Вимоги сучасної практики як передумови до перегляду кримінально-процесуальної регламентації затримання особи, підозрюваної у скоєнні злочину
Затримання особи, яка вчинила злочин, є відповідальним етапом у боротьбі зі злочинністю. Адже це дає змогу зупинити злочинну діяльність, запобігти втечі правопорушника, встановити його особу, забезпечити його присутність під час процесуальних дій та вирішити інші завдання кримінального судочинства. Цей інститут продиктований потребою практики і спрямований як на посилення протидії злочинності, швидке і повне розкриття злочинів, викриття і справедливе покарання винних осіб, так і на створення гарантій захисту прав і свобод людини.
Затримання суттєво обмежує конституційне право особи на особисту недоторканність, тому процесуальний механізм його застосування має виключати можливість різноманітного тлумачення відповідних норм Кримінально-процесуального кодексу України (далі — КПК України) у правозастосовній практиці.
Згідно з вимогами ст. 29 Конституції України, ст. 5 Конвенції про захист прав людини і основних свобод, а також згідно зі ст. 14 КПК України обмеження права особи на свободу й особисту недоторканність можливе лише в передбачених законом випадках за встановленою законом процедурою.
Аналіз слідчої та судової практики свідчить про те, що при провадженні дізнання і досудового слідства мають місце й факти незаконних затримань осіб та недодержання умов тримання їх під вартою, порушення матеріальних та процесуальних прав затриманих.
Як зазначає Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, найбільше порушень із застосуванням катувань відбувається під час затримання людини та проведення слідства [9].
Нагадаємо, що основними міжнародними актами, положення яких необхідно враховувати під час дослідження проблем обмеження прав та свобод людини при затриманні, є:
• Загальна декларація прав людини, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р., де у ст. З проголошено, що кожна людина має право на життя, свободу та особисту недоторканність, а у ст. 9 зазначено, що ніхто не може бути підданий безпідставному арешту, затриманню або видворенню [4];
• Міжнародний пакт про громадянські та політичні права, прийнятий на XXI сесії Генеральної Асамблеї ООН 16 грудня 1966 р., в якому в ст. 9.1 проголошено: «Кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути піддано свавільному арешту чи триманню під вартою. Нікого не може бути позбавлено волі інакше, як на підставах і відповідно до такої процедури, які встановлено законом» [5];
• Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, прийнята в Римі 4 листопада 1950 р.
Перелічені вище основоположні принципи відображаються в рішеннях Європейського суду з прав людини, що був заснований згідно з Протоколом № 11 та ст. 19 Конвенції. Україна, згідно з п. 1 Закону «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини й основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» від 17 липня 1997 р. № 455/97-ВР, визнала юрисдикцію Європейського суду з прав людини, що став унікальним міжнародним органом правосуддя, а сама Конвенція та протоколи до неї, відповідно до ст. 9 Конституції України, стали частиною національного законодавства.
Найпоширенішими в Україні правопорушеннями, на які посилаються заявники — громадяни України, звертаючись до Європейського суду, є: надмірна тривалість досудового слідства та судового провадження; порушення прав під час затримання та взяття під варту; смерть громадян у період затримання з різних причин (відмова в лікуванні, тортури тощо); нелюдські та недопустимі умови в місцях утримання затриманих та ув´язнених; застосування або погроза застосування щодо затриманих, арештованих та ув´язнених, побиття та катувань; незаконне та безпідставне позбавлення свободи й особистої недоторканності; позбавлення гарантій захисту; затримання, арешт, ув´язнення понад терміни, передбачені законом; бездоказове затримання осіб; неналежний розгляд скарг ув´язнених та взятих під варту осіб.
Здебільшого негативні факти з практики затримання підозрюваних свідчать як про недосконалість чинного законодавства з цих питань, так і про необхідність глибшого аналізу існуючих проблем правозастосовної діяльності, узагальнення накопиченого теоретичного та емпіричного матеріалу, обґрунтування проблеми затримання особи, яка вчинила злочин.
Глибшого вивчення потребують проблеми: визначення суті юридичних форм затримання осіб, які підозрюються у вчиненні злочину; з´ясування співвідношення кримінально-процесуального затримання підозрюваного з адміністративним затриманням особи та із затриманням на місці злочину; визначення процесуального статусу особи, затриманої на місці злочину; законодавчого визначення підстав та порядку затримання; визначення критеріїв допустимості використання результатів затримання на місці злочину в доказуванні.
Вирішення цих проблемних питань нерозривно пов´язане із забезпеченням конституційних прав і свобод людини при провадженні досудового слідства і застосуванні заходів примусу, створенням гарантій унеможливлення незаконних обмежень особистої свободи людини.
Ці практичні проблеми виникають, на нашу думку, у зв´язку з тим, що закон не досить чітко визначив сутність, зміст і процесуальну форму затримання підозрюваного.
Безсумнівно, що проблеми затримання мають теоретичний, законодавчий та практичний аспекти. Існуючі прогалини законодавчого регулювання затримання, що стали характерними для країн пострадянського простору, вже протягом досить довгого часу викликають бурхливі наукові дискусії серед учених України: В. Онопенка, В. Тертишника, В. Борисова, Л. Подкоритової [7, 17-19; 10, 90-94; 1, 3-160; 8, 11], та Росії — О. Гуляєва, О.Зайцева, Д. Мирського, Л. Франка, І.Гуткіна, І. Трунова, С. Шейфера [2, 17; 5, 294-296; 12; 3; 11; 13, 55-56].
Будь-яке затримання є примусовим заходом органів влади, пов´язаним з обмеженням особистої волі громадян. В окремих випадках затримання проводиться із застосуванням фізичної сили і супроводжується особистим обшуком.
Зупинимось на аналізі самих кримінально-процесуальних норм. Згідно з положеннями ст. 106 КПК України, орган дізнання може затримати особу, підозрювану у вчиненні злочину, за який може бути призначено покарання у вигляді позбавлення волі, лише за наявності однієї з визначених у законі підстав.
Стаття 149 КПК України називає затримання тимчасовим запобіжним заходом, а мотивом застосування такого заходу законодавець вважає в конкретному випадку необхідність перешкодити особі ухилитись від розслідування, переховуючись від органів розслідування, або справити негативний вплив на його перебіг, виключивши можливість продовження злочинної діяльності, вчинення нових злочинів. А у статті 94 КПК України зазначається, що одним із приводів до порушення кримінальної справи є «повідомлення представників влади, громадськості або окремих громадян, які затримали підозрювану особу на місці вчинення злочину або з поличним».
Виникає запитання — що ж таке затримання? Чи це слідча дія, яка направлена на фіксацію підстав затримання та завершується доставкою підозрюваного до органу дізнання та слідчого; чи це запобіжний захід, що полягає у взятті підозрюваного під варту на короткий термін на підставі вже зафіксованих умов затримання; чи це комплексна процесуальна дія, яка охоплює і те й інше.
Про затримання йдеться і в ч. З ст. 29 Конституції України, де сказано, що у разі нагальної потреби запобігти злочинові чи його припинити уповноважені на те законом органи можуть застосовувати тримання особи під ватрою як тимчасовий запобіжний захід, обґрунтованість якого протягом 72 годин має бути перевірена судом. Отже, тримання особи під вартою поза судовим контролем дозволяється виключно протягом 72-годинного строку.
Ми вважаємо, що в кримінально-процесуальному законі фактично названі два види кримінально-процесуальних дій, що йменуються затриманням. Це затримання як слідча дія, що провадиться для запобігання злочину та закріплення його слідів, і затримання як засіб процесуального примусу — запобіжний захід, який полягає у взятті підозрюваного під варту на строк до 72 годин. Названі дії не завжди створюють нерозривну єдність і можуть мати самостійний характер. Існування двох видів затримання об´єктивно зумовлено тим, коли, в який проміжок часу та на якій стадії кримінального процесу виникає необхідність і підстави для затримання. В одних випадках підстава для затримання з´являється зненацька, а в інших необхідність затримання підозрюваного з´являється у процесі проведення слідчих дій за вже порушеною кримінальною справою.
Якщо проаналізувати зміст перелічених статей КПК України, то можна побачити, що в чинному КПК України законодавцем уже фактично закладено дві форми затримання: 1) затримання з поличним чи на місці злочину; 2) затримання підозрюваного — тимчасове взяття особи під варту, тобто тимчасовий запобіжний захід.
Проаналізовані нами проблеми практичної діяльності та норми кримінально-процесуального права України свідчать про те, що регламентація в законі затримання підозрюваного у скоєнні злочину лише як тимчасового запобіжного заходу не є досконалою і правильною, бо не забезпечує потреб практичних працівників.
Пропонуємо законодавчо визначити, що затримання осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, може здійснюватись у двох формах:
1)затримання на місці злочину чи з поличним — кримінально-процесуальна дія, яка може здійснюватись органом дізнання, слідчим чи прокурором з метою запобігання злочину, з´ясування причетності особи до вчиненого злочину, закріплення обставин вчинення злочину та його слідів;
2)тимчасове затримання підозрюваного — тимчасовий запобіжний захід, який полягає у взятті підозрюваного під варту лише за наявності достатніх доказів вчинення ним злочину, за який згідно із законом може бути призначено покарання у вигляді позбавлення волі, та здійснюється з метою припинення злочинної діяльності й запобігання спробам сховатися від слідства, а також вчинення дій, спрямованих на перешкоджання встановленню об´єктивної істини у справі. Особа, підозрювана у вчиненні злочину, може бути тимчасово затримана (взята під варту) на строк не більше 72 годин.
Неодмінною умовою для проведення затримання на місці злочину або з поличним є невідкладність виконання цієї слідчої дії. За буквальним змістом ст. 106 КПК України, затримання, як і інші невідкладні слідчі дії, провадиться після порушення кримінальної справи.
Однак у практичній діяльності навряд чи можна вимагати, щоб затриманню на місці злочину або з поличним завжди передувало порушення кримінальної справи. Якщо особа захоплена при вчиненні злочину чи безпосередньо після його скоєння, коли на ній буде виявлено явні сліди злочину, насамперед виникає необхідність затримати цю особу, а вже потім вирішувати питання про порушення кримінальної справи, зрозуміло, якщо для цього є передбачені законом підстави.
Звідси висновок: у випадках, що не терплять зволікання, затримання з поличним або на місці злочину підозрюваного має бути дозволено законом до порушення кримінальної справи.
Чинний закон не дає відповіді на запитання, чи можливо затримати особу, яка готується до скоєння злочину.
Вважаємо, що затримання особи, яка готується до вчинення особливо тяжкого чи тяжкого злочину, є припустимим, коли під час безпосереднього спостереження і технічного документування або зняття інформації з технічних каналів зв´язку в процесі оперативно-розшукової діяльності уповноважених на це органів отримано такі неспростовні фактичні дані, які самі по собі чи в сукупності з іншими даними дають підставу вважати, що особа готується до вчинення особливо тяжкого чи тяжкого злочину, і злочин буде доведено до кінця, або вказують на особу як на таку, що вчинила злочин. Варто звернути увагу і на те, що ст. 15 Кримінального кодексу України розуміє підготовку до злочину як підшукання або пристосування засобів і знаряддя, а також навмисне створення умов для злочину. За своїм характером ці діяння, які сприймаються слідчим як готування до злочину, повинні бути такими, що під час спостереження за ними не має залишатися сумнівів щодо намірів особи вчинити злочин.
Оскільки затримання на місці злочину чи з поличним не є ув´язненням особи, але обмежує свободу її пересування, адже за своїм змістом воно пов´язане з доставлянням особи до органу дізнання, слідства чи до іншого правоохоронного органу, то термін такого обмеження свободи має бути мінімально необхідний для вирішення питання про подальший розвиток кримінально-процесуальних правовідносин. Вважаємо, що закон має встановити термін примусового обмеження свободи пересування особи, який може бути дозволений при провадженні «затримання з поличним чи на місці злочину» в чотири години. Протягом цього терміну особу має бути або взято під варту, або надано їй можливість залишити правоохоронний орган.
Вважаємо, що протокол затримання з поличним чи на місці злочину має негайно реєструватись у документах обліку заяв і повідомлень про злочини і є приводом до порушення кримінальної справи.
Ще раз наголосимо, що викладені у ст. 106 КПК України підстави неприпустимі для прийняття рішення про взяття підозрюваного під варту — поміщення його до ізолятора тимчасового тримання на строк до 72 годин. З одного боку, названі дії можна застосовувати тільки після порушення кримінальної справи, з другого — такі дії мають характер запобіжних заходів. Вони повинні застосовуватися лише до осіб, чия участь у вчиненні злочину достатньою мірою доведена. Тільки у разі наявності сукупності неспростовних доказів особа, яка підозрюється у вчиненні злочину, за який може бути призначено покарання у вигляді позбавлення волі, підлягає затриманню у значенні «взяття під варту».
Перелічені в ч. 1 ст. 106 КПК України підстави затримання можна розглядати тільки як підстави процесуальної дії — затримання на місці злочину або з поличним.
У законодавчому порядку необхідно закріпити правило, відповідно до якого тільки мотивовану, засновану на незаперечних доказах вчинення певною особою злочину постанову можна було б вважати єдиним кримінально-процесуальним документом, на підставі якого особу, котра вчинила суспільно небезпечне діяння, можна помістити до ізолятора тимчасового утримання. На користь необхідності складання постанови про проведення затримання поряд з іншими обставинами варто вказати на положення ст. 130 КПК України про те, що будь-яке рішення, прийняте особою, яка розслідує кримінальну справу, повинно мати характер постанови.
Строк затримання у значенні тимчасового запобіжного заходу має обчислюватися з моменту фактичного ув´язнення особи, тобто взяття під варту. А строк затримання особи на місці злочину чи з поличним обчислюється з моменту фактичного її затримання.
Детальна регламентація двох форм затримання особи у кримінальному процесі поряд із більш чітким визначенням правового статусу та створенням додаткових процесуальних гарантій прав і свобод затримуваних осіб, вважаємо, сприятиме усуненню прогалин чинного законодавства та вдосконаленню одного з важливих інститутів кримінально-процесуального права, окрім того, на нашу думку, створить оптимальну, логічну і зрозумілу процесуальну форму затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочину.
ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ
1. Борисов В. І. Затримання та взяття під варту в процесі дізнання та досудового слідства в Україні / В. І. Борисов, В. С. Зеленецький, О. Г. Шило. — X., 2004. — 184 с.
2. Гуляев А. Заключение под стражу на предварительном следствии/А. Гуляев, О. Зайцев //Законность. — 2003. — № 4. — С. 17-22.
3. Гуткин И. М. Актуальные вопросы уголовно-процессуального задержания / И. М. Гуткин. — М., 1980.- 34 с.
4. Загальна декларація прав людини : прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р. // Офіційний вісник України. — 1998. — № 13.
5. Мирский Д. Я. Правовая природа задержания лиц, подозреваемых в совершении преступления // Труды Иркутского ун-та : статьи / Д. Я. Мирский. — Иркутск, 1969. — Вып. 8. — С. 294-298.
6. Міжнародний пакт про громадянські та політичні права : прийнятий на XXI сесії Генеральної Асамблеї ООН 16 грудня 1966 р., ратифікований Президією Верховної ради СРСР 18 вересня 1973 р. // Офіційний вісник України. — 1998. — № 13.
7. Онопенко В. Взяття під варту : необхідність чи виняток ? / В. Онопенко // Український юрист. — 2003.-№ 1.-С. 17-21.
8. Подкоритова Л. М. Затримання осіб, які вчинили злочин, як обставина, що виключає злочинність вчинку : соціальні та кримінально-правові проблеми : автореф. дис. … канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 «Кримінальне право, кримінологія»/Л. М. Подкоритова. — X., 1999. — 28 с.
9. Стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні : перша щорічна доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. — К., 2000. — 64 с.
10. Тертышник В. М. Задержание подозреваемого : основания производства, содержание и процес¬суальная форма // Вопросы укрепления социалистической законности и правопорядка, усиле¬ния охраны прав и законных интересов граждан : статьи / В. М. Тертышник, А. С. Тяпкин. — К., 1989.-С. 90-94.
11. Трунов И. Л. Меры пресечения в уголовном процессе / И. Л. Трунов, Л. К. Трунова. — СПб., 2003. — 356 с.
12. Франк Л. В. Задержание и арест подозреваемого в советском уголовном процессе / Л. В. Франк. — Душанбе, 1963. — 190 с.
13. Шейфер С. А. Доказательственное значение задержания подозреваемого / С. А. Шейфер // Соц. законность. — 1972. — № 3. — С. 55-58.