referat-ok.com.ua

Для тих хто прагне знань!

Виникнення класів і держав: Рабство — джерела і форми

Вступ

Серед усіх багатовікових проблем, які й нині гостро стоять перед людством, одне із чільних місць займає торгівля людьми.

У науковій літературі виокремлюють значну кількість історичних форм рабства, які суттєво відрізняються залежно від країни, історичного етапу розвитку суспільства тощо. Ознаки класичної моделі рабства були притаманні країнам Давнього Сходу, давньогрецькому суспільству, державі в період Римської імперії, окремим країнам у епоху середньовіччя.

Класичне рабство найкраще досліджено на прикладі античного рабства, яке було головним економічним інститутом античного світу, визначаючи характер суспільної організації суспільства в цю епоху, а формування юридичних механізмів урегулювання питань торгівлі людьми відбувалось у Давній Греції. При цьому характерно, що саме у давньогрецьких полісах, які мали внутрішню та зовнішню політичну незалежність (автономію та елевтерію), а також економічну самостійність (автаркію), зародилась демократія. Діалектика історичного процесу виявляється в тому, що народженню прогресивної демократичної форми управління державою сприяла регресивна форма експлуатації людини людиною. Саме завдяки впровадженню і розвитку рабства, яке надало вільному громадянину час для занять політикою, демократія стала можливою.

1. Соціальні та культурні передумови рабства

Становище рабів найбільше залежало від волі політичних еліт, їх розуміння напрямів розвитку того чи іншого полісу, пануючих у колі можновладців настроїв. Зокрема, реформами архонта Солона були скасовані не тільки селянські борги за землю, а й закабалення (сісахфія) – одна із форм рабства для безземельних співвітчизників. Крім того, Солон вимагав, щоб у випадку пригноблення раби могли вимагати продажу і, таким чином, перейти під менш тяжку владу. Закон забезпечував їм захисників, а в очікуванні суду раби могли перебувати у храмі Тезея, де мали притулок на цей час. Раба не мав права бити зустрічний перехожий, оскільки за смерть або образу рабів встановлювалось таке саме покарання, як і за аналогічні дії стосовно вільних людей (давньогрецький історик Ксенофонт пояснював це тим, що прибулий на батьківщину вільний громадянин у протилежному разі легко міг би стати жертвою помилки, якщо б звичай дозволяв громадянину бити чужоземця, раба або вільновідпущеного). Раби (як і чужоземці) могли заходити у храми для здійснення молитви, що не було дозволено, наприклад, жінкам негідної поведінки.

Таким чином, у порівнянні зі звичаями країн Стародавнього Сходу та давньоєгипетської держави, встановлені цим законом правила були доволі гуманними. Недаремно афінський промовець і славетний захисник грецької свободи Демосфен убачав у цьому законі великий і прекрасний закон людства, а  Ш.-Л. Монтеск’є пояснював його появу тим, що афіняни не хотіли додавати втрату забезпеченості до втрати свободи. Така м’якість законів була зумовлена не лише гуманістичними мотивами, а й суто прагматичним розрахунком Солона. За таке м’яке ставлення до рабів Афіни були винагороджені: згодом, навіть у найтяжчі часи, в цьому великому місті ніколи не було повстань рабів, завжди виснажливих і часто згубних для держави.

Торгівля рабами, зафіксована вперше на о. Хіос, була продовженням загальних тенденцій заміщення натурального господарства (мінової торгівлі) грошовою економікою завдяки карбуванню монет, а також зміцненню та оформленню стану торговців. Загалом у давньогрецькому законодавстві виділяли не менше десяти категорій рабів. Колонізація сприяла розвитку работоргівлі між містами стародавнього Середземномор’я, колонію засновувало місто-метрополія. Найбільшу роль серед цих міст після тріумфальних здобутків та утворення світової держави Александра Великого з часом почав відігравати Рим. Вважається, що найдосконаліша юридична конструкція інституту класичного рабства була розроблена саме в римському праві.

У Римській республіці суперечності між привілейованим станом патриціїв та плебсом підсилюються незадовільним становищем рабів, могутність держави зберігається переважно завдяки військовим успіхам і активній торгівлі. Для підтримання військової індустрії під час Пунічних воєн використовується праця рабів, ряди яких поповнюються знов-таки через захоплення полонених у військових сутичках. Нестерпні умови утримання рабів зрештою призводять до закономірного результату – сирієць Евн збирає рабів латифундій Сицилії та веде їх на бій, однак повстання було придушене, а 20 тис. рабів було розп’ято за римським звичаєм. Це недовго слугувало кривавим уроком людям у боротьбі проти поневолення і приниження людської гідності каторжною працею – лише через 60 років відбулося більш відоме історикам повстання під проводом Спартака. З часом відбувається трансформація виробничих відносин – з вільних селян постають колони, які є особисто вільними, однак прикріплені до своїх земельних ділянок (реформа Діоклетіана), багато міських пролетарів також стають колонами, щоб заробляти на прожиття.

Ці тенденції продовжуються в ранньому середньовіччі, в якому разом із знаттю та вільним населенням співіснують менш вільні або напіввільні (складаються з вільновідпущених і литів – забраних у неволю, наприклад, із сусіднього племені) і раби (військовополонені, народжені невільними та ті, що стали невільними за борги). Власність на землю виникає із зв’язку пізньоантичного та германського землевласництва, в якому пан на території панського будинку особисто здійснює владу над людьми та майном – домашню владу над вільними, напіввільними та військовим почтом (“munt”), а також будинками, селянським подвір’ям, власними церквами тощо (“gewere”). Формування власної т.з. “імунітетної” юрисдикції не лише над менш вільними і невільними, а також і над вільними господарями й осілими селянами, які віддають себе під особистий “захист” (представництво в суді й війську, прийняття громадських обов’язків землевласником), зумовило підпорядкування їх юрисдикції землевласника, що зробило вільних господарів й осілих селян кріпаками. Цей процес посилювався інтенсивною панщиною з примусовою працею – таким чином відбувалося утвердження феодального ладу в Середньовічній Європі.

2. Джерела та основні форми рабства

Рабами володіли як приватні особи, так і держава. Джерелами рабства були: захоплення полонених на війні, продаж у рабство за борги, обернення в рабство за деякі злочини. Раби не могли мати ні сім’ї, ні майна.

Рабовласницькі відносини з’явились у стародавні часи, коли на Близькому Сході почали виникати перші держави і складні господарські системи з кількома рівнями управління (храмові господарства). З часом цей тип відносин поширився по цілому світу, набув більш людських рис і в кінці кінців призвів до появи сучасної системи трудових відносин у світовому господарстві.

Рабство існувало в усіх стародавніх цивілізаціях від Стародавнього Китаю до доколумбових цивізацій Америки. Рабами ставали боржники, бранці ( полонені) на полях воєн, покарані злочинці, покинуті діти, діти рабів. Слід пам’ятати, що у Стародавніх Афінах від двох до чотирьох п’ятих усіх мешканців були рабами. Тобто, афінська демократія існувала за рахунок широкого використання рабів та перекладання на них усього тягару господарської, будівельної діяльності та підготовки до воєн.

Рабовласницькі держави встановлювали закони, що закріплювали становище рабів та регулювали торгівлю людьми.

Дуже часто в тих країнах, де панівною була релігія, яка забороняла якісь певні види діяльності, або розглядала їх в якості ритуально нечистих і тому неприйнятних для особисто вільних громадян, такі види діяльності діставались на долю окремих категорій рабів. Зокрема саме таке явище можна було спостерігати в тих країнах Східної Азії, в яких поширився і став домінуючою релігією буддизм. Оскільки буддиська релігія принципово забороняє своїм послідовникам вбивати що-небудь живе,  такі функції як правило передавалися спеціально відібраним і підготовленим рабам, які були іноземцями.

Найбільшого розвитку рабство досягло в Стародавній Греції і Стародавньому Римі. У IV — III ст. до н.е. перехід від патріархального до класичного рабства, тобто коли рабовласницький спосіб виробництва досяг найбільшої зрілості, а суспільство в цілому набуло рабовласницький характер, стався в грецьких містах-колоніях Південної Італії і Сицилії. Панівним розвинене рабство стало в більшості областей Апеннінського півострова тільки у II ст. до н.е.

Оформлення класичного рабства в Італії мало всесвітньо-історичне значення, так як пізніше це рабство в його італійсько-римській формі розповсюдилося по всьому Середземномор’ю і зіграло важливу роль в історичній долі населяли його народів. Однак сам по собі перехід до класичного рабства знаменував не зміну однієї історичної формації іншої, а лише трансформацію двох стадій розвитку однієї і тієї ж рабовласницької-античної формації. Перехід до класичного рабства був глибоким соціально-економічним і культурним переворотом в суспільстві, виробництві, образі життя.

Основними особливостями класичного рабства були наступні.

На відміну від патріархальної системи при класичному рабстві виробництво направлено на створення додаткової вартості. У рабовласницькому господарстві (маєтку або ремісничій майстерні) організується товарне виробництво, яке коливає устої натурально господарських відносин. Раніше ізольовані господарства встановлюють більш-менш тісні зв’язки з ринком. У II-I ст. до н.е. власники вил і майстерень прагнуть не тільки до отримання більшого додаткового продукту, але і до грошової його реалізації. Прагнення до отримання більшого додаткового продукту призводило до посилення експлуатації рабів, ускладненню внутрішньої структури господарства, зростанню підприємницького початку в суспільстві.

Зростала і чисельність рабів. Раби стали численним класом римсько-італійського суспільства. Рабовласництво розповсюдилося у вирішальних галузях господарства — в сільському господарстві, гірничодобувному справі, металургії, будівництві. Однак праця вільних і напівзалежних працівників продовжував застосовуватися у всіх сферах і складав у II-I ст. до н.е. інший найважливіший сектор римського народного господарства.

Посилення експлуатації рабської праці, продиктоване інтересами товарного виробництва, привело до погіршення суспільного і юридичного положення рабів. Залишки людських прав, деякі моральні — 5 обмеження експлуатації рабів, що існували при патріархально рабстві, в нових умовах починають обмежувати рабовласника. Тепер він зацікавлений в тому, щоб працівник був переданий у його повне і безконтрольне розпорядження і міг бути підданий будь-який, навіть самої надмірної, експлуатації. Раб прирівнюється до речі, до тварини: він надходив в абсолютне розпорядження пана, який міг його безкарно вбити, кинути на поталу хижим рибам або диким звірам.

Античне рабство з його порівняно високою інтенсифікацією праці рабів сприяло зростанню виробництва, створенню великих матеріальних цінностей.  Перекладення тягаря фізичної праці на плечі рабів полегшило виділення груп людей, зайнятих політикою, наукою і мистецтвом, і призвело до великих успіхів в цих областях, досягнутим в античному світі. Поступово, однак, рабство зживали себе економічно, перетворюючись на гальмо подальшого розвитку виробництва[7].

Висновки

Отже, зародившись на стадії розкладання первіснообщинного ладу, рабство набуло широкого поширення при рабовласницькому ладі. Як одна з форм експлуатації та форм соціальних відносин рабство існувало в багатьох країнах в період феодалізму і навіть капіталізму. Соціально-економічні передумови рабства склалися в процесі розкладання первіснообщинного ладу, пов’язаному зі зростанням продуктивності праці в землеробстві, тваринництві, ремеслі і т.п., появою додаткового продукту, з виникненням приватної власності та майнової нерівності.

Список використаної літератури

  1. Бровко Н. І. Соціальні та культурні витоки торгівлі людьми: історична ретроспектива й сучасність // Філософські та методологічні проблеми права. – 2011. — №1. – с. 115-124
  2. Кіндер Г. Всесвітня історія: dtv-Atlas / Г. Кіндер, В. Хільгеман: пер. з нім. ; наук. ред. пер. : А. Г. Слюсаренко, О. Ф. Іванов. – К. : Знання-Прес, 2001. – 631 с.
  3. Курицин В. И. Классическое античное рабство / Курицин В. И. – М. : Наука, 1991. – 371 с.
  4. Сто великих людей мира. Солон. Перикл. Александр Великий. – К. : Муза, 1992. – 209 с.
  5. Юхименко П. Економічна історія: Навчальний посібник/ Петро Юхименко,. -К.: Вікар, 2004. -341 с.