Використання досвіду поліції інших країн в діяльності міліції України по забезпеченню прав та свобод людини
ВСТУП
РОЗДІЛ 1
Сутність, місце та роль поліції (міліції) у суспільстві як державної інституції
1.1. Поняття «поліції» як державної інституції
1.2. Поліція як орган державної влади, що виконує соціальну роль у суспільстві
1.3. Конституційна та організаційно-правова легітимізація поліцейської діяльності зарубіжних країн
Висновки до розділу 1
РОЗДІЛ 2
Порівняльний аналіз діяльності поліції зарубіжних країн та міліції України по забезпеченню прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина
2.1. Історичний розвиток організаційно-правових засад поліцейської діяльності по забезпеченню прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина
2.2. Форми адміністративної діяльності поліції в сучасних умовах щодо забезпечення прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина
2.3. Визначення позитивного досвіду діяльності поліції зарубіжних країн з метою використання міліцією України по забезпеченню прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина закріплених в Конституції України та інших нормативно-правових актах
Висновки до розділу 2
РОЗДІЛ 3
Міжнародні документи, що регламентують забезпечення прав людини в процесі здійснення поліцейської діяльності та їх адаптація в законодавстві України
3.1. Міжнародні стандарти, що регулюють права людини в правовій державі
3.2. Адаптація міжнародно-правових документів по забезпеченню прав людини в сфері адміністративної поліцейської діяльності в правове поле України
3.3. Шляхи удосконалення адміністративної діяльності міліції щодо забезпечення прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина
Висновки до розділу 3
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
ВСТУП
Актуальність теми дисертаційного дослідження. Курсна зміцнення державності в Україні, охорону прав, свободізаконних інтересів громадян, забезпечення верховенства права в усіх сферах суспільного життя залишається одним із головних напрямків державного будівництва. Подальший розвиток демократії, забезпечення прав і свобод громадян нерозривно пов’язані з підвищенням якості і ефективності діяльності правоохоронних органів, одне з провідних місць серед яких належить міліції.
Для України як країни, що намагається досягти рівня демократичної соціальної правової держави існує нагальна потреба у вирішенні комплексу правових, політичних та соціально-культурних проблем, що пов’язані зі створенням сприятливих умов для всебічного захисту прав і свобод. Прагнення української держави стати повноправним членом світового співтовариства спрямоване на зміщення векторів діяльності правоохоронних органів з метою першочергового забезпечення ними національних конституційних норм та світових стандартів дотримання прав і свобод людини.
Ефективне забезпечення прав і свобод людини у правоохоронній діяльності міліції вимагає концептуально нових підходів, що обумовлюють докорінні зміни організаційно-правових засад функціонування міліції, зокрема гуманізацію діяльності міліції та підвищення її авторитету, побудову відносин між міліцією і народом на засадах партнерства, удосконалення форм, методів та засобів забезпечення прав і свобод людини тощо. Необхідність суттєвого підвищення ефективності діяльності міліції у цій сфері потребує ґрунтовного й послідовного наукового аналізу її організаційно-правових засад.
Розгляд теоретичних і практичних проблем забезпечення прав і свобод людини є одним із основних напрямів сучасних наукових досліджень у сфері правоохоронної діяльності, що потребує інтегративного поєднання знань багатьох галузей юридичної науки. Проте особливе місце щодо забезпечення прав і свобод людини належить адміністративно-правовим засобам, використання яких здійснюється у сфері державного управління. Саме в цій сфері переважно реалізуються повноваження міліції.
Проблеми забезпечення прав людини досліджувало багато вітчизняних учених-юристів: Авер’янов В.Б., Бандурка О.М., Битяк Ю.П., Бородін І.Л., Васильєв А.С., Венедиктов В.С., Голосніченко І.П., Гуренко М.М., Додін Є.В., Калюжний Р.А., Ківалов С.В., Козаченко І.П., Колодій А.М., Колпаков В.К., КомзюкА.Т., КорнієнкоМ.В., Кубко Є.Б., Мацко А.С., Михайлов П.М., Негодченко О.В., Нижник Н.Р., Опришко В.Ф., Остапенко О.І., Пєтков В.П., Погорілко В.Ф., РабиновичП.М., Римаренко Ю.І., Рябченко О.П., Самсонов В.М., Селіванов А.О., Сташис В.В., Тацій В.Я., Тищенко М.М., Фрицький О.Ф., ЦвєтковВ.В., ШемшученкоЮ.С., Шкарупа В.К., Ярмиш О.Н.та ін. Разом з тим за час існування України як суверенної держави предметом самостійних наукових досліджень у вітчизняній юридичній науці виступали лише окремі організаційно-правові, зокрема адміністративно-правові питання діяльності міліції щодо забезпечення прав і свобод людини.
У зв’язку з цим актуалізується завдання комплексного наукового дослідження, спрямованого перш за все на визначення сутності, організації, форм та методів діяльності поліції зарубіжних країн, міліції у сфері забезпечення прав і свобод людини. Актуальність дослідження базується також на необхідності подолання протиріччя між потребою застосування світових та європейських стандартів забезпечення прав і свобод людини та відсутністю належного теоретико-методологічного й науково-прикладного підґрунтя реалізації нових підходів до вдосконалення правоохоронної діяльності міліції.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.
Дисертаційне дослідження виконано відповідно з «Пріоритетними напрямками наукових та дисертаційних досліджень, які потребують першочергового розроблення і впровадження в практичну діяльність органів внутрішніх справ, на період 2004 — 2009 років» затверджених наказом МВС № 755 від 05.07.2004 року, п. 5 розділу «Проблеми організаційного та правового забезпечення діяльності ОВС», а також, до Указу Президента України за № 143 від 08 лютого 2002 року «Про заходи щодо подальшого зміцнення правопорядку, охорони прав і свобод громадян». Дисертаційне дослідження здійснювалося відповідно до плану наукової роботи кафедри адміністративного права і адміністративної діяльності Донецького юридичного інституту Луганського державного університету внутрішніх справ та кафедри адміністративного права і фінансової діяльності Національного університету державної податкової служби України (державний реєстраційний номер 0105U00065).
Мета і задачі дослідження. Метою дослідження є виявлення найкращого досвіду поліції зарубіжних країн щодо забезпечення прав і свобод людини та застосування його в діяльності міліції України, що включає розробку системи наукових поглядів, пропозицій організаційно-правового характеру, принципово нових підходів, моделей і технологій підвищення ефективності правоохоронної діяльності з урахуванням досвіду діяльності поліції зарубіжних країн.
Виходячи з поставленої мети в дисертації основну увагу зосереджено на вирішенні наступних завдань:
— визначити поняття «поліції» як державної інституції;
— обґрунтувати теоретичну та практичну моделі діяльності поліції як органу, що виконує соціальну роль у суспільстві;
— провести аналіз законодавства окремих країн, що визначає поліцейську діяльність легітимною;
— проаналізувати історичний розвиток організаційно-правових засад поліцейської діяльності по забезпеченню прав, свобод і законних інтересів громадян в ряді зарубіжних країн;
— вивчити досвід використання поліцією зарубіжних країн форм адміністративної діяльності щодо забезпечення прав, свобод і законних інтересів громадян в сучасних умовах та здійснити характеристику міжнародних стандартів, що регулюють права людини в правовій державі;
— на підставі проведеного порівняльного аналізу діяльності поліції зарубіжних країн виробити наукові положення та пропозиції щодо використання позитивного досвіду міліцією України по забезпеченню прав, свобод і законних інтересів громадян закріплених в Конституції України та інших нормативно-правових актах;
— провести аналіз вітчизняної практики примусового виконання рішень, виявити основні проблеми і труднощі при застосуванні чинних правових норм та реалізації виконавчих документів;
— сформулювати рекомендації, що торкаються адаптації міжнародно-правових документів щодо забезпечення прав, свобод і законних інтересів громадян в правове поле України;
— внести пропозиції по удосконаленню адміністративної діяльності міліції щодо забезпечення прав, свобод і законних інтересів громадян.
Об’єктом дослідженняє суспільні відносини у сфері діяльності міліції України щодо забезпечення прав та свобод людини з використанням позитивного досвіду поліції зарубіжних країн
Предмет дослідженнястановлять теоретико-методологічні та організаційно-правові засади діяльності міліції щодо використання міжнародно-правових актів та законодавства зарубіжних країн, досвіду діяльності поліції у сфері забезпечення прав і свобод людини.
Методи дослідження.Методологічною основою дисертаційного дослідження є сукупність методів і прийомів наукового пізнання. Їх застосування обумовлюється системним підходом, що дає можливість досліджувати проблеми їх соціального змісту і юридичної форми. У процесі роботи використано методи теоретичного та емпіричного дослідження, основними з яких є системний підхід, який є методологічною основою всієї дисертаційної роботи і використовувався для встановлення закономірностей діяльності міліції щодо забезпечення прав і свобод людини. Історичний та формально-юридичний методи (підрозділи 1.1., 2.1.); порівняльно-правовий аналіз, індукція, аналогія та абстрагування застосовані окремо або в комплексі для визначення предмета дослідження, вдосконалення понятійно-категоріального апарату і розкриття методологічних категорій у предметній сфері дослідження (підрозділи 1.3., 2.3., 3.1.), змістовної інтерпретації прикладних функцій міліції щодо забезпечення прав і свобод людини й удосконалення правових та організаційних засад правоохоронної діяльності, для визначення сутності та видів прав і свобод людини як об’єкта правоохоронної діяльності (підрозділи 2.2., 3.2.).
Методи абстрагування, аналізу та синтезу й моделювання використано під час розробки пропозицій щодо удосконалення механізму організаційно-правового забезпечення діяльності міліції України щодо забезпечення прав і свобод людини (підрозділи 1.2., 3.3.).
Інформаційну та емпіричну основу дослідження становлять також узагальнення практичної діяльності міліції, аналіз політико-правових публікацій, довідкових видань, даних офіційної статистики, в тому числі й щодо забезпечення прав і свобод людини працівниками міліції. В результаті проведеного дослідження сформульовано ряд висновків, пропозицій і рекомендацій, спрямованих на досягнення поставленої мети.
Наукова новизнаодержаних результатів полягає в тому, що дисертація є одним з перших в Україні комплексним монографічним дослідженням щодо використання позитивного досвіду поліції зарубіжних країн в діяльності міліції України по забезпеченню прав і свобод людини. В результаті проведеного дослідження вироблено теорію організації діяльності міліції у зазначеній сфері, сформульовано ряд нових наукових положень та висновків, запропонованих особисто здобувачем. Основні з них такі:
- уперше:сформовано сучасний комплекс базових науково-теоретичних положень управління правоохоронною діяльністю щодо забезпечення прав і свобод людини;
визначено ряд напрямків реформування міліції та їх діяльності щодо забезпечення прав і свобод людини, а також основні оцінки стану їх захисту;
- дісталоподальшого розвитку визначення сутності та видів прав і свобод людини як об’єкта правоохоронної діяльності міліції;
- удосконалено:теоретичну обґрунтованість адаптації міжнародних стандартів забезпечення прав і свобод людини та шляхів їх реалізації в правовій системі України, досліджено закономірності і тенденції, що впливають на ефективність забезпечення прав і свобод людини в нашій країні;
методи завдання, функції, а також особливості діяльності міліції у механізмі організаційно-правового забезпечення прав і свобод людини;
- здійсненоаналіз досвіду діяльності поліції зарубіжних країн у сфері забезпечення прав і свобод людини та визначено можливості його використання в Україні;
- сформульовано науково обґрунтовані пропозиції щодо впровадження позитивного досвіду поліції зарубіжних країн в діяльності міліції України щодо забезпечення прав і свобод людини.
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вони становлять як науково-теоретичний, так і практичний інтерес:
- у сфері науково-дослідної діяльності – основні висновки дослідження можуть бути використані для подальшої розробки проблем забезпечення прав та свобод людини правоохоронними органами;
- у правотворчості – використання результатів дослідження буде сприяти удосконаленню правового регулювання адміністративної діяльності міліції щодо забезпечення прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина;
- у правозастосовчій діяльності використання одержаних результатів дозволить поліпшити практичну діяльність міліції та їх посадових осіб щодо забезпечення прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина;
у навчальному процесі – матеріали дисертаційного дослідження уже використовуються під час проведення занять з дисциплін «Адміністративне право», «Адміністративна діяльність ОВС», «Забезпечення законності в адміністративній діяльності ОВС» (актпро впровадження наукових розробок дисертаційного дослідження у навчальний процес Донецького юридичного інституту ЛДУВС) [Додаток 1]. Їх враховано також у науково-методичних розробках, підготовлених за участю автора.
Особистий внесок здобувача в одержанні наукових результатів дисертації полягає в тому, що дослідженнявиконано здобувачем самостійно, з використанням останніх досягнень науки управління та адміністративного права. У процесі одержання нових наукових результатів ідеї або розробки інших дослідників не використовувалися.
Апробація результатів дисертації. Підсумки розробки проблеми в цілому, окремі її аспекти, одержані узагальнення та висновки були оприлюднені дисертантом на п’яти міжнародних та всеукраїнських науково-практичних конференціях і семінарах: міжнародна науково практична конференція «Наука і освіта 2005» (м. Дніпропетровськ, 7-21 лютого 2005 р.); міжвузівська курсантсько-студентська науково-практична конференція «Проблеми розвитку та модернізації податкових органів України, боротьба з корупцією та злочинністю» (м. Ірпінь, 30 травня 2005 р.); міжнародна конференція «Організаційно-правові основи взаємодії ОВС із місцевими державними адміністраціями та органами місцевого самоврядування щодо припинення масових заворушень і групових порушень громадського порядку та запобігання їм», Донецький юридичний інститут ЛДУВС (27 січня 2006р.), засідання круглого столу «Актуальні проблеми захисту прав, свобод та законних інтересів громадян України в процесі здійснення правоохоронної діяльності в сучасних умовах», Донецький юридичний інститут ЛДУВС (26 грудня 2006р.).
Публікації.Основні положення дисертації знайшли своє відображення у опубліковані у восьми статтях, із них п’ять, розміщені у спеціальних наукових виданнях, що входять до переліку, затвердженого ВАК України.
Структура дисертації.Дисертація складається із вступу, трьох розділів‚ поділених на дев’ять підрозділів, висновків, списку використаних джерел. Повний обсяг дисертації становить 189 сторінок. Список використаних джерел складається із 161 найменування і займає 15 сторінок.
РОЗДІЛ 1СУТНІСТЬ, МІСЦЕ ТА РОЛЬ ПОЛІЦІЇ (МІЛІЦІЇ) У СУСПІЛЬСТВІ ЯК ДЕРЖАВНОЇ ІНСТИТУЦІЇ
Поняття «поліції» як державної інституції та її розвиток
У кожного народу, який створив національну державність, неминуче виникає потреба в особливому апараті, покликаному насильницькими заходами здійснювати боротьбу з правопорушеннями. Такі апарати, які існували у всіх країнах з часів античності, і були прообразом поліції в сьогоднішньому її розумінні [[1], c.158].
Поліція зародилася в період античності. Так, Афіни мали поліцію, озброєну луками (300 осіб). У Римі 4 еділа були свого роду начальниками поліції та здійснювали нагляд за будівлями та будівництвом у містах, за базарами, іграми. За необхідності за порядком стежили магістрати, землевласники та ін. У Німеччині у XVст. побутувало поняття «роlizei», що означало не лише установу, а й стан «високоорганізованого суспільства». Йшлося про законодавче та адміністративне регулювання громадянського життя з метою загального добра, про контроль за дотриманням цих вказівок, який покладався на міських службовців, охоронців і стрільців, їх і називали «роlizei». Цей термін передбачав розширення повноважень поліції із збереженням повноважень щодо розв’язання комунальних питань, піклування про внутрішню безпеку та благополуччя громадян.
Згодом відмовилися від нечисленних сил поліції, якабула реорганізована з метою посилення захисту населення від злочинців. На взірець англійського «МеtropolitanРоlісе» створюються різновиди поліції (кримінальна, пожежна, лісова, муніципальна та ін.). Виникає складна поліцейська система, що включала і жандармерію, і війська окремих гарнізонів, політичну поліцію та ін. Відбувся перехід від поняття «Поліція епохи абсолютизму» до поняття «Поліція правової держави», тобто змінилися завдання поліції — від піклування про загальне благополуччя народу до забезпечення особистої безпеки громадян [[2], с. 576].
Поліція є частиною виконавчої влади, яка здійснює специфічне управління — охорону громад, порядку шляхом адміністративного нагляду.
Нова галузь знань — наука про поліцію, яка виникла у XVIIIст., передбачала, що поліція є частиною адміністрації, яка займається охороною публічного права, загальної і особистої безпеки, гарних манер. Кожний громадянин сам повинен досягати своїх цілей, вибирати спеціальність, одружуватися, але обов’язок держави — за допомогою поліції захищати країну, забезпечувати їй безпеку, турбуватися про благоустрій населення, санітарне благополуччя мешканців. У одній з перших в Росії праць з поліцейського права, виданій 1824,
Так, професор П. Туляєв в праці «Основы граджданской и земской полиции» стверджував, що безпечне та вільне користування правами особистими і власності є головною підставою діяльності добре працюючої поліції [[3], c. 577].
У сучасному значенні цей термін став використовуватися порівняно недавно. Він походить від грецького слова politeia (polis – місто). Аристотель іменував таким чином міське чи державне управління. У такому ж змісті він перейшов у латинську мову у формі politia і широко застосовувався в офіційній і науковій лексиці Риму і Візантії [[4], c. 320].
Потім термін «поліція» набув більш обмеженого змісту. Під ним стали розуміти урядову діяльність, спрямовану на забезпечення громадського порядку, репресію в галузі безпеки і регламентацію в сфері добробуту. З 20-х років XVIII століття, термін «поліція» означає систему адміністративних органів, призначених для боротьби з правопорушеннями. Саме цю назву з тієї пори отримали відповідні організації в Європі, а потім і в усьому світі.
Однією з найбільш поліцієзованих була спартанська держава, у якій вища адміністративно-поліцейська влада належала колегії ефорів. Останні організовували таємне спостереження за рабами – ілотами, а також неповноправними громадянами та іноземцями. Періодично щодо них проводилися неспровоковані поліцейські репресії [1, c.154].
На зорі античного Риму повноваження з примусу належали всім громадянам, а також державним інститутам у сфері їх діяльності. Чиновники (магістрати) мали право забезпечувати виконання своїх розпоряджень застосуванням примусу, причому, оскарження їх дій громадою не допускалося. У розпорядженні вищих магістратів для здійснення примусу існували особливі посадові особи – ліктори, віатори і еділи, стати якими вважалося престижно не тільки в середовищі простолюдинів, але і патриціанської аристократії [[5], с. 22].
У І ст. до н.е. імператором Октавіаном Августом було створено спеціальне формування вігілів, які цілодобово здійснювали охорону порядку, державного і особистого майна в межах Риму. Керував вігілами голова міської адміністрації – префект, який мав до того ж значні повноваження в розгляді кримінальних і цивільних справ. В іншій частині Італії керівництво регулярними поліцейськими силами покладалося на командира імператорської гвардії, а в неіталійських провінціях – на намісників (проконсулів).
При імператорі Комодії на Апеннінах у 180-185 рр. з’явилися особливі підрозділи охорони для забезпечення безпеки підданих і перевезення вантажів, що дислокувалися на основних торговельних шляхах (так звані станції). Згодом вони поширилися на всю територію імперії.
Охороні правопорядку в античному світі приділялася значна увага. Поліція була знаряддям центральної влади і ретельно захищала цю владу від суперників і жорстоко придушувала повстання рабів. Таке положення було обумовлено специфікою древньої державності, що виникла і розвивалася (незалежно від форм політичного режиму) в умовах перманентної боротьби центральної влади з внутрішніми змовами, зовнішніми ворогами і непокорою рабів [1, c.160].
Термін «поліція» передбачав сукупність справ світського управління (resроlіtісае), на відміну від resесеlеsіаstісае — справи церковні. Спочатку термін «поліція» у цьому широкому значенні ввійшов до офіційної мови законодавства та адміністрації. Згодом вчені застосовували його для характеристики певного напряму, який протягом тривалого часу панував в історії різних держав.
Поліція не була виділена в окрему систему органів, і ті чи інші функції поліції могли виконувати будь-які члени суспільства і навіть не суб’єкти права (раби). Одна з причин — нерозчленованість, єдність державної влади.
Після розпаду Римської імперії і до становлення в Європі абсолютизму спостерігається загальне послаблення державної влади і виконання поліцейських функцій. У цей період створюються спеціалізовані органи, наділені широкою компетенцією — від фінансів і боротьби з єретиками до опікування жебраками та контролю за домами розпусти. У першому періоді поліцейська діяльність здійснюється за відсутності системи професійно організованих поліцейських органів, у другому — така система існує, але відсутня її спеціалізація, і діяльність поліцейської органів можна ототожнити з діяльністю всієї держави, оскільки компетенція поліції не виділена у діяльності державної влади: поліція діяла у сфері і виконавчої, і судової, і якоюсь мірою законодавчої влади.
І лише протягом останніх менш ніж двох століть в організації та діяльності поліції відбуваються досить суттєві зміни. Спочатку суспільна свідомість не виділяла адміністративної і поліцейської функції держави, ототожнювала їх, згодом у межах управлінських функцій, що покладалися на державу, відбувалася диференціація, і поняття «поліція», (поліцейська функція, діяльність) розглядалося у широкому та вузькому значеннях. Згодом, під впливом праць вчених-адміністративістів поліцейська функція у широкому значенні стала іменуватися функцією державного управління (адміністративною функцією держави) [[6], с.577-578].
Для Росії – типової поліцейської держави з усіма її атрибутами, включаючи тотальну присутність поліції у всіх сферах життя суспільства, був характерний високий ступінь централізації виконавчої влади, що дозволяло видавати обов’язкові до виконання на місцях нормативно-правові акти, які встановлювали єдині для всієї країни принципи організації роботи поліції.
В Росії поліція як назва та установа з’явилася в 1718 році, коли в Петербурзі Петром І була заснована посада генерала-поліцмейстера (начальника поліції). Поліцмейстеру підпорядковувались всі поліцейські чини і установи міста, за допомогою яких здійснювались «благочиння, добронравіє і порядок», виконання розпоряджень вищих органів влади, судових вироків та ін. [[7], с. 16].
В 1775 р. було зроблено спробу ясно і чітко розмежовувати судову і адміністративну сфери, з виділенням із останніх справ казенного інтересу (фінансових), справ благочинних чи поліцейських. Найважливішим спеціальним поліцейським органом був нижчий земський суд, який відав усією повітовою поліцією і складався із капітана-справника та двох або трьох виборних засідателів від стану. Городовий як начальник міської поліції користувався однаковими з капітаном-справником правами. В поміщицьких маєтках поліцейська влада належала самим поміщикам.
8 квітня 1782 р. був виданий «Статут благочиння або поліцейський», яким визначався склад і предмети відання міських поліцій. У кожному місті поліцейське управління було підпорядковане управі благочиння, у столицях воно складалось із обер-поліцмейстера, поліцмейстера, 2 приставів (цивільних і кримінальних справ) і 2 ратманів; у решті міст головування було покладено на поліцмейстера або городового. Кожне місто поділялось на поліцейські частини і квартали: частиною правив пристав, а кварталом – квартальний наглядач, помічник якого називався поручником. Міста з населенням 100-200 дворів дозволялось ділити прямо на квартали. Управа благочиння відала справами поліцейсько-виконавчими і дрібними судовими. В казенних і удільних маєтках сільська поліція була організована з 1787 по 1797 рр., її органами були виборні старшини, старости, соцькі і десяцькі [[8], с. 87].
Згідно з найбільш поширеною поліцейською доктриною ідеальна поліція зобов’язана охороняти суспільний порядок, життя, здоров’я, майно громадян, попереджувати та припиняти злочини, переслідувати та заарештовувати злочинців, захищати права та свободи громадян.
В Україні поліцейські функції здійснюються міліцією, правові засади якої передбачені Законом України «Про міліцію» [[9]]. На відміну від поліції на міліцію покладені різноманітні адміністративні функції (видача паспортів, реєстрація громадян, оформлення дозволу на в’їзд до країни та виїзд з неї, розгляд адміністративних справ та ін.). Причиною звуження прерогатив поліції є перехід від поліцейської держави до правової, від системи владних відносин до системи правовідносин. Під поліцією слід розуміти державний правоохоронний орган спеціального призначення, що виконує завдання боротьби зі злочинністю та інші правоохоронні функції. Згідно з принципом розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову, якого дотримується більшість розвинених цивілізованих держав світу. Поліція належить до системи органів виконавчої влади. Поліція є самостійною структурою, що діє на місцях у формі перфектур, комісаріатів, відділів та дільниць, які не входять до ОВС. З республік колишнього СРСР лише в Латвії, Литві, Естонії та Молдові відбулася трансформація поліції в самостійну структуру [[10], с. 582-583].
Теоретичні й організаційно-правові моделі функціонування поліції постійно еволюціонують, причому відповідні процеси інтенсифікуються. Однак погляди на її завдання й організацію неоднакові й визначаються як національним особливостями, так і проблемами, що постають на певному етапі перед конкретною країною. Саме ці особливості мали і мають домінуюче значення при виборі кожним народом того чи іншого політичного режиму, а, отже, організаційно-правових принципів діяльності поліцейських сил. Пряма і безпосередня залежність поліції від конкретного політичного режиму, силовим гарантом існування якого вона служить, спричиняє при його зміні докорінне реформування правової бази, кадрів, організацію моделей, стратегії і тактики її функціонування. Застосування санкціонованого державою насильства є основною ознакою, що детермінує місце і роль поліції в системі органів виконавчої влади. При цьому значення поліцейської діяльності і самої цієї організації незмінно зростає при ускладненні політичної, економічної і криміногенної ситуацій і,особливо, коли правлячі кола намагаються вирішити проблеми, що виникли, радикальним шляхом. Тому не випадково, що поліція стає головним інструментом підтримання влади в авторитарних і тоталітарних держава, де насильницький радикалізм розглядається як оптимальний засіб усунення перешкод для реалізації офіційних внутрішньополітичних доктрин. За таких умов вона перетворюється на могутній, наскрізь політизований, вкрай мілітаризований централізований апарат, що наділений надзвичайно широкими повноваженнями, орієнтований на здійснення всебічного контролю за суспільством і широкомасштабні репресії щодо опозиції і кримінальних елементів. Причому виконує вона ці завдання небезуспішно. Основні риси організації і діяльності, тенденції розвитку поліції тоталітарних режимів (при авторитаризмі в трохи пом’якшеному вигляді) універсальні. Якщо розглядати історію як перманентне протистояння двох ідей демократії й авторитаризму, то не можна стверджувати, що вивчення організаційно-правових принципів роботи поліції авторитарних держав має лише теоретичне значення.
У сучасних демократичних країнах поліція зарубіжних країн має високий соціальний рейтинг. В основі цього — укорінена в суспільстві прихильність до демократичних цінностей, довіра до держави і її інститутів, переконаність у тому, що поліція досягає максимуму в ситуації, що складається, і одночасно неприйняття властивих авторитаризму методів зняття кримінальної напруженості, котрі неминуче пов’язані із серйозним і масовим обмеженням прав і свобод особи. Позначається і те, що більшість населення в повсякденному житті не відчуває присутності організованої злочинності, діяльність якої, хоча й активна, але має значно більш вегетаріанський і обмежений характер порівняно з безмежною сваволею кримінальних угруповань. Соціальний рейтинг поліції слугує найбільш об’єктивним критерієм визначення ефективності її діяльності і повинен передусім братися до уваги при виборі країни, досвід якої може становити інтерес для вдосконалювання організаційно-правових основ роботи МВС СНД. При цьому, однак, варто обов’язково враховувати вищезгадані чинники, що впливають на суспільну оцінку ефективності функціонування поліцейських сил.
Для розвинених зарубіжних країн характерна наявність місцевих, муніципальних та регіональних програм діяльності поліції, які передбачають юридичні, організаційно-управлінські й інші взаємозалежні заходи, що мають достатнє фінансове забезпечення. Творче використання такої практики, безсумнівно, може мати для нас чималий інтерес, і тому наукові дослідження даної проблематики є дуже перспективним, оскільки відповідні програми діють там, де соціально-економічна і політична ситуація відносно стабільна і є великі фінансові можливості для втілення їх у життя, чого, на жаль, не можна сказати про нинішню Україну. Це необхідно пам’ятати при теоретичному і практичному аналізі будь-яких елементів досвіду діяльності поліції у демократичних державах і враховувати при розробці рекомендацій щодо його використання у вітчизняних умовах [[11], с. 583].
1.2. Поліція як орган державної влади, що виконує соціальну роль у суспільстві
Підкреслюючи соціальний характер діяльності поліції, розглядаючи її саме як соціальний, а не тільки правоохоронний орган, слід безпосередньо «виходити» на дві важливі проблеми: по-перше, на проблему оцінки ефективності поліцейської діяльності; по-друге, на проблему професіоналізму поліцейського персоналу як основи ефективної поліцейської діяльності.
У США поліція створена і працює в інтересах суспільства, конкретної громади, що, власне, і наймає персонал поліцейського департаменту на службу, контролює й оцінює його роботу. Це не означає, що громадськість завжди задоволена своїми поліцейськими силами. Важливе значення має і те, що поліція в США децентралізована, не є строго ієрархічною мілітаризованою системою, де керуючі структури жорстко керують підлеглими і вимагають від них конкретних показників або результатів, наприклад, арештів, затримувань, розкриття злочинів. У демократичному суспільстві, яким є США, «тиск» на поліцію з погляду підвищення ефективності роботи, робить не влада або вищестояща поліцейська структура, а населення. Тому єдиний результат, до досягнення якого прагне кожне поліцейське агентство і невеликого містечка, і мегаполісу, — це задоволення населення, платника податків повсякденною роботою поліції.
Дещо спрощуючи проблему оцінки ефективності роботи поліцейських агентств, можна сказати, що вона зводиться до трьох основних параметрів: законність дії поліції, постійний зв’язок із населенням, належна активність у підтриманні порядку, запобіганні і припиненні його порушень. Кожний із цих параметрів знаходиться під жорстким контролем преси, що негайно доводить до громадськості будь-які факти, що стали відомими їй, що стосуються роботи поліції.
Досить активно контролює роботу поліції і населення. Скарги на роботу поліції, адресовані як безпосередньо до агентства, так до суду, керівництво поліцейських департаментів розглядає не як перешкоду в роботі, а як діючий засіб виявлення недбайливих або некваліфікованих працівників для прийняття до них відповідних виховних, освітніх або дисциплінарних заходів.
Регулярність зв’язку з населенням — один із найважливіших критеріїв оцінки ефективності роботи офіцера поліції. Зв’язок із населенням використовується у практиці роботи поліції США широко. Це зустрічі з населенням для розповіді про роботу поліції (своєрідний звіт перед платником податків) або для навчання населення заходам безпеки, це і бесіди з особами, що допускають різні відхилення у своїй поведінці (схильність до наркотиків, алкоголю, неправомірній поведінці та ін.). За кожним патрульним закріплені певний маршрут або територія. Рух офіцера на маршруті жорстко контролюється черговою частиною агентства, з якою патрульний підтримує постійний зв’язок, доповідаючи про кожну зміну свого місцезнаходження.
Активність у підтримці правопорядку і припиненні його порушень оцінюється, в першу чергу, за кількістю арештів, які проводить патрульний офіцер. За зміну (8 годин) кожний із них повинен провести не менше 3-х арештів. Серед патрульних чимало таких, які проводять до 40 арештів за зміну. Арешт — це типовий американський превентивний захід реагування на правопорушення. Наприклад, арештом вважається затримання водія за перевищення швидкості і доставлення його до чергової частини для складання протоколу і перевірки на алкоголь або наркотики [[12], с. 575-576].
І все-таки головне полягає в тому, що в переважній більшості населення позитивно ставиться до існуючої державно-правової системи, воно переконане в тому, що дії поліцейського апарату спрямовані на захист суспільних інтересів, підкоряються правовим нормам, прийнятим на основі відкритої процедури і змагальності між різними політичними силами, що представлені в парламентах і перебувають під громадянським контролем. Як слушно зауважив А. Зинов’єв, «на Заході переважає громадянське ставлення, тобто люди усвідомлюють і визнають закономірність і доцільність існуючої державності. Діяльність останньої зазнає систематизацію критики, але критики конкретної, що не орієнтується на її знищення. Тут не відбувається накопичення антидержавних настроїв, що переходять у повне заперечення системи влади взагалі… Я завжди помічав межу, котру тут ніхто не переступав, а саме межу громадян, поваги до влади, межу громадян, відповідальності за долю суспільства». Показово, що в парламентах не піднімаються питання щодо необхідності докорінної реорганізації поліції чи зміни її стратегії. Йдеться, зазвичай, лише про доцільність деяких структурних і кадрових новацій, про використання технічних коштів, збільшення чи зменшення асигнувань на потреби галузевих служб чи їхніх підрозділів, удосконалення інформаційного забезпечення поліцейських органів [[13], с. 312-313].
У країнах західної демократії, до чинників, що визначають роль поліції у суспільстві, відносять: сподівання суспільства на діяльність поліції, як на систему контролю за злочинністю і соціальним обслуговуванням населення; розумне поєднання забезпечення поліцією потреб органів влади національного, регіонального і місцевого рівнів; постановка перед поліцейськими формуваннями, їхніми галузевими службами і підрозділами реальних завдань, що відповідають їхнім можливостям.
Західні поліцеїсти вважають, що провідними напрямами поліпшення роботи поліції є підвищення її ролі в суспільстві, зміцнення контактів поліції з населенням, підвищення професіоналізму поліцейських як запоруки ефективного виконання поліцейських і неполіцейських функцій. Слід зазначити, що останніми роками орієнтація на підвищення ролі правоохоронних органів у суспільстві і зміцнення їхнього зв’язку з населенням вважається пріоритетними й у Російській Федерації, що віддзеркалене і в офіційних документах, і в працях учених-юристів. Наприклад, у Концепції розвитку ОВС і внутрішніх військ Росії, затвердженій Наказом МВС Росії № 145-96, підкреслюється, що система МВС на всіх ієрархічних рівнях у найближчій і віддаленій перспективі повинна, серед іншого, бути соціально сприйнятою, спиратися на широкі верстви населення й інститути громадянського суспільства. Нова місія російської міліції, визначаючи розвиток і вдосконалення системи МВС повинна: відбивати гуманістично орієнтовані, засновані на міжнародному законодавстві про права людини потреби російського суспільства в питаннях забезпечення правопорядку і законності; бути орієнтованою на якісне, високопрофесійне і високоморальне обслуговування всього населення, як своїх клієнтів незалежно від того, чому конкретно громадянин став «клієнтом» системи; визначати форми і методи повсякденної роботи, професійну етику і професійну мораль, кадрову політику, тобто добір тільки людей певного типу, готових — після відповідного навчання — до реалізації сформульованої місії. При цьому загальна цільова орієнтація процесу розвитку й удосконалення діяльності ОВС, підвищення її ефективності полягає в перетворенні функціонування ОВС на соціально схвалювану, здійснювану відповідно до норм права, моралі й моральності діяльність, що забезпечує надійний захист особистості, суспільства і держави від злочинних і інших протиправних посягань.
Ефективність правоохоронної діяльності тут розглядається через сприйняття міліції населенням через її схвалення ним. Це єдино вірний підхід до розуміння ефективності правоохоронних органів демократичного суспільства, що перестають бути тільки органами насильства і примусу й усе більше трансформуються в органи соціального обслуговування населення, надання йому масових соціальних послуг. До ідеї перетворення поліції на органи з надання соціальних послуг населенню неоднозначно ставляться і в Америці, і в Україні. В Україні ідеї щодо перетворення міліції в систему масового обслуговування населення сприймаються з великою обережністю, на що є історико-правові підстави. Зазначаючи, що «подібна точка зору має право на існування, більше того, у теоретично-правовому плані вона необхідна, оскільки «олюднює» міліцію, дає змогу розкрити зміст її діяльності — служіння людині, суспільству, а не абстрактним державним інтересам».
Підтримуючи думку Ю. Аврутіна, який вважає, що «міліцію навряд чи варто абсолютизувати». Як обґрунтування своєї позиції він наводить низку таких аргументів: по-перше, при такому підході компетенція міліції об’єктивно набуває тенденції до розширення, причому за рахунок тих обов’язків, котрі навіть віддалено не пов’язані з її соціальним призначенням, що непомірно розширює сферу міліцейської присутності в суспільстві; по-друге, як соціальне обслуговування і надання послуг починають розглядатися будь-які «некримінальні» функції міліції, навіть ті, котрі зовсім не є послугами (наприклад, видача документів для поїздок за кордон, водійських посвідчень, оформлення придбання і збереження вогнепальної зброї і т. ін.), що створює хибне уявлення про характер взаємних стосунків міліції з громадянами й утруднює адекватне правове регулювання відповідних сфер міліцейської діяльності; по-третє, створюється теоретичне підґрунтя для тенденцій комерціалізації міліції; по-четверте, це реальний рівень ресурсної забезпеченості російської міліції, через яку в найближчій перспективі вона не зможе перетворитися «на великий інститут соціального обслуговування населення», що відіграє роль сили оперативного реагування, куди кожен мешканець міста міг би адресувати найрізноманітніші прохання (наприклад, розшукати зниклу собаку) [[14], с. 589].
Подібні побоювання мають достатні історичні підстави, пов’язані з російським уявленням про зміст поліцейської функції і роль поліції в суспільстві, котрій надавалося не найпрестижніше «місце для всякого роду завдань, що мали на меті лікування різноманітних внутрішніх бід…». Становлення радянської міліції відбувалося під впливом тих самих чинників. Більш того, оскільки російська соціальна теорія і практика перебільшували роль примусу як засобу соціальних перетворень і вважали за можливе зробити заміну армії, поліції й апарату державного управління «всенародною міліцією». Коло обов’язків радянської міліції навряд чи піддавалося і продовжує піддаватися огляду, перетворюючи її у «службу на допомогу відомствам» або, користуючись словами німецьких адміністративістів, у «Dienstmadchenfuralles» -«служницю для всіх». Зрозуміло, при такому підході до міліції і визначення її повноважень може виробитися тільки стійкий імунітет проти спроб нав’язати їй будь-яке «обслуговування».
Однак російські поліцеїсти мали й мають іншу позицію. «Загальна поліція у нас, — зазначав наприкінці минулого століття російський поліцеїст І. Тарасов, — повинна бути завжди готова до послуг усіх відомств; до неї повинні звертатися не тільки в тих випадках, коли необхідно застосувати щодо обивателя примус, а й тоді, коли потрібно просто безпосередньо до нього звернутися: вручення всякого роду повісток і оголошень від адміністративних установ кожного відомства провадиться за законом не інакше як через поліцію» [[15], с. 85].
Слушною є думка Ю. Аврутіна, який підкреслює, що «система масового обслуговування — це насамперед організаторський і моральний принцип функціонування міліції, в основі якого лежать дві основні ідеї: по-перше, загальна ідея кібернетичної теорії масового обслуговування, що оперує такими поняттями, як «заявка», «відмовлення», «черговість обслуговування», «здатність системи виконати заявки» і т. ін.; по-друге, ідея взаємних стосунків у системі «міліція — населення, згідно з якою міліція повинна ставитися до кожного громадянина, котрий потрапляє — чи добровільно, чи за необхідності — у сферу її юрисдикції, як до клієнта, якому потрібно виявити увагу і зробити це чемно, культурно, доброзичливо» [14, с. 590].
«…Така зміна соціального «обличчя» міліції в поєднанні з чітким законодавчим закріпленням її повноважень буде орієнтувати співробітників: по-перше, на необхідність оперативно відреагувати на заяви, що надходять, і повідомлення про злочини і правопорушення («обслужити заявку»), щоб не втратити згодом доказу того, що мав місце юридичний факт; по-друге, на необхідність оперативного розгляду справ і матеріалів, щоб не накопичувати їх і не створювати довгу «чергу на обслуговування», що нерідко паралізує нормальну роботу оперативних і слідчих апаратів (так звані «затягнені» матеріали і кримінальні справи); по-третє, на уважне, об’єктивне і доброзичливе ставлення до громадян незалежно від того, чому вони стали «клієнтами» міліції — чи прийшли одержати паспорт, чи є потерпілими, свідками, підозрюваними [[16], с. 52 ].
Така позиція бездоганна з огляду на наше розуміння соціальної ролі правоохоронних органів у сучасному демократичному суспільстві. Відповідає вона і міжнародним стандартам в сфері поліцейської діяльності. Наприклад, у ст. 1 Кодексу поведінки посадових осіб з підтримання правопорядку, затвердженою 17.12.1979 Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН № 34/169, зафіксовано: «Посадові особи з підтримання правопорядку постійно виконують свої обов’язки, служачи громаді і захищаючи всіх осіб від протиправних актів відповідно до високого ступеня відповідальності, що вимагається їхньою професією». У п. «с» примітки до цієї статті зафіксовано, що «…служба суспільству передбачає, зокрема, надання послуг і допомоги тим членам громади, котрі з особистих, економічних, соціальних чи інших причин надзвичайного характеру потребують негайної допомоги»[[17]]. При цьому слід зазначити, що служба суспільству включає і таку діяльність, як надання послуг і допомоги тим членам суспільства, які в них мають потребу з особистих, економічних, соціальних та інших причин. Слушною уявляється думка М. Вебера, який, визначаючи роль поліції в суспільстві відповідно до «функцій підтримки», які здійснюються нею, зазначав, що поліція, її представники в цьому плані є не що інше, як люди структури, котрі одночасно є і радниками, і помічниками у виході зі скрутного становища, вони мов «соціальний батько», який у своїй громаді (населенні, що живе на відповідній території із самоврядним управлінням) допомагає вирішувати усі складні питання [[18], с. 76].
За даними, отриманими в різних поліцейських департаментах США, від 80 до 90 % часу кожної зміни поліцейські виконують функції обслуговування населення, тобто функції громадських зв’язків. Деякі дослідження свідчать, що поліція часто виконує завдання, які мало або взагалі не пов’язані із системою кримінального правосуддя. Поліцейська робота тісно зв’язана з органами охорони здоров’я, соціальними службами й іншими системами. Від 10 до 20 % службового часу офіцер поліції виконує офіційні функції, до 90 % робочого часу поліцейський витрачає на служіння громадянам. Аналіз телефонних дзвінків до чергової частини поліцейського департаменту Сіракуз свідчить, що тільки 10 % з них пов’язані із забезпеченням закону і порядку, у Детройті — 16 %. В. Стечер вважає, що лише 20 % служб, часу поліцейського присвячені боротьбі зі злочинністю. Чікагська поліція відносить 83 % інцидентів, у яких вона брала участь, до категорії некримінальних. Дослідження описів службових обов’язків, проведене Департаментом юстиції США, визначило 32 функції поліції, які безпосередньо пов’язані з наданням послуг населенню. Отже, одна з найпоширеніших помилок стосовно того, що правоохоронна діяльність полягає переважно в поліцейській роботі, спростовується емпіричними даними, отриманими як американськими, так і російськими дослідниками протягом останніх 30-ти років. Як бачимо, є чимало як противників, так і прихильників тієї точки зору, що поліція є соціальною службою і що виконання нею «некримінальних» завдань є розширенням її повноважень і виконанням невластивих функцій або природним станом організації, створеної для захисту прав і інтересів населення [16, с. 591].
Соціальна роль поліції (міліції) у державі обумовлюється її цільовим призначенням, виконавчими завданнями та функціями, формами і методами діяльності, врегульованими законодавством. Головне призначення поліції полягає в здійсненні охорони та захисту людини, її прав, свобод, особистої та майнової безпеки. Тому в цьому напрямку діяльності поліція найбільш показово виступає як суб’єкт забезпечення безпеки, що покликаний виконувати функцію масового правоохоронного обслуговування населення [[19]].
Характеризуючи процеси, що сьогодні відбуваються у поліції Великобританії, за останні роки відбулись принципові зміни як у філософії, так і у практиці поліцейської діяльності. На думку Т. Беннет, одного із авторів огляду «Поліцейські сили. Поліцейське обслуговування», у поліції відбулася так звана «тиха революція»[[20], с.107]. Певною мірою ці революційні зміни були результатом політики головних офіцерів поліції, спрямованої на перебудову оперативної поліцейської діяльності відповідно до сучасних вимог. Ця політика мала за мету змінити парадигму поліцейської діяльності від більш вузької концепції поліцейського правозастосування до більш широкої концепції поліцейського обслуговування.
Основним носієм змін, про які йдеться мова, став «Документ стратегічної політики» (StrategicPolicyDocument), підготовлений та виданий Асоціацією головних офіцерів поліції і розвиток у межах цього документу ідеї «якості обслуговування» («qualityof service»). Значення цих змін має широкомасштабний характер. Передбачається, що вони призведуть до перегляду поліції ролі поліції у суспільстві та розширення її функцій. Відзначається також, що ситуація, яка склалася у поліції Великобританії, віддзеркалює тенденцію загальної переоцінки оперативної поліцейської діяльності, яка набула розвитку у багатьох країнах світу [[21], с.109].
Співробітники міліції не є соціальними працівниками і соціальні права не входять у рамки їх компетенції та обов’язків, але вони постійно спілкуються з людьми різних прошарків суспільства і роблять свій внесок у підтримку безпеки для всіх громадян. Деякі підрозділи міліції регулярно зустрічаються з місцевою владою для обговорення соціальних проблем — такі зустрічі можна вважати як зразок внеску міліції в поліпшення життя суспільства. Заходи для захисту прав дітей і запобігання насильства в сім’ї теж можна вважати важливою частиною обов’язків міліції [[22], с.16].
Сфера діяльності міліції (поліції) має складну і багатопланову структуру. Вона включає в себе певні групи суспільних відносин, які пов’язані: із захистом особи і держави від злочинних та інших протиправних посягань; із забезпеченням громадського порядку та громадської безпеки; із захистом об’єктів незалежно від форм власності; з розкриттям і розслідуванням злочинів; із забезпеченням дотримання правил перебування в Україні іноземців та осіб без громадянства тощо. Хоча ці види суспільних відносин взаємопов’язані, вони не є ідентичними і характеризуються специфічними рисами та ознаками. Це, у свою чергу, визначає відмінність в основних напрямках діяльності органів внутрішніх справ (адміністративна, оперативно-розшукова, кримінально-процесуальна) та у різновиді складових системи органів внутрішніх справ (міліція, органи досудового слідства, внутрішні війська). Згідно з цим відбувається розподіл компетенції між міліцейськими структурами (підрозділи охорони громадського порядку, боротьби з економічними злочинами, кримінального розшуку, транспортної міліції та ін.), визначається різноманітність форм, методів їх роботи, заходів, що ними здійснюються, тощо. Зазначені відмінності не впливають на загальну оцінку діяльності міліції як правоохоронного органу [[23]]. Водночас міліція реалізує також окремі права та свободи людини і громадянина, які не пов’язані з охоронною діяльністю, а передбачають надання відповідних послуг. Це закономірно, оскільки основу прав і свобод людини становлять важливі для особи блага в економічному, політичному, соціальному, духовному та особистому житті, а більшість злочинів і адміністративних правопорушень, з якими веде боротьбу міліція України, безпосередньо чи опосередковано зазіхають на ці блага. Від ефективності боротьби з такими проявами залежить можливість особи використовувати ці здобутки, а також реальність її прав і свобод, тобто те, що впливає на рівень демократизму, благополуччя та стабільності в державі, на законність і правопорядок [[24]].
1.3. Конституційна та організаційно-правова легітимізація поліцейської діяльності зарубіжних країн
Встановлення охоронюваного правом та стабільного порядку є одним із основоположних завдань держави та легітимною підставою монополії державної влади. Загроза безпеці нормального суспільного співіснування виникає тоді, коли окремі особи ставляться з неповагою до загального правопорядку або окремих прав інших членів суспільства, поводяться всупереч принципам громадського співіснування або спричиняють шкоду нормальному функціонуванню державних органів. Відвернення цих загроз безпеці суспільства та запобігання порушень правопорядку є завданням поліції [[25], с.64].
За Європейським кодексом поліцейської етики [17]поліція є державним органом, який повинен створюватися за законом. Йдеться про поліцію як інститут та її правові межі, що відповідають принципу верховенства права. Отже, органи державної влади і сама держава не можуть ухилятися від відповідальності в галузі завдань поліції, а інститут, який має забезпечити втілення правил порядку, не може бути перетворений на приватний орган. У той же час окремі функції — повноваження поліції можуть бути делеговані деяким приватним структурам.
Звичайно, поліція (міліція) заснована на Конституції та законодавстві. Проте це не виключає детальних регламентів у документах регламентарного характеру: декрети виконавчого характеру за умови, що ці декрети чи інструкції приймаються на основі делегування повноважень у відповідності із Конституцією та законом.
У статті 3 Європейського кодексу поліцейської етики викладено принципи, якими у будь-яких обставинах слід керуватися при здійсненні поліцейських операцій. Вони мають відповідати як внутрішньому законодавству, так і діючим міжнародним нормам, особливо — Європейської Конвенції про захист прав людини і основних свобод [[26]] і суміжні з нею правові інструменти. У ст. 4 цього Кодексу визначені два спільних додаткових принципи: регулююче поліцейське законодавство повинно бути доступним для громадян і достатньо легким та конкретним; при необхідності воно повинно доповнюватися іншими нормативними актами — доступними для громадян. У Коментарях Кодексу йдеться про таке: «щоб мати можливість захищати свої права від влади поліції, громадянин повинен мати можливість ознайомитися зі своїми правами. Це передбачає, щоб нормативні акти були доступними для громадськості, а норма — і законодавча і така, що міститься в інших нормативних актах, повинна формулюватися конкретно. Ці дві імперативні умови необхідні для того, щоб громадянин передбачав наслідки, з якими пов’язаний той чи інший регламентарний акт (виконавчої влади). Звичайно, наслідки не можна передбачити з абсолютною точністю і більше того, закони та інші нормативні акти мають змінюватися при зміні ситуації. Саме тому Європейський Суд з прав людини говорить про «достатньо зрозуміле законодавство». Також слід встановити рівновагу між ступенем конкретності нормативного акта про поліцію та його гнучкістю, незалежно від того, чи йдеться про регламентування організації поліції чи способу здійснення нею операцій. Стаття 5 Європейського кодексу поліцейської етики наголошує: закон застосовується однаково до всіх громадян, включаючи і тих, як працівники поліції, самі відповідають за його застосування. За винятком деяких особливих випадків, працівники поліції підкоряються загальному праву, а також звичайним юридичним процедурам і санкціям. Внутрішні ж санкції дисциплінарного характеру не застосовуються вищеназваним Кодексом. Європейський Суд з прав людини створив свою правозастосовчу практику щодо різниць між дисциплінарними та кримінальної проблемами [[27], с. 575].
У демократичній правовій державі діяльність поліції, — втім, як і інших державних органів, — врегульована у конституції, а також у інших законах, де закладено її підстави та обмеження. Провідні конституційні принципи, а саме повага і захист честі людини, основні права та їх охорона, визначають цілі та межі поліцейської діяльності. Відвернення загроз поліцією є конституційно-правовим обов’язком держави та її невід’ємною функцією. Інакше кажучи, поліцейська діяльність зарубіжних країн володіє конституційною та організаційно-правовою легітимністю. Завданням поліції у демократичній правовій державі є забезпечення правового миру та внутрішньої безпеки, охорона державних органів від зазіхань на їхню діяльність з боку зовнішніх впливів, а також захист людей при реалізації ними прав та свобод, гарантованих конституцією. Саме в останній сфері держава має безліч обов’язків, які відповідають правам окремих осіб: захист честі та гідності людини, її життя та здоров’я, шлюбу та сім’ї, здійснення політичних прав тощо. Такі захисні обов’язки мають безпосередньо виконуватись державою превентивно не тільки через надання благ, а й через обмежувальні заходи, що вживаються для відвернення загроз та профілактики протиправних дій.
Якщо наголошувати на обов’язках захисту, що ґрунтуються на конституційних правах, то тоді зникають межі між управлінням, пов’язаним із наданням населенню благ та послуг, та управлінням, пов’язаним із втручання у права і свободи громадян. Стосовно тих, хто підлягає захисту поліції під час реалізації своїх конституційно-правових свобод (наприклад, демонстрант, коли існує загроза виступу протидіючої сторони), фактично реалізуються зобов’язання з боку держави, коли в процес втручається поліція. І тому стає зрозумілим, що охоронні завдання сучасного поліцейського права охоплюють не тільки зв’язок «держава (що надає захист) — громадянин», а й відносини громадян між собою (особливо «сусідів»), коли поліція має своїм завданням захист і реалізацію індивідуальних прав та свобод (наприклад, право на тишу тощо). Догматика співвідноситься із таким розширенням кола діяльності поліції у спосіб, що гарантує захист положеннями поліцейського права прав третьої особи або розширенням меж обов’язкового поліцейського втручання.
Конституція є не тільки основою поліцейської діяльності, а й водночас встановлює межі цієї діяльності. У поліцейському праві конституційні права і свободи набувають класичного змісту, адже вони якраз і підлягають захисту. Вони становлять сферу автономного розвитку особистості, втручання в яку з метою захисту від загрози не може бути безпідставним і можливе тільки відповідно до особливих процедурних, а за потреби і процесуальних приписів. Повага до особистої честі та гідності, а також їх захист є провідними принципами при реалізації поліцейських заходів. До того ж догматично майже щодо кожного з конституційних прав встановлено варіанти його реалізації в межах норм поліцейського права.
На яких підставах та в якому обсязі поліцейські органи можуть втручатися у права та свободи громадян, що захищені конституцією, перевіряється на підставі норм відповідного конституційного права та за допомогою законів, що ухвалені відповідно до конституції з метою забезпечення механізмів їх реалізації. Наскільки при цьому йде мова про загальні питання їх інтерпретації або про проблеми тлумачення основних прав, необхідно звертатися до відповідної літератури з конституційного права та судової практики.
В умовах політичного плюралізму поліцейські органи, як і держава загалом, керуються принципом нейтралітету. Захист конституційних прав і свобод є незалежним від (лівих, правих або центристських) політичних цілей або особистих інтересів. Сповідування і реалізація певних громадсько-політичних цінностей не є завданням поліції. У демократичній правовій державі, діяльність якої заснована на конституції, поліція не має політичної функції і зобов’язана дотримуватися суворого нейтралітету.
Через реалізацію демократично узаконеного поліцейського права та демократичної відповідальності поліцейських органів діяльність поліції — як і адміністративного управління в цілому — має хоч і опосередковану, але демократичну легітимацію. Через вжиття у необхідних випадках поліцейських заходів у демократичній правовій державі гарантується захист демократичного правопорядку та гарантія його фактичного виконання. Відповідно, завданням поліції є повага до легітимно існуючого правопорядку та реалізація політичних, а також адміністративних рішень. Це ж саме стосується і тих законів та політичних рішень, що критично сприймаються деякими верствами населення, а тому й не знаходять визнання у колах політично заангажованої меншості. Поліція не може займати позицію певної сторони під час політичних спорів та дискусій. Вона має реалізовувати виключно ті завдання, за які взяв на себе відповідальність демократично встановлений уряд. Пошук консенсусу та його узаконення знаходяться поза межами компетенції поліції. Вона не може брати на себе функції «соціального інженера». Однак з тактичної точки зору можна припустити, що з метою зменшення «агресивності» демонстрантів відбудеться обговорення їхніх політичних уподобань. Проте не можна очікувати від таких дискусій вирішення політичних конфліктів, оскільки це також виходить за межі поліцейської компетенції [12, с.70-72 ].
Якщо поліція не виконує політичних функцій, це не означає, що їй відведена незначна роль при формуванні політично-правової свідомості громадян. Для більшості населення конфронтація з втручальним (обмежувальним) управлінням закладає у свідомість критерії (позитивного чи негативного) сприйняття держави та її влади. Тому поліція — втім, як і іншіоргани управління демократичною правовою державою, — у відносинах із громадянами повинна діяти виключно у межах своєї компетенції та одночасно відзначатися приязним ставленням до кожного члена суспільства. Незалежно від цього поліція зобов’язана сприяти розвитку громадської свідомості в дусі поважного ставлення до правопорядку та у необхідних випадках дотримуватись його за допомогою дозволених правом засобів. Отже, втручання поліції може бути дозволено також тоді, коли є необхідність підтримання належного рівня правосвідомості або її психологічного посилення. При реалізації поліцейських завдань вжиття профілактичних заходів набуває переваг перед застосуванням репресивних заходів.
Словосполучення «поліцейська держава» використовується у політичному спілкуванні тільки тоді, коли адміністративне право або правопорядок не мають одностайного, консенсуального схвалення. Із втратою такого консенсусу втрачається готовність добровільного правопослуху. У таких ситуаціях загрозливого безправ’я поліція може реалізувати встановлені законом правила співжиття із застосуванням примусових заходів. У демократичній правовій державі, однак, не можна допустити такої політичної ситуації, коли воля законодавця реалізується лише через щільний ряд поліцейських заходів, або незадоволення громадян унеможливлюють збереження стану громадської безпеки. Через політику і право, уникаючи при цьому дешевого популізму — політичне керівництво повинно намагатися повною мірою відповідати бажанням і очікуванням свого населення. Якщо держава і право віднаходять широке розуміння з боку населення, при реалізації своїх функцій демократична правова держава не потребує масивного використання поліції та водночас уникає небезпеки монополізації державної влади [[28], с.73-75].
Висновки до розділу 1
Поліція є одним з найстарших державних інститутів, значення якого завжди було і залишається величезним як для суспільства в цілому, так і для всіх без винятку політичних режимів. Це обумовлено насамперед соціально-політичною спрямованістю виконуваних нею численних функцій із забезпечення правопорядку за допомогою примусових заходів. Теоретико-історичний аналіз поняття «поліції», як органу державної влади, дозволив зробити такі висновки:
1. У кожного народу (нації), який створив національну державу, неминуче виникає потреба в особливому апараті, який має насильницькими заходами вести боротьбу з правопорушеннями. Такі апарати існували в усіх країнах з часів античності і стали прообразом поліції у нинішньому її розумінні.
2. У роботі поліції як у краплі води відбилися проблеми державного управління, і дослідження її дає змогу краще зрозуміти, яким чином правлячим колам удається підтримувати своє панування. Аналізуючи організаційно-правові основи, стратегію і тактику поліцейської діяльності в світі, ми усвідомлюємо транснаціональні можливості боротьби зі злочинністю, а, отже, по-перше, зможемо ефективніше використовувати їх для захисту інтересів Батьківщини і, по-друге, дамо додатковий імпульс творчої думки в роботі з реформації наших органів правопорядку.
3. У зарубіжних країнах цілком усвідомлено ставляться до контролю за злочинністю. Хоча ця функція належить до пріоритетних функцій поліції (міліції), однак вона є справою всього суспільства. З огляду на це оцінка ефективності діяльності поліції відбувається на стільки на основі даних про стан злочинності, скільки за наслідками виконання конкретних обов’язків, які покладені на поліцію. Акцентується увага на тому, що суспільство нині перетворюється на партнера поліції. Існує небезпека соціальної ізоляції поліції, якщо вона втратить зв’язок із населенням їй рекомендуються завойовувати повагу не шляхом пристосування до громадської думки, а абсолютно безстороннім служінням закону, готовністю надати послугу кожному громадянину незалежно від його соціального стану, ввічливістю поведінки та самовідданістю при захисті життя і майна громадян. Зрештою, соціальний рейтинг поліції є найоб’єктивнішим критерієм визначення ефективності її діяльності і повинен у першу чергу братися до уваги при виборі країни, досвід якої може мати інтерес для вдосконалення роботи ОВС України.
4. Діяльність поліцій (міліції) у демократичних країнах світу щодо забезпечення прав і свобод людини здійснюється, переважно, в межах моделі «служіння громадськості», що передбачає проактивну позицію поліцейських структур, які спрямовують свою діяльність на попередження, профілактику порушень прав і свобод людини. У зв’язку з позитивними результатами використання такої моделі в інших країнах пропонується її запровадити для організації діяльності міліції України щодо забезпечення прав і свобод людини.
5. В сучасному демократичному суспільстві поліція (міліція) поступово набуває ознак організації, що надає послуги людині щодо забезпечення її прав і свобод. Важливими функціями міліції в цьому напрямку є надання допомоги людям у відновленні порушених прав і свобод; у надзвичайних ситуаціях; потерпілим від правопорушень; неповнолітнім, які залишилися без опіки; особам, які звільнилися з місць позбавлення волі, щодо їх ресоціалізації; надання охоронних послуг тощо.
6. Діяльність поліції (міліції) заснована на Конституції та законодавстві. Але це не виключає детальних регламентів у документах регламентарного характеру: декрети виконавчого характеру за умови, що ці декрети чи інструкції приймаються на основі делегування повноважень у відповідності із Конституцією та законом.
РОЗДІЛ 2ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ ДІЯЛЬНОСТІ ПОЛІЦІЇ ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН ТА МІЛІЦІЇ УКРАЇНИ ПО ЗАБЕЗПЕЧЕННЮ ПРАВ, СВОБОД ТА ЗАКОННИХ ІНТЕРЕСІВ ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА
2.1. Історичний розвиток організаційно-правових засад поліцейської діяльності по забезпеченню прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина
Специфіка розвитку державності в епоху феодалізму вплинула на основи організації і функціонування поліції. Типовим для європейських країн стало виникнення майже в кожній сеньйорії поліцейських сил, цілком незалежних від центральної влади. Перетворення поліції в орган, покликаний забезпечувати дотримання правопорядку в національному масштабі, відбулося лише в епоху абсолютизму. Цей процес протікав в Австрії, Англії, Іспанії, Пруссії, Франції протягом XV-XVII ст. Своєрідний ренесанс централізованого керівництва поліцією супроводжувався в Західній Європі безпрецедентною, всеохоплюючою і ретельною регламентацією усього, що, на думку правлячих кіл, належало до державної безпеки і благоустрою, а також надзвичайним розширенням повноважень поліцейських органів. Виникла так звана поліцейська держава, суть якої, за визначеннямВ.М.Гесена, полягала в крайньому гувернаменталізмі, надзаконному і позазаконному характерах дій [[29], с. 6].
В той же час у Франції функціонували великі поліцейські сили в провінціях, містах, на основних дорогах, які були підлеглі короні, а також спеціалізовані органи, призначені для проведення попереднього розслідування, здійснення політичного розшуку тощо. Причому, юрисдикція поліції визначалася головним чином адміністративним шляхом королівськими едиктами і ордонансами. У 1667 р. була заснована посада генерал-лейтенанта поліції, який здійснював керівництво поліцейськими формуваннями країни. У регіонах відповідні функції здійснювалися інтендантами поліції, юстиції і фінансів.
XV-XVII ст. для багатьох німецьких держав – це період поліцейських регламентів, основою яких було прагнення впорядкувати усі сфери громадського життя шляхом його детальної регламентації і створення розгалуженої системи установ, покликаних стежити за реалізацією адміністративно-поліцейських розпоряджень. Поліцейські формування в таких умовах могли за своїм розсудом придушувати будь-які дії, які влада вважала небезпечними для громадського порядку і спокою.
По іншому було у Великобританії, там доктрина поліцейської держави не поширилась. В Англії і Уельсі (а пізніше в Шотландії), навпаки, інтенсивно розвивалися процеси становлення і зміцнення місцевого самоврядування і, відповідно, децентралізації поліції. Керівництво і контроль над нею вже з XIV ст. були зосереджені в руках мирової юстиції в особі місцевих суддів-дворян. Саме вони несли відповідальність за здійснення в місцевому масштабі древньої королівської прерогативи підтримки правопорядку [[30], с. 10]. Власне ж поліцейські функції покладалися до початку XIX ст. безпосередньо на громадян: кожен домовласник давав клятву сприяти розшуку і покаранню злочинців, і зобов’язаний був відслужити рік констеблем.
В кінці XVIII ст. в більшості континентальних європейських країн, насамперед у Франції, ідея поліцейської держави, що стала джерелом деспотизму, виявила свою неефективність: всеосяжний поліцейський захист безпеки і добробуту негативно позначався на економічному і політичному розвитку. Імпульсом до постабсолютистського реформування національних поліцейських систем стали демократичні засади Великої французької революції 1789 р., виражені у відомій Декларації прав людини і громадянина. Однак, у самій революційній Франції положення Декларації не були втілені в життя. Навпаки, ця країна показала світу приклад масового політичного терору на основі так званої революційної законності, який особливо поширився в роки якобінської диктатури. Під час революції королівська поліція була розігнана, а більшість її службовців було засуджено як ворогів народу чи страчено без суду. Охорона встановленого правопорядку здійснювалася загонами національної гвардії, що формувалися на міліційній основі. Командування ними в Парижі та провінціях покладалося на комісарів Конвенту і якобінські клуби – своєрідні органи керівництва партією.
В постреволюційний період у Франції вперше у світовій історії була вироблена й активно реалізовувалася досить чітка і послідовна доктрина поліцейської діяльності, що згодом була сприйнята іншими країнами і стала основою для сучасного розуміння ролі поліції в демократичному суспільстві. Ця доктрина виходила з ідеї про надзвичайну важливість поліцейської роботи для суспільства і її універсальне значення для будь-якого політичного режиму.
Жорсткі заходи вживалися не тільки щодо політичної опозиції, але і до кримінальних елементів. Особливу роль у цьому відіграв Наполеон Бонапарт. Будучи безкомпромісним прихильником зміцнення порядку, він ініціював надзвичайні каральні акції проти зграй розбійників (мафії того часу), що наводнили французькі провінції та фактично безкарно тероризували населення. Були послані загони, що нещадно розправлялися не тільки з безпосередніми винуватцями і їх помічниками, але і з тими поліцейськими чинами, що виявлялися винними в потуранні чи в слабкості і бездіяльності влади [[31], с. 33].
Але незважаючи на усю свою трагічність і суперечливість, французький досвід вплинув на розвиток багатьох європейських країн, насамперед тому, що дозволив переконатися – зневага до закону і прав особи під політичними гаслами можуть призвести до національної катастрофи. Завдяки уроку Франції, широку суспільну підтримку в Європі і Америці одержала теорія правової держави, сформульована ще такими видатними мислителями античності як Аристотель, Платон, Сократ та ін. і відбита в Декларації прав людини і громадянина 1789 р.
У правовій державі сфера урядової компетенції, відповідно до цієї теорії, підлягала значному звуженню. Рання теорія правової держави відводила їй роль держави-жандарма, головна роль якого – охороняти безпеку і порядок.
Організаційно-правові принципи функціонування поліцейських сил у Західній Європі в XIX – початку XX ст.ст. обумовлювалися не тільки впливом поширених у суспільстві демократичних ідей, але і національно-історичною специфікою. Саме тоді остаточно сформулювались два підходи до поліцейської діяльності – британський і континентально-європейський, в основі яких було різне тлумачення обсягу повноважень поліції. У Великобританії обов’язки поліції обмежувалися такими завданнями: підтримкою порядку, розкриттям злочинів, регулюванням вуличного руху в містах. Ці обов’язки були взаємозалежними і складали єдину поліцейську функцію – забезпечення громадської безпеки. В Австрії, Німеччині, Франції, Італії, Іспанії та інших країнах європейського континенту завдання поліції були набагато різнобічнішими. На неї покладалося ще й запобігання правопорушенням в найширшому змісті, і тому важко було назвати яку-небудь сферу соціальної діяльності, яка так чи інакше не підпадала під поліцейський вплив. У Пруссії, наприклад, були: ветеринарна, мисливська, пожежна, рибальська, страхова, будівельна та інші види поліції.[[32], с.42]
Для Великобританії характерними були загальне керівництво і контроль над поліцією з боку місцевої виборної влади. Тільки Лондон мав королівську поліцію, начальник якої призначався короною, а діяльність визначалася і направлялася міністром внутрішніх справ, причому муніципальні інстанції не могли втручатися в поліцейські справи. Проте, відомий англійський державознавець Э. Порріт писав, що насправді столична поліція є такою ж імперською установою, як армія чи флот. За управління нею перед парламентом відповідає міністерство внутрішніх справ так само, як за управління армією чи флотом відповідає військове чи морське міністерство [[33], с. 56].
У 1835 р. британський парламент видав Акт про муніципальні корпорації, відповідно до якого рада кожного міста, що має поліцейський загін, повинна була створювати на виборній основі спостережний комітет, що наділявся правом видавати інструкції для членів поліції і визначати їх обов’язки. У 1856 р. був прийнятий закон про регіональну поліцію, який передбачав створення на місцях інспекторатів, що контролювали роботу поліцейських формувань на місцях. Ці акти заклали основу системи управління поліцейськими силами Великобританії, яка діє донині.
У Французькій Республіці поліція до початку XX ст. складалася з двох частин: державної і муніципальної. Перша, більш чисельна, обслуговувала регіони і міста, друга функціонувала паралельно з поліцейськими установами центрального підпорядкування лише в містах, причому загальне керівництво всіма силами охорони правопорядку, дислокованими в провінціях, здійснювалося спеціальними урядовими чиновниками, призначеними розпорядженням президента, префектами і комісарами. Поліцейські функції від імені держави реалізовувалися власне поліцією і Корпусом жандармів, своєрідною організованою і озброєною за армійським зразком структурою, створеною ще Наполеоном I для додаткового зміцнення позицій верховної влади в сфері забезпечення правопорядку. Корпус мав статус компонента збройних сил і діяв під загальним керівництвом президента країни.
У Німеччині конституція не згадувала про поліцію взагалі і тому там не було єдиної національної системи поліцейського апарату. Кожне королівство чи герцогство, вільне місто вирішували питання організації і управління поліцією самостійно. Типовим було урядове керівництво поліцейськими формуваннями, і лише в деяких регіонах вони були підлеглі муніципальній владі. У Берліні вона діяла під загальним керівництвом прусського міністра внутрішніх справ, а безпосередні керівники, включаючи поліцай-президента, призначалися короною [1, c. 168].
У 1845 р. у Німецькій імперії, так само як і у Франції, була створена жандармерія. Жандармські підрозділи активно використовувалися для впровадження в життя імперського законодавства.
У цілому ж процес еволюції поліцейських організацій у Західній Європі XIX – початку XX ст. ст. проходив в умовах боротьби нейтралістських і децентралістських тенденцій у сфері державного управління на тлі поширення ліберальних поглядів на роль поліції в забезпеченні правопорядку.
У країнах Центральної і Східної Європи до початку XX ст. склалася в основному централізована модель управління поліцією [[34]]. В Австро-Угорщині, Болгарії, Румунії, Сербії керівництво поліцейськими силами здійснювалося МВС і урядовими представниками на місцях. Вплив муніципальних органів на поліцію був дуже слабким. Це можна пояснити прагненням правлячих династій максимально посилити свою владу в умовах багатонаціональної держави (Австро-Угорщина), регіонального сепаратизму (Румунія) і, явної чи потенційної зовнішньої загрози (Болгарія, Сербія).
В азіатських і африканських колоніях європейських держав мав місце особливий підхід до організації і управління поліцейськими формуваннями. Загальне керівництво поліцією здійснювалося з метрополії, а безпосереднє було покладено на голів колоніальної адміністрації. Під її підпорядкуванням діяли поліцейські загони, які комплектувалися з європейців (головним чином жандармерія) і місцевих жителів. Причому дислокація останніх здійснювалась з урахуванням принципу «розділяй і владарюй»: в Індії, наприклад, поліцейські-мусульмани направлялися в області проживання індусів, а поліцейські-індуси – в міста і села, де переважало мусульманське населення. Про будь-яку національну поліцеїстику не було й мови.
Організація європейцями поліції в колоніях сприяла тому, що багато народів, які раніше не мали власної державності, сприйняли загальну ідею, моделі управління і правового регулювання, форми і методи діяльності цього правоохоронного інституту, а згодом, ставши незалежними, відтворили його, зберегли або встановили знову зв’язки з поліціями колишніх метрополій, причому, багато хто включився в процес міжнародного поліцейського співробітництва. Становлення і розвиток поліції колишніх колоній мало часом яскраво виражений національний колорит, залежало від специфічних політичних, соціальних і економічних умов. Класичні принципи поліцейського функціонування серйозно спотворювалися, коли, наприклад, в африканських країнах (Нігерія, Сенегал, Чад та ін.) керівництво поліцією передавалося в спадщину вождям етнічних племен. І все ж можна з упевненістю стверджувати: європейські нації виконали важливу цивілізаторську місію, залучивши населення різних континентів, що було під їх впливом, до досягнень в галузі поліцейської справи [[35], с. 43].
Першою поліцейською організацією сучасності вважається Метропольна поліція Лондону, яка була створена британським чиновником сером Робертом Пілом у 1829 р. [1, c. 169].
Цікавим є досвід США, щодо формування сучасної поліцейської системи, який передбачає врахування таких базових положень:
- по-перше, система, що створюється для їх захисту, не повинна перетворюватися на інститут, який обмежує їх законну діяльність, а методи контролю й боротьби зі злочинністю не повинні протиставлятися з основними правами і свободами людини, що містяться у «Загальній декларації прав людини» та інших міжнародних актах;
- по-друге, громадяни, яким довірено виконання правоохоронних функцій, зобов’язані пройти ретельний відбір у відповідності з їх особистісними якостями та отримати кваліфіковану, професійну підготовку; від них також вимагається дотримання етичних норм.
Аналіз підходів до формування змісту поліцейської служби у демократичному суспільстві дозволяє вченим виділити її наступні моделі, які розташовані нами за рівнем ефективності та доцільності:
Перша модель – «політик-спостерігач» – характеризується політичною корумпованістю поліції, службою політичній силі, низьким рівнем професіоналізму, репресивністю, неформальною особистісною поведінкою співробітників.
Друга модель — «юрист-професіонал» — надає велике значення верховенству права, порядку, а не політичним перевагам. Від поліцейського вимагається не відданість конкретній особі в управлінських структурах, а компетентність, професіоналізм, відповідальність. Поведінка співробітника суворо регламентована, а при оцінці його діяльності значення надається статистичним даним (кількість арештів, штрафів, розкритих злочинів). Зі «спостерігача» він перетворюється на «солдата суспільства», ініціативного, а не корумпованого.
Третя модель – «служіння громадськості» – виникла як спроба заповнити у поліції другої моделі прогалини щодо відповідальності за безпеку громадян і суспільства. Органи повинні займати не реактивну, а проактивну позицію, здійснюючи постійну профілактику соціальної напруженості та попереджуючи злочини шляхом розв’язання проблем громадян та реалізації програм самообслуговування у сфері забезпечення безпеки. Поліцейський у цьому випадку виконує позитивну, підтримуючу функцію. Деякі автори називають цю модель «комунальною», оскільки у сфері її діяльності є проблеми обмеженої групи населення, свого роду місцевої комуни. Таким чином, відбувається становлення нової філософії виховання співробітників та образу чесного, правдивого поліцейського, який поважає людську індивідуальність, дотримується законів та прав людини, що виключає авторитарність у відносинах з громадянами – споживачами його послуг.
Четверта модель – «раціоналізована» – передбачає використання методів та способів, які вироблені на підставі прагматичного підходу та наукового аналізу. Співробітник перетворюється на аналітика, котрий досліджує світ соціуму та пропонує обґрунтовані рішення проблеми охорони правопорядку і боротьби зі злочинністю [32, с. 46].
Аналіз функціонально-рольових проблем діяльності поліції вказує на те значення, яке демократична спільнота надає роботі правоохоронних органів. Головною сучасною тенденцією поліцейської служби є створення структури проактивного типу, яка обслуговує громадянське суспільство.
Отже, роль поліції у США має двоякий характер. По-перше, це забезпечення законності та профілактика злочинів, громадських заворушень. По-друге, це надання соціальних та гуманітарних послуг у надзвичайних ситуаціях [[36], с. 21].
В XIX ст. самодержавство здійснило реорганізацію поліцейських органів з метою перетворити їх у ще більш ефективне знаряддя придушення невдоволених існуючим становищем, першорядного значення набувала централізація поліції. Зі скасуванням кріпосного права вотчинна поліція поміщиків втратила своє значення. Царський уряд прагнув посилити владу поліцейських органів у повітах, підвищити ефективність їх каральних функцій проти незадоволених реформою 1861 року селян [[37], с. 22].
Поліція Російської імперії у другі половині ХІХ на початку ХХ ст. була не лише органом забезпечення громадського порядку та безпеки, але й важливим державним органом у розв’язанні фактично всіх завдань місцевого самоврядування. Погляд уряду на поліцію як на всеохоплюючу форму місцевого державного управління визначив широку багатоманітність її обов’язків, включно до регулювання сімейних відносин та особистого життя громадян. Державна поліція складалася із політичної та загальної, які не були пов’язані одна з одною і мали різні підпорядкування. Крім того, значна кількість селян Росії, які становили понад 80 відсотків загальної чисельності населення імперії, перебувала під юрисдикцією вотчинної поліції (апарату місцевого управління). Комплектування низового апарату у повітах та містах здійснювалося на основі натуральної поліцейської повинності. Загальна поліція стала не лише важливою ланкою охорони правопорядку, але й адміністративним органом, що виконував різнобічні функції місцевого державного управління. Повітові та міські поліції були фактично місцевими структурними органами різних департаментів, рад, комітетів Міністерства внутрішніх справ, що здійснювали на практиці реалізацію не лише законів, але й розпоряджень місцевих губернських правлінь [[38], с. 57].
Після Жовтневого перевороту в Петрограді на території України влада була встановлена лише в окремих місцях. Так, протягом жовтня 1917 – листопада 1920 p. значна територія України перебувала під владою Центральної Ради, Гетьманату, Директорії. Ці уряди не могли існувати без збройних органів, які виконували б функції міліції (робітнича міліція Центральної Ради, варта Гетьманату, народна міліція Директорії) [[39], с. 7-17]. Міліція, що була створена замість поліції Тимчасовим урядом, підпорядковувалась Центральній Раді. Попри усілякі намагання Ради щодо вдосконалення діяльності міліції, остання не змогла подолати хвилю злочинності, що розросталася. Саме тому у деяких великих містах на допомогу міліції створювалися формування з офіцерів, козаків та студентів. Державна варта Гетьманату по суті становила собою поновлену дореволюційну поліцію. Разом з каральними загонами монархічних офіцерів вона провадила масові обшуки та арешти серед українських селян, робітників та інтелігенції. Інтелігенцію висилали переважно до концентраційних таборів Німеччини. Для арешту достатньо було бути лише підозри у більшовизмі [8, ст. 78].
4 січня 1919 р. Рада Народних Міністрів ухвалила закон про скасування інституту Державної варти і про формування народної міліції – для охорони законності та порядку в Україні. 9 лютого 1919 р. було опубліковано декрет РНК України «Про організацію міліції». У ньому зазначалося, що міліція створюється для охорони революційного порядку та особистої безпеки громадян, а також для боротьби з кримінальними злочинними елементами. У березні 1919 p. НКВС України видав інструкцію щодо організації радянської робітничо-селянської міліції, яка встановлювала однаковий порядок застосування на місцях декрету Ради Народних Комісарів [[40], с. 29].
На всіх етапах свого розвитку міліція вела боротьбу зі злочинністю, сприяла зміцненню правопорядку в країні, боролася за зміцнення влади, закони якої вона виконувала. Але досвід минулого свідчить, що така організація «міліції», що існувала за радянських часів, не була тим захисним органом, який має бути у кожній державі. Радянська соціалістична теорія і практика гіпертрофували роль примусу як засобу соціальних перетворень і вважали можливим здійснити заміну армії, поліції та апарату державного управління «всенародною міліцією», коло радянської міліції навряд чи піддавалося чи піддається огляду, перетворюючи її у «службу на допомогу відомствам» чи «прислуговуючою для всіх» [[41], с. 4].
Усвідомлення уроків минулого, коли відсутність належного рівня демократії в нашому суспільстві породила культ особи, грубі порушення законності, свавілля та репресії, подолання правового нігілізму та врахування позитивного досвіду, накопиченого попередніми поколіннями, допоможуть нинішнім працівникам міліції усвідомити, що міліція завжди повинна бути на передньому краї боротьби зі злочинністю, повинна забезпечувати створення та ефективне функціонування надійного механізму захисту особи, її життя, честі та гідності, законних прав та інтересів усіх суб’єктів правовідносин незалежно від їх статусу [[42]].
У XX ст. дві основні моделі – демократична і авторитарна – остаточно кристалізувалися і отримали найбільш повне втілення в організації діяльності поліцейських систем.
Застосування санкціонованого державою насильства є основною ознакою, що детермінує місце і роль поліції в системі органів виконавчої влади. При цьому значення поліцейської діяльності і самої цієї організації незмінно зростає під час ускладнення політичної, економічної і криміногенної ситуацій і, особливо, коли правлячі кола намагаються вирішити проблеми, які виникають, радикальним шляхом. І це не випадково, бо поліція стає головним інструментом підтримання влади в авторитарних і тоталітарних державах, де насильницький радикалізм розглядається як оптимальний засіб усунення перешкод для реалізації офіційних внутрішньополітичних доктрин. В таких умовах вона перетворюється в могутній, наскрізь політизований, вкрай мілітаризований централізований апарат, що володіє надзвичайно широким обсягом повноважень, орієнтований на здійснення всебічного контролю над суспільством і широкомасштабні репресії щодо опозиції та кримінальних елементів. Причому, виконує вона ці завдання небезуспішно. Проте, в тоталітарних державах поліція в принципі не може бути захисником прав і свобод людини.
Перша половина XX ст. для багатьох країн світу – це період, коли процеси розвитку авторитарної ідеології та її поширення в масах відбуваються дуже інтенсивно і досягають свого найвищого рубежу, трансформувавшись в тоталітаризм. У 20-30-их рр. виникають тоталітарні режими в Італії, Німеччині, Іспанії, Фінляндії, Туреччині, Португалії, Японії, Китаї, державах Східної Європи – Болгарії, Румунії та Радянського Союзу.
У зв’язку з цим слід підкреслити: однією з неодмінних умов для перемоги тоталітарного режиму є складна криміногенна обстановка, яка породжує прогресуюче невдоволення владою. Характерно, що в період загострення криміногенної ситуації симпатії населення на стороні тих, хто припускає силові варіанти вирішення проблеми. Завжди і всюди люди вважали, що основна відповідальність за стан правопорядку лежить на державі. Якщо ж влада не виявляє належної активності в боротьбі зі злочинністю, то це неминуче призводить до вкрай негативної реакції всіх прошарків суспільства, причому, наслідки такої реакції непередбачувані.
Тоталітаристи завжди обіцяють перемогу над криміналітетом протягом короткого часу методом терору, що здійснюється «сильною рукою». Це одне з головних гасел, за допомогою яких вони залучають на свій бік маси, завдяки цьому тоталітарній державі вдавалося досягти значних успіхів. Реалізація поліцією подібних установок базувалася на відповідних правових актах держави. Вони передбачали надзвичайні суди з прискореним і спрощеним провадженням, використання оперативної поліцейської інформації як доказової бази, негайне приведення у виконання заходів покарання, особливо смертних вироків, публічних страт тощо [[43], с. 96-97].
Швидкою нейтралізацією організованої злочинності можуть похвалитися і сьогоднішні країни авторитарної орієнтації. Наприклад, однієї з перших акцій глави суверенного Туркменістану став указ про боротьбу зі злодіями в законі. В один день у республіці інтернували півтора десятка кримінальних авторитетів. Головний з них був публічно страчений, а сцена розстрілу цілий місяць демонструвалася по національному телебаченню. З того часу злочинні угруповання в Туркменістані припинили своє існування. Туркменська влада в даному випадку не оригінальна. Аналогічним чином діє державна адміністрація в Китаї, Ірані, Лівії, Північній Кореї, на Кубі.
Тоталітарні держави належать до найбільш безпечних з точки зору злочинності регіонів світу. І це не випадково. Тоталітаризм шукає симпатії і підтримку населення і, рятуючи його від страху перед злочинністю, органічно не може терпіти ніякої конкуруючої влади, у тому числі, і тіньового правління організованого криміналітету. Звідси взаємна ворожість, безкомпромісна боротьба і, як підсумок, нейтралізація мафії.
Проте досвід минулого свідчить, що ситуація, коли компетенція каральних органів виходить за межі питань суто правоохоронних, коли навколо них створюється атмосфера надмірної таємничості, а державний контроль слабне, може призвести до широких репресивних кампаній, жертвами яких стають невинні люди. В основу функціонування правоохоронного апарату держави неприпустимо покладати політичні чи ідеологічні засади, він має діяти лише на правових підвалинах, виступаючи гарантом захисту конституційних прав і свобод громадян [[44], с. 36].
У зарубіжних країнах в управлінні поліцейськими апаратами важливу роль відіграють центральні органи влади і управління в особі відповідних міністерств (внутрішніх справ або юстиції). Це не залежить від того, покладається в тій чи іншій державі головна відповідальність за стан публічного порядку на загальнонаціональну чи регіональну владу. Цей підхід обумовлено розумінням публічною владою і суспільними інститутами того, що злочинність не є вузько регіональною чи муніципальною проблемою, і самостійно вирішувати її місцева влада не в змозі.
Теоретичні та організаційно-правові моделі функціонування поліції постійно еволюціонують, причому, відповідні процеси інтенсифікуються. Однак, погляди на її завдання і організацію неоднакові і визначаються як національними особливостями, так і проблемами, що стоять на певному етапі перед конкретною країною. Саме ці особливості мали і мають домінуюче значення для вибору кожним народом того чи іншого політичного режиму, а, виходить, і організаційно-правових принципів діяльності поліцейських сил. Пряма і безпосередня залежність поліції від конкретного політичного режиму, силовим гарантом існування якого вона є, призводить в разі його зміни до корінного реформування правової бази, кадрів, організаційних моделей, стратегії і тактики її функціонування.
Проведений аналіз досвіду забезпечення прав і свобод людини поліцейськими структурами світу дозволяє виявити певні закономірності правозабезпечувальної діяльності, які можуть бути використанні при вироблені концептуальних положень щодо реформування органів внутрішніх справ України.
2.2. Форми адміністративної діяльності поліції в сучасних умовах щодо забезпечення прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина
Завдання, які виконуються поліцейськими органами, дуже різноманітні. Американські дослідники В. Леонард і Г. Мор щодо США на основі аналізу сформованої практики називають такі завдання: виявлення злочинців та злочинів і затримання правопорушників; участь у судових процесах; запобігання правопорушенням у ході здійснення патрулювання та інших заходів; забезпечення конституційних гарантій; надання допомоги особам, яким загрожує фізична розправа, або тим, які не можуть подбати про себе самі; регулювання руху транспортних засобів і пішоходів; виявлення проблем, що потенційно можуть ускладнювати контроль за дотриманням законності і роботу місцевої влади; створення і підтримання у мешканців даної місцевості почуття впевненості у своїй безпеці; підтримання порядку в громадських місцях; надання інших послуг у надзвичайних обставинах [[45], с. 243].
В той же час основне призначення поліції багато юристів визначають як підтримання встановленого у суспільстві правопорядку примусовими заходами. Образ поліції, підкреслює американський юрист Э. Біттнер, насамперед пов’язується з її здатністю застосовувати силу. Здатність використовувати та застосовувати силу і є суттю поліцейської діяльності [[46], с. 29]. Роль поліції полягає у тому, щоб звертатися до всіх видів людських проблем, коли і оскільки вони можуть вимагати застосування сили. Це придає однорідності таким поліцейським процедурам як затримання злочинця, супровід мера в аеропорт, виведення п’яного з бару, регулювання дорожнього руху, контроль натовпу, втручання під час скандалу між родичами. Отже, поліція – це механізм розподілу в суспільстві ситуативно обумовленої сили. Таку точку зору розділяє і видний британський поліцеїст К. Клокарс. Він визначає поліцію як установу чи осіб, наділених державою загальним правом застосування примусової сили в межах її території. Без такого права, справедливо зазначає він, ніяка поліція, де б вона не існувала, не може бути справжньою поліцією. Ми маємо її для того, щоб вирішити всі ті проблеми, де необхідне застосування примусової сили [[47], с. 58].
Можливість застосування санкціонованих законом примусових заходів – найбільш важлива ознака поліцейської діяльності, яку можна вважати універсальною. Властивим усім поліціям (міліціям) світу є і те, що їх пріоритетні завдання і функції належать до сфери протиправних діянь, а також подій, які загрожують соціальній безпеці, життю, здоров’ю, правам і свободам людини, державним і громадським інститутам.
Більшість зарубіжних теоретиків, таких як В. Валкер., Таппан В.П., Воолен В.С. та ін., основне призначення поліції вбачають у встановленні контролю над злочинністю, стримуванні її за допомогою застосування регламентованих законом засобів [[48]].
Виникнення доктрини контролю над злочинністю відноситься до початку 60-х років. Мабуть, саме тоді для західних, насамперед американських юристів і політологів стало очевидним, що погіршення криміногенної обстановки є перманентною тенденцією, і надалі ситуація може призвести до непередбачуваних наслідків. За цих умов доктрина належної правової процедури, що виникла як засіб відгородження особи від незаконних домагань держави на зорі розвитку демократії наприкінці XVIII ст., яка припускала перевагу інтересів індивіда над інтересами держави і обмеження офіційної влади над обвинувачуваним, уже не могла повною мірою відповідати потребам суспільства.
Така теоретична конструкція стала одним з визначальних факторів розвитку ідеології законності спочатку в США, Канаді, західноєвропейських, а потім і багатьох державах інших континентів.
Сьогодні відповідно до прагматичного підходу до завдань і компетенції правоохоронних органів, який переважає в доктрині контролю над злочинністю, відбувається юридичне і фактичне розширення повноважень поліції. Це виражається в тому, що в ряді країн, зокрема, Німеччині, Франції, Італії, Іспанії та ін. поліцейські службовці на практиці майже в повному обсязі здійснюють розслідування більшої частини кримінальних справ, оскільки судова влада і прокуратура делегують поліції багато своїх функцій. Власне кажучи, склалося положення, при якому суддя змушений майже як глядач очікувати результатів поліцейського розслідування події, про яку його попередньо інформували, і розслідування якої він сам повинен був би спрямовувати і координувати [[49], с. 29].
Крім того, значною мірою спрощено порядок провадження поліцією ряду процесуальних дій – арештів, обшуків та ін. Так, у скандинавських державах арешт з метою доставляння правопорушника в суд для притягнення його до відповідальності може бути здійснений за розсудом поліцейського, якщо особу було затримано при вчиненні правопорушення чи були підстави для підозри. У Німеччині та Італії закони про боротьбу з тероризмом надають поліції право без письмової вказівки судової інстанції робити обшуки громадян, їх житла, автотранспорту і затримувати підозрюваних. У Франції КПК надає право співробітнику поліції затримувати на добу будь-яку особу, яка може надати відомості про обставини справи або про вилучені предмети і документи, а також особу, яку він вважає за необхідне перевірити. Характерно і те, що в більшості зарубіжних країн існує спрощений порядок розгляду судами справ про протиправні дії, кваліфіковані як менш тяжкі, і свідчення поліцейських використовуються найчастіше як єдина і основна доказова база обвинувачення. В Італії, наприклад, у 1995 р. у такому порядку розглядалося майже 70 відсотків, а в Англії і Уельсі – до 80 відсотків справ про зазначені правопорушення, причому, виправдані були лише 10 відсотків громадян [[50], с. 22].
За таких умов дуже актуальною стає проблема дотримання законності самою поліцією. Стан справ в цій сфері в зарубіжних державах далеко не ідеальний. Наприклад, в США щорічно реєструється до 20,5 тис. випадків порушення поліцейськими прав людини. За даними міністерства юстиції, тільки в 1990-1995 р. у штаті Техас, що займає перше місце серед регіонів, де поліцією не дотримуються права американців, було проведено понад 4 тис. розслідувань за обвинуваченнями поліцейських у жорстокості, необґрунтованому застосуванні зброї, побитті і навіть убивствах затриманих. У штаті Каліфорнія за той же період слідство за такими фактами порушувалось 1314, а в Луїзіані – 1150 разів. Аналогічна картина спостерігається і у Західній Європі. Так, відома правозахисна організація Міжнародна амністія звинуватила австрійську поліцію в застосуванні катувань у ході слідства, яких в 1990-1995 рр. було 130 випадків. Обвинувачення було засновано на свідченнях жертв, їх адвокатів, висновках медичної судової експертизи. Ще більш тяжка картина зафіксована міжнародними експертами в Індії, Пакистані, Єгипті [[51], с. 24].
Усе це дає підстави зробити висновок про те, що порушення законності і прав людини до теперішнього часу є невід’ємним атрибутом поліцейської діяльності і кардинального вирішення цієї проблеми поки ще не існує.
Необхідно зазначити, що випадки притягнення поліцейських службовців до відповідальності за перевищення ними своїх повноважень і зловживання під час виконання службових обов’язків зустрічаються дуже рідко. Наприклад, у 1980-1987 рр. у ряді федеральних земель Німеччини щорічно припинялося від 85 до 99 % усіх розслідуваних справ проти охоронців порядку, і лише від 1 до 6 % з них закінчувалися обвинувальними висновками. Із 190 випадків завдання поліцейськими тілесних ушкоджень під час виконання службових обов’язків розслідування було порушено тільки за 52, а з закінченим провадженням – 35 справ, 32 було припинено за відсутністю достатніх підстав підозри у вчиненні злочину [[52]]. Наведені цифри свідчать про явне прагнення максимально відгородити поліцейських від відповідальності за перевищення повноважень і в той же час запровадити відповідальність за опір чи невиконання вимог поліції.
Такий підхід в цілому єдиний як для авторитарних держав, так і для країн традиційної демократичної орієнтації. В останньому випадку це, очевидно, обумовлюється двома обставинами. По-перше, об’єктивною неможливістю законодавчо регламентувати здійснення всіх дій щодо боротьби з правопорушеннями. Комбінація обставин, з якими поліцейський може зустрітися на місці, куди прибуде у зв’язку з повідомленням про злочин, дуже невизначена. З цієї причини не може бути жорстких правил, які б застосовувалися до кожної конкретної ситуації. Більшість проблем варто вирішувати на основі здорового глузду, деяких фундаментальних принципів і нескладної техніки. По-друге, тут виявляється бажання зберегти певну свободу рук для поліцейських співробітників, що, з огляду на ризик, з яким найчастіше пов’язана їх робота, цілком обґрунтовано.
Характерним в цьому відношенні є рішення апеляційного суду штату Нью-Йорк у зв’язку з розглядом справи про застосування закону, що дозволяє поліцейським обшукувати на вулиці підозрілих осіб із застосуванням сили. Судді, зокрема, відзначали: якщо ми визнаємо право поліції зупиняти будь-яку особу і опитувати її щодо незвичайного поводження на вулиці, ми не можемо ігнорувати ризик, на який поліцейського наражають такі обов’язки. Відповіддю на поставлене запитання може бути куля. У будь-якому разі незахищеність від небезпеки дуже велика [[53], с. 443].
Як бачимо, ряд прагматичних настанов доктрини контролю над злочинністю, правових заходів її реалізації і практика поліції багато в чому не відповідають канонам і традиціям класичної демократії. І цей факт не повинен ігноруватися. Він відбиває загальну тенденцію до зростання авторитарних засад у практиці сучасних західних держав.
Показово, що все це кореспондується з думкою більшості населення західних країн. Понад 60 % опитаних соціологічними інститутами у Відні, Лондоні, Мадриді, Парижі, Римі, а також у США і Японії переконані, що розширення компетенції поліції і безкарність окремих охоронців порядку за перевищення влади необхідні, незважаючи на небезпеку для демократії, і саме посилення поліції і репресивні заходи, а не поліпшення соціальних умов сприятимуть встановленню контролю над злочинністю. Понад 60 % респондентів вважають, що поліція має право діяти суворо, якщо її співробітники вважають це необхідним, понад 40 % думають, що поліцейським варто надати більше влади, а майже 35 % впевнені, що вони скоріше повинні заарештувати невинного, ніж піддаватися ризику звільнити злочинця [[54]].
Серед західних вчених абсолютно превалює думка про те, що при належному стані правопорядку як суспільство в цілому, так і кожна особа гарантовані від будь-якого порушення чи загрози порушення здійснення їх законних прав та інтересів. При цьому вважається можливим визнати цей стан прийнятним, якщо кількість правопорушень не є значно вищою чи нижчою від визначеної, властивої для рівня даного суспільства.
В наш час у світі відсутня єдина думка щодо методик визначення прийнятного рівня правопорушень та ефективності діяльності поліції. Тут доречно відзначити й те, що сьогодні у світі не вироблено науково обґрунтованих універсальних методик, за допомогою яких можна було б визначити припустимі рівні правопорушень. Та це, очевидно, і навряд чи можливо.
Серед багатьох фахівців (особливо практиків) поширені песимістичні погляди на здатність непрофесіоналів об’єктивно оцінювати стан правопорядку, ефективність поліцейських органів, надавати їм конструктивну допомогу щодо вдосконалення їх роботи. Вважається, що участь громадськості не може бути конструктивною.
Обґрунтовуючи таку точку зору, американський політолог Б. Сміт справедливо зазначав, що проблема оцінки стану правопорядку лежить поза межами розуміння тих, хто не має досвіду в цій галузі. Такий досвід є у порівняно невеликої кількості виборців, і вони навряд чи зможуть створити істотний резерв поінформованої і компетентної громадської думки [[55], с. 46]. Справді, більшість людей, які не мають безпосереднього відношення до організації забезпечення правопорядку, може судити про його стан, виходячи зі своїх суб’єктивних, обмежених за глибиною і масштабами уявленнях і просто не в змозі уявити собі всієї суми факторів, які потрібно враховувати, висловлюючи свою точку зору про ефективність поліцейської діяльності. Однак, як свідчать публікації в засобах масової інформації та спеціальних виданнях, і громадськість, і фахівці усвідомлюють, що поліцейський апарат функціонує в наш час у дуже складних умовах. Кількість правопорушень, які реєструються, неухильно зростає і досягає в таких країнах, як Великобританія, Франція, Німеччина, Італія, Іспанія у середньому від 1,5 до 3 млн. і більше. У 1990-х рр. індекс злочинності на 100 тис. жителів склав, наприклад, в Італії близько 4 тис. , у Франції і Німеччині – понад 6 тис. , а у Великобританії – майже 7 тис. У США в 1990-х рр. реєструвалося майже 15 млн. правопорушень, індекс злочинності складав майже 8 тис. Кожні дві секунди там відбувався один злочин, причому грабіж і розбій – кожні 46 секунд, зґвалтування – кожні 5 хвилин, умисне вбивство – кожні 20 хвилин [[56]].
Збільшується кількість насильницьких злочинів, злочинці стають усе більш організованими, агресивними і винахідливими, вони використовують новітні технічні засоби, мають і оперують гігантськими матеріальними цінностями. Спостерігаються спроби підкорити своєму впливу національну еліту.
Більшість держав світу вражає корупція, вона підточує усталені демократії і перешкоджає становленню нових. Звичайно, корупція поширена серед демократичних країн, їх політичних партій і лідерів дуже нерівномірно.
Стан справ ускладнюється і зростаючою транснаціоналізацією злочинності. Власне кажучи, вона є побічним результатом глобалізації світового розвитку в цілому, включаючи розширення торгівлі, економічного співробітництва, відкриття кордонів, досягнень в галузі транспорту і зв’язку.
Транснаціоналізація злочинності виявляється у виникненні великих підпільних світових ринків, на яких здійснюється обмін незаконними товарами і послугами. Найбільша частина злочинних угод, за даними Інтерполу, припадає на нелегальні операції з наркотиками, торгівлю краденим автотранспортом, культурними цінностями, зброєю, промисловими секретами, експлуатацію проституції [[57], с. 23].
Інтенсивно зростає кількість рецидивних кримінальних проявів: у середньому в країнах ЄС від 50 до 70 % звільнених з в’язниць знову попадають під арешт протягом найближчих 3-х років.
Усе це перетворює злочинність на одну з першорядних національних проблем багатьох країн. Злочинність – соціальне явище, властиве будь-якому суспільству. В країнах демократії рівень правопорушень не нижчий, а вищий, ніж у державах з авторитарними чи тоталітарними режимами, причому, злочинністю можуть бути уражені навіть і вищі ешелони демократичної влади, як це відбулося, скажімо, в Італії, Південній Кореї чи Туреччині. Доречно згадати і ще один загальновідомий факт. Коли в липні 1977 р. в Нью-Йорку на 25 годин вийшли з ладу лінії електропередач, і місто поринуло в темряву, в ньому негайно ж почалися повальні грабежі. Розкрадалось усе: одяг, меблі, автомобілі, спиртне… Постраждало чимало людей. Самі американці назвали цей час ніччю звірів.
Досвід багатьох країн з низьким рівнем життя показав, що соціально-економічний розвиток супроводжується, як правило, зростанням злочинності і зниженням здатності правоохоронних органів боротися з нею. Практика ж зарубіжних держав свідчить, що високий матеріальний добробут, послідовне і активне використання досягнень науково-технічної революції, еволюційність внутрішньої політики не тільки не ведуть до скорочення традиційних, але й породжують нові види злочинності, розширюють можливості для їх здійснення. І це негативно позначається на ефективності діяльності поліції. Якщо люди відчувають, що держава від них відвернулася, зазначав колишній прем’єр-міністр Великобританії Э. Хіт, то які в них можуть бути підстави ставитися з повагою до законів, встановлених цією державою [[58], с. 5].
Проблема встановлення контролю над злочинністю не може вирішуватися тільки правоохоронними органами. Так, В. Леонард і Л. Мор зазначали, що рівень злочинності залежить від соціальних і економічних факторів, багато з яких зараз перебувають поза контролем з боку поліції. Склад населення, його економічний статус і активність, соціальні особливості окремих районів, включаючи високий потенціал злочинності, терпимість населення, цивільну свідомість, концентрацію промислових підприємств і вплив психології на лінію поведінки – все це відіграє важливу роль у визначенні обсягу злочинності в тому чи іншому співтоваристві [44, с. 168].
На думку більшості поліцеїстів, держава повинна інтенсифікувати зусилля для усунення найбільш серйозних криміногенних факторів шляхом здійснення ряду реформ у соціальній та економічній сферах, для цього необхідно впроваджувати заходи для впорядкування міст, удосконалювати правове виховання, створювати спеціальні установи з обліку, розподілу робочої сили в тих регіонах, з яких виїжджає велика кількість громадян у пошуку працевлаштування, і т. ін.
Найбільш доцільним визнається здійснення боротьби зі злочинністю за допомогою спеціальних програм, в реалізації яких поряд з поліцією та іншими державними органами значна роль приділяється місцевій владі, а також громадськості [1, c.210].
Аналіз світового досвіду показує, що існує ряд умов ефективного функціонування поліції. До них, зокрема, належить таке:
1. Наявність правової бази, яка виражає волю суспільства щодо поліції. Наприклад, обмежуючи в кримінальному законодавстві коло діянь, які є небезпечними для суспільства, та відносячи їх до об’єктів поліцейської діяльності, воно визначає загальну компетенцію даного державного інституту.
У правових нормах детермінуються форми й методи, які населення вважає за можливе використовувати для вирішення таких завдань, надаючи тим самим поліції відповідні повноваження: наприклад, заборона законодавством застосування катувань під час проведення розслідування свідчить, що населення вважає такий метод у боротьбі зі злочинністю неприпустимим і, отже, до повноважень поліції це не відносить.
2. Чітке управління з боку вищої національної і регіональної адміністрації. Без цього діяльність поліції втрачає зміст, оскільки її головне призначення – захист населення від правопорушень – об’єктивно не може реалізуватися поза загальним керівництвом і контролем інстанцій, які виражають волевиявлення населення і діють від його імені. В іншому випадку поліцейський апарат може перетворитися на машину, замкнуту на себе, яка не враховує інтереси народу, а, значить, не потрібна йому.
3. Соціальна довіра. Необхідність у ній очевидна, оскільки відсутність такої, безумовно, означає, що поліція є якимось паразитичним організмом, що приносить лише шкоду суспільству, оскільки вимагає значних матеріальних ресурсів, не забезпечуючи його потреби в захисті від злочинності. Ставлення населення до поліцейських органів – це своєрідний індикатор відносин до влади взагалі. Причому, дуже чуттєвий і точний, оскільки поліція – це той державний інститут, який повсякденно, безпосередньо і в усіх сферах вступає в контакти з населенням [[59]]. Як показує історія, якщо влада недостатньо враховує національні інтереси чи діє всупереч їм, вона втрачає довіру народу, стає йому ворожою і ліквідується мирним чи насильницьким шляхом.
4. Укомплектованість особовим складом, що володіє здібностями, адекватних завданням, що розв’язуються. Безсумнівно, що ефективна протидія правопорушенням припускає повномасштабний, постійний і активний контроль над населенням і територією. Кадровий некомплект забезпечувати це не дозволяє.
Разом з тим професійна некомпетентність співробітників навіть за їх чисельності приводить у кращому випадку лише до формальних результатів, що так само неприпустимо. Звичайно, недостатня чисельність персоналу, особливо висококваліфікованих фахівців, в діяльності поліції спостерігаються так само, як і в будь-якій галузі державної діяльності. Але це не повинно перевищувати межі, за якою навантаження на діючий особовий склад стане надмірним і в результаті зробить його роботу незадовільною. Найбільш об’єктивним показником у діагностиці стану кадрового забезпечення є соціальний імідж поліції.
5. Достатнє фінансування і оснащення необхідними засобами озброєння, зв’язку, транспорту, криміналістичної техніки тощо. Інше може бути виправдано лише у військовий період, та й то не завжди.
Без виділення поліції асигнувань, які необхідні, вона втрачає здатність функціонувати, насамперед тому, що її співробітники залишаються незадоволеними своїм матеріальним становищем і неминучим зниженням соціального статусу [1, c.214].
Перераховані вище умови є обов’язковими, рівнозначними та універсальними, тобто їх наявність необхідна в будь-якій країні, хоча, зрозуміло, усе, що пов’язано з функціонуванням поліції, має національну специфіку.
Поліцейська діяльність щодо конкретних аспектів та її ефективність оцінюється за цілим рядом показників. Щодо превентивної роботи такими є дані про кількість: виданих офіційних попереджень про неприпустимість подальшої аморальної поведінки; надісланих судовій владі подань про встановлення спеціального нагляду за особами, які раніше вчинили правопорушення; осіб, які незаконно володіли зброєю; вилученої зброї, наркотичних засобів і вибухових речовин, що незаконно зберігались; виданих і припинених поліцейський дозволів; лекцій, бесід та інших виступів профілактичного характеру з метою інформування населення про заходи для забезпечення особистої і майнової безпеки та ін. [[60], с. 117].
Обліку підлягає кількість фактів патрулювання і забезпечення порядку під час масових маніфестацій, страйків, спортивних і культурних заходів, супроводження поїздів і літаків, перевірок осіб, які перетинають кордон, та вантажів, які перевозяться, та ін.
При оцінці результатів роботи поліції враховуються також витрати на неї у співвідношенні з розмірами відверненої і відшкодованої за допомогою поліцейських матеріальної шкоди. У США, наприклад, виходячи з такого підходу, щорічний економічний ефект діяльності ФБР, річний бюджет якого становить майже 1 млрд. доларів, визначається приблизно в 2 млрд. доларів.
Одним з найбільш важливих показників ефективності роботи поліції є розкривання злочинів. Злочин вважається розкритим, якщо: встановлено особу, яка його вчинила (незалежно від того, перебуває вона під арештом чи у розшуку або померла); правопорушник затриманий на місці злочину; поліція переконана у винуватості підозрюваного у зв’язку з його визнанням вини або достатньою кількістю зібраних доказів [1, c.214].
Аналіз офіційних даних правоохоронних відомств західних країн свідчить, що середній рівень розкриття зареєстрованих злочинів становив: Австрія – 45 %, Бельгія – 20 %, Великобританія – 30 %, Німеччина – 50 %, Італія – 17 %, Канада – 47 %, Нідерланди – 20 %, Норвегія – 20 %, США – 22%, Фінляндія – 75 %, Франція – 40 %, Швеція – 40 %. Розкриття таких небезпечних злочинів, як навмисне вбивство, зґвалтування та інші, більше на 10-15% [51] [Додаток 2].
Удосконалюється і облік результатів роботи з розкриття злочинів, головною метою якого є забезпечення об’єктивності оцінки роботи поліції та оптимізація її управлінських рішень. Зокрема, фахівці Великобританії пропонують оцінювати результати діяльності підрозділів кримінальної поліції (і кожного конкретного співробітника) не тільки за кількістю злочинів, розкритих за певний час, але й враховувати фактор складності, для чого визнається доцільним розробити спеціальну таблицю коефіцієнтів [28, с. 137]. Без сумніву, що оцінка роботи щодо розкриття злочинів має бути індивідуалізована. Це дозволило б більш справедливо заохочувати тих, хто відзначився, раціональніше розподіляти оперативний склад. Але в дійсності, на жаль, в усьому світі внесок поліцейських у розкриття злочинів найчастіше залишається знеособленим.
Одним із показників ефективності вважається також оперативність реакції на правопорушення, в першу чергу – у формі здійснення арештів. У зарубіжних країнах цей показник досить високий, як правило, поліцейським потрібно для прибуття на місце події від 5 до 10 хвилин з моменту отримання повідомлення про виклик. Що стосується арештів, то в більшості держав, у тому числі в США, Канаді, Німеччині, Італії, понад 30 % арештів здійснюються менш ніж через півгодини після отримання інформації про правопорушення; близько 50 % – протягом двох з половиною годин; до кінця першого тижня – майже дві третини арештів і 90 % – протягом місяця. В даному випадку враховуються не всі арешти, а лише ті, обґрунтованість яких згодом підтверджується судовими інстанціями під час попередніх слухань справ.
Для розкриття таких традиційних злочинів, як вбивства, зґвалтування, контрабанда, у поліції достатньо сил, засобів і навичок. Однак, коли мова йде, наприклад, про шахрайство з використанням комп’ютерів, продаж застарілих чи невідповідних технологій, незаконний вивіз капіталу, біржові та інформаційні махінації, спекуляцію земельними ділянками, незаконне отримання підрядів на будівництво та деякі інші протиправні діяння, які поширилися останнім часом, поліцейські найчастіше виявляються неспроможними [1, c. 216].
Позначаються і реальні успіхи, які широко пропагуються при проведенні великомасштабних і складних акцій щодо боротьби зі злочинністю, таких, наприклад, як звільнення поліцією ФРН у 1977 р. заручників, захоплених інтернаціональною командою терористів в авіалайнері компанії «Люфтганза», арешти у Франції в 1980 р. ядра ультралівого угруповання «Пряма дія», а в Італії наприкінці 1987 р. понад 300 ватажків і активних членів сицилійської мафії, керівників підривних організацій «Червоні бригади», «Загони дії пролетаріату», «Чорний порядок», «Роза вітрів», а також нейтралізація в 1996 р. злочинної японської секти «Аум Сінрикьо», звільнення в 1997 р. у м. Ліма (Перу) кількох сотень заручників, захоплених у будинку японського посольства лівою терористично групою «Рух Тупака Омару», тощо. Цілком закономірно, що будь-яка держава тою чи іншою мірою поширює і підтримує ідеалізоване уявлення про поліцію та її службовців.
Опитування понад 20 тис. громадян 12 держав Європейського Співтовариства, а також Австрії, Швеції, Норвегії і Фінляндії, проведене в кінці ХХ ст., показало, що перше місце в шкалі довіри громадян посідає поліція (70 %), випереджаючи ЄС (59 %), збройні сили (58 %), систему освіти (56 %), церкву (54 %), телебачення і радіо (53 %), систему соціального страхування (49 %), місцеву владу (47 %), парламенти (43 %), пресу (38 %), міжнародні компанії (37 %), профспілки (36 %) та індустрію реклами (24 %) [52] [Додаток 3]. Такий стан можна пояснити різними причинами: традиційною повагою до права і органів, що його охороняють, інтенсивним пропагандистським впливом, надією на поліцію як на захисника від зростаючої злочинності. На доброзичливе ставлення до поліції впливає і те, що її дії зазвичай не створюють враження караючих і можуть бути оскаржені в суді.
Важливою передумовою позитивної оцінки є впевненість у тому, що поліція найчастіше досягає максимуму з точки зору вкладених коштів і наявних у неї сил і засобів, а також у тому, що злочинність є неминучим злом [[61], с. 89]. В Україні тільки 15 % опитаних висловилися про повну довіру до міліції. За результатами опитування служби «Соціс Геллап», рівень довіри населення до «силових структур» є таким: повністю довіряють міліції – 20% опитаних, СБУ – 26 %, судам і прокуратурі – 23 та 21 % відповідно. Підтвердженням недостатньо високого рівня довіри населення до міліції є той факт, що серед громадян, яким доводилося вирішувати свої проблеми за допомогою працівника міліції, лише 38 % були повністю задоволені розв’язанням своїх питань, 33 % – задоволені частково, 16% – не задоволені [[62], с.262] [Додаток 4, 5]. Розуміючи нагальну потребу у підвищенні авторитету міліції та підвищення її іміджу серед населення керівництвом МВС України розроблено та впроваджується у життя низка комплексних заходів. Зокрема, було запроваджено в дію програму «Міліція і населення партнери», посилено роботу щодо індивідуального прийому громадян керівниками усіх ланок системи МВС, у практичних підрозділах збільшилась кількість посад психологів, які навчають працівників міліції спілкуватися з населенням.
На сприятливе ставлення суспільства до поліції певною мірою впливає і те, що на потерпілому найчастіше не відбивається нездатність поліцейських органів розкрити ті чи інші майнові злочини, оскільки законодавство ряду розвинених країн (Швеції, Швейцарії, Канади та ін.) покладає обов’язок відшкодування шкоди, заподіяної злочинцем, не на винну особу (яку може бути і не встановлено), а на державу [1, c.217].
У Франції жертви насильницьких злочинів та їх утриманці мають право на компенсацію з боку держави від злочинів проти особи. До компенсаційних витрат належать витрати на лікування, повна компенсація за юридичне обслуговування потерпілих та членів їхніх сімей, майнові збитки (залежно від майнового становища жертви), відшкодування збитків, заподіяних автотранспортом (при відсутності страхування), терористичними актами, зараженням ВІЛ. В США створено департамент, який вирішує питання допомоги жертвам злочинів. Право на компенсацію мають потерпілі від злочинів, їхні утриманці, родичі. Компенсуються витрати на лікування, консультації психологів та психіатрів, втрати заробітку, на пошук нової роботи, витрати на поховання, реабілітацію, відшкодування втраченої власності.
Проблема захисту жертв від злочинної діяльності є різноплановою та досить складною. Вона привертає до себе увагу світової спільноти. Генеральна Асамблея ООН 29 листопада 1985 року затвердила декларацію головних принципів правосуддя для захисту жертв злочинів і зловживання владою. Вона визначила такі головні напрямки підтримки та сприяння потерпілим:
- впровадження у національному законодавстві держав – країн членів ООН – міжнародних стандартів доступу потерпілих до системи правосуддя та державної підтримки;
- кримінально-правова реституція;
- компенсація потерпілим з державних фондів;
- надання необхідної матеріальної, медичної, психологічної та соціальної допомоги потерпілим за урядовими, громадським та місцевими каналами [[63]].
Більшість розвинених країн Європи, Північної Америки мають таке законодавство. Це ж саме здійснюється і в Україні. Заходи щодо відшкодування збитків, завданих правопорушеннями, містяться у кримінально-процесуальному, адміністративному та цивільному законодавстві. В той же час реально виконуються більш-менш послідовно лише закони про відшкодування збитків, що заподіяні зловживанням владою при здійсненні правосуддя, а також жертвам політичних репресій. Незважаючи на це, рівень забезпечення прав і свобод особи, яка потерпіла від скоєння злочину, є недостатнім. Відсутність в нашій державі розвинутих механізмів страхування майна громадян, досить низький загальний рівень життя більшості населення країни, неспроможність більшості злочинців самостійно відшкодовувати завдані ними збитки ускладнюють становище особи, яка зазнала від злочину матеріальної, фізичної або моральної шкоди, залишаючи її наодинці зі своєю бідою.
До основних проблем, що стосуються забезпечення прав потерпілого, які потребують свого подальшого вирішення, варто віднести: створення Фонду державної допомоги особам, які потерпіли від злочину; розроблення процедури отримання компенсації за злочини, у яких не встановлено осіб, котрі їх вчинили; створення механізму державного контролю за відшкодуванням шкоди потерпілому у зв’язку зі звільненням особи від кримінальної відповідальності за примирення винного з потерпілим. Оскільки ці питання торкаються значної кількості людей та потребують безпосереднього втручання держави у регулювання цих процесів, то, на нашу думку, доречним було б вирішення основного питання про відшкодування шкоди потерпілому від злочину, здійснити шляхом закріплення в Конституції України обов’язку держави відшкодовувати потерпілому від злочину збитки, якщо держава не забезпечила захист особи від злочину та відшкодування шкоди за рахунок злочинця. Проект Закону «Про відшкодування за рахунок держави матеріальної шкоди громадянам, які потерпіли від злочину» у 2006 році розглядався Верховною Радою України, але був знятий з рогляду [[64]]. Акумулювання коштів на відшкодування збитків потерпілим від злочинів може здійснюватися у Державному фонді допомоги жертвам злочину за рахунок коштів спеціально виділених з Державного бюджету, штрафів, конфіскованого майна злочинців, а також добровільних внесків підприємств, організацій установ та окремих громадян.
Також необхідно усвідомити, що реальне забезпечення прав потерпілого свідчить про відповідний авторитет держави, заохочують громадян до співпраці з правоохоронними органами. Як відмічає О.М.Литвак, захист природних прав потерпілих з боку держави приведе до зменшення кількості відмови жертв злочинів від подачі заяви про подію, зміни показань на користь обвинуваченого тощо, скоротяться латентна та нерозкрита злочинність [[65], с.138].
Загострення таких негативних явищ, як злочинність, у тому числі організована і транснаціональна, расові, міжнаціональні і міжетнічні конфлікти, релігійний і політичний екстремізм, неконтрольовані міграційні процеси, екологічні кризові явища прямо і побічно впливають на діяльність поліції, ставлять перед нею все більш складні і різноманітні, а найчастіше і якісно нові завдання, потребують здійснення певних реформ організації, форм і методів роботи поліцейських сил [[66], с. 35].
Діяльність поліції зарубіжних країн, так само як і міліції України, здійснюється за різними напрямками, одним із провідних серед них є адміністративна діяльність, тобто діяльність, у якій використовуються різноманітні організаційно-правові засоби, в тому числі з метою охорони прав і свобод людини.
Під поняттям «адміністративна діяльність» в країнах загального права розуміють в основному діяльність поліції щодо здійснення арештів, видання різних довідок, опитування потерпілих і підозрюваних, свідчення в суді, збирання інших матеріалів і навіть проведення різних нарад. Основне призначення адміністративної діяльності для поліції зарубіжних країн – це підготовка матеріалів до суду та управлінська діяльність щодо організації діяльності поліції.
Юридичний словник Блека дає визначення адміністративної діяльності як практичного управління та керування різними органами та агенціями, які не є частиною державної влади [[67], с. 57]. Інший юридичний словник – Гарнера під адміністративною діяльністю розуміє діяльність, яка визначає разом з адміністративним законодавством відносини між законодавцями, судовою владою та громадянами [[68], с. 28].
Зміст адміністративної діяльності поліції Великобританії можна визначити як юрисдикційну діяльність, спрямовану на фіксування правопорушень та підготовчу роботу щодо притягнення правопорушників до відповідальності. Як свідчить статистика, робота щодо попередження злочинів та інших правопорушень, охорони громадського порядку та громадської безпеки займає понад 55-60 % всього робочого часу поліції Великобританії [[69], с. 111]. До адміністративної діяльності в даному випадку включається проведення різних нарад, підготовка матеріалів для розгляду в судах, виконання різних доручень, свідчення в судах, спілкування з потерпілими, їх допит, допит свідків та правопорушників, написання рапортів та збирання різних довідок тощо.
У США поліцейські відомства стверджують, що їх основне завдання – це боротьба зі злочинністю. Але, як свідчить статистика, понад 50 % усієї роботи поліції США – це рутинна повсякденна діяльність, спрямована на охорону громадського порядку та громадської безпеки, виявлення, попередження та припинення дрібних правопорушень, підготовка матеріалів для розгляду в судах тощо. У більшості випадків вона зветься охороною публічного (громадського) порядку [[70], с. 28].
Джордж Ф. Коул з Коннектикутського університету (США) проаналізував діяльність понад 900 поліцейських США в процесі виконання ними своїх службових обов’язків. В результаті аналізу він наводить такі цифри:
1. В середньому за добу під час виконання своїх службових обов’язків поліцейські стикаються із злочинами проти особи і витрачають на це лише 3% свого робочого часу.
2. Кожен поліцейський витрачає до 15 % свого робочого часу на розкриття злочинів, пов’язаних з власністю, розшуком злочинців, які їх вчинили, та інші дії, пов’язані з цими злочинами.
3. На регулювання дорожнього руху у випадках ДТП та інших подій, спостереження за дорожнім рухом, перевірку водіїв та інші дії втрачається 9-11 % всього робочого часу.
4. Частина часу, яка витрачається поліцейськими США на допомогу потерпілим, тим, що заблукали, людям похилого віку, на пошуки загублених речей, пошуки зниклих тварин тощо, становить приблизно 12-13 %.
5. Весь інший час, тобто приблизно 60 % витрачається на адміністративну діяльність [[71]] [Додаток 6].
В Україні працівники міліції в основному витрачають час на виконання службових обов’язків пов’язаних із розкриття вже скоєних злочинів. Це пов’язано з некомплектністю підрозділів міліції, слабким технічним забезпеченням, низьким соціальним захистом самих працівників міліції і т.п.
Одним з основних напрямків підвищення ефективності адміністративної діяльності поліції є спроба залучення до роботи з охорони громадського порядку та громадської безпеки широких верств населення (комунальне поліціювання).
У Великобританії, США, Канаді та Франції є певні відмінності в організаційних структурах поліції, на багатьох поліцейських дільницях відсутні чергові, які є організаторами роботи щодо охорони громадського порядку. Чергування здійснюється всіма працівниками поліцейської дільниці згідно з графіком. Особливістю діяльності поліції зарубіжних країн щодо охорони громадського порядку є те, що більшість поліцейських задіяна для цього у вечірній час та вихідні дні. Графіки чергувань складені таким чином, що більше поліцейських задіяно тоді, коли вчиняється більшість правопорушень. В інший час поліцейські відпочивають.
Поліція лише виявляє правопорушення, але ніколи не приймає рішення щодо правопорушників. Для цього існують спеціальні органи (магістрати, префекти, поліцейські трибунали тощо).
Заходи попередження злочинів та інших правопорушень, які використовуються в роботі поліції зарубіжних країн, можна поділити на кілька видів:
1. Проведення роз’яснювальної роботи та інформування населення про стан злочинності і про вчинені правопорушення, основні тенденції розвитку злочинності, боротьби з нею та роботи поліції. З цією метою у Великобританії, наприклад, широко використовуються засоби масової інформації. Регулярно керівництво поліції та рядові констеблі зустрічаються з громадянами на різних зборах, мітингах та урочистостях. Вони використовують всі можливості для того, щоб розповісти про роботу поліції, стан злочинності в районі чи місті, попереджувальні заходи, які здійснюються поліцією [[72]].
2. Розповсюдження та використання різних видань, буклетів, листівок та попереджень. Такі матеріали безкоштовно надсилаються поштою за рахунок поліції громадянам за місцем проживання, роздаються в поїздах, літаках та у міському транспорті. Особливо такі методи інформування поширено в США. Наприклад, за один рік поліцією штату Канзас було розповсюджено понад тисячі різних листівок попереджувального характеру.
3. Використання технічних засобів, таких як індикаційні системи, відео- та аудіоапаратура, радари, фотокамери, комп’ютерні системи, засоби телекомунікацій тощо.
4. Використання засобів масової інформації (газети, радіо, телебачення), а також кінофільмів. При цьому поліцейські в більшості випадків є позитивними героями, що, у свою чергу, допомагає створенню позитивного іміджу поліції.
5. Робота з добровільними формуваннями громадян, спільні патрулювання, тренування громадян, розробка та здійснення спільних програм за інтересами громадян, проведення різних заходів за участю молоді та ін.
6. Встановлення спеціальних телефонів на вулицях для термінового зв’язку з поліцією, встановлення таких телефонів у місцях, де завжди є значне скупчення людей, або окремим громадянам за їх бажанням.
7. Перевірка документів у громадян, перевірка посвідчень та інших документів у водіїв автомототранспорту в окремих місцях і при виникненні надзвичайних обставин.
8. Відвідування приміщень кафе, барів, ресторанів, клубів та інших розважальних закладів, в окремих випадках відвідування підприємств та осель громадян з їх дозволу або у випадках переслідування злочинців.
9. Нагляд за особами, засудженими до позбавлення волі умовно чи звільненими з місць позбавлення волі достроково за бездоганну поведінку, або осіб, щодо яких встановлено нагляд поліції.
10. Перевірка за поліцейськими картотеками осіб, схильних до правопорушень, і проведення з ними індивідуальної попереджувальної роботи.
Крім того, поліцією зарубіжних країн використовуються й інші форми та методи попередження правопорушень.
Як зазначає Енді Волкер, організація роботи поліції щодо попередження злочинів та інших правопорушень може займати понад 30 % всієї діяльності поліції Великобританії. Основними напрямками в цій діяльності він вважає проведення навчання серед громадян та підготовку персоналу розважальних закладів до застосування заходів попереджувального характеру, оскільки понад 30 % правопорушень у Великобританії вчиняється в таких місцях [48].
В юридичній літературі зарубіжних країн темі попередження правопорушень приділяється значна увага. Майже кожен з видів попереджувальної діяльності обговорюється у спеціальних журналах та виданнях, присвячених роботі поліції. Пропонуються різні варіанти посилення ефективності роботи поліції щодо попередження правопорушень.
С. Вулен вважає, що головним напрямком попереджувальної діяльності поліції повинна бути робота з молоддю, бо якщо молоді люди звикнуть поводити себе відповідно до вимог законів, то й правопорушень в майбутньому буде менше [[73], с. 43].
Зарубіжні автори Хайбер А., Хофстра Б., Тоорнвілієт Л., Зандберген А. пропонують принципово нові моделі взаємовідносин громадян з поліцією за рахунок введення додаткових контролюючих органів при адміністрації та надання громадянам більш широких повноважень в процесі охорони громадського порядку [[74]].
П. Дрілер рекомендує проводити регулярні зустрічі поліції з населенням з метою інформування їх про результати роботи поліції [[75]].
Досить різноманітними є заходи припинення правопорушень, які використовує поліція зарубіжних країн. Це, зокрема:
- затримання і арешт правопорушника;
- особистий огляд та обшук, огляд і обшук речей та документів, які мають відношення до вчиненого правопорушення;
- вилучення речей та документів, які мають відношення до вчиненого правопорушення;
- затримання транспортних засобів у разі вчинення правопорушень та відсторонення водіїв від керування ними;
- застосування сили та спеціальних засобів і вогнепальної зброї, якщо іншими заходами правопорушення припинити неможливо [[76]].
Поліція більшості зарубіжних країн не використовує такий захід, як адміністративне затримання. Людина заарештовується поліцією і доставляється до поліцейської дільниці для оформлення необхідних процесуальних документів, після цього її доставляють до суду. Суд вирішує питання про подальше затримання чи звільнення з під варти.
Необхідно відзначити, що в практиці роботи поліції США немає такого терміна, як адміністративне затримання. Саме слово затримання – «detention» означає, що людина позбавляється права вільно пересуватись і може це робити тільки з волі поліцейського чи іншої офіційної особи, яка має право проводити затримання [[77], с. 324].
Після складання протоколу та допиту правопорушник доставляється до суду, якщо дозволяють обставини. Згідно із законодавством США (Федеральний кримінальний кодекс, кодекси штатів США та інші нормативні документи), обставинами, які не дають можливості доставити порушника до суду, є :
а) час доби, коли суд не працює (правопорушника затримано вночі);
б) неможливість допиту правопорушника в суді (правопорушник хворий, поранений, перебуває в стані алкогольного чи наркотичного сп’яніння);
в) інші обставини [56, с. 147].
Тільки суд приймає рішення про подальше затримання правопорушника чи про його звільнення. В США понад 90 % правопорушників звільняються до розгляду справи по суті і близько 50 % з них шляхом внесення застави [[78], с. 219].
У США з метою вирішення питання про затримання чи звільнення з під варти особи, яка підозрюється у вчиненні правопорушення, доставляють до суду, і для цього суддя повинен здійснити такі дії:
а) звільнити особу до суду, якщо вона робить письмову заяву і зобов’язується з’явитися до суду за першою його вимогою;
б) запропонувати особі звільнення під заставу, розмір якої встановлюється судом;
в) якщо особа вчинила особливо небезпечний злочин чи кілька злочинів або є обґрунтовані підстави вважати, що вона не з’явиться до суду, затримати її на час проведення попередньої перевірки та судового розгляду.
У Великобританії за вчинення майже всіх типів правопорушень людина спочатку доставляється до поліцейської дільниці, де складається протокол, а потім – до суду магістрату, який вирішує питання про покарання. Виняток становлять правопорушення, які стосуються правил дорожнього руху.
Будь-яке затримання людини та доставлення її до поліцейської дільниці називається арештом. Якщо вона затримується на строк до 6 годин для складання протоколу, з’ясування питань про місце проживання, національність, громадянство тощо, то це є попереднім арештом. Через 6 годин затриманий повинен бути або звільнений, або доставлений до суду для вирішення питання про подальше утримання під вартою [[79], с. 121]. В цілому ж різниці між звичайним арештом та попереднім арештом немає. Є різниця між арештом, здійсненим за рішенням суду (арештом з ордером), та арештом без рішення суду (арештом без ордеру).
Л. Лей зазначає, що констебль має право, згідно із загальним правом, заарештувати будь-якого громадянина, який на думку констебля порушує громадський порядок або поводить себе так, що його поведінка може викликати порушення громадського порядку. При цьому він не згадує ні про адміністративне затримання, ні про попередній арешт [[80], с. 18].
До компетенції британської поліції належить також право проводити особистий огляд та обшук затриманого, огляд та обшук речей, що йому належать чи знайдені на місці вчинення правопорушення, які могли бути предметом вчинення правопорушення, і складання відповідних процесуальних документів.
Як і в США, обшук та огляд у Великобританії проводиться поліцією за відсутності свідків. Адвокат також допускається, але зі спеціального дозволу. Якщо це необхідно при проведенні обшуку та огляду, може бути присутній лікар чи санітар. Огляд та обшук може проводитись особою однієї статі з тією, яка обшукується чи оглядається. Про проведення огляду та обшуку складаються окремі протоколи, які додаються до інших документів і направляються до суду.
Як і в законодавстві Великобританії, в Канаді не існує поняття адміністративного затримання та попереднього арешту. Арешт може бути здійснений з ордером чи без ордеру, в ст. 450 Кримінального кодексу Канади роз’яснено компетенцію поліції Канади щодо проведення таких арештів. Без ордеру поліція Канади може затримувати громадянина, якщо:
- він вчинив правопорушення, за яке він може бути засуджений судом присяжних, або якщо поліцейський резонно і ґрунтовно вважає, що громадянин може вчинити правопорушення;
- поліцейський бачить, що громадянин вчиняє злочин;
- щодо громадянина, якого поліцейський заарештовує, може бути виданий ордер на його арешт і поліцейський має ґрунтовні і резонні підстави так вважати.
Без ордеру поліція Канади не може заарештовувати людину, якщо:
1) вона вчинила правопорушення, за яке вона може бути заарештована, але не судом присяжних;
2) вона вчинила правопорушення, яке за юрисдикцією може бути віднесено до правопорушень, що розглядаються судом присяжних або одноосібно суддею (сумарне правопорушення);
3) людина вчинила правопорушення, яке є сумарним правопорушенням (дрібним правопорушенням і він може бути покараний лише одноосібно суддею);
4) поліцейський має резонні та ґрунтовні підстави вважати, що в інтересах суспільства арешт не потрібний, зважаючи на всі обставини і включаючи необхідність:
а) встановлення імені та прізвища людини;
б) збереження обставин, які свідчать про вчинене правопорушення;
в) припинення повторного правопорушення може бути здійснене без ізоляції правопорушника [[81], с. 14-20].
Стаття 99 КК Канади дозволяє поліцейському, який має вагомі підстави вважати, що правопорушення було вчинене чи вчиняється за допомогою зброї, носіння якої заборонено, може обшукати людину, транспортний засіб чи приміщення, за винятком житла. При цьому він може вилучити все, що, на його думку, має відношення до вчинення правопорушення [[82], с. 14-20].
У Франції компетенція поліції і жандармерії в питаннях виявлення, попередження та припинення правопорушень визначена кримінально-процесуальним кодексом і додатковими нормативними актами, декретами та ордонансами Президента.
В кримінально-процесуальному кодексі Франції існує правова норма (ст. 73) про те, що в разі вчинення правопорушення будь-яка особа має право заарештувати правопорушника і передати його до судової поліції [[83], с. 149].
Як і у Великобританії, арешт у Франції може проводитися з ордером суду. Але ордер не може виконуватися з 21 години вечора до 6 години ранку (ст. 134 Кримінально-процесуального кодексу Франції). Попереднє затримання не повинно перевищувати 24 години (ст. 36.2 зазначеного кодексу). Заарештований може утримуватися під вартою до винесення рішення судом, але не більше 4-х місяців.
У Франції особа, яка звинувачується у вчиненні правопорушення, залишається на волі, а затримується у таких випадках:
а) коли вона може заважати розслідуванню справи;
б) коли їй загрожує небезпека;
в) у виняткових випадках [[84]].
С. Фридман, проаналізувавши практику досудового затримання в Італії та Німеччині, пише, що в цих країнах особа, яка підозрюється у вчиненні правопорушення, залишається на волі під час проведення слідства та судового процесу [59, с. 31].
Компетенція поліції зарубіжних країн в питаннях затримання особи дещо звужена, поняття попереднього чи адміністративного затримання там не існує. Така практика має свої позитивні сторони тому, що під час арешту особи менше допускається порушень прав людини.
При виконанні таких заходів, як проведення особистого огляду та обшуку осіб, огляду та обшуку речей і документів поліція має досить широкі повноваження.
Так, у Великобританії, згідно зі ст. 54 (4) Статуту про поліцію та засоби доказування в кримінальних справах, якщо поліцейський має ґрунтовні підстави вважати, що у особи, яка затримується, є речі або предмети, що можуть спричинити шкоду самому затриманому або іншим особам чи можуть зашкодити при проведенні слідства, допомогти затриманому втекти з під варти, має право провести особистий огляд [[85], с. 5].
Людина піддається особистому огляду офіцером із затримання за відсутності будь-яких свідків. Якщо це необхідно, під час проведення огляду може бути присутній лікар або санітар. Обшук же особи з роздяганням може проводитися лише з письмового дозволу офіцера, який не нижче за званням, ніж суперінтендант.
Поліцейський також має право вилучити одяг, документи та інші предмети, якщо є достатні підстави вважати, що ці предмети мають відношення до вчиненого правопорушення і можуть бути використані як докази в суді. Вони детально описуються, запаковуються і додаються до протоколу про правопорушення.
Крім того, констебль має право після огляду особи, яка затримується, провести обшук житла, де проживає підозрюваний. Для проведення обшуку необхідний письмовий дозвіл офіцера не нижче за званням, ніж інспектор. Але якщо особа, яка затримується, присутня під час проведення обшуку і дає на це дозвіл, то письмового дозволу на проведення обшуку не потрібно.
У випадках проведення обшуку констеблем без письмового дозволу інспектора, він в письмовій формі повідомляє інспектора, де зазначає мету обшуку і що знайдено.
Поліція має право утримувати знайдені під час огляду речі, одяг, документи та інші предмети, які необхідно пред’явити в обов’язковому порядку в суді для підтвердження, що вони є доказами. Але їх треба негайно повернути особі, якщо вона звільнена під заставу згідно з рішенням суду або звільнена від покарання.
Констебль, який вилучив будь-яку річ під час проведення обшуку житла чи огляду особи, яка затримується, повинен довести в суді, що:
- ця річ була отримана в результаті вчинення правопорушення чи має відношення до правопорушення;
- вона має бути вилучена з метою попередження її втрати, пошкодження, підміни або знищення;
- річ, яка вилучається, повинна мати безпосереднє відношення до правопорушення і може бути використана як доказ [[86], с. 5]. Про вилучення таких речей складається окремий протокол, який разом з іншими матеріалами надсилається до суду.
Поліція багатьох штатів США проводить особистий огляд, обшук, огляд та обшук речей затриманого з його згоди. Якщо він відмовляється від обшуку, то поліція може застосувати силу, але, як сказано в описі стандартних ситуацій для Лос-Анджелеської поліції, тільки у випадках, коли є певні обґрунтовані підстави вважати, що у людини є зброя чи інші предмети, за допомогою яких вона може завдати шкоди собі, оточуючим чи тим, хто її охороняє [[87], с. 89].
Обшук проводиться поліцейським на поліцейській дільниці. Під час проведення обшуку на вимогу затриманого може бути присутній адвокат. Обшук може проводитись лише особою однієї статі з обшукуваним, поліція може звертатись за допомогою до лікаря або навіть використовувати спеціальні прилади – рентген, УЗД та ін.
Про проведення обшуку та огляду складається окремий протокол, де фіксується час проведення обшуку, що шукалось, що було знайдено, хто був присутній під час обшуку, хто проводив обшук та ін. Протокол з іншими документами надсилається поліцією до суду.
Говорячи про покарання правопорушників власне поліцією зарубіжних країн, ми можемо з упевненістю сказати, що це відбувається досить рідко. Поліція, як правило, не має права карати правопорушників. Це роблять суди чи спеціально створені з цією метою інші державні органи.
Поліція Великобританії має право оштрафувати правопорушника лише за дрібне правопорушення, пов’язане з дорожнім рухом. Це такі правопорушення, як перехід вулиці у невстановленому місці, паркування в недозволеному місці тощо. Поліцейський у Великобританії виписує квитанцію і видає її правопорушникові. Часом він просто прикріпляє її під склоочисні щітки, коли водій припаркував транспортний засіб в недозволеному місці [[88], с. 224].
В Канаді поліцейський може оштрафувати людину і за деякі інші правопорушення, наприклад, за появу в нетверезому стані чи за порушення тиші, що заважає іншим особам. У США поліцейський також має право оштрафувати особу за дрібні правопорушення, пов’язані з дорожнім рухом. У Франції поліція і жандармерія можуть застосувати до людини, яка не сплатила штраф за дрібне правопорушення у сфері дорожнього руху, такі специфічні заходи, як невидача паспорту, встановлення заборони на виїзд за межі країни тощо.
Особливої уваги заслуговує концепція пошукового поліціювання, яка набирає все більшого поширення в зарубіжних країнах. Основна мета цієї концепції полягає у покращенні роботи поліції через встановлення тісних стосунків з населенням, громадськими організаціями, державними та іншими організаціями і установами. Для цього до діяльності поліції щодо охорони громадського порядку, громадської безпеки та боротьби з правопорушеннями залучаються всі громадяни, які проживають в комуні (районі). Поліція зарубіжних країн організовує роботу спільно з добровільними народними дружинами, взаємодіє з комітетами будинків, іншими організаціями за місцем проживання людини. Вона ставить за мету викорінення умов та причин, які сприяють злочинності та порушенням правопорядку. І це досягається за рахунок вкладення капіталу в розвиток системи охорони здоров’я, освіти, спорту, залучення молоді до науково-технічної творчості, створення нових робочих місць.
Аналіз організаційно-правових основ діяльності поліції США, Канади, Великобританії, Німеччини, Франції та інших країн у сфері забезпечення прав і свобод людини дозволяє зіставити з ними проблеми адміністративної діяльності української міліції. Вивчення позитивного досвіду розвинених зарубіжних держав дає змогу використовувати більш ефективні методи забезпечення прав і свобод людини, якими користуються правоохоронні органи у своїй повсякденній роботі. Одержані емпіричні дані дозволяють сформулювати на його основі теоретичні положення та конкретні практичні рекомендації щодо поліпшення правоохоронної діяльності.
2.3. Визначення позитивного досвіду діяльності поліції зарубіжних країн з метою використання міліцією України по забезпеченню прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина закріплених в Конституції України та інших нормативно-правових актах
В діяльності поліцейських структур зарубіжних країн накопичено значний досвід щодо забезпечення та захисту прав людини, цей досвід може бути успішно використано з метою удосконалення діяльності органів внутрішніх справ України, зрозуміло, із врахуванням вітчизняних економічних, політичних, соціально-культурних та інших реалій [[89]].
Усі держави пов’язані між собою міжнародним правом і права людини в кожній з них захищаються національним законодавством. Ступінь реалізації прав людини в державі значною мірою залежить від неухильного дотримання та виконання законів. Вищезгадані обставини дають нам підставу звернути увагу на те, що міжнародні стандарти, які стосуються захисту прав і свобод людини, у більшості випадків можуть бути безпосередньо спрямовані на регламентацію діяльності правоохоронних органів. Серед правоохоронних органів України важливе місце належить органам внутрішніх справ, зокрема такому їх підрозділу, як міліція.
Забезпечення законності, правопорядку, охорона прав, свобод і законних інтересів громадян — це предмет турботи держави, її органів, організацій, установ та посадових осіб. Надзвичайно важливого значення ці питання набувають для органів внутрішніх справ.
Підтримання міжнародного миру й безпеки, єдність між країнами перебувають у прямій залежності від дотримання прав людини. Захист прав та свобод людини за законом, значимість принципу верховенства закону для такого захисту — ці фактори вказують на важливість професіоналізму в роботі Правоохоронних органів, що означає ефективність і законність у їх діяльності. Для міліції, як правоохоронного органу, основними функціями є попередження та виявлення злочинів, підтримка й відновлення громадського порядку, надання своєчасної допомоги людям, які потрапили в біду. Ці функції є спільними для більшості поліцейських структур у Європі та в усьому світі. Європейська конвенція про захист прав та основних свобод людини та її органи розробили стандарти виконання функцій поліцейських структур, в основу яких покладено принципи захисту прав людини, демократії та законності, оскільки у самому характері цих структур є елементи, які суперечать правам людини та законності, особливо це стосується підрозділів боротьби з повсякденною злочинністю.
Поліція зазвичай є ієрархічною та дисциплінарною структурою. Тому не дивно, що в різних країнах світу в поліцейських структурах склалась схожа атмосфера. Поліцейські структури різних країн дедалі частіше взаємодіють у боротьбі з міжнародною злочинністю, тероризмом. Поліцейські працюють разом із миротворчими місіями ООН, двосторонні угоди між країнами та багатосторонні договори створені міжнародними організаціями, дозволяють поліцейським із різних країн обмінюватися інформацією та накопиченим досвідом [1, c. 141-142].
З огляду на специфіку діяльності поліції і для спрямування її в потрібному напрямку 17 грудня 1979 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла Кодекс поведінки осіб з підтримання правопорядку. Резолюція 34/169, згідно з якою було прийнято цей кодекс, включає в себе такий припис: «.. .Як і всі інші органи системи кримінального судочинства, кожний орган охорони порядку повинен представляти громадськість в цілому, нести перед нею відповідальність і бути їй підзвітним». Ця резолюція затвердила правовий статус поліції, а також її взаємовідносини із суспільством [17].
Серед теоретиків і практиків у сфері поліцейської стратегії не було та й нема єдності поглядів на те, куди перенести основний акцент у роботі поліції – на профілактику правопорушень чи на виконання нею репресивних функцій. Перша точка зору отримала офіційну підтримку в США, Великобританії, Канаді, Австралії, Новій Зеландії, Німеччині, Австрії, Швеції, Норвегії, Фінляндії, Данії, Японії, Сінгапурі та деяких інших країнах, друга — в країнах Латинської Америки і європейських та азіатських державах, які були соціалістичними республіками, а також в Ізраїлі, Єгипті. Було б невірним, звичайно, абсолютизувати превентивну чи репресивну роботу: одне має доповнювати інше. Але в умовах обмежених кадрових і матеріальних можливостей поліції державна адміністрація всіх країн світу неминуче змушена визначати пріоритетний вектор її діяльності.
Цілком правильно відмічає Негодченко О.В., що профілактика правопорушень буде ефективною лише тоді, коли ця діяльність зможе охопити все суспільство, яке перетвориться на партнера поліції. Думка настільки ж безперечна, наскільки й утопічна. Історія показує, що ніколи ще поліцейська профілактика не охоплювала все суспільство, і ніде ще всі соціальні прошарки не ставилися до діяльності поліції з тим найвищим ступенем розуміння і симпатії, яка б дозволила забезпечити їй загальну активну підтримку [1, c.219].
В дійсності поліцейські органи в кінці ХХ ст. значно частіше почали виявляти себе як виконавчо-репресивні. Ця тенденція універсальна і пов’язана із зростанням у всьому світі таких злочинних проявів, як тероризм, незаконний обіг наркотиків, нелегальна міграція, торгівля людьми, масові безладдя на ґрунті релігійного екстремізму і міжнаціональної ворожнечі, міжетнічні конфлікти та ін. Оскільки в даний час у світі відсутні достатньо ефективні засоби для попередження таких правопорушень, посилення репресивних функцій поліції буде зростати [5, с. 133].
Поширенню зазначеної тенденції сприяє недосконалість законодавства. Так, британські юристи вказують на нечітке визначення в праві самого поняття злочину проти громадського порядку як на одну з причин недостатньої ефективності його охорони і надмірного поліцейського насильства щодо осіб, які брали лише пасивну участь у групових безладдях, чи тих, хто став випадковим свідком. Закон повинен бути ясним, ефективним, який можна виконувати [[90], с. 134].
Незважаючи на різні оцінки поліції в сучасному світі, закордонні фахівці одностайні у визнанні її величезної ролі. Вдало про значення поліції висловилася Г. Маріньон (Аргентина): «Вона воістину стала одним із наріжних каменів держави. Глобальну силу кожної країни можна виміряти за можливостями її поліції. Державу майбутнього можна в мріях уявити без армії, але з поліцією ще більш могутньою, ніж нинішня» [[91]]. Водночас усе більшого поширення отримує підхід до поліції як до організації щодо надання послуг населенню у сфері правоохорони. Така позиція знайшла відображення в ряді національних і міжнародних документів ще в 1970-і рр. Як зазначається в Кодексі поведінки посадових осіб з підтримання правопорядку, прийнятому Генеральною Асамблеєю ООН 17 грудня 1979 р., служба суспільству містить у собі, зокрема, надання послуг і допомоги тим членам громади, які з особистих, економічних, соціальних чи інших причин надзвичайного характеру потребують негайної допомоги.
Для підвищення ефективності діяльності поліції особлива увага приділяється нововведенням у галузі управління. У книзі «Управління поліцією» [69, с. 74] перелічується кілька таких факторів, зокрема: активна участь співробітників кожного підрозділу в процесі підвищення ефективності його роботи; підтримка управлінських нововведень з боку керівників підрозділів; виховання у персоналу почуття особистої відповідальності і моральних стимулів причетності до вирішення поставлених завдань; чітке знання співробітниками загальних і конкретних цілей нововведень, розуміння поставлених перед ним завдань; впевнені дії керівництва. Підкреслюється, що важливою передумовою успіху всіх заходів щодо підвищення ефективності роботи поліції є підтримка їх з боку населення.
В США, Канаді, Японії і більшості країн Західної Європи отримала визнання концепція комунальної поліції, суть якої полягає у встановленні партнерства поліції і населення на рівні громади [[92]].
Цікаво, що американські дослідники оцінюють неблагополуччя в громаді за такими ознаками: наявність безпритульних, повій і молодіжних банд; слабкий зв’язок громади з поліцією, відсутність допомоги правоохоронним органам з боку населення; пияцтво в громадських місцях; відкрита торгівля наркотиками; бруд у громадських місцях. Разом з тим закордонні поліцеїсти відзначають, що впровадження комунальної моделі породжує ряд специфічних проблем, у тому числі перерозподіл стратегічних і тактичних завдань взаємодії з населенням, зміна критеріїв оцінки ефективності поліції, ролі її керівних органів у спільному з громадою плануванні стратегії охорони правопорядку. Досягнення розумного балансу превентивних і силових дій щодо правопорушень завжди є і буде однією з головних проблем поліцейської стратегії [1, c. 220].
Водночас, як справедливо зазначав відомий італійський юрист Р.Мінца, у злочинності можна знайти багато елементів чисто політичного змісту. Вона становить своєрідний прояв протесту, поширеного в суспільстві, впливає на розподіл державних коштів і, нарешті, впливає на ступінь свободи, наданої громадянам державою [[93]; [94]]. Показово, що для західних країн характерною є поляризація поглядів на перспективи боротьби з правопорушеннями. В умовах зростання злочинності варто всіляко підсилювати поліцейський апарат і наділити його надзвичайними повноваженнями, ширше використовувати різні превентивні заходи. Однак, подібні заходи є занадто дорогою ціною, оскільки пов’язані з обмеженням демократії чи відмови від неї.
Конституції та конституційні закони США, Великої Британії та інших країн англосаксонської системи взагалі не містять згадки про поліцію як про автономну ланку виконавчої влади, що, напевно, зумовлено небажанням гіпертрофувати роль поліцейських формувань як якогось «силового» механізму [[95]]. В основних законах більшості держав Європи (Бельгія, Іспанія, Італія, Португалія, Румунія, Франція) та Латинської Америки (Аргентина, Бразилія, Еквадор) мова про поліцію ведеться у контексті її підпорядкованості судовій владі [[96]].
До головних напрямів поліцейської діяльності Сполучених Штатів Америки належать: профілактика й припинення злочинності, забезпечення стабільності і спокою в країні, захист особистої власності, правозастосування, розслідування злочинів, повернення загубленої або викраденої власності, затримання злочинців, захист прав особистості, забезпечення безпеки дорожнього руху, виконання функцій різноманітних суспільних служб, підготовка справ для передачі їх до суду.
Функції поліції США: 1) боротьба з порушеннями традиційного кримінального законодавства; 2) адміністративна діяльність, пов’язана з контролем за дотриманням норм і правил у різноманітних сферах громадського життя; 3) виконання функцій соціальної допомоги.
У США правовими основами діяльності поліції є Конституція країни, Федеральний кримінальний кодекс та правила Конституції штатів, а також укладені на основі законодавства штатів збірники стандартних ситуацій, які передбачають діяльність поліції в кожному окремому аспекті [46].
Систему поліцейських органів Великобританії становлять: Скотланд-Ярд, поліцейські департаменти графств, транспортна та територіальна поліції Північної Ірландії [[97]].
Міністерство внутрішніх справ Великобританії — центральне відомство країни — створене в 1782 р. До основних функцій МВС цієї країни належать: підтримання закону й порядку, забезпечення ефективної поліцейської служби, контроль та управління службами тюрем, нагляд за пожежною службою, розробка нового законодавства з питань компетенції Міністерства внутрішніх справ.
Діяльність МВС Великобританії стосовно поліцейської служби, крім Скотланд-Ярду, вирізняється децентралізованим характером, що, з одного боку, дозволяє оперативно вирішувати питання «на місцях», а з іншого — не сприяє ефективному розв’язанню глобальних завдань з огляду на складність організації взаємодії. Крім таких особливостей британської поліції, як децентралізований характер її управління, іншою характерною рисою є відсутність особливого корпусу кримінальної поліції.
Усі службовці поліції (від констебля і вище) наділені відповідними правами з проведення досудового розслідування кримінальних справ. Особливого органу або посадової особи, котрі б здійснювали цю функцію, у Великобританії не передбачено. Хоча при цьому слід зазначити, що регулярна поліція Англії складається з поліції, яка носить форму, і поліції в цивільному.
Головними завданнями поліції, яка носить форму, є попередження злочинів, регулювання дорожнього руху, охорона життя і власності людей. До даної категорії поліції належить переважна більшість поліцейських, тому саме на них покладається найважливіша робота, зокрема несення патрульної служби. Основним обов’язком патрульних є виявлення порушень закону, а також втручання в інциденти, які можуть спричинити ці порушення.
До завдань поліції в цивільному входить розслідування й розкриття злочинів. Кожен поліцейський загін має власний слідчий підрозділ, службовці якого в основному є цивільними особами.
Основними нормативними актами, які визначають діяльність поліції Великобританії можна вважати: Статут про поліцію 1996 р., Статут про поліцію та засоби доказування в кримінальних справах 1984 р., Статут про кримінальне судочинство 1988 р., Статут про кримінальну процедуру та розслідування 1996 р., Статут про охорону громадського порядку 1986 р., Статут про підтримання порядку під час спортивних змагань та контроль за вживанням і продажем алкогольних напоїв під час проведення таких змагань 1985 р., Статут про крадіжки 1968 р., Статут про сексуальні злочини 1920 р., Статут про захист дітей 1986 р., Статут про заборонені публікації 1959 р., Статут про порушення правил дорожнього руху 1988 р. та багато інших [[98]].
У Франції виділяють два види поліції: загальну та спеціальну і два види адміністративної діяльності поліції та жандармерії.
Загальна адміністративна діяльність поліції мас своїм призначенням охорону громадського порядку та громадської безпеки, досягнення того, що записано в Муніципальному Кодексі Франції (ст. 97): безпека, спокій (добрий порядок) та дотримання санітарних норм і правил, тобто охорона здорового навколишнього середовища. Спокій або добрий порядок — це такий стан у суспільстві, який сприяє попередженню та усуненню деяких обставин, що виходять за межі звичайних нормативних незручностей співжиття в суспільстві [49, 5 , 44].
Спеціальна адміністративна діяльність поліції реалізується у двох видах: 1) адміністративна діяльність поліції в небезпечних для здоров’я громадян закладах та сферах, які підпорядковуються спеціальному юридичному режимові (це поліція залізниць, аеропортів, морських та річкових портів, метрополітенів та ін.); 2) нагляд за речами та предметами, які не належать до компетенції загальної поліції, тобто нагляд за виконанням повноважень поліції моралі, поліції естетики, поліції, яка слідкує за проведенням ігор, розваг, розіграшів, лотерей та ін.
Правовою основою діяльності поліції та жандармерії Франції є в першу чергу Конституція Франції, Декрет уряду Франції «Про поліцію», який останній раз був змінений 18 березня 1986 р., Декрети «Про жандармерію» 1970 р., «Про муніципальну поліцію та виправні роботи» 1791 р., «Про повітряну поліцію» 1929 р. та багато інших.
Стаття перша декрету Франції «Про поліцію» проголошує, що поліція здійснює свою діяльність виключно щодо охорони республіканського устрою, охороняє громадський порядок, захищає громадян та їхню власність. У другій статті декрету «Про поліцію» проголошується, що правовими основами діяльності поліції Франції є Декларація прав людини та громадянина, Конституція Франції, її закони та міжнародні угоди, ратифіковані у встановленому порядку.
У таких країнах, як Німеччина, Франція, Італія, Іспанія, поліція майже у повному обсязі здійснює розслідування значної частини кримінальних справ, оскільки судова влада та прокуратура делегують поліції багато своїх функцій. Спрощено порядок здійснення поліцією ряду процесуальних дій — арештів, обшуку, виїмок. У Франції та Італії закон про боротьбу з тероризмом надає поліції право без письмової вказівки суду здійснювати обшуки громадян, їхніх помешкань, автотранспорту та затримувати підозрюваних. КПК Франції надає право поліцейському затримувати на одну добу будь-яку особу, яка може повідомити дані про обставини справи чи про вилучені предмети та документи. Існує також спрощений порядок розгляду судами справ про протиправні дії, кваліфіковані як менш тяжкі (свідчення поліцейських використовуються часто як єдина та основна доказова база обвинувачення). В Італії у 1999 році у такому порядку розглядалося майже 70 %, а в Англії та Уельсі — до 80 % справ про такі правопорушення, причому виправдано лише 10 % громадян [44].
Для більш повного й всебічного врахування інтересів різних соціальних груп та блокування авторитарно-бюрократичних тенденцій у багатьох країнах практикується залучення громадян до безпосереднього управління поліцейськими формуваннями.
У Фінляндії при управлінні поліції створено Дорадчий комітет у справах поліції, до складу якого, поряд з посадовими особами цього апарату, включені представники провідних політичних партій, профспілок та найбільш великих промислово-торгових фірм.
В Італії в усіх територіальних одиницях є представники центральної влади (урядові комісари в областях, у провінціях — префекти). На них покладено виконання директив центральної влади з охорони громадського порядку та боротьби зі злочинністю.
У Швеції депутати від політичних партій є членами Дирекції поліцейського управління міністерства юстиції — вищої наглядово-контрольної поліцейської інституції. Уряд кожного з 24 графств (основна адміністративно-територіальна одиниця) відповідальний за діяльність поліції в його межах. Проте центральний орган — Національний поліцейський комісаріат перевіряє і контролює роботу місцевих органів, надає їм консультативно-методичну допомогу. Крім того, ним здійснюються розслідування злочинів проти державної безпеки, випадків тероризму, правопорушень, які мають загальнодержавний та міжнародний характер, контроль за добором кадрів у поліцію, організація системи навчання особового складу поліції на місцях, керівництво рятувальними операціями в гірських районах, ведення кримінального обліку.
Німеччина є федеративною державою, це й обумовлює відповідну побудову поліцейських сил країни. Федеральний уряд Німеччини відповідальність за стан правопорядку поділяє з урядами земель, які згідно з Конституцією 1949 р. мають власні поліцейські формування.
Найважливішими ланками федеральної поліції є Федеральна прикордонна поліція та Федеральна кримінальна поліція [44].
Головне завдання Федеральної прикордонної поліції — контроль державних кордонів, боротьба з організованою злочинністю, нелегальною міграцією, контрабандою наркотичної сировини, охорона найважливіших об’єктів, розслідування правопорушень у сфері екології, а також охорона суспільної безпеки на залізничному та авіаційному транспорті.
Федеральна кримінальна поліція як спільна служба федерації і земель була створена в 1951 р. для боротьби з кримінальною злочинністю на території країни.
До обов’язків Федеральної кримінальної поліції як центральної служби належать: збір та аналіз інформації; централізація служби встановлення особистості злочинця і судово-медичної експертизи; централізація служби з управління об’єднаною електронною мережею передачі поліцейських даних, що поділяється на федеральну і земельну; координація органів судової медицини; статистика та аналіз злочинів; надання підтримки поліції земель у роботі щодо запобігання злочинів; спостереження за дотриманням законів і науково-дослідна робота в галузі кримінології. Федеральна кримінальна поліція є центром інформації і зв’язку між усіма поліцейськими службами Німеччини. До її функцій належить координація діяльності поліції земель та безпосередньо виконавчі функції. Федеральна кримінальна поліція має право проводити кримінальне розслідування на прохання земельної влади або за приписом федерального міністра внутрішніх справ. Вона розслідує злочини, пов’язані з наркотиками, фальшуванням грошей, використанням зброї і вибухівки, політичні злочини, проти власності, економічні злочини, а також запобігає терористичній діяльності.
Федеральна прикордонна поліція, як і Федеральна кримінальна поліція, підпорядковані федеральному Міністерству внутрішніх справ. Воно має компетенцію значно ширшу, ніж МВС інших країн. Фактично МВС Німеччини контролює всі основні сфери внутрішнього життя країни. Його структура включає: центральний відділ, що виконує організаційно-штабні функції і функції взаємодії; відділ, який регулює головні питання внутрішньої політики; відділ, що здійснює контроль за дотриманням Конституції, державного права й управління; відділ, який регулює структуру управління, комунальне господарство, статистику, державну звітність та облік; відділ, що займається справами біженців, вигнанців і справами культури; відділ внутрішньої безпеки держави; відділ, що відає питаннями ЗМІ, спортивних організацій; відділ цивільної оборони, захисту від катастроф, попередження нещасних випадків; відділ, що розробляє та реалізує норми, які регулюють правовий статус державних службовців та інші особливості державної служби; безпосередньо поліція.
Посилення поліцейських функцій Німеччини сталося в результаті впровадження 1957 р. в землях так званої поліції готовності, її було створено згідно зі статтею 91 Конституції, яка передбачає, що «…у разі небезпеки, яка загрожує існуванню або вільному демократичному устроєві союзу або якійсь землі, федеральний уряд може підпорядкувати своєю безпосередньою вказівкою поліцейські сили однієї або кількох земель».
Поліція готовності являє собою сильно озброєні моторизовані частини (чисельністю до 30 тис. осіб від кожної землі), що перебувають у безпосередньому підпорядкуванні уряду Німеччини. їх використовують насамперед для боротьби із «саботажем і безладдям», для «підтримки внутрішньої безпеки і порядку».
Поряд з органами загальнофедеральної поліції, кожна земля має власну поліцейську систему. За обсягом повноважень поліція федеральних земель поділяється на державну (земельну), окружну, повітову й міську (муніципальну). Поліція земель також підпорядкована Міністерству внутрішніх справ, за винятком міської поліції (муніципальної), яка підлегла органам міського самоврядування і утримується за рахунок міського бюджету.
Структурна організація поліції в усіх федеральних землях включає: патрульну службу або поліцію охорони громадського порядку, до обов’язків якої входить розслідування дрібних і середніх злочинів, порушень правопорядку, переслідування порушників дорожнього руху; поліцію, що регулює дорожній рух: спецзагони або поліцію оперативного втручання, яка надає допомогу патрульній службі та кримінальній поліції під час проведення масових заходів; кримінальну поліцію землі, до обов’язків якої входить розслідування значних злочинів, підвищення кваліфікації і спеціальне тренування особового складу, координація дій у випадках міжнародного розслідування; воднотранспортну поліцію; поліцейську школу; поліцейський коледж з підготовки управлінських кадрів.
Головними завданнями поліції землі є попередження, розслідування і розкриття злочинів спільно з Федеральною кримінальною поліцією, а також забезпечення безпеки дорожнього руху. До службових обов’язків земельної поліції також входить підтримка внутрішнього порядку під час великих демонстрацій, дії під час стихійних лих і безладь.
Характерною рисою організаційно-функціональної будови поліції Німеччини як федеративної держави є централізований характер управління поліцією. Ефективність діяльності поліцейських сил Німеччини виступає своєрідною гарантією внутрішньополітичної стабільності та забезпечення основних прав, свобод і законних інтересів особи й громадянина.
В Японії, згідно із Законом про поліцію 1954 р., загальне керівництво та контроль за роботою поліції здійснюється комісіями громадської безпеки. Головне місце серед них займає Державна комісія громадської безпеки (ДКГБ), яка безпосередньо підпорядкована прем’єр-міністру. Її голова є членом уряду. На місцях діє префект під керівництвом губернаторів. Члени комісії призначаються прем’єрами за згодою парламенту та губернаторами [44].
Головне поліцейське управління Японії складається з канцелярії, начальника, департаментів поліцейської служби кримінальних розслідувань, зв’язку, дорожньо-транспортного руху, охорони, навчальних закладів, периферичних органів, а також центру експертизи, НДІ поліції та штабу двірцевої поліції. Названі структури — тип бюрократичної організації управління. Вони побудовані за принципом ієрархії, а здійснювані операції визначаються послідовно системою правил, які застосовуються в конкретних ситуаціях. Це забезпечує певну раціональність, точність, однакове ведення справ та сувору відомчу підзвітність. Проте є серйозні негативні наслідки, притаманні структурам поліції Японії: порушення основоположного принципу демократичної теорії про підконтрольність громадськості, зволікання у прийнятті рішень, кастовість, піддатливість корупції [44].
У Японії Закон про виконання поліцейськими чинами службових обов’язків регламентує способи адміністративного примусу, залишаючи вирішення питання навіть про такий захід, як застосування зброї, на «розумний розсуд» поліцейського. Японська поліція повноважна самостійно вживати заходів щодо так званих малозначних злочинів (крадіжки, приховування краденого, шахрайство та ін.). За даними японського дослідника К. Уеда, кількість осіб, до яких заходи вживалися безпосередньо поліцією, становила близько 40 % усіх затриманих за підозрою у скоєнні кримінальних злочинів. Усе це призводить до того, що поліцейські, користуючись своїми широкими повноваженнями на обшук, арешт і застосування насильства, нерідко порушують права громадян.
У Китайській Народній Республіці Міністерство громадської безпеки є функціональним департаментом при держраді, що відповідає за роботу поліції. Його бюро й відділи громадської безпеки розподілені по комунах і містах та підпорядковані у своїй роботі місцевій владі та вищим поліцейським органам. Поліція відповідає за забезпечення контролю безпеки громадських комунікацій, адміністрації в’язниць і колоній, контролю громадського транспорту, законність діяльності, забезпечення внутрішньої безпеки, розслідування кримінальних злочинів, розслідування економічних злочинів, прикордонний контроль, візовий контроль і т. ін. [44].
Поліція Канади діє на підставі Статутів, затверджених парламентом. Основними законами можна вважати Канадський білль про права та Конституційний Статут 1987 р., спеціальний Статут про поліцію, який було прийнято ще на початку XXст., але він постійно змінювався і остання редакція його здійснена в 1980 р. У цьому законі визначені основні напрямки діяльності поліції, які перераховані в ст. 42: збереження порядку, попередження злочинів та інших правопорушень і заохочення громадян до таких дій, як допомога потерпілим від злочинів, затримання злочинців та інших правопорушників, які повинні бути заарештовані на законних підставах, висунення звинувачень у судах та підтримка звинувачень від імені держави, видача дозволів та контроль за дотриманням законодавства тими, ким видані дозволи, виконання інших законних розпоряджень начальників поліції [44].
Крім того, у Статуті визначені основні засади проходження служби в поліції, надання відпусток, звільнення тощо.
У Канаді є федеральна, провінціальна та муніципальна поліції. У своїй діяльності кожна з цих поліцейських організацій керується не тільки Кримінальним кодексом Канади, а й законами провінцій та муніципальними законами, тому ці закони також можна вважати правовою основою діяльності поліції Канади.
У Кримінальному кодексі Канади офіційно закріплено правову норму, згідно з якою будь-який громадянин може заарештувати будь-якого громадянина. Стаття 449 Кримінального кодексу Канади проголошує:
1) будь-хто може заарештувати громадянина: а) якщо він бачить, що громадянин скоює злочин, за який передбачене тюремне ув’язнення; б) якщо він резонно вважає, що громадянин скоїв злочин або втікає від працівника правоохоронних органів, який має всі підстави заарештувати його;
2) будь-хто, якщо він є власником чи уповноваженою власником особою, у чиєму розпорядженні знаходиться певне майно, може заарештувати правопорушника без ордера, якщо він побачить останнього під час скоєння правопорушення, пов’язаного з цим майном;
3) будь-хто інший, крім поліцейського, якщо він затримав громадянина за скоєння правопорушення без ордеру, повинен негайно передати його правоохоронним органам [44].
Правовою основою діяльності міліції Російської Федерації є Конституція, Федеральний закон «Про міліцію» від 18 квітня 1991 р., у якому комплексно врегульовано правовий статус міліції, визначено її організаційну структуру, місце та роль у суспільстві і державі. З прийняттям вказаного закону в діяльності міліції відбувся ряд кардинальних змін і насамперед усвідомлення положення, згідно з яким міліція у своїй діяльності повинна бути вільна від політичних пристрастей і служити тільки закону й народу. У Законі «Про міліцію» міліцію визначено як «систему державних органів виконавчої влади, покликану захищати життя, здоров’я, права та свободи громадян, власність, інтереси суспільства й держави від злочинних та інших протиправних зазіхань і наділену правом застосування примусових заходів» (ст. 1) [[99]]. Тут певною мірою втілена ідея деуніверсалізації міліції, що дозволило залишити за нею вирішення таких завдань, як забезпечення безпеки особистості; попередження й припинення злочинів та адміністративних правопорушень; виявлення й розкриття злочинів; охорона суспільного порядку та забезпечення суспільної безпеки; захист приватної, державної, муніципальної та інших форм власності; надання допомоги фізичним і юридичним особам у захисті їхніх прав і законних інтересів. Міліція, виконуючи свій основний конституційний обов’язок, виступаючи захисником прав і свобод громадян, разом з тим є силою, що реалізує попереджувальну, наглядову й примусову функції влади.
Правовою основою діяльності органів внутрішніх справ Республіки Казахстан є Конституція Республіки Казахстан, закони, акти Президента, Уряду, інші нормативно-правові акти, а також міжнародні договори. Міністерство внутрішніх справ Республіки Казахстан є центральним виконавчим органом, що здійснює керівництво системою органів внутрішніх справ, а також у межах, передбачених законодавством, міжгалузеву координацію охорони громадського порядку і реалізує державну політику у сфері правоохоронної діяльності. Основними завданнями органів внутрішніх справ Республіки Казахстан є: охорона громадського порядку та забезпечення громадської безпеки в умовах надзвичайного або воєнного стану; попередження, виявлення, припинення злочинів та адміністративних правопорушень, розкриття та розслідування злочинів, а також розшук злочинців; здійснення попереднього слідства, дізнання та адміністративного провадження в межах компетенції, встановленої законодавством; виконання кримінальних покарань та адміністративних стягнень; забезпечення правопорядку й підтримання режиму перебування засуджених в установах кримінально-виконавчої системи та місцях утримання адміністративно заарештованих; виявлення та припинення безпритульності та правопорушень неповнолітніх; у необхідних випадках сприяє органам державної протипожежної служби у справі забезпеченні пожежної безпеки; державний нагляд і контроль безпеки дорожнього руху; охорона державних та інших об’єктів, фізичних осіб, конвоювання заарештованих і засуджених, участь у припиненні актів тероризму, звільненні заручників; здійснення паспортної та візової роботи, контроль за дотриманням іноземними громадянами та особами без громадянства правил перебування на території Республіки Казахстан і т. ін.
Діяльність органів внутрішніх справ Республіки Казахстан будується на засадах законності, єдиноначальності, єдиної системи органів внутрішніх справ, гласності, взаємодії з правоохоронними органами та іншими державними органами, посадовими особами і громадянами.
Незважаючи на те, що поліція вважається певною мірою «цивільною» і до деякої міри «військовою», вся без винятку структура управління поліцією є ієрархічною; з диференційованою, відповідно до військових звань, уніформою; характеризується військовою манерою поведінки та нормами.
Начальники поліції у різних країнах незалежно від організаційної структури, теорії та стилю управління, мають однакові обов’язки, які полягають в ефективному та законному підтриманні правопорядку, при цьому вони повинні забезпечувати дотримання й захист прав людини.
Якою б не була структура організації, більш жорсткою — «військовою», чи менш жорсткою — «цивільною», начальники поліції несуть повну відповідальність за забезпечення правопорядку.
Органи у справах забезпечення правового порядку тільки тоді можуть законно функціонувати, коли це здійснюється відповідно до закону, включаючи закони, які захищають права людини[1, с. 233].
Нині народи всіх країн вимагають ефективного захисту від злочинності та громадських безладь, наполягають на більш суворому дотриманні поліцейськими принципів законності та гуманності. Кожна країна вимагає від поліції ефективності та зразкової поведінки. Робота поліції має поліпшуватися, а це означає, що повинні змінюватися методи відбору та підготовки кадрів, методи оцінки їх роботи, принципи заохочення та винагороди, дисциплінарні заходи, а також принципи звітності перед законом і суспільством.
Вивчення позитивного досвіду розвинених зарубіжних держав дає змогу використовувати більш ефективні методи захисту прав та свобод особи, якими користуються правоохоронні органи у своїй повсякденній роботі. Одержані емпіричні дані дозволяють сформулювати на його основі теоретичні положення та конкретні практичні рекомендації щодо поліпшення правоохоронної діяльності.
Для таких країн, як Франція, Німеччина, Великобританія, Швеція, США характерна наявність загальнонаціональних і регіональних програм діяльності поліції, що включають юридичні, організаційно-управлінські та інші взаємозалежні заходи, які мають достатнє фінансове забезпечення. Творче використання такої практики, безсумнівно, може становити для України значний інтерес, і тому наукове дослідження даної проблематики, на нашу думку, є досить перспективним, тому що відповідні програми діють там, де соціально-економічна й політична обстановка відносно стабільна і є фінансові можливості для впровадження їх у життя, чого, на жаль, не можна сказати про сьогоднішню Україну. Це необхідно пам’ятати, виконуючи теоретичний і практичний аналіз будь-яких елементів досвіду діяльності поліції в демократичних державах, і враховувати результати аналізу для надання рекомендацій щодо його використання у вітчизняних умовах [1, с. 234].
В діяльність міліції необхідно впроваджувати такі засоби, які дозволять втілювати новітні механізми правовідносин, взаємодії і комунікативних особливостей. Це дозволить створити необхідну правову базу відносин між міліцією та населенням, удосконалити позитивні форми і методи взаємодії, визначити риси ділового партнерства міліції з населенням та громадськими інститутами, запровадити механізми партнерських відносин з урахуванням наукових рекомендацій та передового досвіду зарубіжних поліцейських органів, сформувати рівень розвитку комунікативної культури суспільства для створення умов партнерства населення та міліції [[100]].
Враховуючи вимоги Президента України щодо правоохоронних органів, політику МВС України щодо оцінки ефективності роботи міліції і підрозділів внутрішніх справ та результати вивчення іноземного досвіду й соціологічних досліджень, головним критерієм оцінки міліцейської роботи, на нашу думку, необхідно визнавати не лише думку населення про міліцію в цілому, а стан довіри, який існує у населення стосовно міліції, яка захищає права та інтереси людини на певній території.
На підставі досвіду зарубіжних країн, в Україні має бути вироблена стратегія в галузі попередження порушень прав і свобод людини. Вона повинна передбачати різні заходи: забезпечення спільної зацікавленості держави, посадових осіб, фізичних осіб у забезпечені прав і свобод людини; державний контроль за цією діяльністю; встановлення взаємодії міліції з населенням у розробці ефективних способів такого забезпечення; впровадження нових форм та методів забезпечення прав і свобод особи; зміцнення моральних цінностей та законності (виховання поваги до закону у всіх осіб); правове виховання через засоби масової інформації; підвищення рівня виконавчої дисципліни і посилення відповідальності за невиконання законів або певних розпоряджень на всіх рівнях; удосконалення законодавства відповідно до нагальних потреб суспільства; своєчасне інформування про зміни в законодавстві, роз’яснення його положень, пробудження інтересу до знання законів та їх неухильного виконання [[101]].
Висновок до розділу 2
Діяльність поліції зарубіжних країн щодо забезпечення прав і свобод людини характеризується тривалим еволюційним періодом і залежить як від національних особливостей, так і від проблем, що стоять на конкретному етапі історичного розвитку перед певною країною. Однак, погляди на її завдання і організацію неоднакові і визначаються як національними особливостями, так і проблемами, що стоять на певному етапі перед конкретною країною. Саме ці особливості мали і мають домінуюче значення для вибору кожним народом того чи іншого політичного режиму, а, виходить, і організаційно-правових принципів діяльності поліцейських сил. Пряма і безпосередня залежність поліції від конкретного політичного режиму, силовим гарантом існування якого вона є, призводить в разі його зміни до корінного реформування правової бази, кадрів, організаційних моделей, стратегії і тактики її функціонування. Аналіз роботи поліцейських структур у галузі забезпечення прав і свобод людини та використання позитивного досвіду діяльності поліції зарубіжних країн міліцією України у цій сфері, дозволив зробити наступні висновки:
- Теоретичні та організаційно-правові моделі функціонування поліції постійно еволюціонують, причому, відповідні процеси постійно інтенсифікуються: значна увага приділяється виробленню правильної стратегії правоохоронної діяльності щодо забезпечення прав і свобод людини; забезпеченню системності і послідовності роботи поліції у цьому напрямку; здійсненню ефективного контролю за діяльністю поліції, у тому числі з боку інститутів громадянського суспільства.
- Аналіз підходів до формування змісту поліцейської служби у демократичному суспільстві дозволяє виділити її наступні моделі, які розташовані нами за рівнем ефективності та доцільності:
Перша модель — «політик-спостерігач» — характеризується політичною корумпованістю поліції, службою політичній силі, низьким рівнем професіоналізму, репресивністю, неформальною особистісною поведінкою співробітників.
Друга модель — «юрист-професіонал» — надає велике значення верховенству права, порядку, а не політичним перевагам. Від поліцейського вимагається не відданість конкретній особі в управлінських структурах, а компетентність, професіоналізм, відповідальність. Поведінка співробітника суворо регламентована, а при оцінці його діяльності значення надається статистичним даним (кількість арештів, штрафів, розкритих злочинів). Зі «спостерігача» він перетворюється на «солдата суспільства», ініціативного, а не корумпованого.
Третя модель — «служіння громадськості» — виникла як спроба заповнити у поліції другої моделі прогалини щодо відповідальності за безпеку громадян і суспільства. Органи повинні займати не реактивну, а проактивну позицію, здійснюючи постійну профілактику соціальної напруженості та попереджуючи злочини шляхом розв’язання проблем громадян та реалізації програм самообслуговування у сфері забезпечення безпеки. Поліцейський у цьому випадку виконує позитивну, підтримуючу функцію.
Четверта модель — «раціоналізована» — передбачає використання методів та способів, які вироблені на підставі прагматичного підходу та наукового аналізу. Співробітник перетворюється на аналітика, котрий досліджує світ соціуму та пропонує обґрунтовані рішення проблеми охорони правопорядку і боротьби зі злочинністю.
- Умовами ефективного функціонування поліції у світі визнаються: по-перше, наявність відповідної правової бази, яка виражає волю суспільства щодо поліції; по-друге, чітке управління нею з боку національної та регіональної адміністрації; по-третє, соціальна довіра; по-четверте, укомплектованість особовим складом, здатним ефективно виконувати покладені на нього обов’язки; по-п’яте, достатнє фінансування та матеріально технічне забезпечення тощо. Перелічені умови є обов’язковими, рівнозначними та універсальними й для органів внутрішніх справ України.
- Пріоритетними напрямками роботи поліції за кордоном вважається профілактика правопорушень та виконання нею репресивних функцій. При цьому домінування профілактичного напрямку характерно поліції США, Великобританії, Канади, Австралії, Нової Зеландії, Німеччини, Австрії, Швеції, Норвегії, Фінляндії, Данії, Японії, Сінгапуру та деяких інших країн, а репресивного, для поліцій Ізраїлю, Єгипту, держав Латинської Америки і постсоціалістичних країн Європи та Азії.
5. Проведений аналіз досвіду забезпечення прав і свобод людини поліцейськими структурами світу дозволяє виявити певні закономірності правозабезпечувальної діяльності, які можуть бути використанні при вироблені концептуальних положень щодо реформування органів внутрішніх справ України.
В Україні створені й удосконалюються належні правові механізми забезпечення прав і свобод людини з урахуванням міжнародних стандартів з прав людини, а тому завданням органів внутрішніх справ є реалізація можливостей належного застосування цих механізмів в інтересах людини. В той же час організаційне забезпечення цієї діяльності не повною мірою відповідає вимогам сьогодення та світовим стандартам забезпечення прав і свобод людини. Шляхи удосконалення адміністративної діяльності міліції щодо забезпечення прав і свобод людини буде розглянуто в наступному розділі роботи.
6. Вивчення та використання позитивного досвіду розвинених зарубіжних держав дає змогу використовувати більш ефективні методи захисту прав та свобод особи, якими користуються правоохоронні органи у своїй повсякденній роботі. Одержані емпіричні дані дозволяють сформулювати на його основі теоретичні положення та конкретні практичні рекомендації щодо поліпшення правоохоронної діяльності.
7. З урахуванням національних інтересів та особливостей зарубіжного досвіду міліція України потребує невідкладної реорганізації в принципово інший за своєю суттю орган влади – поліцію. Завдання полягає в тому, щоб силове, авторитарне відомство, в діяльності якого дотепер переважає каральний чинник, перетворити на дійсно правоохоронний орган європейського зразка, який би забезпечував реалізацію наданих йому повноважень, виходячи з пріоритетності прав і свобод людини.
8. Підбиваючи підсумки щодо використання досвіду діяльності поліції зарубіжних країн та реалізації міжнародних стандартів в діяльності міліції України з забезпечення прав і свобод людини, можемо зробити висновок, що останнє неможливе без докорінного вдосконалення чинного законодавства. Воно повинно охопити Конституцію України, адміністративне, кримінальне, кримінально-процесуальне та оперативно-розшукове законодавство. Необхідно також внести відповідні зміни до законодавства, що регламентує цивільно-правові відносини. Настав час для розробки Кодексу прав і свобод людини, в якому необхідно визначити принципи діяльності державних органів щодо забезпечення прав і свобод людини. Кодекс повинен складатися з правових норм, що містять міжнародні принципи забезпечення прав і свобод людини, узагальнений перелік прав і свобод, їх конституційні гарантії, процедуру їх забезпечення, порядок відновлення.
Об’єктивна оцінка діяльності зарубіжної поліцейської організації, ретроспективний багатоаспектний аналіз теоретико-методологічних, концептуальних засад поліцейських систем світу, будуть сприяти розробці конкретних рекомендацій, що дозволять перетворити міліцію України у ефективний державний інститут, який надійно забезпечує права і свободи людини, користується довірою та повагою громадян.
РОЗДІЛ 3МІЖНАРОДНІ ДОКУМЕНТИ, ЩО РЕГЛАМЕНТУЮТЬ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВ ЛЮДИНИ В ПРОЦЕСІ ЗДІЙСНЕННЯ ПОЛІЦЕЙСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ТА ЇХ АДАПТАЦІЯ В ЗАКОНОДАВСТВІ УКРАЇНИ
3.1. Міжнародні стандарти, що регулюють права людини в правовій державі
Найголовнішою проблемою, що потребує негайного вирішення, є необхідність міжнародного співробітництва у справі дотримання прав людини й громадянина. Права народів, націй, національних меншин, біженців, а також права і свободи особи підпадають, завдяки ООН, під регулюючий вплив міжнародного права, його основних принципів. Норми міжнародного права у сфері захисту прав і свобод людини є обов’язковими для всіх держав та їх органів. Забезпечення особистих прав і свобод, їх захист та ефективна реалізація — одне із головних завдань будь-якої демократичної держави [[102], с.242; [103]].
Права людини є частиною міжнародного права, за їх дотриманням здійснюється міжнародний контроль. Використання у різних країнах засобів міжнародного контролю залежить від стану дотримання ними основних прав людини. До таких засобів належать: а) міжнародно-правові акти, які містять правила діяльності, формулюють права та обов’язки відповідних суб’єктів (конвенції, пакти, угоди, договори), а також міжнародні документи, які, звичайно, не містять норм, правил поведінки, безпосередньо не формулюють прав і обов’язків (декларації, заяви, меморандуми); б) міжнародні органи із спостереження, контролю за дотриманням основних прав людини (комісії, комітети) та захисту цих прав (суди, трибунали).
Права людини — це права не тільки громадянина конкретної держави, а й члена світової спільноти. Це твердження знаходить свій вираз у концепціях, що проголошують універсальність прав людини. «Усі права людини мають універсальний характер, вони неподільні, взаємозалежні та взаємопов’язані. Міжнародне співтовариство повинно ставитися до прав людини неупереджено та об’єктивно» [[104]].
Взаємозалежність і цілісність світового співтовариства, єдність людства виражається в розширенні та поглибленні змісту загальнолюдських стандартів прав і свобод особи, що мають силу норм як міжнародної моралі, так і міжнародного права. У сучасному світі права людини стають своєрідними загальними правилами для встановлення правових систем, системою норм, що відображають сучасні уявлення про оптимальний суспільний устрій.
Питання прав і свобод людини нині є найважливішою проблемою внутрішньої та зовнішньої політики всіх держав світової співдружності. Саме стан справ у сфері забезпечення прав і свобод особи, їх практичної реалізації є тим критерієм, за яким оцінюється рівень демократичного розвитку будь-якої держави і суспільства в цілому [[105], с. 9; [106], с. 15].
Перелік прав людини, який зафіксовано в міжнародно-правових документах та в національному законодавстві, — це результат історичного утвердження загальнолюдських еталонів і стандартів, які в наш час стали нормами суспільного життя.
Визнання державою прав людини шляхом закріплення їх у конституції та інших законодавчих актах розглядається лише як перший крок до їх утвердження і реалізації. Держава повинна докладати всіх зусиль для забезпечення, охорони і захисту прав людини, що визначає головний напрямок гуманізації державної діяльності, цивілізовані риси правового демократичного устрою суспільства. Обсяг прав людини, закріплений у міжнародних документах про права людини, виконує роль взірця, до якого повинні прагнути всі народи й держави [[107]]. Міжнародні стандарти з прав людини є підставою для міждержавного співробітництва з питань їх забезпечення, для діяльності спеціальних міжнародних органів із спостереження за дотриманням і захистом прав людини.
Під правами людини як фундаментальною цінністю правової демократичної державності розуміються правові можливості, надбання, які визнаються невід’ємними від особи, необхідними для її існування й гармонійного розвитку, мають бути загальними й рівними для кожного і повинні забезпечуватись і захищатися державою не менше міжнародних стандартів [[108]].
У контексті прав людини міжнародне право додає індивіду статус суб’єкта, а не тільки об’єкта регулювання, на відміну від традиційного міжнародного права, відповідно до якого держави є дійовими особами стосовно одна до одної, а індивіди користуються захистом лише як об’єкти турботи держави. Природа, функції та обмеження міжнародно-правової системи прав людини з погляду цих взаємовідносин накладають свій відбиток як на стандарти, що встановлюються, так і на реалізацію прав, що гарантуються. Право є мірою свободи, і зміст його полягає в тому, щоб узгодити свободу окремої людини зі свободою інших членів суспільства, дотримуючись принципу рівності. Воно виступає засобом обмеження рівня свободи і обсягу влади, неузгоджених із суспільними потребами й уявленнями людей про добро і справедливість. У правах, свободах і обов’язках не лише фіксуються стандарти поведінки, які вважаються обов’язковими, корисними, доцільними для нормальної життєдіяльності суспільства, а й розкриваються основні принципи взаємовідносин держави й особи.
Прийняті міжнародним співтовариством принципи і стандарти в галузі прав людини встановлюють верховенство загальнолюдських цінностей над усіма іншими. Вони мають значний вплив як на формування національного законодавства в цілому, так і на окремі його інститути. Основоположні міжнародні документи в названій сфері втілили в собі найпрогресивніші ідеї, розроблені людством протягом багатьох століть. У них в юридичній формі закріплені головні гарантії гідного існування людини, захисту її прав і свобод. Головна ідея цих актів — встановлення й реалізація прав людини у відносинах з державною владою. Основними з них є: Загальна декларація прав людини (1948 р.) [104], Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (1966 р.) [[109]], Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права (1966 р.) [[110]5], Європейська конвенція про захист прав і основних свобод людини з протоколами (1950 р.) [[111], [112]], Європейський соціальний статут (1961 р.). Підсумковий акт Наради з питань безпеки та співробітництва у Європі (1975 р.). Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання(1979 р.) [[113]]. Підсумковий документ Віденської зустрічі представників держав — учасниць Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі (1989 р.). Документ Копенгагенської наради-конференції з людського виміру НБСЄ (1990 р.). Європейська соціальна хартія (переглянута) (1996 р.), Європейська конвенція про громадянство (1997 р.) та ін. [[114];[115]].
Права людини є наріжним каменем мандату та програми Організації Об’єднаних Націй. Повага до прав людини є одним з пріоритетів Статуту ООН. У вступі до Статуту ООН говориться, що ООН була створена: «… для утвердження віри в фундаментальні права людини, гідність та цінність особи, у рівні права жінок та чоловіків; створення умов для обстоювання правосуддя та поваги до обов’язків, які закладені в угодах та інших джерелах міжнародного права, та заохочення соціального прогресу і кращих життєвих стандартів на тлі більшої свободи» [115].
На основі пункту 3 статті 1 Статуту ООН було проголошено, що одним із завдань ООН є здійснення спільної діяльності держав, спрямованої на те, щоб права людини неухильно поважалися і дотримувалися всіма, незалежно від раси, статі, мови та релігії [113]. Тому відповідно до статті 13 Статуту ООН Генеральна Асамблея здійснює дослідження і дає рекомендації щодо поваги та дотримання прав людини. У 1993 р. Генеральна Асамблея затвердила пост Верховного Комісара у правах людини, який щорічно подає до ООН ґрунтовні доповіді про стан прав і свобод людини в окремо взятих країнах та у всьому світі.
З моменту набуття чинності Статутом ООН міжнародна турбота про права людини стала частиною міжнародного права, визначеного законом. Статут ООН визначає як мету ООН сприяння правам та фундаментальним свободам людини для всіх, незалежно від раси, статі, мови, релігії та заохочення поваги до них. Генеральна Асамблея, однією з функцій якої є допомога у реалізації прав та фундаментальних свобод людини для всіх, прийняла всесвітню декларацію прав людини, яка стала початком відліку законодавчих зусиль міжнародної спільноти у галузі прав людини. Після п’ятдесятих років двадцятого століття багато міжнародних конвенцій розвинуло Загальну декларацію прав людини. Найвизначнішими з них є Міжнародний пакт про громадські та політичні права і Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права. Ці два пакти або конвенції, разом із Загальною декларацією прав людини, складають Міжнародний Білль про права людини. Вони були схвалені резолюціями Генеральної Асамблеї ООН у 1966 р. для того, щоб надати юридичної сили правам людини, зафіксованим у Загальній декларації [[116]].
Загальна декларація прав людини — один з найважливіших міжнародних документів, що став основою міжнародно-правового захисту прав людини і громадянина. Ця Декларація, що була прийнята 10 грудня 1948 р. Генеральною Асамблеєю ООН, проголосила однією зі своїх статутних цілей затвердити віру в основні права людини і закликала всі держави-члени і народи світу заохочувати і розвивати повагу до прав і свобод людини для всіх, без зважання на відмінності раси, статі, мови і релігії [103]. Щоб Декларація набула універсального характеру, у неї були включені тільки основні права і свободи, визнані у всіх суспільних системах.
Декларація має рекомендаційний характер, не є міжнародним договором і, природно, не може розглядатися як юридично обов’язковий документ для певної країни щодо втілення в життя її положень. У той же час, оцінюючи юридичну силу цих положень, необхідно зазначити високий міжнародний авторитет Декларації у справі приведення національного законодавства з прав людини до міжнародних стандартів: європейського та світового (міжнародного) рівня.
Серед закріплених у Декларації прав і свобод можна виділити три їх групи. До числа громадянських (особистих) прав відносяться: право на життя, свободу й особисту недоторканність — право, що має життєво важливе значення для користування всіма іншими правами; свобода від рабства і підневільного стану; свобода від катувань чи жорстокого, нелюдського, принижуючого гідність поводження і покарання; право на визнання всюди правосуб’єктності людини; право на ефективне відновлення в правах; свобода від довільного арешту, затримання чи вигнання; право на справедливий і гласний розгляд незалежним і безстороннім судом; право вважатися невинним, поки винність не буде встановлена; свобода від незаконного втручання в особисте й сімейне життя, недоторканність житла, таємницю кореспонденції; свобода пересування й вибору місця проживання; право на притулок; право на громадянство; право одружуватися і засновувати родину; право володіти майном; свобода думки, совісті й релігії. До політичних прав належать: свобода переконань і їхнє вільне вираження; право на свободу мирних зібрань і асоціацій; право брати участь у керуванні країною і право рівного доступу до державної служби. Каталог соціально-економічних прав у Декларації містить: право на соціальне забезпечення; право на працю; право на рівну оплату за рівну працю; право на створення профспілок; право на відпочинок і дозвілля; права на життєвий рівень, необхідний для підтримки здоров’я і добробуту; право на освіту; право на участь у культурному житті суспільства; право на захист результатів наукових, літературних і художніх праць [110]. Цими правами людина володіє як «член суспільства». Вони необхідні для підтримки гідності людини і для вільного розвитку її особистості.
Обмеження прав і свобод, проголошених Декларацією, припускається лише з метою забезпечення, визнання і поваги прав і свобод інших та задоволення справедливих вимог моралі, суспільного порядку і загального благополуччя у демократичному суспільстві. Приписи Декларації щодо підстав правообмеження виявили свою життєздатність й отримали втілення в міжнародній та національній державно-юридичній практиці в галузі прав людини.
У результаті глибинних демократичних перетворень, що сталися на Європейському континенті на тлі Другої світової війни, у 1949 р. була заснована Рада Європи — міжнародна регіональна організація європейських держав, які проголосили своєю метою розширення демократії, зближення усіх народів Європи, захист прав людини, співробітництво з основних питань права, культури, освіти, інформації, охорони навколишнього середовища.
Рада Європи є організацією, відкритою для всіх держав, що дотримуються принципу верховенства права, визнають права та свободи. Головними органами Ради Європи є Парламентська асамблея, Комітет міністрів, Європейський суд з прав людини. Рада Європи забезпечує високі стандарти захисту прав людини в державах-членах насамперед завдяки дії Конвенції про захист прав та основних свобод людини, яка була підписана 4 листопада 1950 р. десятьма європейськими державами в Римі. Ця Хартія прав людини стала фундаментом усього комплексу міжнародно-правового регулювання в галузі прав людини, її законних інтересів та потреб, відправною точкою на шляху цивілізованих європейських держав до втілення в життя загальнолюдських цінностей [110].
Конвенція гарантує права людини на життя, захист її від незаконного насильства, покарання, підневільного стану, примусової праці; на свободу та особисту недоторканність (крім випадків, передбачених законом), на захист у випадку обвинувачення. Згідно з Конвенцією, особі без будь-якої дискримінації гарантуються: повага до її особистого й сімейного життя, житла, таємниці листування, свобода думки, совісті та релігії, виявлення поглядів, мирних зібрань, права на організацію асоціацій з іншими людьми, одруження і створення сім’ї [110].
Положення статті 2 про те, що право кожного на життя охороняється законом, визначає позитивне зобов’язання держави в законодавчому порядку визначити механізм захисту життя людини. При цьому закон, що охороняє право на життя, повинен бути сформульований достатньо чітко, щоб дати змогу громадянам відповідно регулювати свою поведінку. Відповідальність за позбавлення життя згідно з національним законодавством повинна поширюватися як на дії приватних осіб, так і на дії осіб, що діяли від імені держави. Держава зобов’язана вживати всіх можливих заходів з метою запобігання позбавленню життя, наприклад шляхом формування сил безпеки та поліції. Проте кожна окрема особа не може претендувати на постійну особисту охорону з боку поліції чи інших силових органів держави. Спеціальні охоронні заходи можуть запроваджуватися лише на визначений період часу. Той факт, що вбивство було вчинене, сам по собі не є порушенням статті 2, оскільки не може бути позитивного зобов’язання щодо усунення найменшої можливості застосування насильства стосовно особи. Незважаючи на це, держава зобов’язана забезпечувати певний достатній рівень захисту від тероризму та інших злочинних проявів. Зобов’язання щодо ефективного застосування закону передбачає також належне розслідування всіх випадків смерті за підозрілих обставин, включаючи смерть у місцях позбавлення волі. Крім того, держава повинна вживати всіх можливих заходів щодо розслідування всіх випадків зникнення осіб, якщо обставини дають підстави припускати настання смерті. Європейський суд з прав людини зазначив, що загальна правова заборона свавільного позбавлення життя, встановлена статтею 2, була б на практиці неефективна, якби не існувало процедури контролю за законністю застосування державою силових методів, здатних спричинити смерть. Зобов’язання захищати право на життя, згідно зі статтею 2, передбачає проведення офіційного розслідування у випадку, коли особа позбавляється життя внаслідок застосування сили представниками держави. У процесуальному плані захист права на життя, згідно із статтею 2, означає зобов’язання влади пояснити, чому була застосована зброя. Це вимагає незалежного та публічного розслідування для з’ясування питання, чи було застосування сили виправданим за даних конкретних обставин [110].
Амністія, застосована до осіб, обвинувачених чи підозрюваних у вбивстві, не суперечить статті 2, якщо зберігається відповідний баланс між інтересами держави в конкретних обставинах, за яких оголошено амністію, та потребою в ефективному застосуванні закону про охорону права на життя.
Складним є питання, чи повинна держава примусово годувати в’язня, який оголосив голодування, щоб зберегти його життя. Визнавши, що таке годування не суперечитиме статті 3, Комісія зазначила, що за певних обставин, згідно із статтею 2, держава зобов’язана вчинити певні позитивні дії, зокрема у разі, коли особа перебуває на її утриманні. Проте держава не несе відповідальності за бездіяльність, що обґрунтовується волею самої особи, яка здатна приймати рішення щодо свого життя.
Принцип заборони позбавлення життя передбачає відповідальність за позбавлення життя, вчинене державою (поліцією, збройними силами, службовцями в місцях позбавлення волі). Держава не несе відповідальності за позбавлення життя, здійснене приватними особами. У цьому разі відповідальність обмежена зобов’язанням надання правового захисту згідно з пунктом 1 статті 2.
У разі депортації чи екстрадиції особи державою-учасницею Конвенції до іншої держави, якщо є реальний ризик порушення права цієї особи на життя, Суд може визнати ці дії порушенням статті 2.
Стаття 2 передбачає також і винятки із загальної заборони позбавлення життя. Так, можливість смертної кари передбачена пунктом 1 цієї статті. Проте Протокол № 6 до Конвенції забороняє її застосування в мирний час.
Пункт 2 статті 2 містить вичерпний перелік ситуацій, коли позбавлення життя державою може бути виправданим. Застосування сили повинно ґрунтуватися на абсолютній необхідності і здійснюватися з метою самозахисту чи захисту іншої особи, з метою арешту чи запобігання втечі та з метою придушення бунту або заколоту.
Застосування сили вважається абсолютно необхідним, якщо воно суворо адекватне поставленій меті. Під час оцінки факту, чи було застосування сили адекватним, до уваги береться мета, що ставиться, загроза життю інших осіб та рівень ризику того, що застосовувана сила може призвести до смерті. У статті 2 не визначаються ситуації, коли дозволяється навмисно вбивати людей, а називаються ситуації, коли дозволяється застосовувати силу, наслідком чого може бути смерть особи [110].
Стаття 2 (2) дозволяє застосування державою сили з метою самозахисту чи задля захисту інших осіб, проте не виправдовує застосування сили з метою захисту майна. У кожному випадку, коли йдеться про позбавлення державним службовцем життя з метою самозахисту, Суд оцінює, чи було застосування тих або інших заходів абсолютно необхідним. Убивство озброєного нападника поліцією оцінюється як таке, що не порушує статті 2, якщо буде проведено ретельне розслідування і доведено, що позбавлення життя було необхідним. Проте Суд вважає, що держава повинна навести переконливі докази щодо невинуватості своїх агентів, які порушили статтю 2, тобто в цьому разі діє презумпція винуватості держави.
Держава визнається винною у порушенні статті 2 і у разі недобросовісного розроблення військової акції (недостатні планування, розвідка й перевірка правдивості інформації), внаслідок якої настала невиправдана смерть особи.
Стаття 3 охороняє одну з основоположних цінностей демократичного суспільства. Навіть за найбільш складних обставин, зокрема таких, як боротьба проти організованого тероризму або злочинності, Конвенція суворо забороняє катування та нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання. На відміну від більшості положень Конвенції та Протоколів № 1 і 4 до неї, стаття 3 не передбачає винятків (згідно із статтею 15 вона не припиняє своєї дії навіть у випадку надзвичайного стану, що загрожує життю нації). Необхідно звернути увагу також на те, що стаття 3 Конвенції забороняє катування, нелюдське поводження чи покарання незалежно від поведінки потерпілого.
Щодо права на свободу стаття 5 (пункт 1) проголошує особисту свободу в її класичному розумінні, тобто фізичну свободу особи, метою якої є гарантування від свавільного позбавлення свободи.
Слова «забезпечення виконання будь-якого обов’язку, передбаченого законом» (підпункт Ь пункту 1 статті 5) стосуються тільки тих випадків, коли закон дозволяє затримання особи з метою примусу виконання нею особливого та конкретного обов’язку, який до певного моменту вона виконати не змогла.
Ніхто не може бути позбавлений волі як «особа, що страждає на психічний розлад» без медичного висновку, яким встановлюється, що психічний стан особи потребує обов’язкової госпіталізації. Більше того, обґрунтованість тривалого позбавлення волі у зв’язку з таким розладом залежить від його стійкості.
Дуже важливо, щоб особа, затримана як «психічно хвора», мала доступ до суду і можливість виступити особисто або через будь-яку форму представництва, без чого вона буде позбавлена основних процесуальних гарантій, які застосовуються у справах, пов’язаних з позбавленням волі.
Стаття 6 Конвенції гарантує кожній людині для визначення її цивільних прав та обов’язків або у разі висунення проти неї будь-якого кримінального обвинувачення право на справедливий і відкритий судовий розгляд.
Пункт 1 статті 6 Конвенції стосується як цивільного, так і кримінального судочинства, а пункти 2 і 3 — виключно кримінальних справ.
Для застосування статті 6 Конвенції необхідна наявність трьох умов: реальна й обґрунтована спроба оскаржити деякі «права» чи «обов’язки», щодо яких можливо з упевненістю стверджувати, що вони визнаються внутрішнім законодавством; для вирішення спору повинні бути прямо визначені ці права чи обов’язки; ці права чи обов’язки повинні мати цивільний характер.
Хоча сфера, що охоплює поняття «цивільні права і обов’язки», передбачені пунктом 1 статті 6 Конвенції, є досить значна, увесь перелік питань не потрапляє під її захист. Основним з цих виключених питань є процедура, що стосується імміграції і надання притулку. Ці питання розглядаються як такі, що стосуються публічного права, якщо заявник не доведе, що йдеться про інше право, передбачене Конвенцією.
Держави-учасниці мають більшу свободу при розгляді цивільних справ, ніж при розгляді кримінальних. Тому гарантії, які можливо будуть необхідні для «справедливого слухання» в кримінальних справах, не можуть застосовуватися з такою самою суворістю до розгляду цивільних чи господарських справ[[117]].
Стаття 8 передбачає такі основні права особи: на повагу до приватного життя, сімейного життя, на недоторканність житла та на таємницю кореспонденції. Обсяг відповідних прав при цьому не визначається. Комісія та Європейський суд не сформулювали у своїй практиці чіткого розмежування понять приватного й сімейного життя.
Пункт 2 статті 8 чітко визначає підстави, за яких втручання з боку держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї ж статті, є виправданим. Таке втручання повинно бути передбачене законом як необхідне у демократичному суспільстві і здійснюватися в інтересах національної безпеки, громадського спокою або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, для охорони здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Втручання у права, передбачені статтею 8, може відбуватися на основі лише того закону, який доступний громадськості (заходи втручання не можуть бути передбачені певними таємними інструкціями) і передбачає можливість для особи, права якої порушено, оскаржити заходи, вжиті щодо неї компетентними державними органами.
Права, закріплені статтею 10 Конвенції, передбачають вільне висловлювання поглядів. Термін «висловлювання» охоплює не лише викладення поглядів з допомогою слів, а поширюється також на малюнки, зображення, дії, вчинені з наміром висловити позицію чи подати інформацію. Так само і засоби викладення поглядів не обмежуються мовленням. Це також друковані засоби, теле- і радіомовлення, вистави, фільми, електронні системи. Отже, захищається не лише висловлювання, а й засоби його відтворення, передачі й розповсюдження [110].
Частина 1 статті 10, що передбачає свободу «дотримуватися своїх поглядів», захищає особу від приписування їй певної позиції на основі її попередніх висловлювань і негативних наслідків, які можуть виникнути з цього, а також забороняє примушувати особу розголошувати іншим свою позицію.
Свобода «одержувати інформацію» не передбачає права доступу до конфіденційної інформації, скоріше стаття 10 зобов’язує державу не обмежувати доступу до вже наявної інформації.
Стаття 10 передбачає різницю між «інформацією» та «ідеями». З цього випливає, що свобода висловлювань не обмежується фактичними даними, які можна підтвердити. Вона включає також погляди, критику, припущення. Таким чином, стаття 10 поширюється не лише на «правдиву» інформацію. Особа, що висловила свої погляди, а не факти, не може бути зобов’язана доводити їх правдивість — це є порушенням статті 10 Конвенції.
Право на свободу мирних зборів та право на свободу об’єднань мають спільну мету — забезпечення можливості для осіб збиратися разом з метою висловлення та захисту спільних інтересів. Якщо в основі цих прав лежить реалізація політичних інтересів громадян, стаття 11 є основою забезпечення ефективного функціонування демократичної системи. Зокрема, вона передбачає створення та діяльність політичних партій, груп за інтересами та професійних спілок. Крім того, стаття 11 забезпечує права осіб на об’єднання та зібрання з метою реалізації економічних, соціальних і культурних прав[110].
Право брати шлюб та створювати сім’ю (ст. 12) тісно пов’язане з правами на недоторканність житла та на сімейне життя за статтею 8 Конвенції, однак ці дві статті відрізняються одна від одної. Так, стаття 12 стосується «одноразових» дій (акт вступу до шлюбу, народження або усиновлення дитини), а стаття 8 — тривалого стану, відносин, які виникають як наслідок «одноразових» дій. Термін «сім’я» у розумінні статті 12 має більш вузьке значення, ніж у статті 8.
Стаття 13 Конвенції вимагає «ефективності» засобу правового захисту національною владою. Відповідальним за надання обов’язкових ефективних правових засобів захисту необов’язково повинен бути суд, відповідно до цієї статті звернення до адміністративного органу може бути достатнім. Але повноваження та процедурні гарантії будь-якого органу є важливими факторами для визначення ефективності конкретного виду правового захисту[[118], с. 5].
Порушенням статті 14 «Заборона дискримінації» можна вважати: упереджене ставлення до особи або групи окремих осіб за ознакою статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного або соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження або інших обставин; безцільне, необґрунтоване різне ставлення до окремої особи або групи осіб.
Перший протокол до Конвенції, підписаний 20 березня 1952 р. в Парижі, розширює коло прав і свобод, не передбачених у першому розділі Конвенції. Ним закріплені права фізичних та юридичних осіб щодо володіння своїм майном, щодо освіти й навчання, проведення виборів, які б забезпечували вільне виявлення народом своєї думки під час обрання законодавчої влади.
Основною метою статті 1 Протоколу №1 є попередження свавільного захоплення власності, конфіскації, експропріації та інших порушень принципу безперешкодного користування своїм майном, до яких дуже часто вдаються або схильні вдаватися на практиці уряди держав [111].
Стаття 3 Протоколу № 1 є єдиним основним положенням Конвенції, яким не передбачено право чи свобода і невтручання з боку держави, а навпаки, у цьому положенні чітко викладено позитивне зобов’язання держави щодо права на вільні вибори [111].
Згідно з Протоколом 2, підписаним 6 травня 1963 р. в Страсбурзі, Європейському суду надані повноваження робити консультативні висновки з правових питань, які стосуються тлумачення Конвенції та протоколів до неї [111].
Права людини, пов’язані з її перебуванням, вільним пересуванням, свободою вибору місця проживання на території будь-якої держави, а також з позбавленням права в’їзду чи висланням з території держави, громадянином якої вона є, зафіксовані у Протоколі №4 (Страсбург, 16 вересня 1963 р.) до Конвенції [111].
Рівні громадянські права й обов’язки членів подружжя у стосунках між собою, із своїми дітьми, щодо одруження, перебування в шлюбі та його розірвання гарантуються статтею 5 Протоколу №7 (Страсбург, 22 листопада 1984 р.) [111]. Цим же документом як додатковою статтею до Конвенції передбачені права кожної людини, визнаної судом винною у вчиненні кримінального злочину, на перегляд вищою судовою інстанцією вироку й міри покарання, на відшкодування у випадку судової помилки.
Протокол №7 до Конвенції розширює обсяг прав на справедливий судовий захист через введення таких статей:
Стаття 1. Процедурні гарантії, що стосуються вислання іноземців (це стосується лише іноземців, які законно перебувають на території певної держави, і не поширюється на осіб, що не є іммігрантами, тобто особи, які перебувають на території держави транзитом, особи, що очікують надання дозволу на проживання).
Стаття 2. Право на оскарження у кримінальних справах (передбачає запровадження апеляції для перегляду вироків у кримінальних справах, але залишає для держави певну межу власної оцінки).
Стаття 3. Відшкодування за судову помилку.
Стаття 4. Право не бути притягнутим до суду або покараним двічі.
Стаття 5. Рівність чоловіка та жінки (передбачені права та обов’язки мають приватноправовий характер і не стосуються інших галузей права, таких як адміністративне, податкове, соціальне або трудове право) [111].
Надто важливе значення має Протокол №6 до Конвенції, який стосується скасування смертної кари (Страсбург, 28 квітня 1983 р.). Стаття 1 цього документа проголошує, що «смертна кара скасовується. Жодна людина не може бути засуджена до такого покарання або страчена» [111].
Конвенція про захист прав і основних свобод людини сьогодні на повних підставах оцінюється як одне з найбільших досягнень Ради Європи. Вона являє собою фундаментальну основу всього комплексу міжнародно-правового регулювання в галузі прав і свобод людини, її законних інтересів та потреб.
З часу набуття Конвенцією чинності до неї було прийнято 11 Протоколів, які стали її невід’ємною частиною. Протоколи розширили діапазон гарантованих прав і свобод людини та вдосконалили механізм їх захисту.
Саме завдяки ефективному забезпеченню прав особи, що, зокрема, передбачає право на індивідуальне звернення про захист порушених прав до Європейського суду з прав людини, Конвенція стала першим міжнародним правовим документом, спрямованим на захист широкого спектра громадянських та політичних прав.
Конвенція та Протоколи до неї за своєю юридичною природою є обов’язковим міжнародним правовим договором, який запровадив систему наднаціонального контролю за дотриманням прав людини на внутрішньодержавному рівні.
Для забезпечення виконання договірними сторонами передбачених Конвенцією зобов’язань створені Європейська Комісія з прав людини та Європейський суд з прав людини. Європейська Комісія обирається на шість років, за чисельністю відповідає кількості держав, що є договірними сторонами, розглядає заяви з питань порушення положень Конвенції, передає справи до Європейського суду, встановлює власні правила процедури. Європейський суд з прав людини заснований у 1959 р. Члени його — їх нині 34 — обираються Консультативною асамблеєю на 9 років. Європейський суд з прав людини функціонує на постійній основі, його юрисдикція визнана обов’язковою всіма державами-учасницями й поширюється на всі спори, пов’язані із застосуванням і тлумаченням норм Конвенції та Протоколів до неї в національних правових системах. Цим також займається Комітет Міністрів — орган, відповідальний за прийняття рішень при Раді Європи, до якого входять міністри закордонних справ держав-членів або їхні заступники.
До складу Європейського суду входять незалежні судді, обрані Парламентською асамблеєю Ради Європи від кожної держави. Проте вони не є офіційними представниками своїх країн, а виступають незалежно і від власного імені. Суддями обираються визнані фахівці в галузі права, що мають високі моральні якості та кваліфікацію, строком на 6 років. Члени Суду не мають права займатися діяльністю, що не сумісна з їхнім високим званням, принципами нейтральності та незалежності суддів. Можливість обіймати посаду судді обмежена 70-річним віком.
Протягом більш ніж 50 років контрольним органом Конвенції — Європейським судом з прав людини — у рішеннях, які ним приймалися, було детально роз’яснено кожну статтю Конвенції. Ці рішення становлять систему прецедентного права Європейського суду.
Для держав-учасниць Конвенції знання й використання прецедентів Суду, що сформувалися під час застосування її норм, є запорукою дотримання міжнародно-правових зобов’язань, які випливають з цього акта. Конкретні судові рішення формально обов’язкові тільки для тих держав, що виступають відповідачами в конкретних справах. Однак інші країни фактично керуються ними для оцінки відповідності внутрішнього правового порядку вимогам Конвенції. У ряді випадків ці рішення спонукали держави, які не були стороною у певній справі, до удосконалення свого законодавства й правозастосовчої практики. Крім того, за трактуванням Суду, Конвенція — це не застиглий раз і назавжди документ, а живий договір, який підлягає тлумаченню з огляду на ситуацію, що склалася на певний час. Отже, як уже зазначалося, рішення Суду можуть використовуватись не тільки у правотворчій, але й у правозастосовчій діяльності держави. Згідно зі статями 34, 35 Конвенції, Суд приймає заяви (скарги) від окремих заявників, груп осіб, неурядових організацій, окремих «держав про порушення країнами положень Конвенції [110].
З листопада 1998 р. наглядові органи, що функціонували на непостійній основі, замінив постійний Європейський суд з прав людини.
Європейська соціальна хартія з’явилася з ініціативи держав — членів Ради Європи і була підписана в Туріні 18 жовтня 1961 р., а набрала чинності 26 лютого 1965 р. Вона включає загальні принципи, якими повинні керуватися держави-члени Ради Європи у своїй соціальній політиці і надає правові гарантії економічних і соціальних прав для осіб, що перебувають під їх юрисдикцією.
Європейська соціальна хартія доповнює Конвенцію про захист прав людини й основних свобод (яка за всіх своїх безперечних переваг не містить гарантії економічних і соціальних прав людини) і спрямована на підвищення добробуту громадян держав-учасниць. Норми Хартії мало чим відрізняються від норм конвенцій Міжнародної організації праці і Міжнародного пакту про економічні, соціальні й культурні права, гарантії яких стосуються соціальних прав, однак Хартія має велике значення як джерело європейського права, оскільки орієнтується на стандарти Ради Європи і враховує рівень соціально-економічного розвитку європейських країн.
Загальна декларація прав людини захищає цивільні, політичні й економічні, соціальні й культурні права, у той час як Європейська конвенція стосується, в основному, цивільних і політичних прав. Економічні й соціальні права захищаються в системі Ради Європи Європейською соціальною хартією. Разом узяті, ці міжнародно-правові акти змінили роль світового співтовариства в галузі прав людини, здійснивши перехід від діяльності, спрямованої на заохочення загальної поваги і дотримання прав людини й основних свобод для всіх без винятку, до діяльності щодо їх ефективного захисту.
У 1995 р. Україна стала тридцять сьомим членом Ради Європи та прийняла на себе ряд обов’язків у сфері прав людини. Усі зобов’язання України перераховані у документі під назвою Висновки Парламентської Асамблеї РЄ від 26 вересня 1995 р.; ставши в листопаді 1995 р. членом Ради Європи, Україна ратифікувала її основоположний акт — Конвенцію про захист прав людини та основних свобод, Перший протокол і протоколи № 2,4, 6, 7, 11 до Конвенції [113].
Гарантованість прав і свобод людини є домінантою виміру правової державності, необхідною умовою й напрямом реальної інтеграції України в Європейську і світову спільноту. В Угоді про партнерство та співробітництво між Україною та Європейським Союзом (ЄС), відповідних Указах Президента України, Постановах Кабінету Міністрів України визначені напрями стратегічного курсу України на інтеграцію в європейський політичний, економічний і правовий простір, шляхи удосконалення механізму співробітництва [[119]].
У цих документах викладені основні принципи інтеграції, зокрема необхідність розвитку стабільних інститутів демократії, верховенства права, прав людини та захисту національних меншин, наявність ефективно функціонуючої ринкової економіки, здатність виконувати зобов’язання, покладені на країни — члени ЄС.
Дотримання цих зобов’язань значною мірою може бути гарантією для держави жити в умовах миру, безпеки й національного благополуччя. І від того, наскільки дана держава та її представники юридично й психологічно готові до дії в правовій системі міжнародно-правових норм і який вона обере для цього правовий механізм, залежить ступінь реалізації норм міжнародного права в дійсному житті. Саме в національній правовій системі великий масив абстрактних норм міжнародного права отримує своє реальне, життєве значення як для даної держави, так і для міжнародного співтовариства в цілому[1, c. 82].
3.2. Адаптація міжнародно-правових документів по забезпеченню прав людини в сфері поліцейської діяльності в правове поле України
Нові вимоги, породжені приходом до влади в Україні демократичного, євроатлантично зорієнтованого керівництва вимагають активізації європейських прагнень України. З цією метою розроблена і впроваджується стратегія вступу України до СОТ, просування до НАТО, інтеграція в євроатлантичні інституції. Важливою умовою функціонування ЄС є уніфікація законодавства країн-учасників. Тому в Міністерстві юстиції України створено спеціальний департамент для адаптації українського законодавства до законодавств країн Європейського Союзу. Президент, Верховна Рада та Кабінет Міністрів України прийняли низку нормативно-правових актів, що регламентують діяльність правоохоронних органів, зокрема міліції, згідно з міжнародними стандартами. Особливого значення керівництво держави надає дотриманню основних прав і свобод громадян як суттєвої складової загальноєвропейських цінностей.
У рамках адаптації національного законодавства України до законодавства Європейського Союзу керівництво нашої країни ухвалило низку нормативно-правових актів, які регламентують співробітництво України з Європейським. Союзом, а саме: Закон України «Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу»[[120]], Закон України «Про Концепцію Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу»[[121]], Постанову Кабінету Міністрів України «Про утворення Центру європейського та порівняльного права». Що стосується сфери правоохоронної діяльності, то співробітництво у сфері юстиції та внутрішніх справ ґрунтується на положеннях Спільної стратегії Європейського Союзу щодо України, схваленої Європейською Радою 11 грудня 1999 р.
З метою активізації правоохоронної діяльності Міністерства внутрішніх справ України прийнято і впроваджено в дію з урахуванням міжнародно-правових стандартів ряд довгострокових програм, серед яких «Програма діяльності органів внутрішніх справ щодо поліпшення правопорядку в Україні на початку IIIтисячоліття», «Концепція розвитку органів внутрішніх справ в XXIстолітті», «Програма щодо розвитку партнерських взаємовідносин між міліцією та населенням на 2000-2005 роки» та ін.
Вкрай важливим видається приєднання України до відповідних конвенцій та угод, включаючи впровадження норм та механізмів попередження і боротьби зі злочинністю в національне законодавство [[122], с. 103]. На сьогодні Україна у сфері правоохоронної діяльності вже приєдналася до таких міжнародних документів:
1) нормативно-правові акти, укладені в рамках Ради Європи: Європейська конвенція про видачу правопорушників 1957 р.[[123]]з додатковими протоколами 1975 та 1978 рр.; Європейська конвенція про взаємну правову допомогу у кримінальних справах 1959 р. з додатковим протоколом 1978 р.[[124]]; Європейська конвенція про нагляд за умовно засудженими та умовно звільненими правопорушниками 1964 р.[[125]]; Європейська конвенція про охорону археологічної спадщини 1969 р.; Європейська конвенція про міжнародну силу рішень у кримінальних справах 1970 р.; Європейська конвенція про передачу провадження у кримінальних справах 1972 р.; Європейська конвенція про контроль за придбанням та зберіганням вогнепальної зброї приватними особами 1978 р.; Європейська конвенція про боротьбу з тероризмом 1977 р.; Європейська конвенція про компенсацію жертвам насильницьких злочинів 1983 р.; Європейська конвенція про породження насилля та хуліганської поведінки глядачів під час проведення спортивних заходів, зокрема футбольних матчів, 1985 р.; Конвенція про відмивання, виявлення, вилучення та конфіскацію доходів від злочинної діяльності 1990 р.; Європейська конвенція проти корупції в контексті кримінального права 1999 р.; Європейська конвенція проти корупції в контексті цивільного права 1999 р.;
2) нормативно-правові акти, укладені в рамках ООН та її спеціалізованих установ: а) у сфері боротьби з незаконним обігом наркотичних засобів і психотропних речовин та зловживання ними:
Єдина конвенція про наркотичні засоби 1961 р.; Конвенція про психотропні речовини 1971 р.; Протокол 1972 р. про зміни до Єдиної конвенції про наркотичні засоби 1961 р.; Конвенція Організації Об’єднаних Націй про боротьбу з незаконним обігом наркотичних та психотропних речовин 1988 р.; б) у сфері боротьби з іншими злочинами, що становлять міжнародну небезпеку: Міжнародна конвенція про припинення обігу порнографічних видань та торгівлі ними 1923 р.; Міжнародна конвенція про боротьбу з підробкою грошових знаків 1929 р.; Конвенція про боротьбу з торгівлею людьми та експлуатацією проституції третіми особами 1950 р.; Конвенція про заходи, що направлені на заборону та запобігання незаконного ввезення, вивозу та передачі права власності на культурні цінності 1970 р.; в) у сфері боротьби з міжнародним тероризмом: Конвенція про злочини та деякі інші акти, що здійснюються на борту повітряних суден 1963 р.; Конвенція про боротьбу з незаконним захопленням повітряних суден 1970 р.; Конвенція про запобігання та покарання злочинів проти осіб, що користуються міжнародним захистом, в тому числі дипломатичних агентств 1973 р.; Міжнародна конвенція про боротьбу із захопленням заручників 1979 р.; Конвенція про фізичний захист ядерного матеріалу 1980 р.; Протокол 1988 р. про боротьбу з незаконними актами насилля в аеропортах, що обслуговують міжнародну цивільну авіацію, який доповнює Конвенцію про боротьбу з незаконними актами, направленими проти безпеки цивільної авіації; Конвенція про боротьбу з незаконними актами, що направлені проти безпеки морського пароплавства 1988 р.; Протокол про боротьбу з незаконними актами, направленими проти безпеки стаціонарних платформ, що розташовані на континентальному шельфі 1988 р.; Конвенція про маркування пластикових вибухових речовин з метою їх виявлення 1991 р.; Міжнародна конвенція про боротьбу з бомбовим тероризмом 1998 р.; Конвенція ООН проти транснаціональної організованої злочинності 2000 р.; Додатковий Протокол до Конвенції ООН проти транснаціональної організованої злочинності 2000 р.; Додатковий протокол до Конвенції ООН про запобігання та припинення торгівлі людьми, особливо жінками та дітьми, та покарання за неї 2000 р.; Додатковий протокол до Конвенції ООН проти транснаціональної організованої злочинності проти незаконного ввозу мігрантів по суші, морю та повітрю 2002 р.
У Загальній декларації прав людини записані основоположні принципи стосовно прав людини, важливість яких полягає в тому, що всі конкретні норми в законодавстві держав-учасниць повинні створюватися відповідно до цих принципів, які є критерієм їх законності. До таких принципів належать, по-перше, базові права та свободи громадянина, які записані в цій Декларації; по-друге, демократичні принципи і норми організації будь-якої державної влади; по-третє, народовладдя; по-четверте, верховенство права і наявність незалежних від влади судових органів; по-п’яте, неухильне забезпечення прав людини, що повинні стати основним елементом становлення сучасної української державності.
Аналізуючи зміст Загальної декларації прав людини й ухвалені на її підставі інші міжнародні акти, зокрема Європейську конвенцію про захист прав і основних свобод людини, легко дійти висновку, що їх цінність і значення полягають не тільки в закріплених у них основних правах і свободах, але здебільшого у механізмах імплементації.
Може і повинно бути констатовано, що для української юридичної традиції, без сумніву, є юридичною новелою базові поняття Загальної декларації прав людини, які акцентують увагу не стільки на конвенційних приписах, скільки на сформованому на їх засадах прецедентному праві.
Треба зазначити, що процес узгодження законодавства і правозастосовчої практики з міжнародними актами щодо захисту прав людини в Україні дещо сповільнився. Достатні з погляду правової держави стандарти захисту прав людини в певних випадках, у тому числі і в сфері кримінально-процесуальної діяльності, гарантуються лише Конституцією України, деякі норми якої й досі не набули механізму реалізації в національному законодавстві [[126],с. 32].
Правозастосовчому процесу в Україні притаманні, щонайменше, такі негативні риси:
а) наявність норм, особливо при регулюванні економічних відносин, ухвалених ще в період тоталітарного режиму; б) недосконалість, упущення, безсистемність, суперечності чинного законодавства; в) незабезпеченість повної реалізації положень Конституції в чинному законодавстві; г) суперечливість чинних законів міжнародним пактам, які ратифіковані державою, незважаючи на те, що останні є нормами прямої дії.
Це негативно позначається на стабільності правозастосування, юридичній практиці, що у свою чергу негативно впливає на формування тих правових полів, які сприяли економічному зростанню країн з перехідною економікою, реальній забезпеченості прав і свобод громадян, проголошених конституціями цих країн.
З огляду на це, методологія правозастосування повинна враховувати і, понад те, нівелювати негативні явища, характерні для масиву законодавства тієї чи іншої країни. Важливим щодо цього є формування пріоритетних напрямів тих галузей законодавства, які насамперед сприятимуть становленню соціально орієнтованих ринкових відносин, реальності конституційного захисту прав і свобод громадян, ефективності боротьби зі злочинністю тощо.
Проблематика методології правозастосування включає в себе й розробку правил подолання внутрісистемних і позасистемних юридичних колізій, які особливо притаманні незавершеним правовим системам держав з перехідною економікою. До таких юридичних колізій справедливо включають колізії між міжнародними пактами та конституціями і нормативними актами або окремими юридичними нормами, що регулюють конкретні суспільні відносини; колізії в нормативних масивах (безсистемність правотворчості, суперечності у нормативних актах тощо); колізії, зумовлені різноманітними (суперечливими) тлумаченнями законів юрисдикційними органами в процесі правозастосування. Вкрай недопустимими є колізії між законами і підзаконними актами, між Конституцією, міжнародними пактами і всіма іншими актами.
Внаслідок ідеологічного плюралізму при ухваленні закону і в практиці його застосування можливі також різного роду психологічні колізії між ідеологічними установками суб’єктів, наділених правом ухвалення юрисдикційних актів, і тими ідеологічними установками, які втілені в цьому юридичному акті. Все це породжує в правозастосуванні таке небезпечне явище, як правовий нігілізм, який в тому чи іншому конкретному випадку може набрати і таких небезпечних форм, як «відмова від правосуддя», що є прямим недотриманням вимог Основного Закону держави[[127]].
Звідси випливає актуальність проблеми щодо вивчення юридичної практики в аспекті як її функцій (регулятивної, правовідновлюючої і запобіжної), так і реальності її впливу на конкретні суспільні відносини. Для країн з перехідною економікою досить поширеною реалією є те, що юридична практика ефективно впливає на ті чи інші негативні явища, характерні для країн цього типу (тіньова економіка, наркобізнес, організована злочинність тощо).
Із зазначеного можна зробити висновок про актуальність судової реформи, яка повинна забезпечити не тільки доступність суду, ефективність захисту прав і законних інтересів учасників процесу, надійність і правомірність актів правосуддя, а й заміну репресивної ролі судів на їх головну функцію — захисту права і закону, захисту прав і законних інтересів громадян. Щодо цього надзвичайно позитивне значення має функція нагляду прокурора за законністю, що, зокрема, є принциповим для розбудови системи адміністративної юстиції. Зрозуміло, що доступ до світового та європейського досвіду в галузі кримінально-процесуальних механізмів не пов’язаний з їх дзеркальним копіюванням без урахування реалій сучасного рівня розвитку української державності та прогресивних нормативних звичаїв і традицій, сформованих у нашому суспільстві.
Саме в процесуальних механізмах стикаються інтереси суб’єктів основних прав, інших осіб і суспільства в цілому. З огляду на це визначення меж основних прав, умов їх реалізації і порядку вирішення можливого конфлікту — об’єктивна потреба функціонування соціуму, з одного боку, і свободи особистості — з іншого. Визначення меж допустимості обмеження основних прав і свобод, зафіксованих в Конституції України, у всіх випадках повинно бути поставлене під контроль суду. Вказані в Конституції України обмеження цих прав повинні мати на меті знайдення розумного компромісу між суспільною необхідністю і захистом законних інтересів власника цього права (наприклад, права на недоторканність особи). При цьому важливо, щоб мета, мотиви, фактичні і правові засади можливих обмежень були формалізованими і вираженими в тому чи іншому законі, а не у відомчих актах. Здається, що саме це положення є найважливішим правилом імплементації норм міжнародного права, в тому числі і положень Загальної декларації прав людини, в національне законодавство[[128]].
Вказані обмеження повинні відповідати нормам моралі. Звідси доцільно дати офіційне тлумачення мети «забезпечення справедливих вимог моралі» та цілей обмеження прав і свобод людини, а також розробити зміст поняття «загальноприйняті норми моралі». Це є актуальним у зв’язку з тим, що такі обмеження можуть мати місце не тільки на рівні закону, а й при правозастосуванні на рівні його реалізації. В міжнародних актах правомірність обмежень визнається на певних засадах і з гарними намірами. При імплементації норм вказаного міжнародного акта право громадян на судовий захист не може бути обмеженим за жодних обставин. Це право є найважливішим елементом правового статусу громадянина і у сфері кримінальної юстиції. У зв’язку з цим доцільно наголосити, що правовий статус особи є однією з фундаментальних категорій кримінально-процесуальної теорії, яка в національному законодавстві повинна повністю відповідати міжнародним пактам і договорам, що ратифіковані Верховною Радою України.
Аналіз норм розділу IIКонституції України дає підстави виділити дві групи заборонних норм. До першої треба віднести ті, які сформульовані у вигляді жорсткої заборони на здійснення відповідних дій. До другої слід віднести заборони, що припускають можливість вилучення із встановленого припису. Саме ці можливості і повинні бути точно визначені в законодавстві та мають відповідати міжнародним стандартам у сфері судочинства.
Аналіз документів ООН і регіональних міжнародних пактів у галузі прав людини і боротьби зі злочинністю дає підстави для висновку про те, що нині формуються галузі міжнародного процесуального права і, зокрема, міжнародного кримінально-процесуального права, які разом із судовою практикою Європейського суду з прав людини гармонізують національні адміністративно-процесуальні, цивільно-процесуальні і кримінально-процесуальні процедури. Цим міжнародним процедурам притаманне регулювання стандартів забезпечення, наприклад прав і законних інтересів особи, що притягується до кримінальної відповідальності, жертв злочинів, інститутів доказових процедур, а також нормативний зміст принципів правосуддя тощо. Здається, що саме ці стандарти мають бути закріплені в судочинному і процесуальному законодавстві України.
Імплементація норм та стандартів європейського права у національне законодавство у сфері діяльності міліції поки що перебуває на початковому етапі. Прискорюючи процес входження до європейських структур, Україна взяла на себе зобов’язання у дуже стислі терміни здійснити докорінну перебудову національного законодавства. Проте українська сторона не уявляла та й не могла уявити всю складність переходу до відкритої, демократичної держави. Сьогодні цілком логічно очікувати від нового керівництва України радикальних змін у діяльності міліції, як це визначено законодавством та міжнародними зобов’язаннями України у сфері служіння міліції суспільству, забезпечення захисту та реалізації законних прав і свобод громадян.
3.3. Шляхи удосконалення адміністративної діяльності міліції щодо забезпечення прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина
В Україні проводиться правова реформа, яку має бути цілком спрямовано на розвиток прав людини та механізму їх реалізації і захисту, причому, успіх її значною мірою залежатиме від готовності та здатності державних органів, насамперед судових і правоохоронних, сприймати своє призначення як служіння кожній людині, охороняти і захищати її права та свободи, гарантувати її безпеку.
Людський вимір – ось основний вектор конституційно-правового регулювання соціальних процесів. З цього і треба виходити, проводячи відповідні реформи – економічні, соціальні, правові.
Особливість виконавчої влади серед гілок державної влади полягає в тому, що саме у процесі її реалізації відбувається реальне втілення в життя законів та інших нормативних актів держави, практичне застосування всіх важелів державного регулювання та управління важливими процесами суспільного розвитку. Причому, вирішальна спрямованість виконавчої влади полягає в утвердженні та забезпеченні прав і свобод людини, що Конституцією України [[129], ст. 3] визнається «найвищою соціальною цінністю» [[130], с.18].
Аналіз наукової літератури, громадської думки, аналітичних матеріалів органів влади щодо забезпечення прав і свобод людини міліцією дає можливість визначити проблеми в діяльності персоналу міліції, до яких слід віднести:
1. Позитивна в цілому оцінка населенням роботи міліції та низький рівень бажання жителів населених пунктів допомагати міліції.
2. Спостерігається диференційована оцінка роботи міліції населенням.
3. Оцінка роботи міліції безпосередньо корелюється з соціальним або професійним статусом респондента, його освітою.
4. Привертає до себе увагу оцінка респондентами якостей працівника міліції. При цьому треба враховувати такі моменти: а) респонденти, які мали безпосередній контакт з працівниками міліції, дають значно нижчу оцінку їх якостям порівняно з іншими респондентами; б) респонденти нижче оцінюють ті якості працівника органів внутрішніх справ, які характеризують його як помічника, консультанта громадянина (чуйність, освіченість, культура, дисципліна, сміливість).
З метою встановлення імовірності та об’єктивності означених думок про діяльність міліції щодо забезпечення прав і свобод людини, нами проведено анкетування 380 осіб, які відбувають покарання в установах кримінально-виконавчої системи у Донецькій, Дніпропетровській та Луганській областях. Середній вік учасників анкетування становив від 29 до 39 років (близько 46 %), 67 % мали повну середню освіту, переважна більшість засуджена за вчинення злочинів середнього та великого ступеня тяжкості (96 %), причому кількість респондентів-чоловіків дорівнює кількості респондентів-жінок.[Додаток 7]
Відповідаючи на поставлені запитання, більшість респондентів (близько 60 %) зазначає той факт, що ситуація в процесі забезпечення конституційних прав і свобод людини та громадянина в Україні покращилась в цілому, однак 65% респондентів акцентують увагу на тому факті, що діяльність працівників щодо забезпечення прав людини здійснюється з порушенням вимог законодавства [Додаток 7, Табл. А].
Слід зазначити, що конституційні права більшої половини опитуваних порушувалися під час розкриття злочину та розслідування кримінальної справи (53 %). Так само майже дві третини опитаних зазначили, що їм відомі факти порушення прав і свобод з боку працівників міліції щодо інших осіб [Додаток 7, Табл. Б, Додаток 7, Табл. В].
Найчастіше порушення прав людини допускаються з моменту затримання особи до порушення кримінальної справи (70 %), а також під час досудового слідства (21 %), тоді як під час судового розгляду та під час відбування покарання права людини порушуються не так часто (по 10 % відповідно) [Додаток 7, Табл. Г].
Таким чином ефективне забезпечення прав і свобод людини міліцією України залежить від рівня дотримання їх особовим складом законності та службової дисципліни, які забезпечують належну організованість і готовність працівників до швидких і рішучих дій щодо охорони правопорядку, громадської безпеки, боротьби зі злочинністю і є запорукою підвищення авторитету і престижу цих органів. Означене не можливе без розробки науково-обґрунтованої концепції відбору, підготовки та перепідготовки персоналу міліції, які б передбачали вимоги до кадрового складу та до особистості працівника міліції.
Впровадження в життя Конституції України вимагає принципово нового погляду на суспільну цінність адміністративного права у демократичному суспільстві, який полягає в тому, що, на противагу колишній доктринальній традиції, сучасне адміністративне право розглядається як засіб забезпечення прав і свобод людини у сфері функціонування виконавчої влади держави [[131], с 5-8].
Підвищенню престижу міліції сприятиме реалізація функції соціальної допомоги населенню, тобто надання морально-психологічної допомоги жертвам злочинів, сім’ям загиблих внаслідок злочинів; встановлення і підтримка добрих взаємин з громадськими формуваннями; надання консультацій населенню з правових питань та ін. Реформування міліції України має на меті утворення нового органу, основною функцією якого буде «функція підтримки та соціальної допомоги», тобто надання населенню допомоги у розв`язанні складних питань.
Реформування міліції насамперед є складовою удосконалення діяльності всієї системи правоохоронних органів. Розпочатий на конституційних засадах процес державотворення в Україні потребує насамперед чіткого визначення місця правоохоронної діяльності в системі державної влади і, відтак, місця та ролі правоохоронних органів у системі органів державної влади та місцевого самоврядування [[132]].
Правоохоронною, на нашу думку, є така владна діяльність, яка здійснюється уповноваженими державою органами на підставі закону і в установленому нею порядку з метою охорони й захисту прав та законних інтересів людини, державних і громадських формувань шляхом застосування правових заходів впливу [[133]; [134], с. 46].
Система державних правоохоронних органів, яка склалася сьогодні в Україні, є недосконалою як за структурою, так і функціонально. Вона створювалася ще за радянських часів і лише частково трансформувалася за останні двадцять років під впливом найрізноманітніших чинників. Так, через загострення політичної ситуації в окремих регіонах підрозділи міліції були виведені з-під контрою місцевої влади. Зростання окремих видів злочинів сприяло створенню цілого ряду нових служб і навіть видів міліції. Серед них підрозділи боротьби з організованою злочинністю, боротьби з незаконним обігом наркотиків, підрозділи екологічної міліції, податкової міліції і т. ін. [[135]].
Найбільш важливим напрямком удосконалення адміністративної діяльності міліції у сучасних умовах є зосередження їх зусиль на безумовному забезпеченні прав і свобод людини в Україні [[136]]. В цей непростий період переходу самої правоохоронної системи від заборонних методів діяльності до реального гарантування прав кожного члена суспільства вимагає вирішення багатьох складних теоретичних, практичних, організаційних та інших проблем [[137]].
Зазначене свідчить, що існуюча в Україні система правоохоронних органів потребує певної реорганізації. Її слід здійснювати не поспіхом (як це завжди робилося), а на підставі науково обґрунтованої державної концепції або програми судово-правової реформи [[138]].
Удосконалення системи правоохоронних органів в цілому та міліції зокрема неможливе без науково-обґрунтованої державної концепції або програми. У цьому документі повинно бути окреслене коло питань, пов’язаних з визначенням шляхів розв’язання вищезазначених проблем.
В міжнародних актах чимало уваги приділяється визначенню принципів правоохоронної діяльності. В юридичній літературі висловлено досить слушні пропозиції щодо необхідності розширення системи принципів, наприклад, кримінального процесу. Зокрема, пропонується доповнити цю систему принципом припустимості обмеження прав і свобод людини застосуванням примусових і запобіжних заходів лише в разі крайньої необхідності [[139]]. Цей принцип випливає з Кодексу поведінки посадових осіб з підтримання правопорядку, прийнятому Генеральною Асамблеєю ООН 17 грудня 1979 р., де зазначається, що працівники правоохоронних органів, в тому числі й ті, що здійснюють розслідування, зобов’язані поважати і захищати гідність і права людини; застосовувати примусові заходи тільки у випадках крайньої необхідності і в тих межах, в яких це потрібно для виконання обов’язків. Неважко помітити, що цей принцип не тільки має стати одним із основних принципів кримінального процесу – він є міжгалузевим принципом діяльності правоохоронних органів, діяльності як у сфері кримінального правосуддя, так і сфері адміністративної юрисдикції.
Особливий акцент потрібно зробити на виділення міжгалузевих принципів міліцейської діяльності як специфічної групи принципів, оскільки в процесі саме цієї діяльності права і свободи людини захищаються від різноманітних порушень. До них можна віднести такі основні положення:
— забезпечення права кожної людини знати свої права та обов’язки [129, ст.57];
— забезпечення доступності юридичного механізму захисту і відновлення порушених прав і свобод людини, включаючи гарантованість права на звернення та доступу до правосуддя;
— презумпцію невинуватості особи;
— звільнення від обов’язку самозвинувачення [129, ст. 63];
— повагу та захист честі й гідності людини;
— можливість застосування примусових і запобіжних заходів лише в разі крайньої необхідності;
— забезпечення права на правову допомогу;
— забезпечення права на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб [129, ст. 55];
— реабілітацію безпідставно притягнутих до відповідальності та відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень [129, ст. 56];
— забезпечення права на невиконання явно злочинного розпорядження чи наказу [129, ст. 60];
— неприпустимість подвійного притягнення до юридичної відповідальності (кримінальної, адміністративної тощо) за одне й те ж правопорушення [129, ст. 61];
— непорушність юридичної (процесуальної) форми діяльності правоохоронних органів, яка забезпечує недопущення протиправних обмежень прав і свобод людини – правоохоронні органи і їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі та в межах повноважень і у спосіб, що визначені в законі [129, ст. 19].
Зазначені принципи, на нашу думку, варто закріпити окремим законом, що означало б також імплементацію міжнародно-правових норм в національне законодавство, а відтак – і наближення останнього до міжнародних стандартів.
Суттєвих змін потребують організація діяльності міліції як провідної ланки правоохоронної системи держави [[140]]. Слід констатувати, що органи міліція та їх структурні підрозділи є гнучкою саморегулюючою системою. Розвиток цієї організації повинен бути спрямований на забезпечення прав і свобод людини. Основними шляхами цього можуть бути: впровадження кримінологічного супроводження діяльності міліції України за рахунок створення науково-методичних кримінологічних центрів;чітке визначення форм і методів діяльності міліції у сфері захисту прав і свобод людини, які засновані не тільки на суворому контролі з боку посадових осіб усіх рівнів, а й на розумінні кожним працівником персональної відповідальності за порушення цих прав та свобод.
В адміністративно-правовій літературі проблемам удосконалення діяльності міліції України приділяється певна увага [[141];[142]], є звернення до цієї проблематики і в даній роботі [[143]; [144]].
Актуальність розробки інноваційних наукових концепцій, спрямованих на реформування системи управління Міністерства внутрішніх справ, визначається перш за все станом та динамікою злочинності в країні, низькою ефективністю діяльності структурних елементів такої системи (головних управлінь, департаментів, управлінь, відділів), конкурентним характером структурної взаємодії. При цьому дослідження стану та динаміки злочинності дозволяє визначити певні тенденції щодо збільшення загальної кількості виявлених злочинів, зростання кількості осіб (у тому числі неповнолітніх), взятих на облік у зв’язку зі скоєнням злочину, значної диверсифікації злочинної діяльності.
При цьому слід враховувати досвід інших країнах світу, в яких роль поліції має двовекторний характер: по-перше, це забезпечення законності та профілактика злочинів, громадських заворушень, по-друге, це надання соціальних та гуманітарних послуг у надзвичайних ситуаціях [36, с.28]. Як нами було встановлено у другому розділі, залежно від домінування тієї чи іншої функції організація поліції може здійснюватися за чотирма моделями. Найбільш розповсюдженою у світі на сьогодні є модель «служіння громадськості», яка передбачає проактивну позицію поліції (міліції) у сфері забезпечення прав і свобод людини. Прийняття цієї моделі передбачає зміну характеру діяльності міліції з реактивної (реагування на факт скоєного злочину на його наслідки) на проактивну (попередження, профілактику, випередження дій осіб з девіантною поведінкою). На даний час в Україні в діяльності міліції превалює реактивна модель. На нашу думку, реформування МВС України повинно привести до впровадження проактивної моделі, яка найбільш відповідає світовим стандартам забезпечення прав і свобод людини. Прийняття такої моделі, на наш погляд, передбачає формування принципово нового стилю діяльності, що базується на запровадженні аналітичної та прогностичної складової в системі МВС. При цьому потребує чіткої регламентації та подальшого поглиблення участь органів місцевої виконавчої влади та місцевого самоврядування, громадських організацій, навчальних закладів і наукових установ, засобів масової інформації у реалізації напрямів реформування МВС.
Метою створення міліції (поліції) нового типу повинно стати, по-перше, підвищення ефективності діяльності міліції України у сфері гарантування безпеки людини, суспільства та держави; по-друге, забезпечення відкритості правової інформації, розробка і впровадження адаптаційних технологій гармонізації міжнародних та національних стандартів у сфері правозахисної діяльності; створення умов для демократизації суспільних відносин, формування передумов дотримання конституційних норм у сфері забезпечення прав і свобод людини відповідно до світових стандартів.
Наукові підходи до управління міліцією (поліцією) дозволяють зробити висновок, що це неможливо без використання системного підходу до визначення завдань реформування МВС. Системність тут полягає в тому, що всі структурні елементи міліції України є взаємопов’язаними та взаємозалежними. В той же час в управлінні поліцією існує два види систем – «закритого» та «відкритого» типу. В більшості країн світу існують поліцейські системи відкритого типу, що відповідає проактивній моделі.
Досвід перебудови правоохоронних органів країн Східної Європи та СНД свідчить про необхідність наукового підходу до реформування та удосконалення діяльності міліції, що включає насамперед формулювання його основних принципів [[145], [146]], до яких, на нашу думку, слід віднести:
— верховенство Конституції України, законів України, міжнародно-правових актів, ратифікованих Україною, над іншими нормативно-правовими актами, посадовими інструкціями, які регламентують діяльність міліції України;
— відповідальність працівників міліції України за невиконання або неналежне виконання своїх функціональних обов’язків;
— гуманізм, тобто здійснення діяльності міліції України перш за все з метою захисту життя, здоров’я, прав і свобод людини, інтересів суспільства і держави від протиправних посягань;
— системність, що передбачає врахування всіх умов та факторів, які реально впливають на діяльність міліції України;
— наступність, поетапність та гласність у здійсненні всіх перетворень;
— поєднання єдиноначальності та децентралізації (делегування повноважень);
— першочергове забезпечення діяльності і розвитку низових ланок міліції України як основи системи МВС України;
— зміцнення зв’язків міліції з громадськістю, доступність для населення інформації про діяльність міліції України у встановленому законодавством порядку;
— випереджаючий соціальний захист особового складу міліції України, сенс якого полягає в тому, що суспільство і держава спільно створюють такі умови діяльності персоналу, які найбільше нейтралізують негативні явища, що впливають на працівників міліції України;
— тісну співпрацю з місцевими органами виконавчої влади та місцевого самоврядування у забезпеченні правопорядку на їх територіях;
— деполітизацію, яка передбачає заборону створення в органах внутрішніх справ структур політичних партій та інших громадських і релігійних організацій;
— професіоналізм і компетентність, які визначають можливості службового зростання лише на основі професійних, ділових та особистих якостей працівника;
— наближення діяльності щодо забезпечення прав і свобод людини до європейських стандартів;
— активну взаємодію міліції України з органами правопорядку інших країн у вирішенні завдань боротьби зі злочинністю [141, с.5-6; [147]].
Таким чином, структурну перебудову міліції України необхідно почати з:
- удосконалення організаційної структури органів та підрозділів
внутрішніх справ на основі системного підходу; - удосконалення системи критеріїв оцінки ефективності діяльності міліції України;
- визначення оптимального штатної чисельності структурних підрозділів міліції;
- наукового обґрунтування навантаження всіх категорій працівників міліції України.
Означене неможливе без розробки управлінської моделі реформування МВС, яка повинна містити:
- чітке визначення внеску кожного підрозділу в процес управління на певному рівні;
- забезпечення тісного зв’язку функцій управління та контролю;
- відкрите здійснення процесу управління, що в свою чергу сприятиме його підтримці на всіх рівнях;
- налагодження системи координації та взаємодії на внутрішньому та зовнішньому рівні;
- чітке визначення форм і методів діяльності міліції у сфері забезпечення прав і свобод людини;
- впровадження принципу персональної відповідальності кожного працівника за порушення прав і свобод людини.
Слід погодитися з думкою О.М. Бандурки про те, що важливим кроком на шляху удосконалення МВС є передача головних функцій, раніше закріплених за МВС України, до компетенції УМВС України в областях та міськрайорганів внутрішніх справ [[148], с. 6].
Організаційні аспекти реформування міліції України передбачають:
- децентралізацію управління міліцією;
- подальший розвиток інформатизаційного забезпечення міліції України;
- усунення паралелізму та дублювання функцій;
- усунення тенденцій щодо депрофесіоналізації міліції;
- кардинальне посилення соціально-правового захисту працівників міліції України.
Усвідомлення реалій деінституалізації в системі МВС України призвело до глибоких структурних змін. Так, наприклад, реформування кримінально-виконавчої системи передбачало розширення функцій кримінально-виконавчої системи і тільки після проведення судово-правової реформи дозволило вивести управління та установи виконання покарань із системи органів внутрішніх справ. Наступним вдалим кроком децентралізації з метою подальшого реформування системи МВС України, забезпечення захисту прав людини є припинення діяльності медичних витверезників при міськрайорганах внутрішніх справ.
Функціональні зв’язки між міліцією України на рівні певних адміністративно-територіальних утворень та органами і посадовими особами місцевого самоврядування у сфері їх спільної діяльності, зокрема з питань реалізації покладених на них повноважень щодо забезпечення законності, правопорядку, охорони прав, свобод і законних інтересів громадян можна визначити, по-перше, за характером підстав виникнення взаємовідносин між ними – як регламентовану чинним законодавством; по-друге, за способом реалізації окремих спільних завдань; по-третє, за характером зв’язків як безпосередню, тобто не опосередковану, двосуб’єктну (як цілісних систем); по-четверте, за характером функцій, змістом завдань, які виконуються ними в ході взаємодії, – взаємодію суб’єктів, які виконують різні функції.
Враховуючи необхідність перетворення міліції на орган забезпечення прав і свобод людини та правопорядку повинна підвищитися роль міліції громадської безпеки. Найбільше навантаження повинно бути покладене на службу дільничних інспекторів міліції, яка повинна стати центральною ланкою профілактики правопорушень. Ці підрозділи повинні стати органом забезпечення прав і свобод людини, що відповідає досвіду поліції США, в кожному поліцейському відділку яких є аналогічна служба [[149]; [150]].
Аналіз думок науковців і досвід дільничної поліції Франції та інших країн Європи свідчить про те, що координація діяльності структурних підрозділів за напрямками протидії злочинності на певній території повинна здійснювати служба дільничних (територіальних) інспекторів міліції.
Поряд із структурною перебудовою міліції України мають відбуватися й функціональні зміни в їх діяльності. У цьому аспекті особливої уваги й нового осмислення потребує профілактична функція міліції України як найгуманніший засіб боротьби зі злочинністю. Актуальність цього напрямку діяльності міліції України обумовлена конституційним впровадженням обов’язку держави та органів місцевого самоврядування створювати належні умови для реалізації конституційних прав і свобод особи та захисту їх від злочинних посягань. Ці конституційні положення втілені в затвердженій Президентом України [[151]]. Профілактика правопорушень відповідно до Закону України «Про міліцію» є одним із головних завдань діяльності міліції України [9].
Вирішення цього завдання не може бути досягнуте окремими кампаніями та заходами з реорганізації служб. Необхідно сформувати цілісну систему профілактики в державі, яка б включала в себе такі елементи: оптимальну організаційну структуру, що охоплювала б усі рівні суспільного устрою; єдину загальнодержавну програму вирішення соціально-кримінологічних завдань та ефективну систему науково-методичного забезпечення їх вирішення. Саме це обумовлює необхідність прийняття відповідного закону «Про профілактику злочинів» та відповідних законодавчих актів щодо профілактики наркотизації населення, дитячої злочинності та ін. [[152]].
На нашу думку, доцільно використовувати досвід правоохоронних органів інших країн щодо використання можливостей засобів масової комунікації Виступи по радіо та телебаченню, у друкованих засобах масової інформації, використання засобів наочної агітації та можливостей «РR-технологій» сприятимуть реалізації програм діяльності міліції України [[153]].
В засобах масової інформації міліція має організовувати два види виступів: виступи працівників міліції та виступи інших осіб (адвокатів, психологів, педагогів, соціологів). Виступу самих працівників міліції, повинні мати інформаційний, роз’яснювальний характер, і включати, наприклад, інформацію про законодавство України, роз’яснення прав, обов’язків і дій міліції відповідно до конкретної ситуації, інформацію про технічні засоби охорони житла, засобів транспорту та індивідуальних засобів захисту осіб, інформацію для населення про сучасні прояви злочинності та шляхи її попередження, інформування населення про випадки вчинення тяжких злочинів та результати їх розслідування. Такий вид діяльності міліції стосується першого напрямку.
Сьогодні міліція вишукує нові форми і засоби взаємодії і залучення громадськості до охорони правопорядку та профілактичної роботи. У 2000 р. була прийнята Програма МВС України щодо розвитку партнерських відносин між міліцією і населенням на 2000-2005 роки. Заходи, передбачені Програмою, дозволили піднести на новий рівень партнерські відносини між міліцією і населенням, налагодити ділове співробітництво між ними, створити організаційно-правову систему для більш широкого залучення громадськості до охорони правопорядку та профілактичної роботи, сприятимуть підвищенню авторитету працівників міліції та своєчасному інформуванню населення через засоби масової інформації про їх діяльність.
Робота з населенням не здійснюється за допомогою окремих заходів та не є завданням певних працівників або служб органів внутрішніх справ — вона залежить від позиції та поведінки кожного працівника, вимагає професійного ставлення, довірчого співробітництва з населенням. Адже міліція України не поступаються жодній із поліцейських структур світу в умінні здійснювати свої функції щодо боротьби зі злочинністю, проте вони певною мірою програють свої закордонним колегам в умінні співпрацювати з населенням і від того імідж правоохоронців України не завжди адекватний результатам їх роботи.
Одним із важливих напрямків зміцнення зв’язків міліції з місцевим населенням є врахування громадської думки, аналіз якої дозволяє виявити проблеми антагоністичних проявів у відносинах між працівниками міліції та населенням, своєчасно вживати заходів до поліпшення стосунків з населенням, а також узагальнити уявлення людей про ті чи інші напрямки діяльності або якості міліції. Цінність громадської думки полягає ще й у тому, що вона пропонує шляхи вдосконалення роботи міліції України [96]. Результати, які отримуються під час вивчення думки населення про діяльність міліції, може бути використано в таких цілях:
а) переконання людей змінити на краще думку про міліцію;
б) інформаційного насичення і перетворення недостатньо сформованої громадської думки на сталу;
в) посилення впливу існуючої громадської думки;
г) типологізації груп населення залежно від можливості надати допомогу або спричинити шкоду відносинам і взаємодії населення і міліції;
д) проведення розрахунку часу, необхідного для зміни на краще громадської думки про міліцію.
Самопочуття людей, відчуття загрози, нездатність захистити себе і свою сім’ю власними силами багато в чому визначають і ставлення населення до міліції. Ставлення до міліції – це узагальнений показник її діяльності, який переконливо свідчить про статус міліції в суспільстві, готовність громадян до співробітництва з органами правопорядку.
Другим напрямком діяльності міліції має стати виявлення неблагополучних, неповних сімей, діти яких, як свідчить практика, поповнюють категорію правопорушників. Досвід правоохоронної системи США свідчить, що одним із шляхів стримування зростання злочинності неповнолітніх є створення шкільної та університетської поліції, до повноважень якої, крім охорони громадського порядку, входило надання допомоги щодо забезпечення прав і свобод людини [[154], с. 38, [155]-[156], [157], [158]]. Подібний досвід існує в діяльності міліції Дніпропетровщини. Так, у школах Жовтневого району м. Дніпропетровська було створено підрозділ міліції щодо забезпечення громадського порядку. Результатом впровадження цього досвіду стало зменшення кількості правопорушень. Однак відсутність правового та організаційного забезпечення діяльності цих підрозділів призвела до їх ліквідації. Вважаємо за доцільне у рамках експерименту створити аналогічну службу у великих закладах вищої освіти, загальноосвітніх школах східно-південного регіону. До завдань цих підрозділів варто віднести: спілкування з неповнолітніми та їх батьками, надання правової допомоги, реагування на звернення неповнолітніх щодо порушення їх прав, попередження порушень прав і свобод неповнолітніх, виявлення груп неповнолітніх антигромадського спрямування та дорослих, які втягують неповнолітніх у протиправну діяльність, профілактика наркоманії, здійснення правової пропаганди тощо.
Третім напрямком діяльності міліції є досудова та постпенітенціарна ресоцілізація осіб, які відбули кримінальне покарання. Вирішення складних питань, пов’язаних з цієї діяльністю, неможливе без взаємодії міліції України з органами місцевого самоврядування та громадськими організаціями, в тому числі й шляхом включення до соціальних програм регіону [[159]].
Ефективність профілактичної діяльності міліції громадської безпеки залежатиме:
1) від швидкості реагування міліції на виклики;
2) адекватності дій міліції щодо кожної конкретної ситуації;
3) ефективності роз’яснювальної роботи міліції серед населення у засобах масової інформації;
4) індивідуальної роботи з конкретною категорією населення;
5) можливостей постійної гласності в роботі міліції та її зв’язків з громадськістю.
Отже, слід зазначити, що, незважаючи на всі негаразди в суспільстві й державі, між міліцією і населенням зростає взаємна довіра, формуються канали зв’язків між окремими підрозділами та службами міліції і громадськістю. І цьому, насамперед, сприятиме відхід від принципу централізації. Створення муніципальної міліції підвищить ефективність роботи підрозділів та міліції України завдяки конкретизації діяльності підрозділів громадської безпеки на всіх рівнях [1, c. 332].
Як органи з функціями науково-методичного забезпечення та узагальнення досвіду практичної роботи з профілактики злочинів у системі МВС мають функціонувати декілька міжрегіональних науково-методичних кримінологічних центрів[[160]]. До їх завдань необхідно віднести:
- проведення наукових досліджень у галузі профілактики злочинів;
- проведення кримінологічної експертизи законопроектів та інших нормативно-правових актів державного та регіонального рівнів і складання прогнозу їх впливу на зміни у суспільних відносинах та послаблення соціальної напруженості;
- розробка нових методик та засобів запобігання злочинам;
- узагальнення досвіду практичних підрозділів і наукове забезпечення їх діяльності щодо профілактики злочинів;
- вивчення досвіду інших держав у цій сфері і підтримання контактів з міжнародними кримінологічними науково-дослідними закладами;
- науковий аналіз показників кримінальної статистики і дослідження тенденцій у стані, структурі і динаміці злочинності та окремих її видів;
- розробка поточних і перспективних прогнозів з окремих напрямів злочинності;
- розробка спеціальних програм щодо координації діяльності різних підрозділів і служб міліції України;
- розробка пропозицій щодо своєчасного видання нормативно-правових актів з профілактики злочинів.
З урахуванням національних інтересів та особливостей зарубіжного досвіду міліція України потребує невідкладної реорганізації в принципово інший за своєю суттю орган виконавчої влади – поліцію.
Основне завдання полягає в тому, щоб силове, авторитарне відомство, у діяльності якого дотепер переважає каральний чинник, необхідно перетворити на дійсно правоохоронний орган європейського зразка, який би забезпечував реалізацію наданих йому повноважень, виходячи з пріоритетності прав і свобод людини. Для досягнення цієї мети слід комплексно реформувати правоохоронну систему нашої держави, що передбачало б не лише оптимізацію функціональної й організаційної структури цих органів, удосконалення правового забезпечення їх діяльності та втілення в ній новітніх технологій, але й зміну системи управління, позитивне зрушення на державному рівні в економічному, управлінському мисленні, у психології, у застосуванні в системі державного управління зворотних зв’язків, становлення в суспільстві атмосфери довіри [[161], с.9].
Доведено, що розвиток міліції України повинен бути спрямований на забезпечення прав і свобод людини. Основними шляхами цього розвитку можуть бути: правова регламентація місцевої міліції, приведення стану управління органами внутрішніх справ відповідно до загальносвітових стандартів; встановлення чіткого розподілу компетенції між галузевими структурними підрозділами міліції України, впровадження кримінологічного супроводження діяльності міліції за рахунок створення науково-методичних кримінологічних центрів; чітке визначення форм і методів діяльності міліції у сфері захисту прав і свобод особи, які засновані не тільки на суворому контролі з боку посадових осіб усіх рівнів.
Висновок до розділу 3
Підсумовуючи викладене у третьому розділі, можемо зробити висновок, що діяльність міліції України щодо забезпечення прав і свобод людини не повною мірою відповідає вимогам часу й потребує вдосконалення правового регулювання, організації та удосконалення адміністративної діяльності міліції, приведення її у відповідність до загальносвітових стандартів забезпечення прав і свобод людини:
- Міжнародні принципи і стандарти, що існують в галузі прав і свобод людини встановлюють верховенство загальнолюдських цінностей над усіма іншими. Основоположні міжнародні документи в зазначеній сфері втілили в собі найпрогресивніші ідеї, розроблені людством протягом багатьох століть. У них в юридичній формі закріплено головні гарантії гідного існування людини, забезпечення її прав і свобод. Права і свободи людини, закріплені у міжнародних документах, отримують свій розвиток і деталізацію у нормах внутрішнього законодавства окремих держав, стають для них правовим орієнтиром, оскільки вони є результатом світового досвіду, кращим надбанням людства щодо забезпечення прав і свобод людини.
- В Україні за часів незалежності здійснено законодавче закріплення системи основних прав і свобод людини, а також системи їх правового забезпечення, які відповідають вимогам існуючих міжнародних стандартів. Система прав і свобод людини, що гарантується Конституцією України, розроблена з урахуванням положень Загальної декларації прав людини, Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, Європейської Конвенції про захист прав людини та основних свобод, Паризької хартії для нової Європи тощо. В свою чергу, приєднання України до міжнародних актів про права і свободи людини, прийняття Конституції, яка проголошує права і свободи людини найвищою соціальною цінністю, вимагає радикального перегляду ролі права в суспільстві, зміни напрямків та меж його регулюючого впливу.
- Адаптація міжнародних-правових документів щодо забезпечення прав і свобод людини в правове поле України вимагає законодавчого закріплення механізму організаційно-правового забезпечення прав і свобод людини. Розвиток законодавства повинен відбуватися у таких напрямках: по-перше, внесення відповідних змін до Конституції України як основного джерела норм, що регламентують загальні засади забезпечення прав і свобод людини; по-друге, внесення змін до цивільного, адміністративного, кримінального, кримінально-процесуального та оперативно-розшукового законодавства; по-третє, приведення у відповідність з міжнародними стандартами, що стосуються забезпечення прав і свобод людини, нормативних актів МВС України. Наступним кроком має бути розробка Кодексу прав і свобод людини, в якому необхідно визначити принципи діяльності державних органів щодо забезпечення прав і свобод людини, узагальнений перелік прав і свобод людини, конституційні гарантії, процедуру забезпечення та порядок їх відновлення.
4. Організація та діяльність міліції України як провідної ланки правоохоронної системи держави потребує суттєвих змін. Слід констатувати, що міліція та її структурні підрозділи є гнучкою саморегулюючою системою. Розвиток цієї організації повинен бути спрямований на забезпечення прав і свобод людини. Основними шляхами цього можуть бути: приведення стану управління органами внутрішніх справ у відповідність до загальносвітових стандартів; впровадження кримінологічного супроводження діяльності міліції України;чітке визначення форм і методів діяльності міліції у сфері забезпечення прав і свобод особи.
5. Імплементація міжнародних стандартів правоохоронної діяльності потребує, по-перше, розробки на основі оцінки стану захисту прав і свобод людини в діяльності міліції визначеноїконцептуально-методологічними положеннями, принципами, підходами, моделями цілісної системи управління ОВС щодо дотримання прав і свобод людини. Така система має бути спрямована на вдосконалення теоретико-правових засад і практики забезпечення прав і свобод людини в діяльності міліції України.
По-друге, важливого значення набуває організаційно-управлінське закріплення посадової особи в апараті Міністра внутрішніх справ, що має здійснювати постійний контроль щодо забезпечення прав і свобод людини міліцією України. З метою об’єктивного визначення місця правоохоронної діяльності міліції України в загальнонаціональному організаційно-правовому механізмі забезпечення прав і свобод людини, адаптації в Україні досвіду діяльності поліції зарубіжних країн у сфері забезпечення прав і свобод людини з позицій організаційної цілісності, впровадження в практичну діяльність міліції України науково-теоретичних й концептуальних положень щодо управління правоохоронною діяльністю у сфері захисту прав і свобод людини вважаємо за доцільнезапровадження в апараті Міністра внутрішніх справ України посадирадника Міністра з питань моніторингу дотримання міжнародних стандартів захисту прав і свобод громадян органами внутрішніх справ. До функціональних обов’язків радника Міністра також слід віднести контроль за здійсненням підготовки фахівців у сфері національного та міжнародного права з питань дотримання прав людини, визначення основних напрямів та першочергових заходів щодо набуття широкими верствами населення правових знань та навичок у їх застосуванні, сприяти координації та дієвій участі органів місцевої виконавчої влади та місцевого самоврядування, громадських організацій, навчальних закладів і наукових установ у формуванні правосвідомості громадян, забезпеченні вільного доступу до джерел інформації з проблематики дотримання прав людини.
6. Удосконалення адміністративної діяльності міліції України повинно здійснюватися поетапно:
Перший етап – структурна перебудова, що передбачає 1) децентралізацію процесу управління міліцією; 2) інформатизацію міліції України; 3)усунення паралелізму та дублювання функцій; 4) усунення тенденцій щодо депрофесіоналізації міліції; 5) кардинальне посилення соціального захисту працівників міліції України.
Другий етап – передача іншим міністерствам, відомствам функцій, не властивих МВС України (здійснення карантинних та санітарно-ветеринарних заходів, утримання в приймальниках-розподільниках осіб без постійного місця проживання, жебраків, неповнолітніх тощо), що сприятиме підвищенню ефективності діяльності щодо забезпечення прав і свобод людини. Окремого вирішення потребують питання, пов’язані з передачею функцій щодо організації дорожнього руху, монтажно-експлуатаційних робіт підрозділів Державної автомобільної інспекції.
Третій етап – розмежування функцій між підрозділами кримінальної міліції, міліції громадської безпеки та підрозділами боротьби з організованою злочинністю, при цьому профілактична діяльність повинна визнаватися пріоритетною.
7. Звичайно, що виключно заходами щодо вдосконалення адміністративно-юрисдикційної діяльності лише міліції України вирішити питання про покращання забезпечення прав і свобод людини неможливо. Воно потребує від суспільства впровадження у свідомість людей нової ідеології, яка б виховувала представників держави та особу в дусі рівноправності, розуміння кожним можливості захисту своїх прав і свобод, не побоюючись переслідувань з боку влади. Така ідеологія має базуватися на осмисленні нового становища особи у державі, яке ґрунтується на демократичних засадах, зламі стереотипів виняткового переважання державних інтересів над інтересами особи.
8. Удосконалення системи відомчої освіти необхідно здійснювати на засадах профілізації навчальних закладів; практичної спрямованості навчального процесу; впровадження у навчальний процес досвіду діяльності міліції України та поліції щодо забезпечення прав і свобод людини; єдиних освітньо-професійних програмах, заснованих на освітньо-кваліфікаційних характеристиках; створенні єдиної системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації науково-педагогічного складу.
9. Зміст навчання працівників міліції полягає у формуванні професійних знань та навичок щодо забезпечення прав і свобод людини; розширенню уявлень про чинне міжнародне та національне законодавство у галузі забезпечення прав і свобод людини, регулювання діяльності міліції України; доведенню необхідності безперервного процесу освіти, навчання та виховання, що створює передумови отримання знань, розвитку світогляду, набуття майстерності і вироблення індивідуальних норм поведінки з урахуванням особистих особливостей кожного працівника, які відповідали б вимогам міжнародного та національного законодавства в галузі забезпечення прав і свобод людини.
ВИСНОВКИ
Підвищення ефективності організації діяльності міліції України із використанням досвіду поліції зарубіжних країн у сфері забезпечення прав і свобод людини потребує ґрунтовного і послідовного наукового аналізу, реальної оцінки негативних факторів, що впливають на ефективність цієї діяльності.У дисертації наведено теоретичне узагальнення та нове вирішення задач, що полягає у розробці теоретико-правових та організаційних засад із використанням досвіду поліції зарубіжних країн міліцією України у сфері забезпечення прав і свобод людини і надання науково обґрунтованих пропозицій, спрямованих на підвищення ефективності такої діяльності.
Основним результатом дослідження є розробка теорії організації діяльності міліції щодо забезпечення прав і свобод людини із використання досвіду поліції зарубіжних країн. В результаті проведеного дослідження сформульовано ряд висновків, пропозицій і рекомендацій, спрямованих на досягнення поставленої мети:
- Встановлено, що поліція в зарубіжному світі є одним з найстарших державних інститутів, значення якого завжди було і залишається величезним як для суспільства в цілому, так і для всіх без винятку політичних режимів. Це обумовлено насамперед соціально-політичною спрямованістю виконуваних нею численних функцій із забезпечення правопорядку за допомогою примусових заходів. У кожного народу (нації), який створив національну державу, неминуче виникає потреба в особливому апараті, який має насильницькими заходами вести боротьбу з правопорушеннями. Такі апарати існували в усіх країнах з часів античності і стали прообразом поліції у нинішньому її розумінні.
- В сучасному демократичному суспільстві поліція (міліція) поступово набуває ознак організації, що надає послуги людині щодо забезпечення її прав і свобод. Важливими функціями поліції в цьому напрямку є надання допомоги людям у відновленні порушених прав і свобод; у надзвичайних ситуаціях; потерпілим від правопорушень; неповнолітнім, які залишилися без опіки; особам, які звільнилися з місць позбавлення волі, щодо їх ресоціалізації; надання охоронних послуг тощо.
- На підставі ретроспективного аналізу діяльності міліції та поліції встановлено закономірності й тенденції, що впливають на ефективність забезпечення прав і свобод людини правоохоронними органами держави.
Особливе становище поліції (міліції) зумовлюється обсягом і складністю їх компетенції при здійсненні правоохоронної діяльності, а також тим, що на них покладається основний тягар боротьби зі злочинністю та роботи з профілактики і запобігання злочинам з метою реалізації єдиної державної політики боротьби зі злочинністю, яка є складовою внутрішньої політики суверенної і незалежної України.
Діяльність міліції, спрямована на забезпечення прав і свобод людини, має певні особливості, які зумовлюються їх повноваженнями. Компетенція поліції (міліції) щодо забезпечення реалізації загальнолюдських стандартів прав людини реалізується в різних сферах, зокрема під час охорони громадського порядку, забезпечення громадської безпеки, провадження дізнання, виконання судових вироків та постанов тощо.
- В Україні за часів незалежності здійснено законодавче закріплення системи основних прав та свобод людини, а також системи їх правового забезпечення, які відповідають вимогам існуючих міжнародних стандартів. Втім, у жодному міжнародному документі спеціального визначення категорії «права людини» немає, хоча від інтерпретації цього поняття, від розуміння, що таке права людини, залежать ефективність діяльності міліції щодо забезпечення прав і свобод людини. Права людини становлять комплекс юридичних можливостей, що обумовлені фактом існування людини в цивілізованому суспільстві, одержали юридичне закріплення і забезпечуються державою.
- Реалізація пропозиції щодо впровадження світових стандартів забезпечення прав та свобод людини повинна відбуватися шляхом змін та доповнень у закони та підзаконні акти України. Зокрема:
- До Конституції України необхідно внести норму, яка б передбачала обов’язок держави відшкодовувати потерпілому від злочину збитки у разі, якщо держава не забезпечила захист особи від злочину та відшкодування шкоди за рахунок злочинця або з інших джерел. Відповідний механізм компенсування шкоди, завданої потерпілому від злочину необхідно закріпити у кримінально-процесуальному та цивільному законодавстві з моменту надання особі статусу «потерпілого від злочину»;
- доповнити ст. 5 Закону України «Про міліцію» положеннями: «Громадяни мають право відмовитися від виконання явно незаконних вимог та протидіяти явно незаконним діям з боку працівників міліції, не перевищуючи меж необхідної оборони. Явно незаконними визнаються вимоги та дії працівників міліції, які не відповідають чинному законодавству, норми якого виключають можливість працівників міліції діяти за власним розсудом»;
- внести наступні зміни та доповнення до Кодексу України про адміністративні правопорушення:
а) стосовно реалізації принципу презумпції невинуватості в адміністративному процесі передбачити, що «особа вважається невинуватою у вчиненні адміністративного правопорушення, доки її вину не буде доведено в передбаченому законом порядку і встановлено постановою, що вступила в силу, або рішенням по справі. У разі скасування постанови як неправосудної або рішення як неправомірного держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним застосуванням заходів адміністративного стягнення, у порядку, визначеному законом».
б) щодо участі захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення: закріпити у ст. 271 КУпАП обов’язкову участь захисника у справах про адміністративні правопорушення скоєнні неповнолітніми, іноземцями та осами без громадянства, особами, які є психічно хворими і нездатними самостійно захищати свої права і свободи, у справах, де необхідно захищати право власності, у справах, де передбачено стягнення у вигляді адміністративного арешту. У цій же статті необхідно визначити захисника право брати участь в адміністративному провадженні з моменту складання протоколу про адміністративне затримання або адміністративне правопорушення;
в) щодо розв’язання питань, пов’язаних з визначенням стану осудності особи, як підстави звільнення від адміністративної відповідальності: Доповнити главу 21 КУпАП «Особи, які беруть участь у провадженні в справах про адміністративні правопорушення», окремою статтею – «Обов’язкове призначення експертизи», якою передбачити процедуру визначення психічного стану особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, якщо є відомості або підстави вважати її неосудною; визначення стану алкогольного або наркотичного та токсичного сп’яніння; встановлення віку правопорушника, якщо це матиме значення для вирішення справи, а відповідні документи відсутні та статтею, у якій передбачити право посадової особи, що здійснює провадження в адміністративній справі, призначити психіатричну експертизу у випадках, коли є дані, які дають підстави вважати, що правопорушник під час вчинення правопорушення був у стані неосудності;
г) стосовно забезпечення прав і свобод людини під час доставлення особи та адміністративного затримання: доповнити ст. 259 КУпАП положеннями про порядок доставлення, права доставлених осіб, процедуру оскарження ними протиправних дій посадових осіб, межі втручання з боку міліції у права людини і процесуальний порядок такої діяльності, конкретизацію строку обмеження прав особи при доставленні; ст. 261-262 КУпАП доповнити положеннями щодо порядку оскарження адміністративного затримання, можливості надання юридичної допомоги особам, яких затримали за адміністративні правопорушення, після складення протоколу про адміністративне затримання; ст. 264 КУпАП доповнити нормою про порядок проведення огляду, права та обов’язки осіб, які беруть участь у процесі огляду, а також порядок оскарження дій посадових осіб.
- доповнити Кримінально-процесуальний кодекс України положеннями, згідно з якими визнання вини особи не може бути побудоване лише на доказах, що базуються на її зізнанні (явці з повинною, пізнавальних показаннях, перевірці таких показань, шляхом проведення відтворення обстановки та обставин події), а в тих випадках, коли у справі відсутні інші докази вини особи, кримінальна справа може бути повернута на додаткове розслідування. Зізнання ж особи (при наявності інших доказів її вини), можливо враховувати як обставину, що позитивно характеризує особистість, а не як основний доказ;
- доповнити Закон України «Про боротьбу з корупцією» положеннями щодо порядку відновлення прав і свобод людини, відносно якої був складений про корупційне правопорушення, а судом було прийнято рішення про звільнення особи від адміністративної відповідальності за малозначністю скоєного діяння або за реабілітуючими обставинами — відсутністю складу правопорушення, відсутності події правопорушення, неякісного збору матеріалів про корупційне правопорушення тощо;
- Формування змісту організаційно-управлінських засад діяльності поліції зарубіжних країн щодо забезпечення прав і свобод людини характеризується тривалим періодом. У США, Німеччині, Франції, Великій Британії та інших світових демократіях вироблені сучасні ефективно діючі моделі гарантій прав і свобод людини. Теоретичні та організаційно-правові моделі функціонування поліції постійно еволюціонують, причому, відповідні процеси інтенсифікуються. Однак погляди на її завдання та організацію неоднакові і визначаються як національними особливостями, так і проблемами, що стоять на певному етапі перед конкретною країною. Пряма і безпосередня залежність поліції від конкретного політичного режиму, силовим гарантом існування якого вона є, призводить в разі його зміни до реформування правової бази, кадрів, організаційних моделей, стратегії і тактики її функціонування.
В Україні існує потреба в реалізації міжнародних стандартів прав людини в організації роботи міліції. Це не можливо без використання досвіду поліції зарубіжних країн у сфері забезпечення прав і свобод людини, зокрема покращення нормативного регулювання адміністративної діяльності міліції та визначення системи критеріїв оцінки стану забезпечення нею прав і свобод людини, удосконалення структури міліції України, вирішення питань кадрового забезпечення міліції, впровадження нових форм і методів забезпечення прав і свобод людини, застосування інноваційних технологій у процеси підготовки персоналу міліції України.
-
Прийняті міжнародним співтовариством принципи і стандарти у галузі прав людини встановлюють верховенство загальнолюдських цінностей над усіма іншими. Вони мають значний вплив як на формування національного законодавства в цілому, так і на окремі його інститути.
Система прав і свобод людини, що гарантується Конституцією України, розроблена з урахуванням відповідних міжнародно-правових актів. У той же час у законодавчих актах практично відсутній організаційно-правовий механізм забезпечення прав і свобод людини. Усунення означеної прогалини необхідно здійснювати у таких напрямках, як, по-перше, внесення відповідних змін до Конституції України як основного джерела норм, що регламентують загальні засади забезпечення прав і свобод людини; по-друге, внесення змін до цивільного, адміністративного, кримінального, кримінально-процесуального та оперативно-розшукового законодавства; по-третє, приведення у відповідність з міжнародними стандартами, що стосуються забезпечення прав і свобод людини, нормативних актів МВС України.
Для розвинених країн характерна наявність загальнонаціональних і регіональних програм діяльності поліції, що включають юридичні, організаційно-управлінські та інші взаємозалежні заходи, які мають достатнє фінансове забезпечення. Творче використання такої практики, безсумнівно, може мати для України чималий інтерес, і тому наукове дослідження цієї проблематики уявляється дуже перспективним.
- Комплексний аналіз завдань і функцій міліції України дозволив дійти висновку щодо забезпечення прав і свобод людини як пріоритетного напряму та стратегічної мети діяльності Міністерства внутрішніх справ України. Встановлено, що нагальною потребою є переорієнтація каральної функції міліції України на забезпечувальну, в межах якої права і свободи людини виступають визначальним фактором гуманізації правоохоронної діяльності у відповідності з міжнародними стандартами. При визначенні нового погляду на суспільне призначення адміністративного права слід виходити з конституційних положень, згідно з якими держава відповідає перед людиною за свою діяльність, утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави, в тому числі міліції України.
- Забезпечення прав і свобод людини безпосередньо пов’язано з важливим напрямком функціонування міліції України – адміністративною діяльністю. До основних проблем забезпечення прав і свобод людини в адміністративній діяльності міліції України варто віднести:
- проблему реалізації прав і свобод людини в адміністративно-правових відносинах, коли сторонами є особа і працівник міліції чи орган внутрішніх справ в цілому;
- проблему активізації ролі людини у відстоюванні своїх прав, свобод і законних інтересів та скасування монопольного права держави на охорону її прав і свобод;
- проблему формування ефективної адміністративно-процесуальної бази взаємовідносин людини та посадової особи органу внутрішніх справ;
- проблему створення системи противаг у відносинах людини з органами внутрішніх справ та їх посадовими особами, призначенням якої є створення максимально рівних умов для нейтралізації протиправних вчинків та зловживань з боку представників влади;
- проблему вдосконалення правозахисної практики в діяльності міліції.
Одним із шляхів розв’язання зазначених проблем є розробка концепції правового забезпечення прав і свобод людини в адміністративній діяльності. Її метою повинно стати перетворення адміністративного права на право «забезпечення прав людини»
- Настала необхідність створення адміністративно-правового інституту забезпечення прав і свобод людини. Цей інститут повинен передбачати збалансовані взаємно кореспондуючі права та обов`язки органів виконавчої влади і приватних осіб та регулювати їх взаємовідносини на підставі всебічного забезпечення прав і свобод людини. Означене можливо за рахунок:
- коригування структури предмета адміністративного права щодо регулювання відносин органів виконавчої влади (їх посадових осіб) і приватних осіб;
- подальшого розвитку інституту адміністративно-правової відповідальності працівників міліції України за протиправні дії;
- створення збалансованого інституту взаємної відповідальності органів державної влади та приватних осіб як учасників адміністративно-правових відносин;
- розробки концепції ліцензування, в якій передбачити законодавче закріплення умов визнання діяльності ліцензованою, завдань, термінів і умов компенсації витрат на ліцензування, впровадження інституту відповідальності суб’єктів ліцензування за протиправні дії;
- впровадження загальнодержавної реєстрації юридично-значущих фактів.
Створений інститут повинен бути комплексним, тобто він має вміщувати норми, які регулюють відносини осіб з усіма суб’єктами виконавчої влади. Комплексність цього інституту означає також належне наповнення його не тільки матеріальними, але й адміністративно-процесуальними нормами. Точно, повно і детально розписані процедури взаємин виконавчої влади і приватних осіб повинні стати неодмінним і ефективним способом їх забезпечення.
- Організація діяльності міліції України як провідної ланки правоохоронної системи держави потребують реформування, яке повинно здійснюватися поетапно:
Перший етап – структурна перебудова, що передбачає: 1)децентралізацію процесу управління міліцією; 2) інформатизацію міліції України; 3) усунення паралелізму та дублювання функцій; 4) усунення тенденцій щодо депрофесіоналізації міліції; 5)кардинальне посилення соціального захисту працівників міліції України.
Другий етап – передача іншим міністерствам, відомствам функцій, не властивих МВС України (здійснення карантинних та санітарно-ветеринарних заходів, утримання в приймальниках-розподільниках осіб без постійного місця проживання, жебраків, неповнолітніх тощо), що сприятиме підвищенню ефективності діяльності щодо забезпечення прав і свобод людини. Окремого вирішення потребують питання, пов’язані з передачею функцій щодо організації дорожнього руху, монтажно-експлуатаційних робіт підрозділів Державної автомобільної інспекції.
Третій етап – розмежування функцій між підрозділами кримінальної міліції, міліції громадської безпеки та підрозділами боротьби з організованою злочинністю, при цьому профілактична діяльність повинна визнаватися пріоритетною.
- З метоюадаптації в Україні досвіду діяльності поліції зарубіжних країн у цій сфері з позицій організаційної цілісності, впровадження в практичну діяльність міліції України науково-теоретичних й концептуальних положень щодо управління правоохоронною діяльністю у сфері захисту прав і свобод людини, доцільно запровадити в апараті Міністра внутрішніх справ України посадурадника Міністра з питань забезпечення прав і свобод людини органами внутрішніх справ. До функціональних обов’язків радника Міністра також слід віднести контроль за здійсненням підготовки фахівців у сфері національного та міжнародного права з питань забезпечення прав і свобод людини, визначення основних напрямів та першочергових заходів щодо набуття широкими верствами населення правових знань та навичок у їх застосуванні, сприяти координації та дієвій участі органів місцевої виконавчої влади та місцевого самоврядування, громадських організацій, навчальних закладів і наукових установ у формуванні правосвідомості людей, забезпеченні вільного доступу до джерел інформації з проблематики дотримання прав людини. Одночасно аналогічні посади доцільно ввести в центральних апаратах інших правоохоронних органів.
- Удосконалення організації діяльності міліції України повинно бути спрямоване на забезпечення прав і свобод людини. Основними його шляхами є: приведення стану управління міліцією у відповідність до загальносвітових стандартів; впровадження кримінологічного супроводження діяльності міліції за рахунок створення науково-методичних кримінологічних центрів;чітке визначення форм і методів діяльності міліції в сфері захисту прав і свобод особи.
- Вдосконалення адміністративно-юрисдикційної діяльності лише міліції України вирішити питання про покращання забезпечення прав і свобод людини неможливо. Воно потребує від суспільства впровадження у свідомість людей нової ідеології, яка б виховувала представників держави та особу в дусі рівноправності, розуміння кожним можливості захисту своїх прав і свобод, не побоюючись переслідувань з боку влади. Така ідеологія має базуватися на осмисленні нового становища особи у державі, яке ґрунтується на демократичних засадах, зламі стереотипів виняткового переважання державних інтересів над інтересами особи.
- Навчання у вищих навчальних закладах повинно сприяти формуванню професійних знань та навичок щодо забезпечення прав і свобод людини; розширенню уявлень про чинне міжнародне та національне законодавство у галузі забезпечення прав і свобод людини, регулювання діяльності міліції України; доведенню необхідності безперервного процесу освіти, навчання та виховання, що створює передумови отримання знань, розвитку світогляду, набуття майстерності і вироблення індивідуальних норм поведінки з урахуванням особистих особливостей кожного працівника, які відповідали б вимогам міжнародного та національного законодавства в галузі забезпечення прав і свобод людини.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
[1]Негодченко О.В. Організаційно-правові засади діяльності органів внутрішніх справ щодо забезпечення прав і свобод людини: Монографія. – Д.: Вид-во Дніпропетр. ун-ту, 2003. – 448 с.
[2] Свон Р. Міжнародна поліцейська енциклопедія: Том 1./ Відп. Ред.. Ю.І. Римаренко, Я.Ю. Кондратьєв, В.Я. Шемшученко. – К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», — 2003. — с.1230
[3] Шумілов О. Міжнародна поліцейська енциклопедія: Том 1./ Відп. Ред.. Ю.І. Римаренко, Я.Ю. Кондратьєв, В.Я. Шемшученко. – К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», — 2003. — с.1230
[4] Энциклопедический юридический словарь / Под общ. ред. В.М. Лебедева, В.Е.Крутских. – М.: Славия, 1999. – 652 с.
[5] Губанов А.В. Полиция Запада: основы деятельности по охране правопорядка. – М.: ВНИИ МВД РФ, 1993. – 158 с.
[6] Лошицький М. Міжнародна поліцейська енциклопедія: Том 1./ Відп. Ред.. Ю.І. Римаренко , Я.Ю. Кондратьєв, В.Я. Шемшученко. – К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», — 2003. — с.1230
[7] История полиции дореволюционной России: Сб. док. и матер. по истории государства и права / Сост. В.М.Курицын, Р.C.Мулукаев, В.П. Коряков. – М.: Наука, 1981. – 360 с.
[8] Полиция и милиция России: страницы истории / A.B. Боржов, А.Н.Дутин, А.Я. Малыгин и др. – М.: Наука, 1995. – 316 с.
[9] Про міліцію: Закон України від 20 грудня 1990 р. // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1991. – № 4. – Ст. 20. (з наступними змінами та доповненнями).
[10] Горожанін А. Міжнародна поліцейська енциклопедія: Том 1./ Відп. Ред.. Ю.І. Римаренко, Я.Ю. Кондратьєв, В.Я. Шемшученко. – К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», — 2003. — с.1230
[11] Нікітін А. Міжнародна поліцейська енциклопедія: Том 1./ Відп. Ред.. Ю.І. Римаренко, Я.Ю. Кондратьєв, В.Я. Шемшученко. – К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», — 2003. — с.1230
[12] Римаренко Ю. Міжнародна поліцейська енциклопедія: Том 1./ Відп. Ред.. Ю.І. Римаренко , Я.Ю. Кондратьєв, В.Я. Шемшученко. – К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», — 2003. — с.1230
[13] Бесчастный В.Н. Работа с персоналом органов внутренних дел. -Донецк: ДЮИ МВД при ДонНУ, 2005. — 324 с.
[14] Аврутін Ю. Міжнародна поліцейська енциклопедія: Том 1./ Відп. Ред.. Ю.І. Римаренко , Я.Ю. Кондратьєв, В.Я. Шемшученко. – К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», — 2003. — с.1230
[15] Садлер Дж., Лобанов В. Повышение эффективности работы органов местной власти: опыт Великобритании // Проблемы теории и практики управления. — 2001. — № 2 — С.82-86.
[16]Дербичева С, Астапенко П. Социализация полиции и партнерство с населением как стратегия борьбы с преступностью: европейские ноу-хау // Закон и право. — 2002. — №1. — С. 50-55.
[17] Кодекс поведінки посадових осіб з підтримання правопорядку: Прийнято резолюцією Генеральної Асамблеї ООН № 34/169 від 17 грудня 1979 р.// Права людини : Зб. Док. / Укл. В.С. Семенов, О.Н. Ярмиш та ін. – Х.: Ун-т внутр. Справ, 1997. – С. 155-159
[18] Вебер М. Избранное. Образ общества: Пер. с нем. – М.: Юрист, 1994. – 702 с.
[19] Климович О. Система національних засобів захисту прав людини (в контексті положень Конвенції про захист прав і основних свобод людини // Право України. – 2001. – № 1. – С. 34-37.
[20]Police Force, police servise. Care and control in Britain / Edited by M. Stephens fnd S. Becker. – London, 2005.
[21]Матюхіна Н.П. Поліція Великобританії: сучасні тенденції розвитку та управління: Монографія — Харків: Консум, 2001. — 131 с.
[22] Негодченко О.В. Деякі проблеми організації діяльності органів внутрішніх справ щодо попередження домашнього насильства // Вісн. Одеськ. юрид. ін-ту. – 2002. – № 4. – С. 14-21.
[23] Ануфрієв М.І. Органи внутрішніх справ на рубежі тисячоліть // Наук. вісн. Дніпропетр. юрид. ін-ту МВС України. – 2000. – № 1. – С. 3-15.
[24] Негодченко О.В. Забезпечення прав і свобод людини та ОРД // Бюл. з обміну досвідом МВС України. – К., 2003. – С. 14-21.
[25] Приватне життя і поліція. Концептуальні підходи. Теорія та практика. – Авторський колектив/ Відп. редактор: Ю.І. Римаренко. – К.: КНТ,2006. – 740с. – (Людина. Суспільство. Поліція)
[26] Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод: Прийнята Радою Європи 4 листопада 1950 р. // Права людини: Зб. док. / Укл. В.С. Семенов, О.Н. Ярмиш та ін. – Х.: Ун-т внутр справ., 1997. – С. 58-76.
[27] Кальченко М. Міжнародна поліцейська енциклопедія: Том 1./ Відп. Ред.. Ю.І. Римаренко , Я.Ю. Кондратьєв, В.Я. Шемшученко. – К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», — 2003. — с.1230
[28] Василенко И.А. Административно-государственное управление в странах Запада: США, Великобритания, Франция, Германия. – М.: Юрист, 2001. – 296 с.
[29] Гессен В.М. Лекции по полицейскому праву, читанные в 1901-1902 гг. в Александровской военно-юридической академии. – СПб., 1902. – 146 с.
[30] Крылов В.С. Полиция Великобритании. Основные черты организации и деятельности: Учеб пособ. – М.: МВШ МВД СССР, 1974. – 76 с.
[31] Файкс Г. Большое ухо Парижа. Французская полиция: история и современность / Пер. с нем. – М.: Юр. лит., 1981. – 246 с.
[32]Січкар В.О. Історичний аналіз засад поліцейської діяльності як передумови ефективного забезпечення прав і свобод людини// Збірник наукових праць «Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності». Донецьк: ДЮІ МВС при ДонНУ, 2005. — 324с.
[33] Поррит Э. Современная Англия. Права и обязанности ее граждан. – М., 1897. – 138 с.
[34] Нижник Н.Р., Калюжний Р.А., Лемак В., Захаров В.Ф. Поліція Словацької Республіки: проблеми реформування // Наук. вісн. Юрид. акад. Мін-ва внутр справ. – 2003. – № 2. – С. 32-40.
[35]Осипов Ю.И. Организация и деятельность службы полиции за рубежом: Учеб пособие. – М.: ВНИИ МВД России, 1992. – 196 с.
[36] Джурканин Т., Негодченко А., СергевнинВ. Кадровое обеспечение полиции США: Монография / Под ред. проф. А.В.Негодченко. – Д., 2006. – 360 с.
[37] Шелкопляс В.А. Полицейская реформа в России в 60-х годах XIX века – Мн.: Минск. ВШ МВД СССР, 1981. – 50 с.
[38] Федоров К.Г., Ярмыш А.Н. История полиции дореволюционной России. – Р-н-Д: Изд-во Ростовск. гос. ун-та, 1976. – 264 с.
[39] Кравченко Ю.Ф. Міліція України. – К.: Генеза, 1999. – 432с.
[40] Самойленко Е.А. Киевская городская полиция в середине XIX – начале XX вв. – К.: София, 2000. – 186 с.
[41] Советская милиция: история и современность (1917-1987) / А.П.Косицын и др.; под ред. A.B. Власова. – М.: Юр. лит, 1987. – 336 с.
[42] Опришко І.В. Органи внутрішніх справ на етапі становления та розвитку української державності // Наук. вісн. НАВСУ. – 1999. – № 2. – С. 134-139.
[43]Січкар В.О. Забезпечення прав і свобод людини поліцейськими структурами світу: історичний аспект// Актуальні проблеми сучасної наук в дослідженнях молодих учених. – Сімферополь, Таврія 2006. – Вип. 9 – 332 с. – С.94-98.
[44] Губанов А.В. Полиция зарубежных государств: основные черты организации и деятельности. – М.: ВНИИ МВД СССР, 1991. – 101 с.
[45]Leonard V., More H. Police organization and management (7 th ed.). –Mineola, NY: The Foundation Press, 1987. – 287 p.
[46] Крылов В.С. Полиция США. Основные черты организации и деятельности: Учеб пособ. – М.: МВШ МВД СССР, 1972. – 80 с.
[47] Савченко А.В. Федеральні правоохоронні органи США: місія, організаційна структура та застосування кримінального законодавства. -К.: «Текст», 2003.-122 с.
[48]Walker W. Security Clearance // Police Rewiew. – 1998. – 13, March. P. 22-23.
[49] Губанов А.В. Полиция государств Западной Европы: основные черты организации и деятельности: Учеб. пособие. – М.: ВНИИ МВД СССР, 1990. – 62 с.
[50]Lauterpacht H. International Law and Human Rights. – London, 1950. – 116p.
[51]United Nations Action in the Field of Human Rights (ST/HR 2/Rev.4). – NY, Geneva: UN, 1994. – 68 p.
[52]Berg B.L. Policing in Modern Society. – Boston: Butterworth, 1999. – 212 p.
[53]Swanson C.R., Territo L., Taylor R.W. Police Administration: structures, processes, and bihaviour. – New Jersey: Upper Saddle River, 1998. – 448 p.
[54] Das D.K. Policing in Six Countries Around the World. – Chicago, 1993. – 336 p.
[55]An Act to revise the Police Act and Amond the Law Relating to Police Services, Queen`s Legislative Assambly. – Ontario, 1990. – 64 p.
[56]Soursebook of Criminal Justice Statistics US Department of Justise. – New York: Albany, 1996. – 236 p.
[57] Іщенко А.В., Карпов Н.С., Кондратьев Я. Ю. Наукове забезпечення протидії злочинності: Посіб. – К.: Просвіта, 2002. – 224 с.
[58]Thinking about Crime: Theories of crime and Justice Walton Hall, The Open University, London, 1996; English R. Card Butterworth’s, London, 1996. – 180p.
[59]Friedmann S. The rights to Pretrial Release and Consequences of Pretrial Detention. – St.Petersburg: The Center of Human Rights Advocacy, 1983. – 168p.
[60] Свон П.Д. Эффективность правоохранительной деятельности и ее кадровое обеспечение в США и России. – С.Пб.: Санкт-Петербургский ун-т внутр. дел, – 2000. – 260 с.
[61] Гусейнов Л.Г. Международные обязательства государств в области прав человека. – Баку: Huquq эdэbiууati, 1998. – 188 с.
[62]Негодченко О.В. Деякі організаційні аспекти визначення механізму забезпечення реалізації прав, свобод і обов’язків людини й громадянина // Вісн. Запорізьк. юрид. ін-ту. – 2003 – № 2. – С.9-16.
[63] Туляков В.О. Державний захист природних права жертв злочинів у сучасному світі // Проблеми боротьби з організованою злочинністю та корупцією. – К., 1998. – С. 122-129.
[64]Проект Закону «Про відшкодування за рахунок держави матеріальної шкоди громадянам, які потерпіли від злочину» від 25.05.2006. /http:// gska2.rada.gov.ua/
[65] Литвак О.М. Державний вплив на злочинність: Кримінологічно-правове дослідження. – К., Юрінком Інтер, 2000. – 280с.
[66] Губанов А.В. Основы организации и функционирования полиции зарубежных государств и использование их опыта для совершенствования деятельности органов внутренних дел России: Автореф. … дис. д-а юрид. наук. – М.: ВНИИ МВД России, 1997. – 49с.
[67]Black’s Lara Dictionary: 5th Edition. – Saint Paul, Minnessota: West Publishing Company, 1990. – 80 p.
[68]Yarner B.A. Dictionary of Modern Legal Usage. – 2-nd edition. – New-York: Oxford University Press, 1995. – 380 p.
[69]Report of the Commissioner of Police of the Metropolis 1995/96. – London: Secretary of State for the Home Department, 1996. – 152 p.
[70]Police chief. – 1998. – May.
[71]Nehodchenko O. Humanization of the Police Training in Educational Establishments of the Ministry of Internal Affairs of Ukraine based on European Standards // 14-th Symposium for Heads of Police Colleges. – Lyon, 2002. – P.74-77.
[72]Police Review. – 1998. – № 6.
[73]Woolen W.S. Renegade Kids, Suburbian Outlaws: From Youth Culture to Deliquency, Wadsworth Publishing Company, Belmont, California, 2006. – 120p.
[74]Hauber A., B.Hofstra, Toornviliet L., Zandbergen A. Some new forms of Social control and their effects // British Journal of Criminology. – No 2, Volume 36. – Spring, 1996. – P. 38-43.
[75]Driller P.I. Improving the Image // Police Journal. – 10, October, 2005. – P. 16-17.
[76]Policing Futures. The police, law-enforcement and the Twenty-First Century / Edited by P.Francis, P.Davies. — London. 1997. — 248 p.
[77]Hutnick B.M. Criminal Law and Court Procedsures. – New York: Delmar Pablishers, Albany, 1984. – 460 p.
[78]Israel H.I., Kammissar I., Lafare R.F. Criminal Procedure and Constitution. – Chicago: West Publishing Company, 1991. – 412 p.
[79]Human Rights and the Police. – Strasbourg: Council of Europe, 1998. – 188 p.
[80]Ley L.R. Police Power in England and Wales. – London: Biddls LTD, 1989. – 140 p.
[81]D.R.H. Heather Snow Anotated Criminal Code, Annual Edition. – Toronto: Carswell, 1996. – 420 p.
[82]Butler A.J.P. Police management. 2nd ed. — England. — USA Dartmouth, 1992.-207 p.
[83]Code de Procedure Penale. – Paris: Dalloz, 1995. – 1432 p.
[84]Francis G, Jacobs and Robin C.A. White. The European Convention of Human Rights. – Oxford: University Press, 1996. – 96 p.
[85]Heavens L. Calvert’s Powers of Arrest and Charges. – Ninth edition. – London: Butterworths, 1995. – 156 p.
[86]Hagan F.E. Introduction to Criminology. – New York: Nelson Hall, 1994. – 260p.
[87]Manual of the Los Angeles Police Department. – Los Angeles: Planning and Research Division, 1997. – 128 p.
[88]Blackstone’s Police Manual Road Traffic 1998/99. – London: Blackstone, 1999. – 296 p.
[89] Негодченко А.В. Проблемы использования зарубежного опыта в деятельности органов внутренних дел Украины по защите прав и свобод человека // Проблемы развития образования, юридической науки и практики: Матер. науч.-практ. конф., посв. 45-летию Академии МВД Республики Беларусь (Минск, 24-25 марта 2003 г.). – Мн., 2003. – С. 39-46.
[90] Наливайко О.І. Функціональне призначення права у процесі захисту прав людини // Наук. вісн. Юрид. акад. Мін-ва внутр. справ. – 2002. – № 1. – С. 57-64.
[91]Cox C/M/ Police: Practices, perspectives, problems. – Boston: Allyn and Bacon, 1996. – 252 p.
[92] Gaines L.K., Souterland M.D., Angell J.E. Police Administration. – New York: McGraw-Hill, Inc., 1991. – P. 12-37.
[93] Итальянская мафия как образец международной организованной преступности // Экспресс-информация. Зарубежный опыт. – М., 1994. – Вып. 3.
[94]Tappan W.P. Crime, Justice and Correctiveness. – New York: McYraw Hill, 1980. – 468 p.
[95] Комзюк А.Т. Адміністративний примус в правоохоронній діяльності: Автореф. … дис. д-ра юрид. наук. – Х.: Нац. ун-т внутр. справ, 2002. – 37с.
[96] Конституции зарубежных государств: Соедин. Штаты Америки. Великобритания. Франция. Германия. Италия. Испания. Греция. Япония. Канада: [Офиц. тексты: Перевод / Сост., авт. введ., вступ. ст. к конституциям В.В. Маклаков]. – 2-е изд., испр. и доп. – М.: Бек, 1997. – 561 c.
[97] Крылов В.С. Полиция Великобритании. Основные черты организации и деятельности: Учеб пособ. – М.: МВШ МВД СССР, 1974. – 76 с.
[98] Матюхіна Н.П. Управління поліцією зарубіжних країн: сучасні підходи та ключові поняття. — X.: Гриф, 2006. — 301 с.
[99] Кондрашов Б.П., Соловей Ю.П., Черников В.В. Российский закон о милиции. – М.: Малое изд.-правовое предприятие «Вердикт», 1992. – 174с.
[100] Лысенков С.Л. Формы правового регулирования деятельности ОВД по обеспечению реализации конституционных прав и свобод советских граждан. – К.: НИ и РИО КВШ МВД СССР, 1981. – 64 с.
[101] Негодченко О.В. Організаційні особливості захисту прав та свобод людини органами внутрішніх справ України // Вісн. Запорізьк. юрид. ін-ту. – 2003.– № 1. – С. 6-13.
[102] Карпачова Н.І. Стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні: Доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. – К., 2002. – 412 с.
[103]Негодченко О.В. Організаційно-правові проблеми забезпечення прав і свобод біженців в Україні // Вісн. Львівськ. ін-ту внутр. справ. – 2002. – № 3. – С. 240-247.
[104]Загальна декларація прав людини. Прийнята резолюцією 217 А (ІІІ) Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1948 р. // Права людини. Міжнародні договори України, декларації, документи / Упоряд. Ю.К. Качуренко. – 2-е вид. – К.: Юрінформ, 1992. – С. 18-24.
[105] Бекназар-Юзбашев Т.Б. Права человека и международное право. – М.: О-во «Знание» России, 1996. – 296 с.
[106]Гусейнов Л.Г. Відповідальність держав за порушення міжнародних зобов’язань у галузі прав людини: Автореф. дис. … д- ра юрид. наук. – К.: НАН України; Ін-т держави і права ім.В.М. Корецького, 2000. – 36 с.
[107] Хаабаш М. Проблеми імплементації міжнародних стандартів прав людини // Український часопис прав людини. – 2005. – № 2. – С. 41-46.
[108]Шкарупа В.К. Шляхи удосконалення нормативно-правового регулювання звернень громадян //Науковий вісник Національної академії державної податкової служби України, Ірпінь. 2006. №3
[109]Міжнародний пакт про громадянські і політичні права: Прийнято резолюцією 2200 А (ХХІ) Генеральної Асамблеї ООН від 16 грудня 1966 р. // Права людини: Зб. док. / Укл. В.С. Семенов, О.Н.Ярмиш та ін. – Х.: Ун-т внутрішніх справ., 1997. – С. 4-25.
[110]Міжнародний пакт економічні, соціальні і культурні права: Прийнято резолюцією 2200 А (ХХІ) Генеральної Асамблеї ООН від 16 грудня 1966 р. // Права людини: Зб. док. / Укл. В.С. Семенов, О.Н.Ярмиш та ін. – Х.: Ун-т внутрішніх справ., 1997. – С. 30-41.
[111] Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод: Прийнята Радою Європи 4 листопада 1950 р. // Права людини: Зб. док. / Укл. В.С. Семенов, О.Н. Ярмиш та ін. – Х.: Ун-т внутр справ., 1997. – С. 58-76.
[112] Протоколи №№ 1-11 до Європейської конвенції з прав людини від 4листопада 1950 р. // Український часопис прав людини. – 1995. – № 2.
[113]Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання: Прийнято резолюцією 39/46 Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1979р. // Права людини: Зб. док. / Укл. В.С. Семенов, О.Н. Ярмиш та ін. – Х.: Ун-т внутр справ., 1997. – С. 137–154.
[114] Международные акты о правах человека: Сб. док. / Сост. и авт. вступ. ст. В.А. Карташкин, Е.А. Лукашева. – М.: Норма: ИНФРА-М, 1998. – 753 с.
[115] Международные документы по правам человека / Сост. В.М. Тертышник – Х.: РИФ “Арсис, ЛТД, 2000. – 288 с.
[116] Ісакович С. Механізм діяльності ООН щодо захисту прав людини // Український часопис прав людини. – 1995. – № 1. – С. 17-24.
[117] Яценко С.С. Аспекти реалізації положень в статті 7 Конвенції про захист прав людини та основних свобод // Наук. вісн. Дніпропетр. юрид. ін-ту МВС України. – 2001. – № 1 (4). – С. 27-36.
[118]Негодченко О.В., Тертишник В.М. Міжнародне співробітництво у сфері правосуддя: Навч. посіб. – Д.: Поліграфіст, 2002. – 68 с.
[119]Збірник матеріалів Всеукраїнського семінару-наради «Робота органів виконавчої влади з питань молодіжної та сімейної політики, фізичної культури, спорту і туризму щодо забезпечення реалізації послання Президента України до Верховної Ради України «Україна: поступ у ХХІ століття. Стратегія економічного та соціального розвитку на 2000-2004 роки» і Програми діяльності Кабінету Міністрів України «Реформи заради добробуту» / Голова редкол. Та упоряд. І.Н. Федоренко. – К.: Український ін.-т соціальних досліджень, 2000. – 132 с.
[120] Закон України «Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу»// http:// gska2.rada.gov.ua/
[121] Закон України «Про Концепцію Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу»// http:// gska2.rada.gov.ua/
[122] Рудой К. М. Впровадження в практичну діяльність ОВС міжнародних правових актів // Матеріали Міжнар. наук.-практ. конф. «Основні напрямки реформування ОВС в умовах розбудови демократичної держави» 14-15 жовтня 2006 p.-О., 2004.-Ч. 1.-С. 103 — 105.
[123]Європейська конвенція про видачу правопорушників// Офіційний Вісник України. – 2004. — №26. – Ст. 1734
[124]Європейська конвенція про взаємну правову допомогу у кримінальних справах// Офіційний Вісник України. – 2004. — №26. – Ст. 1735.
[125]Європейська конвенція про нагляд за умовно засудженими та умовно звільненими правопорушниками //Офіційний Вісник України. – 2005. — №44. – Ст. 2820.
[126]Професійна підготовка співробітників поліції в зарубіжних країнах: досвід і можливості його використання / О.О. Поліщук та ін. — К.: МВС України; Укр. академія внутр. справ, 1995. — 60 с.
[127]Human Rights. International instruments. Chart of Ratifications as at 31 December 2004.-NY and Geneva: UN.
[128]Kleinig J. The ethics of policing. — Cambridge: University Press. 1999.-335 c.
[129]Конституція України // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст.141.
[130] Виконавча влада і адміністративне право: Навч. посіб. / За заг. ред. В.Б.Авер’янова. –К.: Видавничий Дім “Ін-Юре”, 2002. – 668с.
[131] Авер’янов В.Б. Принцип верховенства права і реформа українського адміністративного права // Адвокат. – 2000. – №2 – С.5-8.
[132] Лукашевич В.Г., Негодченко О.В. Місце і роль правоохоронних органів у системі державної влади та місцевого самоврядування // Вісн. Одеськ. ін-ту внутр. справ. – 1997. – № 1. – С. 17-22.
[133] Негодченко О.В. Удосконалення правоохоронної діяльності органів внутрішніх справ України та забезпечення прав і свобод людини // Наук. вісн. Юрид. акад. Мін-ва внутр. справ. – 2002. – № 3. – С.11-17.
[134] Негодченко О.В., Чумак П.О. Основи правознавства: Навч. посіб. – Д.: Арт-Прес, 2000. – 272 с.
[135]Лукашевич В.Г., Солов’євич І.В. Розбудова правоохоронних органів на засадах Конституції України // Регіональна міжвузівська науково- практична конференція «Концепція формування законодавства України»: Матеріали доповідей (Запоріжжя, Запорізьк. держ. ун-т. юрид ф-т, 12-13 березня / За ред. В.В. Васильченка. – Запоріжжя, 2006. – С.11-15.
[136] Кравченко Ю.Ф. Свобода як принцип демократичної правової держави: Монографія.–Харків: Вид-во Нац. ун-ту внутр. справ, 2003.–406 с.
[137] Про дотримання правоохоронними органами України конституційних гарантій та законності в забезпеченні прав і свобод людини: Постанова Верховної Ради України від 23 березня 2000 року №-1592-ІІІ // Відомості Верховної Ради України. – 2000. – № 24. – Ст. 193.
[138] Заворотченко Т.М. Правоохоронні органи як гарант захисту прав людини // Наук. вісн. Юрид. акад. МВС: Зб. наук. праць. – 2005. – № 1 (7). – С.132-137.
[139] Тертишник В.М. Концептуальна модель системи принципів кримінального процесу // Вісн. Української Академії державного управління при Президентові України. – 2001. – № 4. – С. 321-327.
[140]Курінний Є.В. Деякі аспекти вдосконалення організації органів внутрішніх справ України в умовах проведення адміністративної реформи // Наук. вісн. Дніпропетр. юрид. ін-ту МВС України. – 2001. – № 1. – С. 264-267.
[141] Кравченко Ю.Ф. Актуальні проблеми реформування органів внутрішніх справ України (організаційно-правові питання): Автореф. дис. … канд.. юрид. наук. – Харків, 1998. – 19 с.
[142] Фролов О.С. Проблеми правового регулювання і практики застосування вогнепальної зброї, спеціальних засобів та заходів фізичного впливу працівниками органів внутрішніх справ: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – К.: НАВСУ, 2000. – 24 с.
[143] Негодченко О.В. Деякі аспекти удосконалення системи управління органами внутрішніх справ щодо забезпечення прав і свобод людини // Вісн. Донецьк. ін-ту внутр. справ МВС України. – 2003. – № 4. – С. 48-56.
[144] Негодченко О.В. Реформування органів внутрішніх справ у контексті забезпечення прав і свобод людини // Наук. вісн. Юрид. акад. Мін-ва внутр. справ.– 2003. – № 1. – С.5-12.
[145] Бандурка О.М. Основи управління в органах внутрішніх справ України: теорія, досвід, шляхи удосконалення. – Х.: Основа, 1999. – 438 с.
[146] Басецкий И.И. Преступность: опыт координации и противодействия: Монография. – Мн.: Академия МВД Республики Беларусь, 2001. – 827 с.
[147]Негодченко О.В. Розвиток юридичної науки як одного з головних елементів діяльності органів внутрішніх справ України – шлях до побудови правової держави // Наук. вісн. Дніпропетр. юрид. ін-ту МВС України – 2000. – № 1. – С. 16-22.
[148] Бандурка О.М. Управління в органах внутрішніх справ України: Підруч. – Х.: Ун-т внутр. справ, 1998. – 258 с.
[149]The Police and Legal System in England, Wales and Northern Ireland. – Bramshill: National Police Training, 1995. – 256 p.
[150]Walker S. The Police in America: An Introduction. – 2-nd. ed. – New-York: Oxford University Press, 1992. – 164 p.
[151] Давыденко Л.М. Преступность в Украине: причины и противодействия: Монография / Под общ. ред А.М. Бандурки. – Х.: Основа, 2003. – 368.
[152]Негодченко О.В. Особливості організаційних форм діяльності органів внутрішніх справ щодо забезпечення реалізації конституційних прав та свобод людини // Вісн. Одеськ. юрид. ін-ту. – 2003. – № 1. – С. 8-13.
[153]Барковський В.П. Про формування партнерських відносин між міліцією і населенням // Вісн. Одеськ. ін-ту внутр. справ. – 2000. – № 4. – С. 41-45.
[154] Маубі Р. Міжнародна поліцейська енциклопедія: Том 1./ Відп. Ред.. Ю.І. Римаренко, Я.Ю. Кондратьєв, В.Я. Шемшученко. – К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», — 2003. — с.1230
[155]Негодченко О.В. Об’єднати поліцейських, щоб зробити світ безпечним // Міліція України. – 2003. – № 3. – С. 26-27.
[156] Миндагулов А.Х. Организация и деятельность службы полиции за рубежом. – M.: ВНИИ МВД России, 1992. – 216 с.
[157]Тацій В.Я. Юридична наука та її значення у формуванні правової системи України // Конституція України – основа модернізації держави та суспільства: Матер, наук. конф. (Харків, 21-22 червня 2001р.) / Упоряд. Ю.М.Грошевий, М.І. Панов. – X.: Право, 2001. – С. 12-22.
[158]Політичний вимір діяльності Міністерства внутрішніх справ України (відповідь на виклики ХХІ століття) / За ред Ю.І. Римаренко, Я.Ю. Кондратьєва. – К.: Національна академія внутрішніх справ України, 2003. – 292 с.
[159]Негодченко О.В. Особливості організаційних форм діяльності органів внутрішніх справ щодо забезпечення реалізації конституційних прав та свобод людини // Вісн. Одеськ. юрид. ін-ту. – 2003. – № 1. – С. 8-13.
[160] Кулага Е. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини та громадянина в діяльності органів внутрішніх справ // Підприємництво, господарство і право. – 2002. – № 12. – С. 92-96.
[161] Сущенко В.Д., Колпаков В.К., Столбовий В.П. Адміністративне право (теоретична частина): Навч.-практ. посіб. – К.: Нац. акад. внутр. справ України, 2000 – 152 с.