referat-ok.com.ua

Для тих хто прагне знань!

Влада як соціальний феномен

Вступ.

1. Поняття, сутність і різновиди влади.

2. Основні функції влади.

3. Проблеми розподілу влади: історичний аспект і сучасний стан в Україні.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Будь-яка система має системоутворюючий компонент. Для політичної системи ним є політична влада. Вона інтегрує всі елементи системи, навколо неї точиться політична боротьба, вона — джерело соціального управління, яке, в свою чергу, є засобом здійснення влади. Отже, влада є необхідним регулятором життєдіяльності суспільства, його розвитку та єдності.

Категорія "влада" має декілька споріднених понять — панування, вплив і авторитет. Саме ці поняття найбільш часто зустрічаються при визначенні влади. Владу пов’язують з пануванням, під яким розуміють примусове насильство, наказ. Хоча влада не може бути зведена до примусу, вона включає в себе директивний момент — нав’язування своєї волі у формі наказу, що супроводжується загрозою покарання. Він присутній у владі як узагальнюючий символ (можливість застосувати пряме насильство, покарання) і як реальна влада щодо тих, хто порушив закони, крім панування, влада може виступати у формі впливу і авторитету та не застосовувати насильства.

Влада – організована і регулятивно-контролююча основа політики, одне з важливіших і найстародавніших політичних знань управління суспільством, культурною діяльністю, конкретним життям людини. Влада безперечно засіб здійснення політики. Влада має універсальну властивість: загальність – функціонування в усіх сферах суспільних відносин і політичних процесах, здатність проникати в усі види діяльності, зв‘язувати людей, суспільні соціальні верстви і групи і протиставляти їх, має і єдиний принцип діяльності – командування в різних його формах (розпорядження, наказ, переконання та ін.). Влада є скрізь, де є стійкі об‘єднання людей: в сім‘ї, виробничих колективах, різноманітних організаціях і установах, в усій державі.

1. Поняття, сутність і різновиди влади

Політична влада — здатність і можливість здійснювати визначальний вплив на діяльність, поведінку людей та їх об´єднань за допомогою волі, авторитету, права, насильства; організаційно-управлінський та регулятивно-контрольний механізм здійснення політики.

Більшість вчених вважає, що джерелом влади є політичне панування, яке постає як панування інтересу, має багато форм, основною з яких влада. У політичній практиці інколи помилково тлумачать навпаки, що влада — джерело панування. Автори таких тлумачень не враховують, що для завоювання влади необхідно спершу стати реальною політичною панівною силою і завоювати владу, а далі — закріпити своє панування.

Поняття “політична влада” ширше від поняття “державна влада”:

— По-перше, політична влада виникла раніше від державної, ще в додержавну добу.

— По-друге, не кожна політична влада є владою державною (наприклад, влада партій, рухів, громадських організацій), хоча будь-яка державна влада — завжди політична.

— По-третє, державна влада специфічна: тільки вона володіє монополією на примус, правом видавати закони тощо. Проте, окрім примусу, вона послуговується іншими засобами впливу: переконанням, ідеологічними, економічними чинниками тощо.

Державна влада — вища форма політичної влади, що спирається на спеціальний управлінсько-владний апараті володіє монопольним правом на видання законів, інших розпоряджень і актів, обов’язкових для всього населення.

Державна влада функціонує за політико-тeриторіальним принципом. Це означає, що вона не визнає ніяких родових відмінностей, а закріплює населення за певною географічною територією і перетворює його у своїх підданих (монархія) або у своїх громадян (республіка). Державна влада — суверенна, тобто верховна, самостійна, повна і неподільна в межах державних кордонів та незалежна і рівноправна в зовнішніх зносинах.

Загалом проблема теоретичного аналізу політичної влади полягає у з´ясуванні трьох питань:

· сутність влади (кому вона служить?);

· зміст влади (у чиїх руках перебуває?);

· форма влади (як вона організована, якими є апарат і методи її здійснення).

Багатозначність влади проявляється й у іншому аспекті: влада може виступати як соціальна, тобто бути присутньою у відносинах між великими соціальними групами, і як міжособова (у стосунках між друзями, між подружжям тощо). Соціальна влада проявляється в політичній і неполітичній формах. Політична влада взаємопов´язана з іншими видами соціальної влади, причому всі вони можуть бути використані в політичних цілях. Інші види соціальної влади виділяються залежно від сфери поширення і методів володарювання.

Економічна влада означає контроль над ресурсами, що мають вартісне вираження власністю, над матеріальними цінностями.

Адміністративно-примусова (політична влада у вузькому значенні) передбачає опір на силові ресурси і означає контроль за людьми за допомогою застосування або загрози застосування фізичної сили.

Духовно-інформаційна — культурна, релігійна, влада ЗМІ. Особливого значення у сучасному суспільстві набули ЗМІ, оскільки виступають основним каналом впливу на масову аудиторію. О.Тоффлер визначив владу ЗМІ в сучасному суспільстві таким чином: вона дозволяє досягти поставленої мети, мінімально витрачаючи ресурси влади, дозволяє перетворити супротивників у союзників.

Зростання ролі ЗМІ, особливо телебачення і Інтернету, ставить цілий ряд проблем. З одного боку, підвищується ступінь інформованості людей, що дозволяє розширити їх участь у політичному житті, а різноманітність джерел інформації забезпечує індивіду свободу вибору з потоку політичної інформації. Але, з іншого боку, зберігається проблема довір´я до ЗМІ. Нарешті крупні медіа зливаються з іншою владою — економікою і виступають провідником впливу останньої на владу політичну. Громадськість України сьогодні ставить запитання: "Чи панують політики над ЗМІ, чи ЗМІ над політиками?". Дійсно, спілкування політиків з громадянами відбувається через ЗМІ. Саме вони створюють "віртуальний" образ політика, який повинен сприйматися масами як реальний. ЗМІ впливають на формування переваг електорату. Один популярний журналіст може замінити величезну кількість партійних агітаторів. ЗМІ склали на сьогодні серйозну конкуренцію політичним партіям у здійсненні функції мобілізації виборців на підтримку кандидатів, що претендують на прихід у владні структурі.

Специфіка політичної влади пов´язана із здатністю індивідів, груп і їх організацій реалізувати свої інтереси і волю за допомогою засобів політико-державного управління і контролю. Політична влада поділяється на державну і суспільну, носіями якої є партії, суспільні рухи, ЗМІ.

До інших проявів специфіки політичної влади можна віднести такі:

· на відміну від міжособистісної, політична влада присутня у відносинах між великими соціальними групами, державами, співтовариствами, суспільними організаціями;

· політична влада передбачає необхідність організаційних процедур для вираження інтересів спільної у політичній сфері, інституціональну оформленість (вираження політичного інтересу через партію, державу та інші інститути);

· можливість використання найрізноманітніших ресурсів (економічних, примусових, інформаційних тощо);

· поєднання відкритих і тіньових центрів влади, що діють приховано, поза сферою суспільного контролю;

· моноцентричність, тобто наявність єдиного центру прийняття рішень (на відміну від влади економічної, яка в умовах ринку передбачає плюралізм суб´єктів влади);

· ієрархічність відносин влади;

· делегування (передача) частини владних повноважень від одного суб´єкта іншому, який бере на себе відповідальність за їх виконання (модель: центральна влада — місцева влада);

· ідеологічність.

Спеціальне призначення політичної влади неоднозначне, що проявляється в її здатності виступати фактором як інтеграції, так і дезінтеграції суспільства. В першому випадку за допомогою влади підтримується суспільний порядок, вирішуються конфліктні ситуації, у другому — забезпечується панування одних соціальних груп над іншими.

2. Основні функції влади

Встановлення влади у будь-якій формі впливає на формування і функціонування елементів усієї політичної системи суспільства, діяльність її як цілісності. Вплив влади на стабільність життєдіяльності політичної системи здійснюється у процесі владарювання. У структурі політичної системи як елемент її влада виконує свої функції щодо всієї системи. До них належать:

Інтегративна функція. Влада прагне інтегрувати всі соціально-політичні сили, прогресивні політичні. ідеологічні, інтелектуальні ресурси суспільства, підкоряючи їх політичним, суспільно значущим, історично визначеним цілям. На основі прогресивної політичної культури вона намагається перемогти конфронтації, уникати конфліктів, спрямовувати політичний хід подій як цілісний.

Регулятивна функція. Влада виявляє і спрямовує політичну волю мас на створення політичних механізмів регулювання життєдіяльності суспільства, підтримує вольовими методами функціонування цих механізмів. Вона володіє таким інструментом, як право, а також системою політичних норм. Правотворча, політико-нормотворча діяльність — важливий чинник регулятивного впливу влади.

Функція мотивації політичної життєдіяльності суспільства. Влада формує мотиви політичної діяльності, підпорядковує їм як загальнозначущим інші мотиви відповідно до політичних інтересів суб’єктів владарювання, їхніх політико-організаційних структур.

Мотивацію політичної поведінки, політичної дії влада здійснює, виходячи з політичних цілей і політичних можливостей досягнення їх.

Об’єднувальна функція. Влада об’єднує все політичне в єдину систему — політичну систему суспільства. Вона юридично забезпечує всім політичним і громадським об’єднанням участь у формування і функціонуванні органів влади, правовим чином підтримує політичні відносини між ними, формує певний тип політичної культури, усуваючи можливу конфронтаційність. Таким чином вона консолідує навколо усталеної системи влади всі соціальні спільноти, втілюючи в собі їхні інтереси і потреби. Нездатність влади об’єднати соціальні структури та їхні організації призводить до її деформації, поразки.

Стабілізаційна функція. Влада спрямована на стійкий розвиток політичної системи. всіх її структур, усього громадянського суспільства. Стабільність політичної системи забезпечується стійкістю самої влади, її здатністю до саморозвитку, самовдосконалення, демократичного перетворення. Стабільність влади означає: зміцнення і розвиток правової основи функціонування політичної системи суспільства як гаранта її демократичного розвитку; постійне демократичне оновлення політичного життя суспільства, розвиток демократичних політичних структур; вільний розвиток усіх елементів політичної системи на основі стабільної визначеності влади і еволюції її розвитку; захист політичних прав і свобод громадян.

Влада може відігравати роль дестабілізатора функціонування політичної системи суспільства, його політичного життя. Це відбувається за умови, коли стара влада втрачає можливість управління країною і її накази не діють на тих, ким раніше вона керувала, або коли нова влада ще не повністю склалась, не має підтримки з боку більшості населення, їхніх організаційних структур. а її накази не мають сили закону. В ситуації нестабільності у суспільстві і нестабільності у функціонування політичної його системи добре організована політична сила може захопити владу.

Отже, функціонування влади у політичні системі є чинником і умовою її саморозвитку і розвитку всіх інших елементів політичної системи. Влада пов’язує в єдину систему всі політичні структури. Виступаючи в демократично організованому суспільстві як законодавча, виконавча, судова, влада є гарантом політичного розвитку, ефективності політики в життєдіяльності всього суспільства.

3. Проблеми розподілу влади: історичний аспект і сучасний стан в Україні

У сучасних умовах суспільно-політичного розвитку кризи легітимності спричинені нездатністю органів влади здійснювати свої функції, нелегітимних формами насилля над людьми, неспроможністю уряду адаптуватися до динамічної зміни умов суспільного розвитку, руйнуванням конституційного порядку, розривом між конституційними нормами та практикою їхнього втілення, відсутністю серйозних структурних змін.

Сучасний російський політолог Олександр Соловйов, узагальнивши теоретичний і практичний досвід, запропонував такі шляхи і засоби виходу з кризових ситуацій:

— підтримка постійних контактів з населенням;

— проведення роз´яснювальної роботи щодо своїх цілей;

— посилення ролі правових методів досягнення цілей та постійного оновлення законодавства;

— врівноваженість гілок влади;

— виконання правил політичної гри без ущемлення інтересів сил, які беруть у ній участь;

— організація контролю з боку організованої громадськості за різними рівнями державної влади;

— зміцнення демократичних цінностей у суспільстві;

— подолання правового нігілізму населення тощо. Домінуючим принципом механізму функціонування державної влади є принцип її поділу. Основоположниками теорії поділу влади вважають англійського філософа Д. Локка і французького просвітителя, правника, філософа Ш. Монтеск´є, хоча цю ідею висловлював ще давньогрецький історик Полібій. За цією теорією, для правильного та ефективного функціонування держави мають існувати незалежні одна від одної законодавча, виконавча та судова влади. Це створює систему «стримувань і противаг» проти посилення однієї гілки влади, зосередження влади в одному центрі, зловживання нею сприяє продуманості, зваженості, балансу в прийнятті рішень, а відтак і дієвості політичного керівництва та управління. Відповідно формується особливий механізм забезпечення свободи і незалежності окремого індивідуума, його захисту.

Носієм законодавчої влади, як відомо, є вищий представницький державний орган — парламент; виконавчу владу здійснюють — президент, уряд, міністерства і відомства, державно-адміністративні установи; судову владу — незалежні суди, підпорядковані тільки закону.

Уперше така система влади була законодавчо закріплена в Конституції США (1787). Зафіксована вона була і в Конституції Української козацької республіки в 1710 р. (Конституція гетьмана П. Орлика). Принцип поділу влади вже закріплений у більшості конституцій країн світу. Утвердився він і в Україні.

Нині говорять і про владу засобів масової інформації, називаючи її «четвертою владою», а також про «владу» громадської думки тощо. Французький соціолог Р. Арон вважає, що влада не є глобальним, неподільним монолітом, вона розпорошена серед численних суб´єктів, інституцій. Однак практика знає політичні системи, які функціонують в умовах єдності влади. У цих системах влада (переважно виконавча) зосереджена в одних руках (політичної партії, воєнної еліти тощо) і підпорядковує собі всі інші гілки, які діють формально. Це можливо за тоталітарних або жорстких авторитарних режимів (фашистські, напівфашистські, воєнні диктатури, абсолютні деспотичні монархії тощо).

Існує суспільно-політична течія, яка заперечує будь-яку форму політичної, економічної і духовної влади, — анархізм. Він не визнає державу як форму організації суспільства, обстоює нічим не обмежену свободу людини як самоціль.

Такі ідеї відомі ще в політичній думці давнього світу. Першим вдався до аналізу політичних та економічних форм анархізму наприкінці XVIII ст. англійський письменник Вільям Годвін. Як суспільно-політична течія анархізм формувався в 40—70-х роках XIX ст. у країнах Західної Європи. Провідні його теоретики П.-Ж. Прудон, М. Штірнер, М. Бакунін, П. Кропоткін.

Невизнання анархізмом політичної влади як важливого і необхідного інституту суспільного життя неминуче призводить до заперечення влади загалом і демократичних форм її реалізації, зокрема. Однак анархізм спродукував і деякі актуальні навіть для сьогодення ідеї, заперечуючи деспотизм, культ одноосібного правління, пригнічення особистості, обстоюючи ідеал взаємодопомоги й солідарності людей, регулюючі можливості самоорганізації і саморегуляції тощо.

Поширеним є й інше тлумачення розподілу влади, за яким гілки влади мають тісно співробітничати і навіть переплітатися. Таке розуміння відповідає природі парламентарних форм правління. Понад те, у країнах з такими формами правління поняття розподілу влади піддається коригуванню або навіть заперечується. Багато теоретиків не вважають за необхідне жорсткий розподіл влади. Вони посилаються на притаманне практиці цих країн явище часткове злиття або часткове розподілення функцій органів законодавчої й виконавчої влади, яке призводить до так званого змішування влади.

Як наслідок, конституційна практика встановлює положення, яке іноді називають частковим злиттям персоналу: членами уряду можуть бути тільки депутати парламенту. Інакше кажучи, одна і та сама особа бере участь у реалізації як законодавчої, так і виконавчої влади. Це передбачається конституціями переважної більшості країн з парламентарними (парламентарно-монархічною і парламентарно-республіканською) формами правління, а також зі змішаною республіканською формою. Таке положення аж ніяк не відповідає вимогам жорсткого розподілу влади, які, навпаки, передбачають неприпустимість поєднання депутатського мандата і членства в уряді.

Реалії державно-політичного життя цілої низки країн з парламентарними формами правління спричинили намагання відійти в конституційній теорії від самих ідей розподілу влади і призвели до фактичної відмови від відповідної термінології. Прихильники таких ідей визнають концепції дифузії, розпорошення державної влади.

Згідно з оцінками авторів цих концепцій, владні повноваження здійснюються багатьма і різними органами та посадовими особами, між якими далеко не завжди можна провести чітку грань за функціональними ознаками. І чим більше органів здійснюють ці повноваження, тим меншою є ймовірність монополізації влади та вужчими є можливості для свавільного правління.

На думку прибічників таких концепцій, кожний з державних органів має забезпечувати взаємні стримування і противаги. При цьому зміст стримувань і противаг трактується не традиційно. До них звичайно відносять колегіальний характер уряду, двопалатність парламенту, порядок взаємовідносин між урядовою партією і опозицією, баланс між органами центрального і місцевого самоврядування тощо. Таке трактування стримувань і противаг пояснюється тим, що вони вже давно розглядаються не тільки з позицій необхідності запобігання надмірній концентрації державної влади і збалансування її вищих ланок, а й забезпечення стабільності та сталості у функціонуванні всіх найголовніших державних інститутів та політичної системи загалом.

На відміну від теорії "розподілу влади демократичних країн, у тоталітарних суспільствах цей принцип школи не визнавався навіть концептуально. Наприклад, В.І. Ленін вказував, що радянська система не визнає буржуазного поділу влади і виходить з єдності законодавчої та виконавчої діяльності при верховенстві Рад. "Зливаючи ту чи іншу владу, — писав Ленін, — Ради наближають державний апарат до трудящих мас…" . Ще донедавна на території СРСР та ,и в інших країнах соціалістичного табору, де при владі були комуністичні партії, мало в кого виникав сумнів у ненормальності ситуації, коли вся повнота влади в державі належала єдиному органові, причому, здебільшого, він не мав будь-якої конституційної легітимності, оскільки був найвищим партійним статутним органом. Багато хто й досі пам'ятає, як у Радянському Союзі найважливішими постановами, що регулювали життя в країні, були спільні постанови Пленуму ЦК КПРС та Ради Міністрів СРСР. Це стосувалось і України, хоча за Конституцією УРСР вища державна влада належала зовсім іншому органові — Верховній Раді Української РСР. Фактично ж владу здійснювала КПРС на підставі ст. 6 Конституції, яка проголосила її ядром політичної системи, державних і громадських організацій19. Навіть у період перебудови кінця — 80-х років структура вищої влади СРСР у цьому аспекті залишалася незмінною. Створений квазіпредставницький орган — з'їзд народник депутатів СРСР — був вищим державним органом (законодавчим, розпорядчим і контрольним одночасно), який міг розглянути і ухвалити рішення з будь-якого питання. Всі інші державні органи (президент, уряд, суди) формувалися ним і були йому підзвітні. За всю історію Радянського Союзу в ньому ніколи не було органу конституційної юрисдикції. Місцеві ради вважалися органами державної влади на місцях, тобто місцеве самоврядування як таке було відсутнє. Усе це свідчило про не сприйняття розподілу або сегментації (розпорошення по горизонталі та вертикалі) публічної влади навіть у формально-правовому розумінні.

Як бачимо, конституційне закріплення концентрації влади в одному органі, при засиллі однієї політичної партії, веде до повного підпорядкування всієї влади в країні владі партійній. А це прямий шлях до встановлення партійної диктатури.

Хоча принцип розподілу державної влади був проголошений в Україні ще в 1990 р. у Декларації про державний суверенітет, реальне розмежування всіх гілок влади знайшло втілення лише в Конституції України, прийнятій в 1996 році. Вона не тільки сформулювала поділ влади як один із принципів конституційного ладу держави (ст. 6), а й закріпила його через перерозподіл повноважень між вищими владними інституціями. Це зроблено двома способами:

1. наділення гілок влади самостійними повноваженнями;

2. створення системи стримувань і противаг між суб'єктами владних відносин (Верховною Радою, Президентом, Кабінетом Міністрів і Конституційним Судом).

Значення сегментації публічної влади для українського суспільства виражається в таких и завданнях:

1. Необхідність створення механізму стримувань і противаг для недопущення узурпації влади чи зловживання нею.

2. Утворення механізму співробітництва і взаємодії вищих органів влади на основі принципів їх взаємозв'язку та спеціалізації.

3. Обмеження (лімітування) державної влади як такої для становлення інститутів громадянського суспільства.

4. Відокремлення місцевого самоврядування від системи державних органів, сприяння його становленню та розвитку.

Розподіл влади — це не тільки юридичний і організаційний, але и соціально-політичний принцип, який дозволяє гармонійно поєднати такі аспекти соціального життя, як влада і свобода, закон і право, держава і суспільство під кутом зору самоцінності людини та забезпечити і гарантувати належність влади народу. Оцінюючи двохсотлітню дію системи розподілу влади, американські автори констатували: "Незважаючи на те, що ця система стала причиною певної неефективності центрального уряду, вона була колосально успішною в досягненні мети, поставлено" творцями конституції, — уникнення тиранії.

Виходячи з вищенаведеного, спробуємо проаналізувати, наскільки нова конституційна модель розподілу влади в Україні відповідає потребам суспільства и держави, дотримуючись при цьому таких засад:

— влада не повинна концентруватися в одному органі, тобто має бути розмежована (розподілена);

— розмежування виражається в розподілі компетенції, взаємному контролі у виробленні системи стримувань і противаг, збалансованості, рівновазі через процес у ладнання та погодження.

Сформований Конституцією механізм стримувань і противаг містить характерні ознаки президентсько-парламентської (змішаної) республіки, що передбачає переважання жорсткої моделі розподілу влади. На практиці така модель розподілу влади, по суті, спричиняє конкуренцію вищих органів держави, насамперед органів законодавчої та виконавчої влади. Особливістю практичної реалізації ідеї жорсткого розподілу влади з чіткою системою стримувань і противаг е доповнення у вигляді структури взаємодії та взаємообмежень вищих органів держави, а звідси — трьох розподілених влад. Тобто, розподіл влади — це не застиглий стан відокремлених структур, а працюючий, дійовий механізм, який досягає певного рівня єдності у складному процесі погодження і спеціальних правових процедур (передбачених, зокрема, і на випадок конфлікту та екстремального стану в суспільстві).

У цьому зв'язку нагадаємо запропонований ще Ж..Ж.. Руссо принцип трактування розподіленої, влади як особливі прояви єдиної державної влади, заснованої на суверенітеті народу, тобто тут "розподіл влади" набуває специфічного, функціонально-організаційного характеру. А Монтеск'є говорив не стільки про змістовий поділ самої влади, скільки про:

1) політичний поділ праці у керівництві державою;

2) розподіл владних повноважень між різними соціальними верствами. Державна влада як здатність держави приймати обов'язкові рішення та домагатись їх виконання — явище цілісне, що інтегрує в собі прояви політичної волі народу як єдиного джерела (суверена) влади в державі.

У такому розумінні "розподіл влади" є звичайним дійовим поділом праці в державному механізмі з метою спрощення виконання державних функцій та ефективного контролю. Розподіляється не сама влада, а механізм її здійснення. Він структурується за функціональною та інституційною ознаками. Перша означає виділення основних функціональних видів державної діяльності законотворення, виконавчо-розпорядчої діяльності і правосуддя. Друга втілює організаційний устрій держави як сукупність різних державних органів (законодавчих, виконавчих, судових), наділених державно-владними повноваженнями (компетенцією). Тобто державна влада за своєю суттю єдина, а принцип "розподілу влади" є лише теоретичною доктриною, на основі якої здійснюється функціонування державного механізму. Як зазначав М.Драгоманов, розподіл влад — це насправді не що інше, як поділ пращ між органами державної влади. Але при цьому обов'язковою є одна умова: влада не може зосереджуватися в руках однієї особи або органу, інакше стануть неможливими взаємоконтроль, стримування, противага і, як наслідок, — розподіл влади і правова держава.

Державна влада здійснюється через органи влади, державно-владні повноваження яких розподілені таким чином, що вони е самостійними у реалізації своєї компетенції у встановлених конституційних межах. Тому закономірним є виділення в Конституції не окремих гілок влади, а їх конкретних суб'єктів — державних органів та їх систем. Верховна Рада (законодавча гілка влади) приймає закони і контролює їх до держання; Кабінет Міністрів, міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, місцеві державні адміністрації (виконавча гілка влади) організовують (у широкому розумінні виконання законів, у тому числі и шляхом видання підзаконних актів; діюча в країні система судових органів на чолі з Верховним Судом (судова гілка влади) — здійснює правосуддя; Конституційний Суд — єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні. При цьому слід врахувати, що класичний поділ на три гілки влади не охоплює всіх існуючих видів державних органів. Наприклад, прокуратура, яку неможливо віднести до якогось конкретного виду влади, чи глава держави, який посідає особливе місце в системі державної влади. Причому обсяг повноважень президента прямо залежить від існуючої форми правління: у президентських республіках він значно більший, ніж у парламентських. Можна сказати, що постать Президента в системі державної влади України має певний інтегруючий (об'єднуючий) характер щодо гілок влади з огляду на правовий статус — він не входить до жодної з них. На цьому наголошують і автори Коментарю до Конституції України, підготовленого інститутом законодавства Верховної Ради: "статус Президента України, як він визначений в цій статті Конституції (ст. 102), дає підставу вважати його втіленням (уособленням) держави і державної влади в цілому, а не якоїсь її окремої гілки, що зумовлене колом повноважень, його роллю та місцем у політичному житті суспільства". Наприклад, така інтегруюча функція президента щодо гілок влади закріплена у російській Конституції: президент "забезпечує узгодження функціонування і взаємодію органів державної влади" (ст. 80). У проекті нової Конституції України також передбачалося таке положення, однак до остаточного варіанту Основного Закону воно не вийшло.

Разом з тим сутність виконавчої влади пояснює органічну поєднаність статусу президента з функціями і повноваженнями цієї гілки влади. Саме тому в президентських республіках президент очолює виконавчу владу. В науковій літературі главу держави розглядають як носія саме виконавчої влади і найвищого представника держави у міжнародних відносинах.

Як бачимо, президент має безпосереднє відношення до виконавчої влади за будь-якої форми державного правління. А конкретний правовий статус глави держави щодо цієї гілки влади залежить від особливостей державно-політичного розвитку країни, стану функціонування владних структур, інституту президентства, культури суспільства тощо.

Введення поста Президента в Україні було зумовлене об'єктивними потребами прохідного періоду, прагненням посилити вплив держави, її інституції на процеси соціально-економічних та державно-правових перетворень і з метою зміцнення виконавчої гілки влади.

Висновки

Отже, політична влада, її механізм повинні:

1) забезпечити законні права громадян, їх конституційні свободи;

2) утверджувати право як стрижень суспільних відносин і самим вміти підкорятися праву;

3) виконувати функції розбудови держави (господарські, культурні, соціальні та ін.).

Поняття влади взагалі, поняття політичної влади зокрема, пояснюється по-різному, буденно, побутово і науково. Буденно, в повсякденному житті говоримо про владу батьків над дітьми, про владу над людиною сил природи, під пануванням яких перебуває поки не зуміє підкорити їх, про владу держави над громадянами та ін. Це найрізноманітніші поняття влади, що часто між собою мають мало спільного. Слово влада в буденному вживанні визначається і як суспільні відносини і установи (дійсну владу в місті має міська Рада та ін.). Тому-то, влада стає особливим видом суспільних відносин – відносин влади, їм властиві цілеспрямований вплив суб‘єкта влади або виконавця владних функцій на об‘єкт влади, причому владний вплив є тільки тоді, коли об‘єкт і суб‘єкт влади перебувають у відносинах панування і підкорення. Джерело будь-якої влади – реальне панування однієї частини явища над іншою. Саме ж поняття влада – стародавньогрецьке – органічно зв‘язано з поняттям володіння майном. Влада означає один з атрибутів приватної власності. Поняття влада надто широке, полісемантичне, має багато відтінків і нюансів, звідси і можливість розглядати різні функції політичної влади.

Список використаної літератури

1. Гелей С. Політологія: Навчальний посібник/ Степан Гелей, Степан Рутар. — 5-є вид., перероб. і доп.. — К.: Знання , 2004. — 645 с.

2. Дробінка І. Г. Політологія: Навчальний посібник/ І. Г. Дробінка, Т. М. Кришталь, Ю. В. Підгорецький; Мін-во освіти і науки України. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 289 с.

3. Іщенко М. Політологія: Навч. посібник для студ. вищих навч. закл. / Черкаський національний ун-т ім. Богдана Хмельницького. — Черкаси : Видавництво ЧНУ, 2004. — 387с.

4. Кирилюк Ф. Політологія Нової доби: Посібник для студ. вищ. навч. закл./ Федір Кирилюк,. — К.: Академія, 2003. — 303 с.

5. Кузь О. Політологія: Навч. посібник / Харківський національний економічний ун-т. — Х. : ХНЕУ, 2004. — 340с.

6. Обушний М. Політологія: Довідник/ Микола Обушний, Анатолій Коваленко, Олег Ткач; За ред. Ми-коли Обушного; КНУ ім. Т. Г.Шевченка. — К.: Довіра, 2004. — 599 с.

7. Політологія: Навчальний посібник/ Валентина Штанько, Наталія Чорна, Тетяна Авксентьєва, Лідія Тіхонова,; Мін-во освіти і науки України, Науково-методичний центр вищої освіти. — 2-є вид., перероб. і доп.. — К.: Фирма "ИНКОС": Центр учбової літератури, 2007. — 287 с.

8. Політологія: Академічний курс: Підручник/ Л. М. Герасіна, В. С. Журавський, М. І. Панов та ін.; М-тво освіти і науки України. — 2-ге вид., перероб. і доп.. — К.: ВД "Ін Юре", 2006. — 519 с.

9. Політологія: терміни, поняття, персоналії, схеми, таблиці: Навчальний словник-довідник для студентів вищих закладів освіти/ Укл.: В.М. Піча,Н.М. Хома,; Наукова ред. В.М. Пічі. — К.: Каравела; Львів: Новий Світ-2000, 2001. — 311 с.

10. Холод В. Політологія: Навчальний посібник/ Володимир Холод,. — Суми: Університетська книга, 2001. — 405 с.

11. Шляхтун П. Політологія: Теорія та історія політичної науки: Підручник для студентів вищих навчальних закладів/ Петро Шляхтун,; Ред. В. М. Куценко. — К.: Либідь, 2002. – 573 с.