Вступ.

1. Провідні психологічні теорії античності (Платон, Аристотель).

2. Розвиток вчення про душу е рамках філософських знань (Ібн Сіна, Ібн Рошду, Декарт, Спіноза, Локк).

3. Виділення свідомості як предмета вивчення. Формування теоретичних основ психології (ХУП — XIX ст.).

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Уявлення про душу існували з найдавніших часів. Йдеться про особливості давньогрецької цивілізації, досягнення якої не повинні розглядатися ізольовано від досягнень стародавнього Сходу.

Це стосується античної філософії, що охоплює всю сукупність наукових поглядів. Зародження її було зумовлено корінними змінами в матеріальному житті людей, своєрідною «промисловою революцією», пов'язаною з переходом в сфері виробництва від бронзи до виплавляння заліза.

Широкого застосування у виробництві отримує рабська праця. Відбувається інтенсивне зростання торгово-ремісничих елементів, виникають поліси (міста-держави), ремесло відокремлюється від сільського господарства. Широко розгорнулася класова боротьба між старою аристократією і новими соціальними групами, що призвело до встановлення нового типу рабовласницького суспільства — рабовласницької демократії.

1. Провідні психологічні теорії античності (Платон, Аристотель)

Ідеї, висунуті Сократом, поглиблені в теорії його видатного учня Платона. Платон (428-348 pp. до н.е.) народився в знатній афінській родині. Його різнобічні здібності виявилися дуже рано і послужили підставою для багатьох легенд, найбільш розповсюджена з яких приписує йому божественне походження (робить його сином Аполлона). Справжнє ім'я Платона — Аристокл, але ще в юності він одержує нове ім'я — Платон, що значить широкоплечий (у ранні роки він захоплювався гімнастикою). Платон мав поетичний дар, його філософські праці написані гарною літературною мовою, у них багато художніх описів, метафор. Однак захоплення філософією, ідеями Сократа, учнем якого він стає в Афінах, відвернуло Платона від наміру присвятити своє життя поезії. Вірність філософії і своєму великому наставникові Платон проніс через усе життя. Після трагічної смерті Сократа Платон залишає Афіни, присягнувши ніколи більше не повертатися в це місто.

Його подорожі тривали близько десяти років і закінчилися трагічно — він був проданий у рабство сицилійським тираном Діонісієм, що спочатку попросив Платона допомогти йому в будівництві «ідеальної держави». Друзі Платона, довідавшись про це, зібрали необхідну для викупу суму, але Платон був уже-звільнений. Тоді зібрані гроші були вручені Платонові, він купив ділянку землі на північно-західній окраїні Афін і заснував там свою школу, що назвав Академією. Уже в похилому віці Платон робить другу спробу взяти участь в державних справах, намагаючись створити «ідеальну державу» вже разом із сином Діонісія — Діонісієм молодшим, однак і ця спроба закінчилася невдачею. Розчарування в навколишньому затьмарило останні роки життя Платона, хоча він був до кінця днів оточений багатьма учнями і послідовниками, серед яких був і Аристотель.

Платон спирався не тільки на ідеї Сократа, але й на деякі положення піфагорійців, зокрема на обожнювання числа. Над воротами Академії Платона було написано: «Той, хто не знає геометри, да не ввійде сюди». Прагнучи створити універсальну концепцію, що поєднує людину і космос, Платон вважав, що навколишні предмети є результатом з'єднання душі, ідеї, з неживою матерією.

Платон вважав, що існує ідеальний світ, у якому знаходяться душі, чи ідеї, речей, ті зроблені зразки, що стають прообразами реальних предметів. Досконалість цих зразків недосяжна для предметів, але змушує прагнути бути схожими на них. Таким чином, душа є не тільки ідеєю, але й метою реальної речі. В принципі, ідея Платона є загальним поняттям, якого немає в реальному житті, але відображенням якого є всі речі, що входять до цього поняття. Так, не існує якоїсь узагальненої людини, але кожна з них є нібито варіацією поняття «людина».

Оскільки поняття незмінне, то й ідея, чи душа, з погляду Платона, постійна, незмінна та безсмертна. Вона є охоронницею моральності людини. Будучи раціоналістом, Платон вважав, що поведінка повинна збуджуватися і направлятися розумом, а не почуттями, і виступав проти Демокрита та його теорії детермінізму, стверджуючи про можливості волі людини, волі його розумної поведінки. Душа, за Платоном, складається з трьох частин: що жадає, жагуча та розумна. Що жадає і жагуча душі повинні підкорятися розумній, котра одна може зробити поведінку моральною. У своїх діалогах Платон уподібнює душу колісниці, запряженій двома конями. Чорний кінь — душа, що жадає, — не слухає наказів і потребує постійної вузди, тому що він прагне перевернути колісницю, скинути її в прірву. Білий кінь — жагуча душа, хоча й намагається йти своєю дорогою, але не завжди слухається візника і потребує постійного догляду. І, нарешті, розумну частину душі Платон ототожнює з візником, що шукає правильний шлях і направляє по ньому колісницю, керуючи конями. В описанні душі Платон притримується чітких чорно-білих критеріїв, доводячи, що є погані і гарні частини душі: розумна частина для нього є однозначно гарною, тоді як душа, що жадає, і жагуча — поганими, низькими[6, c. 37-39].

Душа постійна і людина не може її змінити, тому і зміст тих знань, що зберігаються в душі, теж незмінні, а відкриття, здійснені людиною, є, по суті, не відкриттями чогось нового, а лише усвідомленням того, що вже зберігалося в душі. Таким чином, процес мислення Платон розумів як пригадування того, що душа знала у своєму космічному житті, але забула при переселенні у тіло. І саме мислення, що він вважав головним когнітивним процесом, є мисленням репродуктивним, а не творчим (хоча Платон і оперує поняттям інтуїція, що веде до творчого мислення).

Досліджуючи пізнавальні процеси, Платон говорив про відчуття, пам'ять і мислення, причому він першим заговорив про пам'ять як про самостійний психічний процес. Він дає пам'яті визначення -«відбиток персня на воску» — і вважає її одним з найважливіших етапів у процесі пізнання навколишнього. Сам процес пізнання в Платона, як уже говорилося, з'являвся у вигляді пригадування. Отже, пам'ять була сховищем усіх знань як усвідомлених, так і неусвідомлюваних на даний момент.

Однак Платон вважав пам'ять, як і відчуття, пасивним процесом та протиставляв її мисленню, підкреслюючи його активний характер. Активність мислення забезпечується його зв'язком із мовою, про що говорив ще Сократ. Платон розвиває ідеї Сократа, доводячи, що мислення є діалогом душі із самим собою (говорячи сучасною мовою ~ внутрішня мова).

Дослідження Платона заклали нові тенденції не тільки у філософії, але й у психології. Він уперше виділив етапи в процесі пізнання, відкривши роль внутрішньої мови й активність мислення. Він також уперше представив душу не як цілісну організацію, але як визначену структуру, що зазнає тиску протилежних тенденцій, що конфліктують, мотивів, що не завжди можливо примирити за допомогою розуму. (Ця ідея Платона про внутрішній конфлікт душі стане особливо актуальною в психоаналізі, тоді як його підхід до проблеми пізнання відіб'ється на позиції раціоналістів.)

Однак погляди Платона взявся перебороти Аристотель (384-322 pp. до н.е.), відкривши нову еру в розумінні душі як предмета психологічного знання. Джерелом знання взяв не фізичні тіла і безтілесні ідеї, але організм, де тілесне і духовне утворюють нероздільну цілісність. Душа, за Аристотелем, — не самостійна сутність, а форма, спосіб організації живого тіла. Тим самим було покінчено і з наївним анімістичним дуалізмом та дуалізмом Платона.

Аристотель був сином медика при македонському царі і сам готувався до медичної професії. З'явившись сімнадцятилітнім юнаком в Афіни до шістдесятирічного Платона, він кілька років навчався в його Академії. Відома картина Рафаеля «Афінська школа» зображує Платона, який вказує рукою на небо, Аристотеля — на землю. У цих образах відображено розходження в орієнтирах двох великих мислителів. За Аристотелем, ідейне багатство світу приховане в почуттєво сприйнятих земних речах і розкривається в прямому спілкуванні з ними.

На околиці Афін Аристотель створив власну школу, названу Лікеєм (пізніше словом «ліцей» стали називати привілейовані навчальні заклади, яких сьогодні досить багато у різних країнах і в Україні також). Це була крита галерея, де Аристотель, звичайно прогулюючись, вів заняття. «Правильно думають ті, — говорив Аристотель своїм учням, — хто вважає, що душа не може існувати без тіла і не є тілом».

Кого мав на увазі Аристотель, коли казав, хто «правильно думає»? Очевидно, що не натурфілософів, для яких душа — це найтонше тіло. Але й не Платона, що вважав душу паломником, який мандрує по тілах та інших світах. Рішучий підсумок міркувань Аристотеля: «Душу від тіла відокремити не можна», — суперечив поглядам Платона на минуле й майбутнє душі. Виходить, що правильним Аристотель вважав власне розуміння, відповідно до якого переживає, мислить, учиться не душа, а цілісний організм. «Сказати, що душа гнівається, — писав він, — рівносильно тому, якби хтось казав, що душа займається тканням чи будівництвом будинку»[9, c. 63-65].

Аристотель був як філософом, так і натуралістом-дослідником. Певний час він навчав юного Олександра Македонського, котрий згодом наказав відправляти своєму старому вчителю зразки рослин і тварин із завойованих країн.

Накопичувалася величезна кількість фактів — порівняльно-анатомічних, зоологічних, ембріологічних та інших, що стали дослідною основою спостережень і аналізу поведінки живих істот. Узагальнення цих фактів, у першу чергу біологічних, стало основою психологічного вчення Аристотеля і перетворенням головних пояснювальних принципів психології: організації, закономірності, причинності.

Уже сам термін «організм» вимагає розглядати його під кутом зору організації, тобто упорядкованості цілого для досягнення якої-небудь мети для рішення якої-небудь задачі. Пристрій цього цілого і його робота (функція) нероздільні. «Якби око було живою істотою, його душею був би зір», — говорив Аристотель.

Душа мислилася Аристотелем як спосіб організації живого тіла, дії якого носять доцільний характер. Він вважав, що душа властива усім живим організмам (у тому числі й рослинам). Вона не може існувати без тіла й у той же час не є тілом. Душу від тіла відокремити не можна. Тим самим відкидалися версії про минуле і майбутнє душі, способах її з'єднання з зовнішнім для неї матеріальним тілом. Не сама по собі душа, але тіло завдяки їй учиться, міркує і діє.

Душа має різні здібності як ступені її розвитку: рослинні, почуттєві і розумові (властиві тільки людині). Стосовно до пояснення душі Аристотель, усупереч своєму постулату про неподільність пуції і здатного до життя тіла, думав, що розум у його вищому, істотному вираженні є чимось відмінним від тіла. Ієрархія рівнів пізнавальної діяльності завершувалася «верховним розумом», що не змішувався ні з чим тілесним і зовнішнім.

Початок пізнання — це почуттєва здатність. Вона запам'ятовує форму речей подібно тому, як «віск приймає відбиток печатки без заліза і золота». Уподібненню живого тіла зовнішнім об'єктам Аристотель надавав великого значення особливому центральному органу, який пізнає загальні для усіх відчуттів якості, — рух, величину, фігуру і т.п. Завдяки йому стає можливим і розрізнення суб'єктом модальностей відчуттів (кольору, смаку, запаху).

Центральним органом душі Аристотель вважав не мозок, а серце, пов'язане з органами почуттів і рухів за допомогою циркуляції крові. Зовнішні враження організм запам'ятовує у вигляді образів «фантазії» (під цим розумілися представлення пам'яті й уяви). Вони з'єднуються за законами асоціації трьох видів — суміжності (якщо два враження випливали один за одним, то згодом одне з них викликає інше), подібності і контрасту. Відкриті Аристотелем закони стали основою напряму, що згодом одержав назву асоціативної психології.

Аристотель дотримувався, говорячи сучасною мовою, системного підходу, тому що розглядав живе тіло та його здібності як доцільно діючу систему. Його важливим внеском є також ствердження ідеї розвитку, що здатність вищого рівня виникає на основі попередньої, більш елементарної. Аристотель співвідносив розвиток окремого організму з розвитком усього тваринного світу. В окремій людині повторюються при її перетворенні з дитини в зрілу особу ті ступені, які пройшов за свою історію органічний світ. У цьому узагальненні була закладена ідея, названа згодом біологічним законом.

Аристотель також уперше заговорив про необхідність виховання і необхідність співвідношення педагогічних методів з рівнем психічного розвитку дитини. Він запропонував періодизацію, основою якої є виділена їм структура душі. Дитинство він розділив на три періоди: до 7 років, від 7 до 14 і від 14 до 21 року. Для кожного з цих періодів повинна бути розроблена визначена система виховання. Наприклад, говорячи про дошкільний вік, Аристотель підкреслював, що в цей період найважливіше місце посідає формування рослинної душі; тому для маленьких дітей таке значення має режим дня, правильне харчування, гігієна. Школярам необхідно розвивати й інші властивості, зокрема рух (за допомогою гімнастичних вправ), відчуття, пам'ять, прагнення. Моральне виховання повинне ґрунтуватися на тренуванні в моральних учинках.

Якщо Платон вважав почуття злом, то Аристотель, навпаки, писав про важливість виховання почуттів у дітей, підкреслюючи необхідність помірності і розумного співвідношення почуттів з навколишнім середовищем. Велике значення він відводив афектам, що виникають незалежно від волі людини і боротьба з якими силою одного розуму неможлива. Тому Аристотель наголошував на важливості ролі мистецтва. Особливо мистецтва драматичного, яке, викликаючи відповідні емоції у глядачів і слухачів, сприяє катарсису, тобто очищенню від афекту, одночасно навчаючи і дітей, і дорослих культурі почуттів.

Говорячи про моральність, Платон підкреслював, що моральною є тільки абсолютно правильна поведінка, а будь-які відхилення від правил навіть з найкращими цілями, уже є провиною. Аристотель підкреслював значення самого прагнення до моральної поведінки. Таким чином, він заохочував спроби дитини, нехай і невдалі, «бути гарним», створюючи тим самим додаткову мотивацію.

Отже, Аристотель перетворив ключові пояснювальні принципи психології: системність (організація), розвиток, детермінізм. Душа для Аристотеля — не особлива сутність, а спосіб організації живого тіла, що представляє собою систему; душа проходить різні етапи в розвитку і здатна не тільки запам'ятовувати те, що діє на тіло в даний момент, але й погоджуватися з майбутньою метою[2, c. 56-58].

2. Розвиток вчення про душу е рамках філософських знань (Ібн Сіна, Ібн Рошду, Декарт, Спіноза, Локк)

Переорієнтація філософського мислення на зближення з позитивним знанням про природу відбувалася в цей період у надрах іншої культури — арабомовної, розквіт якої відбувся у VIII-XII ст.

Після об'єднання в VII ст. арабських племен виникла держава, що мала своїм ідеологічним оплотом нову релігію _ іслам. Під егідою цієї релігії почався завойовницький рух арабів, що завершилося утворенням халіфату, на територіях якого жили народи з давніми культурними традиціями.

Державною мовою халіфату стала арабська, хоча культура цієї величезної держави увібрала в себе досягнення багатьох народів, що його населяли, а також еллінів і народів Індії.

У той час, коли в Західній Європі, що розпалася на замкнуті феодальні осередки, були назавжди забуті досягнення європейської й олександрійської науки, на арабському Сході вирувало інтелектуальне життя. Твори Платона й Аристотеля, інших античних мислителів перекладалися арабською мовою, переписувалися і поширювалися по усій величезній арабській державі — від Середньої Азії до Піренейського півострова й Африки.

Саме це стимулювало розвиток науки, насамперед фізико-математичної й медичної. Астрономи, математики, хіміки, географи, ботаніки, лікарі створювали могутній культурно-науковий прошарок, з якого вийшли найвидатніші вчені. Вони збагатили досягнення своїх давніх попередників і створили передумови для наступного підйому філософської і наукової думки також і на Заході, у тому числі й психологічної. Серед них варто виділити насамперед середньоазіатського вченого Ібн-Сіну (XI ст.) (у латинській транскрипції — Авіценну).

З погляду розвитку природничо-наукових знань про душу, особливий інтерес має медична психологія Ібн-Сіни. В ній важливе місце приділялося ролі афектів у регуляції та розвитку поведінки організму. Створений Ібн-Сіною «Канон медичної науки» забезпечив йому «самодержавну владу в усіх медичних школах в середні віки».

Ібн-Сіна був також одним з перших дослідників в області вікової психології. Він вивчав зв'язок між фізичним розвитком організму і його психологічними особливостями у різні вікові періоди, додаючи при цьому важливого значення вихованню. Саме за допомогою виховання здійснюється, за Ібн-Сіною, вплив психічного на стійку структуру організму. Почуття, що змінюють течію фізіологічних процесів, виникають у дитини в результаті впливу на нього оточуючих людей; викликаючи у дитини ті чи інші афекти, дорослі формують його натуру.

Фізіологічна психологія Ібн-Сіни включала, таким чином, припущення про можливість керувати процесами в організмі і навіть надавати організму визначеного стійкого складу шляхом впливу на його почуттєве, афективне життя, що залежить від поведінки інших людей. Ідея взаємозв'язку психічного і фізіологічного (не тільки залежність психіки від тілесних станів, але й її здатність — при афектах, психічних травмах, діяльності уяви — глибоко впливати на них) розроблялася Ібн-Сіною на основі його великого медичного досвіду.

Є відомості про те, що, не обмежуючись спостереженнями, він спробував вивчити це питання експериментально. Двом баранам давалася однакова їжа, при цьому один харчувався в звичайних умовах, а поруч з іншим прив'язували вовка. У результаті другий баран, незважаючи на нормальне харчування, починав худнути і швидко гинув. Невідомо, яке пояснення Ібн-Сіна давав цьому досліду, але сама його схема говорить про відкриття ролі протилежних емоційних установок у виникненні глибоких соматичних зрушень. Усе це дає підставу бачити в дослідженнях Ібн-Сіни зачатки експериментальної психофізіології емоційних станів[4, c. 169-171].

Особливий інтерес арабські натуралісти і математики (Ібн-Сіна також) виявляли до органів зору. Серед досліджень у цій області виділяються відкриття Ібн-аль-Хайсама (XI ст.) (у латинській транскрипції Альгазена). У кожному зоровому акті він розрізняв, з одного боку, безпосередній ефект відображення зовнішнього впливу, з іншого боку — роботу розуму, що приєднується до цього ефекту, завдяки якому встановлюється подібність і розходження видимих об'єктів.

Ібн-аль-Хайсам вивчав такі важливі феномени, як бінокулярний зір, змішування кольорів, контраст тощо. Він зазначав, що для повного сприйняття об'єктів необхідний рух очей — переміщення зорових вісей. Ібн-аль-Хайсам проаналізував залежність зорового сприйняття від його тривалості. Помітивши, що при короткочасному пред'явленні можуть бути правильно сприйняті лише знайомі об'єкти, він зробив висновок: умовою виникнення зорового образу є не тільки безпосередні впливи світлових подразників, але й сліди колишніх вражень, що зберігаються в нервовій системі.

Схема Ібн-аль-Хайсама не тільки руйнувала теорії зору, що дісталися в спадщину від античних авторів, але і вводила новий пояснювальний початок. Вихідна сенсорна структура зорового сприйняття розглядалася як похідне від законів оптики, що мають досвідову і математичну підставу, і від властивостей нервової системи.

Функцій очей вивчали й інші вчені, які дослідили, що частиною органа зору, який відчуває, є не кришталик, як передбачалося колись, а сітчаста оболонка. Автором цього відкриття вважають філософа і лікаря Ібн-Рошда (XII ст.) (у латинській транскрипції дверроеса). Його вчення про людину та її душу вплинуло на західноєвропейську філософсько-психологічну думку. Це вчення жорстоко переслідувалося як мусульманською, так і християнською релігією. І це не дивно, оскільки Ібн-Рошд заперечував безсмертя індивідуальної душі. Він по-своєму прокоментував вчення Аристотеля, підкресливши поділ душі і розуму.

Під душею розумілися функції, що невіддільні від організму (насамперед — чуттєвість). Вони необхідні (такою була і думка Аристотеля) для діяльності розуму, нерозривно пов'язані з тілом і зникають разом із ним. Власне розум є божественним і входить в індивідуальну душу ззовні, подібно до того, як сонце посилає промені органу зору. Зі зникненням тіла й індивідуальної душі «сліди», залишені божественним розумом у душі, відокремлюються від смертного індивіда і продовжують існувати як момент універсального розуму, властивого всьому людському роду.

Визнання вищої інтелектуальної рівності людей (при всьому різноманітті їх індивідуальних розходжень) і богоподібності людини було несумісне з ідеологією тогочасного суспільства, яке ґрунтується на суворій соціальній ієрархії його членів. Апологія божественного розуму поверталася у Ібн-Рошда (що отримав на Заході почесне ім'я Коментатора) захистом земного достоїнства людини[7, c. 34-36].

Свідомість, за Декартом, є основою усіх основ у філософії та науці. Варто сумніватися в усьому — природному і надприродному. Однак ніякий скепсис не встоїть перед судженням: «Я мислю». А з цього невблаганно витікає, що існує й носій цього судження — суб'єкт, що мислить. Звідси знаменитий декартовський афоризм: «Cogito, ergo sum» («Я мислю, отже, я існую»). Оскільки мислення — єдиний атрибут душі, вона мислить завжди, завжди знає про свій психічний зміст, зримий зсередини; несвідомої психіки не існує.

Пізніше цей «внутрішній зір» стали називати інтроспекцією (баченням внутрішньопсихічних об'єктів — образів, розумових дій, вольових актів та ін.), а декартову концепцію свідомості — інтроспективною. Утім, як і уявлення про душу, що зазнали досить складної еволюції, поняття про свідомість теж змінювалося.

Вивчаючи суть свідомості, Декарт дійде висновку про існування трьох видів ідей: ідей, породжених самою людиною, ідей набутих і ідей вроджених. Ідеї, породжені людиною, пов'язані з її почуттєвим досвідом, які є узагальненням наших органів почуттів. Ці ідеї дають знання про окремі предмети чи явища, але не можуть допомогти в пізнанні об'єктивних законів навколишнього світу. Не можуть у цьому допомогти й набуті ідеї, тому що вони є теж знаннями лише про окремі сторони навколишньої дійсності. Набуті ідеї ґрунтуються не на досвіді однієї людини, а є узагальненням досвіду різних людей, але лише вроджені ідеї дають людині знання про сутність навколишнього світу, про основні закони її розвитку. Ці загальні поняття відкриваються тільки розуму і не мають потреби в додатковій інформації, яку одержують від органів почуттів.

Через всю історію психології проходить контроверза душі і тіла. Декарт, подібно до багатьох своїх попередників (від древніх анімістів, Піфагора, Платона), протиставляв їх. Але він створив і нову форму дуалізму. І тіло, і душа набули нового змісту, невідомого колишнім дослідникам.

Спроби спростувати дуалізм Декарта почала когорта великих мислителів XVII ст. їхні пошуки були спрямовані на те, щоб затвердити єдність світобудови, покінчити з розривом тілесного, духовного, природи і свідомості. Одним з перших опонентів Декарта виступив голландський мислитель (Барух Бенедикт) Спіноза (1632-1677).

Спіноза народився в Амстердамі, там він одержав богословську освіту. Батьки готували його в рабини, але вже в школі у нього сформувалося критичне ставлення до догматичного тлумачення Біблії і Талмуда. По закінченні школи Спіноза почав вивчати точні науки, медицину і філософію. Великий вплив на нього зробили твори Декарта. Критика релігійних постулатів, а також недотримання багатьох релігійних обрядів призвели до розриву з єврейською громадою Амстердама: рада рабинів застосувала до Спінози крайню міру -проклін і відлучення від громади. Після цього Спіноза якийсь час викладав у латинській школі, а потім оселився в селі біля Лейдена, заробляючи собі на життя виготовленням оптичного скла. В ці роки ним були написані: «Принципи філософії Декарта» (1663), розроблений основний зміст його головної праці «Етика», що була видана після його смерті у 1677 р.

Спіноза учив, що існує єдина, вічна субстанція — Природа -з нескінченною безліччю атрибутів (невід'ємних властивостей). З них нашому обмеженому розуму відкриті тільки дві — довжина і мислення. Отже, безглуздо уявляти людину місцем зустрічі тілесної і духовної субстанцій, як це робив Декарт. Людина — цілісна тілесно-духовна істота. Переконання, що тіло рухається чи спочиває з волі душі, склалося через незнання того, до чого воно здатне саме по собі, «через одні тільки закони природи, розглянутої винятково як тілесну».

Цілісність людини не тільки пов'язує її духовну і тілесну сутності, але є основою пізнання навколишнього світу — доводив Спіноза.

Як і Декарт, він був переконаний у тім, що саме інтуїтивне знання є провідним, тому що інтуїція дає можливість проникати в сутність речей, пізнавати не окремі властивості предметів чи ситуацій, а загальні поняття. Інтуїція відкриває безмежні можливості самопізнання. Однак, пізнаючи себе, людина пізнає і навколишній світ, тому що закони душі і тіла однакові. Доводячи пізнаваність світу, Спіноза підкреслював, що порядок і зв'язок ідей такі самі, як і порядок, і зв'язок речей, тому що і ідея, і річ є різними боками однієї і тієї самої субстанції — Природи. Ніхто з мислителів не усвідомив з такою гостротою, як Спіноза, що дуалізм Декарта корениться не стільки в зосередженості на пріоритеті душі (це століттями слугувало підставою незліченних релігійно-філософських доктрин), скільки в погляді на організм як машиноподібний пристрій. Тим самим механічний детермінізм, що визначив незабаром великі успіхи психології, обертався принципом, що обмежує можливості тіла в причинному поясненні психічних явищ.

Усі наступні концепції були поглинені переглядом декартової версії про свідомість як субстанцію, що є причиною самої себе («кауза суї»), про тотожність психіки і свідомості. Із пошуків Спінози виявлялося, що переглянути потрібно і версію про тіло (організм), для того щоб додати йому гідну роль у людському бутті. Спроба побудувати психологічне вчення про людину як цілісну істоту була висвітлена в основній праці Спінози «Етика». Він поставив завдання пояснити усе велике різноманіття почуттів (афектів) як спонукальних сил людської поведінки, а також пояснити «геометричним способом», тобто з такою же невблаганною точністю і строгістю, з якою геометрія робить свої висновки про лінії і поверхні. На думку Декарта, потрібно не сміятися і плакати (саме так реагують люди на свої переживання), а розуміти. Адже геометр у своїх міркуваннях зовсім безпристрасний; так само варто відноситися і до людських пристрастей, пояснюючи, як вони виникають і зникають.

Таким чином, раціоналізм Спінози приводить не до заперечення емоцій, а до спроби їх пояснення. При цьому він пов'язує емоції з волею, говорячи, що поглинення пристрастями не дає людині можливості зрозуміти причини своєї поведінки, а тому вона невільна. У той саме час відмова від емоцій відкриває перед людиною межі її можливостей, показуючи, що залежить від її волі, а в чому вона не вільна, залежить від сформованих обставин. Саме це розуміння і є істинною свободою, тому що звільнитися від дії законів природи людина не може. Протиставляючи волю примусу, Спіноза дав своє визначення волі як пізнаної необхідності, відкриваючи нову сторінку в психологічних дослідженнях меж вольової активності людини[1, c. 96-99].

3. Виділення свідомості як предмета вивчення. Формування теоретичних основ психології (ХУП — XIX ст.)

Емпірична філософія і психологія, які виникли в Англії, проникли й до Німеччини. Цьому передувала значна робота мислителів XVIII ст. На початку XIX ст. стали складатися нові підходи до вивчення психіки. Відтепер не механіка, а фізіологія стимулювала зростання психологічного знання. Маючи своїм предметом особливе природне тіло, фізіологія перетворила його в об'єкт експериментального вивчення. Спершу керівним принципом фізіології було «анатомічне начало». Функції (у тому числі психічні) досліджувалися під кутом зору їхньої залежності від побудови органу, його анатомії. Умоглядні погляди колишньої епохи фізіологія переводила на мову досвіду.

Як ми знаємо, у психології на початку XIX ст. домінувало вчення про асоціації. Воно залишалося єдиним напрямом, здатним не тільки описувати, але й пояснювати факти. Ідеї асоціанізму одержали найбільшої популярності в Англії, де лідерами цього напряму виступили батько і син Міллі.

Англійський історик і економіст Джеймс Мілль (1773-1836) повернувся до уявлень про те, що свідомість — це свого роду психічна машина, робота якої відбувається строго за законами асоціації. Усякий досвід складається, в кінцевому рахунку, з найпростіших елементів (відчуттів), що утворюють ідеї (спершу прості, потім усе більш складні). Ніяких вроджених ідей не існує.

Тим самим діяльність свідомості поєднувалася з діяльністю організму.

Значний вплив на розвиток філософсько-психологічної думки мав англійський філософ і психолог Герберт Спенсер (1820-1903). Він був одним із засновників філософії позитивізму, у руслі якого, на його думку, повинна розвиватися психологія. Його прагнення зробити психологію об'єктивною наукою збіглося із загальними тенденціями в її розвитку. Основою такої позитивістської психології Спенсер робить теорію еволюції. Таким чином, у його теорії переплітаються впливи позитивізму, еволюційного підходу й асоціа-нізму, що Спенсер і переробляє, виходячи зі своїх прагнень до побудови нової психології.

Переглядаючи предмет психології, Спенсер писав, що психологія вивчає співвідношення зовнішніх форм із внутрішніми, асоціації між ними. Так, він розширив поняття «предмет психології», включаючи в нього не тільки асоціації між внутрішніми факторами (асоціації тільки в полі свідомості), але й вивчення зв'язку свідомості з зовнішнім світом.

Досліджуючи роль психіки в еволюції людини, Спенсер говорив, що психіка є механізмом адаптації до середовища. Тобто психіка виникає закономірно на визначеному етапі еволюції, у той момент, коли умови життя живих істот ускладнюються настільки, що пристосуватися до них без адекватного їхнього відображення неможливо.

Спенсер виділив етапи розвитку психіки, виходячи з того, що психіка людини є вищим ступенем психічного розвитку, що з'явився не відразу, але поступово, у процесі ускладнення умов життя і діяльності живих істот. Вихідна форма психічного життя — відчуття — розвивалося з подразливості, а потім з найпростіших відчуттів з'явилися різноманітні форми психіки. Усі вони є інструментами виживання організму, приватними формами адаптації до середовища. Такими приватними формами пристосування є: рефлекс, інстинкт, навички, реалізовані в поведінці, і відчуття, пам'ять, воля, розум, що існують у свідомості.

Говорячи про роль кожного етапу, Спенсер підкреслював: головне значення розуму в тім, що він позбавлений обмежень, що притаманні нижчим формам психіки, і тому забезпечує найбільш адекватне пристосування індивіда до середовища. Ця ідея про зв'язок психіки, головним чином, інтелекту з адаптацією стане провідною для психології початку XX ст.[5, c. 74-75]

Велике значення для розвитку психологічної науки мали вчення, які ґрунтувалися на біологічній причинності явищ у живій природі. Найважливіші з цих причин були відкриті англійцем Чарльзом Дарвіном і французом Клодом Бернаром.

Обидва вчення виходили з принципу активності організму. Але на відміну від колишньої біології, що шукала «життєву силу» за межами природних, доступних спостереженню і досвіду факторів, вони строго керувалися даними досвіду, спостереження, а там, де це було можливе, — й експерименту. Поряд з активністю, обидва зазначених вчення строго науково пояснювали доцільність життєвих реакцій.

Важливе наукове і світоглядне значення мала праця Ч.Дарвіна «Походження людини». Доказ тваринного походження людини викликав запеклу протидію клерикальних кіл. Порівнюючи людський організм із твариною, Дарвін не обмежився анатомічними і фізіологічними ознаками. Він ретельно порівняв виразні рухи, які супроводжують емоційні стани, встановивши подібність між цими рухами людини і високоорганізованих живих істот — мавп. Свої спостереження Дарвін виклав у книзі «Вираження емоцій у тварин і людей». Основна пояснювальна ідея Дарвіна полягала в тім, що виразні рухи (оскал зубів, стискування кулаків) — не що інше, як рудименти (залишкові явища) рухів наших далеких предків. Колись, в умовах безпосередньої боротьби за життя, ці рухи мали важливий практичний зміст[8, c. 49-52].

Висновки

Філософсько-психологічна думка середньовіччя має досить тривалий період: з V по XVI ст. і навіть до середини XVII ст. та переходить в епоху Відродження. Давньогрецька цивілізація в умовах соціально-економічної деградації, що посилювалася у суспільстві. Поступово втрачалася велика частина здобутих знань. Жорстокі удари по античній культурі, що розпадалася, наносила християнська церква, яка створювала атмосферу войовничої нетерпимості до всього «язичеського». У IV ст. був знищений науковий центр в Олександрії. На початку VI ст. імператор Юстиніан закрив Афінську школу, що проіснувала близько тисячі років, — останнє вогнище античної філософії. Природничо-наукові дослідження природи зупинилися, їх замінили релігійні спекуляції.

Спіноза виділяв три головні сили, що правлять людьми і з яких можна вивести все різноманіття почуттів: потяг (він є «не що інше, як сама сутність людини»), радість і сум. Він доводив, що з цих фундаментальних афектів виводяться будь-які емоційні стани, причому радість збільшує здатність тіла до дії, тоді як сум її зменшує.

Цей висновок протистояв декартовій ідеї поділу почуттів на ті, що кореняться в житті організму, і суто інтелектуальні. Як приклад, Декарт у своєму останньому творі — листі шведській королеві Христині — пояснив сутність любові як почуття, що має дві форми: тілесну пристрасть без любові й інтелектуальну любов без пристрасті. Причинному поясненню піддається тільки перша, оскільки вона залежить від організму і біологічної механіки. Другу можна тільки зрозуміти й описати.

Тим самим Декарт зазначав, що наука неспроможна перед вищими і найбільш значимими проявами психічного життя особистості. Ця декартова дихотомія (поділ надвоє) привела у XX ст. до концепції «двох психологій» — пояснювальної, що апелює до причин, сполучених з функціями організму, і описової, яка вважає, що тіло ми пояснюємо, тоді як душу — розуміємо. Тому в суперечці Спінози з Декартом не слід вбачати лише історичний епізод, що давно втратив актуальність.

Список використаної літератури

1. Бандурка О. Основи психології і педагогіки: Підручник/ Олександр Бандурка, Валентина Тюріна, Олена Федоренко,; МВС Україи, Нац. ун-т внутр. справ. — Харків: Вид-во Нац. ун-ту внутр. справ, 2003. — 334 с.

2. Вітенко І. Основи психології: Підручник для студ. вищих медичних навч. закладів освіти III-V рівнів акредитац./ Іван Вітенко, Тарас Вітенко,. — Вінниця: Нова книга, 2001. — 251 с.

3. Гуцало Е. Психологія: Інструктивно-методичні матеріали для самостійної підготовки студентів до комплексного державного екзамену/ Емілія Гуцало,; М-во освіти і науки України, КДПУ ім. В. Винниченка. Кафедра психології. — Кіровоград: РВВ КДПУ ім. В. Винниченка, 2004. — 126 с.

4. Основи психології: Підручник для студ. вузів/ За заг. ред. О.В.Киричука, В.А.Роменця. — 3-є вид., стереотип.. — К.: Либідь, 1997. – 630 с.

5. Психологія: Підручник для студ. вуз./ За ред. Ю.Л.Трофімова. — 3-тє вид., стереотип.. — К.: Либідь, 2001. — 558 с.

6. Психологія: З викладом основ психології релігії/ Під ред. Юзефа Макселона. — Львів: Монастир Монахів Студійського Уставу: Вид. відділ "Свічадо", 1998. — 319 с.

7. Серьожникова Р. Основи психології і педагогіки: Навчальний посібник/ Раїса Серьожникова, Надія Пархоменко, Лада Яковицька,; М-во освіти і науки України, Донецький нац. технічний ун-т . — К.: Центр навчальної літератури, 2003; К.: Академвидав, 2003. — 242 с.

8. Степанов О. Основи психології і педагогіки: Навчальний посібник/ Олександр Степанов, Михайло Фіцула,. — К.: Академвидав, 2002; К.: Академвидав, 2003. — 502 с.

9. Цимбалюк І. Психологія: Навчальний посібник/ Іван Цимбалюк,; М-во освіти і науки України . — Київ: ВД "Професіонал", 2004. — 214 с.