Вступ.

1. Історичні концепції щодо походження та виникнення українського народу.

2. Проблеми етногенезу української народності в історичній літературі.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Чільне місце у слов'янській археології посідає проблема слов'янського етногенезу. Вона вбирає в себе питання походження слов'янського етносу, формування його території, розселення в Європі, визначення характеру матеріальної та духовної культур на різних станах розвитку, рівня економіки.

Складність вирішення цих питань породжувала і до цього часу породжує гостру дискусію серед вітчизняних та зарубіжних дослідників слов'янської історії, яка то стихає, то, по мірі накопичення нового матеріалу, розростається з новою силою.

Проблема походження слов'ян та їх батьківщина цікавила давньоруського літописця Нестора, який у «Повісті минулих літ» писав, що слов'яни прийшли з Подунав'я і Болгарії. Так виникла дунайська, або балканська теорія слов'янської батьківщини, прибічниками якої були чеські і польські хроністи ХIII— ХV ст., російські історики С.М.Соловйов, М.Н.Погодін та В.Т.Ключевський, радянський лінгвіст О.М.Трубачов. Останній у старослов'янській мові виявив праіталійські елементи, що, на його думку, свідчить про мовні контакти слов'ян з кельтами у Подунав'ї.

1. Історичні концепції щодо походження та виникнення українського народу

Перші спроби розв´язати цю проблему було здійснено ще середньовічними хроністами, які штучно пов´язували ранню історію Русі з відомими їм народами східної Європи — скіфами, кельтами, сарматами, аланами.

У середині XVIII ст. німецькі історики, члени Петербурзької Академії наук Г. Байєр та Г. Міллер обґрунтували концепцію норманізму. Посилаючись на літописну легенду про прикликання варягів на Русь, ці вчені висунули тезу щодо скандинавського походження Давньоруської держави. Рішучим опонентом і палким критиком норманізму став М. Ломоносов. Майже одразу полеміка потрапила в русло не наукової дискусії, а ідеологічного протистояння. «Космополітизмові» німецьких вчених, які, абсолютизуючи «варязький фактор», принижували державотворчу здатність слов´ян, було протиставлено «державницький патріотизм», що був своєрідним виявом зростаючої національної самосвідомості.

На початковому етапі цієї багатовікової дискусії в основу концепцій як норманістів, так і антинорманістів було покладено хибну методологічну засаду — виникнення держави вони розглядали, по-перше, як кульмінаційний одномоментний акт, по-друге, як безпосередній наслідок діяльності конкретної історичної особи. Такий підхід і визначив коло питань, які були у центрі уваги істориків аж до кінця XIX ст. Звідки походить назва «Русь»? До якого етносу слід відносити літописних варягів? Хто були перші руські князі?

У 20-ті роки XX ст. на основі численних історичних, археологічних та мовних джерел значна частина науковців світу почала віддавати перевагу «варязькому чиннику» в становленні державності русів. Однак це не поставило крапку в багатовіковій полеміці. Офіційна радянська історіографія назвала норманську теорію політично шкідливою, оскільки вона не визнавала здатності слов´янських народів створити незалежну державу самотужки. Дискусія спалахнула з новою силою[4, c. 23-24].

На захист своєї теорії норманісти висували такі аргументи:

1) Русь отримала назву від «Руотси». Так у середині XI ст. фіни називали шведів;

2) більшість імен руських послів, що зафіксовані в договорах з Візантією (911, 944), мають скандинавське походження — Карл, Інегельд, Фарлоф, Веремуд та ін.;

3) візантійський імператор Костянтин Багрянородний у своїй книзі «Про управління імперією» (прибл. 950) наводить як слов´янські, так і руські назви дніпровських порогів. Більшість руських назв мають давньонорманське походження;

4) ісламські географи та мандрівники IX—X ст. завжди чітко розділяли «русів» і «слов´ян».

На противагу антинорманісти стверджували:

1) назва «Русь» слов´янського походження, оскільки тісно пов´язана з назвами річок Рось, Руса, Роставиця у Центральній Україні;

2) жодного племені чи народу під назвою «руси» не було відомо у Скандинавії і про нього не згадує жодне древньонорманське джерело, включаючи саги;

3) один з найдавніших ісламських письменників Ібн-Хордадберг (прибл. 840—880) чітко називає русів слов´янським племенем;

4) археологічні матеріали із міст і торговельних шляхів Східної Європи свідчать про обмежений, фрагментарний вплив «варязького чинника».

Кожна з позицій мала свої сильні та слабкі місця, що спричинило поглиблення дискусії. Пояснення процесу виникнення державності як наслідку тривалої еволюції суспільного розвитку, відмова від погляду на утворення держави як на одномоментний акт, різнобічно обґрунтовані твердження істориків та археологів про те, що східнослов´янське суспільство ще до літописного закликання варягів мало свої протодержавні утворення, заклали підвалини сучасного якісно нового бачення процесу державотворення русів.

Нині норманська теорія походження Давньоруської держави поступово втрачає своє наукове значення. Фахівці об´єктивніше і зваженіше підходять до оцінки ролі «варязького чинника» в політичному житті Східної Європи. Яскравим свідченням цього є вислів одного із західних дослідників Г. Штокля: «Перша руська держава середньовіччя виросла з поєднання багатьох елементів. Варяги були лише елементом серед багатьох, однією історичною силою серед інших. Руська історія тільки через варягів є така сама фікція, як руська історія без варягів»[6, c. 31-33].

Спробою кардинально змінити напрям пошуку стала хозарська гіпотеза, яка виводила коріння Київської держави з Хозарського каганату. її автор, професор Гарвардського університету (США) О. Пріцак, запропонував взагалі відмовитися від концепції слов´янського походження Русі. На його думку, поляни були не слов´янами, а різновидом хозар, а їхня київська гілка — спадкоємницею роду Кия, який заснував (іноді вживається термін «завоював») Київ у VIII ст. Однак ця версія не витримує критичної перевірки. Археологічні дослідження стародавнього Києва свідчать про місцеву слов´янську самобутність його матеріальної культури. Пам´ятки хозарської (салтово-маяцької) культури зустрічаються надзвичайно рідко і не становлять навіть відсотка від загальної кількості знахідок.

Отже, паросток державності Київської Русі не був завезений із-за моря варягами чи пересаджений сусідами-хозарами. Він зріс на місцевому ґрунті задовго до IX ст. внаслідок складного і тривалого соціально-економічного та культурного розвитку слов´янського суспільства[1, c. 18].

2. Проблеми етногенезу української народності в історичній літературі

Одночасно з антами починають вживати назву слов'ян. Вони разом з гунами посуваються на захід. У III-VI ст. ст. західні та південні слов'яни опанували вже ті землі, на яких застала їх історія, а в VII ст. назва "анти" остаточно зникає, її заміняє ім'я слов'ян. В V ст. слов'яни вибираються в походи на Балканський півострів, переходять Дунай, нападають на границі Візантійської імперії. Щоб захиститися від слов'ян, Візантія будує низку фортець по Дунаю, на північ від Балканського хребта. Проте, вона не була в силах зупинити рух слов'ян. У 40-50-х роках VI. ст. слов'яни починають оселятися за Дунаєм. Там у VII ст. застали їх болгари. Під тиском народів, які проходили з Азії на захід, слов'яни приходять у рух і подаються на північ, на захід. Частина їх осідає в смузі лісів Поділля, Київщини, Волині, Чернігівщини. Частина подається далі на Карпати, на горішню р. Тису. М. Грушевський зазначив, що з кінця VI ст. Прикарпаття було вже зайняте українськими племенами. І.І.Срезневський писав, що на схилах Карпат, в Ужгороді, населення мовою, народністю — рідні брати "малоросіян". Звідти на північний схід сягають вони Галичини, Буковини. Частина Семигороддя була заселена українцями. У XIII ст. семигородські документи згадували гору Русь, Руський торг. Про рух українських слов'ян з півдня на північ свідчить, між іншим, назва притоки Дніпра — "Десна", себто "права". Якби вони йшли з півночі на південь, Десна була б з лівого боку, вони не могли б назвати її "правою".

"Повість временних літ" подає перелік слов'янських племен так, як вони жили в XI столітті. "Се бо токмо словенеск язьік в Руси, поляне: деревляне, ноугородци, полочане, дреговичи, север, бужане, зане седоша по Бугу, после же вельгаяне". Кількома рядками вище читаємо: "Поляком же жиущем особе якоже рекохом, сущим от рода словенска, й нарекошася поляне, а деревляне от словен же, й нарекошася древляне; радимичи бо й вятичи от ляхов. Бяста два брата в лясех, — Радим, а другий Вятко, — й приведеша седоста Радим на Сожю, а прозвашася радимичи, а Вятко седе с родом своим по Оце, от него же прозвашася вятичи. Й живяху в мире поляне, й деревляне, й север, й радимичи, вятичи й хрвате. Дулеби живяху по Бугу, где ньіне вельїняне, а улучи й тиверци седяху по Днестру, приседяху к Дунаеви."

В іншому місці "Повість" каже так: усі племена мали своє княжіння — "в полях, а в деревлях своє, а дреговичи своє, а словене своє в Новегороде, а другеє на Полоте полочане. От них же криви-чи, иже седят на верх Волги, й на верх Двинь й на верх Днепра, их же град єсть Смоленск; туде бо седят кривичи. Таже север от них".

У цьому списку подано племена, від яких походять: український народ (поляни, сіверяни, деревляни, дуліби, що звуться пізніше бужани та волиняни, уличі, тивєрці та хорвати), білоруський народ (дреговичі, кривичі, полочани та радимичі) і великоруський (словени та в'ятичі).

Сіверяни жили на Лівобережжі — по Десні та Сейму, поляни — по середньому Дніпру, деревляни — по Тетереву, Ужу та Горині, на Волині — дуліби або бужани, "де нині волиняни", на долішньому Бозі. Вони ж звуться бужанами, бо живуть по р. Возі, та волинянами. Можливо, то були три окремі племена. Уличі жили понад Дністром та Богом, а тивєрці — між Богом та Прутом. Щодо хорватів, то очевидно тут літопис має на увазі білих хорватів, які в XI ст. входили до складу Велико-Моравської держави і від яких походять — українці східної та західної Галичини[7, c. 21-23].

У той же час назви окремих племен зустрічаються в творах різних чужинецьких письменників. В IX ст. анонімний автор, якого цитує теж анонімний баварський географ IX ст., перелічував племена — волинян, бужан, сіверян, уличів. В X ст. Костянтин Порфірородний теж перелічував племена: кривичів, дреговичів, сіверян, древлян, уличів, вербіян та лензініян. Останні дві назви незрозумілі. У тому ж X ст. Аль Масуді писав, що одне з головних племен — волінана, і називав їхнього царя Маджака." Таким чином, ім'я слов'ян, які в VII сторіччі замінили назву антів (останній раз слово "анти" зустрічається в 602 році), зникає в ІХ-Х ст. ст. Його заміняють назви окремих племен.

В Х-ХІ сторіччях залишилися натяки на пересунення племен. Збереглися назви долішнього Дніпра — Білобережжя і частини чорноморського побережжя — "Лукомор'я". На долішньому Дніпрі був торговельний осередок — Олешя, пізніше — Олешки. Були українські колонії в Криму, в Корсуні, при гирлі Кубані, в Фанагорії. Тільки існуванням міцного українського осередку можна пояснити появу в XI ст. Тьмутороканського князівства. На існування значного українського населення на Чорномор'ї вказує "Повість временних літ". Про уличів та тиверців літописець в XI ст. пише так: "Уличи й тиверци седяху бо по Днестру, приседяху к Дунаеви. Бе множество их; седяху бо по Днестру олидо моря й суть градьі их до сего дня, да то ся зваху от Грек Великая Скуфь". Таким чином виявляється, що від "множества" уличів та тиверців залишилися тільки городища, а вони подалися на північ. На пересунення племени полян вказує пояснення "Повісти" на походження назви полян від поля, степу, де жили вони раніш, а за літописця жили вже в лісовій смузі.

Останній рух, який зафіксувала "Повість" — це прихід із Польщі, від ляхів, двох братів — Радима та В'ятка з родами своїми й оселення їх — Радима на Сожу, а В'ятка на Оці. Серед усіх цих українських племен провідне значення набувають поляни, з їхнім головним містом Києвом, який виріс на місці, безперервно залюдненому, починаючи з часів палеоліту (Киршгівська стоянка, про яку згадувалося вище). Можливо, що тут був Данпртштадир Готських часів. У всякому разі, від VI сторіччя тут уже було місто, як свідчать археологічні дослідження, а від VII ст. місто це вже згадується вірменським письменником під назвою Куяр[2,c. 24-25].

Висновки

Історія України та народу, що живе на цій землі губиться в сивій давнині. Стоянки первісної людини з'явилися на території нашої держави декілька сот тисяч років тому, в епоху раннього палеоліту, які були знайдені археологами на Донбасі, в районі Південних та Південно-Східних Карпат, у Криму. Людна наполегливо опановувала територію та природні багатства цієї землі, вдосконалювала знаряддя праці. Від примітивних форм збирання, полювання та рибальства вона перейшла до землеробства та скотарства.

Глибокий слід в архаїчній історії України лишили племена трипільської культури в ІV-III тис. до н. е. Трипільці відрізнялися високим рівнем виробничої культури, досконалою технікою виготовлення кераміки, високим ступенем суспільної організації. Дехто з істориків навіть називає трипільців протоукраїнцями. Епоха бронзи і раннього заліза нагадує калейдоскоп різних археологічних культур, який свідчить про стрімкий прогрес людства, накопичення ним позитивного досвіду методом спроб та помилок. Саме тоді, у ІІ тис. до н. е., починається етногенез слов'ян. Слов'яни починають опановувати територію сучасної України. Саме слов’яни поклали початок сучасним українцям.

У працях багатьох істориків прослідковується думка, що анти були найдавнішими предками українців, «порогом українства». Поряд із цим слід також відзначити, що ця найбільша для свого часу група слов’янських племен на території України була основною складовою формування етнічних спільнот, які з часом переросли в українську народність. Однак до завершення цього процесу пройде ще багато віків, перш ніж в результаті міграцій та асиміляцій в український етнос буде внесено нові риси. Тобто про антів можна говорити як про один з найглибших коренів формування українського народу, чи не найважливішого учасника і фундатора процесу його формування.

Список використаної літератури

1. Алексєєв Ю. Історія України: Навчальний посібник/ Юрій Алексєєв, Андрій Вертегел, Віктор Дани-ленко,. — К.: Каравела, 2007. — 254 с.

2. Білоцерківський В. Історія України: Навчальний посібник/ Василь Білоцерківський,. — 3-е вид., виправлене і доп.. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 535 с.

3. Бойко О. Історія України: Навчальний посібник/ Олександр Бойко,. — 3-тє вид., випр., доп.. — К.: Академвидав, 2004. — 687 с.

4. Губарев В. Історія України: Довідник школяра і студента/ Віктор Губарев,. — Донецьк: БАО, 2005. — 622 с.

5. Історія України: Навчальний посібник/ М. О. Скрипник, Л. Ф. Домбровська, В. М. Красовський та ін.; Під ред. М. О. Скрипника; М-во освіти і науки України, Одеський держ. екон. ун-т. — К.: Центр навчальної літератури, 2003. — 366 с.

6. Кормич Л. Історія України: Підручник/ Людмила Кормич, Володимир Багацький,; М-во освіти і нау-ки України. — 2-ге вид., доп. і перероб.. — К.: Алерта, 2006. — 412 с.

7. Котова Н. Історія України: Навчальний посібник/ Наталія Котова,. — Харків: Одіссей, 2005. — 413 с.

8. Лановик Б. Історія України: Навчальний посібник/ Богдан Лановик, Микола Лазарович,. — 3-е вид., виправлене і доп.. — К.: Знання-Прес, 2006. — 598 с.