в галузі соціальної політики.

Не менш важлива та складна проблема постає при постановці питання — що є первісним та визначальним при розробці державної політики: Програма соціального та економічного розвитку чи Державний бюджет країни? Досі визначальне слово, а точніше два: "Нема грошей", завжди залишалося за Мінфіном. В чому, в такому разі, полягає сенс підготовки такого складного та основного документу як Програма розвитку країни?

Здається, відповідь очевидна — спочатку визначити що слід робити, а потім знаходити необхідні для цього кошти. Зрозуміло, що обидва процеси, як і документи — програма та бюджет, є взаємопов'язаними, однак на державному рівні слід нормативно визначити пріоритетність у методі формування державної політики.

В багатьох країнах є довготерміновий досвід, навіть багаторічна традиція, готувати та затверджувати лише державний бюджет, однак наголосимо, що це настільки об'ємні та детальні документи, що вони, по суті, є симбіозом бюджету та програми у сучасному українському розумінні цих слів.

Таким чином, доходимо висновку, що відповідно до сучасних стандартів та процедур, прийнятих у розвинутих демократичних країнах необхідно на державному рівні здійснити такі кроки:

♦ визначити поняття та сферу компетенції соціальної політики та уповноважений орган Державної влади, який буде її проводити та координувати;

♦ встановити пріоритетне місце соціальної політики серед інших напрямів державної політики;

♦ визначити порядок формування соціальної та економічної політики держави.

Список використаної літератури

1. Демографія, економіка праці та соціальна політика: Зб. наук. ст./ М-во освіти України, КІСМ; Редкол.: Л.М.Фільштейн (відп.ред.) та ін.. — Кіровоград: КДТУ. — 1996-Вип.7. — 1999. — 253 с

2. Мужикова Н. Адаптація соціальної політики та трудового законодавства України до стандартів ЄС: Навч.посібник/ Сіверський інститут регіональних досліджень. — Чернігів: Деснянська правда, 2007. — 168 с.

3. Семигіна Т. Словник із соціальної політики: словник/ Татяна Семигіна,. — K.: Вид. дім "KM Академія", 2005. — 253 с.

4. Соціальна політика Європейського Союзу. Перспективи та шляхи запровадження в Україні/ Донецький молодіжний дебатний центр; Укл. Валентина Дьомкіна, Андрій Донець, Таїсія Гладченко,. — Донецьк: Б. в., 2006. — 128 с.

5. Соціальна політика в Україні та сучасні стратегії адаптації населення: Зб. наук. ст./ Український ін-т соціальних досліджень; Ін-т соціології НАН України; Соціологічна асоціація України. — К.: НВФ "Студцентр": НІКА-Центр, 1998. — 203 с

6. Соціальна політика, соціальна робота й охорона здоров’я: як Україні досягти європейського рівня якості послуг?: Національний ун-т "Києво-Могилянська академія",ред. : Тетяна Семигіна. — К.: Сфера, 2007. — 250 с.

7. Україна: стратегічні пріоритети: Аналітичні оцінки — 2006/ Національний інститут стратегічних досліджень (Київ); Ред. О. С. Власюк. — К.: НІСД, 2006. — 575 с.

8. Шевчук П. Соціальна політика: Навчальний посібник/ Петро Шевчук,. — Львів: Світ, 2003. — 399 с.

9. Ягодка А. Соціальна інфраструктура і політика: Навчальний посібник/ Анатолій Ягодка,; М-во освіти і науки України; КНЕУ. — К., 2002. — 230 с.