Основним напрямом соціальних, економічних і правових перетворень сучасної України є створення і розвиток цивілізованої ринкової системи з метою досягнення гідного життя для кожної людини. Правове підґрунтя такої системи становлять закріплені Конституцією України пріоритети захисту прав і свобод людини та громадянина, суб’єктів права власності й господарювання, рівноправності всіх форм власності.

Ринок не може існувати без товарообміну, обороту економічних благ, майнових вигод, і сьогодення характеризується значним оновленням цих економічних чинників. Науково-технічний прогрес, конкурентність, споживчий попит і підприємницька пропозиція детермінують усе більшу появу на ринку неречових благ, нових послуг, робіт. Товаром стають природні ресурси, цінні папери, енергія, інформація, об’єкти інтелектуальної власності тощо. Проте злочини проти власності в національному кримінальному законодавстві традиційно пов’язуються з речовими благами, і кримінальна відповідальність, як правило, передбачається за посягання на об’єкт власності з приводу належності речей суб’єктові права такої власності. За цих умов особливої актуальності набуває дослідження власності як об’єкта кримінально-правової охорони у площині змістовного наповнення цього поняття й формулювання підходів до оцінки адекватності та своєчасності реагування національного кримінального та іншого законодавства на сучасні економічні зміни. Такі питання є метою нашого пізнання, що висвітлюється в цій статті.

Різним питанням зазначеної проблеми присвятили свої праці такі вчені, як П. Андрушко, Ю. Баулін, П. Берзін, І.Борисов, Н. Гуторова, В. Ємельянов, І.Землюков, З. Зінатуллін, В. Киричко, І. Клепицький, Л. Кривоченко, В. Кудрявцев, Н. Кузнєцова, С. Лихова, Ю. Ляпунов, П. Матишевський, В. Навроцький, М. Панов, Н. Перч, В. Сташис, В. Тацій, В. Тихий, В. Тютюгін, М. Хавронюк та ін. Проте ще й дотепер багато аспектів цієї проблематики залишаються дискусійними.

Суспільне значення власності як об’єкта кримінально-правової охорони відбивається в ч. 1 ст. 1 Кримінального кодексу України 2001 р., де вказано найважливіші соціальні цінності, правове забезпечення охорони яких становить завдання, яке виконує цей Кодекс. Серед таких цінностей на другому місці після прав і свобод людини та громадянина законодавець вказує власність. Це підкреслює державне ставлення до неї як важливого для людини, суспільства й держави соціального, економічного і правового блага. Крім того, з тексту зазначеного положення випливає, що власність є складником загального об’єкта кримінально-правової охорони.

В юридичній науковій літературі зазначається, що «об’єкт кримінально- правової охорони» й «об’єкт злочину» хоча і взаємопов’язані, але не тотожні поняття [1] . До того ж «об’єкт кримінально-правової охорони» за своїм змістом є більш широким поняттям, ніж «об’єкт злочину», тому що: а) віднесення певних відносин до категорії тих, що охороняються кримінальним правом, не перетворює будь-яке посягання на них на кримінально каране, оскільки злочинами визнаються тільки найнебезпечніші посягання на об’єкти, передбачені кримінальним законом [2]; б) кримінальний закон охороняє певні об’єкти не лише від злочинних, а й від інших суспільно небезпечних посягань, які не визнаються злочинами (наприклад заподіяння шкоди з боку неосудних осіб або тих, які не досягли віку кримінальної відповідальності) [3]. З наведеними підходами ми погоджуємось. Об’єкт кримінально-правової охорони становлять суспільні відносини, які реально (об’єктивно) існують у соціальному середовищі та які визнані фундаментальними, найважливішими на державному рівні (це випливає з кримінального закону). Такий об’єкт, визнаний соціальною цінністю на державному рівні, ставиться під захист законодавства про кримінальну відповідальність.

Об’єкт злочину — це конкретний елемент злочину, який страждає від учиненого суб’єктом злочину суспільно небезпечного діяння. Інакше кажучи, це вже більш конкретизоване явище в системах елементів злочину та різновидів об’єктів, які ми сприймаємо в координатах вертикально-горизонтальної класифікації.

Проблемою об’єкта злочину в доктрині кримінального права вчені займаються досить давно, і вона вважається ґрунтовно розробленою. Науковці пов’язують це з тим, що протягом багатьох років вітчизняна школа кримінального права будує, так би мовити, концептуальний каркас теорії на підставі матеріального визначення злочину, тобто поняття, що ґрунтується насамперед на ознаці суспільної небезпеки [4]. Безсумнівно визнається, що об’єкт злочину — це те, на що посягає особа, яка його вчиняє.

Власність як об’єкт кримінально- правової охорони є складним явищем, сутність якого пов’язана з багатьма зовнішніми і внутрішніми чинниками, найбільш визначальні з яких характеризують: а) стан розвитку суспільства й держави; б) стан розвитку виробничих відносин та засобів виробництва; в) правовий і соціальний статус власності в державному та суспільному житті; г) її роль і місце в політичних, економічних і соціальних перетвореннях; ґ) вплив суспільства на державно-політичні процеси в країні. При цьому кожен етап розвитку людської цивілізації характеризується бажанням людини, соціальних груп, суспільства в цілому захистити те, що дає можливість продовжувати людське буття на землі або панування окремих індивідів.

У чинному КК України власність є родовим об’єктом злочинів, передбачених у розділі VI його Особливої частини. Назва цього розділу («Злочини проти власності») й аналіз приписів, передбачених у ньому, дають змогу дійти такого висновку. Крім того, власність захищається за допомогою норм-заборон, що розміщені в багатьох інших розділах Особливої частини цього кодифікованого акта.

Наголосимо, що термін «власність» не є кримінально-правовим поняттям. Його зміст визначається насамперед цивільним законодавством, проте й досі не існує загальновизнаної його дефініції. Жваві дискусії точаться не тільки серед цивілістів, а й серед економістів, криміналістів, фахівців у сфері господарського й конституційного права та ін. У межах цієї публікації неможливо охопити всі нюанси наукових неузгоджень і пошуків, тому зосередимо увагу тільки на окремих аспектах розглядуваної проблематики.

Термін «власність» має декілька тлумачень. У повсякденному життєвому значенні під ним розуміється будь-яке майно, скарб, пожитки, речі, що належать громадянинові, групі громадян, організації, державі. Походить це слово від російського «собственность»: собъ (рос.) — це все своє, майно, пожитки, багатство, а також моральні, духовні й усі особисті речі й особливості людини [5]. Вважається, що у правовий обіг термін «власність» увійшов завдяки Катерині II, зокрема через її укази.

Деякі вчені наголошують, що власність — це насамперед сукупність відносин, що забезпечують спосіб привласнення різних речей, можливість отримання вигоди від користування ними, характер реалізації певних інтересів; будучи економіко-правовим поняттям, воно має економічний і правовий складники [6]. Інші науковці виокремлюють ще й соціальний складник власності. Наприклад, С. Мочерний, який дотримується соціологічного підходу в розкритті змісту власності як економічно-правового поняття, зазначає, що це відносини між людьми з приводу привласнення засобів виробництва, робочої сили, предметів споживання, послуг, об’єктів інтелектуальної власності в усіх сферах суспільного відтворення [7, 21].

Власність — це сукупність суспільних відносин, які визначають спосіб привласнення різних речей, можливість отримання вигоди від користування ними, характер реалізації певних інтересів. Такі відносини як явище за своєю сутністю (походженням, властивостями) є економічними. Відповідне поняття власності, за допомогою якого нам стає відоме це явище, має дві сторони — об’єктивну (визначає ії економічний зміст) і суб’єктивну (свідомо формується людьми для їх потреб). Власність охоплює сукупність відносин між людьми. їх можливості щодо речей, які трапляються у природі, певною мірою обмежені [6].

Юридична форма економічних відносин власності розроблена ще римськими юристами й закріплена у цивільному праві [8]. Економічний і правовий складники цього поняття існують у єдиному комплексі, розірвати їх можна тільки штучно. З юридичної точки зору відносини власності — це право власності [7, 502; 9]. Водночас через останнє реалізується й економічний складник власності, що відтворюється через всю систему економічних відносин [10].

У статті 2 Закону України «Про власність» право власності тлумачиться як урегульовані законодавством суспільні відносини щодо володіння, користування й розпорядження майном [11]. Цей Закон указував, що власність в Україні може бути в приватній, колективній і державній формах. У статті 143 Конституції України цей перелік доповнюється новою формою власності — комунальною [12]. Згідно з Конституцією всі форми власності рівні перед законом.

У нормі прямої дії (ст. 41 Основного Закону) проголошується, що кожен має право володіти, користуватися й розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної та творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права. Воно є непорушним. Примусове відчуження об’єктів права приватної власності може бути застосоване лише в порядку, встановленому законом, і за умови попереднього й повного відшкодування їх вартості.

Зазначені конституційні норми створюють принципи формування економічних засад нашого суспільства.

Конкретизується право власності й у ст. 316 ЦК України. Ним визнається право особи на річ (майно), яке вона реалізує відповідно до закону за своєю волею незалежно від волі інших [13]. При цьому під річчю мається на увазі предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права й обов’язки (ст. 179 ЦК України).

Інститути речового права, відомі ще у Давньому Римі, нині актуалізовані в українській цивілістиці. Римські юристи речове право уявляли як юридичний зв’язок особи з річчю — iura in re (право на річ). Так, Й. Покровський (1868-1920 рр.) у підручнику «История римского права» пише: «.будь-яке речове право становить деякий безпосередній юридичний зв’язок особи з річчю — ius in rem: річ належить цій особі, і всі інші члени суспільства зобов’язані визнавати цей зв’язок належності й не порушувати його своїми діями. Внаслідок цього будь-яке речове право має характер абсолютного в тому розумінні, що воно адресовано до всіх і у випадку порушення захищатиметься від усіх. До чиїх рук моя річ не потрапила б, я її можу зажадати собі на тій тільки підставі, що вона моя, надана мені правопорядком» [14].

Специфічним видом є власність інтелектуальна, до об’єктів якої законодавець відносить: літературні й художні твори, комп’ютерні програми, компіляції даних (бази даних), виконання, фонограми, відеограми, передачі (програми), організації їх мовлення, наукові відкриття, винаходи, промислові зразки, раціоналізаторські пропозиції, торговельні марки (знаки для товарів, послуг), комерційні (фірмові) найменування, комерційну таємницю тощо. У статті 420 ЦК України наведено неповний перелік цих об’єктів.

При вирішенні питання щодо належності продукції до інтелектуальної власності варто ґрунтуватися на змісті її загального поняття і структури. Інтелектуальна власність складається із сукупності виключних прав на результати творчої діяльності й на засоби індивідуалізації, включаючи авторське право й суміжні права, а також право на об’єкти промислової власності (винаходи, корисні моделі, промислові зразки, знаки для товарів і послуг, знаки обслуговування, фірмові найменування, географічні зазначення (у тому числі найменування місця знаходження товару), топографії інтегральних мікросхем, конфіденційна інформація тощо). Авторське право й суміжні права, виступаючи необхідними умовами розвитку творчості, дають авторам стимул у формі визнання і справедливої матеріальної винагороди.

Стаття 54 Конституції України гарантує свободу літературної, художньої, наукової й технічної творчості, захист інтелектуальної власності, авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з різними видами такої власності.

Інтелектуальна власність поділяється на два види: пов’язана з майном (приміром особисті майнові права) і не пов’язана з ним (зокрема особисті немайнові права).

Об’єктом права досліджуваного виду власності може бути тільки нематеріальний об’єкт, тобто результат інтелектуальної, творчої діяльності [15] . Однак він сприймається іншими особами й відтворюється тільки за умови, що буде певним чином об’єктивований, тобто набуде матеріальної форми (наприклад наукові розробки надрукують у збірнику наукових праць, розмістять у вигляді тексту на електронному та іншому носії). При цьому право власності на річ (на матеріальний носій) не залежить від права інтелектуальної власності (ч. 1 ст. 419 ЦК України).

Право інтелектуальної власності, повторимо, складається з особистих майнових і особистих немайнових прав. У юридичній літературі справедливо наголошується, що особисті немайнові права є невідчужуваними й не залежать від майнових [16]. Згідно з ч. 1 ст. 423 ЦК України особистими немайновими правами інтелектуальної власності є: а) право на визнання людини творцем (автором, виконавцем, винахідником) об’єкта права цієї власності; б) право перешкоджати будь-якому посяганню на таке право, здатному завдати шкоди честі чи репутації творця об’єкта права такої власності; в) інші особисті немайнові права інтелектуальної власності, встановлені законом [17].

До особистих майнових прав належать:

а) право на використання об’єкта права інтелектуальної власності;

б) виключне право дозволяти використання об’єкта права такої власності;

в) виключне право перешкоджати неправомірному використанню об’єкта цього права, в тому числі забороняти таке використання; г) інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом (ст. 424 ЦК України). Відповідно до ч. 3 цієї ж статті майнові права інтелектуальної власності можуть бути внеском до статутного капіталу юридичної особи, предметом договору застави та інших зобов’язань, а також використовуватися в інших цивільних відносинах.

Майнові права суб’єкта інтелектуальної власності — це ті права, які становлять для нього певний майновий інтерес. У законодавстві про інтелектуальну власність майнові права творця та його спадкоємців превалюють над усіма іншими правами. Згідно зі ст. 41 Основного Закону суб’єкт права такої власності вправі володіти, користуватися й розпоряджатися результатами своєї інтелектуальної та творчої діяльності. Це означає, що він має право залишати ці результати за собою, безперешкодно здійснювати свій правовий вплив на цю власність. Майнові права такого виду власності визнані товаром і можуть бути пущені в цивільний оборот у будь-який незаборонений законом спосіб.

Згідно зі ст. 38 Закону України «Про інформацію» [18] інформація — це об’єкт права власності громадян, організацій (юридичних осіб) і держави. Право власності на неї — це врегульовані цим Законом суспільні відносини щодо володіння, користування й розпорядження інформацією. Підстави виникнення права власності на інформацію: а) створення її самостійно й за власний рахунок; б) договір на створення інформації; в) договір, що містить умови переходу права власності на інформацію до іншої особи.

Інформація може бути товаром за умови здійснення суб’єктом інформаційної діяльності. її різновидами як товару є інформаційна продукція й інформаційна послуга. У статті 39 «Інформація як товар» згаданого Закону визначається, що інформаційна продукція й інформаційні послуги громадян і юридичних осіб, які займаються інформаційною діяльністю, можуть бути об’єктами товарних відносин, що регламентуються чинними цивільним та іншим законодавством. Інформація як товар має такі ознаки, як комерційна цінність і ціна. При цьому ціна й ціноутворення на неї закріплюються в договорах, крім випадків, передбачених законом.

Конфіденційна інформація, у тому числі у вигляді комерційної чи іншої таємниці як об’єкта правової охорони, може належати до об’єктів інтелектуальної власності, якими можуть бути об’єкти авторського або суміжного права. Такий вид інформації характеризується обмеженим доступом до неї, тобто особливим порядком її використання, установленим законом.

Інформаційна продукція становить собою результат інформаційної діяльності в матеріалізованому вигляді. Вона призначена для задоволення інформаційних потреб громадян, державних органів, підприємств, установ та організацій. Інформаційна послуга — це здійснення інформаційної діяльності з метою доведення інформаційної продукції до споживача для задоволення його інформаційних потреб. Інформація у вигляді інформаційної продукції має матеріалізовану, уречевлену форму й виступає специфічним різновидом речі. Отже, така продукція — це різновид майна, що має комерційну цінність і ціну. Інформаційна послуга, будучи результатом надання інформаційної продукції споживачам, може мати майновий і немайновий характер.

Наведене дає змогу підсумувати, що: 1) власність за сучасних умов побудови ринкових відносин в Україні й науково-технічних перетворень за своєю сутністю є оновленим явищем; 2) як об’єкт кримінально-правової охорони вона становить сукупність суспільних відносин, що виникають із приводу речей та інших об’єктів права власності (об’єктів інтелектуальної власності, інформації), які охороняються за допомогою приписів, розміщених у багатьох розділах Особливої частини чинного КК України; 3) як специфічний вид інтелектуальна власність поділяється на: а) пов’язану з майном (особисті майнові права інтелектуальної власності); б) не пов’язану з ним (зокрема особисті немайнові права інтелектуальної власності); 4) об’єктом права власності є також інформація; 5) як оновлене явище власність потребує іншого підходу законодавця щодо правового забезпечення кримінально-правової охорони такого об’єкта і здійснення систематизації норм-заборон, які встановлюють кримінальну відповідальність за посягання на такі об’єкти права власності, як інтелектуальна власність та інформація.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1. Гуторова Н. О. Кримінально-правова охорона державних фінансів України. — Х., 2001. — С. 61.
2. Наумов А. В. Российское уголовное право : Общая часть. — М., 1996. — С. 149.
3. Курс уголовного права : Общая часть. : учеб. / под. ред. Н. Ф. Кузнецовой и И. М. Тяжковой. — М., 1999. — Т. 1. Учение о преступлении. — С. 198.
4. Музика А. А. Відповідальність за злочини у сфері обігу наркотичних засобів. — К., 1998. — С. 25.
5. Даль В. И. Толковый словарь живого великорусского языка. — СПб., 1955. — Т. 4. — С. 253.
6. Мочерний С. В. Основи економічної теорії : навч. посіб. / С. В. Мочерний, О. А. Устенко. — 3-тє вид., стер. — К., 2009.
7. Основи економічної теорії : підруч. / за заг. ред. Л. С. Шевченко. — Х., 2008. — С. 54.
8. Казанцев В. И.Вещное право : курс лекций. — М., 2007. — С. 43—48.
9. Розгон О. В. Межі та обмеження права власності. — Х., 2006. — С. 10.
10. Про власність : Закон України від 7 лютого 1991 р. № 697-12 : [остання ред. від 20 червня 2007 р., втратив чинність]
11. Основи економічної теорії : підруч. / за заг. ред. О. О. Мамуляк. — К., 2003. — С. 48—49.
12. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 30. — Ст. 141.
13. Цивільний кодекс України. — Х., 2003. — С. 110.
14. Покровский И. А. История римского права. — СПб., 1998. — С. 317.
15. Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України : у 2 т. / за ред. О. В. Дзери. — К., 2005. — Т. 1. — С. 703.
16. Авдеева Г. К. Судова експертиза контрафактної аудіовізуальної продукції : моногр. / за ред. В.Ю. Шепітька. — Х., 2006. — С. 44.
17. Про інформацію : Закон України від 2 жовтня 1992 р. № 2657-XII : станом на 27 липня 2010 р.
18. Цивільний кодекс України. — Х., 2003. — С. 14.