Висновок експерта як доказ у справах щодо обсягу правосуб´єктності фізичних осіб
Призначення судово-психіатричних експертиз, їх проведення та дослідження є досить складною процесуальною процедурою, яка складається з безлічі процесуальних дій як самого суду, так і заявника й експертів. Такі процедурно-технологічні процеси виникли у практиці судочинства не відразу. Якщо сьогодні поняття експертизи на перший погляд не викликає непорозуміння, то на початку XIX ст. воно було дискусійним. Одні вчені доводили, що експертиза є одним із видів доказів, другі зазначали, що експерт при проведенні експертизи є науковим суддею, треті вважали експертизу різновидом показань свідків [1, 52]. При цьому слово «експерт» узагалі не вживалося. У статті 325 Статуту кримінального судочинства від 1864 р. зазначалося, що ними є (експертами) «знаючі особи», які «запрошуються в тих випадках, коли для точного з´ясування обставин, що зустрічаються у справі, необхідні спеціальні відомості, або досвідченість у науці, мистецтві, ремеслі, промисловості чи будь-якому занятті» [2, 153]. Такий зміст поняття «експертиза» і сьогодні закладено в ч. 1 ст. 143 Цивільного процесуального кодексу України (далі — ЦПК), де зазначено, що для «з´ясування обставин, що мають значення для справи і потребують спеціальних знань у галузі науки, мистецтва, техніки, ремесла тощо суд призначає експертизу за заявою осіб, які беруть участь у справі». Незважаючи на те, що суди сьогодні активно призначають експертизи за цивільними справами, використовуючи висновки експертів як засіб доказування, все ж експертиза з точки зору доказового права і нині залишається найдискусійнішим питанням у теорії цивільного процесу. Насамперед це стосується процесуального поняття експертизи. Що це, доказ, який створено штучно однією, навіть не заінтересованою особою, чи це думка свідка, якому присвоєно статус експерта з метою розширення сфери засобів доказування?
Питання доказів як засобів доказування в цивільному процесі було предметом наукових досліджень Є. Васьковського, А. Клейнмана, М. Штефана, С. Фурса, І. Решетнікової та ін.
Метою цієї статті є: дослідження процесуальних підстав призначення та особливостей проведення судово-психіатричної експертизи, формування її як доказу в справах про визнання фізичної особи обмежено дієздатною та недієздатною чи поновлення особи в цивільні й дієздатності, визначення особливостей примусового приведення особи для проведення судово-психіатричної експертизи та можливої відповідальності експертів.
Ще у Древньому Римі юристи звернули увагу на те, що особа, яка хворіє на психічні захворювання, не може правильно оцінювати свої дії та усвідомлювати їх значення. І хоча римське право і не знало визначення дієздатності, воно широко користувалося цим поняттям у практиці [3, 99]. Визначення такого стану відбувалося на підставі показань свідків, які пояснювали про неадекватну поведінку особи в житті. Разом з тим кожна особа по-різному сприймає поведінку іншої особи, тому часто траплялося так, що відносно психічно хворої особи давалися показання, що вона є нормальною, а відносно особи, яка була психічно здорова, давалися показання, що її поведінка є неадекватною.
З огляду на той факт, що психіка людини, з релігійних міркувань, довгий час не вивчалася, то стан психічно хворих людей визначався візуально. Надалі кожного разу, коли виникало питання щодо визначення психічного стану особи, почали звертатися до лікаря, який давав свій висновок. Разом з тим такий підхід до визначення психічного стану особи залежав від кваліфікації лікаря чи від добросовісності свідків, і не відповідав критеріям тієї достовірності, яка потрібна була в судочинстві. Критерієм достовірності тривалий час вважалася об´єктивна істина, яку з процесуальної точки зору вважали змістом законності. У зв´язку з цим можна сказати, що висновки експертів, зокрема і при проведенні судово-психіатричних експертиз, із наукової точки зору є істиною, але ця істина з процесуальної точки зору стосується лише окремо взятого питання, а тому, незважаючи на наукову істинність, експертиза сама по собі не може визначати істинність у всій справі. Експертиза є лише одним із видів доказів, висновок якої має пов´язуватися з іншими доказами. Лише за такої умови судове рішення може сприйматися як істина у справі.
Підставою для проведення експертизи є заява особи, відповідно до якої суд і призначає експертизу (ч. 1 ст. 143 ЦПК). Разом з тим суд може призначити експертизу у справі й за своєю ініціативою. Така ініціатива ґрунтується не на слідчому моменті судового процесу, а на процесуальному законі. Незважаючи на таке право заявників і самого суду, для призначення судово-психіатричної експертизи у справах про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи чи визнання фізичної особи недієздатною, чи поновлення цивільної дієздатності, повинні бути об´єктивно існуючі передумови. Такі передумови є визначальними, оскільки саме вони надають право суду призначити судово-психіатричну експертизу. Такими передумовами є наявність хронічного, стійкого психічного розладу здоров´я, внаслідок чого особа не здатна усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними (ч. З ст. 238 ЦПК). Разом з тим візуальне визначення психічної хвороби особи не породжує жодних процесуальних наслідків. Встановлення таких передумов можливе за рахунок пояснень заявників, показань свідків, дослідження медичних документів. Тому для призначення такого роду експертиз необхідно, щоб об´єктивно існуючі передумови були предметом судового розгляду, оскільки лише через судову процедуру, яка є змістом процесуальної форми, такі об´єктивно існуючі передумови набувають юридичного значення, а відповідно до цього і в суду виникають юридичні підстави щодо призначення судово-психіатричної експертизи. Ось чому ч. 1 ст. 239 ЦПК зазначає, що експертиза може бути призначена лише у разі достатніх даних про психічний розлад здоров´я фізичної особи, а не в усіх випадках без винятку. Інакше це б давало право заявникам просити суд про призначення судово-психіатричної експертизи стосовно кожної особи в усіх без винятку випадках, а це призвело б до порушення прав, свобод та інтересів особи, що не дискутується ні законодавчою, ні практичною необхідністю.
Таким чином, призначення судово-психіатричних експертиз у справах про визнання особи обмежено дієздатною чи недієздатною, чи поновлення її в цивільній дієздатності можливо лише у випадку: а) наявності об´єктивно існуючих передумов; б) дослідження таких передумов у судовому засіданні, що дає суду юридичні підстави для призначення такого виду експертиз.
Незважаючи на те, що призначення судово-психіатричних експертиз вимагає наявності відповідних підстав, усе ж матерія їх дослідження формується на підставі цілої низки дій, з одного боку суду, з другого — заявників. Процесуальні інтереси цих суб´єктів при призначенні експертиз, зокрема і судово-психіатричних, збігаються, хоча за своїм змістом вони є різними. Так, заявник бажає, щоб експертним шляхом було підтверджено його вимоги щодо визнання особи обмежено дієздатною чи недієздатною, чи поновлено особу в цивільній дієздатності. Інтерес же суду є суто процесуальним: виконання вимог процесуального закону. Водночас інтерес експерта, який виконує процесуальну волю суду і заявника, полягає у створенні експертизи як майбутнього доказу, при цьому експерт діє в межах тих питань, які процесуально сформовані йому судом. Перед ним конкретне завдання: на підставі особистих досліджень із використанням певних технологій і методик створити експертний висновок, який за своїм змістом і формою має сприйматися як доказ. Такий доказ є процесуальним продуктом, який створено спільними діями усіх заінтересованих у цьому суб´єктів.
Таким чином, дії експерта при проведенні експертиз є складним об´єднавчим науково-процесуальним процесом, під час якого відбувається:
а) вивчення експертом об´єктивно існуючих підстав;
б) дослідження таких підстав;
в) опис технологічних досліджень;
г) оцінка досліджень;
ґ) підсумок досліджень.
Тому формування експертних висновків як засобів доказування не можна сприймати як пряму лінію, що починається із призначення експертизи і закінчується висновком експерта. У такому випадку дійсно виникає відчуття штучно створеного доказу. Такі висновки підлягають детальному дослідженню в судовому засіданні. На жаль, сьогодні суди при дослідженні висновків експерта, зокрема при дослідженні судово-психіатричних експертиз, за рідким його винятком, не проводять дослідження всіх етапів науково-технологічного дослідження, яке провів і описав у своєму висновку експерт. Судді часто обмежуються проголошенням лише підсумків дослідження, сприймаючи на віру правильність наукових методів дослідження. Такий спрощений підхід послаблює висновки експерта як засобів доказування, оскільки в такому випадку втрачається його фундаментальна складова, яка міститься в описовій та дослідницький частинах висновку.
Таким чином, експертиза як доказ, зокрема і судово-психіатрична, формується на підставі:
а) клопотання заявника чи права суду щодо призначення експертизи;
б) процесуального порядку призначення такої експертизи судом;
в) науково-процесуальної діяльності експерта;
г) процесуального порядку дослідження висновків експертизи.
Відсутність хоча б однієї зі складових таких підстав означає, що експертиза, зокрема і судово-психіатрична, як доказ процесуально не є сформована, а тому не може спричинити будь-які процесуальні наслідки. Такі висновки, якщо вони і є, можна вважати висновками спеціаліста.
Таким чином, зміст поняття «висновок експертів», зокрема і в судово-психіатричних експертизах, ґрунтується на конкретно зумовленому процесуальному завданні, яке отримує експерт (експерти) від уповноваженої на те особи для наукового дослідження певного об´єкта з метою подальшого надання письмового науково-аналітичного висновку щодо тих чи інших фактів. Такий висновок має певну структуру й обов´язково має бути викладений письмово і досліджений на судовому засіданні.
Тільки в такому випадку експертиза набуває статусу доказів, оскільки доказом вона є не тоді, коли її закінчено, незважаючи на те, що вона і має процесуальне походження, а тоді, коли експертиза повністю досліджена в судовому засіданні. В іншому випадку вона залишається висновком спеціаліста як письмове судження про досліджуваний факт, оскільки це є особистим поглядом такої особи на такий факт. Лише при судовому дослідженні такі письмові висновки набувають процесуального значення, стаючи доказами.
Однак бувають випадки, коли особи, стосовно яких призначено судово-психіатричну експертизу, ухиляються від її проходження, у зв´язку з чим відносно таких осіб може бути застосовано примусове направлення їх на судово-психіатричну експертизу. Такі дії суду є винятковими, але обов´язковими, оскільки у справах, де вирішується питання щодо психічного стану особи, призначення експертизи є обов´язковим (п. 2 ч. 1 ст. 145 ЦПК).
Разом з тим не кожну неявку таких осіб для проведення судово-психіатричної експертизи необхідно розглядати як навмисне ухилення від проходження експертизи. Тому суд повинен безпосередньо на судовому засіданні дослідити причини неявки таких осіб на експертизу. І лише за умови явного ухилення від явки на експертизу можливо застосовувати примусове приведення таких осіб до експертної установи для проведення експертизи. Звісно, поняття «явне ухилення» (ч. 2 ст. 239 ЦПК) є поняттям оціночним, тому для застосування примусового приведення на експертизу суд має дослідити в судовому засіданні відповідні докази, які характеризують організаційні дії всіх суб´єктів, які мають відношення до проведення судово-психіатричних експертиз. Такими доказами можуть бути:
а) належне повідомлення судом законних представників (представника), органів опіки та піклування про час і місце проведення судово-психіатричної експертизи;
б) належне повідомлення експертної установи про необхідність проведення судово-психіатричної експертизи відповідно до ухвали суду;
в) відповідь експертної установи про неявку особи до установи для проведення судово-психіатричної експертизи;
г) повторне письмове повідомлення законних представників (представника), органів опіки та піклування про необхідність проведення судово-психіатричної експертизи відносно особи та час і місце її проведення;
ґ) вислуховування судом пояснень законних представників (представника), представника органу опіки та піклування про причини недоставки (неявки) особи на судово-психіатричну експертизу.
Таким чином, проведення судово-психіатричних експертиз можливе лише за наявності особи. Експертиза це не є емоційним сприйняттям та письмовим відтворенням відомостей про суб´єкта, який проходить судово-психіатричну експертизу, навпаки, це індивідуалізовано обґрунтована позиція незалежного і не зацікавленого у справі спеціаліста, який надає свої висновки на підставі наукових знань та безпосереднього спостереження особи. Тому такий вид доказів не можна замінити показаннями свідків чи медичними знаннями в цьому питанні самого суду.
Отже, головним завданням судово-психіатричної експертизи є визначення індивідуальних психологічних особливостей, емоційних реакцій та станів, закономірностей перебігу психологічних процесів у конкретної особи, яка проходить таку експертизу.
Разом з тим на сьогодні практика призначення експертиз урегульована не достатньо чітко. Так, суд, призначаючи експертизу, призначає її не конкретному експерту, а експертній установі.
Водночас відповідно до ч. 4 ст. 147 ЦПК «у висновку експерта обов´язково повинно бути зазначено, що його попереджено про відповідальність за завідомо неправдивий висновок та за відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов´язків». Однак ця норма не дає відповіді на запитання, про яку відповідальність йдеться. Звісно, можна здогадатись, що, напевно, йдеться про кримінальну відповідальність, але ж норми права мають бути чіткими і зрозумілими, без логічних умовиводів. З урахуванням цих обставин ч. 4 ст. 147 ЦПК доцільно було б уточнити, і слово «відповідальність» доповнити словом «кримінальна». Таке доповнення зробить цю норму цілісною і логічно завершеною.
Крім того, підстави призначення експертиз спеціалізованим експертним установам передбачено як ч. 5 ст. 143 ЦПК, так і п. 22 Інструкції про призначення та проведення судових експертиз, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 8 жовтня 1998 р. № 53/5 [4]. Так, ч. 5 ст. 143 ЦПК зазначає: «Якщо проведення експертизи доручено спеціалізованій експертній установі, її керівник має право доручити проведення експертизи одному або кільком експертам». Пункт 22 Інструкції дещо по-іншому трактує порядок призначення експертів і передбачає, що керівник експертної установи доручає проведення експертизи її відповідному структурному підрозділу, керівник якого може вирішити, кому з експертів доручити її виконання.
Разом з тим ст. 384 Кримінального кодексу України (далі — КК), яка передбачає кримінальну відповідальність експерта за завідомо неправдиві висновки, та ст. 385 КК, яка передбачає відповідальність за відмову експерта від виконання покладених на нього обов´язків, зазначають, що суб´єктом цих складів злочинів є не експертна установа, а конкретний експерт, тобто та особа, на яку суд вказав безпосередньо у своїй ухвалі. Однак з огляду на аналіз ч. 5 ст. 143 ЦП К та п. 22 Інструкції, суд призначає експертизу невідомим експертам. Керівник експертної установи усним чи письмовим розпорядженням доручає іншому керівнику структурного підрозділу проведення експертизи, а той, у свою чергу, передоручає її проведення тому експерту, який зазвичай менш за все завантажений. Таким чином, керівники експертних установ, їх структурних підрозділів фактично перебирають на себе функції суду в частині призначення експертизи. Тому в разі неправдивого експертного висновку експерта неможливо притягнути до кримінальної відповідальності, бо керівники експертних установ не наділені правом попереджати конкретних експертів про кримінальну відповідальність згідно зі статтями 384, 385 КК.
У зв´язку з цим в Україні потрібно скласти реєстр не лише експертних установ, а й експертів, яким надано право проведення тих чи інших експертиз. Цей реєстр має бути в кожному суді, прокуратурі, в якій би вносилися «зміни», при зміні профілю експертних установ чи їх розширенні, при появі нових експертів.
Сьогодні ж судді довідуються про експертів, види експертиз, місце їх проведення з окремих листів апеляційних судів, які інколи направляють такі відомості до районних судів, чи з рекламних проспектів, які випускають самі експертні установи.
Отже, судово-психіатрична експертиза є одним із найважливіших доказів у справах про визнання особи обмежено дієздатною чи недієздатною, або поновлення в цивільній дієздатності. Вона ґрунтується на досліджених у судовому засіданні об´єктивно існуючих передумовах, які породжують право суду для її призначення.
Судово-психіатрична експертиза як доказ не виникає сама по собі, вона формується на підставі цілої низки процесуальних дій, як заявника, так і суду та експерта. При цьому поряд із процесуальними вимогами до експерта пред´являються і вимоги щодо необхідних знань у галузі психіатрії.
Висновки експертів стають доказами лише після їх повного дослідження в судовому засіданні. Якщо такого дослідження не відбулося, такі висновки експертів не стають доказом у справі й у зв´язку з цим вони не породжують жодних процесуальних наслідків.
ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ
1. Надгорний Г. М. Питання законодавчої регламентації судової експертизи : історичний та гносеологічно-процесуальний аспекти // Вісник Верховного Суду України. — 2000. — № 6. — С. 52.
2. Российское законодательство X—XX века : в 9 т. — М., 1991. — Т. 8. — С. 153.
3. Підопригора О. А. Римське приватне право : підруч. для студ. юрид. спец. вищ. навч. закл. — З-те вид. переробл. та допов. — К., 2001. — 99 с.
4. Інструкція про призначення та проведення судових експертиз, затверджена наказом Мін´юсту України № 53/5 від 8 жовтня 1998 р. і зареєстрована в Мін´юсті України від 19 січня 2005 р. за № 61/10341-П./5/// Офіційний вісник України — 1998. — № 46. — Ст. 1715.