Вступ.

1. Соціальні проблеми ВІЛ-інфікованих та хворих на СНІД людей.

2. Неефективність політики у сфері боротьби з ВІЛ/СНІДом.

3. Перспективні напрями дій щодо подальшого впровадження ефективної соціальної роботи зі СНІД/ВІЛ інфікованими в Україні.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Майже 20 років тому було відкрито СНІД. За цей час ВІЛ охопив чи не всі куточки світу. Загальна кількість людей, які мають ВІЛ-інфекцію, становить близько 35 мільйонів. На жаль, Україна є однією з тих країн, де темпи поширення ВІЛ-інфекції є дуже стрімкими і досягли масштабу епідемії, особливо у групах високого ризику. За станом на початок 2000 року вірус імунодефіциту людини було виявлено у 56,6 тисяч осіб, 32,6 тисячі були офіційно зареєстровані як ВІЛ-позитивні, у 1595 осіб захворювання досягло стадії СНІДу (синдрому набутого імунодефіциту) [1]. За експертними оцінками (UNAIDS, 2000), кількість ВІЛ-інфікованих в Україні становить сьогодні понад 240 тисяч осіб.

Діагноз «ВІЛ-інфекція» з першого дня викликає гострі переживання. У більшості людей, які живуть з ВІЛ/СНІДом, бувають важкі емоційні періоди, коли вони відчувають такі симптоми, як депресія, тривога, страх, порушення сну, нічні кошмари, складності концентрації уваги, почуття провини або безпорадності, безнадія, думки про смерть [2, 3]. У такі моменти люди нерідко шукають полегшення в алкоголі або наркотиках, що тільки посилює їхні проблеми.

1. Соціальні проблеми ВІЛ-інфікованих та хворих на СНІД людей

Вивчення соціальних проблем ВІЛ-інфікованих людей в Україні показує, що вони сконцентровані у таких сферах:

— таємниця діагнозу позитивності;

— психологічні стосунки з членами сім'ї, родичами, друзями та знайомими;

— ділові стосунки та робота як така;

— засоби до існування та житло;

— питання законодавства і взаємовідносин з владою та правовими органами;

— дискримінація та стигматизація;

— медикаменти та медична допомога в цілому;

— матеріальна та фізична допомога від різних організацій та служб.

Сприяти вирішенню цих проблем має соціальний працівник через створення ВІЛ-сервісних організацій. Такі організації в першу чергу виконують просвітницькі функції: освіта молоді, освіта груп ризику, освіта суспільства в цілому. Наступний етап — надання інформаційно-консультативної допомоги лікарів, психологів, юристів тощо. Третя функція — це підтримка людей, які мають ВІЛ-інфекцію, адже роботу ведуть з позицій повного прийняття, доброзичливості, повної анонімності. ВІЛ-сервісні служби виконують також профілактичну функцію.

Окремо варто виділити консультативну функцію за такими основними напрямами: консультативна допомога всім категоріям населення, передтестове консультування, післятестове консультування.

Великого значення набуває передтестове та післятестове консультування на наявність ВІЛ-інфекції у подальшій поведінці людей з групи ризику. Головна мета консультування — оцінка ризику, зменшення ризику, просвітницька робота з питань ВІЛ/СНІДу, пояснення результатів тесту. Ідеально, якщо передтестове та післятестове консультування проводить один і той самий спеціаліст. Він повинен встановити довірливі стосунки з клієнтом, тоді він зможе найкраще оцінити реакції клієнта на результат тестування. Серед можливих реакцій можна виділити такі: заперечення, мовчання, заглиблення в себе до розпачу, гніву, насильства. Консультант повинен за допомогою навідних запитань з'ясувати ступінь чутливості та особливості особистості[4, c. 2].

Передтестове консультування є обов'язковим для всіх громадян, які проходять консультування. В процесі передтестового консультування виявляють необхідність тестування, оцінюють загальний стан здоров'я, наявність ризикованої поведінки, проводять обговорення зниження шкоди, пояснюють зміст і значення тесту, здійснюють підготовку до результату тестування. В процесі консультування клієнт отримує інформацію про так званий період «вікна» в перебігу хвороби, про безпечну поведінку і засоби захисту від ВІЛ-інфекції. Крім того, клієнту потрібно надати психологічну підтримку, адже він перебуває у стані стресу під час очікування результатів тесту.

Тестування дає змогу виділити три групи людей, які потребують післятестового консультування:

— ті, хто виявився інфікованим ВІЛ і потребує підтримки;

— ВІЛ-негативні особи категорії високого ризику;

— ВІЛ-негативні особи категорії низького ризику.

Під час післятестового консультування за негативного результату консультант повинен повторити всю інформацію, яку він надавав до тестування. Це роблять для того, щоб клієнт добре знав, що потрібно і чого не варто робити, щоб уникнути зараження. Багато консультантів вважають корисним, щоб їхні відвідувачі розповідали своїми словами, що вони повинні робити, щоб залишитися здоровими. Необхідно домовитися про подальше відвідування консультанта, щоб клієнт міг отримати підтримку в дотриманні безпечної поведінки. Таким чином, у процесі післятестового консультування за негативного результату консультант обговорює значення отриманого результату, нагадує про наявність «вікна» і рекомендує повторити дослідження через 3-6 місяців, підтверджує необхідність дотримання правил безпечної поведінки стосовно інфекції ВІЛ.

Післятестове консультування за позитивного результату є кризовим консультуванням. Звістка про наявність у людини антитіл до ВІЛ людина сприймає як загрозу життєдіяльності. Звичайно, люди у віці 20-45 років, тобто ті, хто найбільш підданий ризику зараження ВІЛ, не чекають смерті. Вони ще не навчилися миритися з нею і не сприймають смерть як життєву неминучість. Клієнти по-різному реагують на наявність у них антитіл до ВІЛ, але можна виділити деякі загальні реакції. Ці люди перебувають у стані емоційної кризи:

— відчувають сильну загрозу;

— уражені і захоплені зненацька всім, що відбувається;

— втрачають контроль над собою;

— емоційно паралізовані відсутністю виходу з цієї ситуації. Для того, щоб сповістити клієнту про результат дослідження, консультант використовує дотестову оцінку особистісних характеристик людини, уявлень про СНІД та ставлення до ВІЛ-інфекції. Після повідомлення про позитивний результат людині необхідно дати час для усвідомлення та сприйняття цієї звістки. Консультант не повинен:

— панікувати;

— давати неправдиві обіцянки;

— ображатися на поведінку клієнта. Консультант повинен:

— дати чітке пояснення значення позитивного результату;

— детально пояснити різницю між ВІЛ-інфекцією та СНІДом;

— пояснити, де і як можна отримати психосоціальну підтримку і допомогу під час наступних критичних ситуацій;

— підтримувати позитивні тенденції інфікованого[7, c. 4].

Під час повідомлення результатів тестування консультант повинен враховувати ризик появи крайніх форм соціально-психологічної дезадаптації — суїцидальних спроб.

За наявності виражених психоемоційних реакцій може виникнути необхідність у наданні спеціалізованої психіатричної допомоги. Іноді буває достатньо включення в консультацію елементів психотерапії. Ефективний прийом апеляції до антисуїцидальних факторів (любов до близьких, батьківські обов'язки, незакінчені справи, уявлення про гріховність самогубства), а також уникнення відчуття унікальності ситуації.

Часто в літературі таке підтримуюче консультування називають каунселінгом. Каунселінг — це практика індивідуального консультування, яка поєднує в собі елементи кризової психологічної підтримки, а також надання базової медичної і практичної інформації, іноді разом з життєвими порадами[8, c. 171].

2. Неефективність політики у сфері боротьби з ВІЛ/СНІДом

Епідемія вірусу імунодефіциту людини (ВІЛ) поширюється в Україні найвищими темпами з-поміж усіх європейських країн. Основним джерелом поширення ВІЛ-інфекції в Україні досі лишається вживання наркотиків ін'єкційним шляхом. Чинні до цього часу радянські репресивні підходи до наркополітики, неузгодженість заходів наркополітики та профілактики ВІЛ, а також брак політичного лідерства з боку держави не дають змоги ефективно зреагувати на проблему ВІЛ в Україні.

Іншими словами, поширення ВІЛ наклалося на проблему незаконного вживання наркотиків, яке є основним джерелом поширення ВІЛ в Україні через спільне використання шприців.

У нашій країні відсутня послідовна і продумана наркополітика. Український підхід до боротьби з наркотиками визначається ще старою парадигмою. Відносно наркозалежних він обмежується добровільним і примусовим лікуванням та кримінальним переслідуванням. За такого підходу наголос робиться на повному викоріненні наркоманії: можливість легітимного існування у суспільстві наркозалежного вважається неприпустимою, і тому впровадження заходів задля зменшення шкоди від вживання наркотиків є малоефективним. При цьому законодавчі та нормативні акти часто мають декларативний характер і не підкріплені ресурсами. Вони містять елементи різних, іноді суперечливих підходів до проблеми незаконного вживання наркотиків і тому не можуть реально вплинути на проблему.

Відтак програми профілактики ВІЛ/СНІДу в Україні мають низьку результативність.

Перш за все, залишаються стратегічно неузгодженими наркотична політика та політика профілактики ВІЛ. Наголос в існуючій політиці на первинній профілактиці, що має форму заборон і переслідувань, викликає недовіру до програм зменшення шкоди. Споживачі ін'єкційних наркотиків (СІН) не користуються профілактичними програмами через страх переслідувань. Кримінальне покарання наркозалежних не допомагає їм вилікуватися, одночасно перешкоджаючи повноцінному втіленню програм зменшення шкоди.

По-друге, фінансування профілактичних заходів є недостатнім. Потреба у коштах для профілактики серед уразливих груп, за оцінками ЮНІСЕФ, складає близько 80 млн грн на рік. У п'ятій національній програмі боротьби з ВІЛ на профілактику серед уразливих груп передбачено близько 20 млн грн на рік. Заплановане фінансування дасть змогу лише підтримати існуючі програми, що охоплюють 15-20 % цільової групи.

По-третє, держава не забезпечує координацію та контроль впровадження політики профілактики ВІЛ ані на рівні встановлення пріоритетів, ані нарівні впровадження та моніторингу програм. Наявність в Україні різних джерел фінансування та широкого кола неурядових організацій, котрі впроваджують програми зменшення шкоди, потребує координації та контролю[8, c. 172-173].

Відсутня як повноцінна система моніторингу ситуації, так і система моніторингу ефективності та результативності заходів у рамках державних програм. Жодна національна програма профілактики ВІЛ не містить цілей, виражених у конкретних цифрах, і не спирається на аналіз виконання попередньої програми. Окрім того, політика не орієнтується на достовірні статистичні дані. На думку багатьох фахівців, офіційна статистика кількості ВІЛ-інфікованих та рівня захворюваності на СНІД не відповідає реальному стану речей. Дані різних офіційних джерел щодо кількості споживачів наркотиків суттєво відрізняються. Внаслідок цього уряд не має повного уявлення про тенденції розвитку епідемії і не має інформації для оцінки результатів ухвалених рішень.

Суттєвою проблемою є гальмування запровадження замісної терапії. Замісна терапія — невід'ємна частина стратегії зменшення шкоди, і призначена вона для зниження ризику зараження інфекціями, що передаються через кров, зниження кримінального рівня у сфері наркоманії, сприяння інтеграції наркозалежних у суспільство. Без замісної терапії неможливо побороти епідемію ВІЛ у середовищі СІН. Опір з боку правоохоронних органів, що не має фахового обґрунтування, на сьогодні виступає головною перешкодою для запровадження такої терапії[9, c. 103-104].

3. Перспективні напрями дій щодо подальшого впровадження ефективної соціальної роботи зі СНІД/ВІЛ інфікованими в Україні

Державна соціальна служба для сім'ї, дітей та молоді (СССДМ, раніше — Державний центр ССМ, ДЦССМ) вважає профілактику ВІЛ/СНІДу серед уразливих категорій підлітків та молоді одним із важливих пріоритетів своєї діяльності.

У рамках спільного проекту Держсоцслужби та ЮНЕЙДС за участю Інституту соціальної і політичної психології АПН України проведено дослідження «Оцінювання можливостей та мобілізація ресурсів центрів соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді щодо профілактики ВІЛ/СНІДу серед осіб, які вживають наркотики ін'єкційним шляхом», у якому взяло участь 500 центрів СССДМ.

Протягом двох перших років роботи центрів соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді формувалася зміна громадської думки щодо потреби у проведенні роботи з ін'єкційними споживачами наркотиків. Таку роботу проводили державні структури, зокрема центри СССДМ, розпочалося також упровадження в Україні міжнародної технології навчання волонтерів ЦССМ «рівний — рівному», реалізація Програми була передбачена в бюджеті ДІДССМ на 2001 рік.

Зміна поведінки клієнтів консультативних пунктів полягає у використанні стерильних шприців під час ін'єкцій, деззасобів, презервативів, зменшенні або відмові від уживання наркотиків, зменшенні кількості статевих партнерів, кип'ятінні наркотичних розчинів або відмові від купівлі готового наркотичного розчину.

У рамках спільного проекту було розповсюджено близько 20 тисяч примірників інформаційних матеріалів серед споживачів ін'єкційних наркотиків з метою підвищення їхнього рівня знань про ВІЛ та навичок безпечної поведінки; підготовлені та видані буклети: «Абсцеси. Передозування. Тромбози й тромбофлебіти. ВІЛ-інфекція і гепатити» — для споживачів зі стажем; «Зменшення шкоди від ін'єкційного вживання наркотиків» — для клієнтів, що розпочинають вживати наркотики; для батьків — «Чому молоді люди вживають наркотики?»; для ЗМІ й тих, хто приймає рішення,- «Україна і ВІЛ/СНІД»; для волонтерів — «Якщо ти волонтер програми "Зменшення шкоди від ін'єкційного вживання наркотиків"». Було також здійснено навчання соціальних працівників, волонтерів, лідерів цільових груп стратегій зменшення шкоди, «рівний —рівному»; проведено 11 семінарських та лекційно-тренінгових занять, у рамках яких підготовлено 110 волонтерів і 55 спеціалістів. Для практичної соціальної роботи консультативні пункти «Довіра» 11 регіонів забезпечено медичними засобами (шприцами, утилізаторами, серветками, дезрозчинами тощо)[2, c. 4-5].

Державний інститут проблем сім'ї та молоді здійснив оцінку ефективності діяльності консультативних пунктів «Довіра» центрів СССДМ і дійшов висновку про позитивні зміни на трьох рівнях. На індивідуальному рівні значно поширилося використання стерильних шприців при кожній ін'єкції та їх дезінфекція спеціальним розчином серед тих осіб, які ніколи не вживали наркотиків у групі з іншими; збільшилася чисельність осіб, які використовують презервативи; а також значна частка клієнтів усвідомлюють ризик, пов'язаний із ін'єкційним вживанням наркотиків.

На рівні соціального оточення у містах, де реалізувався проект, проведено роботу щодо зниження соціальної напруги, формування толерантного ставлення до споживачів ін'єкційних наркотиків; сформовано команду однодумців для роботи з цією категорією клієнтів; установлено зв'язки з місцевими ЗМІ з цієї проблеми; залучено до роботи волонтерів із числа самих споживачів.

Створено й позитивний імідж консультативних пунктів «Довіра» серед місцевих органів влади, зросло їх фінансування за рахунок державного бюджету, розширюється мережа таких пунктів.

З метою актуалізації питань профілактики ВІЛ/СНІДу, адвокатування діяльності консультативних пунктів «Довіра» та визначення перспектив подальшої роботи у містах Миколаїв, Одеса, Чернігів, Макіївка Донецької області у листопаді 2003 року відбулися круглі столи, в роботі яких узяли участь працівники пунктів «Довіра»,представники органів виконавчої влади та місцевого самоврядування. У Миколаєві запропоновано розробити в кожному районі та місті області власну стратегію діяльності, яка б привернула увагу влади та громадськості до об'єднання зусиль державних і недержавних організацій у протидії ВІЛ/СНІДу. В Чернігівській області прийнято рішення ініціювати відкриття консультативних пунктів «Довіра» при Чернігівському та Ніжинському МЦССМ для більшого охоплення споживачів ін'єкційних наркотиків[4, c. 1].

Водночас необхідно відзначити проблеми, що ускладнюють профілактичну роботу серед ін'єкційних споживачів наркотиків:

— клієнти консультативних пунктів «Довіра» рідко звертаються за медичною допомогою в ситуаціях, небезпечних для їхнього здо-ров'я (передозування), оскільки побоюються бути облікованими органами внутрішніх справ,- саме тому в більшості випадків споживачі ін'єкційних наркотиків намагаються отримати допомогу самостійно, також взагалі рідко звертаються до лікарів-наркологів з цієї ж причини;

— спостерігається недовіра споживачів ін'єкційних наркотиків до ефективності лікування через обмеженість допомоги та доступність її тільки у великих містах;

— в Україні бракує фахівців у галузі наркології, існує дефіцит місць у стаціонарних лікувальних закладах, відсутні спеціалізовані наркологічні відділення для жінок і є лише незначна кількість для чоловіків; практично неможливо одержати медичну допомогу поза великими містами;

— бракує неурядових організацій, що працюють у середовищі споживачів ін'єкційних наркотиків, особливо за межами обласних центрів.

Звичайно, Державна соціальна служба для сім'ї, дітей та молоді не може зупинитися на досягнутому і вважає за доцільне розширювати профілактичну роботу. Водночас чимдалі повніше охоплення молоді програмами профілактики ВІЛ/СНІДу потребує певних кроків, як-от:

— підтримки державними структурами діяльності неурядових організацій, що працюють зі споживачами ін'єкційних наркотиків;

— розширення мережі пунктів обміну шприців;

— розширення спектра послуг (медичних, соціальних, юридичних, психологічних тощо) для споживачів ін'єкційних наркотиків, які б надавалися безкоштовно;

— поширення цільової спрямованості інформаційно-рекламної та освітньої кампанії серед різних груп фахівців і населення, розробки обґрунтованих рекомендацій щодо проведення такої кампанії;

— продовження роботи стосовно формування толерантної громадської думки у ставленні до ВІЛ-інфікованих людей;

— цільове підвищення рівня поінформованості та усвідомлення проблем серед осіб, які приймають рішення на державному і місцевому рівнях;

— запровадження системи моніторингу й оцінки програм профілактики вживання наркотичних засобів;

— збільшення видатків на реалізацію соціальних програм профілактики ВІЛ/СНІДу.

Державна соціальна служба для сім'ї, дітей та молоді є провідним постачальником державних соціальних послуг споживачам ін'єкційних наркотичних речовин із метою реабілітації та ресоціалізації цієї групи осіб, а також задля профілактики поширення ВІЛ/СНІДу в Україні. Водночас потрібні подальші зусилля й дії у напрямі співпраці Державної соціальної служби з неурядовими організаціями з метою забезпечення комплексною допомогою сімей, дітей та молоді, яких торкнулися проблеми наркоманії та ВІЛ/СНІДу[3, c. 229-230].

Висновки

У групах з підвищеним ризиком інфікування профілактичні інформаційні заходи істотно впливають на одноразові вчинки, пов'язані з безпекою поведінки. Це спостереження стосується насамперед проходження послуги з дотестового і післятестового консультування і тестування на ВІЛ-інфекцію. Зокрема, серед ЖКС — клієнток ВІЛ-сервіс-них організацій 61 % звернулися за послугою тестування на ВІЛ і потім прийшли за результатом. А серед не охоплених профілактичними втручаннями жінок комерційного сексу цей показник становить тільки 35 %. Подібна ситуація спостерігається і в середовищі СІН: з охоплених профілактичними послугами представників цієї групи пройшли тестування і дізналися про результат 50 %, в той час як з неохоплених такі люди складають знов-таки 35 %. Зважаючи на значну мотивуючу роль тестування разом із консультуванням у зміні поведінкових патернів усталених зразків поведінки на більш безпечні, не можна не записати цей показник до переконливих свідчень успіху.

Незважаючи на сприятливий вплив профілактичних втручань у групах з підвищеним ризиком інфікування, рівень знань про методи запобігання зараженню все ж таки залишається недостатнім. Ситуація з набуттям безпечної поведінки залишається суперечливою. Показники безпечної поведінки завжди істотно менші за показники знань.

Потребує подальших досліджень і та обставина, що особливо незначним вплив просвітницької роботи за принципом «знання змінює поведінку на більш безпечну» є на молодь, котра практикує ризиковану поведінку. Тобто профілактичні програми більшою мірою знаходять розуміння серед людей старших 25 років, тоді як серед людей молодших 25 років вплив, скажімо, заходів з популяризації використання презервативів, є майже непомітним.

З огляду на проведені дослідження, очевидним стає висновок щодо необхідності розвивати політику, спрямовану на формування в українському суспільстві толерантного ставлення до людей, які живуть з ВІЛ. Усі дослідження засвідчили меншу поінформованість у західних і сільських регіонах країни, що означає необхідність збільшення просвітницьких зусиль у цих регіонах.

Повторні регулярні дослідження за використаними в 2004 році в пілотному режимі методиками дадуть можливість відстежувати подальший розвиток епідемії ВІЛ в Україні та порівнювати конкретні результати. Крім того, вони дозволять визначити результат і вплив профілактичних заходів, інформаційних кампаній та впроваджуваної політики. А це, в свою чергу, допоможе в плануванні подальшої діяльності у боротьбі з ВІЛ-інфекцією/СНІДом в Україні.

Можна переконливо стверджувати, що й надалі у великих проектах з охорони здоров'я, та й з соціального розвитку загалом, відбуватиметься поширення принципу оцінки ефективності, що основується на показниках результату і впливу. Це збільшуватиме роль спеціальних соціологічних досліджень у моніторингу програм та проектів.

Список використаної літератури

1. Аналіз стану національного законодавства України у сфері боротьби з ВІЛ/СНІДом //Краєзнавство. Географія. Туризм.. — 2005. — № 34: Інфосвіт (вкладка). — C. 1-8

2. Глобальна програма боротьби зі СНІДом в Україні: Виступи окремих учасників на парламентських слуханнях //Безпека життєдіяльності. — 2004. — № 6. — C. 4-8

3. Джужа О. Механізм законодавчого забезпечення запобігання наркоманії та поширенню ВІЛ/СНІДу в Україні //Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. — 2005. — № 6. — C. 225-230.

4. Епідемія ВІЛ/СНІДу в Україні та її наслідки для сфери соціально — трудових відносин //Безпека життєдіяльності. — 2007. — № 11. — C. 2 — 7.

5. Потапенко Л. Україна та СНІД //Позакласний час. — 2007. — № 10. — C. 107-109

6. Профілактика ВІЛ/СНІДу та інших негативних явищ у початковій школі //Історія України. — 2005. — № 29-32. — C. Вкладка

7. Семиноженко В. ВІЛ/СНІД в Україні : немедичний погляд на проблему //Урядовий кур'єр. — 2002. — 20 липня. — C. 4

8. Хожило І. Всеукраїнські громадські організації: діяльність у сфері профілактики ВІЛ/СНІДу //Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2008. — № 1. — C. 171-177.

9. Шашкова-Журавель І. Міжнародно-правові аспекти захисту трудових прав ВІЛ — інфікованих та хворих на СНІД осіб //Юридична Україна. — 2008. — № 7 . — C. 102-105