Вступ.

Розділ 1. Загальнотеоретичні основи виробництва та збуту.

1. Суть процесу виробництва та збуту.

2. Умови виробництва.

2.1. Умови виробництва досконалої конкуренції.

2.2. Виробництво в умовах монополії.

3. Методи реалізації.

Розділ 2. Аналіз виробництва та збуту в Україні.

1. Умови виробництва та збуту в Україні.

2. Регулювання діяльності підприємств.

Висновки.

Список використаних джерел.

Вступ

Актуальність теми. Сучасні умови ринкового господарювання значною мірою відрізняються від умов планової економіки. Для великої кількості українських підприємств є характерною відсутність адекватних умовам ринку інструментів управління виробничою програмою. Необхідність розробки нових механізмів функціонування виробництва та розробки його моделі, роблять проблему ефективного управління та оптимізації виробничої програми підприємства однією з найактуальніших для сучасної української економіки.

Питанням розвитку виробничої та збутової діяльності підприємств присвячено праці як зарубіжних, так і вітчизняних учених. У числі зарубіжних авторів слід відзначити Акулича М.В., Бейкера М.Дж., Бурцева В.В., Данько Т.П., Дібба С., Діксона П., Дойля П., Єгорова І.В., Котлера Ф., Ламбена Ж.Ж., Ніколайчука В.Є., О'Шонессі Дж., Томсона А.А., Фатхутдінова Р.А., Хованова А.А., Черчиля Г., Юхансона Я. Позиції учених представлено двома напрямами: розвиток підприємств на підставі створення виробничо-збутових мереж з орієнтацію на маркетинг взаємодії та маркетинг взаємовідносин та споконвічна орієнтація на маркетинг взаємовідносин, що передбачає планування збутової стратегії підприємства при орієнтації на взаємини з потенційним споживачем, виходячи з чого виділяються особливості функціонування фірм на ринку і відповідно побудови збутових мереж.

Серед вітчизняних учених, що спеціалізуються на питаннях розвитку виробничої та збутової діяльності підприємств на ринку, одними з провідних є: Балабанова Л.В., Гаркавенко С.С., Дмитренко І.Є., Дубницький В.І., Крикавський Є.В., Куденко Н.В., Пастухова В.В., Решетілова Т.Б., Святненко В.Ю., Старостіна А.О., Сущенко О.А., Шубін О.О. Ці автори акцентують увагу на національних особливостях розвитку підприємств, відбиваючи класичну теорію щодо виникнення збутових мереж через історичний розвиток ринків в Україні.

Огляд праць цілого ряду вітчизняних та зарубіжних авторів, серед яких О. Бабо, М. Вудкок, Г. Друкер, Е. Долан, К.О. Багриловський, О.О. Бабордіна, та ін., свідчить про те, що в наукових працях велика дослідників увага приділяється обговоренню питань пов’язаних з програмою підприємства. Проте, проблеми оптимізації виробничої програми підприємства все ще залишаються актуальними і саме тому потребують наукового та систематизованого підходу до їх вивчення. Особливо гостро стоять питання, що стосуються ресурсного обґрунтування виробничої програми, а саме ролі виробничих критеріїв у її формуванні.

Виробнича програма підприємства визначає необхідний обсяг виробництва продукції в плановому періоді, який відповідає номенклатурою, асортиментом і якістю вимогам плану продажів. Вона обумовлює завдання по введенню в дію нових виробничих потужностей, потребу в матеріально-сировинних ресурсах, чисельності персоналу, транспорті тощо. Цей розділ плану тісно пов’язаний з планом по праці і заробітній платі, планом по витратах виробництва, прибутку і рентабельності, фінансовим планом.

Мета роботиполягає в дослідженні особливостей реалізації питань, пов’язаних з удосконаленням системи збуту підприємства на прикладі ВАТ “Ізумруд”. Також метою написання роботи є:

— поглиблення теоретичних і практичних знань з менеджменту організацій,

— вироблення умінь застосовувати їх при вирішенні конкретних практичних завдань,

— дослідити процеси виробництва та збуту продукції.

Основними завданнями роботи є:

— вивчення та узагальнення теоретико-методологічних засад з питань підвищення ефективності збутової діяльності підприємств;

— проведення всебічної діагностики ситуації із застосуванням сучасного інструментарію;

— розробка та оцінка альтернативних підходів до вирішення визначеної проблеми.

Актуальність обраної теми роботи полягає в тому, що необхідною умовою організації виробництва продукції є забезпечення ефективної збутової діяльності. Питання щодо управління збутовою діяльністю — одне з найважливіших питань менеджменту підприємства і потребує ретельного вивчення.

Об'єкт дослідження –процеси управління збутовою діяльністю підприємства на внутрішньому і зовнішньому ринках товарів нафтохімії.

Предметом дослідженняє теоретичні, методичні та прикладні аспекти формування стратегії виробництва та збуту підприємства.

Розділ 1. Загальнотеоретичні основи виробництва та збуту

1. Суть процесу виробництва та збуту

За своєю сутністю “збут” ґрунтується виходячи з формування системи взаємовідносин і удосконалення управління потоками товарів, послуг та інформації. На основі цього встановлено, що стратегія збуту являє собою комплекс заходів, що створюються для формування каналів збуту та забезпечують досягнення поставлених цілей за допомогою системи взаємовідносин між збутовими каналами.

На підставі дослідження шести структурних елементів стратегії збуту виявлено, що такі елементи, як споживач і конкуренція, чітко не виділені, однак значно впливають на формування системи збуту підприємства.

Аналіз методик формування стратегії збуту дозволив встановити, що стратегія збуту є однією з підсистем маркетингової стратегії та являє собою центровану систему. У процесі аналізу існуючих моделей реалізації розроблено чотирьохрівневу модель формування стратегії збуту, що заснована на іманентному впливі макромаркетингового середовища на всі її елементи.

Підприємства, що орієнтуються на маркетинг, значну увагу повинні приділяти організації товарного руху від виробника продукції до споживача. Комерційний успіх підприємства багато в чому визначається тим, як вдало вибрані канали реалізації виготовлених товарів, форми і методи збуту або чи достатнім є асортимент і рівень якості наданих підприємством послуг, що супроводжують продаж продукції. Тому в цій галузі маркетинг має виключно велике значення.

Маркетингова організація збуту передбачає найефективніше використання насамперед існуючих форм реалізації товарів. Тому щоб перейти до маркетингу, необхідно спочатку розглянути, які саме в сучасних умовах використовуються форми збуту засобів виробництва і предметів споживання.

Що стосується засобів виробництва, то основною формою їх реалізації стає оптова торгівля. Існують такі форми оптової торгівлі: 1) продаж продукції за прямими зв'язками між виробником і споживачем; 2) торгівля через територіальні бази; 3) торгівля через фірмові магазини та інші торгові організації міністерств, відомств, підприємств; 4) торгівля через товарно-сировинні біржі.

Розвиток і вдосконалення зазначених форм оптової торгівлі необхідно враховувати при організації маркетингової діяльності підприємства. Однак всі ці форми — лише один з елементів маркетингу. У цілому ж у концепції маркетингу в галузі збуту продукції можна виділити такі складові частини:

1. Вибір з перерахованих вище органів постачання такого типу, який найкраще відповідає конкретним умовам реалізації продукції з мінімальними збутовими витратами (затрати на складування, транспортування, комплектування і т. п.).

2. Прийняття рішення про використання в кожному географічному районі збуту: а) одного збутового органу даного типу; б) декількох посередників; в) усіх збутових посередників.

3. Вибір конкретного збутового підприємства. Вирішення першого питання залежить від різноманітних умов, які можна звести до декількох груп факторів[8, c. 126-128].

У першій групі визначаються фактори, які характеризують дане підприємство, його фінансове становище, спрямованість ринкової стратегії і тактики, масштаби виробництва, конкурентоспроможність.

Невеликі промислові підприємства з обмеженими фінансовими ресурсами повинні намагатися звести свій торгово-розподільний апарат до мінімуму і передати всі функції щодо реалізації продукції оптовому підприємству, яке здійснює кінцевий продаж товару. Чим більше підприємство, чим ширший асортимент товарів, які воно виготовляє, тим більша його потреба й водночас можливість організації власної збутової мережі. При визначенні каналу збуту істотне значення має торгова практика аналогічних підприємств.

Друга група факторів зводиться до характеристики товару, що реалізується. В даному випадку має значення вид товару (засоби виробництва, предмети споживання, товари масового попиту, предмети тривалого користування), середня ціна товарної одиниці, сезонність виробництва або попиту, необхідність технічного післяпродажного обслуговування клієнтів, здатність товару до зберігання. Так, при реалізації дорогих товарів, збут яких приносить перепродавцям високий прибуток, підприємства-виробники повинні скоротити число торгових посередників з метою утримання якомога більшої частини прибутку в своїх руках. У зв'язку з цим доцільно створювати власну роздрібну торгову мережу, встановлювати контроль за всією системою руху товарів до споживача.

Водночас реалізація сезонних товарів, наприклад овочів, фруктів, пов'язана з необхідністю створення значних товарних запасів, які забезпечують збут цієї продукції протягом тривалого часу. В цих умовах підприємство-виробник заінтересоване перекласти витрати щодо створення запасів на оптового продавця.

Третя група факторів пов'язана з характеристикою даного товарного ринку. Йдеться про ємність ринку (як фактичну, так і потенційну), компактність розміщення покупців, закономірності поведінки споживачів, середній доход на душу населення в даному районі і т. д. Четверта група факторів характеризує функціонування торгових каналів. У даному випадку береться до уваги: довжина каналу реалізації, його забезпеченість різними технічними службами (складами, пунктами технічного обслуговування), торговим персоналом; порівняльна вартість різних каналів збуту[11, c. 164-165].

2. Умови виробництва

2.1. Умови виробництва досконалої конкуренції

Ринок досконалої конкуренції має такі характерні риси:

· значне число продавців і покупців;

· стандартизована продукція;

· незалежність дій продавців і покупців;

· об’єктивність ціноутворення, відсутність будь-якого впливу на ринкову ціну;

· інформованість покупців і продавців;

· вільний вступ і вихід з галузі.

Положення фірми на конкурентному ринку визначається тим, що вона надто мала, щоб вплинути на стан ринку. Ринкова ціна не залежить від обсягу пропонування окремої фірми. Конкурентна фірма є „ціноотримувачем” („price taker”). Тому попит на продукцію конкурентної фірми є абсолютно еластичним, графічно має вигляд горизонтальної лінії на рівні ринкової ціни (рис. 1.1).

Конкурентна фірма, як і будь-яка інша, прагне максимізувати економічний прибуток, який вона визначає як різницю між сукупним виторгом і сукупними витратами: .

Сукупний виторг – це сума грошей, отриманих від продажу продукції на ринку. Оскільки на досконало конкурентному ринку ціна є сталою, то сукупний виторг є лінійною функцією відносно обсягу проданої продукції (рис. 1.1):

Середній виторг – це виторг від реалізації одиниці продукції: .

Середній виторг дорівнює ринковій ціні, а крива середнього виторгу співпадає з кривою попиту на продукцію фірми (рис. 1.1).

Граничний виторг – це зміна сукупного виторгу в результаті продажу додаткової одиниці продукції : . За умови фіксованої ринкової ціни кожна додатково реалізована одиниця продукції додасть до виторгу величину, рівну ціні. Тому граничний виторг конкурентної фірми, як і середній виторг, є величиною сталою, а його крива графічно співпадає з лінією ціни, попиту і середнього виторгу (рис. 1.1).
Для обчислення економічного прибутку фірмі потрібна інформація про ціну, обсяг виробництва і витрати. Оскільки ціна фіксована і задається ринком об’єктивно, то основним фактором, що визначає обсяги випуску, є витрати, які зазнають впливу закону спадної віддачі. Порівнюючи сукупний виторг з сукупними витратами на кожному обсязі випуску, а також ринкову ціну з середніми та граничними витратами, фірма приймає рішення: чи виробляти продукцію взагалі, а якщо виробляти, то скільки, і визначає, яким буде результат діяльності[13, c. 224-226].

Логіка раціональної поведінки виробника підказує, що у короткостроковому періоді фірмі варто виробляти продукцію, якщо вона отримує економічний прибуток, або коли сума збитків менша, ніж постійні витрати. Відповідно фірмі варто припинити виробництво, коли збитки перевищують постійні витрати.

Якщо фірма прийме рішення виробляти продукцію, то вона повинна вибрати оптимальний обсяг випуску: у разі прибутковості фірмі потрібно знайти такий рівень випуску, який максимізує прибуток, а у разі збитковості – такий рівень, який дозволить мінімізувати збитки.

Існують два підходи до визначення оптимального обсягу:

· співставлення сукупного виторгу і сукупних витрат (модель );

· співставлення граничного виторгу і граничних витрат (модель).

Моделі оптимального вибору фірми можна представити у табличній, графічній або аналітичній формі. Аналіз цих моделей дозволяє обґрунтувати загальне правило максимізації прибутку для фірми, що функціонує у будь-якій ринковій структурі.
Розглянемо процес вибору оптимального випуску за допомогою табличної моделі. У таблиці 8.1 наведені дані про обсяги виробництва продукції за тиждень, сукупний виторг від продажу продукції за ціною 35 грн. за одиницю, сукупні витрати на виробництво тижневого обсягу продукції та суму економічного прибутку, яку обчислено як різницю між виторгом і витратами.

а умови нарощування фірмою обсягів виробництва. Знак мінус (–) означає збитки. За малих обсягів виробництва фірма отримує збитки, які поступово зменшуються, і на обсязі випуску 4 одиниці фірма стає беззбитковою, , фірма отримує лише нормальний прибуток. Подальше збільшення обсягу випуску дозволяє одержувати економічний прибуток, який досягає максимальної величини на обсязі випуску 6 одиниць. Продовжувати нарощувати випуск нераціонально, оскільки за межами 6 одиниць сума економічного прибутку зменшується. Отже, оптимальним обсягом випуску для даної фірми буде 6 одиниць на тиждень[2, c. 243-245].

3. Методи реалізації

Необхідною умовою досягнення високих темпів економічного зростання промислового підприємства є оптимальне співвідношення обсягу виробництва (реалізації) продукції з витратами і прибутком. Це співвідношення завжди перебуває в деякому визначеному діапазоні ділової активності, тобто в межах реально притаманних даному підприємству значень релевантного ряду (або мінімального і максимального обсягів виробництва). Теоретично абсолютною максимальною межею ділової активності підприємства може бути його проектна потужність, забезпечена відповідною технологією, сировиною, матеріалами, обладнанням, енергією, трудовими і фінансовими ресурсами. Однак у реальних господарських умовах максимальна величина обсягу виробництва є, як правило, нижчою за проектну потужність внаслідок певних обставин, здебільшого ринкового характеру. Натомість мінімальна межа обсягу виробництва може бути визначена на рівні підтримування дієздатності основних видів технологічного обладнання.

А отже, одним із пріоритетів управління розвитком промислового виробництва є визначення оптимальних виробничих програм і формування на їх основі таких економічних стратегій, реалізація яких забезпечить підприємствам максимальну віддачу усіх елементів їх виробничого потенціалу і, відповідно, найвищу ефективність господарювання в умовах динамічного ринкового середовища.

Загалом ділова активність промислових підприємств залежить як від технологічних особливостей виробничих процесів (ресурсомісткості, трудомісткості продукції тощо), так і від ринкових характеристик зовнішнього економічного середовища (рівня цін, заробітної плати тощо) і податкового клімату в країні. Звідси, досягнення високого рівня ділової активності суб'єктів виробничої сфери вимагає системного поєднання декількох груп чинників, серед яких основними є такі: техніко-технологічні характеристики підприємств; ціни на готову продукцію і виробничі ресурси; попит на промислову продукцію; орієнтири грошово-кредитної і бюджетно-податкової політики держави.

Дослідивши основні причини економічних протиріч, характер і частоту впливу випадкових (стохастичних) чинників на виробничу систему, а також враховуючи об'єктивні закономірності розвитку виробництва, за допомогою математичних моделей можна визначити основні варіанти розвитку системи загалом і її окремих елементів зокрема.

Розробка математичних моделей розвитку виробництва полягає у визначенні математичних і логічних залежностей у часі між елементами виробничої системи, між системою і зовнішнім середовищем, а також у визначенні мети цього розвитку шляхом встановлення критерію ефективності.

Класичні оптимізаційні моделі управління промисловим підприємством передбачають максимізацію прибутку шляхом зміни обсягів виробництва. При цьому критеріями ефективності можуть бути показники чистого і балансового прибутку. Ці критерії є абсолютними величинами, які генерують різні оптимальні виробничі програми. Однак, з точки зору інвестора, який має наміри вкладати свої кошти у певне підприємство, абсолютна величина прибутку не має жодного змісту, оскільки його цікавить дохід на вкладені кошти, тобто відносні характеристики (прибутковість) виробничого об'єкта. Такі інтереси може відображати показник рентабельності продукції підприємства[5, c. 38-39].

В умовах розвинутого фондового ринку, відчутної інфляції та досконалої конкуренції відносні критерії відіграють більшу роль у формуванні виробничих програм промислових підприємств, ніж критерії абсолютні. Загалом конкретні форми відносних критеріїв ефективності можуть бути досить різноманітними: частка продукції підприємства на ринках збуту (внутрішньому і зовнішніх), частка виробничих інновацій у загальному випуску тощо. Однак визначальною є не форма того чи іншого критерію, а сам принцип їх (критеріїв) множинності і неоднозначності.

Із позицій класичної економічної теорії і світової господарської практики, найважливішими і репрезентативними є два критерії максимізації: чистого прибутку (абсолютний) і норми прибутку (відносний). А тому вважаємо за доцільне теоретично обґрунтувати і методично узагальнити процес визначення оптимальних виробничих програм підприємства саме для цих двох фінансових критеріїв ефективності розвитку виробничого потенціалу.

Результат процесу виробництва в кінцевому підсумку визначається дією різноманітних чинників (технічних, економічних, ринкових, соціальних тощо), вплив яких у кожному конкретному випадку може бути різним. Кількісно оцінити, виміряти характер і ступінь впливу цих чинників можна за допомогою виробничих функцій. Відображаючи у стислій формі один із основних економічних процесів — процес виготовлення продукції (а отже — створення доданої вартості), виробничі функції є тим інструментом, який дозволяє здійснювати різноманітні аналітичні розрахунки: визначати ефективність використання виробничо-фінансових ресурсів і доцільність їх додаткового залучення у виробництво, прогнозувати випуск продукції, а також контролювати хід виконання виробничої програми.

Виробнича функція — це функціональна (кібернетична) модель сфери виробництва або економіко-математичний вираз залежності результатів виробничої діяльності від факторів виробництва, які зумовили ці результати при наявному (досить стійкому) рівні технології та організації виробничого процесу. Іншими словами, виробнича функція — це "компактний опис абстрактної технології, якою в даний конкретний момент часу володіє об'єкт… У цій своїй якості виробнича функція — це база для прийняття економічних рішень, а не їх опис" [2, с 24]. На практиці економічні рішення приймаються як на основі економічної інформації (ціни, платоспроможний попит тощо), так і на базі інформації технологічної, причому використання виробничих функцій дозволяє абстрагуватися від окремих технічних деталей, враховуючи їх загалом.

Виробничі функції, як інструмент прогнозування кінцевих результатів виробничої діяльності, можна застосувати для обґрунтування оптимальних обсягів виробництва на рівні промислових підприємств у межах короткотермінового періоду. Ці функції також дозволяють кількісно проаналізувати важливі економічні залежності у сфері промислового виробництва на галузевому, регіональному чи загальнонаціональному рівні: вони дають можливість визначати варіанти оптимального поєднання ресурсів у моделях стратегічного планування виробництва і оцінювати граничну ефективність виробничих ресурсів, а також еластичність витрат останніх щодо обсягів випуску продукції за наявності достатнього масиву співставних статистичних даних або часових рядів за тривалий період (не менше 10 років).

Таким чином, усі виробничі функції можна чітко поділити на мікро- і макроекономічні. Останні, як правило, використовуються для опису взаємозв'язків між річними витратами ресурсів у масштабі конкретного регіону і річним обсягом виготовленої продукції або доходом цього регіону чи країни загалом, а також для вирішення завдань, пов'язаних із аналізом, плануванням і прогнозуванням соціально-економічного розвитку. Найтиповіші макроекономічні виробничі функції — це степеневі моделі, одним із варіантів яких є широковідома виробнича функція Кобба-Дугласа.

Для характеристики впливу кожного ресурсу на зростання виробництва використовуються коефіцієнти еластичності витрат різних видів виробничих ресурсів щодо випуску продукції. Коефіцієнти еластичності відображають граничне відношення приросту витрат кожного ресурсу до приросту виробництва. Відповідно ці коефіцієнти дозволяють визначити, на скільки відсотків збільшаться відповідні витрати при зростанні обсягів випуску продукції на 1%.

Теоретична концепція нашого дослідження базується на законі спаду граничної корисності факторів виробництва: збільшення змінних витрат підприємства сприяє збільшенню обсягів виробництва, виручки від реалізації продукції і прибутку лише до певної межі, за якою економічний ефект від нарощування виробництва починає знижуватися внаслідок необхідного розширення виробничого потенціалу і, відповідно, зростання постійних витрат, які супроводжують це розширення.

Як відомо, випуск додаткової одиниці продукції викликає збільшення загальної виручки від реалізації на величину граничної виручки, і збільшення сумарних витрат підприємства на величину граничних витрат. Таким чином, найбільший прибуток підприємство отримує в тому разі, коли різниця між граничною виручкою і граничними витратами є максимальною. Ця різниця і визначає оптимальний обсяг виробництва, який, своєю чергою, забезпечує підприємству максимальний прибуток.

Результати проведених розрахунків виявили, що абсолютний критерій оптимальності, тобто чистий прибуток підприємств, генерує значно вищі обсяги виробництва, ніж відносний критерій (рентабельність продукції). Це дає підстави стверджувати, що запропоновані методи визначення оптимальних виробничих програм довели попередні припущення стосовно методологічної різниці між цими двома оптимізаційними задачами на користь саме прибутку[9, c. 14-17].

Розділ 2. Аналіз виробництва та збуту в Україні

1. Умови виробництва та збуту в Україні

Виробнича програма підприємств визначає склад, кількість і обсяг продукції, яка повинна бути виготовлена в плановому періоді і поставлена споживачам. Відображаючи головне завдання господарської діяльності, вона є головним розділом планів підприємства. Всі інші розділи планів розробляються у відповідності з виробничою програмою і спрямовані на забезпечення її виконання.

Кожне підприємство розробляє свою виробничу програму самостійно, окрім тих, які працюють за державними контрактами та замовленнями, розмір яких встановлюється відповідно до виробничих можливостей підприємства і за згодою дирекції.

Основним завданням виробничої програми є максимальне задоволення потреб споживачів у високоякісній продукції, яка випускається підприємствами при найкращому використанні їхніх ресурсів та отриманні максимального прибутку. З метою вирішення цього завдання в процесі розробки виробничої програми на всіх рівнях потрібно дотримуватися наступних вимог:

1) правильного визначення потреби в продукції, що випускається, і обґрунтування обсягу її виробництва попитом споживачів;

2) повного ув'язування натуральних і вартісних показників обсягів виробництва і реалізації продукції;

3) обґрунтування плану виробництва продукції ресурсами, і в першу чергу, виробничою потужністю.

Тому, згідно перелічених вимог щодо формування виробничої програми, слід розглянути сутність оптимальної виробничої програми.

Оптимальна виробнича програма – це програма, яка відповідає структурі ресурсів підприємства та забезпечує найкращі результати його діяльності за прийнятим критерієм. [2, c. 293]

Оптимізація виробничої програми проводиться з метою:

1) планування оптимальної структури номенклатури продукції;

2) визначення максимально можливого обсягу виробництва продукції та економічної межі нарощування виробництва

При формуванні оптимальної виробничої програми, дуже важливу роль відіграють виробничі критерії, до яких в першу чергу слід віднести, виробничу потужність, матеріальні ресурси, кадровий потенціал.

Роль виробничих критеріїв у формуванні і розробки виробничої програми формують наступні положення:

1) основні засоби виробничого підприємства складають фундаментальну основу його виробничого потенціалу і процес формування будь-якої виробничої програми повинен починатись з забезпеченням її виробничими потужностями, тому виробнича потужність на підприємстві відіграє не аби яку роль. З її допомогою виявляються внутрішньовиробничі диспропорції в завантаженні устаткування, намічаються шляхи їх усунення, а також заходи щодо розширення спеціалізації і кооперування виробництва;

2) другим важливим критерієм при формуванні оптимальної виробничої програми є формування її матеріально-технічного забезпечення. Визначаючи потребу в ресурсах на підприємствах використовують різноманітні методи розрахунку. Так, потреба підприємства у предметах праці розраховується шляхом множення питомих норм витрат сировини і матеріалів на планові обсяги виробництва. Потреба в знаряддях праці (машинах, устаткування) визначається, виходячи із прогнозованих обсягів робіт, що виконуються. Враховується також потреба на капітальне будівництво, нормативів запасів матеріальних ресурсів, норм витрат сировини, матеріалів, напівфабрикатів, палива, комплектуючих виробів, цін на усі види матеріально-технічних ресурсів;

3) наступним критерієм виробничої програми є її кадрове забезпечення.

Кількість робітників, необхідна для формування оптимальної виробничої програми, визначається залежно від специфіки виконуваних процесів і нормування праці: на основі трудомісткості робіт, норм виробітку, норм обслуговування, за робочими місцями тощо. Розрахунки проводяться окремо за професіями і кваліфікацією робітників. Чисельність керівників, спеціалістів, службовців планується на основі штатних розкладів підприємства.

Тому, слід зазначити, що формування оптимальної виробничої програми, неможливе без врахування виробничих критеріїв, а саме: виробнича потужність, матеріально-технічного, кадровий потенціал. Саме цим і пояснюється важливість ресурсного обґрунтування виробничої програми[6, c. 86-87].

Основним видом діяльності торговельно-виробничого товариства “Ізумруд” є виробництво та продаж продукції продовольчої групи.

В сучасних умовах споживчий ринок як ніколи насичений продукцією, аналогічною тій, що виробляє та реалізує товариство. Купівельна спроможність населення дуже низька, тому конкуренція серед продавців з кожним днем стає більш високою. В цих умовах необхідно забезпечити виживання підприємства на ринку шляхом розширення масштабів його діяльності.

Оцінка виробництва, просування та збуту продукції по ВАТ “Ізумруд” за 2008 рік, що проведена в даному дослідженні, дає інформацію про сучасний стан товариства, його розвиток і можливості подальшого удосконалення діяльності.

Виробництво є основним видом діяльності товариства, тому потребує глибокого аналізу. В таблиці2.1.проведено аналіз виробництва основних видів продукції по ВАТ “Ізумруд” за 2008 рік. Як бачимо, показники виробництва продукції впали, в порівнянні з 2007 роком. У діючих цінах спостерігається зростання, однак з урахуванням індексу цін, розрахунок показників в співставлених (порівняльних) цінах дає реальну картину діяльності товариства. Обсяг виробництва промислової продукції (товарів народного споживання) зменшився на 18,9%. Виробництво основних видів продукції в натуральному вимірі (тонах) зросло на 1,9%.

З метою стабілізації свого положення на ринку товариство передбачало на 2008 рік збільшити виробничі потужності для відповідного збільшення обсягу виробництва основних видів продукції. Вихід з існуючого становища вбачається у збільшенні обсягу виробництва, враховуючи, що для цього не треба значних капітальних вкладень, так як виробничі потужності підприємства використовуються в межах 30 %. Крім того, відбулись значні зміни в асортиментній політиці підприємства в бік розширення асортименту і впровадження у виробництво нових видів продукції.

На ВАТ “Ізумруд” протягом 2008 року введено нові виробничі потужності і освоєно лінію виробництва та розливу пива.

Виробництво основних видів продукції, як свідчать дані таблиці 2.1,зросло за рік на 1,9 %, що становило додатково 2 тони.

Структурні зсуви, що відбулись у виробництві в товаристві, визначились в процесі діяльності на протязі року, коли було прийнято рішення щодо нарощування виробництва деяких видів продукції. Ці рішення можна охарактеризувати як ефективні, оскільки підприємство в кінцевому разі вийшло на стабільну діяльність з прибутком.

Аналіз виробництва продукції, це одна сторона діяльності підприємства. Іншою є визначення шляхів просування та збуту продукції, а також характеристика напрямів та каналів збуту. Вивчення цієї сторони діяльності має на меті визначення, як підприємство формує систему збуту і чи є вона ефективною для підприємства.

Організація просування та збуту продукції підприємства має свої особливості. Товариство “Ізумруд” створило для реалізації своєї продукції власні канали збуту і продукція реалізується у власній торговельній мережі (торговельних одиницях, магазинах). Таким чином, підприємство займається обслуговуванням кінцевих споживачів, що є позитивним напрямком діяльності, оскільки в певній мірі це сприяє зниженню (або хоча б стримуванню) цін, що руйнує монополію торгівлі на продаж.

Враховуючи, що продукція підприємства не рахується товарами першої необхідності, торговельним одиницям відвантажується продукція під строк реалізації, тобто з послідуючою оплатою. Продукція підприємства реалізується тільки у власній роздрібній торговельній мережі і розрахована на покупців з середнім та низьким достатком, які в даний час несвоєчасно одержують заробітну плату, пенсію або взагалі не працюють. Це деякою мірою стримує рівень купівельної спроможності береться до уваги при плануванні обсягу збуту продукції підприємства.

Налагодження прямого каналу збуту через власні торговельні одиниці дозволить уникнути кризової ситуації на підприємстві, дозволяє краще вивчити потреби ринку, а також має значні переваги:

§ відкрите акціонерне товариство “Ізумруд” швидше отримує кошти за реалізацію товару;

§ краще вивчається стан ринку, так як товариство може стежити навіть за поточною реалізацією власної продукції;

§ товариство не оплачує послуги посередників, які встановлюють високу націнку, і може контролювати ціну;

§ цінова політика товариства сприяє виграшу у ціновій конкуренції, коли споживач купує продукцію, що дешевше;

§ не виникає значних додаткових витрат, оскільки товариство має свій власний транспорт.

Особливістю роботи товариства “Ізумруд” на сучасному етапі є те, що товариству неоднаково, за якою ціною продавати свою продукцію. Це виникає тому, що за умови економічного спаду ціна товару є одним з найсуттєвіших мотивів до здійснення купівлі. Тому рівень ціни є предметом розробки цінової політики підприємства, маркетингової служби, економічного відділу та інших. Як відзначалось вище, оскільки товариство орієнтується на “середнього” покупця, то вважає за доцільне встановити прийнятий для нього рівень цін. Як показано маркетингове дослідження, рівень цін на продукцію товариства “Ізумруд” дещо нижче за ціни інших підприємств. Тому продукція є конкурентоздатною, реалізується швидше і дозволяє вкласти вивільнені кошти в наступний виробничо-торгівельний процес.

Процес просування та збуту товарів завершує роздрібна їх реалізація роздрібним торговельним одиницям. Товариство “Ізумруд” має три власних магазини та три кіоски, через які здійснюється реалізація безпосередньому споживачеві. Частина продукції закуповується іншими торговельними одиницями, що не підпорядковані товариству “Ізумруд”, але її частка складає лише біля 1 % обороту.

2. Регулювання діяльності підприємств

Удосконалення технологічних процесів є постійною складовою сучасного виробництва. Зменшення собівартості продукції сприяє проведенню ефективної маркетингової цінової політики. Головні чинники підвищення ефективності виробництва нової продукції на етапі її освоєння наведено на рис.2.1.

Створення товарів з урахуванням відомих вимог та латентних потреб споживачів є особливо важливим нині, коли виробництво товарів усе більше набирає ознак дрібносерійного (одиничного). Тому головним напрямком удосконалення технологічних процесів вважається запровадження гнучких виробничих систем (ГВС). Такі системи становлять сукупність (у різних комбінаціях) обладнання з числовим програмним управлінням (ЧПУ), роботизованих технологічних комплексів, гнучких виробничих модулів, окремих одиниць технологічного обладнання та систем, що забезпечують їх функціонування в автоматичному режимі протягом відповідного часу.

Гнучкі виробничі системи мають здатність до автоматизованого налагоджування для виготовлення виробів довільної номенклатури. На відміну від конвеєрів, що мають вузьку орієнтацію, ГВС забезпечують виготовлення продукції невеликими партіями, номенклатура та обсяги яких можуть змінюватися відповідно до вимог окремих сегментів ринку. ГВС складаються із таких підсистем:

· автоматизована технологічна підсистема, яка виконує головні технологічні операції виробництва;

· автоматизована транспортно-складська підсистема, що забезпечує складання, збереження, тимчасове нагромадження, розвантаження та доставку необхідних складових продукції та технологічного оснащення;

· автоматизована транспортна підсистема, за допомогою якої досягається переміщення матеріалів, заготовок, напівфабрикатів, комплектувальних виробів, деталей, інструментів та оснащення, а також усунення відходів виробництва;

· автоматизована складська підсистема, що забезпечує приймання, нагромадження і збереження нормативного заділу, видачу у виробництво та облік заготовок, напівфабрикатів, комплектувальних деталей, готових виробів, пристосувань, інструменту, тари з метою забезпечення ритмічного процесу виробництва;

· автоматизована підсистема управління, до складу якої входять засоби обчислювальної техніки та програмного забезпечення.

Запровадження ГВС у вітчизняній промисловості є однією із головних передумов її оновлення й удосконалення.

Одночасно розробляються заходи зі збуту: від реклами до сервісного обслуговування.

Усі ці етапи треба пройти у стислі строки, оскільки витрати на створення нового товару мають окупитися ще до того, як він застаріє і втратить попит унаслідок появи на ринку нових виробів-конкурентів. Досвід провідних фірм, які виготовляють складну побутову техніку, свідчить, що запізнення на рік на етапі проектно-конструкторських робіт може призвести до зменшення прибутку більше ніж у два рази. Значне скорочення цих термінів і забезпечує використання систем автоматизованого проектування (САПР) та гнучких виробничих систем (ГВС).

Головними передумовами комерційного успіху інноваційного продукту є також органічне та збалансоване поєднання ефективних науково-дослідних робіт, виробництва та маркетингу. Передовсім це досягається активною взаємодією та заінтересованістю людей, що беруть участь у розробці, наявністю в творчому колективі сильного лідера, достатнім фінансуванням. Неабияке значення мають також чітко визначені цілі інноваційної діяльності, наявність відповідних довгострокових планів у підприємства[14, c. 49-50].

Слід зазначити, що прискорення темпів глобалізації ринку та посилення ролі інноваційної складової в конкурентоспроможності підприємств значно посилює роль каналів розподілу в успішній реалізації продуктових та технологічних новацій. Досягається це передовсім вибором типу мережі товаропросування наукомістких виробів, відповідним підбором фахівців. Продавці таких товарів мають бути добре підготовлені для надання послуг, що передують придбанню складної техніки та її післяпродажному обслуговуванню. Для цього конфігурацію торгової мережі треба формувати з огляду на особливості інноваційного продукту, а також на звички покупців і поведінку споживачів.

Особливості інноваційного товару визначаються рівнем оригінальності та рівнем матеріалізації нових ідей. З цього погляду інноваційний продукт може бути:

· унікальним, єдиним у своєму роді і пропонуватися лише одному покупцю (наприклад запатентована технологія);

· тиражованим виробництвом, тобто виробами, що серійно виготовлені на підставі авторського права або «ноу-хау» (наприклад програмне забезпечення організації екзаменаційної сесії в університеті);

· окремим компонентом або вузлом складних машин та обладнання;

· бізнес-ідеєю щодо впровадження на ринок нових торгових марок;

· об’єктом інтелектуальної власності;

· модифікованою версією базового продукту.

Унікальні вироби здебільшого продаються з допомогою прямого маркетингу конкретному заінтересованому покупцю, який ладен оплатити не тільки вартість виготовлення продукту, а й витрати на всі науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи, необхідні для створення виробу. Зрозуміло, що пошук покупців для таких виробів потребує особливих зусиль, витрати значних коштів і використання різноманітних джерел інформації: довідників, спеціалізованих періодичних видань, газет, журналів, компакт-дисків, мережі Інтернету. Знайшовши потенційного споживача, треба вміти переконати його у вигідності використання продукту. Найдоцільніше налагоджувати перші контакти з особами, безпосередньо заінтересованими у придбанні інноваційного товару для полегшення виконання своїх функціональних обов’язків. Саме це зробить їх прихильниками придбання новації. Однак остаточне рішення залишається за керівниками фірми.

Обсяг виробництва продукції, ціна продукту та витрати виробництва знаходяться у певній функціональній залежності, і тому отримання максимального прибутку можливе при певних значеннях цих величин. При прийнятті рішень, спрямованих на збільшення прибутку підприємства, необхідно враховувати прогнозовані величини граничного доходу та граничних витрат. Граничний дохід, як відомо, є приростом виручки від реалізації на одиницю приросту кількості виробленого продукту. Відповідно граничні витрати дорівнюють приросту витрат на виробництво продукції, який припадає на одиницю приросту кількості продукту[3, c. 315-316].

Намагання фірми максимізувати свій прибуток можна представити у вигляді наступної функції:

R=(P*Q) — C ®max.

Продиференціювавши ліву та праву частини цієї функції та прирівнявши результат до нуля отримуємо наступне співвідношення:

d R/d Q = d (P*Q)/d Q — d C/d Q;

d (P*Q)/d Q = d C/d Q ,

де d (P*Q)/d Q — граничний дохід;

dC/d Q — граничні витрати.

Звідси випливає, що для максимізації прибутку необхідно забезпечити рівність граничних витрат та граничних доходів. Це співвідношення дозволяє відшукати оптимальний розмір обсягу виробництва при відомих функціях попиту та витрат P=f(Q) та С=g (Q).

Висновки

Збут продукції відіграє велику роль в діяльності підприємства. У сфері збуту визначається кінцевий результат всіх зусиль підприємства, що направлені на його розвиток і отримання максимального прибутку. Збутова мережа пристосовується до запитів покупців і створює їм умови максимальної зручності. За допомогою збуту відбувається доробка товару і його підготовка (сортування, фасування, пакування), виявлення і вивчення смаків споживачів.

Збут і збутова діяльність не можуть розглядатися без урахування впливу маркетингу взаємовідносин, що трансформує процеси, які відбуваються в каналах від простого фізичного переміщення товарів до більш глибоких процесів, які охоплюють не тільки рух матеріальних, але і нематеріальних потоків між підприємством і споживачами. Встановлено, що стратегія збуту являє собою комплекс заходів, сформованих щодо учасників каналів збуту і таких, що припускають досягнення поставлених цілей за допомогою формування системи взаємовідносин у каналах збуту.

Дістали розвитку базові поняття: “збут” (процес установлення взаємодії з потенційним покупцем із метою передачі йому права власності на оптову партію товару для наступного продажу або переробки); “продаж” (процес взаємодії з фізичного передання товару і права власності на нього кінцевому покупцю); “розподіл” (процес взаємодії суб'єктів ринку, який забезпечує переміщення потоків інформації, замовлень, товарів і платежів між виробниками і споживачами з метою задоволення попиту споживачів і одержання прибутку); “логістика” (система управління матеріальними і нематеріальними потоками, що виникають при функціонуванні підприємства під впливом маркетингового середовища).

Слід відзначити, що існують різні засоби підвищення ефективності збутової діяльності. Вибір тих або інших засобів залежить від поставлених цілей. Їх можна об'єднати в три великі групи:

— пропозиція ціни (продаж за пониженими цінами, пільгові купони, талони, що дають право на знижку);

— пропозиція в натуральній формі (премії, зразки товару);

— активна пропозиція (конкурси покупців, гри, лотереї).

Оскільки, головною метою будь-якого підприємства є отримання максимального прибутку, то збутовій діяльності повинно надаватися якомога більше увагу. На кожному виробничому підприємстві повинна бути добре організований служба маркетингу що займається шляхами просування своєї продукції на ринку вільної конкуренції. Основною метою роботи є оцінка маркетингових можливостей підприємства і розробка рекомендацій по вдосконаленню діяльності по просуванню окремих видів продукції.

Збут товару є ланцюжком, що пов'язує підприємство-виробника із споживачем через проміжні ланки: збувальників, торгових посередників, ініціаторів покупки.

Для ефективної дії на споживача потрібне вживання особливих методів. Звичайно саме на стимулювання покладається задача пошуку прийомів, відповідних кожній стадії в процесі збуту.

Організація збутової мережі залежить від каналів реалізації, від об'ємів діяльності торгових посередників, типу товару і т.д.

Список використаних джерел

1. Бондар Н. Економіка підприємства: Навчальний посібник/ Наталія Бондар, Валерій Воротін, Олег Гаєвський,; За заг. ред. А. В. Калини; Міжрегіональна академія управління персоналом . — К.: МАУП, 2006. — 350 с.

2. Гетьман О. Економіка підприємства: Навчальний посібник/ Оксана Гетьман, Валентина Шаповал,; Мін-во освіти і науки України, Дніпропетровський ун-т економіки і права. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 487 с.

3. Економіка підприємства: Навчальний посібник/ П. В. Круш, В. І. Подвігіна, Б. М. Сердюк та ін.. — К.: Ельга-Н: КНТ, 2007. – 777 с.

4. Економіка підприємства: Підручник/ ред. : Й. М. Петрович. — 2-ге вид., виправл.. — Львів: Магнолія 2006, 2007. — 579 с.

5. Заблодська І. Економічний механізм забезпечення виробництва та збуту товарів на регіональному ринку // Економіст. — 2007. — № 10. — С. 38-39

6. Козак І.М. Еволюція збутової служби: актуальні проблеми і кадрове забезпечення //Актуальні проблеми економіки. — 2006. — № 4. — C. 83- 90

7. Левчук Н. Нові ринки збуту//Харчова і переробна промисловість. — 2005. — № 2. — C. 6-7

8. Охріменко І. Планування виробничо-збутової діяльності підприємств // Економіка АПК. — 2004. — № 7. — С.126-130

9. Перетятько А. Організація маркетингової політики у складі економічної політики підприємства //Економіка. Фінанси. Право. — 2007. — № 1. — C. 10-17.

10. Селезньов В. Основи ринкової економіки України: Влада. Право. Підприємство. Фінанси. Податки. Маркетинг. Менеджмент. Торгівля. Реклама: Посібник/ Володимир Селезньов. — К.: А.С.К., 2006. — 687 с.

11. Семенов Г. Економіка підприємства: Навчальний посібник/ Григорій Семенов, Марина Панкова, Андрій Семенов,; М-во освіти і науки України, ГУ "ЗІДМУ". — 2-е вид., перероб. та доп. . — К.: Центр навчальної літератури, 2005. — 324 с.

12. Семернікова І. Економіка підприємства: Навчальний посібник/ Ірина Семернікова, Наталія Мєшкова-Кравченко,. — Херсон: ОЛДІ-плюс, 2003. — 311 с.

13. Сідун В. Економіка підприємства: Навчальний посібник/ Вікторія Сідун, Юлія Пономарьова,; М-во освіти і науки України, Харківський держ. ун-т харчування і торгівлі. — К.: Центр навчальної літератури, 2003. — 435 с.

14. Слюсарчук Л. Методологічні аспекти обліку витрат на збут та відображення їх у фінансовій звітності //Вісник податкової служби України. — 2002. — № 8. — C. 49-50

15. Череп А. Проблеми планування витрат на збут продукції //Економіка. Фінанси. Право. — 2005. — № 8. — C. 17-20.

16. Шваб Л. Економіка підприємства: Навчальний посібник/ Людмила Шваб,. — 3-є вид.. — К.: Каравела, 2006. — 583 с.