Вступ
Актуальність теми. Ринок зерна в Україні розвивається хаотично, що є підставою вважати виробництво зерна ризикованим з фінансово-еконономічної точки зору. Нестабільною залишається первинна ланка зернового господарства, галузь пропонує ринку від 20 до 50 млн. тонн збіжжя, врожайний рік змінюється неврожайним (у плані обсягів) і навпаки. Суспільство забезпечене продовольством, але ситуація щодо розвитку ринку зерна не дає стабільного сподівання на більше. Перш за все, становлення високопродуктивного, конкурентоспроможного виробництва зернових зі значною експортною орієнтацією.

Процес формування аграрної політики в Україні і на сьогодні супроводжується великою сукупністю винятково складних процесів макро-, мезо- і мікро рівнів. Проте, незаперечним є та обставина, що вироблені за останні роки чиннику впливу на аграрний сектор є об’єктивними, і такими, що в цілому відповідають практиці державного регулювання сільського господарства у передових країнах світу.

Метою роботи є дослідження основних засад та напрямів сучасної аграрної політики України (2010-2012 рр.).

Основна частина

Особливістю сучасної аграрної дійсності є ситуація, коли світовими економічними лідерами стають держави, які виробляють значні обсяги сільськогосподарської продукції. Україна має цілком досяжні перспективи стати одним із світових лідерів з нарощування виробництва: за даними ООН, близько 1 млрд. населення світу перебуває у напівголодному стані, з іншого боку, обмеженими є світові обсяги продовольства при зростаючому потенціалі споживання. Тому вітчизняна господарська система аграрної економіки повинна в розумних межах використати свій потенціал, бо він освоєний лише на третину. Якщо враховувати, що половина оброблюваних земель відводиться для посівів зернових, то саме від розвитку зернового господарства залежить і розвиток усього агропромислового виробництва.

Зокрема, макроекономічні заходи здійснюються за рахунок інструментарію, що діє на макрорівні, а мікроекономічні – переносяться на макрорівень. Однак обидві групи заходів мають бути взаємоузгодженими.

Здійснення регуляторної політики в економіці потребує відповідного нормативно-правового та інституціонального забезпечення; в Україні вже тривалий період така база формується, але залишаються питання щодо ефективності інституцій і дієвості нормативно-правових актів.

Розроблені програми, які спрямовані на активізацію розвитку-регулювання ринку зерна, найбільш комплексно відображають дані пріоритети: «Державна цільова програма розвитку українського села на період до 2015 року» затверджена Постановою Кабінету Міністрів України від 19 вересня 2007 р. №1158; Концепція Державної цільової програми «Зерно України – 2008-2015». Наряду з цим створено відповідні інститути з функціями регулювання: Українська товарна біржа, Аграрний фонд та Державний резерв. Проте, зокрема, біржа фактично існує лише формально, адже торги у класичному розумінні, практично не здійснюються, так як проводиться лише реєстрація експортних угод по зерну. Аграрний фонд функціонує фактично як комерційна організація, а не регулюючий орган, держава не фінансує повністю встановлені Законом України «Про державну підтримку сільського господарства України» обсяги закупівель. Також в частині інтервенційної політики чітко не розмежовані повноваження Аграрного фонду і Держрезерву, відсутня система складських свідоцтв та інші атрибути регулювання-захисту, перш за все, від цінових коливань, зокрема ф’ючерсна торгівля.

Дослідження показали, що держава не є максимально активним учасником регуляторних процесів, якщо оцінювати її політику по відношенню до безпосередніх виробників зерна, особливо дрібних. Виходячи із важливості даної сфери регулювання, потрібно визначити і забезпечити реалізацію стратегічних й тактичних напрямів державного регулювання ринку. До стратегічних слід відносити:

— гарантування продовольчої безпеки держави, узгодження обсягів і структури національного виробництва із кон’юнктурою світового ринку, забезпечуючи оперативне реагування на її зміни;

— сприяння досягненню стандартів матеріально-технічного, технологічного забезпечення і оплати праці на рівні світових, що стане наслідком формування стійкого економічного інтересу виробляти зерно;

— постійне вдосконалення нормативно-правової бази розвитку зернопродуктового підкомплексу і регулювання ринку зерна, контроль за дотриманням законів;

— формування ефективної і дієздатної ринкової інфраструктури, включаючи інформаційне забезпечення, створення рівноконкурентних умов виробництва-збуту продукції для усіх учасників ринку; забезпечення прозорості торговельно-обмінних операцій на ринку зерна і його прогнозованості;

— сприяння поліпшенню системи землекористування, включаючи підвищення родючості ґрунтів.

Реалізація потенційних можливостей України на внутрішньому й зовнішньому ринках продовольства пов´язується із необхідністю розвитку конкуренції в агропродовольчій сфері, універсальними принципами якої є сприятливе для бізнесу середовище та дієве державне регулювання.

Досвід розвинутих країн, система агро бізнесу яких тривалий час формувалась під впливом держави, переконливо засвідчує, що в умовах ринкової економіки життєздатність сільськогосподарських підприємств, ефективність аграрного виробництва і відносна стабільність соціальної сфери в сільській місцевості значно зумовлені державним регулюванням.

Для реалізації стратегічних напрямів державного регулювання ринку зерна пропонується здійснювати проміжні або тактичні заходи, які можуть мати як систематичний характер і такий, який з часом набуде завершеності, зокрема:

— гарантування формування достатніх запасів продовольчого і фуражного зерна для забезпечення (згідно з рекомендаціями ФАО – двомісячний запас внутрішнього споживання);

— підвищення ефективності існуючої і продовження формування ринкової інфраструктури, зокрема що стосується створення інформаційно-консультативних структур із функціями моніторингу внутрішнього і зовнішнього ринку зерна;

— забезпечення оптимізації структури виробництва та обігу зерна, розширення можливостей доступу виробників до високопродуктивних технологій;

— державна підтримка розвитку складського господарства, удосконалення транспортної інфраструктури та формування кооперативних каналів збуту продукції;

— посилення функціональної ролі й широке використання регуляторних можливостей Аграрного фонду щодо раціоналізації впливів на кон’юнктуру ринку зерна зокрема через інститут організованого аграрного ринку – Аграрну біржу;

— сприяння мінімізації обсягів реалізації зерна за тіньовими схемами, шляхом активізації діяльності агроторгових домів, формування заготівельно-збутових структур на регіональному рівні як альтернативи комерційним посередникам;

— стимулювання активного застосування складських документів на зерно, розробка-впровадження механізму ф’ючерсної торгівлі для чого необхідно прийняти нову редакцію Закону України «Про товарну біржу»;

— створення в Україні Єдиної біржової системи, яка може бути сформована за рахунок трансформації існуючих регіональних товарних бірж;

— посилення державного контролю за функціонуванням біржового аграрного ринку, для чого доцільно при Кабінеті Міністрів України створити Комісію з регулювання біржового товарного ринку;

— формування конкурентоспроможності вітчизняного зерна на зовнішньому ринку за рахунок покращання його іміджу;

— удосконалення нормативно-правової бази та системи державного регулювання аграрного ринку, адаптування їх до законодавства Європейського Союзу.

Таким чином аграрна політика по створенню умов для ефективного функціонування зернового ринку концентруватиметься на наступних основних напрямках:

— створення ефективної системи податкового та митно-тарифного регулювання;

— створення системи моніторингу та прогнозування ринку, пошук перспективних ринків та просування зерна на зовнішні ринки;

— стимулювання ринкового попиту та пропозиції на зерно;

— формування і функціонування інфраструктури ринку, системні та програмні підходи до розвитку ринку;

— захист інтересів вітчизняних товаровиробників при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності;

— науково-технічне та інформаційне забезпечення розвитку ринку, формування його нової логістики;

— захист економічної конкуренції та забезпечення прозорості ринку;

— формування необхідної законодавчої та нормативно-правової бази.

Висновки

Отже, у державному регулюванні аграрного сектора АПК України є певні проблеми, немає досвіду використання механізмів регулювання, які ґрунтуються на принципах добровільності і зацікавленості. Відсутність системності, некомплектність заходів і запізнення у прийнятті рішень різко знижують ефективність регулювання. Крім того, потрібно також врахувати складність фінансового стану економіки, що обмежує можливості й масштаби підтримки АПК.

Таким чином, систему державного регулювання аграрної сфери в Україні, так само повинні характеризувати всепрониклий вплив на різні сторони процесу виробництва сільськогосподарської продукції і високий рівень підтримки внутрішніх товаровиробників. Мета регулювання — стимулювати виробництво, аграрне підприємництво та соціальну підтримку села.

Список використаних джерел

1. Закон України «Про основні засади державної аграрної політики на період до 2015 року» // Відомості Верховної Ради України (BBP). – 2006. – №1. – Ст.17.
2. Безуглий М.Д., Кваша С.М. Стан, основні тенденції розвитку сільського господарства України протягом 2011 року та напрями розвитку в 2012 році, Економіка АПК, 4’2012 (210), с.3-14
3. Кобута І.В. Політика державної підтримки сільського господарства країн-членів СОТ., Економіка АПК,12’2009 (182), с.132-136