Категорія власності посідає особливе місце у суспільній свідомості й загалом у суспільному житті. Як явище багатоаспектне вона була і залишається предметом ґрунтовних історичних, філософських, економічних і правових досліджень, а відтак — і наукових дискусій, гострота яких з часом не зменшується.

Однак сьогодні ні в кого не викликає сумнівів положення про те, що тільки в країні, де недоторканність власності не лише декларується, а й гарантована, громадянину може бути забезпечений вільний розвиток особистості, добробут і спокій.

Держава зобов’язана забезпечити такий правопорядок шляхом створення ефективного нормативно-правового регулювання (у тому числі, а може, передусім — цивільно-правового) відносин власності.

Саме відносини приватної власності та в цілому ринкова економіка становлять майновий фундамент громадянського суспільства, оскільки вони є основними інструментами забезпечення автономії та незалежності особи.

Нагадаємо, що саме з реформування відносин власності, реанімування приватної власності, «поновлення її у правах» відносно інших форм (передусім державної), відновлення ринкової інфраструктури економічного сектору розпочався процес переходу від тоталітарного режиму до демократичного, що й створило передумови формування на теренах колишнього СРСР, зокрема в Україні, громадянського суспільства й правової держави. І це не є випадковим.

Починаючи з 20-30-х років ХХ ст., у межах радянського правопорядку беззастережно закріпилася монополія державної (а надалі — загальнодержавної) власності, яка визнавалася соціалістичною за своїми характером і природою. Водночас особиста власність розглядалася як похідна від соціалістичної, і її існування було спрямоване виключно на забезпечення споживчих потреб громадянина [1].

Радянське законодавство містило численні обмеження щодо реалізації громадянами України, одночасно громадянами СРСР, права особистої власності. Передусім ці обмеження торкалися кола і кількості об’єктів, які могли бути у власності громадян.

Прийняті в 1960 р. Основи цивільного законодавства СРСР та союзних республік закріпили низку найбільш принципових положень, які з огляду на їх обов’язковість мали враховуватися у ЦК союзних республік. Зокрема, ст. 25 Основ передбачала, що в особистій власності громадян може бути майно, призначене для задоволення їхніх матеріальних та культурних потреб. Кожний громадянин може мати в особистій власності трудові доходи та заощадження, житловий будинок (або частину його), підсобне домашнє господарство, предмети домашнього вжитку, особистого споживання та комфорту.

Особливо наголошувалося, що майно, яке належить громадянам на праві особистої власності, не може використовуватися для одержання нетрудових доходів.

Хоча безпосередньо у законах не містилося прямих заборон щодо набуття у власність громадян конкретної кількості й розміру майна або нагромадження трудових доходів та заощаджень, водночас відповідні обмеження все ж були встановлені. Достатньо згадати «норми» щодо кількості худоби, встановлені Указом Президії Верховної Ради РРФСР від 13 листопада 1964 р., які фактично звели нанівець можливості розвитку індивідуального господарства і на десятиліття закрили перспективи розвитку не тільки тваринництва, а й у цілому аграрного сектору [2, 179-186].

В епіцентрі серйозних нормативних обмежень опинився й житловий будинок, який на той час належав до найбільш важливих об’єктів права особистої власності. У 60-і роки індивідуальне житлове будівництво у великих містах фактично було припинено, оскільки постановою ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 31 липня 1957 р. у містах було рекомендовано розвивати спільне будівництво громадянами багатоквартирних житлових будинків за типовими проектами [3]. Статті 100-107 ЦК УРСР 1963 р. закріпили обмеження, які впродовж 30 років супроводжували право власності громадян на житловий будинок в Україні.

Так, у особистій власності громадянина міг бути лише один житловий будинок (або частина його). Подружжя, що спільно проживало, та їхні неповнолітні діти мали право володіти тільки одним житловим будинком (або частиною його), який належав на праві особистої власності одному з них або знаходився в їхній спільній власності (ст. 100 ЦК УРСР). Цікавим з погляду загальної характеристики права особистої власності в радянський період є аналіз положень ст. 103 ЦК УРСР. Відповідно до цієї статті передбачалося, що якщо в особистій власності громадянина або подружжя, що спільно проживає, виявиться, за підстав, що допускаються законом (курсив мій. — Н. К.), більше одного житлового будинку, власник має право на свій розсуд залишити у своїй власності будь-який з цих будинків. Інший будинок (будинки) має бути впродовж одного року проданий, подарований або відчужений іншим способом. Якщо протягом одного року власник не скористається своїм правом відчуження будинку в будь-якій формі, за рішенням виконкому місцевої Ради народних депутатів, на території якої він розташований, цей будинок підлягає примусовому продажу в порядку, встановленому для виконання судових рішень (тобто із застосуванням процедури прилюдних торгів). Якщо продаж будинку в примусовому порядку не відбудеться з причин відсутності покупців, за рішенням виконкому тієї ж Ради народних депутатів будинок безоплатно переходить у власність держави.

Законодавчо був визначений і граничний розмір будинку — 60 м² (а з 1985 р. — 80 м²). Водночас громадянин, який має велику сім’ю або право на додаткову житлову площу, з дозволу виконкому місцевої Ради народних депутатів мав право побудувати або придбати будинок більшої площі.

Були встановлені й інші обмеження при здійсненні прав особистої власності на житловий будинок [4].

Крім того, законодавством визначався перелік майна, яке могло бути об’єктом права особистої власності. Наприклад, земля на підставі статей10-11 Конституції УРСР була об’єктом виключної власності радянської держави, як і основні засоби виробництва та інше майно, що могло використовуватися з метою отримання прибутку.

Хоча формально громадянин володів, користувався і розпоряджався належним йому майном на свій розсуд, з огляду на споживацький характер особистої власності ці можливості також значною мірою обмежувалися.

Насамперед не допускалося виробниче використання майна, що інтерпретувалося як одержання нетрудових доходів. Як кримінально карні злочини розглядалися комерційне посередництво, приватно-підприємницька діяльність [2, 204-223].

Аналіз наведених фактів яскраво свідчить, що зі зміцненням соціалізму відбувалася ескалація обмежень права особистої власності. І, як наслідок, у пересічного громадянина СРСР (і України в тому числі) було практично «витравлено» почуття власника.

Саме з огляду на ці обставини і передумови перебудова і трансформація майнових відносин у незалежній Україні розпочалися саме з реформи відносин власності. І тому прийнятий 7 лютого 1991 р. Закон України «Про власність», безперечно, можна вважати першим і дуже важливим кроком до відновлення (а точніше, реанімації) інституту власності в цілому та інституту приватної власності зокрема.

Загалом у нормативно-правових актах 1991-1993 рр. законодавець закріпив новели, якими адекватно відреагував на істотні обмеження права власності, що містилися у попередньому законодавстві, і в міру свого бачення зробив спробу їх усунути.

На політичному рівні Конституція України, прийнята в 1996 р., закріпила право громадянина на власність як важливий атрибут правової держави і демократичного суспільства.

Зокрема, ст. 41 Конституції України передбачає, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об’єктів права приватної власності може бути застосовано лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, передбаченому законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їхньої вартості. Примусове відчуження таких об’єктів з наступним повним відшкодуванням їхньої вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану. Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Водночас, характеризуючи повноту і глибину конституційного закріплення інституту власності, можна критично зауважити: не всі основоположні засади права власності знайшли безпосереднє закріплення саме у конституційних положеннях.

Ця констатація є дуже важливою з огляду на пануючу в літературі думку про те, що право власності є комплексним правовим інститутом, оскільки існує єдине право власності, що, у свою чергу, передбачає, що всі суб’єкти права, які визначаються власниками, мають однакові повноваження, і держава повинна забезпечити рівний захист усіх власників [5].

Спираючись передусім на загальні принципи побудови системи права у всіх країнах СНД, яка своїм корінням сягає традицій радянського права, базову основу, вихідні засади цього єдиного поняття — права власності, становлять саме конституцій норми.

Як свідчить зміст наведеної ст. 41 Конституції України, вона має досить фрагментарний характер.

На підтвердження комплексного характеру інституту права власності можна зазначити, що у кримінальному й адміністративному законодавстві містяться норми, якими визначена відповідальність за порушення права власності у зв’язку із вчиненням злочину або адміністративного проступку.

Однак без будь-яких перебільшень можна сказати, що саме цивільне право наповнює інститут права власності його «регуляторним» змістом.

Навряд чи можна погодитися з висловленою думкою про те, що за своєю природою основоположні норми права власності належать до особливого різновиду позагалузевих (реперних) правових норм. Такий погляд призводить до висновку, що окремого цивільно-правового або будь-якого іншого галузевого поняття права власності (наприклад податкового, адміністративного, кримінального) не існує. Законом передбачається лише єдине публічно-приватне поняття права власності, засноване на положеннях Конституції та супроводжуючих її нормах цивільного та інших галузей права, які визначають окремі елементи цього поняття [6].

Не заперечуючи комплексного характеру інституту права власності як єдиного правового утворення, все ж таки вважаємо, що немає жодних підстав для висновку про те, що правові норми, якими встановлені правомочності власника щодо володіння, користування, розпорядження належним йому майном, у тому числі на умовах спільної власності (часткової або сумісної), або передбачені особливості речово-правових способів захисту порушеного права тощо, з цивільно-правових «трансформуються» в позагалузеві (реперні) норми, набуваючи якісь нові, додаткові якості, які змінюють їхню правову природу.

Правові норми, що регулюють відносини власності та становлять один з найважливіших сегментів предмета цивільного права як галузі права, спрямовані на встановлення правового режиму реалізації права власності шляхом здійснення володіння, користування і розпорядження майном, підстав набуття та припинення права власності, а також способів його захисту в разі порушення. Ці правові норми знаходяться, передусім, у тісній єдності з усім цивільно-правовим масивом, концентруючи в собі особливості й тенденції, що характерні для розвитку цивільного права на сучасному етапі.

Аналогічно норми, що передбачають кримінальну й адміністративну відповідальність за порушення права власності (наприклад за крадіжку, розбій, грабіж тощо), не втрачають ознак кримінально-правових та адміністративних норм і не «залишають» кримінальне або адміністративне право. Водночас, безсумнівно, регламентуючи відносини власності в суспільстві, вони доповнюють одна одну і створюють повноцінне правове регулювання всіх аспектів суспільних відносин власності, створюючи міжгалузевий (комплексний) інститут права власності.

Аналізуючи відповідні статті Книги третьої ЦК України «Право власності та інші речові права», можна без особливих зусиль дійти висновку, що законодавець закріплює основні положення, спрямовані на забезпечення економічної свободи кожного індивіда, економічної незалежності особи, яка ґрунтується передусім на приватній власності. Так, ст. 319 ЦК України передбачає, що власник володіє, користується та розпоряджається належним йому майном на свій розсуд. Усім власникам забезпечуються однакові умови здійснення своїх прав. Власник вправі вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Безумовно, свобода розсуду власника при реалізації належного йому права власності не може бути безмежною — її межі визначаються загальними правилами, встановленими ст. 13 ЦК України для здійснення суб’єктивних цивільних прав, зокрема, особа зобов’язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, заподіяти шкоду навколишньому середовищу або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Стаття 319, як і ст. 13 ЦК України, передбачає, що при здійсненні своїх прав і виконанні обов’язків власник зобов’язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Закріплюючи принципи непорушності права власності, ст. 321 ЦК України передбачає, що ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права або обмежений у його здійсненні. Випадки вилучення власності або обмежень у здійсненні права власності, як і сам порядок вилучення (обмеження), можуть встановлюватися виключно законом. Такі випадки в цілому мають характер виключень і можуть ґрунтуватися тільки на мотивах суспільної необхідності. У разі порушення права власності, протиправних зазіхань на майно або створення незаконних перешкод для здійснення цього права власнику надається можливість використати весь потенціал цивільно-правових способів захисту, які мають як загальний характер і передбачені ст. 16 ЦК України, так і спеціально встановлені для відновлення порушеного права власності (статті 386-394 ЦК України).

Досить чітко визначив зв’язок між приватною власністю і громадянським суспільством видатний письменник і громадський діяч сучасності О. Солженіцин: приватна власність народжує незалежних громадян. Незалежні громадяни створюють громадянське суспільство, а громадянське суспільство, що формується, у свою чергу, веде до виникнення правової держави [7].

Дійсно, громадянське суспільство «передбачає існування автономних, суверенних, вільних особистостей, які є рівними і наділені приватною власністю на умови своєї життєдіяльності. Саме приватна власність на умови життєдіяльності робить людську особистість дійсно економічно незалежною і вільною [7].

Аналізуючи українське законодавство про власність на предмет його відповідності європейським стандартам, насамперед Європейській конвенції про захист прав людини та основних свобод (далі — Європейська конвенція), зокрема, ст. 1 Першого протоколу, слід акцентувати увагу на деяких дуже важливих аспектах.

Стаття 1 Першого протоколу до Європейської конвенції, підписаного в Парижі в 1952 р., передбачає, що «кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які, на її думку, є необхідними для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів».

Наведена стаття є єдиним положенням Європейської конвенції, що стосується економічного права. Водночас, як зазначають дослідники Конвенції, при складанні тексту цієї статті держави-учасниці зарезервували за собою значну свободу вибору стандартів, які мають застосовуватися для визначення обсягу цього права, та можливих і допустимих обмежень його застосування.

Аналіз змісту ст. 1 Першого протоколу підтверджує наявність у ній трьох окремих, але взаємопов’язаних норм:

1) перша норма загального характеру, яка встановлює принцип безперешкодного володіння і користування майном;

2) друга норма, що стосується позбавлення майна і пов’язує це з особливими умовами;

3) третя норма, яка визнає за державою право здійснювати контроль за використанням власності відповідно до загальних інтересів [8, 406-407].

У рішенні «Совтрансавто-Холдинґ проти України» Європейський суд з прав людини наголосив, що ці норми органічно пов’язані між собою. Друге й третє положення ст. 1 є окремими випадками «втручання в право власності», а відтак вони мають тлумачитися в контексті принципу, закріпленого у першому положенні.

Принагідно зазначимо, що у вирішенні конкретних питань, пов’язаних із застосуванням положень Європейської конвенції, визначну роль відіграє практика Європейського суду. Давній доктринальний спір про те, чи є судова практика джерелом права, щодо судової практики Європейського суду з прав людини вирішується однозначно позитивно, її правотворча роль не спростовується, зазначає В. Туманов [9, 89].

Саме завдяки їй послідовно деталізувався і розширювався каталог прав, що знаходили захист у Суді, стислі формулювання наповнювалися широким змістом, формувалися норми, які лише explicite не виражені у тексті Конвенції, але насправді у прихованому вигляді містяться в ній [9, 89-90].

У контексті широкого застосування ст. 1 Першого протоколу і юриспруденції Європейського суду з цього питання важливим є порівняльний аналіз поняття майна, що міститься в українському законодавстві про власність та в Європейській конвенції.

Якщо в Україні традиційно і законодавець, і цивільно-правова доктрина підходять до права власності як до речового права, об’єктом якого є передусім речі як предмети матеріального світу, то Європейська конвенція розглядає майно значно ширше і використовує цей термін як тотожний власності.

Як свідчить аналіз практики Європейського суду, до майна належать у контексті Європейської конвенції, крім рухомих і нерухомих речей, також:

• акції компаній;
• рішення арбітражного органу в зв’язку зі спором;
• позови про відшкодування збитків за внутрішнім законодавством;
• законні розрахунки на те, що існує певне становище;
• господарські інтереси, пов’язані з управлінням бізнесом, а також управління клієнтурою (ділова репутація, нематеріальні активи тощо);
• право на пенсію (якщо протягом певного періоду робилися внески).

При цьому Суд самостійно оцінює визначення терміна «майно», і ця оцінка може розходитися з визначеннями й оцінками, що зазвичай застосовуються у внутрішньому (національному) праві. Цей метод «автономного» тлумачення широко застосовується Європейським судом.

Так, у літературі зазначається, що в одному зі своїх рішень (у справі «Беєлер проти Італії» від 5 січня 2000 р.) Суд зазначив, що поняття «майно» у ст. 1 Першого протоколу має автономне значення, яке не обмежується власністю на фізичні речі. Воно є незалежним від формальної класифікації в національному праві: деякі інші права та інтереси, що становлять активи, можуть розглядатися як право власності й, таким чином, як «майно» в цілях цього положення [10].

Визначальними критеріями для оцінки майна є економічна цінність, тобто грошова його оцінка, спираючись на об’єктивні чинники, а також ознака реальності майна — майно має бути наявним. Європейська конвенція не захищає майбутні права [8, 409].

У зв’язку з наведеним вище положенням ст. 1 Першого протоколу постає і друге вкрай важливе для аналізу питання: якими є межі допустимого (розумного) втручання держави у справи власника?

Якщо звернутися знову до українського законодавства, то право власності визначається через класичну формулу: власник може володіти, користуватися і розпоряджатися майном у межах, передбачених законом.

А оскільки закон є продуктом насамперед державної діяльності, можна тлумачити цей принцип як можливість використання майна на свій розсуд у межах, передбачених законом, визначеним державою, або у межах, передбачених державою і закріплених у законі.

Оскільки і в ст. 319 ЦК України передбачається, що власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам і гідності громадян, інтересам суспільства тощо, і в ст. 1 Першого протоколу йдеться про те, що обмеження або позбавлення права власності може здійснюватися винятково в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права, у зв’язку з цим виникають цілком слушні запитання.

По-перше, як слід тлумачити поняття «суспільні інтереси» в контексті українського законодавства про власність, а також ст. 1 Першого протоколу до Європейської конвенції.

По-друге, чи є в українському законодавстві такі обмеження.

По-третє, чи знаходяться ці обмеження в межах «інтересів суспільства».

Ці питання можна розглядати як комплекс взаємопов’язаних, і саме характер відповіді на них забезпечить нам можливість з’ясувати проблему: чи відповідає українське законодавство про власність у широкому розумінні стандартам Європейської конвенції.

Аналіз положень українського законодавства про власність, наведених вище, навряд чи дає підставу зробити якийсь закид на їх адресу стосовно невідповідності інтересам власника.

Знайомлячись із цими нормами, ми стикаємося практично з одвічною проблемою нашого законодавства — відсутністю надійних механізмів забезпечення виконання відповідних норм. Українське законодавство «перенасичене» нормами-принципами, нормами-деклараціями.

Відсутність стабільної правової інфраструктури захисту інтересів громадян зводить часто-густо нанівець їхню результативність.

Саме відчуття гарантованості та захищеності суб’єктивного права (у тому числі й права власності) формує в особи сприйняття повноцінності його правового статусу, а відтак — і наявності передумов для соціальної активності.

Аналізуючи значення власності в цих важливих суспільних процесах, видатний російський правознавець С. Алексєєв справедливо зазначає: «…у громадянському суспільстві людина обов’язково повинна бути носієм власності — такої, що дає людині опору в житті, забезпечує їй самостійне існування і яка внаслідок цього дає людині становище особи, незалежної від влади, і, більш того, здатної за наявності інших передумов набувати по відношенню до влади імперативні публічні повноваження» [11].

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1. Ерошенко А. А. Личная собственность в гражданском праве. — М., 1973.— С. 7—8; Советскоегражданское право / под ред. О. А. Красавчикова. — М., 1972. — Т. 1. — С. 295; Советское гражданское право / под ред. В. А. Рясенцева. — М., 1975. — Т. 1. — С. 363—366.
2. Маслов В. Ф. Основные проблемы права личной собственности в период строительства коммунизма в СССР. — Харьков, 1968.
3. СП СССР. — 1957. — № 9. — Ст. 102.
4. Дульнева Л. А. Право собственности на жилой дом. — М., 1974. — С. 56.
5. Право собственности : актуальные проблемы. — М., 2008. — С. 14.
6. Мозолин В. П. Модернизация права собственности в экономическом измерении // Журнал российского права. — 2011. — № 1. — С. 27.
7. Гражданское общество : истоки и современность. — СПб., 2006. — С. 104.
8. Донна Гомьен, Дэвид Харрис, Лео Зваак. Европейская Конвенция о правах человека и Европейская социальная хартия : право и практика. — М., 1998.
9. Туманов В. А. Европейский Суд по правам человека. — М., 2001.
10. Старженецкий В. В. Россия и Совет Европы : право собственности. — М., 2004. — С. 50.
11. Алексеев С. С. Право : опыт комплексного исследования. — М., 1999. — С. 650.