Вступ

Актуальність теми. Проблематика легітимності політичної влади, способів та методів її легітимації як ніяка інша відображає в собі всю складність і суперечливість сучасного політичного процесу. Від початку вона побудована на поєднанні елементів примусу і довіри з метою створення та підтримання ефективної моделі владарювання, управління державою і суспільством. Легітимаційна діяльність, як сукупність відповідних технологій, методів і дій, являє собою незриму межу між дозволеним та бажаним в політиці, забезпеченні життєдіяльності суспільства.

Різні трактування термінів «легітимність» та «легітимація» якраз і відображають суб’єктивний погляд на можливість, доцільність, правомірність певних дій щодо керівництва суспільством та державою.

Суспільно-політичні зміни в Європі та Україні початку 90-х років ХХ ст. засвідчили актуальність та необхідність реалізації різноманітних  інтеграційних моделей. Становлення євроатлантичних інституцій спонукало до пошуку ефективної моделі взаємодії з ними та набуття певного досвіду, в тому числі і в частині становлення дієвого та впливового громадянського суспільства в Україні. Будучи тривалий час відстороненою від світових суспільно-політичних процесів, українська політична система наслідувала  моделі взаємодії держави та суспільства, що склалися ще в радянський період, і в яких ідея громадянського суспільства не знаходила дієвого відображення. Використання європейського досвіду становлення та розвитку громадянського суспільства в контексті легітимаційних процесів безперечно пожвавить та оптимізує як процес українського державотворення, так і євроінтеграційні процеси загалом.

Проблематика легітимності поступово набирає актуальності у політичній науці, суспільно-політичній думці України та країн пострадянського простору. Причиною цього стали суттєві зміни у сприйнятті влади суспільством та особистістю, трансформації у системі державотворення, інтеграційні та глобалізаційні процеси, бурхливий розвиток політичної науки і практики політичного та державного управління, зняття обмежень щодо можливості та доцільності дослідження легітимності, актуалізація проблематики громадянського суспільства та інші фактори.

Системних досліджень процесу легітимації у вітчизняній та зарубіжній політичній науці обмаль. Тож, ця проблема є відкритою для вільного наукового пошуку без давлючого впливу класичних теорій, як це прослідковується стосовно проблематики легітимності та її типологізації, де теорії М.Вебера, Д.Істона багато в чому визначили напрямки і межі сучасних наукових досліджень.

Серед вітчизняних дослідників проблематики легітимності політичної влади та громадянського суспільства можна назвати С. Рябова, Є. Бистрицького, Ф. Рудича, Г. Зеленько, І. Кресіну та ряд інших, які в своїх роботах розглядають певні аспекти досліджуваної автором проблеми.

Тому дослідження українського досвіду забезпечення владної легітимності в контексті загальноєвропейських та світових тенденцій має як практичне, так і теоретичне значення.

Актуальність дослідження легітимності влади як фактора політичної стабільності суспільства суттєво посилюється під впливом тих процесів, що нині об’єктивно відбуваються в Україні. Йдеться про те, що в умовах політичної модернізації в Україні, коли простежується зміна типу політичної системи, яка супроводжується становленням та розвитком нових політичних інститутів особливого значення набуває проблема того, в який спосіб та яким чином ці нові політичні інститути, а також властиві для демократичної політичної системи процедури, сприймаються суспільством. У цьому контексті, поряд з інституційними та структурно-функціональними змінами, які об’єктивно супроводжують процес політичної модернізації, особливої актуальності набуває розробка державою загальної стратегії дій, які б сприяли підвищенню рівня легітимності як публічної влади в цілому, так і тих нових політичних інститутів, без яких неможливий нормальний розвиток демократії як політичного режиму.

Метою роботи є розробка моделей та методів забезпечення легітимності українських владних інституцій на основі наявного міжнародного досвіду та світових тенденцій щодо взаємопов’язаності легітимаційних дій та процедур з проблематикою становлення дієвих і  впливових інституцій громадянського суспільства.

Досягнення сформульованої вище мети дослідження, потребувало вирішення таких завдань:

— проаналізувати теоретико-методологічні основи дослідження легітимності влади, дослідити процес становлення та розвитку ідеї легітимності влади в історії політико-правової думки, виділити основні теоретичні складові цієї ідеї;

— надати порівняльний аналіз поняття легітимності і легальності публічної влади, обґрунтувати їх взаємозв’язок в умовах демократичних політичних режимів;

— запропонувати та обґрунтувати теоретичну модель співвідношення легітимності і політичної стабільності;

— дослідити специфіку легітимації влади в процесі забезпечення політичної стабільності сучасної України;

— виявити та дослідити механізми легітимації публічної влади в правовій демократичній державі, а також стан їх забезпечення в сучасній Україні;

— обґрунтувати джерела та технології здійснення політичної влади в Україні (2000-2010 р.).

Об’єкт дослідження є легітимність влади як фактор політичної стабільності суспільства, а також процеси її легітимації та делегітимації.

Предметом дослідження є специфічні властивості легітимації влади в умовах політичної модернізації в контексті забезпечення політичної стабільності в суспільстві.

Методи дослідження. Специфіка та складність об’єкту дослідження зумовили необхідність застосування широкого спектру загальнотеоретичних та спеціально-політологічних методів. Загальна орієнтація на забезпечення таких принципів наукового аналізу як об’єктивність, всебічність, неупередженість, послідовність, обґрунтованість вихідних гіпотез дослідження, несуперечність окремих частин роботи стала причиною ретельної розробки методологічної бази нашого дослідження.

Розділ 1. Теоретико-методологічні аспекти легітимності влади

1.1. Сучасні концепції політичної легітимності

Легітимність є складним, багатогранним концептом, щодо розуміння значення якого тривають теоретичні дискусії у вітчизняній та зарубіжній політичній науці. Феномен легітимності має динамічний характер, зміст якого змінюється залежно від реалій суспільно-політичного життя, тому проблематика легітимності і легітимації ніколи не втрачає своєї актуальності.

Особливої гостроти питання легітимності набуває в умовах політичної модернізації, оскільки оновлені політичні інститути та процедури потребують суспільного визнання та підтримки.

Темі легітимності влади присвячені роботи багатьох зарубіжних та вітчизняних вчених. Питання легітимності влади досліджували Г.Алмонд, П.Бергер, Д.Бітем, П.Бурдьє. М.Вебер, Ю.Габермас, Д.Гелд, А.Грамши, М.Даган, Р.Даль, Д.Істон, Г.Ласуел, А.Лепхарт, С.Ліпсет, Н.Луман, Т.Лукман, Т.Парсонс, Дж.Ролз, Л.Саністебан, Е.Тофлер, Ж.Шабо та інші західні вчені.

Серед вітчизняних та російських науковців до розробки проблематики легітнмності і легітимації влади зверталися В.Андрущенко, Є.Бистрицькнй, О.Висоцькнй,   Є.Головаха, В.Горбатенко, О.Гребіневич,  І.Жаровська, А.Колодій, І.Кресіна, П.Манжола, Н.Паніна, Б.Парохонський, В.Ребкало, Ф.Рудич, С.Рябов, М.Тур, Є. Цокур, І.Андросова, А-Н.Дібіров, В.Головченко, A.Дуденкова, К.Завершинський, М.Ільїн, Л.Кібардіна, А.Мамичєв, B.Мартьянов, А.Мельвіль, А. Мордовцев, С.Скліфус, А.Соловйов, Є.Спірідонова,  О.Шабров, В.Чіркін, А.Яковлєв та інші. Зокрема, історичні аспекти процесу легітимації влади Україні досліджуються в роботах Є.Бистрицького та П.Манжоли.  А.Колодій вивчає проблему легітимності влади в контексті формування української загальнонаціональної ідентичності [6, c. 286].

Є.Цокур [56-58] акцентує на ролі громадянського суспільства в процесі легітимації державної влади в Україні, легальність державної влади як складова її легітимності є предметом аналізу І.Жаровської, О.Висоцький вивчає технологічний аспект легітимації політичної влади, дослідженню ціннісно-нормативного аспекту легітимності присвячені праці М.Тура та О.Гребіневич.

До проблеми легітимності влади та особливостей легітимаційних процесів на перехідному етапі українського та російського суспільства зверталися Є.Головаха, Н.Паніна, В.Ребкало, Ф.Рудич, С.Рябов, В.Головченко, А.Н.Дібіров, Л.Кібардіна, В.Мартьянов, С.Скліфус, А.Соловйов, Є.Спірідонова та інші.

Проте, попри значний інтерес вітчизняних вчених до питань легітимності і легітимації влади та зростаючую кількість публікацій, присвячений цій проблематиці, недостатня увага приділяється узагальненню та систематизації чинників легітимації політичної влади.

У зарубіжній та вітчизняній науковій літературі легітимність розглядають з різних позицій, існує безліч різноманітних трактувань цього поняття та концепцій легітимності. Підходи щодо розуміння політичної легітимності у західній політології можна узагальнити до двох напрямів: дескриптивного та нормативного. Перший напрям характеризується описовою інтерпретацією легітимності. не використовує нормативних критеріїв. В рамках даного напряму, засновником якого вважають М.Вебера, легітимність пов’язують із довірою людей до політичної влади та. іноді із політичними зобов’язаннями. На відміну від дескриптивного, нормативний напрям акцентує увагу на умовах, за яких влада може вважатись легітимною, тут йдеться про певні ідеальні критерії прийнятності або виправдання існування політичної влади, а також обґрунтування її права вимагати від громадян підпорядкування. Втім, поділ на дескриптивний та нормативний підходи щодо розуміння політичної легітимності є умовним, оскільки більшість сучасних концепцій легітимності містить як дескриптивні, так і нормативні елементи [53, c. 12].

Засновником сучасної теорії легітимності політичної влади справедливо вважається видатний німецький вчений М.Вебер. Його концепція легітимності стала теоретико-методологічною основою для різноманітних теорій легітимності та легітимації політичної влади у сучасній зарубіжній та вітчизняній політичній та соціологічній науці.

М.Вебер досліджував легітимність як соціологічне явище, він включав  до цього поняття два основні моменти: довіру (віру) людей до влади та зобов’язання їй підкорятись. Тобто Вебер акцентував на суб’єктивних уявленнях людей щодо легітимності влади. їх внутрішньому переконанні  щодо виправдання існування влади. її правильності та доцільності. У веберівській інтерпретації легітимність та віра у легітимність є майже тотожними поняттями. Легітимною є влада, яка сприймається людьми як легітимна та яку визнає суспільство. При цьому — визнання суспільством влади може ґрунтуватись як на раціональній, так і на ірраціональній засадах. Залежно від внутрішніх мотивів підкорення владі М.Вебер виділяв три основні (ідеальні) типи легітимності — традиційну-, харизматичну- і легально-раціональну. Згідно з Вебером, люди визнають політичну владу — в силу віри у святість традицій, норм та порядків, які існують у даному суспільстві протягом тривалого часу: тому що вони вірять у видатні особистісні якості і здібності харизматичного лідера, або ж їх довіра до влади має раціональні підстави: люди вірять у закон та раціональність його норм, визнають право на їх основі здійснювати владу.  У реальному політичному житті влада не ґрунтується лише на одному виді легітимності. у кожній політичній системі зазвичай поєднуються декілька типів легітимності влади, як правило із домінуванням одного з них [44, c. 21].

Один з засновників системного методу у політичній науці американський політолог Д.Істон, вважав легітимною таку політичну систему і, відповідно, владу, яка відповідає «власним моральним принципам індивіда, його власному розумінню того, що є справедливим і правильним у політичній сфері» [14,с.131]. Таким чином Д.Істон, подібно М.Веберу, акцентував на ролі громадян в процесі легітимації, підкреслюючи залежність визнання влади від їх суб’єктивних уявлень. Якщо уявлення індивіда щодо істинності і справедливості співпадають із істинним і справедливим у сфері політики, між людиною та владою встановлюються відносини, що базуються на певному ціннісному консенсусі. Це нівелює у свідомості індивіда негативне ставлення до влади та формує у нього установку на її підтримку. Згідно із концепцією Д.Істона, легітимність виражає ступінь, у якій члени політичної системи сприймають й як гідну своєї підтримки [2,с.639-642]. Залежно від змісту та терміну дії Д.Істон розрізняв дифузну та специфічну підтримку політичної системи. Специфічна підтримка має інструментальний характер, вона напряму залежить від результатів діяльності влади, є короткочасною та має раціональну основу. Дифузна ж підтримка, навпаки, має фундаментальний, довготривалий характер, це переважно афективна підтримка основних ідей та принципів політичного ладу, незалежно від результатів його діяльності.

Джерелами політичної легітимності Д.Істон вважав ідеологію, політичний режим та політичне лідерство та, у відповідності до цих джерел, виділяв три основні типи легітимності: ідеологічну, структурну та персональну. Ідеологічна легітимність пов’язана із ставленням громадян до основоположних цінностей і принципів політичного режиму, структурна — виражає їх ставлення до структури інститутів політичної системи, норм політичного режиму та розподілу- владних ролей у ньому. Персональна легітимність пов’язана із оцінкою громадянами діяльності осіб, що виконують владні ролі в рамках політичного режиму, відповідністю особистісних характеристик політичного діяча вимогам, передбаченим владною роллю, яку він виконуй. Чим більше громадян поділяє ідеологічні цінності, на яких базується політичний режим, впевнені в оптимальності структури інститутів політичної системи та функцій, які вони виконують, схвалюють юридичні норми, на яких базується дана система, вірять в індивідуальні якості політичних лідерів та їх здатності найкращим чином виконувати владні обов’язки, тим вище рівень легітимності політичної системи і влади.

Як бачимо, концепції легітимності М.Вебера та Д.Істона мають багато спільного: у обох дослідників легітимність базується на поєднанні раціональних та ірраціональних засад, схожими є їх типології легітимності (веберівська легально-раціональна та структурна легітимність Д.Істона, харизматична легітимність М.Вебера та персональна у Д.Істона), обидва вчених акцентують на пріоритеті суб’єктивних уявлень людей в процесі легітимації влади [34, c. 58].

Аналогічним чином тлумачать легітимність й низка інших зарубіжних та вітчизняних дослідників. Так, наприклад. Р.Мерельман визначає політичну легітимність як якість моральної та доцільної правоти режиму, яку приписує йому населення [15,с.565]. Р.Даль — як віру громадян у моральну досконалість та високу компетентність влади [1,с.20]. Л.Саністебан вважає легітимною таку владу, яка сприймається масами, а не просто їм нав’язується. З точки зору Д.Бітема, відносини влади отримують виправдання на основі вірувань людей. Значна частина російських вчених так салю визначають легітимність влади як акт її визнання з боку суспільства. Наприклад, В.Чиркни вважає, що легітимність відображає стан правильності, виправданості, доцільності, законності та інші сторони відповідності конкретної державної влади установкам, очікуванням особистості, соціальних та інших колективів, суспільства в цілому. Вітчизняна дослідниця А.Колодій тлумачить легітимність як визнання влади народом. На думку М.Тура легітимність виражає суб’єктивний рівень визнання (довіри) соціуму до соціального інституту [17]. П.Манжола трактує легітимність як позитивну оцінку влади з боку населення, визнання управлінських повноважень [10,с.60]. І.Жаровська відзначає, що легітимність — «це, в першу чергу, ставлення суспільства до державної влади» [7,с.21].

Інтерпретація легітимності С.Ліпсета дещо відрізняється від розглянутих вище. Він розглядає легітимність як якість системи. її здатність формувати та підгримувати віру народу в те. що її політичні інститути найбільшою мірою відповідають інтересам суспільства [14,с. 131]. З ім’ям С.Ліпсета також пов’язано дослідження такого важливого аспекту проблем легітимності, як взаємозв’язок між легітимністю та ефективністю влади. Він вважав, що час, протягом якого політична система є легітимною, значною мірою залежить від її ефективності, тобто здатності вирішувати актуальні соціально-економічні проблеми суспільства. Таким чином, ефективність політичної системи має інструментальний характер, а легітимність — оціночний. Легітимність та ефективність можуть утворювати різні поєднання (наприклад, політичний режим у тій чи іншій країні може бути ефективним, проте не мати сильної підтримки з боку суспільства та навпаки), які визначають ступінь стабільності політичної системи. Стабільними є такі політичні системи, які мають високий рівень легітимності та ефективності, що. на думку, С.Ліпсета може забезпечити лише демократична політична система.

Схожої із С.Ліпсетом позиції дотримувався Ж.Ліра, який називав легітимність якістю політичної систем підтримувати у суспільній свідомості впевненість в тому, що існуючі політичні інститути є кращими, ніж будь-які інші, які могли б бути встановлені, і яким слід було б в результаті підпорядковуватись [12, с.7].

Французький соціолог П.Бурдьє вважав, що легітимність влади базується на вірі та визнанні влади громадянами, але так само акцентував на залежності цієї віри від здатності тих. хто здійснює владу, нав’язувати власні уявлення про легітимність підвладним. Вчений стверджував, що в основі довіри громадян сучасних західних демократій до влади лежить їх наївна віра у рівність перед політикою, яка передбачає покірну здачу позицій та забезпечує необмежений кредит для партій та чиновників [2,с. 114].

Поділяє точку зору П.Бурдьє й американський соціолог Ч.Р.Мілс, на думку якого легітимність характеризує здатність соціальних еліт забезпечувати своє інституційне панування за допомогою ефективного використання «вірувань у моральні символи, священні емблеми та юридичні формули».

Вітчизняний вчений О.Висоцький також акцентує на визначальній ролі політичної еліти в процесі легітимації, вважаючи легітимність політичної влади «результатом ефективності застосування технологій, спрямованих на здобуття схвалення та підтримки персональними та інституційними суб’єктами політики з боку суспільних сил» [5,с.42].

Таким чином, в концепціях цих авторів легітимація так само розглядається як односпрямований процес, проте легітимність пов’язують із здатністю політичної системи (влади) впроваджувати та підтримувати у суспільній свідомості певні уявлення.

Іншої думки дотримується російській дослідник А.Н.Дібіров, якій вважає, що політична легітимність є результатом взаємодії влади і суспільства та розглядає легітимацію як двосторонній процес. На його думку, легітимність не можна зводити до властивості суб’єкта або об’єкта влади, вона формується на перетині двох систем — політичної системи та громадянського суспільства [6,с.24]. Таким чином, легітимність утворюється в процесі комунікації влади і народу.

Отже, у сучасній зарубіжній та вітчизняній науковій літературі існує чимало різноманітних підходів до розуміння політичної легітимності та визначень цього поняття. Вчені акцентують на різних змістових аспектах легітимності (віра, вірування, довіра, визнання, схвалення та підтримка, позитивна оцінка, виправданість та законність, істинність та справедтивість), по-різному бачать спрямованість процесу легітимації (одні автори акцентують на провідній ролі суспільства в процесі легітимації влади, інші вважають що легітимність є результатом діяльності суб’єкта влади, політичної системи; на думку деяких дослідників, легітимація є двостороннім процесом, а легітимність утворюється в процесі взаємодії влади і суспільства). Таке різноманіття точок зору щодо інтерпретації легітимності та й засад обумовлено, насамперед, складністю цього феномену. Втім, не зважаючи на відмінності у тлумаченні політичної легітимності, більшість дослідників сходяться в тому, що легітимність виражає відповідність влади та й дій домінуючим у суспільстві цінностям, нормам, уявленням та установкам, відзначаючи таким чином соціокультурні характеристики легітимності [49, c. 89-90].

1.2. Основні чинники легітимації влади

Щоб  з’ясувати суть політичної легітимності у вітчизняній та зарубіжній політичній науці мають місце численні спроби визначити умови та чинники легітимації політичної влади.

Дослідники історії концептуалізації проблеми легітимації виділяють три основних етапи у розвитку політико-філософських засад легітимації влади [8; 17]. У домодерному суспільстві владу обгрунтовували на основі колективних уявлень про сакральне, у модерну епоху — на засадах раціональності. У постмодерністських концепціях пріоритет в процесі легітимації влади надається мові.

Так, наприклад. вітчизняний дослідник М.Тур [53], розглядаючи трансформацію способів легітимації влади в історичному розрізі у різних типах суспільств. виділяє онтологічно-сакральну, формально-раціональну і комунікативну моделі легітимації. На його думку в архаїчному і традиційному суспільствах домінував онтологічно-сакральний тип легітимації соціальних інститутів, джерелом легітимності при цьому виступало сакральне. У модерному (індустріальному) суспільстві утверджується формально-раціональна (процедурна) практика політичної легітимації за допомогою ціннісно-нормативних засад. У постмодерному (постіндустріальному) суспільстві — переважає комунікативний тип легітимації, за якого джерелом легітимності виступає консенсус комуні кантів [53, c. 17].

Як вже було зазначено, у сучасній західній політології вивчення умов та чинників легітимації політичної влади здійснюється здебільшого в рамках нормативної парадигми дослідження політичної легітимності. До розробки цього питання зверталися Д.Бітем, Ю.Габермас, Р.Даль, Д.Істон, С.Ліпсет, Л.Саністебан, Дж.Ролз, та інші вчені.

Так, наприклад. Д.Бітем вважав, що політична влада є легітимною, якщо вона задовольняє таким умовам: по-перше, влада здійснюється у суворої відповідності до встановлених у суспільстві правил, незалежно від того втілені вони в офіційно прийнятих законах або неписаних нормах: по-друге ці правила обґрунтовані через посилання на вірування, яку розділяють як ті, хто керує, так і ті, ким керують: по-третє за наявності згоди тих. ким керують, на існуючі відносини влади, що виражається у конкретних політичних діях. Ці три умови взаємопов’язані та утворюють нормативну структуру легітимності. Таким чином, легітимація політичної влади здійснюється одночасно на трьох рівнях: на рівні правил отримання та здійснення влади, переконань щодо законності та виправданості встановлених правил та на рівні дій, які демонструють підтримку влади з боку тих. ким управляють. Отже, про повну легітимність влади можна говорити лише тоді, коли виникає зв’язок між змістом правил політичної гри. їх позитивною оцінкою та виникаючою на їх основі політичною поведінкою, яка демонструє підтримку політичної системи.

Більшість сучасних західних дослідників проблематики легітимації ототожнюють поняття легітимності політичної влади та демократичної легітимності, вважаючи що легітимне правління може базуватись лише на демократичних засадах. Наприклад, представники процедурного напряму у теорії демократичної легітимності (Р.Даль. Б.Манін. К.Мей. Ф.Пітер та інші) відстоюють пріоритет демократичної процедури прийняття рішень в процесі легітимації політичної влади. Проте, деякі дослідники не погоджуються з тим, що демократія є обов’язковою умовою політичної легітимності. Представники демократичного інструменталізму  (Р.Арнесон, Д.Рац, С.Уол та інші) акцентують на інструментальній цінності режиму та вважають, що найважливішою умовою політичної легітимності є його результативність. На їх думку демократичні процедури прийняття рішень у найкращому випадку є засобом легітимації, і чи має легітимна політична влада базуватись на демократичній основі залежить від того, до яких результатів вони призводять. [58, c. 129]

Таким чином нормативність політичної легітимності редукується до результативності політичного режиму. Вважається, що якщо демократія не сприяє покращенню результатів, вона не є необхідною умовою політичної легітимності. Деякі теорії демократичної легітимності базуються на синтезі положень демократичного інструменталізму та процедурної концепції легітимності. їх автори (К.Ароу, Ю.Габермас, Д.Джонсон, Д.Найт та інші) стверджують, що для забезпечення демократичної легітимності має значення як дотримання демократичної процедури прийняття рішень, так і якість результатів цих рішень. Так. на важливості делібератнвних процедур прийняття рішень в процесі легітимації політичної влади акцентує німецький вчений Ю.Габермас. Спираючись на поняття дискурсивної етики він стверджує, що необхідною умовою забезпечення легально-раціональної легітимності є участь народу у процесі обґрунтування деліберативної демократії. Разом із тим, Ю.Габермас зазначає, що «дискурсивна структура формування суспільної волі та думки, яка виступає джерелом легітимності. здатна виконувати інтегративну функцію у суспільстві лише тому, що громадяни очікують від неї результатів належної якості».

Низка зарубіжних та вітчизняних дослідників проблематики легітимності та легітимації політичної влади вказують на тісний зв’язок між політичною культурою суспільства та лептимністю. вважаючи, що політико-культурні чинники відіграють ключову роль в процесі легітимації політичної влади. Так, Г.Алмонд, Дж.Пау’ел, К.Стром та Р.Далтон називають визначальними факторами політичної легітимності звичаї, традиції, цінності суспільства, оскільки на їх основі люди судять про діяльність влади.

Легітимність має свої ступені, але ніколи не доходить до одностайності громадян у схваленні режиму. Сирота Н.М. вважає, що в світі немає жодної країни, де всі громадяни сприймають існуючий у ній режим як абсолютно легітимний. У будь-якому суспільстві є опоненти режиму, протестні субкультури, аполітичні шари і більшість громадян, в тій чи іншій мірі переконаних у легітимності влади.

Поняття легітимності має три виміри:

1) народна легітимність, або визнання суспільством правомочності правлячої еліти, вона може ґрунтуватися на традиціях, ідеології, конституції, вибори;

2) «зовнішня» легітимність, або визнання режиму і його правлячих груп з боку інших держав, міжнародних організацій та впливових кіл, які формують громадську думку;

3) «легітимність для себе», тобто правителі самі висувають якийсь комплекс міркувань, якими виправдовують свою владу і дії по її утриманню.

Важливе місце у функціонуванні влади займають проблеми її делегітимації, тобто втрати довіри до влади, позбавлення її суспільної підтримки. Легітимність влади слабшає внаслідок її неефективності, нездатності захистити суспільство від злочинності, корумпованості, прихильності силових методів розв’язання протиріч, тиску на засоби масової інформації, бюрократизації та інших факторів.

Щодо головної ознаки, критерію легітимності існують два основні погляди. Згідно з ліберально-демократичною позицією легітимною потрібно визнавати тільки ту владу, яка сформована внаслідок демократичних процедур. Влада, встановлена насильницьким шляхом, не визнається легітимною. Згідно з позицією політичного реалізму легітимність влади полягає не стільки в законності й демократизмі її встановлення, скільки в її здатності оволодіти складною ситуацією у країні, підтримувати в суспільстві стабільність. Це означає, що встановлена незаконним шляхом, наприклад у результаті революції чи воєнного перевороту, влада внаслідок її ефективності із часом може бути визнана громадянами і світовим співтовариством правомірною, тобто стати легітимною. Так було, наприклад, у Бразилії і Чилі, де встановлена в результаті воєнного перевороту державна влада наводила порядок у країні, забезпечувала соціальну й політичну стабільність у суспільстві, економічний прогрес і піднесення добробуту населення. И навпаки, встановлена демократичним шляхом державна влада із часом може втратити підтримку громадян, наприклад у разі проведення нею згубних для суспільства «реформ» чи тотальної корумпованості можно­владців, і стати нелегітимною [46, c. 10].

Основними причинами втрати владою легітимності (делегітимації) можуть бут: суперечність між панівними в суспільстві універсальними цінностями та егоїстичними інтересами правлячої еліти; суперечність між популярною в суспільстві ідеєю демократії й недемократичною соціально-політичною практикою; відсутність у політичній системі механізмів реального захисту інтересів народних мас та їхнього впливу на владу; бюрократизація і корумпованість державного апарату; націоналізм та етнічний сепаратизм у багатонаціональних державах, які проявляються в запереченні центральної влади; дезінтеграція прав­лячої еліти й державної влади, протистояння і зіткнення різних гілок влади; нездатність влади розв’язати нагальні для суспільства соціально-економічні проблеми тощо [46, c. 12].

1.3. Джерела забезпечення легітимності влади

Для вирішення проблем легітимності необхідно виділити її джерела:

• здатність людини засвоювати звичні зразки поведінки і відтворювати їх у своїх діях;
• чуттєво-емоційне сприйняття людиною навколишнього світу, в тому числі і світу політичної влади;
• ціннісне ставлення людини до навколишнього світу;
• цілераціональна поведінку людини, тобто його здатність усвідомлювати свої інтереси і потреби, розробляти свої цільові програми з їх досягнення. Ставлення до владних структур в цьому випадку будується на їх оцінці, як сили, здатної або нездатною створити необхідні умови для досягнення індивідом своїх цілей.

Знання джерел легітимності дозволяє глибше зрозуміти таке явище, як криза влади, сутністю якого є руйнування інституту політичної влади, що виражається в масовому недотриманні правил і норм, що пропонуються цим інститутом. Все це — наслідок повсюдного розчарування в старій системі цінностей і ломки усталених традицій, сильного емоційного збудження мас і зростаючої непередбачуваності соціального життя. Подолання кризи влади означає зведення до мінімуму політичної девіації, що може бути досягнуто двома шляхами:

1) застосуванням сили;

2) точним визначенням джерела легітимності, на який слід спиратися, створюючи нормативну основу інституту політичної влади.

Кожен із зазначених способів досягнення легітимності має свої особливості, вимагає своєрідної тактики, знання домінуючих тенденцій у масових настроях [43, c. 106].

Слід пам’ятати, що вимога легітимної влади виникло як реакція проти насильницької зміни влади, неправомірного використання владою сили і насильницької перекроювання державних кордонів, але принцип легітимізму не досконалий в тому сенсі, що зовсім не гарантує справедливості, яка задовольняла б усіх. За легітимністю може ховатися змову найбільш впливових сил в збиток слабким силам або прагнення слабких зрівняти себе з сильними.

Найзагальнішим джерелом влади як основою вольових відносин між людьми є їх природна й соціальна нерівність. Фізичне, інтелектуальне, економічне, освітнє, статусне та інше переважання одних людей над іншими дає змогу першим здійснювати свою волю стосовно інших. Влада, що виникає на основі природної нерівності, завжди пер­соніфікована і має характер міжособової взаємодії. Це — підпорядкування конкретній людині. Влада, заснована на соціальній нерівності, втрачає свою персоніфіковану форму. Вона відтворюється в суспільстві незалежно від її конкретних учасників і має більш визначений і стійкий характер. Так, розпорядження особи, яка обіймає керівну посаду, є обов’язковими для підлеглих, незалежно від особистих якостей самого керівника.

Основними джерелами легітимності, як правило, виступають три основні суб’єкти:

• населення;
• уряд;
• зовнішньополітичні структури.

Різні можливості політичних суб’єктів підтримувати певну систему правління передбачають різні типи легітимності влади [36, c. 116].

Висновки до розділу 1

Підводячи підсумки, слід зазначити, що. політична легітимність є складним, динамічним, багатовимірним феноменом; у сучасній зарубіжній та вітчизняній політологічній літературі немає однозначної думки щодо того, які чинники та умови є найбільш впливовими в процесі легітимації. На підставі здійсненого у статті аналізу сучасних концепцій політичної легітимності можна виокремити наступні основні чинники легітимації політичної влади:

—         формальна законність (легальність) влади:

—         ідеологічний фактор:

—         ефективність рішень і дій влади:

—         авторитет політичних лідерів:

—         участь громадян в процесі прийняття політичних рішень, що в свою чергу вимагає з одногу боку наявності дієвих механізмів взаємодії влади із громадськістю, а з іншого — спроможності громадян та інституцій громадянського суспільства реально впливати на політичний процес;

—         наявність суспільної згоди на існуючі відносини влади:

—         відповідність між офіційно проголошеними ідейними цінностями та реальною політичною практикою;

—         ефективність комунікаційних технологій, які застосовує політична влада з метою легітимації.

На нашу думку, легітимність політичної влади забезпечується сукупною дією усіх зазначені чинників, але особливу роль в процесі легітимації відіграє політико-культурний контекст. Саме політико-культурні орієнтації лежать в основі уявлень людей про владу та владні відносини та визначають специфіку легітимації політичної влади у тому чи іншому суспільстві.

Розділ 2. Характеристика влади як соціального явища

2.1. Поняття влади як соціального феномену

Політична влада — здатність і можливість здійснювати визначальний вплив на діяльність, поведінку людей та їх об´єднань за допомогою волі, авторитету, права, насильства; організаційно-управлінський та регулятивно-контрольний механізм здійснення політики.

Більшість вчених вважає, що джерелом влади є політичне панування, яке постає як панування інтересу, має багато форм, основною з яких влада. У політичній практиці інколи помилково тлумачать навпаки, що влада — джерело панування. Автори таких тлумачень не враховують, що для завоювання влади необхідно спершу стати реальною політичною панівною силою і завоювати владу, а далі — закріпити своє панування.

Поняття “політична влада” ширше від поняття “державна влада”:

— По-перше, політична влада виникла раніше від державної, ще в додержавну добу.

— По-друге, не кожна політична влада є владою державною (наприклад, влада партій, рухів, громадських організацій), хоча будь-яка державна влада — завжди політична.

— По-третє, державна влада специфічна: тільки вона володіє монополією на примус, правом видавати закони тощо. Проте, окрім примусу, вона послуговується іншими засобами впливу: переконанням, ідеологічними, економічними чинниками тощо.

Державна влада — вища форма політичної влади, що спирається на спеціальний управлінсько-владний апараті володіє монопольним правом на видання законів, інших розпоряджень і актів, обов’язкових для всього населення.

Державна влада функціонує за політико-тeриторіальним принципом. Це означає, що вона не визнає ніяких родових відмінностей, а закріплює населення за певною географічною територією і перетворює його у своїх підданих (монархія) або у своїх громадян (республіка). Державна влада — суверенна, тобто верховна, самостійна, повна і неподільна в межах державних кордонів та незалежна і рівноправна в зовнішніх зносинах.

Загалом проблема теоретичного аналізу політичної влади полягає у з´ясуванні трьох питань:

• сутність влади (кому вона служить?);
• зміст влади (у чиїх руках перебуває?);
• форма влади (як вона організована, якими є апарат і методи її здійснення).

Багатозначність влади проявляється й у іншому аспекті: влада може виступати як соціальна, тобто бути присутньою у відносинах між великими соціальними групами, і як міжособова (у стосунках між друзями, між подружжям тощо). Соціальна влада проявляється в політичній і неполітичній формах. Політична влада взаємопов´язана з іншими видами соціальної влади, причому всі вони можуть бути використані в політичних цілях. Інші види соціальної влади виділяються залежно від сфери поширення і методів володарювання [32, c. 102-103].

Економічна влада означає контроль над ресурсами, що мають вартісне вираження власністю, над матеріальними цінностями.

Адміністративно-примусова (політична влада у вузькому значенні) передбачає опір на силові ресурси і означає контроль за людьми за допомогою застосування або загрози застосування фізичної сили.

Духовно-інформаційна — культурна, релігійна, влада ЗМІ. Особливого значення у сучасному суспільстві набули ЗМІ, оскільки виступають основним каналом впливу на масову аудиторію. О.Тоффлер визначив владу ЗМІ в сучасному суспільстві таким чином: вона дозволяє досягти поставленої мети, мінімально витрачаючи ресурси влади, дозволяє перетворити супротивників у союзників.

Зростання ролі ЗМІ, особливо телебачення і Інтернету, ставить цілий ряд проблем. З одного боку, підвищується ступінь інформованості людей, що дозволяє розширити їх участь у політичному житті, а різноманітність джерел інформації забезпечує індивіду свободу вибору з потоку політичної інформації. Але, з іншого боку, зберігається проблема довір´я до ЗМІ. Нарешті крупні медіа зливаються з іншою владою — економікою і виступають провідником впливу останньої на владу політичну. Громадськість України сьогодні ставить запитання: «Чи панують політики над ЗМІ, чи ЗМІ над політиками?». Дійсно, спілкування політиків з громадянами відбувається через ЗМІ. Саме вони створюють «віртуальний» образ політика, який повинен сприйматися масами як реальний. ЗМІ впливають на формування переваг електорату. Один популярний журналіст може замінити величезну кількість партійних агітаторів. ЗМІ склали на сьогодні серйозну конкуренцію політичним партіям у здійсненні функції мобілізації виборців на підтримку кандидатів, що претендують на прихід у владні структурі.

Специфіка політичної влади пов´язана із здатністю індивідів, груп і їх організацій реалізувати свої інтереси і волю за допомогою засобів політико-державного управління і контролю. Політична влада поділяється на державну і суспільну, носіями якої є партії, суспільні рухи, ЗМІ.

До інших проявів специфіки політичної влади можна віднести такі:

• на відміну від міжособистісної, політична влада присутня у відносинах між великими соціальними групами, державами, співтовариствами, суспільними організаціями;
• політична влада передбачає необхідність організаційних процедур для вираження інтересів спільної у політичній сфері, інституціональну оформленість (вираження політичного інтересу через партію, державу та інші інститути);
• можливість використання найрізноманітніших ресурсів (економічних, примусових, інформаційних тощо);
• поєднання відкритих і тіньових центрів влади, що діють приховано, поза сферою суспільного контролю;
• моноцентричність, тобто наявність єдиного центру прийняття рішень (на відміну від влади економічної, яка в умовах ринку передбачає плюралізм суб´єктів влади);
• ієрархічність відносин влади;
• делегування (передача) частини владних повноважень від одного суб´єкта іншому, який бере на себе відповідальність за їх виконання (модель: центральна влада — місцева влада);
• ідеологічність.

Спеціальне призначення політичної влади неоднозначне, що проявляється в її здатності виступати фактором як інтеграції, так і дезінтеграції суспільства. В першому випадку за допомогою влади підтримується суспільний порядок, вирішуються конфліктні ситуації, у другому — забезпечується панування одних соціальних груп над іншими [31, c. 5-6].

Соціальна влада виникає разом із людським суспільством як його невід’ємний і необхідний елемент. Причинами її появи були: потреба самозбереження соціуму, необхідність у продовженні людського роду, об’єктивна неоднорідність соціальної структури будь-якого суспільства, потреба у колективному (суспільному) характері праці, персональні переваги людей у певних сферах життя.

Влада є однією з фундаментальних засад політичного розвитку суспільства. Вона має правовий, економічний, духовно-ідеологічний характер, існує всюди, де наявні будь-які стійкі об’єднання людей (сім’я, плем’я, держава), тісно пов’язана з політичною сферою, є засобом здійснення і способом утвердження певної політики. Влада є необхідним регулятором життєдіяльності суспільства, забезпечує його розвиток, єдність, керованість, слугує важливим фактором організованості і впорядкованості соціуму. Відносини влади спостерігаємо в сім’ї, у школі, на роботі, у війську, в політичній організації. Важливим фактором появи влади є психологічний, сутність якого полягає у тому, що деякі люди за своєю природою схильні до домінування над іншими людьми. І водночас є люди, які почуваються більш комфортно і спокійно, коли ними керують.

Галузь політичної науки, яка досліджує владу, називається краніологією. Вагомий внесок у розвиток теорії соціальної влади зробив М. Вебер, котрий розумів владу як здатність суб’єкта утверджувати у сфері соціальних відносин власну волю, незважаючи на опір. Сутність влади і полягає у здатності нав’язувати іншим свою волю і відповідну цій волі поведінку. Політологи по-різному тлумачать поняття «влада». В узагальненому розумінні влада — це здатність підкоряти своїй волі когось, право і можливість управляти та розпоряджатися діями інших людей, впливати на їх долі та поведінку, домагатися від них виконання певних рішень, наказів і розпоряджень за допомогою авторитету, волі, закону, примусу і сили.

Соціальна влада — це завжди відносини не менше як двох сторін, які передбачають можливість для однієї сторони (індивідуального чи колективного суб’єкта влади ) давати розпорядження іншій стороні (індивідуальному чи колективному об’єкту влади) за умови, що той, хто дістав таке розпорядження, повинен його виконати.

Владні відносини завжди ґрунтуються на певних суспільних нормах (моральних, правових, політичних), що зобов’язують того, кому адресоване розпорядження, підкорятися та передбачають можливість звернутися до санкцій тому, хто здійснює владу, якщо його накази не виконуються. Норми та санкції (з лат. — суворе розпорядження, постанова) — атрибути суспільної влади.

За своєю структурою соціальна влада поділяється на дві основні: політична і неполітична. Перша охоплює державну (законодавчу, виконавчу, судову), партійну, владу громадсько-політичних організацій і рухів. Друга — особисту, сімейну, владу громадських організацій, неформальних лідерів, об’єднань, груп [24, c. 232-233].

Соціальна влада визначається економічними відносинами, тобто базисом суспільства. Однак вона не може існувати поза волею і свідомістю людини. Воля є важливим елементом (джерелом) будь-якої соціальної влади. Це зумовлено тим, що влада у дії означає, з одного боку, передавання (нав’язування) владарюючими своєї волі підвладним, а з другого — підкорення підвладних цій волі. Воля міцно поєднує владу з її суб’єктом: влада належить тій соціальній спільності або особистості (групі осіб), воля якої у ній втілена. Безсуб’єктної влади не існує. Ось чому у кратології важливе місце займають два взаємопов’язані поняття з політико-психологічним ухилом — «воля до влади» і «владарюючий суб’єкт», який є першоджерелом, першоносієм влади. Воля формує цілеспрямованість та наполегливість суб’єкта влади, робить владу активною. Без волі влада недієздатна. Слабкість волі до влади породжує підкорюваність. Влада неможлива без об’єктів впливу, які їй підкоряються, — індивідів, їх об’єднань, груп, класів, суспільства загалом.

Другим елементом (джерелом) влади є знання, якими повинні володіти суб’єкти влади у процесі її застосування. Знання наділяють владу передбачуваністю, компетентністю і планомірністю, надають їй цивілізованості.

Не менш важливим, ніж воля і знання, для розуміння сутності влади є третій її складовий елемент (джерело) — сила. Йдеться не про фізичну силу, хоча влада здатна проявляти себе і таким чином, а про силу в соціальному розумінні («сила закону», «сила звички»). Соціальна влада може бути слабкою, але позбавлена сили, вона перетворюється у фікцію, оскільки нездатна втілити владну волю у життя.

Влада буває сильною підтримкою, довір’ям широких мас, тобто спирається на силу авторитету. Владарюючий суб’єкт для нав’язування своєї волі підвладним часто використовує силу ідеологічного впливу, у тому числі й обман і популістські обіцянки. У той же час державна влада має предметно-матеріальні джерела влади — органи насилля, примусу, збройні організації людей.

Отже, визначальною рисою влади є здатність владарюючих суб’єктів нав’язувати оточуючим свою волю, тим самим панувати над підвладними. Звідси випливає і негативний аспект влади, який проявляється у можливості зловживання нею та довільного її використання [22, c. 60-61].

Різновидом соціальної влади в політична влада, навколо якої обертається політичне життя у будь-якій країні.

Політична влада — це здатність суспільних груп чи індивідів впроваджувати у життя рішення, що виражають їхню волю і визначально впливають на діяльність, на поведінку людей та їх об’єднань, за допомогою волі, авторитету, права, насильства; це організаційно-управлінський та регулятивно контрольний механізм здійснення політики.

Джерелом влади є політичне панування, яке постає як панування інтересу. Для завоювання влади необхідно спершу стати реальною панівною силою і завоювати владу, а далі — закріпити своє панування.

Найвищим і найрозвиненішим видом політичної влади є державна влада. Поняття «політична влада» за своєю сутністю ширше від поняття «державна влада». По-перше, політична влада виникла раніше від державної, ще в додержавну добу. По-друге, не кожна політична влада є владою державною (наприклад, влада партії, громадських організацій і рухів), хоча будь-яка державна влада — завжди політична. По-третє, державна влада специфічна: тільки вона володіє монополією на примус, правом видавати закони тощо. Проте, окрім примусу, вона послуговується й іншими засобами впливу: переконанням, ідеологічними, економічними чинниками.

Державна влада — вища форма політичної влади, що спирається на спеціальний управлінсько-владний апарат і володіє монопольним правом на видання законів, інших розпоряджень і актів, обов’язкових для всього населення визначеної кордонами території.

Державна влада передбачає наявність таких ознак (за проф. А. Колодій): 1) структурне розмежування суспільних груп на тих, хто здійснює владу (суб’єкти влади) і тих, стосовно кого влада здійснюється (об’єкти влади); 2) здійснення організованого і правовим чином урегульованого примусу; 3) використання адміністративного апарату; 4) поширення влади на певну, визначену кордонами територію, у рамках яких вона володіє ознаками суверенності (верховенства і неподільності).

В умовах громадянського суспільства, де функціонує розвинута правова система, політична влада має трояку форму прояву — вона здійснюється у формі державно-політичної влади, влади муніципальних утворень і суспільно-політичної влади.

Державно-політична (державна ) влада в межах державної території розповсюджується повсюдно й об’єктом своїм має все населення країни (громадяни, іноземні громадяни, особи без громадянства, біженці). У федеральних державах вона поділяється на загальнофедеральну владу, владу суб’єктів федерації (країв, областей, республік, штатів і т. п.) і місцеву владу (управляючі, префекти). В унітарних державах розрізняють владу центральну і місцеву.

Влада муніципальних утворень має свої особливості. По-перше, їй притаманне поєднання публічних і громадських начал у формуванні та реалізації владних відносин. По-друге, вона має місцевий, локальний характер і розповсюджується лише на території конкретного муніципального утворення. По-третє, муніципальна влада є результатом безпосереднього прояву волі населення і спрямована саме на вирішення загальних справ місцевого значення [25, c. 37-38].

Політичний характер влади муніципальних утворень зумовлений тим, що вона формується за участі певних політичних сил і відображає загальні інтереси населення території, використовує силу і важелі примусу, має право видавати і застосовувати нормативно-правові акти. Головною відмінною рисою державної влади на муніципальному рівні є форма її реалізації — місцеве самоврядування.

Особливість суспільно-політичної влади полягає у тому, що вона розповсюджується лише на членів конкретних політичних організацій (рухів) і здійснюється у межах членства.

Політична влада, вирішуючи покладені перед нею завдання, постійно впливає на суспільні процеси і сама проявляється в особливій формі відносин — владовідносинах, які утворюють своєрідну політико-правову тканину суспільства, оскільки вони регулюються правовими нормами. Через владовідносини політична влада поєднується з реальним життям, вони — основний канал її реалізації у соціальних процесах.

Внутрішню структуру владовідносин становлять — суб’єкт державної влади (владарюючий) та об’єкт влади (підвладні), а зміст утворює внутрішню єдність процесу передачі або нав’язування волі владарюючого підвладним і підпорядкування (добровільне чи примусове) останніх цій волі. Сутність владовідносин полягає у тому, що одна сторона — владарюючий — нав’язує свою волю, зазвичай втілену у закон і юридично обов’язкову, іншій стороні — підвладним, спрямовуючи їхню поведінку і дії у русло, визначене правовими нормами.

Суб’єктами (ті, хто здійснює) політичної влади є політична еліта (лідери, панівні групи, класи) — організовано активна меншість суспільства, що монополізує владу. Об’єктом (стосовно кого) політичної влади є решта населення держави — як конкретний індивід, так і маси, які становлять більш-менш організовану більшість суспільства, що підпорядкована еліті.

Політична еліта у суспільстві одночасно і панує над масою, і виконує певні завдання щодо тієї ж таки маси: 1) еліта має право приймати рішення від імені всього народу, для регулювання суспільних відносин; 2) еліта контролює поведінку мас через позитивні і негативні санкції; 3) еліта, від виконання вищевказаних завдань, має престиж і певні привілеї у суспільстві порівняно з масами. Водночас, пануючи і виконуючи свої суспільні завдання, політична еліта, відповідно через делеговану їй частину суспільної волі, змушує підкорятись маси. Це підкорення проявляється через: 1) засвоєння змісту політичної волі еліти; 2) погодження (активного чи пасивного) з наказами еліти; 8) виконання наказів.

За іншою класифікацією владних суб’єктів їх поділяють на первинні (в республікансько-демократичних правліннях це народ — носій суверенітету і єдине джерело влади в державі) та вторинні суб’єкти влади — малі групи, представницькі колективи, партії, групи неофіційних інтересів, політичні лідери, громадяни і, наостанок, сукупним (колективним) носієм політичної влади є політична система держави. А об’єктом політичної влади, за цією класифікацією, визначено явища і процеси політичної сфери, на які спрямована дія суб’єктів політики [17, c. 158-159].

Державна влада функціонує за політико-територіальним принципом. Це означає, що вона не визнає ніяких родових відмінностей, а закріплює населення за певною географічною територією і перетворює його у своїх підданих (у монархіях) або у своїх громадян (у республіках). Державна влада — суверенна, тобто верховна, самостійна, повна і неподільна в межах державних кордонів та незалежна й рівноправна в зовнішніх зносинах.

Носіями влади є державні та інші політичні організації, органи й установи, утворені для реалізації інтересів політично домінуючих соціальних груп. Політичність державної влади означає її публічність, возвеличення над суспільством і виступ від імені суспільства, здійснення спеціальним апаратом професійних управлінців керування державою, забезпеченість примусом. Державна влада — завжди політична влада. Сутність державної влади полягає у тому, кому належить державна влада і чиї інтереси вона представляє і захищає. Це можуть бути група, верства, клас, більшість членів суспільства чи суспільство загалом. При цьому важливе значення мають два фактори: 1) кому належить влада та хто її здійснює (монарх, хунта, партійна еліта, демократично обрані органи влади); 2) якими способами і методами реалізується влада (диктатура, авторитаризм, демократія). Владні структури формуються і спираються у своїй діяльності на конкретну соціальну спільність і захищають її інтереси. Через об’єктивні умови державній владі будь-якого типу доводиться представляти інтереси всього населення даної країни та вирішувати загальносоціальні проблеми. Стійкість, стабільність та ефективність функціонування державної влади підвищуються у міру розширення її соціальної бази, наближення характеристик держави і громадянського суспільства, переважання демократичних форм і методів при формуванні та здійсненні влади.

Засоби, що їх використовують або вони можуть бути використані для здійснення влади політичною елітою, називають підставами або ресурсами політичної влади. До них належать:

1. Структурні ресурси — закони, суд, державний апарат, партійна дисципліна, авторитет лідера, вплив регіональних владних структур.
2. Психологічні ресурси — страх, інтерес, віра, переконання.
3. Матеріальні ресурси — забезпечення матеріальних потреб, маніпулювання усілякими пільгами та привілеями, маючи на меті прихильність мас до влади та виконання ними її розпоряджень.

Серед множини причин, через які люди погоджуються добровільно підкорятися владі, є дві найбільш очевидні причини потреби у владі:

1. Суспільство — це моральна спільнота, що утворюється і функціонує згідно з певними правилами. Чим краще владна верхівка створює і дотримується цих правил, тим охочіше населення їй підкоряється. Щоб бути визнаною, вона повинна утворюватися і функціонувати згідно з цими правилами.
2. Влада здатна створювати і розподіляти дуже важливі для всіх людей вартості — безпеку, порядок, стабільність, добробут. Тому люди усвідомлюють чи відчувають потребу в урядових (владних) структурах і готові поступитися частиною своєї волі заради цих вартостей, сподіваючись, що влада буде справлятись зі своїми функціями більш-менш задовільно.

Кожна політична влада виконує ряд функцій у суспільстві:

1. Регулятивна — спрямовує політичну волю мас на регулювання життєдіяльності суспільства, правотворчість.
2. Інтегративна — полягає в об’єднанні соціально-політичних сил суспільства.
3. Мотиваційна — формує мотиви політичної діяльності, передусім загальнозначущі.
4. Стабілізуюча — націлює на стійкий розвиток політичної системи, громадянського суспільства [16, c. 58-59].

2.2. Основні елементи влади

Основними структурними елементами влади виступають її суб’єкти, об’єкти, мотиви та ресурси (джерела).

Суб’єктами політичної влади виступають: держава, політичні партії, політичні еліти, політичні лідери та ін. До об’єктів політичної влади відносять індивідів, соціальні групи та спільноти. Реакція об’єкта влади визначається мотивами підпорядкування й тими ресурсами, які використовує суб’єкт.

Н. Макіавеллі, розмірковуючи про мотиви підпорядкування, виділяв серед них два основних — любов і страх.

Страх перед санкціями як мотив влади досить нестійкий, він має потребу в постійному підкріпленні, адже безпосередньо залежить від міри покарання за непокору. Більш стійким мотивом підкорення (особливо для традиційних суспільств) виступає звичай. Даний мотив дотепер є одним з провідних у державах із монархічною формою правління.

До інших можливих мотивів підпорядкування можна віднести авторитет суб’єкта влади, який дозволяє йому проводити свою волю без застосування насильства — підкорення засновується на вірі у виняткові (особисті, професійні та ін.) якості суб’єкта; переконання (або раціональний інтерес), засноване на підкоренні суб’єктові в силу особистої зацікавленості об’єкта, збігу ціннісних орієнтацій суб’єкта та об’єкта влади.

Ресурси влади (фр. ressource — допоміжний засіб) — це сукупність засобів і методів, за допомогою яких суб’єкт політичної влади здійснює визначальний вплив на поведінку об’єкта.

Існує безліч класифікацій ресурсів влади. Так, за А. Етціоні, ресурси поділяються на утилітарні (лат. utilitas — користь, вигода) (або матеріальні), примусові (силові) і нормативні (ресурси переконання). Г. Лассуелл виділяє такі основні ресурси, як: любов і повага, моральний обов’язок, багатство, уміння, освіченість та ін.

А. Юр’єв виділяє вісім основних ресурсів влади: сировинні, енергетичні, фінансові, технологічні, інформаційні, організаційні, інтелектуальні та людські [15, c. 131-132].

Функціонування політичної влади здійснюється на основі двох основних принципів: суверенності та легітимності.

Виділяють три види суверенітету (фр. souverainete — верховна влада)  — державний, народний і національний.

Державний суверенітет — це політико-правова властивість державної влади, що визначає її верховенство (повноту й неподільність влади на території країни, виключне право на встановлення правових норм, що регулюють всю систему суспільних відносин, визначення правового статусу органів державної влади та місцевого самоврядування, застосування насильства, визначення прав та свобод людини і громадянина та ін.) і незалежність (самостійність та рівноправність у міжнародних відносинах).

Народний суверенітет визначається як повновладдя народу (народ є носієм суверенітету і єдиним джерелом влади). Народ може здійснювати свою владу безпосередньо (на виборах і референдумах), через органи державної влади, а також через органи місцевого самоврядування.

Національний суверенітет можна визначити як повновладдя націй, можливість самостійного політичного самовизначення. У демократичній державі виключно народу належить право визначати й змінювати встановлений конституційний лад.

У політичній літературі широко вживається поняття «політична влада» та «державна влада». Яка ж відмінність між ними? Поняття «політична влада» є ширшим і ним позначають можливість і здатність усіх суб’єктів політики, здійснювати вплив на процес прийняття політичних рішень, їх реалізацію, на політичну поведінку індивідів, соціальних груп і об’єднань. Державна влада є лише однією із форм політичної влади; це спеціально організована система державних органів, організацій та установ, створена для управління усіма сферами суспільного життя. На відміну від політичної влади, державна влада є монополістом у виданні правових актів, які регулюють життєдіяльність суспільства.

Основними рисами політичної влади є легальність, легітимність, верховенство, вплив, ефективність і результативність.

Легальність влади означає її законність, юридичну правомірність. Легальна влада діє на основі чітко фіксованих нормативно-правові актів. Легітимність влади — це добровільне визнання існуючої влади громадянами, довіра до неї з їх сторони, визнання її справедливою, прогресивною. Верховенство влади – це обов’язковість виконання владних рішень (економічних, політичних, правових та ін.) усіма членами суспільства. Вплив влади — це здатність суб’єкта політики здійснювати вплив у певному напрямку на поведінку індивідів, груп, організацій, об’єднань з метою сформувати чи змінити думку людей із певного питання, врегулювати політичну поведінку соціальних суб’єктів тощо. Ефективність і результативність влади полягає у тому, що саме в конкретних соціальних результатах реалізуються усі задуми, платформи, програми влади, з’ясовується її здатність ефективно управляти усіма сферами суспільного життя. Система влади включає у себе:

1) органи влади та громадян, які здійснюють владні функції (суб’єкти влади);

2) тих, на кого спрямована влада — люди, їх групи, організації, спільноти тощо (об’єкти влади);

3) механізм влади, тобто зв’язки, взаємодії, відносини між структурними елементами влади, її інститутами, цінностями, нормами, соціальний і політичний контроль.

Сучасна влада є цілісною, багатогранною системою, в якій взаємодіють різноманітні компоненти матеріальної, політичної, духовної культури суспільства. Влада не є позбавленням волі підвладних, а певним підпорядкуванням і упорядкуванням їхніх воль [9, c. 148].

2.3.Функціонування влади в суспільстві та проблеми її ефективності

Найважливішою соціальною причиною підпорядкування одних людей іншим є нерівномірний розподіл ресурсів влади. Під ресурсами влади нерідко розуміють засоби її здійснення. Однак цей термін дещо ширший — ним позначаються не стільки задіяні, скільки потенціальні засоби здійснення влади, тобто такі, які можуть бути використані, але ще не використовуються або ж використовуються недостатньо. Сукупність усіх можливих і фактично використовуваних ресурсів владарювання є потенціалом влади. Врахування ресурсів владарювання і ресурсів спротиву владній волі дає можливість визначити силу влади. Ресурсами влади можуть бути наявні у розпорядженні її суб’єкта і важливі для об’єкта цінності, наприклад предмети споживання, кошти тощо, або засоби, здатні вплинути на внутрішній світ, мотиви поведінки об’єкта, — преса, радіо, телебачення, засоби мистецтва, або знаряддя, за допомогою яких можна позбавити людину тих чи інших цінностей аж до життя включно, — каральні органи, зброя тощо.

Різноманітні ресурси влади можуть класифікуватись за різними ознаками. Так, за характером вони поділяються на утилітарні, примусові та нормативні. Утилітарні (від лат. — користь, вигода) ресурси — це матеріальні й соціальні блага, пов’язані із задоволенням повсякденних інтересів і потреб людини. Це можуть бути кошти, промислові та продовольчі товари, послуги у сфері охорони здоров’я, освіти, забезпечення житлом, різноманітні пільги і привілеї тощо. За їх допомогою влада, особливо державна, може залучити на свій бік не тільки окремих осіб, а й цілі верстви населення. Типовим прикладом є встановлений у більшості країн світу особливий соціальний статус державних службовців, лояльність яких стосовно влади «купується» низкою встановлених для них пільг і привілеїв. Загальним правилом також є привілейований соціальний статус військовослужбовців офіцерського складу, особливо вищого, працівників каральних органів, провідних ідеологів тощо, які слугують опорою політичного режиму.

Примусові (силові) ресурси влади — це заходи адміністративного і кримінального впливу. Вони передбачають встановлення державою в законодавчому порядку адміністративної і кримінальної відповідальності. У першому випадку йдеться про юридичну відповідальність за адміністративне правопорушення — винну дію або бездіяльність, яка порушує громадський порядок, правила прикордонного режиму, руху транспорту, митні правила, правила полювання, рибальства тощо. Заходами адміністративного покарання можуть бути попередження, штраф, адміністративний арешт, конфіскація предметів контрабанди та ін. Кримінальна відповідальність означає, що особа, яка здійснила злочин, зобов’язана відповідати за свою дію. Заходи покарання визначаються вироком суду. Це можуть бути позбавлення волі, примусові роботи, конфіскація особистого майна і навіть позбавлення життя. Силові ресурси політичної влади виконують функцію забезпечення оборони країни, безпеки державної влади, охорони внутрішнього правопорядку. Такими ресурсами є армія, різні служби безпеки, поліція, прокуратура, суди, а також належні їм техніка, озброєння, в’язниці тощо.

Силові ресурси є найбільш дійовими, оскільки їх використання призводить до позбавлення людей власності, волі, а іноді й самого життя. Політична влада використовує силові ресурси тією чи іншою мірою досить часто. Найчастіше вона вдається до них тоді, коли ЇЇ вплив на суспільство за допомогою інших засобів значно послаблюється, зокрема в періоди економічних і політичних криз. Переважання силових ресурсів у здійсненні влади буває в поліцейській державі. Примусові ресурси влади включають у себе силові, але не зводяться до них. Примус може бути як фізичним, спрямованим на пошкодження тіла, так і психологічним, спрямованим на пошкодження психічної природи людини, чи моральним, спрямованим на досягнення бажаної поведінки всупереч внутрішнім моральним переконанням індивіда. У примусі слід розрізняти також використання сили й насилля.

Використання сили — це примус, орієнтація на страх, як передбачені й допускаються законом. Насилля — це використання сили, примусу стороною, якій таке право не надається законом. Використання сили є інституціоналізованим примусом, насилля стоїть поза законом. Нормативні ресурси влади — це різноманітні соціальні норми, що регулюють багатоманітні суспільні відносини [11, c. 725-726].

Найважливішими з них у здійсненні політичної влади є правові й політичні норми, про які йшлося вище. Політична, у тому числі державна, влада може здійснюватись і на основі таких норм, які не мають формалізованого характеру, наприклад норми моралі, традиції, звичаї, ритуали тощо. Розмежування утилітарних, примусових і нормативних ресурсів політичної влади є досить умовним. Так, використання утилітарних і примусових ресурсів здебільшого теж регулюється відповідними нормами. Дія нормативних правових ресурсів спирається на силу державного примусу й може підкріплюватися утилітарними ресурсами.

Відповідно до основних сфер життєдіяльності суспільства виокремлюються економічні, соціальні й духовно-інформаційні ресурси влади. Про них також мова йшла вище при характеристиці основних видів влади. Специфічним — демографічним — ресурсом політичної влади є сама людина. Люди виступають універсальним ресурсом влади вже тому, що створюють інші ресурси. Велике значення має також кадровий потенціал політичної влади, який складають наділені владними повноваженнями особи.

Використання ресурсів влади перетворює її з можливої на дійсну, яка може виявлятися в таких формах, як панування, керівництво, управління, контроль. Панування є таким механізмом здійснення влади, який набуває форми соціальних інститутів і передбачає поділ соціальних груп на пануючі й підлеглі, ієрархію і соціальну дистанцію між ними, виокремлення та відокремлення особливого апарату управління. Панування нерозривно пов’язане з владою, є формою її суспільної організації. Воно проявляється в економічній, політичній та ідеологічній формах. Економічне панування виступає як контроль над засобами виробництва, самим виробництвом та розподілом його продуктів.

Політичне панування полягає в контролі над використанням державної влади, а ідеологічне проявляється у монопольному становищі в суспільстві тієї системи ідей і поглядів, яка обґрунтовує справедливість існуючих економічних, соціальних і політичних порядків. Марксизм наголошує на класовому характері панування у класовому суспільстві, обумовленості його соціально-економічними відносинами, передусім відносинами власності на засоби виробництва. М. Вебер розумів панування дещо ширше. Воно, на його думку, означає ймовірність того, що накази викличуть підкорення у певної частини людей. Керівництво на рівні суспільства — це діяльність щодо визначення основних цілей соціальних систем та інститутів, а також шляхів їх досягнення, стратегії суспільного розвитку [23, c. 5-6].

Легітимне ставлення до правових норм країни — одне із сучасних уявлень про сутність влади, за якої правові норми мають демократичний зміст і випливають із суверенітету народу як абсолютного першоджерела закону.

Легітимність політичної влади — форма підтримки, виправдання правомірності застосування влади і здійснення правління державою або окремими його структурами та інститутами.

Легітимність не є синонімом законності, оскільки політична влада не завжди спирається на право й закони, але завжди користується певною підтримкою принаймні частини населення. Основними джерелами легітимності, як правило, виступають три основні суб´єкти: населення, уряд і зовнішньополітичні структури.

Різні можливості політичних суб´єктів підтримувати певну систему правління передбачають різні типи легітимності влади. Найвідомішою є класифікація типів влади, запропонована М. Вебером:

— традиційний, який спирається на віру в святість традицій і право володарювати тих, хто одержав владу за цією традицією;

— харизматичний (грец. charisma — милість, благодать, Божий дар, винятковий талант), оснований на вірі в надприродну святість, героїзм чи інші виняткові чесноти володаря і створеної або отриманої ним влади;

— раціональний (легальний), що ґрунтується на вірі в законність існуючого порядку, професіоналізм владних структур.

Легітимність має властивість змінювати характер і ступінь підтримки влади та її інститутів. У зв´язку з цим можна говорити про кризи легітимності.

Криза легітимності — зниження реальної підтримки органів державної влади чи правлячого режиму в цілому, яке впливає на якісні зміни їхніх ролей і функцій.

У сучасних умовах суспільно-політичного розвитку кризи легітимності спричинені нездатністю органів влади здійснювати свої функції, нелегітимних формами насилля над людьми, неспроможністю уряду адаптуватися до динамічної зміни умов суспільного розвитку, руйнуванням конституційного порядку, розривом між конституційними нормами та практикою їхнього втілення, відсутністю серйозних структурних змін [26, c. 60-61].

Щодо головної ознаки, критерію легітимності існують дві основні точки зору. Згідно з ліберально-демократичною позицією легітимною потрібно визнавати тільки ту владу, яка сформована в результаті демократичних процедур. Влада, встановлена насильницьким шляхом, не визнається легітимною. Згідно з позицією політичного реалізму легітимність влади полягає не стільки у законності й демократизмі її встановлення, скільки в її здатності оволодіти складною ситуацією в країні, підтримувати в суспільстві стабільність. А це означає, що встановлена незаконним шляхом, наприклад у результаті революції чи воєнного перевороту, влада внаслідок її ефективності з часом може бути визнана громадянами та світовим співтовариством правомірною, тобто стати легітимною. Так було, наприклад, у Бразилії і Чилі, де встановлена в результаті воєнного перевороту державна влада наводила порядок у країні, забезпечувала соціальну й політичну стабільність у суспільстві, економічний прогрес і піднесення добробуту населення. Й навпаки, встановлена демократичним шляхом державна влада з часом може втратити підтримку громадян, наприклад у разі проведення нею згубних для суспільства «реформ» чи тотальної корумпованості можновладців, і стати нелегітимною.

Основними причинами делегітимізації влади можуть бути такі: суперечність між пануючими в суспільстві універсальними цінностями та егоїстичними інтересами правлячої еліти; суперечність між популярною в суспільстві ідеєю демократії й недемократичною соціально-політичною практикою; відсутність у політичній системі механізмів реального захисту інтересів народних мас та їх впливу на владу; бюрократизація і корумпованість державного апарату; націоналізм та етнічний сепаратизм у багатонаціональних державах, які проявляються в запереченні центральної влади; дезінтеграція правлячої еліти й державної влади, протистояння і зіткнення різних гілок влади; нездатність влади вирішити існуючі в суспільстві нагальні соціально-економічні проблеми тощо.

Правомірність підходу до проблеми легітимності влади з позиції політичного реалізму виявляється як усередині тієї чи іншої країни, так і в міжнародних відносинах. Стабільна та ефективна влада в кінцевому підсумку визнається і світовим співтовариством незалежно від способу її встановлення. Так, встановлену в Росії насильницьким шляхом радянську владу врешті-решт визнали всі провідні капіталістичні держави, оскільки вона виявилася спроможною забезпечити політичну стабільність і соціально-економічний прогрес суспільства. Стабільність соціально-економічної і політичної системи в конкретній країні є важливою ознакою легітимності влади.

Висновок про легітимність влади, тобто про наявність у громадян переконання в її правомірності, можна зробити на основі вільного вираження громадянами своєї волі щодо влади — на виборах чи референдумах. Хоча зв’язок між участю у виборах і легітимністю державної влади не є прямим та однозначним у всіх випадках, загалом можна стверджувати, що чим менша частка громадян, які беруть участь у виборах в органи державної влади, тим нижчий рівень ЇЇ легітимності. Державна влада, органи якої формуються всього 10—20 відсотками виборців, узагалі викликає сумніви у правомірності її існування. Водночас висока частка участі громадян у виборах і референдумах сама по собі не є гарантією легітимності влади, оскільки така участь може бути відверто чи приховано примусовою.

Висновки до розділу 2

Отже, влада — це вплив однієї частини суспільства (індивіда, групи, організації тощо) на поведінку іншої у бажаному для себе напрямі. Влада є відношенням, отже, передбачає наявність двох сторін. Основною особливістю владного відношення є переважний вплив однієї його сторони на іншу. Тому сторону з переважним впливом доцільно називати суб’єктом, а сторону, яка цього впливу зазнає — об’єктом владного відношення.

Поняття влади дає ключ до розуміння сутності та призначення політичних інститутів і процесів, самої політики. Визначення цього поняття, з’ясування сутності й характеру політичної влади дає змогу виокремити політичні відносини з усієї сукупності суспільних відносин, має важливе значення для розуміння природи політики й держави.

Соціальна влада означає розподіл соціальних благ (визначенням статусу різних груп у структурі суспільства, посад, прав та обов’язків, наданням соціальних послуг у сфері освіти, охорони здоров’я, забезпечення житлом тощо, а також розподілом доходів, різноманітних пільг і привілеїв).

Розділ 3. Особливості джерела та технології здійснення політичної влади в Україні (2000-2010 р.)

Реалії українського сьогодення підтверджують значимість проблеми легітимності влади. Курс на побудову правової, соціально-орієнтованої держави неминуче призводить до необхідності появи дієвих інституцій громадянського суспільства. Проте практика політичного життя демонструє значні проблеми в цій сфері. Причому ці проблеми носять зазвичай не лише технологічний чи організаційний характер, а мають більш глибокі світоглядні коріння.

Від часу здобуття незалежності український політикум та суспільство так і не спромоглися усвідомити істину, яка стала нормою сучасного державотворення в більшості демократичних країнах світу. Істина ця проста у формулюванні, але складна у реалізації. Суть її полягає у тому, що шляхи та методи творення, чи то модернізації державності не можуть носити номінально задекларований характер, а частіше за усе є наслідком тривалого історичного процесу, який полягає у пошуку компромісу між інтересами представників владних структур, інстанцій та привалюючими в суспільстві настроями щодо форми та моделі державності.

Слід зазначити, що політичний режим сучасної України весь час балансував на межі легітимності, поступово втратив кредит довіри та легітимності, що був отриманий після здобуття Україною незалежності 1991 року. Представники правлячої еліти не врахували той факт, що легітимність на відміну від влади, не можна отримати в повне використання на певний час. Її потрібно весь час підтримувати ефективними та суспільно значимими справами та діями.

Головною моделлю забезпечення легітимності політичної влади в Україні після здобуття незалежності залишалися вибори. Проте слід зазначити, що виборча модель легітимації, хоч і є загальноприйнятою в більшості демократичних країн світу, але це формалізована сторона легітимності, вона потребує доповнення за рахунок залучення до легітимаційного процесу інших джерел забезпечення легітимності влади.

Спроби нав’язати певну модель державотворення, «підігнавши» під неї структуру органів влади та ідею громадянського суспільства, механістично залучивши до цього процесу суспільство, щоразу, як свідчить світова практика, зазнавали невдачу. Можливо, звернення до європейського та світового досвіду, де інституції громадянського суспільства є дійсно впливовими та дієвими, позбавили б частини зазначених проблем та недоліків [27, c. 28-29].

Суспільно-політичні зміни початку 90-х років в Україні призвели до значної трансформації політики, методів та технологій легітимації влади. Отримана в спадок від радянських часів модель забезпечення легітимності влади, заснована на переважному використанні примусу та сили, вже не могла ефективно використовуватися в практиці державно-політичної діяльності, а нової моделі створено не було. Проблема ускладнилася тим, що правляча еліта персонально майже не змінилася, продовжуючи діяти та керувати державою та суспільством за допомогою тих же методів та технологій, що й за радянських часів. Стара провладна еліта, як засвідчили подальші події, не бажала та, вірогідніше за усе, і не могла змінити стиль свого керівництва. В той же час суспільство стримано, але наполегливо, почало вимагати змін. Атмосфера відкритості та свободи, наочний приклад успішних суспільно-політичних та економічних змін у ряді країн колишнього СРСР та соціалістичного табору спонукала до цього. Наслідком цього протиріччя став ріст спротиву існуючому режиму з боку суспільства, що став помітним з початку 2000-х років, а кульмінацією його стали події 2004 року.

Політичний режим першого десятиліття незалежності, будучи політично, економічно неефективним та безперспективним, поступово втратив кредит довіри та легітимності, який він отримав після здобуття Україною незалежності 1991 року. Представники правлячої еліти не врахували той факт, що легітимність на відміну від влади, не можна отримати в повне використання на певний час. Її потрібно весь час підтримувати ефективними та суспільно значимими справами та діями. Вона як багаття, «зігріває» еліту підтримкою суспільства лише за постійної уваги до останнього та підпитки вдалими діями.

Слід також визнати значимість та впливовість для української влади зовнішніх джерел забезпечення легітимності протягом усього періоду після здобуття Україною незалежності 1991 року. Зачасти саме цей чинник ставав визначальним при формуванні органів влади та зміні моделей легітимації. Яскравим прикладом стали вибори 2004 року. Відмова Л. Кучми балотуватися на наступний президентський термін була в більшій мірі зумовлена острахом майбутньої делегітимації в очах впливової частини світової спільноти, аніж бажанням дотримуватися неоднозначно трактованих конституційних норм, чи побоюванням втрати певної легітимності з боку українського суспільства.

Найбільш потужним зовнішнім легітимаційним впливом на українську владу за часів незалежності вирізнялися декілька суб’єктів міжнародної діяльності. В різні періоди ступінь їх впливу на суспільно-політичне життя України, формування органів влади та їх легітимацію різнилися, але при цьому головні зовнішньополітичні агенти впливу не змінювалися. До них можна віднести керівництво США, органи управління ЄС та владні кола РФ.

На певних етапах історичного розвитку владно-політичний простір України ставав ареною активної конкурентної боротьби зазначених суб’єктів міжнародної діяльності. Почасти українська державність та суспільні інтереси були та залишаються розмінною картою в руках більш впливових зовнішньополітичних гравців. Це свідчить про слабкість та несамостійність української владної еліти, яка так і не спромоглася виробити певний «кодекс честі» та узгоджені загальноприйняті норми поведінки, виходячи з інтересів власного суспільства та держави, а залишається у напіввасальнй залежності від закордонних «консультантів та помічників» [33, c. 59-60].

Події 2004 року означили початок пікової фази конфлікту інтересів ключових геополітичних гравців на українському політичному полі. Важко сказати, чи мали головні політичні сили та їх лідери, які зійшлися у боротьбі за президентство 2004 року, якусь підтримку, окрім моральної, з боку власного геополітичного орієнтиру, але виступи, гасла та обіцянки чітко вказували вірогідну направленість державотворення в разі перемоги однієї з них. На нашу думку, саме зовнішньополітичний чинник став визначальним з точки зору кризи легітимності, яка загострилася, або ж точніше перейшла у відкриту форму, після «помаранчевої революції». Сторона, яка програла, а головним чином її зовнішньополітичний орієнтир, так і не визнали легітимність нового політичного режиму.

Проблеми у випадку України виникають якраз через невідповідність часткових картин світу, що творяться окремими політичними силами, загальній картині світу, яка має бути результатом діяльності всієї політичної системи. Можна говорити про те, що часткові образи дійсності багатьох українських політичних сил настільки суперечать один одному, що не в змозі забезпечити існування цілісного загальнополітичного образу. Іншими словами, український громадянин не має чого поділяти, окрім як партикулярні картини світу, що їх масово продукують численні українські партії. Отже, легітимність як зв’язок громадян і влади стає проблематичною. Спробуймо зрозуміти, чому це так.

Цілком очевидно, що істотні розбіжності у картинах світу різних політичних сил мали своєю першопричиною протистояння «біло-блакитних» і «помаранчевих» під час президентських виборів 2004 року. Тоді значна політизація суспільного життя стала приємною несподіванкою після політично апатичних років другого терміну Леоніда Кучми. Проте з плином часу в багатьох почали виникати сумніви стосовно того, чи насправді картини світу, що їх пропагували обидві сторони, справді відповідали їхнім справжнім переконанням. І якщо дійсність почала підтверджувати, що політичні сили з обох таборів цілком можуть співпрацювати між собою (неважливо, заради яких цілей), то продуковані ними образи дійсності і далі залишалися взаємовиключними. Іншими словами, картини світу обох сторін свідчили про їхнє повне несприйняття одна одної, а тим часом своїми діями вони це спростовували. Згадаймо, що сили «помаранчевого» табору і далі продовжують іменувати себе «демократичними», тобто дають нам зрозуміти, що їхні політичні опоненти є «недемократичними». Так само й «біло-блакитні» у своїх образах реальності акцентують на повній нездатності своїх опонентів бути ефективними керівниками, а себе називають «прагматиками». А проте такі світоглядні розбіжності аж ніяк не заважають удаватися до ситуативних союзів для досягнення бажаних цілей, а можливість утворення «широкої» коаліції ось уже який рік залишається важливим складником українського політичного дискурсу.

Але попри такі суперечності, образи дійсності різних політичних сил продовжують чинити істотний вплив на свідомість громадян. Це призводить до того, що легітимність стає «фрагментованою», прив’язаною до конкретної політичної сили, але не до системи в цілому. В умовах, коли образи реальності суперечать один одному не на поверхневому, а на достатньо глибинному рівні, існування спільного поля значень і цінностей є неможливим. Образи реальності різних політичних сил намагаються виключити своїх опонентів з такого загального поля, відмовити їм у доступі до політичної системи суспільства. Інакше кажучи, вони переконують нас у тому, що влада в державі є легітимною лише тоді, коли вона належить певній політичній силі, в іншому разі вона є нелегітимною. Це, зокрема, виявляється і в тому, що, прийшовши до влади, українські політичні сили намагаються докорінно змінити державну політику практично в усіх галузях. Прив’язуючи таким чином загальнодержавну легітимність до легітимності партійної, українські партії до певної міри руйнують її. У свою чергу громадяни, які є прихильниками тієї чи іншої політичної сили, схильні в такому разі не довіряти державі і політичній системі в цілому [35, c. 30-31].

Домінування приватної сфери призводить до «приватизації» суспільного життя. Суспільні зв’язки розуміються як засіб для власної самореалізації. Таким самим засобом стає політика. Змінюється навіть її розуміння — дедалі частіше ми уявляємо політику як потужний засіб для заробляння грошей, вона стає ще одним різновидом бізнесу, а більшість вчинків політичних діячів ми схильні пояснювати, з огляду на їхні економічні інтереси — адже для нас самих іншого пояснення просто не існує.

Реальні прояви такого ставлення до політики також не є рідкістю. Вибори останніх років зафіксували — поряд із падінням рівня політичної активності — зростання інтересу до політики як засобу поліпшення власного матеріального становища. Тому легко пояснити, чому стільки людей, особливо молоде покоління, сприймають наближення виборчої кампанії як засіб підзаробити. Вони активно працюють на виборчі штаби різних партій, при цьому не маючи жодного зацікавлення в їхніх політичних програмах і переконаннях. Таким чином, попри поступове зниження рівня довіри до партій, під час виборчих кампаній ці партії не мають жодних проблем із залученням «агітаторів». Цей парадокс сьогодні в Україні є буденним явищем.

Зрештою головна небезпека, яка напряму пов’язана із кризою легітимності, — це загроза «опікунської влади», описана канадським філософом Чарлзом Тейлором як одна з «хвороб сучасності». Для неї характерним є ставлення громадян до держави як до опікуна, що мусить задовольняти їхні потреби, передусім матеріальні. При цьому участь населення в політичному житті зводиться до мінімуму, а самі громадяни перетворюються на «клієнтів». Легітимність у такому разі визначається здатністю державної влади робити «подачки» населенню і забезпечувати приватні інтереси окремих його представників. Очевидно, що в такому разі вирішення загальносуспільних проблем і політичний розвиток держави стають повністю відчуженими від громадян, які, у свою чергу, і не прагнуть на них впливати. Таке патерналістське ставлення до держави є чи не найбільшою загрозою для сучасної України, і цілком зрозуміло, що падіння рівня залученості громадян до політичного життя країни є тривожною ознакою цієї тенденції.

Наведені тенденції не здатні пояснити всю повноту проблеми легітимності влади в Україні, проте до певної міри дозволяють виділити її важливі аспекти. Як бачимо, легітимність зразка початку ХХІ століття навряд чи можна пояснити суто в класичних веберівських термінах. Мало того, як показують реалії, криза легітимності вже не спричиняє краху політичного режиму. Режим, який не є достатньо легітимним в очах свого населення, продовжує існувати й розвиватися за власними закономірностями. На думку сучасного американського політолога Адама Пшеворські, це пояснюється простою відсутністю альтернативи чинній владі — іншими словами, люди погоджуються на владу, яка їм не до вподоби, лише тому, що не бачать жодного іншого варіанта. Такий невтішний висновок означає лише те, що взаємозв’язок між державою і громадянами, який визначався легітимністю, поступово руйнується. Поки що не можемо стверджувати, до чого може призвести такий процес, але проблема відчуження влади від населення і замкнення їх обох на собі є цілком наочною ознакою сьогодення [47, c. 20].

Основним джерелом та засобом легітимації влади в Україні після здобуття незалежності залишалися вибори. Виборча модель легітимації є загальноприйнятою в більшості демократичних країн світу, але це формалізована сторона легітимності, вона потребує доповнення за рахунок залучення до легітимаційного процесу інших джерел забезпечення легітимності влади. В демократичних суспільствах виборча легітимація зазвичай доповнюється усталеними традиціями підтримки та визнання суспільством правомірності дій влади, а також дієвим впливом на процес прийняття політичних рішень інститутів громадянського суспільства. В авторитарних та тоталітарних суспільствах виборча легітимація носить, в більшості випадків, формальний характер (хоча і зберігається) та за-мінюється силовим примусом.

Практика українського державотворення продемонструвала кілька спроб пошуку вдалої моделі легітимації влади. Аналізуючи ці спроби, можна виділити певні легітимаційні періоди, характерною рисою яких було домінування певного джерела забезпечення легітимності та налаштованих під нього моделей легітимації влади. Хронологічні межі є умовними, встановленими на основі аналізу галузевих досліджень та суб’єктивної оцінки розвитку та трансформації політичної системи України.

Першим був період 1991-1999 років, протягом якого переважно застосовувалися моделі та технології, в основі яких знаходилися ідеологічні джерела забезпечення легітимності влади.

На тлі суспільно-політичного пожвавлення та емоційного підйому суспільства, правляча еліта запропонувала суспільству кілька шляхів державотворення та методів забезпечення легітимності. Особливістю легітимаційного процесу цього періоду були розбіжності у цілях та за-вданнях державотворення та легітимації, які озвучувалися публічно, і тими, які малися на меті провладною елітою. Як не парадоксально, але актуалізація питання розбудови держави маскувало бажання реалізації владних амбіцій окремих політиків, високопосадовців та їх оточення.

Наступний період 1999-2004 роки означив домінування адміністративно-корупційної моделі легітимації, джерелом якої є примус, застосування сили та маніпуляція. Взявши курс на побудову авторитарного режиму, українська провладна еліта так і не змогла його реалізувати в повній мірі. Тож вимушена була дотримуватися певних процедур здійснення влади та легітимаційних дій [56, c. 353].

Складність української ситуації полягала ще й в тому, що з різних причин керівництво не могло і не мало можливості встановити авторитарну модель управління та відповідну систему забезпечення легітимності. Знаходячись на роздоріжжі, українська провладна еліта змушена була маневрувати, зберігаючи видимість демократичних процедур управління та забезпечення легітимності, і одночасно проводити політику, характерну для авторитарного режиму. Особливо це стало помітно наприкінці 90-х років, коли було здійснено спробу встановлення авторитарного домінування. Проте, під тиском зовнішніх джерел забезпечення легітимності, світової спільноти, міжнародних організацій та керівництва певних країн, ця спроба виявилася невдалою.

В цей час виборча модель забезпечення легітимності влади, фактично єдина дієва модель легітимації в Україні середини-кінця 90-х років, стала набувати формалізованого вигляду. Президентські вибори 1999 року та парламентські 1998 та 2002 років продемонстрували те, що суспільство втратило контроль за діяльністю державних владних інституцій. На практиці, головним чином, почали використовуватися методи проведення виборів, що ґрунтувалися не на вільному волевиявленні громадян та врахуванні інтересів суспільства, а на маніпулятивних технологіях. Тож вибори стали прикриттям для подальшої узурпації влади певними кланами та фінансово-промисловими групами. Втрата останньої можливості впливу суспільства на процес формування органів влади та їх діяльність, якою протягом 90-х років в Україні були вибори, спричинили соціальний протест, наслідком якого були події осені 2004 року.

«Незалежність не спричинила зміни політичної еліти в Україні. Однак факт незмінності проблематизував основи легітимності, основи, на яких еліта продовжувала здійснювати владу. Подальша легалізація шляхом виборів пом’якшила проблему дуже незначною мірою, оскільки, узаконивши своє перебування при владі, еліта зобов’язана забезпечувати легітимність з допомогою економічних і соціальних успіхів. Якщо, як у випадку з Україною, успіхів немає, то необхідно розробляти й застосовувати технології, які дають змогу компенсувати дефіцит легітимності.

Хоча формальна легальність здобувається нині в процесі багатопартійних виборів у вищий законодавчий орган, наприклад, і також з використанням змішаної, пропорційно-мажоритарної виборчої системи, але дальші відносини обраних та виборців складаються за відомим сценарієм. У тих, хто одержав мандат на здійснення влади, геть відсутнє прагнення викликати і підтримати легітимацію знизу, легітимацію у вигляді поваги й визнання. Тим самим влада не стає авторитетом, тим, що забезпечує їй підтримку, яка спирається на внутрішню усвідомлену кожним індивідом переконаність в особливій значущості й правильності дій влади. Така переконаність, за М.Вебером, становить внутрішню гарантованість легітимності. Вона й залишається «незапитаною» у сучасній Україні [57, c. 96-97].

Без легітимації «знизу» суб’єкти влади неминуче вимушені звертатися до технологій забезпечення самолеґітимації.

По-перше, технологія, заснована на демонстрації відданості. У випадку України це, насамперед, відданість ідеї незалежності й суверенітету. Взагалі предмет відданості має бути значущим беззастережно, це повинні бути безумовно домінуючі цінності. Вони ж — наріжні камені легітимності. Неможливо бути легітимним, не сповідуючи їх. Громадяни, у свою чергу, визнають легітимацію з боку домінуючої доктрини.

По-друге, технологія, заснована на культивуванні переконаності у відсутності авторитетної альтернативи, своєрідного політичного варіанту «іншого не дано».

По-третє, технологія легітимації авторитетом науки й мистецтва. В останні два роки технологія легітимації авторитетом набула в Україні усталеної форми науково-практичних конференцій. Останні з них були проведені з економічної проблематики та з реформи політичної системи. Їх вів Президент, він виступав на них із доповідями й заключним словом, присутністю й словом надаючи цим конференціям особливого статусу.

По-четверте, технологія приучення до відносин «патрон — клієнт», яка переживає в Україні справжній ренесанс. Склавшись, очевидно, у внутрішньоелітному просторі, вона поступово поширилась на все суспільство. Під патронатом президента проводяться спортивні змагання й фестивалі, виставки та ярмарки, шоу й конкурси.

Отже, влада, як і раніше, задовольняється лише формальною легальністю, отриманою в ході законодавчо встановлених виборчих процедур»[1,с.5-9].

Для підтримки міфу державотворення та забезпечення легітимності суспільству на протязі перших двох періодів до реалізації було запропоновано кілька ідей, які мали відволікти його увагу та унеможливити посягання з його боку на владу. Головне місце серед таких ідей займали такі:

1. Національна ідея та ідеологія національного відродження, яка вимагала консолідації суспільства та надання авансованої легітимності державним інституціям та провладній еліті з метою реалізації заявленої ідеї в «надзвичайно складних геополітичних» умовах.
2. Ідея «сильної» влади задля якомога швидшого та ефективного становлення незалежної держави та протистояння внутрішнім і зовнішнім викликам. Зазначена ідея зазвичай популярна у поставторитарних суспільствах, але насправді приховує слабкість, непрофесіоналізм можновладців та бажання узурпації влади певними групами чи особистостями.
3. Ідея розбудови громадянського суспільства. Насправді, громадянське суспільство самоінституціалізується, його не можна побудувати чи створити у наказовому порядку. Таким чином формуються лише інституції псевдогромдянські, метою існування яких є забезпечення видимості підтримки державних інститутів з боку суспільства та створення умов для самолегітимації режиму.
4. Ідея розбудови та захисту держави. Може поєднувати в собі елементи усіх вищезазначених ідей. Справжньою метою при цьому залишається утримування, узурпація влади та відсторонення суспільства від реальної участі в управлінні країною.

Реалізація такої стратегії державотворення та моделей легітимації призвело до втрати темпу розвитку, ресурсів та легітимаційного потенціалу.

Наслідком чого стала перманентна криза політичного, економічного наукового та духовного життя України першого десятиліття незалежності [56, c. 394-395].

Легітимаційні процеси та їх особливості після 2004 року.

Третій період, кінець 2004 — початок 2006 років, помітно вирізнявся серед інших джерелом легітимності та легітимаційною зорієнтованістю. Події «помаранчевої революції» означили перехід до персоналізованої легітимації, джерелом якої стали особистісні якості лідера та активна позиція суспільства. Демократичні процедури формування нової влади мали закріпити означену позицію. Але, як виявилося уже через півроку, ця модель легітимації, з точки зору можливості її реалізації, виявилася найменш вдалою в історії новітньої України. Причиною цього стали, перш за усе, невідповідність заявлених новою владою принципів управління та персонального складу керівництва нових органів влади, відсутність реального бажання та можливості провести докорінні зміни стилю управління та реформування політичної системи країни. Владні амбіції та особисті інтереси пересилили необхідність виконання передвиборчих та проголошених на «майдані» обіцянок. Розчарування суспільства, яке надало «помаранчевим» лідерам небачений як для історії України, і не лише періоду незалежності, кредит легітимності та довіри, дуже швидко зруйнувало ідеалістичне бачення майбутнього держави та суспільства. Тож і криза легітимності «помаранчевої» влади в цілому та її лідерів поодинці, була блискавичною та неминучою. Її наслідком стала поразка нової влади на парламентських виборах 2006 року.

Четвертий період, середина 2006 — кінець 2008 років, означив глибоку кризу легітимності. Структурно-залишкова модель легітимації, в основі якої лежить традиція збереження певної структури є найбільш слабкою та небезпечною з точки зору перспектив державотворення та ефективного управління державою.

Криза інституціональної легітимності влади посилюється нівелюванням демократичних процедур легітимації влади у масовій свідомості — передусім це стосується виборчих механізмів у політичному процесі. Так, за даними соціологічних досліджень, проведених у жовтні 2006 р. Фондом «Демократичні ініціативи», попри високу оцінку значення виборів в Україні загалом, населення здебільшого вважає, що вони проводяться лише для створення видимості демократії, якої у нас насправді немає (48%). Головною причиною, що заважає стати виборам в Україні справді демократичним механізмом, населення вважає невиконання народними обранцями своїх передвиборчих обіцянок(47%).

Таким чином, криза легітимності влади на сьогоднішній день наближається до своєї критичної межі. Виявом цього є не тільки надзвичайно низький рівень довіри населення до політичної системи в інституціональному та персоніфікованому вимірі, а й швидке зниження авторитету держави на міжнародній арені.

Можливими ризиками в даному контексті є такі.

У внутрішньополітичному житті:

1)       подальше нівелювання демократичних процедур легітимації політичного режиму в Україні, ймовірно, посилюватиме авторитарні тенденції у політичному житті, що у свою чергу спричинить поступове згортання низки демократичних досягнень, здобутих після президентських виборів 2004р.;

2)       тривання процесу відсторонення громадян від участі у політичному житті та поширення практики позасистемної діяльності (участь у неінституціоналізованих протестних акціях) посилюватиме вплив радикальних політичних сил, інтереси яких не репрезентовані у політичній системі;

3)       відновлення протистояння між громадянським суспільством та владою, що ускладнить процес досягнення Україною європейських демократичних стандартів.

У зовнішньополітичній діяльності — подальша делегітимація політичного режиму загрожує зниженням авторитету України на міжнародній арені, згортанням численних програм співпраці України з представниками міжнародної спільноти, спрямованих на інтеграцію до європейських та євроатлантичних структур. Суттєвими чинниками, що значно усклад-нюють проблему підвищення рівня довіри населення до вищих органів державної влади, є такі.

1. Зниження рівня керованості суспільними процесами за умов переходу до парламентсько-президентської форми правління.
2. Скептицизм та незадоволення населення діяльністю державних органів влади та політичних партій.
3. Поширення у суспільстві розпачу, зумовленого невиправданістю сподівань щодо президентських та парламентських виборів.
4. Відсутність дієвих механізмів політичної відповідальності.
5. Наявність у політичній системі в її нинішньому вигляді можливостей для ревізії та викривлення волевиявлення громадян (зокрема під час створення коаліції).
6. Недосконалість механізму імперативного мандату.
7. Неефективність державного управління, неспроможність державної влади започаткувати та комплексно реалізувати системні реформи у суспільстві.
8. Наявність постійних конфліктів усередині політичної еліти, що спричинено складним етапом трансформації політичної системи у напрямі становлення парламентсько-президентської моделі.
9. Низька інституціональна спроможність громадян впливати на політичний процес. Попри відносно високий рівень підтримки населенням неполітичних інститутів (громадських організацій, профспілок тощо), громадяни здебільшого не бачать перспективи власного членства в їхньому складі, оскільки не вірять у спроможність цих інститутів ставати посередниками у процесі впливу на державу»[58,с.135-136].

Висновки до розділу 3

Отже, складність сучасного стану української держави та її керівництва полягає у тому, що криза легітимності та делегітимаційні процеси охопили всі рівні політичного та державного управління. Дії владних структур не знаходять позитивної оцінки та необхідної підтримки у суспільстві від рівня місцевого управління до рівня вищого політичного та державного управління. Більше того делегітимаційні процеси в сучасній Україні носять як персоналізований характер, що виявляється в низькому рівні довіри до більшості представників вищого керівництва держави, так і структурний характер — висловлення та демонстрація недовіри з боку суспільства всій системі державних органів влади та інституцій управління. Останнім «бастіоном легітимності» влади в сучасній Україні залишається рівень фундаментальний, тобто визнання правомірності та необхідності існування української держави як такої, але він теж потерпає від постійних атак як з боку зовнішніх противників української державності, так і частини суспільства, яка теж з різних причин вважає нелегітимною взагалі українську державність. Тож криза легітимності в Україні носить системний та багатоаспектний характер.

Проблема ускладнюється ще й тим, що виборча модель легітимації, одна із головних складових сучасної легітимаційної політики та практики, внаслідок суспільно-політичних процесів та дій органів влади, виявилася багато в чому дискредитованою в очах суспільства і політикуму, і відповідно ефективно використана бути не може.

Враховуючи слабкість та проблемність існування інституцій українського громадянського суспільства, можна передбачити непрості часи для українського суспільства та держави. Постійні зміни урядів, перевибори до Верховної Ради, відсутність внутрішньої консолідації як еліти, так і суспільства, вплив зовнішньополітичної кризи серпня 2008 року, пов’язаної з російсько-грузинським конфліктом, та відголоски світової економічної кризи кінця 2008 року призвели українську владу та державність на межу балансування легітимності та означили втрату легітимаційного потенціалу.

Загальний висновок

Отже, можна підсумувати викладені вище основні положення дослідження:

—         Важливою ідеєю, яка в процесі розвитку політико-правової думки постійно асоціювалась з поняттям легітимності влади, виступила ідея природного права. її було покладено в основу процедури оцінки публічної влади, а також відповідності продукованих нею законів загальним вимогам справедливості та суспільного блага. Це дозволило сформувати теоретичну основу для обгрунтування моделі раціональної легітимації влади, а також розробити теоретичні основи аналізу процесів делегітимації влади. При цьому одним з вирішальних аргументів на користь зміни нелегітимної влади виступав аргумент «дестабілізації політичних відносин», що дозволяє твердити про наявність серйозної історичної перспективи у проблемі взаємозв’язку між легітимністю влади та політичною стабільністю в державі.

— Легітимність влади являє собою специфічний, динамічно змінюваний та соціально значущий внормований порядок взаємовідносин між владою і суспільством (громадянами), який ґрунтується на визнанні громадянами чинного порядку конституювання та функціонування влади справедливим, належним, доцільним, що зумовлюється як раціональними, так і афективно-емоційними причинами і має своїм результатом готовність громадян діяти відповідно до існуючої моделі панування.

Вимога легітимності влади виникла як реакція проти її насильницького повалення й силової зміни державних кордонів. Але потреба в легітимності влади формувалась задовго до французької революції, в епоху монархій і станів. Вона виражала усвідомлення переваги загальновизнаного порядку над захопленням влади силою, свавіллям і порушенням загальновизнаних норм. Поступово склалось розуміння легітимності політичної влади як переконання підвладних і світового співтовариства в її правомірності, як визнання існуючої влади. Іншими словами, у межах країни легітимність політичної влади — це визнання її правомірності підвладними. Об’єктами легітимності виступають органи державної влади, управлінські структури, вищі посадові особи, політичні еліти загалом, правові норми.

Нині легітимність політичної влади як визнання громадянським суспільством у кожній країні та світовим співтовариством її правомірності вважається обов’язковою ознакою демократичної, загалом цивілізованої влади. Звичайно, легітимність зовсім не означає, що абсолютно всі громадяни приймають цю владу. У будь-якому суспільстві є політична опозиція, а також різного роду правопорушники та анархісти, що не ладнають із законом і владою. Легітимність влади означає прийняття її основною частиною суспільства. Такий стан передбачає визнання права суб’єктів влади встановлювати загальнообов’язкові правила поведінки, приймати закони та видавати розпорядження, а також високу правову культуру громадян.

Як зазначалось, для характеристики політичної влади використовується також термін легальний, що означає законний. Легальна влада — це влада, що встановлена і діє відповідно до закону. Вона може бути як легітимною, так і нелегітимною, тобто визнаватись або не визнаватись народом. Легальність виходить від самої влади, яка встановлює загальнообов’язкові правила поведінки у формі законів і контролює їх дотримання, легітимність виходить від народу. Якщо легальність є формально-юридичною, то легітимність — соціокульту- рною характеристикою влади. Це означає, що легітимність може оці­нюватись, навіть вимірюватись, наприклад, шляхом соціологічних опитувань, але не піддається повній формалізації.

Бібліографія

1. Андрущенко В. Політологія: наука про політику: Підручник для вищої школи / Василь Григорович Кремень (ред.), Микола Іванович Горлач (ред.). — 3. вид., виправ. та доп. — К.; Х. : Єдінорог, 2001. — 640с.
2. Антоненко В. Г., Бабкін В. Д., Бабкіна Ольга Володимирівна, Бебик В. М., Головатий М. Ф. Політологія: Підручник / Ольга Володимирівна Бабкіна (ред.), Володимир Павлович Горбатенко (ред.). — 3. вид., перероб., доп. — К. : ВЦ «Академія», 2006. — 568с.
3. Ахметов А. А. Укрепление вертикали государственной власти как фактор актуализации сепаратизма [Текст] / А. А. Ахметов // Социально-гуманитарные знания. — 2010. — № 5. — С. 243-251
4. Бабкіна О. В., Безродний Є. Ф., Горбатенко В. П., Дмитренко С. П., Дорофей В. Т. Політологія: Посібник для студ. вузів / О.В. Бабкіна (ред.), В.П. Горбатенко (ред.). — К. : Видавничий центр «Академія», 2004. — 366с.
5. Балтін В. Політологія: Навч.-метод. посіб. / Національний ун-т харчових технологій. — К. : НУХТ, 2005. — 290с.
6. Баулін Ю. Новий перспективний напрям розвитку юридичної науки: легітимність державної влади // Право України. — 2011. — № 7. — С. 286-289
7. Бойко О. Д., Горбатенко В. П., Денисюк С. Г., Зеленько Г. І., Коваленко А. О., Корнієнко А. О. Прикладна політологія: навч. посіб. / В.П. Горбатенко (ред.). — К. : Академія, 2008. — 472с.
8. Вегеш М. М., Остапець Ю. О., Бондар В. Л., Буркало В. В., Зан М. П. Політологія: підручник / М.М. Вегеш (ред.). — 3-тє вид., перероб. і доповн. — К. : Знання, 2008. — 384с.
9. Вербець В. Соціологія: теоретичні та методичні аспекти: Навч.-метод. посіб. / Рівненський держ. гуманітарний ун-т. — Рівне : РДГУ, 2005. — 202с.
10. Волинець В. В. Підтримання легітимності державної влади в контексті процесу раціоналізації політичного управління // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. — К.: Ін-т держави і права ім.В.М.Корецького HAH України, 2008. — Випуск 40. — С. 663-672.
11. Волинець В. В. Політична участь як механізм легітимації державної влади // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. — К.: Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького HAH України, 2008. — Випуск 41.-С. 723-732.
12. Волинець В.В. Проблема визначення типів легітимного панування в класичній політичній теорії // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. — К.: Ін-т держави і права ім.В.М.Корецького HAH України, 2007. — Випуск 37. — С. 694-702.
13. Воробйов Є. Політологія: наука про політику: Підручник для вищої школи / Василь Григорович Кремень (заг.ред.), Микола Іванович Горлач (заг.ред.). — 4. вид., випр. та доп. — К. : Єдінорог, 2002. — 640с.
14. Гелей С. Політологія: Навчальний посібник/ Степан Гелей, Степан Рутар. — 5-є вид., перероб. і доп.. — К.: Знання , 2004. — 645 с.
15. Герасимчук А. Соціологія: Навчальний посібник/ Андрій Гера-симчук, Юрій Палеха, Оксана Шиян,; Ред. В. Я. Пипченко, Н. М. Труш. -3-є вид., вип. й доп.. -К.: Вид-во Європейського ун-ту, 2003. -245 с.
16. Голосніченко, Дмитро. Легітимність влади державних органів та посадових осіб [Текст] / Дмитро Голосніченко // Вибори та демократія. — 2006. — № 4. — С. 58-62
17. Дворецька Г. Соціологія: Навч. посібник / Київський національний економічний ун-т. — 2-ге вид., перероб.і доп. — К. : КНЕУ, 2002. — 472с.
18. Додонов Р. Соціологія: Навч. посібник для курсантів і студ. вищих навч. закл. МВС України / Донецький юридичний ін-т МВС при Донецькому національному ун-ті. — Донецьк, 2005. — 224с.
19. Дробінка І. Г. Політологія: Навчальний посібник/ І. Г. Дробінка, Т. М. Кришталь, Ю. В. Підгорецький; Мін-во освіти і науки України. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 289 с.
20. Жоль К. Соціологія: Навч. посібник для студ. вищ. навч. закладів. — К. : Либідь, 2005. — 440с.
21. Іщенко М. Політологія: Навч. посібник для студ. вищих навч. закл. / Черкаський національний ун-т ім. Богдана Хмельницького. — Черкаси : Видавництво ЧНУ, 2004. — 387с.
22. Ковальчук В. Конституція як основа легітимності публічної влади в правовій демократичній державі [Текст] / В. Ковальчук // Право України. — 2010. — № 7. — С. 59-69
23. Ковальчук В. Легітимність та легальність державної влади: теоретико-правовий аспект / В. Ковальчук // Юридична Україна. — 2008. — № 8. — С. 4-8
24. Ковальчук В. Проблема легітимності державної влади в контексті теорії народовладдя / В. Ковальчук // Вісник Академії правових наук України. — 2008. — № 2. — С. 232-243
25. Ковальчук В. Проблема конституційності та легітимності публічної влади в умовах формування правової, демократичної держави: вітчизняний досвід / В. Ковальчук // Право України. — 2008. — № 6. — С. 35-40
26. Ковальчук, В. Легітимність державної влади та права людини [Текст] / Віталій Ковальчук // Вибори та демократія. — 2006. — № 1. — С. 60-63
27. Ковальчук, Віталій. Демократія участі як джерело легітимності державної влади [Текст] / Віталій Ковальчук // Вибори та демократія. — 2011. — № 2. — С. 25-33
28. Кресіна І.О., Скрипнюк О.В., Коваленко А.А., Перегуда Є.В., Стойко О.М. Держава і громадянське суспільство в Україні: проблеми взаємодії: монографія / НАН України; Інститут держави і права ім. В.М. Корецького / Ірина Олексіївна Кресіна (ред.). — К.: Логос, 2007. — 314 с.
29. Кузь О. Політологія: Навч. посібник / Харківський національний економічний ун-т. — Х. : ХНЕУ, 2004. — 340с.
30. Лукашевич М. Соціологія : Базовий курс: Навчальний посібник/ Микола Лукашевич, Микола Туленков,; . -К.: Каравела, 2005. -310 с.
31. Макеєв С. Десятирічна криза легітимності правлячих кіл / С.Макеєв // Політична думка,- 2001. — № З — С.5-9.
32. Макеєв С. Соціологія: Навч. посібник / Сергій Олексійович Макеєв (ред.). — 2.вид., випр. і доп. — К. : Знання, 2003. — 454с.
33. Манжола П.Г. Взаємодія влади та громадян: практика легітимації інститутів влади у новітній історії України / П.Г.Манджола // Стратегічні пріоритети. — №1(2). — 2007. — С.58-64.
34. Манжола, Петро Григорович. Взаємодія влади та громадян: практика легітимації інститутів влади у новітній історії України / Петро Григорович Манжола // Стратегічні пріоритети. — 2007. — № 1. — С. 58-64
35. Новакова О. «Помаранчева революція» як криза легітимності владної еліти / О.Новакова // Політичний менеджмент. — 2005. — № 4 (13). — C.29-37.
36. Новакова О. Проблема легітимності влади в контексті політичної модернізації українського суспільства / О.Новакова // Сучасна українська політика: Політики і політологи про неї. — Київ; Миколаїв: Вид-во МДГУ ім. П.Могили, 2005. — С.115-125.
37. Обушний М. Політологія: Довідник/ Микола Обушний, Анатолій Коваленко, Олег Ткач; За ред. Ми-коли Обушного; КНУ ім. Т. Г.Шевченка. — К.: Довіра, 2004. — 599 с.
38. Политическая социология / [Безвербный A.C., Волков Ю.Г., Коновалова Н.Ф. и др.]: под. ред. Г.П.Сопова. — Ростов н/Д.: Феникс, 1997. -640 с.
39. Политология (проблемы теории) / [Ачкасов В.А., Гуторов В.А., Дука A.B. и др.]: под. ред. В.А.Гуторова. — СПб.: Издательство «Лань», 2000. — 384 с.
40. Політологія: Академічний курс: Підручник/ Л. М. Герасіна, В. С. Журавський, М. І. Панов та ін.; М-тво освіти і науки України. — 2-ге вид., перероб. і доп.. — К.: ВД «Ін Юре», 2006. — 519 с.
41. Політологія: Навчальний посібник/ Валентина Штанько, Наталія Чорна, Тетяна Авксентьєва, Лідія Тіхонова,; Мін-во освіти і науки України, Науково-методичний центр вищої освіти. — 2-є вид., перероб. і доп.. — К.: Фирма «ИНКОС»: Центр учбової літератури, 2007. — 287 с.
42. Попова І. Соціологія: Пропедевтичний курс : Підручник для студ. вузів/ Ірина Попова,; Пер. з рос. В.П.Недашківський. -2-е вид.. -К.: Тандем, 1998. -270 с.
43. Рудич Ф.М., Балабан Р.В., Ганжуров Ю.С., Дергачов О.П., Зеленько Г.І. Громадянське суспільство в сучасній Україні: специфіка становлення, тенденції розвитку / Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України / Ф.М. Рудич (заг. ред.). — К.: Парламентське вид-во, 2006. — 412с.
44. Савчин, Михайло. Демократія і конституційна легітимність: проблеми теорії та практики [Текст] / Михайло Савчин // Віче. — 2010. — № 22. — С. 21-24
45. Сасіна Л. Соціологія : Навчальний посібник/ Людмила Сасіна, Наталя Мажник; М-во освіти і науки України, Харківський нац. економічний ун-т. -Харків: ВД «ІНЖЕК», 2005. -206 с.
46. Сердюк В. Легітимність влади як один з її основних атрибутів [Текст] / В. Сердюк // Юридична Україна. — 2006. — № 11. — С. 10-15
47. Сидорчук, Алексей. Легитимность власти в Украине: две тенденции современности / Алексей Сидорчук // Зеркало недели. — 2008. — № 41. — С. 20
48. Соціологія : Підручник/ Н. П. Осипова, В. І. Астахова, В. Д. Воднік та ін.; За ред. Н. П. Осипової; М-во освіти і науки України. -К.: Юрінком Інтер, 2003. -335 с.
49. Соціологія : Підручник/ Ред. Віктор Георгійович Городяненко,. -2-ге вид., перероб. і доп.. -К.: Академія, 2002. -559 с.
50. Соціологія : Терміни. Поняття. Персоналії. Навч. словник-довідник для студентів/ Укл.: В.М.Піча, В.М.Піча, Н.М.Хома; Соціологічна асоціація України . -К.: Каравела; Львів: Новий Світ-2000, 2002. -474 с.
51. Соціологія: Короткий енциклопедичний словник/ Під заг. ред. В.І.Воловича. -К.: Укр.Центр духовн.культури, 1998. -727 с.
52. Сравнительная политология сегодня: Мировой обзор: [Учебное пособие] / [Алмонд Г., Пауэлл Дж.. Стром К., Далтон Р.: сокр. пер. с англ. A.C.Богдановского. Л.А.Галкнной: Под. ред. М.В.Ильина, А.Ю.Мельвнля]. — М.: Аспект Пресс. 2002. — 537 с.
53. Тур М.Г. Легітимація соціальних інститутів: соціально-філософський аналіз: автореф. дне. на здобуття наук, ступеня д-ра філософ, наук: спец. 09.00.03 [Електронний ресурс] / М.Г. Тур; Київ. нац. ун-т ім. Т.Шевченка. — K., 2007. — 36 с.
54. Українська державність у XX столітті: Історико-політичний аналіз [Текст]: научное издание / О. Дергачов, Є. Бистрицький, І. Бураковський. — Киів: Політична думка, 1996. — 448 с.
55. Холод В. Політологія: Навчальний посібник/ Володимир Холод,. — Суми: Університетська книга, 2001. — 405 с.
56. Цокур Є.Г. Легітимність влади в Україні від здобуття незалежності до сьогодення: особливості, джерела та технології // Гілея. – 2009. — №27. – с. 352-359
57. Цокур Є.Г. Особливості визначення та типологізації джерел владної легітимності / Є.Г. Цокур // Наукові праці: Науково-методичний журнал. — 2009. — Т. 110. Вип. 97. Політологія. — С. 95-99.
58. Цокур, Євген. Етапи становлення громадянського суспільства в Україні в контексті забезпечення легітимності політичної влади [Текст] / Євген Цокур // Політичний менеджмент. — 2009. — № 3. — С. 129-136
59. Черниш Н. Соціологія : Курс лекцій/ Наталія Черниш,; Львівський нац. ун-т ім. І.Франка. -3-є вид., перероблене і доп.. -Львів: Кальварія, 2003. -540 с.
60. Чиркин В.Е. Легализация и легитимация государственной власти в постсоциалистнческом обществе / В.Е. Чиркин // Государство н право. — 1995. — №8.-С. 62-67.
61. Шляхтун П. Політологія: Теорія та історія політичної науки: Підручник для студентів вищих навчальних закладів/ Петро Шляхтун,; Ред. В. М. Куценко. — К.: Либідь, 2002. – 573 с.