Вступ

Розділ І. Теоретико-методологічні аспекти поняття «власність».

1.1. Економічна сутність категорії "власність".

1.2. Власність в економічному та правовому вимірі.

Розділ ІІ. Власність: економічний зміст категорії та його реалізація в процесі приватизації.

2.1. Власність у перехідному до ринку суспільстві:економічні і правові аспекти.

2.2. Основні види власності.

2.3. Необхідність різноманітних форм власності та їх сучасний стан.

Розділ ІІІ. Управління економічною власністю в посттрансформаційній економіці.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Актуальність теми.Власність являє собою сукупність економічних, юридичних, політичних та інших суспільних відносин. Вона відноситься до числа фундаментальних основ суспільних систем.

Питанняреформування відносин власності дуже актуальне в транзитивній економіці України. Стан транзиції є не просто переходом постсоціалістичних країн до ринкових форм господарювання. Він характеризується складністю і різноманітністю протікаючих процесів, які створюють ситуацію невідомості відносно шляхів подальшого розвитку. Відбуваються зрушення, що складаються з постійних змін, пошуку і виявлення нових форм і комбінацій.

У сфері відносин власності стоїть гостра необхідність відходу від загальної державної власності, переходу до приватної, а від неї — до індивідуалізованої. Сутність транзитивних змін у відносинах власності потребує всебічного і глибокого дослідження, що дасть теоретичне обґрунтування вирішення тих завдань, які не були розв’язані в ході роздержавлення і приватизації: становлення істинного дбайливого власника, підвищення ефективності використання об'єктів власності в ході розвитку виробництва і зростання доходів від власності.

Питаннядослідження відносин власності підіймають сьогодні такі автори, як В.Іноземцев, Р.Капелюшников, В.Козаченко, В.Корняков, Ю.Кочеврін, В.Холодков та ін. У вітчизняній літературі цій проблемі присвячені роботи таких вчених, як Д.Богиня, О.Бойко, Г.Волинський, В.Голіков, О.Гош, А.Гриценко, Г.Задорожний, В.Кудряшов, І.Лазня, В.Логвиненко, Я.Максименко, С.Мочерний, М.Павловський, М.Хохлов, В.Юрчишин та ін.

Мета і завдання дослідження.Робота має за мету критичне осмислення розвитку відносин власності в Україні, яка знаходиться в процесі переходу до ринкової економіки з урахуванням загальносвітових тенденцій розвитку суспільства, а також розробку основних напрямків і шляхів реформування відносин власності в транзитивній економіці.

Для досягнення цієї мети було поставлено і вирішено ряд завдань:

— розкрити економічний зміст і правові форми відносин власності;

— проаналізувати сучасні форми функціонування розділено-сумісної власності;

— нарівні з визначенням ролі і місця відносин власності в транзитивній економіці України показати тенденції розвитку відносин власності в країнах, що знаходяться в процесі переходу до постіндустріальної стадії свого розвитку;

— обґрунтувати необхідність чіткої специфікації прав власності як основи оптимального функціонування приватного привласнення в перехідних економіках;

— охарактеризувати процес розвитку малого бізнесу в Україні як один з можливих шляхів виходу з кризи;

— виявити проблеми приватизації в Україні і запропонувати способи їх розв’язання;

— розкрити особливості реалізації відносин власності через економічну владу і управління.

Об'єкт і предмет дослідження.Об'єктом дослідження виступає національна економіка України.

Предметом дослідження є система відносин власності, її особливості і процес реформування в економіці України.

Розділ І. Теоретико-методологічні аспекти поняття «власність»

1.1. Економічна сутність категорії "власність"

Наприкінці XX ст. в Україні змінилась економічна система — на зміну централізовано регульованій економіці, в її адміністративно-командному варіанті, прийшла ринкова. За історичними мірками це сталося миттєво. Тому глибоким економічним трансформаціям адекватні наукові розробки напрямів, шляхів і методів здійснення перетворень не передували. Це повністю стосується й провідної економічної категорії — власності, зміна якої відіграла фундаментальну роль у здійснені аграрної реформи. Ця обставина створила проблему з'ясування економічного змісту та визначення категорії власності на цій основі, її ролі в науковому апараті й господарській практиці.

Власність у різних формах відома людству вже тисячоліття. Проте в сучасній економічній літературі не тільки не склалось єдиного її визначення, а навіть окремі автори відносять її до різних галузей науки. Зокрема, в економічному словнику Г.В. Осовської, О.О. Юшкевича, Й.С. Завадського читаємо: "власність — економічна категорія, що відображає, право володіння, розпорядження та користування майном, яке належить одній чи кільком особам. Існує кілька форм власності: особиста, колективна, державна". Такої ж думки дотримуються й інші автори. В.Е. Коломойцев, Б.А. Райзберг, Л.Ш. Лозовський, Е.Б. Стародубцева, Л.П. Кураков та В.Л. Куракова, а також B.C. Кривцов та В.М. Бережний.

Одне з російськомовних видань розглядає "понятие собственности" как политэкономическую категорию.

В.Г. Золотогоров у своєму економічному енциклопедичному словнику пише: "собственность — исторически определенный общественный способ присвоения людьми предметов производительного и непроизводительного потребления. Она всегда связана с вещью (имуществом, объектом присвоения), но она не сама вещь, а отношения между людьми по поводу вещи. В качестве юридической категории собственность представляет собой совокупность отношений владения, распоряжения и пользования имуществом, а также по поводу трудовой деятельности и ее результатов" [4, c. 42-43].

В економічній енциклопедії С.В. Мочерного сказано, що: "власність — соціологічна категорія, яка містить низку підсистем суспільних відносин (економічних, соціальних, правових, психологічних, національних тощо), що прямо й опосередковано стосуються привласнення матеріальних і духовних благ через соціально-економічну форму суспільного способу виробництва. Двома найважливішими підсистемами власності є економічна та юридична власність".

Отже, аналіз останніх публікацій виявляє вкрай суперечливе тлумачення категорії власності як соціологічної, економічної, політекономічної чи юридичної категорії, а В.Г. Золотогоров вбачає в ній ще й історичне коріння. Багато видань при характеристиці власності обмежуються переліком її об'єктів або форм. Так, Л.П. Кривцов і В.М. Бережний виділяють такі основні об'єкти власності: земля, її надра, води, рослинний та тваринний світ, будівлі, споруди, обладнання, предмети матеріальної й духовної культури, гроші, цінні папери та інше майно. На думку авторів Популярної економічної енциклопедії, що за редакцією А.Д. Нєкіпєлова, вся історія сучасної цивілізації — це історія розвитку приватної власності, зміни її економічних форм та їх становлення через правові норми. Вона виділяє рабовласницьку, феодальну, капіталістичну форму приватної власності. Е.Е. Румянцева вважає, що власність — це сукупність відносин окремих індивідів, груп людей та їх асоціацій до речей, як до своїх, і відносин між людьми з приводу приналежності речей.

Завершуючи аналіз останніх публікацій зазначимо, що слід погодитися з думкою сучасних авторів про те, що економічна наука досі не дає чіткого визначення власності та відносин власності3. Тому враховуючи, що в численних визначеннях власності відображається її багатогранний характер як генератора економічних, соціальних та юридичних відносин, обґрунтуємо визначення власності як багаторівневого і багатоаспектного поняття.

Насамперед зазначимо, що власність породжується економічним буттям і тому є всі підстави вважати цю категорію економічною, хоча її функціонування пов'язане з певними соціальними наслідками і потребує правового закріплення. Адже від того, що в той чи інший спосіб вона пов'язується із соціологією чи юриспруденцією, її економічна суть не змінюється. Питання — в чому вона (суть) полягає. На наш погляд, вбачати зміст категорії власності у володінні, розпорядженні чи використанні ресурсів виробництва та його результатів означало б звужене, обмежене розуміння мети і механізмів суспільного виробництва, виробничих відносин. Рушійною силою суспільного виробництва є економічний інтерес, зокрема, особистий матеріальний інтерес кожної людини. Він проявляється не безпосередньо, а через численні мотиваційні механізми. Залежно від форми участі або ролі конкретної людини в суспільному виробництві мотиваційні механізми відповідно варіюють. Зокрема, роль підприємця відрізняється від ролі найманого працівника. Але інтерес кожного з них зводиться до того, щоб мати якомога більшу частку у результатах виробництва. Як підприємець, так і найманий працівник з цією ж метою можуть використовувати й відповідні можливості збільшення своєї частки у засобах виробництва. В обох випадках — щодо частки у продукції та в засобах виробництва — це означає мотивацію до більшої власності. Тому власність цілком правомірно розглядати як мотиватор чи засіб задоволення особистого матеріального інтересу. Володіння, розпорядження, використання — це технічні інструменти економічної, господарської реалізації категорії власності. На поверхні економічних явищ і процесів вона проявляє себе як приналежність засобів виробництва та його результатів окремій людині, колективу чи державі. В системі виробничих відносин матеріального виробництва, в тому числі й аграрного, власність відіграє фундаментальну роль першооснови. Особистий матеріальний інтерес є стимулятором до використання можливостей, що їх відкриває власність. Тому в господарському механізмі та науковому апараті аграрної економіки категорії власності правомірно відвести роль системоутворювального елемента механізмів підприємницької та трудової мотивації [6, c. 39-40].

Вагома роль належить власності й організації національних (для кожної країни своя) економічних систем. Виділяють такі їх види:

а) ринкова (чиста класична);

б) монополістична;

в) командна;

г) змішана (ринково-державна), в тому числі перехідна;

д) традиційна.

Зокрема ринкова (чиста класична) економічна система (конкурентна) має такі ознаки: приватна власність на ресурси; самостійність учасників економічного процесу; конкуренція суб'єктів господарювання; цінова координація економічної діяльності та управління, а саме: формування економічних пропорцій відбувається під впливом динаміки цін і конкуренції, а ціноутворення — під впливом попиту та пропозиції;

держава обмежується захистом приватної власності й забезпеченням належної правової структури, що сприяє свободі підприємництва; функціонує велика кількість виробників однорідної продукції, які не в змозі впливати на рішення один одного; не існує обмежень в інформації про попит, пропозицію, ціни, якість; відбувається вільне ціноутворення, відсутні штучні бар'єри для товарного руху і руху капіталу.

Командна економічна система характеризується такими основними ознаками: а) суспільною власністю на всі матеріальні ресурси; б) колективним прийняттям економічних рішень, що здійснюється за допомогою централізованого планування.

Як бачимо, під впливом полярних форм власності (приватної та суспільної) полярного характер набувають дві національні економічні системи: ринкова (чиста класична) та командна. Інші займають проміжне становище.

Таким чином, викладене дає достатні підстави розглядати власність у ролі генератора типів і структур економічних систем. Це дає змогу одночасно значно розширити розуміння економічного змісту й ролі власності в господарському механізмі та науковому апараті аграрної економіки, а саме: власність відіграє роль типоутворювального елемента економічної системи, центральної ланки механізмів підприємницької й трудової мотивації, основного фактора становлення плюралізму організаційно-правових форм господарювання.

Отже, аналіз публікацій з проблем власності дає можливість трактувати її економічний зміст на багатоаспектній та багаторівневій основі. На макрорівні економічний зміст власності проявляється у формуванні типу та внутрішньої структури економічних систем, на мікроекономічному — у формуванні мотиваторів чи засобів задоволення особистого матеріального інтересу. Відповідно на макрорівні власність відіграє роль типоутворювального елемента економічної системи, на мікрорівні — роль системоутворювального елемента механізмів підприємницької та трудової мотивації [7, c. 86-88].

1.2. Власність в економічному та правовому вимірі

Цивільно-правова доктрина поки що не виробила універсального визначення поняття права власності, яке б повною мірою відображало його сутність. У цій статті спробуємо узагальнити існуючі позиції науковців і практиків (юристів та економістів) щодо полеміки — співвідношення категорій власності та права власності.

Власність складає основу всього суспільного устрою, змінює спосіб мислення та життя людей. За своїм змістом власність і право власності хоча і суто різні категорії, однак вони тісно взаємопов'язані. Цей взаємозв'язок, зокрема, в тому, що право власності закріплює економічні відносини власності, тобто матеріальну основу будь-якого суспільства.

Одне із елементарних визначень власності, що наводиться в науковій літературі, має таку формулу:,власність — це ставлення людини до речі. Зрозуміло, що цим її зміст не обмежується. Власність не можлива без того, аби інші люди, що не є власниками цієї речі, ставились до неї як до чужої; власність відображає відносини між людьми з приводу речей. З одного боку цих відносин виступає власник, який ставиться до речі як до своєї, з іншого — не-власники, тобто всі ті треті особи, які зобов'язані ставитись до неї як до чужої. Отже, це означає, що треті особи зобов'язані утримуватись від будь-яких посягань на чужу річ.

Слово «власність» нерідко вживається людьми задля визначення приналежних їм речей. Такий наївно-реалістичний погляд, на думку російського вченого Ю. Толстого, можливо, певною мірою і задовольняє потреби повсякденного життя, однак, він не розкриває справжнього змісту власності. Вище згадувалось, що іноді під власністю розуміють ставлення особи до належної їй речі, як до своєї. Тобто, під економічними відносинами власності пропонується розуміти відносини особи (колективу), яка привласнює певне матеріальне благо, з іншими групами осіб, окремими людьми і державою. І в межах цих суспільних відносин власник володіє, користується і розпоряджається належним йому майном. Це точка зору, на якій базується так звана трудова теорія власності. Прихильники її вважають, зокрема, що там, де закінчується безпосереднє привласнення даною особою за допомогою застосованих нею особистих засобів виробництва (привласнення) і де певна особа вимушена використати допомогу інших осіб (шляхом передачі при цьому їм своїх засобів виробництва), там власність цієї особи припиняється і починаються зобов'язальні відносини між учасниками сумісного процесу привласнення. А привласнений в результаті такої діяльності продукт у цілому, з економічної точки зору, не може бути в «одноособовій» власності жодного з учасників привласнення [1, c. 39-40].

Відносини власності являють собою синтез матеріального змісту і вольового опосередкування. Саме тому цивілістичною доктриною визнається, що економічні відносини власності є водночас вольовими та невольовими. Не-вольовими вони є тому, що в умовах існування суспільства — об'єктивовані, тобто існують (у певних межах) незалежно від волі людей: люди не можуть жити, не вступаючи у відносини власності. У той же час зазначені відносини є вольовими, оскільки без цілеспрямованих, вольових дій людей виникати не можуть. Власне в силу наявності в них вольового елемента відносини власності можуть бути об'єктом правового регулювання.

Виділяють наступні основні стадії реалізації економічних відносин власності: володіння багатством природи й створення нових матеріальних благ; розподіл цих благ між членами суспільства; виробниче й особисте їх споживання. Зазначені стадії реалізації економічних відносин здійснюються безпосередньо їх учасниками (суб'єктами), які мають бути наділені для цього відповідними повноваженнями, а саме — повноваженнями «господаря» (власника).

Як уже зазначалось, досить часто поняття власності трактується надто широко. Власне, під ним розуміють будь-яку належність різноманітних матеріальних і нематеріальних благ (як речей, так і, наприклад, результатів інтелектуальної діяльності) будь-кому, в тому числі не обов'язково суб'єктам правовідносин. Так, професор У.Маттеі вважає можливим визнання «права приватної власності малолітніх дітей на їх іграшки» і навіть стверджує про «виявлення норм права власності у грі істот, які не належать до людського роду», наприклад, у поведінці деяких видів тварин, птахів та навіть комах. Поділяючи думку Є. Суханова, вважаємо, що такий підхід базується на змішуванні природи та соціальних законів і тому є надуманим й штучним.

Це стосується і спроб проголосити власність (право власності) природним, вродженим, даним від природи, таким, що належить будь-якій людині. Теорія «природних прав», висунута французькими просвітниками у XVIII ст. у боротьбі із феодальними привілеями і упередженнями, навряд чи може застосовуватись для аналізу сучасних соціальних явищ.

У працях класиків марксизму-ленінізму зміст економічних відносин власності розкривається неоднозначно. В одних випадках під нею вони розуміють основні суспільно-виробничі відносини — власність на засоби виробництва, в інших — всю сукупність суспільно-виробничих відносин, у третіх — юридичне вираження останніх.

Зміст відносин власності досліджується за допомогою таких економічних категорій, як: володіння, користування та розпорядження. Кожний із вказаних елементів виражає певну сторону відносин власності, розкриваючи тим самим їх зміст. Володіння як економічна категорія виражає стан закріплення засобів і продуктів виробництва, їх належність індивідам чи колективам. Суспільні відносини у процесі виробництва і особистого використання засобів і продуктів виробництва відображаються в економічній категорії користування. Нарешті, розпорядження характеризується такими діями, як знищення речі, розподілення і обмін виготовленої продукції. У тих випадках, коли розпорядження річчю здійснюється шляхом її виробничого або особистого споживання, то воно збігається із користуванням нею [10, c. 58-59].

Як економічна категорія власність протягом багатовікової історії людства зазнавала неабияких змін. Це обумовлювалось головним чином розвитком виробничих сил, іноді досить бурхливим, як, наприклад, це мало місце у період промислової революції або наявним нині в епоху науково-технічної революції. Історії відомі такі типи суспільно-виробничих відносин і відповідно відносин власності, як: первіснообщинний, рабовласницький, феодально-кріпосний і капіталістичний. Донедавна як особливий також виділяли соціалістичний тип власності, для чого, вважається, достатніх підстав не було. Жодна із країн світу, які намагались побудувати соціалізм, так цього і не досягла. Безпосередні виробники у цих країнах так само підлягали експлуатації, об'єднання засобів виробництва з робітниками виробництва у дійсності не відбулося. Той тип власності, який в умовах тоталітарного режиму (іноді неприхованого, але в ряді випадків завуальованого) у тих країнах затвердився, поєднуючи в собі характерні особливості, властиві типам власності як попередніх епох, так і тих, що нині існують. Звичайно, перелічені типи власності істотно різняться. Особливістю їх є, зокрема, те, що кожному з них притаманна відповідна панівна форма права власності. Право власності не існувало лише в первіснообщиному періоді, в якому розподіл матеріальних благ здійснювався за існуючими традиціями та певними моральними уявленнями. Із зародженням держави і права та становленням рабовласницького ладу виникло і право власності [8, c. 47-49].

Розділ ІІ. Власність: економічний зміст категорії та його реалізація в процесі приватизації

2.1. Власність у перехідному до ринку суспільстві:економічні і правові аспекти

Сучасна трансформація соціально-економічного життя молодої демократичної Української держави, що обрала шлях суверенного розвитку і здорових ринкових перетворень, — це багатовимірний комплексний процес, який охоплює у цілому всі сторони соціофеномену: його економіку, політику, право, ідеологію, культуру, науку, природокористування, суспільну та індивідуальну психологію і мораль, їх взаємозв'язки і взаємодії у динамізмі й поступальності. З цієї точки зору, суто економічні перетворення не є єдиною складовою цього надто складного соціуму. Набутий невеликий досвід держав, що формуються на царині СРСР, засвідчує, що кардинальне ринкове реформування галузей народного господарства не є реальною справою без послідовних і радикальних змін у політичній сфері, без здійснення серйозної реформи правової системи в цілому, її функціональних ланок зокрема. Водночас використання правової системи, її норм, юридичного інструментарію, правового суспільного механізму в цілому у забезпеченні успіху ринкових реформувань має спиратись на реальні економічні відносини, що склалися у суспільному поступі. Базою, осередком цих відносин, їх серцевиною виступають відносини власності. В той же час вони є суттєвим, можливо, й головним джерелом функціонування інституту права як соціального регулятора, упорядника відносин, що сформувалися, і тих, котрі складаються у суспільній будові. Ефективне правове регулювання є сьогодні однією з конче необхідних передумов послідовної трансформації переважно адміністративно-розпорядчої системи господарювання і керування, успадкованої від нещодавно минулого, в демократично улаштоване суспільство із соціально-еколого орієнтованою економікою і цивілізовано розвинутим підприємництвом. Воно має бути дійовим засобом «примирення», узгодження, упорядкування, з одного боку, цілеспрямовано керованого розвитку економіки в інтересах оптимально можливого задоволення публічних потреб та інтересів суспільства, котрі є динамічно зростаючими, і з іншого — засад ринкового господарства, що поступально розвиваються переважно на базі саморегуляції. «В умовах формування нових економічних відносин, — як слушно зауважують науковці, — актуалізується питання про знайдення, відображення і закріплення в системі українського права міри оптимального співвідношення і взаємозв'язку інтересів особи, суспільства і держави, розмежування взаємодії публічно-правових і приватноправових засад регулювання суспільних відносин, в першу чергу в економічній сфері».

Проблема відносин власності, таким чином, є однією з найважливіших для економічної і правової наук. Вона є, як уявляється, невичерпною, неперехідною і перебуватиме в центрі уваги теоретиків і практиків на різних етапах розвитку людства. Адже саме оптимізація цих відносин (відносин власності), їх досконалість визначає рівень соціально-економічного потенціалу держав на макро- і мікрорівнях, а також місце в світовій економіці. Незважаючи на наявність ґрунтовного класичного теоретичного надбання світової науки (економічної і правової) щодо відносин власності й досить плідне дослідження вказаної проблеми сучасними вітчизняними вченими, в цій фундаментальній проблемі ще залишається багато нерозв'язаних питань, яким належить визначальна роль як у науковій теорії, так і практиці господарювання. Серед них, зокрема, ще недостатньо опрацьовані питання специфічних властивостей функціонування відносин власності за умов якісної зміни суспільного ладу і принципів господарської діяльності [11, c. 42-44].

Сказане повною мірою стосується сучасного етапу розвитку державності в Україні, де адміністративно-розподільча економіка має змінитися ринковою. Однак реформується економіка суверенної України, зокрема відносин власності, без належним чином виваженої науково-практичної концепції і науково обґрунтованих заходів щодо здійснення народногосподарського реформування. Ця обставина є не останньою серед тих чинників, які спричинили нинішню важку ситуацію в країні.

У цьому контексті особливого значення набуває теоретичне осмислення економічного змісту, форм та методів реалізації відносин власності, що до останнього часу не має однозначного тлумачення. Тут варто мати на увазі, що право власності є не лише правом особи, яка забезпечує стартові можливості самостійності особистості, а й правом соціальним, економічним, пов'язаним із задоволенням матеріальних прагнень людини2. Як на мою думку, ще недостатньо розроблені теоретичні питання щодо структури відносин власності, її соціально-економічної і правової сутності, механізму реалізації стосовно конкретних умов перехідної економіки. Має місце змішування, а подеколи й помилкова інтерпретація (тлумачення) окремих категоріальних понять власності в економічній, політологічній і правничій літературі і навіть у законодавчих актах, котрі набули шкідливої тенденції надто частих поправок, уточнень, а зрештою і зникнення «у невідомому напрямку» з правового поля, ініційованого зусиллями законодавчих і державних виконавчих структур. Не можна обійти стороною й того факту, що до цього часу не визначено понять щодо сутності кооперативної власності та соціально-правового змісту процесу її економічної реалізації, які не дублювали б одне одного, а сприяли якомога повнішому розкриттю категорії «кооперативна власність». Крім того, відсутнє і єдине тлумачення економіко-правової сутності понять роздержавлення і приватизації, демонополізації і реструктуризації економіки, а звідси — інколи неточно характеризуються їх організаційні форми, не завжди об'єктивно визначаються роль та місце цих процесів у практиці реформуванні відносин власності. Це ж стосується й інвестиційного процесу та системи фінансового ринку (в тому числі й ринку цінних паперів), що є органічною, невід'ємною складовою народногосподарського відтворювального процесу в ринковій економіці. Однак ці питання ще належно не висвітлені у наукових дослідженнях. Недостатньо відпрацьовані також механізми й інструменти економічного регулювання державою у перехідному суспільстві щодо демонополізації народногосподарського організму, фіскальної та антиінфляційної політики як складових елементів економічного й соціально-правового змісту відносин власності [3, c. 29-30].

Сучасна дійсність дедалі більше свідчить, що «найрадикальніші перетворення політичної системи, механізму державної влади й управління в Україні самі по собі неспроможні викликати ініціювань якісних за своїм характером змін в соціально-економічних відносинах, якщо останні не супроводжуватимуться глибокими перетвореннями безпосередньо в матеріальних соціально-економічних умовах суспільного відтворення, радикальними зрушеннями у системі відносин власності. Принципово важливі тут координація політичних, зокрема державно-правових управлінських реформ з цілеспрямованими перетвореннями в усіх галузях і сферах народногосподарської діяльності, надання цим перетворенням динамічного, системного і незворотного характеру. Ефективні кардинальні зміни власності в Україні можливі лише за умови їх системної трансформації, розробки науково обґрунтованих механізмів реалізації цього процесу з урахуванням специфіки побудови ринково-регульованої економіки, особливостей дії централізованих і децентралізованих факторів»3. Власність, право власності і право взагалі (з його принципом формальної рівності і свободи), слушно зауважує відомий російський правознавець член-кор. РАН В.Нерсесянц, має сенс лише там, де є, визнається і діє індивідуально-людський початок та вимір у суспільному житті людей, де, отже, окрема людина, індивід визнається як незалежна і самостійна особа — суб'єкт власності і права, тобто економічно і юридично вільна особистість.

Виходячи з цього, об'єктивний процес демократичної трансформації українського суверенного суспільства по шляху до цивілізованого ринкового господарювання є переходом до «якісно нового устрою суспільного, економічного і політичного життя на конституційно визнаних засадах політичного, економічного та ідеологічного розмаїття, свободи індивідуальної творчої самодіяльності»5. Що ж до магістрального шляху, мети, власне стратегії трансформації економічних і правових відносин власності в Україні, то тут першочерговим уявляється здолання монополії права державної власності і відповідного їй публічно-правового порядку монопольного регулювання економіки, а відтак — розширення сфери і меж застосування права приватної власності, норм, юридичного інструментарію приватного права як органічної складової правової системи України, в зв'язку з чим «пошук вдосконалення моделі соціально спрямованої (орієнтованої) змішаної економіки України, оптимального функціонування відносин власності має відбуватися головним чином на терені правового забезпечення узгодженості та органічного єднання принципів економічної ефективності і соціальної справедливості, людського гуманізму, захисту загальнолюдських цінностей, пріоритетів особистості, інституту приватного права» [4, c. 46-49].

2.2. Основні види власності

Історії відомі два основних типи власності — приватна і суспільна.

Приватна характеризується тим, що засоби виробництва, а отже, і вироблений продукт належать приватним особам. Вони можуть привласнювати продукт як своєї, так і чужої праці. Тому розрізняють приватну власність трудову і нетрудову, що має вирішальне значення для характеристики різних форм приватної власності: дрібнотоварної, рабовласницької, феодальної, приватнокапіталістичної.

Досить довго в Україні панувала суспільна власність. Вона існувала в двох основних формах: загальнонародній власності і кооперативній власності.

Сьогодні в Україні за умов демократизації економіки і формування ринку відбуваються істотні зміни у відносинах власності. Вони ґрунтуються на прийнятих Верховною Радою України законах "Про власність", "Про приватизацію майна державних підприємств", "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" та інших законодавчих актах. Дані закони передбачають певні заходи для здійснення переходу від монополії держави на привласнення засобів і результатів виробництва і на управління ним до різноманітних форм власності.

Власність в Україні виступає в таких формах: індивідуальна (особиста і приватна трудова), колективна, державна, інтелектуальна. Всі форми власності є рівноправними і держава створює рівні умови для розвитку всіх форм власності та їх захисту. Суб'єктами права власності в Україні визнаються: народ України, громадяни, юридичні особи, держава, а також спільні підприємства, міжнародні організації, громадяни інших держав та особи без громадянства.

Згідно з законом нашої держави "Про власність" формується нова система відносин власності, яку можна представити наступним чином:

Індивідуальна власність громадян

Зазначена форма власності формується за рахунок індивідуальної праці, участі в суспільному виробництві, ведення підприємницької діяльності, вкладення коштів у кредитні установи, акціонерні товариства, а також майна, одержаного внаслідок успадкування. Громадяни можуть мати в індивідуальній власності житлові будинки, квартири, предмети особистого користування, дачі, предмети домашнього господарства, продуктивну і робочу худобу, засоби виробництва, вироблену продукцію, транспортні засоби, грошові кошти, акції, інші цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення.

Колективна власність:

a) власність колективу орендарів — це вироблена продукція, одержані доходи та інше майно, придбане на підставах, не заборонених законом;

b) власність колективного підприємства — це форма власності, яка виникає у тому випадку, коли все майно державного підприємства, вироблена продукція, одержані доходи переходять у власність трудового колективу;

c) власність кооперативу — це будівлі, споруди, грошові та інші майнові внески його членів; виготовлена ними продукція; доходи, одержані від її реалізації та іншої діяльності, передбаченої статутом кооперативу;

d) власність акціонерного товариства — це майно, придбане за рахунок продажу акцій, одержане в результаті його господарської діяльності;

e) власність громадських організацій. Вони можуть мати у власності будинки, споруди, грошові кошти та інше майно, необхідне виключно для забезпечення виконання статутних функцій;

f) власність релігійних організацій: культові споруди, предмети релігійної обрядовості, благодійного, культурно-просвітницького і виробничого призначення, житлові будинки, грошові кошти [9, c. 69-70].

Державна власність:

a) загальнодержавна власність — майно, що забезпечує діяльність Верховної Ради України та утворюваних нею державних органів; майно Збройних Сил, органів служби безпеки, прикордонних і внутрішніх військ; оборонні об'єкти; єдина енергетична система; кошти державного бюджету; національний банк; інші державні банки; майно вищих і середніх спеціальних навчальних закладів; страхові, резервні та інші фонди та майно, що становить матеріальну основу суверенітету України і забезпечує її економічний та соціальний розвиток;

b) комунальна власність — майно, що забезпечує діяльність відповідних Рад і утворюваних ними органів; кошти місцевого бюджету; житловий фонд; місцеві енергетичні системи; комунальне господарство;

c) майно державних підприємств — це те майно, яке закріплене за державним підприємством і яким воно може розпоряджатися.

Інтелектуальна власність

Інтелектуальна власність — це є твори науки, літератури і мистецтва, відкриття, винаходи, промислові зразки, раціоналізаторські пропозиції, результати наукових досліджень.

Власність спільних підприємств, іноземних громадян, організацій і держав

Спільні підприємства з участю юридичних осіб і громадян України та юридичних осіб і громадян інших держав можуть мати на території України у власності майно, необхідне для здійснення діяльності, визначеної установчими документами.

Іноземні держави мають право на території України у власності майно, необхідне для здійснення дипломатичних, консульських та інших міжнародних відносин, у випадках і порядку, встановлених міжнародними договорами і законодавчими актами України.

Приватна власність

Закон України "Про власність" передбачає існування приватної власності. В Законі зазначається: праця громадян є основою створення і примноження їх власності. Власник має право на договірній основі використовувати працю громадян. Власник зобов'язаний забезпечити громадянину, праця якого використовується, соціальні, економічні гарантії та права, передбачені законом.

Досвід країн з розвинутою ринковою економікою переконливо доводить, що в цивілізованому суспільстві поруч існують різні типи і форми власності, доповнюючи одна одну і урізноманітнюючи та збагачуючи економічне життя. У кожному суспільстві є галузі, які можуть успішно розвиватися переважно на основі приватної власності, — це, в основному, сфера обслуговування. Сучасна індивідуалізація виробництва також більшою мірою зорієнтована на приватну власність. Водночас технологічний процес в окремих галузях вимагає їх усуспільнення державою або окремим колективом (залізниця, транспорт, зв'язок та ін.)[12, c. 15-17].

2.3. Необхідність різноманітних форм власності та їх сучасний стан

Об'єктивною необхідністю суспільного розвитку є існування різноманітних форм привласнення. До основних причини цього явища можна віднести:

— різний рівень розвитку продуктивних сил і усуспільнення виробництва в різних секторах народного господарства. Ще зберігаються стійкі й значні розриви в технічному рівні на окремих підприємствах, у різних галузях, регіонах, умовах праці тощо. Недарма інколи говорять про технологічну багатоукладність сучасної економіки. Все це неминуче зумовлює різноманітність форм господарської діяльності, ускладнює структуру відносин власності;

— розвиток під впливом НТП взаємозв'язаних процесів — концентрація й диференціація. Усуспільнення виробництва в економічній літературі пов'язується переважно з концентрацією виробництва, з усуспільненням привласнення. При цьому упускається досить важливий момент, що НТП не лише не згортає, а навпаки, посилює диференціацію, відгалуження, а також виникнення нових підприємств і виробництв. У результаті структура виробництва перебудовується, ускладнюється, виникають нові, відносно самостійні ланки. Відкриваються можливості для дрібного виробництва та індивідуальної трудової діяльності. Все це не може не урізноманітнювати як суб'єктів власності, так і форми власності. Досвід розвинутих капіталістичних країн свідчить, що НТР не лише не виключає різноманітності форм господарювання, а й, навпаки, вимагає підтримання такої різноманітності. Отже, різноманітність форм привласнення і господарювання — потреба не лише сьогоднішнього, а й завтрашнього дня.

Таким чином, особливістю формування корпоративної власності в Україні слід вважати наявність її передумов у попередній планово-регламентованій економіці у вигляді державно монополізованих структур, які не механічно, а органічно вписалися у ринкове середовище. Вадами можна вважати тут лише те, що деякий час ці корпорації перебудовувалися за умови відриву від єдиного народногосподарського комплексу і переорієнтовуватися на ринкові принципи господарювання. Одночасно зауважимо, що для створення нових і кількісних об'єктів дрібної чи середньої приватної власності сприятливих умов не існувало (якщо не враховувати кримінальний характер первісного нагромадження капіталу окремими суб'єктами): відсутність у більшості населення первісного капіталу, надзвичайно високий процент по кредитах комерційних банків, відсутність чинного законодавства тощо. Тому статистичні органі до останнього часу надавали такий показник з кількості суб'єктів приватної власності, як 4,2% — зокрема у 2003 році. Лише з 2005 p., коли з непояснених причин до приватної власності почали відносити АГ, цей відсоток за один рік зріс за різними розрахунками до 77 – 82% на перше січня 2006 року. До речі, статистичний довідник надає таку класифікацію форм власності: приватна, державна та державна корпоративна, комунальна та комунальна корпоративна [3, с.55-61].

Для оцінки економічного потенціалу державної власності та виявлення її функціональної ролі велике значення мають кількісні показники, що фіксують масштаби прямої державної участі в підприємницькій діяльності. Серед тих, що найчастіше використовуються — частка ВВП, яка виробляється у державному секторі; відсоток державних активів у загальній сумі сукупних (матеріальних і фінансових) активів корпорацій; частка держави у виробництві умовно-чистої продукції; питома вага державних інвестицій у промисловість та інфраструктуру, а також в основний капітал несільськогосподарських галузей; частка держави у валовому накопиченні основного капіталу тощо. Кожен із них характеризує специфічний аспект рівня розвитку державної власності, відповідно динамічний ряд для кожного з цих індикаторів вибудовується по-різному. В результаті складається ряд змінних показників, які в сукупності дають динамічну картину явища. Абсолютизація будь-якого показника, незалежно від його значущості, призводить до хибного уявлення про реальні пропорції між державною і приватною господарською діяльністю.

Кількість обслуговуючих кооперативів становить 970, із них у сільській місцевості – 698. Найкращий досвід напрацьовано у Київській, Херсонській, Львівській, Хмельницькій, Житомирській та інших областях.

Акціонерна власність вносить суттєві корективи у спосіб взаємодії робочої сили з засобами виробництва. Відбувається процес наближення до тотожності праці й власності, робітник стає працюючим власником

Всебічний розвиток корпорацій не є єдиним процесом, що докорінно змінює відносини класичної приватної власності, позитивно заперечуючи п сутність.Таким чином, уявлення про те, що суспільна власність має лише одну (державну) форму реалізації, суперечить загальним законам економічного розвитку. Трагічним фрагментом в історії нашої країни стало надзвичайне перебільшення ролі вольового моменту у створенні форм власності. Наслідок — виникнення відповідного апарату, його бюрократизація і дедалі зростаюча влада бюрократії.

Відносини власності в нашій країні мають бути докорінно перебудовані[8, c. 240-241].

Розділ ІІІ. Управління економічною власністю в посттрансформаційній економіці

Власність у цілому є складною і багатоплановою ^соціологічною категорією, в якій виділяють економічний, соціальний, правовий, політичний та інші аспекти. Тому власність вивчають різні науки: політична економія, економічна теорія, юриспруденція, філософські науки, соціологія тощо.

Двома найважливішими аспектами категорії «власність» є економічний і юридичний. Економічну власність як категорію можна визначити через виробничі відносини і через призму основних форм економічного закону. У першому випадку вона передбачає виробничі відносини між людьми у процесі виробництва та привласнення різноманітних об'єктів (засобів виробництва, робочої сили, предметів споживання тощо) в усіх сферах суспільного відтворення.

Як економічна категорія, власність також характеризується єдністю двох аспектів: кількісного та якісного.

Кількісний аспект власності — різноманітні об'єкти: підприємства, засоби праці, земля, гроші, цінні папери, патенти, ліцензії тощо. Найважливішим об'єктом власності є засоби виробництва. Залежно від того, у чиїх руках вони зосереджені (рабовласника, феодала чи капіталіста), формується відповідний суспільний спосіб виробництва.

Якісний аспект власності — відносини між людьми, підприємствами, державою, між державою та іншими суб'єктами з приводу привласнення засобів виробництва, створеного продукту, цінних паперів тощо в усіх сферах суспільного відтворення. Теоретичним вираженням відносин економічної власності є сукупність таких економічних категорій, як «вартість», «ціна», «гроші», «капітал», «заробітна плата», «прибуток», «податок» тощо.

Визначальними з-поміж них є відносини між людьми з приводу привласнення засобів виробництва або відносини власності на засоби виробництва.

Вони є основою виробничих відносин, формують їхній тип. Відносини між людьми з приводу привласнення засобів виробництва — важлива підсистема виробничих відносин, яка розкривається та функціонує у сфері безпосереднього виробництва і в розподілі, обміні та споживанні.

На малому підприємстві управління економічною власністю у сфері безпосереднього виробництва полягає у встановленні підприємцем (менеджером) раціональної інтенсивності праці, оптимального поділу робочого дня на необхідний і додатковий робочий час тощо[9, c. 62-63].

У сфері розподілу підприємець за допомогою певних принципів, методів, засобів і форм організації економічних відносин повинен так розподілити новостворену вартість продукту, щоб певна частина йшла на дохід йому особисто (задовольнити його особисті потреби та потреби його сім'ї), друга частина — на заробітну плату працівникам (так, щоб заробітна плата виконувала свої функції: відтворювальну, стимулюючу, розподільчу), третя частина — на розвиток підприємства.

Сфера обміну — економічний процес, який проходить між виробництвом і розподілом, з одного боку, та споживанням — з іншого. Об'єктами обміну є робоча сила, земля, продукція виробництва, цінні папери тощо. Ефективне управління економічною власністю у сфері обміну на підприємствах малого бізнесу передбачає встановлення оптимальних цін на всі об'єкти обміну: основні засоби, електроенергію, робочу силу, вироблений продукт тощо.

Сферу споживання розподіляють на особисте та виробниче споживання. Особисте споживання спрямоване на забезпечення життєдіяльності та розвитку людини, а виробниче — на раціональне використання засобів виробництва (предметів і засобів праці) для виготовлення продукту. До проблематики управління економічною власністю у сфері виробничого споживання на підприємствах малого бізнесу можна віднести економію предметів праці (газ, електроенергія тощо), формування і використання амортизаційних відрахувань, підвищення кваліфікації працівників, запровадження нових систем оплати праці (преміальної, системи участі в прибутках, відрядної тощо).

На основі представлених теоретичних міркувань можна зробити висновок про те, що управління економічною власністю з точки зору речового змісту означає процес цілеспрямованого впливу підприємця на розвиток усіх елементів системи продуктивних сил у їх взаємодії. Суспільною формою категорії управління економічною власністю на малому підприємстві виступають відносини між найманим працівником, з одного боку, та підприємцем (менеджером) — з іншого — з приводу привласнення засобів виробництва, робочої сили, предметів споживання, послуг. З огляду на це, визначення функції реалізації власності матиме такий вигляд: у діалектичній єдності речового змісту і суспільної форми управління економічною власністю означає регулювання відносин привласнення результатів виробництва найманими працівниками і підприємцями з урахуванням основних тенденцій розвитку продуктивних сил.

Якщо говорити про сучасні відносини економічної власності за умов капіталізму, то до числа найновіших об'єктів привласнення належить інтелектуальна власність (у формі патентів, ліцензій тощо), а також інформація. Історичний аспект цієї проблеми може знайти своє відображення у конкретизації змісту кожного з названих вище об'єктів привласнення. Так, якщо за умов домонополістичного капіталізму відносини між основними класами щодо привласнення робочої сили склались у зв'язку з привласненням (переважно фізичних властивостей робітника), то сьогодні — розумових, творчих, організаторських здібностей [13, c. 71-73].

З економічною власністю найтісніше пов'язаний юридичний аспект категорії «власність».

Юридична власність — загальна умова виробництва, вияв волі певного класу і правове оформлення цієї волі в юридичних актах і нормах, у праві власності. Оскільки юридична власність є проявом вольових відносин між людьми, пов'язаних із певним видом матеріальних або нематеріальних благ, або з речами, то вона, як і економічна власність, має також дві особливості: 1) вольове ставлення людини до іншої людини, або групи людей до іншої групи; 2) ставлення людини до речі. В останньому випадку речі (засоби праці, предмети споживання тощо) належать певним особам, перетворюючись при цьому на сферу вияву людської волі і є об'єктом їхнього володіння, їхнім майном. При цьому встановлюється вольове ставлення людини до речі. У цьому плані юридична власність означає ставлення індивіда до речей як до своїх, тобто як до самого себе, або поширення самого себе на зовнішні предмети, їх «втягування у свою орбіту», владу над речами, коли власник може розпоряджатися ними на свій розсуд. Речі при цьому уособлюються, персоніфікуються і протиставляються іншим речам, які або взагалі не перебувають у будь-чиєму володінні, або перебувають у володінні інших суб'єктів. Вільний доступ до таких речей інших членів суспільства не допускається. Певні речі як об'єкти володіння є майном конкретної особи, стають монопольною сферою вияву волі їхнього власника. Найважливіші категорії юридичної власності — володіння, розпоряджання, користування.

Крім економічного та юридичного аспектів, у власності слід виділяти й інші аспекти. Так, соціальний аспект власності розкриває процес формування і розвитку класів, соціальних верств і груп та взаємодію між ними залежно від ставлення до засобів виробництва, способів отримання певної частки національного багатства.

Політичний аспект власності характеризує вплив на політику держави залежно від наявності певної частки власності, привласнення різних форм національного багатства.

Психологічний аспект власності відображає наявність почуття господаря у людини-працівника або його відсутність, ставлення до власності як до своєї, нічийної або чужої. Оскільки процес управління різними елементами та підсистемами економічної системи є свідомо організованим, цілеспрямованим і активним впливом певних суб'єктів управління на процес розвитку та функціонування цих структурних ланок системи, то управління економічною власністю можна визначити як процес управління об'єктами економічної власності і відносинами між людьми з приводу привласнення цих об'єктів у різних сферах суспільного відтворення — безпосередньому процесі виробництва, обміні, розподілі і споживанні [3, c. 46-48].

Основними об'єктами економічної власності є такі елементи системи продуктивних сил, як засоби праці, робоча сила, предмети праці, наука, сили природи, що використовуються людьми, інформація тощо, найважливіші з яких щодо матеріально-речових чинників виробництва — засоби праці, щодо особистісних — робоча сила.

Управління економічною власністю також передбачає управління кожним типом цієї власності (приватною, колективною і державною), а в межах кожного з типів — певними формами власності. Так, у межах колективної власності до таких форм належать акціонерна, кооперативна, профспілкова тощо.

Управління юридичною власністю здійснюється через механізм удосконалення діючого законодавства у цій сфері або прийняття нових законів і підзаконних актів, спрямованих передусім на управління відносинами володіння, розпорядження і користування різноманітними об'єктами власності.

Таке управління на макрорівні також здійснюється шляхом використання адміністративних важелів — указів, розпоряджень уряду, президента, центрального банку. На мікрорівні управління юридичною власністю підприємств, фірм, компаній відбувається через заключення контрактів між материнською компанією та її філіями, відділеннями і підрозділами, заключення колективних договорів, виконання керівниками та загальними зборами акціонерів відповідних функцій управління, регулюючої функції держави.

Управління соціальною власністю (соціальний аспект власності) відбувається за допомогою економічних, правових і адміністративних важелів на макро- і мікрорівнях. Так, на макрорівні формування класу капіталістів здійснюється шляхом приватизації державної власності, надання різноманітних пільг наближеним до влади підприємницьким структурам, запровадження пропорційного оподаткування доходів. У розвинутих країнах світу формування середнього класу на мікрорівні відбувається певною мірою шляхом реалізації політики участі в прибутках, привласнення частини дивідендів, сприятливого розвитку малого бізнесу тощо.

Управління політичною стороною власності у розвинутих країнах світу здійснюється шляхом формування здебільшого двох, але могутніх масових партій, численних і впливових громадських організацій, які відстоюють інтереси власників, добиваються прийняття відповідних законів.

Управління психологічною стороною власності можливе лише тоді, коли працівники хоча б частково є економічними співвласниками підприємств, фірм, компаній, організацій. У такому разі формування почуття власника відбувається шляхом зростання свідомості окремих осіб, трудових колективів, їх культурного і освітнього рівнів, корпоративних цінностей.

Отже, управління власністю — це свідомо організований, цілеспрямований і активний вплив держави та суб'єктів економічних відносин на процес розвитку і функціонування найважливіших сторін суспільних відносин, пов'язаних із власністю. Найважливішою підсистемою таких відносин є економічна власність, управління якою означає свідомо організований, цілеспрямований і активний вплив різних економічних суб'єктів і, передусім, держави на розвиток різноманітних об'єктів цієї власності та відносин між людьми з приводу привласнення цих об'єктів у різних сферах суспільного відтворення [14, c. 68-69].

Висновки

Отже, основними типами власності, якщо розглядати їх з погляду еволюційного розвитку людства, є колективна, приватна, державна та наддержавна. В межах кожного з цих типів функціонують різні форми власності.

Ефективність розвитку відносин власності, зокрема стосовно регулювання співвідношення форм власності, є одним із важливих чинників стимулюючого характеру розвитку національної економіки. Іншим важливим чинником є регулювання відносин реалізації власності.

Сутність ринку як економічного інституту власності можна визначити по-перше, як особливий спосіб вторинного привласнення, по-друге, як системну форму (організацію) реалізації власності.

Державне регулювання можна представити як забезпечення динаміки відносин власності — відносин володіння, розпорядження і використання. Тобто прямий, регламентуючий вплив держави на економіку за своєю суттю є формою реалізації державою функції регулювання відносин привласнення-присвоєння як складової прийомів і способів впливу держави на соціально-економічні процеси в суспільстві.

Недержавні типи власності:

Колективна (групова) власність — привласнення певним колективом (групою) засобів виробництва, результатів виробництва, яке поєднується з колективним управлінням власністю.

Формами колективної власності є сімейна, общинна, кооперативна, колективна капіталістична, колективна трудова та ін. Кожен член колективу є співвласником засобів виробництва і виготовленого продукту і має право на управління власністю.

Приватна власність — привласнення окремим індивідуумом засобів і результатів виробництва та одноосібне управління ним власністю.

В межах приватного типу власності розрізняють приватну трудову та приватну капіталістичну форми власності. Державні типи власності.

Державна власність — привласнення державою, вищими чиновниками державного апарату, вищими менеджерами державних підприємств засобів і результатів виробництва та управління ними об'єктами державної власності.

Якщо державна власність служить інтересам всього населення, не узурпується окремими особами у своїх вузько-корисливих цілях, вона перетворюється на суспільну власність. Формами державної власності є загальнодержавна, регіональна, муніципальна, комунальна.

Наддержавна (інтегрована) власність — привласнення багатьма державами, міжнародними монополіями засобів та результатів виробництва, що поєднується з колективним управлінням цими суб'єктами спільними об'єктами власності.

Формами цієї власності є галузеві та міжгалузеві наддержавні об'єднання типу Європейського об'єднання вугілля і сталі, регіональні інтеграційні об'єднання типу Європейського Союзу (куди входять 15 країн Західної Європи) та глобальні об'єднання типу Всесвітнього об'єднання торгівлі. Наддержавна власність перебуває у зародковій формі свого розвитку.

Проте вирізняти лише приватну і суспільну (державну) форму або типи власності науково некоректно. Щодо суб'єктів господарської діяльності у цьому разі ототожнюються окремий індивід і цілий трудовий колектив, який може складатися з десятків, сотень і навіть тисяч працівників зі своїми потребами, інтересами, цілями. Коли стверджується наявність лише двох форм власності, то нелогічно говорити про плюралізм їх.

На базі чотирьох типів власності та похідних від них форм розвиваються змішані типи та форми власності, різноманітні типи та форми підприємств.

Список використаної літератури

1. Закон України "Про власність": офіційне видання / Верховна Рада України. — К. : Парламентське вид-во, 2002. — 23 с.

2. Архангельський, Ю. Про вибір форм власності в контексті економічної ефективності приватизації в Україні // Економіка України. — 2005. — № 1. — С. 65-73

3. Бандилет А. Стан і перспективи розвитку корпоративних структур // Економіка України. – 2005. — № 11. – с. 55-61

4. Башнянин Г.І. Політична економія: [В 2 ч.]: Підручник для вузів. Ч.1: Загальна економічна теорія. Ч.2: Спеціальна економічна теорія/ Г.Башнянин, П.Лазур, В.Медведєв. — К.: Ніка-Центр: Ельга, 2004. — 526 с.

5. Дзюбик С. Основи економічної теорії: навчальний посібник / Степан Дзюбик, Ольга Ривак,. — К. : Знання , 2006. — 481 с.

6. Заглинський А. Політична економія: Навчальний посібник/ Анатолій Заглинський, Микола Матусевич. — Рівне: ППФ "Волинські обереги", 2004. — 408 с.

7. Кваснюк Б. Структурна перебудова економіки та її ресурси // Економіка україни. – 2005. — №11. – с. 18-28

8. Мочерний С. Політична економія: Навч. посіб./ Степан Мочерний,. — К.: Знання-Прес, 2008. — 687 с.

9. Політекономія: підручник / Ред. Ю.В. Ніколенко. — К. : ЦУЛ, 2003. — 411 с.

10. Політична економія: Навчальний посібник/ О. Є. Степура, О. С. Єремєєв, Т. Ю. Пономарьова, М. О. Степура; За заг. ред. О. С. Степури; Ін-т підприємництва та сучасних технологій. — К.: Кондор, 2006. — 405 с.

11. Політична економія: Навчальний посібник/ Костянтин Кривенко, Володимир Савчук, Олександр Бєляєв та ін.; За ред. Костянтина Кривенка,; М-во освіти і науки України, КНЕУ. — К.: КНЕУ, 2005. — 508 с.

12. Економічна теорія: підручник / В. М. Тарасевич, В. В. Білоцерківець, С. П. Горобець, О. В. Давидов та ін.; За ред. В. М. Тарасевича ; М-во освіти і науки України, Нац. металургійна акад. України . — К. : Центр навчальної літератури, 2006. — 779 с.

13. Основи економічної теорії: навч. посібник / Авт. кол.: В'ячеслав Алєксєєв, Ольга Андрусь, Марина Вербицька та ін.; За заг. ред. Петра Круша, Валентини Депутат, Світлани Тульчинської,. — К. : Каравела, 2007. — 447 с.

14. Положій В. М. Власність: економічний аспект: альтернативні концепції та методи / В. М. Положій, Л. П. Чижов. — Суми : ВВП "Мрія" : ЛТД, 2004. — 80 с.

15. Сірко А. Корпоративна власність у транзитивній економіці // Економіка України. – 2003.- №2. – С. 57-64

16. Семенюк В.П. Розвиток корпоративного сектора економіки та корпоративного управління в Україні // Економіка прогнозування. – 2005. — №3. – С. 78-88

17. Рудавка С. І. Основи економічної теорії: навчальний посібник / С. І. Рудавка, Л. Б. Ольшевський; За ред. С. І. Рудавки. — 3-є вид. перероб. і доп. — Вінниця : Тезис, 2004. — 340 с.

18. Рябченко О. Д. Зміна форм власності та інвестування економіки України // Актуальні проблеми економіки. — 2007. — № 6. — С.21 — 24.

19. Уразов А. Основи економічної теорії: навчальний посібник / Анатолій Уразов, Петро Маслак, Ірина Саух, ; Міжрегіон. академія управління персоналом, Житомирський ін-т МАУП . — К. : МАУП, 2005. — 323 с.