1.Види і форми власності

2.Підприємство як головна ланка економіки. Види підприємств.

3. Ринок цінних паперів. Фондова біржа.

4. Сутність і цілі економічної політики.

Список використаної літератури.

1.Види і форми власності

В розвитку історії існувало два типи власності:

• приватна власність;

• суспільна власність.

Приватна власність — це закріплення права контролю над економічними ресурсами та життєвими благами за окремими людьми чи групами людей.

Основною рисою приватної власності є те, що власник сам безпосередньо реалізує і здійснює право володіння і привласнення.

Приватна власність розділяє людину — власника і суспільство, протиставляє їх інтереси одне одному, тому закон суспільства і культура повинні узгоджувати інтереси, щоб власник працював-і на державу, а держава всіляко сприяла ефективній діяльності власника. Світовий і український досвід в останнє десятиліття показав, що зміна відносин власності не веде автоматично, навіть завдячуючи ринковим регуляторам, до серйозних успіхів. В умовах бідності, злиднів і економічного хаосу, що прийшов на зміну шоковій терапії і економічному колапсу, демократія не може процвітати.

Приватна власність може проявити себе як:

• трудова приватна власність;

• нетрудова приватна власність.

Трудова приватна власність — приватна власність, яка формується за рахунок власної праці і для власних потреб. Джерело — переважно фізична праця. За формою — дрібнотоварна. Приклад: продукти городництва, фермерства.

Нетрудова приватна власність — формується у результаті привласнення продуктів як своєї праці, так і чужої. Це тип власності, що виражає привласнення матеріальних і нематеріальних благ різними суб'єктами права власності без відповідних витрат праці на їх створення. Значний вплив на існування нетрудової власності має надбудова суспільства. Приклад: власник заводу, на якому працюють тисячі робітників, або власник великих кредитних ресурсів отримує дохід і від чужої праці. Причому дохід власника може бути більшим за сумарний дохід усіх працюючих.

Історичними формами приватної власності були:

• дрібнотоварна форма — власність особиста, індивідуальна. Вся продукція виробляється і споживається в межах особистих потреб та особистого господарства. Працівник і малорозвинені засоби виробництва об'єднані настільки, що економічні відносини відсутні.

• рабовласницька — господар володіє не лише землею і засобами виробництва, а й самим виробником (рабом). Власник міг не тільки продати, обміняти чи покарати свого раба, але й безкарно його знищити. Рабовласник має нетрудові доходи від експлуатації рабів. Ця форма власності підтримується жорстким примусом до праці (адміністративним, військовим, державним).

• феодальна — зберігається повна власність на землю і засоби виробництва, встановлюється неповна власність на кріпака, закріпаченого селянина. Кріпака ще можна продати або купити, але не вбити. Кріпак від своєї праці отримував певну частку продукту для утримання своєї сім'ї. Феодал (поміщик) отримував нетрудові доходи від експлуатації кріпаків. Примус праці був виключно адміністративним.

• приватнокапіталістична — передбачає приватну власність на землю і засоби виробництва. Робітничий клас — юридично вільний клас. Капіталіст не може ані продати, ані купити робітника. Примус до праці — економічний, робітник має трудові доходи. Власник безпосередньо реалізує право володіння, розпорядження, управління, використовуючи власність на свій ризик і відповідальність[5, c. 84-86].

Приватна власність мобілізує людські можливості, ініціативу, досвід, кваліфікацію, знання власника виробництва, щоб здійснити процес виробництва.

Приватна власність створює психологію економічної активності та підприємництва, сприяє розвитку ринкових відносин, підвищує зацікавленість у більш ефективному, ощадливому веденні господарства. Разом з тим, вона має суттєві недоліки, а саме: інколи те, що дістається одним, стає недоступним для інших. В результаті може статися, що внаслідок впровадження приватної власності окремі люди позбудуться того, що в інших є в надлишку.

Для запобігання такій ситуації навіть в умовах ринкової економіки держава прагне частину благ залишити в державній, муніципальній, громадській власності.

Серед країн з розвиненою ринковою економікою нема жодної з 100% приватною власністю.

Суспільна власність — засобами виробництва і результатами володіє (привласнює) більша частина суспільства.

Тобто, суспільну власність можна представити як власність народу в цілому і як власність окремих колективів. Реально ж у господарській практиці вона виступає у формах державної і колективної власності. Суспільна власність деперсоніфікована, тобто безособистісна. Всі члени суспільства володіють спільно, індивідуально ж — ніхто. Оскільки суспільна власність — це спільне володіння, то вона урівнює всіх стосовно засобів виробництва. Ніхто не має переважного права розпоряджатися ними, тим більше — управляти і привласнювати. А якщо це так, то жоден член суспільства не може примусити працювати на себе іншого.

Протягом тривалого історичного періоду приватна та суспільна власність розглядалися і в науці, і в політиці як антиподи. Саме це протягом всесвітньої історії ставало причиною найбільших пристрастей, революцій та переворотів. Це гальмувало розвиток суспільства, бо за мету ставилося досягнення крайнощів — досягнення рівності за рахунок повного усуспільнення власності.

Приватна і суспільна власність не виключають одна одну, а доповнюють. Одночасно існування цих двох форм власності урізноманітнює, збагачує економічне життя. Рівність усіх типів і форм власності, їхня конкуренція за більш ефективне функціонування — це історичний і стратегічний вибір сьогодні будь-якої країни.

Форма власності — це стійка система економічних відносин і господарських зв'язків, що зумовлює відповідний спосіб та механізм поєднання робітника із засобами виробництва.

Приватна власність включає наступні форми (рис. 1).

Одноосібна (індивідуальна) власність — це організаційно-правова форма підприємництва, за якою людина одноосібно володіє і управляє об'єктами індивідуальної власності.

Сімейна власність — це власність соціалізованої людини, а також спільна власність сім'ї та осіб, що ведуть певне господарство (селянське, фермерське).

На цій формі власності можуть, наприклад, будуватися фермерські господарства, невеликі магазини, майстерні тощо.

Основою створення в примноженні такої власності є праця громадян. Об'єктами приватної власності виступають матеріальні та духовні блага: земельні ділянки, житлові будинки, квартири, дачі, садові будинки, продуктивна і робоча худоба, засоби виробництва, вироблена продукція, транспортні засоби, грошові кошти, акції, цінні папери, результати інтелектуальної праці.

Партнерська власність — форма організації бізнесу, за якої на підставі договору декілька осіб спільно ведуть справу.

Корпоративна (акціонерна) власність — заснована на об'єднанні фінансових коштів (паях) підприємств, організацій і окремих осіб (акціонерів) шляхом випуску в обіг і продажу акцій.

Державна власність — це форма власності, за якої суб'єктом власності є держава чи її органи: Верховна Рада України, ради народних депутатів усіх рівнів і державні адміністрації адміністративно-територіальних одиниць.

У складі державної власності виділяють загальнодержавну (адміністративно-територіальної одиниці) і комунальну (муніципальну) власність. Об'єктами комунальної (муніципальної) власності є майно, що забезпечує діяльність відповідних рад і утворюваних ними органів, кошти місцевих бюджетів, державний житловий фонд, об'єкти комунального господарства; майно закладів народної освіти, культури, охорони здоров'я, торгівлі, побутового обслуговування, майно підприємств; місцеві енергетичні системи, транспорт, а також інше майно, необхідне для забезпечення. Суб'єктами комунальної (муніципальної) власності є адміністративно-територіальні одиниці в особі Рад народних депутатів різних рівнів.

Колективна власність — заснована на власності трудового колективу підприємства. На колективній формі власності засновуються орендні підприємства, колективні підприємства, кооперативи, акціонерні товариства, господарські об'єднання підприємств і організацій, громадські і релігійні організації. їх об'єкти власності належать колективу. Йому ж належить і дохід, одержаний у результаті тієї чи іншої діяльності.

Кооперативна власність — суспільна організація громадян, що добровільно об'єднуються на основі членства для спільного ведення економічної діяльності. Власність громадських організацій та релігійних об'єднань — створюється за рахунок власних коштів, пожертвувань громадян чи організацій або шляхом передачі державного майна в їх користування[8, c. 122-124].

2.Підприємство як головна ланка економіки. Види підприємств

Сьогодні в Україні, як і в інших країнах з перехідною економікою, відбувається формування нової соціально-економічної структури. Виникають та швидко утверджуються нові типи господарюючих суб'єктів.

Перехід до ринкової системи господарювання тісно пов'язаний з виникненням та поширенням самостійної ініціативної діяльності суб'єктів економічних відносин, спрямованої на виробництво продукції, надання послуг, з метою отримання прибутку. І це цілком виправдано, так як підприємництво є невід'ємною складовою економічної діяльності суспільства.

Незважаючи на певні розбіжності в тлумаченні змісту підприємництва, всі дослідники підкреслюють його винятково велике значення для економічного зростання. Наприклад, У. Ростоу, характеризуючи фактори економічного зростання, надавав особливого значення схильності людей до інновацій і матеріальних удосконалень, а також до споживання. Р. Арон пов'язував зростання з дією факторів, що виражають раціоналізацію, притаманну індустріальному суспільству, дух науковості, дух економічного розвитку, дух прогресу, дух раціоналізованого управління та демократії.

Діяльність суспільства, яка характеризує його розвиток, — це специфічний спосіб ставлення людини до дійсності. Економічна діяльність матеріальна, але її доповнює духовність, робота інтелекту та почуття. Будь-яке економічне ставлення персоніфіковане, тобто здійснене в людях, зайнятих у будь-якій економічній діяльності, і опредмечене, втілене в матеріальних та духовних результатах людської праці. У процесі господарювання люди змінюють світ, перетворюючи явища природи і суспільства в об'єкти своєї діяльності. Діяльність спонукається потребами, для задоволення потреб потрібні ресурси — виробничі, природні та інші, які є обмеженими, їх дефіцитність зумовлює граничність випуску кінцевого продукту.

Економіка кожного суспільства становить сукупність різних видів праці, результатом якої є створення матеріальних і нематеріальних благ та їх рух до споживачів. Ця праця здійснюється на основі взаємодії продуктивних сил та виробничих відносин, що характеризується їх взаємопроникненням і взаємовираженням. Підприємництво виступає як система економічних відносин з приводу здійснення найбільш ефективного поєднання факторів виробництва з метою максимізації прибутків, що історично виникли в процесі розвитку людства, суспільства. Воно представляє собою вільне господарювання в різноманітних галузях діяльності, що здійснюється з метою задоволення потреб в продукції, роботах, послугах та отриманні прибутку. В основі підприємницької діяльності лежать самостійність, самоуправління, висока особиста мотивація праці, ініціативність, значний ризик, що очікується.

Появі підприємства передує ділова активність окремих людей або груп людей, яка є основою для організації процесу виробництва із створення матеріальних та інших благ і сприяє добробуту кожного члена суспільства і держави загалом. В економічній діяльності ділову активність пов'язують з поняттям „підприємництво" і „бізнес". Підприємництво є однією з форм бізнесу[3, c. 314-316].

Бізнес — будь-який вид діяльності (навіть афера), що приносить особисту вигоду. Підприємництво і бізнес — поняття дуже близькі. Водночас, термін „підприємництво" вживається, коли хочуть підкреслити новаторський, творчий характер господарської діяльності.

Поряд із поняттями „підприємництво", „бізнес" часто застосовують термін „комерція", „комерційна діяльність".

Комерція — це торговельна діяльність, спрямована на прискорення реалізації продукції і одержання торговельного прибутку.

Основне завдання сучасної комерції — всебічне обслуговування безпосередньо виробництва.

Виробництво — це народне господарство країни, яке організаційно виступає як сукупність багатьох галузей, яких на сучасному етапі налічується понад 400.

Кожна галузь, виступаючи частиною народного господарства, складається з сукупності підприємств (завод, фабрика, фірма, кооператив, господарське товариство, майстерня, їдальня та подібні об'єкти, де щось виробляється або надаються певні послуги).

Підприємство (фірма) — самостійна ланка народного господарства, що здійснює діяльність по випуску продукції, наданню послуг, торгівлі з метою отримання прибутку. Правовий статус підприємства (фірми) в Україні регулюється Законами України „Про підприємництво", а також „Про підприємства в Україні", „Про господарські товариства".

Яким би видом діяльності не займалося підприємство, йому притаманні такі риси:

• на ньому зосереджено певну сукупність засобів виробництва та робочої сили. По-різному поєднуючи їх, кожне підприємство випускає певний вид продукції, тобто використовує свою технологію;

• займаючись виробництвом різноманітних товарів та послуг, підприємство здійснює свою економічну життєдіяльність. Економіка підприємства — це економіка держави в мініатюрі, яку ще називають мікроекономікою;

• на кожному підприємстві формується робочий колектив. Від його згуртованості, цілеспрямованості значною мірою залежить робота суб'єкта економіки. Ось чому такого значення надають кадрам на японських фірмах. Кожне підприємство повинно мати:

• самостійний баланс;

• розрахунковий та інші рахунки в установах банків;

• печатку зі своїм найменуванням, а промислове підприємство — також товарний знак[1, c. 208-210].

Підприємницький бізнес є нічим іншим, як організацією власного підприємства, фірми. Залежно від виду діяльності підприємство може бути промисловим, адвокатською конторою, фермерським господарством, банком, консалтинговою фірмою, торговельним закладом тощо.

Відповідно до форм власності, встановлених Законом України «Про власність», підприємства як організаційна структура господарства в Україні бувають таких видів:

Індивідуальне підприємство — засноване на приватній власності фізичної особи та виключно на її праці.

Сімейне підприємство — засноване на власності і праці громадян, що є членами однієї сім'ї, які проживають разом і ведуть спільно своє господарство.

Приватне підприємство — засноване на власності однієї людини з правом найму робочої сили.

Колективне підприємство — засноване на власності трудового колективу підприємства.

Державне комунальне підприємство — засноване на власності місцевих органів влади.

Державне підприємство — засноване на загальнодержавній власності.

Спільне підприємство — засноване на поєднанні майна різних власників, у тому числі із залученням іноземного капіталу.

Різноманітність форм власності призвела до формування різних організаційних форм підприємств. Такими формами є партнерство та корпорація.

Партнерство (товариство) — форма організації підприємства. Існують такі види товариств:

Повне товариство — об'єднання громадян та (або) юридичних осіб з метою здійснення спільної господарської діяльності на основі угоди (договору) між ними. Повне товариство не є юридичною особою, його члени зберігають повну самостійність, але несуть повну солідарну відповідальність за зобов'язаннями не тільки майном підприємства, а й своїм власним майном.

Ця форма застосовується там, де переважає частка інтелектуальної праці (брокерські, аудиторські, адвокатські фірми).

Товариство з обмеженою відповідальністю ґрунтується на відповідальності, яка обмежується тільки капіталом підприємства, і підприємець не відповідає своїм майном. Ця форма менш ризикова для підприємця і тому більш поширена.

Змішане товариство (командитне) — об'єднання кількох фізичних і (або) юридичних осіб для спільної діяльності на основі договору. Воно складається із дійсних членів (комплементарів), які несуть повну (необмежену) відповідальність за зобов'язаннями товариства, та членів-вкладників (командитистів), які відповідають за зобов'язаннями товариства тільки своїми внесками.

Корпорація (акціонерне товариство) — форма об'єднання капіталів учасників акціонерного товариства (AT). Вона засвідчує внесення капіталу у формі акцій і дає право акціонеру на отримання доходу та участь в управлінні товариством. Акціонерні товариства бувають закритого (ЗАТ) та відкритого типу (ВАТ). Різниця між ними в тому, що перші не випускають акцій, або випускають їх без права вільної купівлі-продажу, а другі (ВАТ) — випускають акції, які вільно купуються та продаються.

Акціонерне товариство формується шляхом злиття капіталів його засновників, а також випуску цінних паперів (акцій, облігацій) та їх продажу.

Перші акціонерні компанії виникли ще в XVII ст. З початку XIX ст. ця форма бізнесу почала розвиватися дуже швидкими темпами. У розвинених країнах більшість фірм існують у формі акціонерних товариств. В Україні перша акціонерна компанія виникла у 1988 р[6, c. 267-269].

3. Ринок цінних паперів. Фондова біржа

У ринковій економіці переважна більшість матеріально-речових процесів супроводжується рухом фінансових ресурсів. У цьому зв'язку складається розгалужена система фінансових регуляторів виробництва, обміну та розподілу матеріальних благ. У подальшому вони складають ще більш складну систему економічного механізму суспільства. Серед останніх знаходяться інструментарій і засоби ринку цінних паперів. За своєю суттю він є своєрідним "чорним ящиком" механізму функціонування ринку, де нагромаджується і переробляється найрізноманітніша економічна інформація. Остання і подає сигнали виробникам до певних дій у виробництві та обміні.

У механізмі саморозвитку ринкової економіки ринок цінних паперів є частиною ринку капіталів або фінансового ринку. Він перебуває у специфічному фінансовому блоці управління економікою, беручи участь у розподілі і перерозподілі фінансових ресурсів.

Дослідження найглибшої суті ринку цінних паперів потребує, перш за все, визначення його економічної категорії. Серед економістів не помічається навіть загальнонаукова платформа для такого визначення. Для розкриття суті ринку цінних паперів необхідно розглянути ті відносини, які на ньому існують, крізь призму відносин власності, що складаються на стадії їх реалізації. Оскільки цінні папери були породженням акціонерних товариств, з появою акціонерної форми власності процес розподілу прибутку здійснюється у два етапи, одним з яких є фондовий ринок. Отриманням прибутку власником акції вказує на те, що відбулася реалізація акціонерної власності. У цьому випадку власник акції вступив у відносини власності за допомогою ринку цінних паперів.

Реалізація акціонерної власності виявляється у дивіденді, отримання якого, минаючи фондовий ринок, неможливе. Тому можна зробити най-більш абстрактне припущення, що соціально-економічною основою ринку цінних паперів є акціонерна власність. Разом з тим фінансовий капітал виходить за межі своєї ролі як інструмент розподілу доходів тільки між власниками того чи іншого акціонерного товариства, в цінних паперах якого він виражений. Фінансовий капітал на фондовому ринку зіштовхується між собою у боротьбі за перерозподіл доходів, що створені діючими капіталами, які вони представляють. Узагальнюючи сказане відносно суті ринку цінних паперів як економічної категорії, ринок цінних паперів виражає економічні відносини, що виникають в процесі залучення коштів шляхом купівлі-продажу цінних паперів, а також розподілу і перерозподілу частини прибутку, що створюється функціонуючими капіталами, створеними завдяки емісії цінних паперів[4, c. 173-174].

В літературі часто зустрічаються терміни "ринок цінних паперів", "фондовий ринок", "ринок капіталу", однак їх закріплення на законодавчому рівні відсутнє. Єдине визначення, яке вдалось знайти, знаходиться в Концепції функціонування та розвитку фондового ринку України, схваленого спеціальною постановою Кабміну №277 від 29 квітня 1994 року. В ній говориться: "Ринок цінних паперів є багатофункціональною системою, яка сприяє акумулюванню капіталу для інвестицій у виробничу та соціальну сфери, структурній перебудові економіки, позитивній динаміці соціальної структури суспільства, підвищенню благоустрою громадян за рахунок володіння та вільного розпорядження цінними паперами, підготовленості населення до ринкових відносин". В даному визначені не зазначається, хто діє на ринку цінних паперів (суб'єкти), який характер відносин, в який вступають його учасники, і з якої причини (об'єкти) складаються відносини. Відповівши на ці питання, можна скласти чітку уяву про ринок цінних паперів.

В Концепції функціонування та розвитку фондового ринку України не сказано, який ринок цінних паперів держава хоче створити. Він може бути банківським, небанківським та змішаним, хоча в світі спостерігається тенденція до зниження ролі банків на цьому ринку. Виходячи з концепції, створення та розвиток фондового ринку України буде орієнтуватися на так званий "північноамериканський" зразок розвитку фондового ринку, який виключає активну роль банків в операціях з цінними паперами.

Для функціонування повноцінної інфраструктури ринку цінних паперів в Україні необхідна присутність: емітентів, зацікавлених у мобілізації вільних засобів; інвесторів, які мають вільні кошти та бажають вигідно їх розмістити; посередників, які забезпечують обмін зобов'язань (цінних паперів) емітентів на грошові засоби інвесторів. Безумовною умовою існування ринку є присутність державного органу, який регулює обіг цінних паперів та забезпечує необхідну нормативно-правову базу для його функціонування.

Однією з особливостей українського фондового ринку є те, що між його учасниками ще не встигли скластися стійкі відносини, які б дозволяли говорити про їх постійне відновлення. Для багатьох підприємств вихід на ринок цінних паперів закінчується першою ж емісією. Пов'язано це з тим, що керівники підприємств-емітентів часто незадоволені результатами продажу своїх акцій. Багато з них розглядають цей ринок замінником банківських кредитів, не задумуючись над тим, що акціонери стають співвласниками компанії та з їх думкою доведеться рахуватися. В подальшому керівництво буде обходитися без нових емісій.

Фондовий ринок України, що складається з великої кількості елементів-суб'єктів, ще багато в чому не сформований.

Як бачимо зі схеми 1, фондовий ринок є багатоаспектною своєрідною економічною системою, за допомогою якої функціонує ринкова система загалом. Він сприяє акумулюванню капіталу для інвестицій у виробничу сферу, структурній перебудові економіки, її реструктуризації, позитивній динаміці соціальної структури суспільства і підвищенню благоустрою кожної людини шляхом вільного розпорядження цінними паперами[7, c. 177-179].

4. Сутність і цілі економічної політики

Головне питання політики — це питання про владу. Не є виключенням з цього правила і економічна політика. Для неї найважливішим є питання про економічну владу та її використання для досягнення довгострокових та поточних цілей в економіці, реалізації певних економічних інтересів.

Незалежно від типу економічної системи головним суб'єктом економічної політики є держава. Тому економічна політика — це завжди державна економічна політика. Її цілі, механізми та інструменти найтісніше пов'язані із загальними функціями держави, характером держави, типом економічної системи, конкретним станом національної економіки, кон’юнктурою світового ринку, міжнародним становищем.

Певний тип державного устрою завжди невід'ємний від певного типу економічної системи. Вони взаємозалежні та коригують один з одним. Звідси, економічна політика, яку проводить держава, зазнає впливу як суто економічних факторів, так і політичних та ідеологічних. Проте в різних економічних системах вплив і значення цих факторів неоднакові. В ринковій економічній системі переважне значення мають економічні фактори, які впливають на економічну політику, в командно-адміністративній переважає вплив політичних та ідеологічних факторів. Однак незалежно від цього можна дати загальне визначення економічної політики як взаємопов'язаної системи довгострокових і поточних цілей економічного розвитку, що визначені державою, комплексу відповідних державних рішень (законів, постанов, інших нормативних актів) та заходів, спрямованих на досягнення цих цілей з використанням державної влади в сфері економіки.

Кінцеве призначення економічної політики держави — сприяти природному еволюційному економічному розвитку, запобігати зловживанням економічною владою з боку окремих осіб, груп, підприємств, а також кризовим явищам, підтримувати господарський порядок.

Залежно від конкретних обставин цілі економічної політики можуть і повинні змінюватись, гнучко реагувати на фактичний стан економіки, її проблеми та протиріччя. Можна сформулювати кілька загальних бажаних цілей економічної політики в ринковій економічній системі.

Економічна політика має реагувати на кон'юнктурні коливання. В умовах, коли ринкова економіка розвивається циклічно, відображаючи зміни в попиті і пропозиції, важливим загальним завданням економічної політики є завчасна (своєчасна) реакція на можливі зміни економічної кон'юнктури, стану національного і світового ринків. В умовах, коли економіка зростає, економічна політика повинна запобігати можливому підвищенню "економічної температури", тобто проводити заходи, сутність яких протилежна економічному зростанню. І навпаки, коли з'ясовується близьке економічне "гальмування", економічна політика "включає" стимулюючі заходи щодо інвестицій та ділової активності в цілому.

Одночасно досягти всі основні цілі економічної політики практично неможливо. Тому економічна політика завжди постає перед проблемою вибору пріоритетів. Цей вибір зумовлюється впливом багатьох внутрішніх і зовнішніх факторів, орієнтацією економічної політики На певні економічні доктрини та теорії, економічні інтереси певних соціально-економічних груп населення. Заздалегідь дуже важко визначити, чи буде" вибір пріоритетів ефективним з точки зору кінцевих результатів того чи іншого варіанта економічної політики. На. це запитання відповідає практика. Проте певне об'єктивне співвідношення між реальною економічною ситуацією, загальним станом Економіки і пріоритетами економічної політики завжди існує. Серед фундаментальних загальнонаціональних критеріїв цього вибору можна назвати критерії економічної ефективності (раціональності) і відповідності пріоритетів національно-державним економічним інтересам, а також необхідності загальноекономічної рівноваги[2, c. 116-118].

Список використаної літератури

1. Дзюбик С. Основи економічної теорії : Навчальний посібник/ Степан Дзюбик, Ольга Ривак,. -К.: Знання , 2006. -481 с.

2. Крупка М. Основи економічної теорії : Підручник/ Михайло Крупка, Петро Островерх, Сергій Реверчук,; Львівський нац. ун-т ім. І.Франка. -К.: Атіка, 2001. -343 с.

3. Основи економічної теорії : Політекономічний аспект: Підручник / Відповідальний ред. Г.Н. Климко, . -5-те вид. виправлене. -К.: Знання-Прес, 2004. -614 с.

4. Основи економічної теорії : Підручник/ Ред. В.А. Предборський; М-во внутрішніх справ України, Нац. акад. внутрішніх справ України,. -К.: Кондор, 2002. -621 с.

5. Основи економічної теорії : Підручник/ В. Г. Федоренко, Ю. М. Ніколенко, О. М. Діденко и др.; За наук. ред. В. Г. Федоренка; М-во освіти і науки України. -К.: Алерта, 2005. -510 с.

6. Основи економічної теорії : Підручник/ О. О. Мамалуй, О. А. Гриценко, Л. В. Гриценко та ін., За заг. ред. О. О. Мамалуя; М-во освіти і науки України. -К.: Юрінком Інтер, 2003. -478 с.

7. Рудавка С. І. Основи економічної теорії : Навчальний посібник/ С. І. Рудавка, Л. Б. Ольшевський; За ред. С. І. Рудавки. -3-є вид. перероб. і доп.. -Вінниця: Тезис, 2003. -340 с.

8. Уразов А. Основи економічної теорії : Навчальний посібник/ Анатолій Уразов, Петро Маслак, Ірина Саух,; Міжрегіон. академія управління персоналом, Житомирський ін-т МАУП . -К.: МАУП, 2005. -323 с.