З проголошенням незалежності в Україні розпочався активний процес творення демократичної, соціальної, правової держави, який торкнувся практично всіх сфер життя українського суспільства. Особливе місце серед проблем, пов’язаних із творенням Української держави, посідають проблеми протидії злочинності.

Серед засобів, що застосовуються державою у системному впливі на злочинність, найсуворішим за своїм проявом було і залишається покарання. Тому закон про кримінальну відповідальність не тільки визначає, які суспільно небезпечні діяння варто віднести до злочинів, а й встановлює покарання за кожен із них. Однак запровадження у зв’язку з прийняттям Кримінального кодексу України 2001 року (далі – КК України) нових видів покарань та відповідні зміни у порядку їх виконання не здійснюють ще належного впливу на стан злочинності. Тому сьогодні набувають актуальності дослідження державної реакції на злочин та процесів реформування системи протидії злочинності, а також питання співвідношення заходів державного примусу та заохочення.

Деякі аспекти заохочення в кримінальному праві досліджувались у працях А.Бабенка, Ю. Бауліна, В. Борисова, В. Глушкова, В. Голіни, В. Грищука, Т.Денисової, Л. Іногамової-Хегай, І. Лановенка, М. Мельника, А. Музики, В.Навроцького, О. Наден, П. Рабіновича, М. Селіванова, В. Сташиса, В. Тація, Г.Усатого, Є. Фесенка, П. Фріса, П. Хряпінського, Д. Ягунова, С. Яценка та ін.

Проте дослідження заохочувальних норм у сфері протидії злочинності не отримали свого комплексного вивчення, не визначено їх місце під час призначення покарання, його відбування або звільнення від нього. Тому метою цієї статті є визначення заохочувальних норм у пенальній політиці держави та їх структури.

Як зазначають В. Прусс та Д. Ягунов, українській в’язниці потрібні не «косметичні» реформи, а кардинальні, спрямовані на концептуальне переосмислення основ вироблення та провадження державної політики у сфері виконання покарань [1, с. 7]. Щодо цієї політики, то маємо зазначити, що нами вже було запропоновано визначення пенальної політики держави, засоби якої спрямовані на досягнення мети покарання. Під нею ми пропонуємо розуміти самостійний напрям правової політики держави у сфері протидії злочинності, який визначає мету, оптимальні вид і розмір покарання, розробляє положення щодо призначення та звільнення від покарання та його відбування, формує засоби протидіючого впливу на злочинність під час реалізації покарання та знаходить своє відображення в нормах кримінально-правового, кримінально-виконавчого, кримінально-процесуального й кримінологічного законодавства і практиці його застосування [2, с. 15].

Пенальна політика держави охоплює такі галузі: кримінально-правову (базову, системоутворюючу та визначальну стосовно інших), кримінально-виконавчу (забезпечує виконання покарання), кримінально-процесуальну (забезпечує призначення справедливого покарання, встановлення процесуальних гарантій прав засуджених) та кримінологічну (забезпечує запобігання злочинам та протидію злочинності на всіх етапах реалізації покарання).

Саме кримінально-правова галузь пенальної політики держави знаходить свій прояв у формуванні положень КК України, що стосуються визначення видів та розмірів покарання, його призначення, звільнення від покарання та його відбування, особливостей покарання неповнолітніх, оптимізації міри покарання, передбаченої в санкціях Особливої частини КК України. Основними напрямами її формування є пеналізація та депеналізація. Проте поряд із змінами інтенсивності кримінально-правової репресії в теорії кримінального права виділяють ще один засіб досягнення мети покарання – засіб заохочення осіб, яким призначають покарання, які його відбувають або звільняються від нього та його відбування.

Серед науковців та практиків немає єдиного підходу до заохочення у правовій політиці в сфері протидії злочинності, а його визначення є однією з центральних проблем у теорії кримінального права. Від підходів до визначення цього політико-правового явища залежить, які саме норми належать до заохочувальних і яку роль вони відіграють у справі протидії злочинності.

Варто відзначити, що на сьогодні заохочувальні норми в кримінальному законодавстві України досліджує П. Хряпінський та визначає їх як самостійну групу кримінально-правових норм, що складається з правових приписів, які, з одного боку, надають право особі, що вчиняє або вчинила злочин, на соціально-схвальну, позитивну поведінку, а з іншого – породжують право або обов’язок держави усунути чи пом’якшити кримінально-правове обтяження [3, с. 172].

Потрібно наголосити на тому, що норми, які заохочують позитивну посткримінальну (можливо – пенальну) поведінку особи в системі заохочувальних норм, займають значне, але не виняткове становище. Своєю чергою, пенальна поведінка є елементом посткримінальної поведінки. Вона проявляється у процесі призначення покарання, його відбування і звільнення від нього та його відбування. Під час реалізації покарання, коли всі превентивні заходи виявилися неефективними, саме на заохочувальні норми покладається функція стимулювання виправлення особи у справі досягнення мети покарання і саме вони є важливим орієнтиром бажаної та необхідної поведінки засудженого. Тому ми розглядаємо заохочувальні норми не тільки на кримінально-правовому, а й на кримінально-виконавчому рівні, що обумовлено специ­фічною спрямованістю заохочувальних норм у стимулюванні виправлення засуджених осіб.

Заохочувальні норми, що передбачені нормами кримінально-виконавчого права, ми пропонуємо поділити на дві групи. Перша група містить норми, які значно не впливають на правовий статус засуджених (наприклад ч.1 ст.54; ч.1 ст.67; ч.1 ст.81; ч.2 ст.120; ст.125; ст.127; ч.1 ст.130; ч.2 ст.143; ст.144; ч.6 ст.151 Кримінально-виконавчого кодексу України (далі – КВК України), друга – містить норми, які значно впливають на правовий статус засуджених (наприклад ч.1 ст. 46; ч.1 ст.54; ч.1 ст.67; ч.1 ст.81; ст.100; ч.1 ст.101; ч.2 ст.120; ст.125; ст.127; ч.1 ст.130; ч.2 ст.143; ст.144; ч.6 ст.151 КВК України).

Правовий статус засудженого регламентований главою другою «Правовий статус засудженого» розділу першого КВК України. В теорії кримінально-виконавчого права під правовим статусом засудженого прийнято розуміти сукупність юридично закріплених прав, свобод та законних інтересів (конституційних, громадянських та інших), якими володіє засуджений в період відбування покарання [4, с. 209; 5, с. 34; 6, с. 47].

Під нормами, що значно впливають на правовий статус засудженого, ми пропонуємо розуміти ті, які передбачають можливість застосування кримінально-правових інститутів звільнення від відбування покарання чи заміни покарання більш м’яким (наприклад, ч.2 ст. 67 КВК України закріплює положення, що засуджені до обмеження волі, які стали на шлях виправлення або сумлінною поведінкою і ставленням до праці довели своє виправлення, можуть бути у встановленому законом порядку представлені до заміни невідбутої частини покарання більш м’яким або до умовно-дострокового звільнення від відбування покарання; ч.2 ст.81 КВК України закріплює положення, що засуджені до покарання у вигляді тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовці, які сумлінною поведінкою і ставленням до праці та військової служби довели своє виправлення, можуть бути представлені командиром дисциплінарного батальйону в установленому законом порядку до умовно-дострокового звільнення від відбування покарання; ч.1 ст. 151 КВК України закріплює положення, що засудженим до довічного позбавлення волі може бути подано клопотання про його помилування після відбуття ним не менше двадцяти років призначеного покарання).

Під нормами, що значно не впливають на правовий статус засудженого, ми пропонуємо розуміти ті, які безпосередньо не передбачають застосування кримінально-правових інститутів звільнення від відбування покарання чи заміни покарання більш м’яким, а полегшують умови відбування покарання, тобто регламентують кримінально-виконавчий, так би мовити, «внутрішній» статус засуджених (наприклад, ч.2 ст. 143 КВК України закріплює положення, що у виховних колоніях засуджені при сумлінній поведінці і ставленні до праці та навчання після відбуття не менше однієї четвертої частини строку покарання мають право на поліпшення умов тримання і їм може бути дозволено: додатково витрачати на місяць гроші в сумі шістдесяти відсотків мінімального розміру заробітної плати; додатково одержувати один раз на три місяці короткострокове побачення, яке за постановою начальника виховної колонії може проходити за межами виховної колонії; додатково одержувати протягом року три посилки (передачі) і чотири бандеролі; ч.6 ст. 151 КВК України закріплює положення, що при сумлінній поведінці і ставленні до праці після відбуття десяти років строку покарання засудженому до довічного позбавлення волі може бути дозволено додатково витрачати на місяць гроші в сумі двадцяти відсотків мінімального розміру заробітної плати).

У рамках пенальної політики держави досліджуються заохочувальні норми під час реалізації основного та найсуворішого елементу кримінальної відповідальності – покарання. Тому необхідно зауважити, що важливим є усунення чи пом’якшення не всього кримінально-правового обтяження, а лише одного з його елементів – покарання. Уже від цього результатом соціально-схвальної, позитивної поведінки особи може бути призначення більш м’якої міри покарання, полегшення умов його відбування чи звільнення від покарання та його відбування.

Вважаємо за необхідне надати власне визначення захочувальних норм у пенальній політиці держави як самостійної групи кримінально-правових та кримінально-виконавчих норм, що складаються з правових приписів, які, з одного боку, надають право особі, що вчинила злочин, на соціально-схвальну, позитивну поведінку, а з іншого – породжують право або обов’язок держави призначити більш м’яку міру покарання, полегшити умови його відбування чи звільнити від нього та його відбування.

На наш погляд, визначення заохочувальних норм у пенальній політиці держави надасть змогу проведення їх системного аналізу, а запропонована нами схема допоможе розробити ряд теоретичних та практичних рекомендацій щодо подальшого вдосконалення діяльності з протидії злочинності.

Список використаних джерел:

1. Прусс В.М., Ягунов Д.В. Пенітенціарна система України [монографія]. – Одеса: Фенікс, 2006. – 252 с.
2. Назимко Є.С. Пенальна політика України: поняття, зміст та тенденції розвитку: [монографія] / Є.С. Назимко, І.Ю. Карпушева / [переднє слово та загальна редакція заслуженого юриста України, професора В.П. Філонова]. – Донецьк: ВІК, 2009. – 212 с.
3. Хряпінський П.В. Заохочувальні норми у кримінальному законодавстві України [навч. пос.] / П.В. Хряпінський. – К.: Центр учбової літератури, 2008. – 192 с.
4. Трубников В.М., Филонов В.П., Фролов А.И. Уголовно-исполнительное право Украины [учебник] / Трубников В.М., Филонов В.П., Фролов А.И. – Донецк, 1999. – 640 с.
5. Степанюк А.Х., Яковець І.С. Кримінально-виконавчий кодекс України: [науково-практичний коментар] / За заг. ред. Степанюка А.Х. – Х.: ТОВ «Одіссей», 2005. – 560 с.
6. Бадира В.А., Денисов С.Ф., Денисова Т.А., Мінаєв М.М., Хашев В.Г. Кримінально-виконавче право [навчальний посібник] / За ред. Т.А. Денисової. – К.: Істина, 2008. – 400 с.