Військово-технічне співробітництво України із зарубіжними державами, яке головним чином зводилося до отримання валютних надходжень завдяки продажу озброєння, військової техніки та майна, що залишилися після розпаду СРСР, вже давно потребує суттєвої корекції. З інформації Держслужби експортного контролю про обсяги українського експорту озброєння в 2010 році випливає, що головними покупцями української зброї були Демократична Республіка Конго, Судан, Кенія, Таїланд, тобто користувачі не високотехнологічної продукції.

Національній системі ВТС, що існувала донедавна, все важче та складніше утримувати свої позиції на світовому ринку зброї, про що,  зокрема, свідчать результати останнього аналізу Стокгольмського міжнародного інституту до сліджень проблем миру (СІПРІ). Він вилучив  Україну з 10ки лідерів [87], тобто у рейтингу  експортерів за останні п’ять років країна опустилася на 11 місце. На думку Пола Холтома, керівника програм дослідження постачань зброї СІПРІ, деякі країни здійснили певний прорив і наростили обсяги експорту зброї, а Україна експортує приблизно стільки ж, скільки і минулими роками. Українські експерти визнають це закономірним. «Останні півтора десятиліття Україна жила наробками минулого, нічого не вкладаючи в оборонно-промисловий комплекс і, зокрема, в розвиток нових технологій [26, с. 148].

Відставання України давно було зумовлене, і контрактні сплески, на кшталт рекордного 2009 року, можна віднести швидше до успіху команди спец експортерів, ніж до реальних досягнень оборонної промисловості» [24]. Про це також свідчить перебіг виконання контрактів з поставок військової техніки до Іраку (техніки, що є візитною карткою українського ОПК – транспортних літаків та бронемашин).

Водночас військово-технічне співробітництво з іноземними державами відіграє важливу роль у реалізації актуальних завдань національної безпеки та оборони України. Як зазначається в Рішенні Ради національної безпеки і оборони України «Про проект Закону України «Про військово-технічне співробітництво з іноземними державами», головними завданнями ВТС є збереження і розвиток вітчизняного ОПК та забезпечення потреб Збройних сил, інших військових формувань і правоохоронних органів України у новітніх озброєннях і військовій техніці (ОВТ), сприяння зміцненню дружніх міжнародних відносин України, її іміджу як держави, що володіє значним сучасним науковотехнічним, технологічним та виробничим потенціалом зі створення озброєнь і військової техніки, забезпечення реалізації національних інтересів у різних регіонах світу, формування передумов для розширення зв’язків України з іноземними державами, зокрема у зовнішньоекономічній та оборонній сферах [16].

Аналіз досліджень і публікацій свідчить, що більшість їх авторів, зосереджуючи увагу на скрутному становищі Збройних сил України (ЗСУ) та національного оборонно-промислового комплексу, не приділяють достатньої уваги військово-технічному співробітництву як важливому інструменту вирішення проблем ЗСУ та ОПК, визначенню особливостей співробітництва в умовах позаблоковості [26, с. 149].

Сьогодні функціонування ВТС України як джерела надходження коштів до державного бюджету від експорту товарів та послуг військового та подвійного використання має відходити на другий план, поступаючись вирішенню давно задекларованих, назрілих і взаємопов’язаних завдань:

–  переозброєння Збройних сил України (занепад національного оборонно-промислового комплексу обумовив необхідність імпорту озброєння та військової техніки на заміну морально та фізично застарілого);

–  формування національного ОПК (як каналу отримання доступу до сучасних «ноу-хау», технологій, наукових розробок і впровадження їх для подолання кризового стану, створення замкнутих циклів розробки та виробництв основних зразків озброєння та військової техніки для забезпечення ЗСУ та експортного потенціалу держави на ринку озброєнь).

Сучасний світ стрімко змінюється, породжуючи нові загрози й виклики, що можуть

перешкоджати стабільному і прогнозованому розвитку України, та характеризується, зокрема, такими тенденціями:

–  триваюча світова економічна криза демонструє негативні сторони глобалізації і призводить до зростання світового суперництва, виникнення напруженості та конфліктів;

–  зменшується авторитет міжнародних інституцій з підтримки і зміцнення миру та

безпеки (держави, що вважають себе достатньо могутніми для незалежних дій, дедалі вибірковіше ставляться до застосування норм міжнародного права, в тому числі у частині застосування сили);

–  все більше поглиблюється та розширюється прірва між багатими та бідними країнами, суттєвим викликом світовій стабільності стала масова міграція з бідних країн (зростання самоізольованих діаспор призводить до локальних протистоянь, що можуть перерости із внутрішніх конфліктів у транснаціональні);

–  загострюється продовольчий, ресурсний та енергетичний дефіцит  (більшість

джерел стратегічних запасів природних ресурсів знаходиться у нестабільних регіонах, відтак забезпечення постачань і зменшення ризиків у цих регіонах вимагає комплексу заходів, у тому числі можливого військового втручання з метою захисту родовищ та інвестицій);

–  непередбачувані наслідки глобальних кліматичних змін та зростаючі ризики природних катастроф вимагатимуть значних ресурсів для їхнього подолання, а при найгіршому розвитку подій цілком імовірним є застосування сили у боротьбі за території комфортного проживання;

–  зміцнюють свої позиції нові центри сили (послаблення США як безперечного гаранта міжнародної безпеки та процвітання світової економіки, здатного вирішувати найскладніші проблеми в нестабільних регіонах шляхом політичного та військового втручання, що є ключовим фактором нинішньої системи міжнародної без пеки, може призвести до зростання глобальної напруженості, міждержавних суперечок, нарощування воєнних потенціалів та підвищення ризику можливої збройної інтервенції інших держав);

–  глобальна терористична мережа активно прагне одержати доступ до новітніх ядерних, біологічних, бактеріологічних, інформаційних технологій [26, с. 152].

Як наголосив під час виступу з нагоди 20-ї річниці Незалежності Президент України Віктор Янукович, «країна повинна вміти захищати свої національні інтереси. А для цього потрібні ефективні Збройні сили, органи сектору безпеки. Ми розпочинаємо глибоку воєнну реформу, спрямовану на створення цілі, напрями, стратегія сил, які спроможні надійно захистити інтереси України в реальних умовах. Завершується підготовка стратегічних документів, які визначать майбутній обрис нашої армії і флоту. Впевнений, що уряд зможе забезпечити належне фінансування цих перетворень» [73].

Схильність багатьох країн до зміцнення військової сили як історично перевіреного засобу забезпечення безпеки та вирішення міжнародних проблем потребує подальшого зміцнення обороноздатності України, зокрема модернізації органів сектору безпеки та Збройних сил як її головної ланки. Особливо актуальним є питання їхнього переозброєння сучасними озброєннями та військовою технікою завдяки імпорту. Адже не є таємницею, що озброєння ЗСУ відстає щонайменше на покоління від провідних держав світу.

Позаблоковий статус розширює діапазон реалізації військово-технічної політики, зокрема знімає обмеження щодо державної опіки та підтримки національного ОПК, не звертаючи уваги на міждержавні угоди, подібні до «Режиму оборонних закупівель» та «Кодексу поведінки» Європейського оборонного агентства, а також у виборі партнерів – як для закупівлі продукції військового призначення, так і для спільного виконання відповідних науково-дослідних і дослідно-конструкторських проектів. Водночас позаблоковість виключає гарантований захист країни під «парасолькою» певної організації колективної безпеки та призводить до втрати сподівань на фрагментарне й, відповідно, фінансово не обтяжливе переозброєння армії завдяки спеціалізації у цій системі. Вона також нівелює політичний чинник мотивації зарубіжних партнерів для спільної розробки, виробництва та експорту ОВТ, а головне – вимагає самостійного визначення основних орієнтирів, першочергових заходів та механізмів реалізації військово-технічної політики. Головні проблеми ВТС України з іноземними державами [67, с. 165].

До головних проблем ВТС України, які можна визначити як традиційні, належать:

–  відсутність затверджених державних програм розвитку ЗСУ та ОВТ, невизначеність перспективної номенклатури експорту та імпорту товарів військового призначення і високих технологій (груп товарів військового призначення, на розробленні та просуванні яких на зовнішні ринки необхідно зосередити зусилля, а також видів озброєння для оснащення ЗСУ, які доцільно закуповувати або розробляти в кооперації з іноземними партнерами);

–  хронічне недофінансування державного оборонного замовлення (у тому числі планування розвитку ОВТ за спеціальним фондом, який щорічно не наповнюється), внаслідок чого склалося критичне становище національного ОПК; останній характеризується незбалансованістю структури оборонних виробництв, зношеністю основних фондів, незначною кількістю замкнутих циклів виробництва озброєння та військової техніки;

–  низька результативність науково-технологічної та виробничої кооперації з країнами Заходу, виснаження паритетного потенціалу взаємовигідного українсько-російського оборонного співробітництва, різке скорочення кількості проведених дослідно-конструкторських робіт зі створення нової техніки військового призначення;

–  недосконалість інвестиційних механізмів і відсутність сприятливих пільгових економічних режимів реалізації міжнародних проектів розробки та модернізації військової техніки, непривабливість інноваційного розвитку підприємств ОПК та військово-технічного співробітництва для банківського капіталу;

–  відсутність законодавчої та нормативно правої бази, що всебічно визначає та нормує цю специфічну діяльність, узгодженості державних рішень щодо воєнної, військово-технічної та оборонно-промислової політики, декларативність і неузгодженість цільових програм реформування та розвитку Збройних сил, ОВТ та ОПК;

–  недосконалість системи державного управління та контролю, протекціонізму, маркетингової діяльності, моніторингу та інформаційної підтримки, ефективної протидії деструктивному впливу з боку іноземних держав, дієвої системи забезпечення захисту прав, зокрема інтелектуальних, вітчизняних суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності у сфері ВТС;

–  недостатня ефективність та оперативність роботи із замовником, не впровадження офсетних, кредитних та лізингових схем, недостатньо гнучка цінова політика, у тому числі щодо безоплатної передачі частки застарілих зразків військової техніки з обов’язковим закріпленням прав на її технічне супроводження, ремонт і модернізацію, реалізації контрактів типу «трейдін» та поставки товарів військового призначення із застосуванням схем їх часткової оплати мінеральними ресурсами країн споживачів;

–  низька результативність виставкової діяльності;

–  дефіцит висококваліфікованих кадрів усіх спеціальностей та рівнів;

–  відсутність ефективного та впливового громадського контролю за ВТС України та реформуванням ОПК, прозорого механізму спостереження за відокремленням і продажем «надлишкових і дублюючих потужностей», за виділенням і проходженням коштів оборонного замовлення та повнотою надходження коштів від експортних контрактів тощо [26, с. 152].

До проблем, що виникли нещодавно, можна віднести зміну ємності світового ринку озброєнь через поточну світову фінансово-економічну кризу та появу нових потужних конкурентів. Незаперечний прогрес Китаю у виробництві базових видів озброєння серед «незахідних» виробників (зокрема Бразилії, Росії, Сінгапуру, Південної Африки й Південної Кореї) та вихід на ринки країн, що розвиваються, з дешевими копіями російського озброєння – це новітній виклик ВТС України [84]. Китай тепер може виробляти більшість видів високотехнологічних озброєнь самостійно і прагне експортувати це озброєння, створюючи конкуренцію, подібну до тієї, що спостерігається на глобальних ринках товарів широкого вжитку. Поки що Китаю ще далеко до провідних торгівців зброєю (США, Великої Британії, Франції, Росії) – у 2005–2009 рр. він експортував лише 2 % загальної кількості озброєнь і займав дев’яте місце у світі. Але зважаючи на темпи економічного розвитку КНР та увагу, яку керівництво країни приділяє воєнній сфері, слід очікувати значних успіхів при реалізації військово-технічних та військово-промислових планів.

2 У 2011 році воєнний бюджет КНР збільшився на 12,7 % порівняно з 2010 роком, на розвиток Народно-визвольної армії Китаю передбачено 601 млрд юанів (91,5 млрд дол.), тобто 6 % державного бюджету. (У 2010 році оборонні витрати КНР зросли порівняно з 2009 роком на 7,5 % до 532,1 млрд юанів (81 млрд дол.). При цьому деякі експерти відзначають, що витрати Китаю на утримання збройних сил, закупівлю ОВТ та розробку нових зразків зброї можуть бути удвічі більшими від офіційно проголошених [26, с. 155].

Реформа національного оборонно-промислового  комплексу.  Уже давно назріла необхідність оцінити фінансово-господарську діяльність підприємств, установ і організацій – учасників державного концерну «Укроборонпром» і вжити заходів щодо їх фінансового оздоровлення, ефективного функціонування та розвитку, системної реструктуризації ОПК з конверсією надлишкових виробничих потужностей.

Для забезпечення структурної перебудови, ефективного функціонування та розвитку підприємств оборонно-промислового комплексу необхідно забезпечити створення підприємствами учасниками «Укроборонпрому» інтегрованих науково-виробничих об’єднань за пріоритетними напрямами розвитку видів озброєння, військової та спеціальної техніки.

Серед головних чинників, що безпосередньо впливають на реформування ОПК, особливу увагу слід приділити визначенню перспективного вигляду Збройних сил України, стратегії їх оснащення озброєнням та пріоритетів виробництва ОВТ, а також поглибленню та розвитку співпраці з іншими країнами у сфері спільної розробки та виробництва ОВТ.

Законодавче та нормативно-правове забезпечення.  Сучасний стан військово-технічного співробітництва свідчить про потребу в удосконаленні регулювання питань формування та реалізації державної політики у сфері ВТС з іноземними державами, засад державного контролю у цій сфері, а також повноважень суб’єктів ВТС.

Для вдосконалення законодавчої та нормативно-правової бази регулювання у сфері військово-технічного співробітництва необхідно:

– прискорити прийняття законів про ВТС України з іноземними державами та Державний цільовий фонд для фінансування створення сучасних систем озброєння та технологій виробництва конкурентоспроможних на світовому ринку товарів військового і подвійного призначення;

– сформувати довгострокові програми закупівлі Збройними силами України військової техніки, які б дозволяли формувати цілісний план замовлень за основними напрямами відповідно до завдань модернізації ЗСУ (поєднати завдання, що постають перед підприємствами і об’єднаннями ОПК, із модернізаційними завданнями ЗСУ);

– нарощувати двосторонню договірну базу у військово-технічній сфері, що відкриє нові можливості для подальшого поглиблення міжнародної співпраці;

– завершити створення дієвої правової бази для здійснення закупівель озброєння та військової техніки з використанням офсетних схем, зокрема унормувати роботу офсетної комісії, утвореної при Міністерстві економічного розвитку і торгівлі України, на яку покладено завдання здійснення координації діяльності замовників щодо укладення, виконання та контролю за виконанням офсетних договорів, визначення пріоритетних напрямів, згідно з якими готуватимуться офсетні програми, а також забезпечити подальшу роботу відповідальних державних установ задля розробки базових офсетних вимог, санкцій за невиконання офсетних зобов’язань і відповідних строків, встановлення вартості офсетних контрактів [26, с. 153].

Для визначення політики ВТС, прийняття важливих рішень, оперативного та ефективного державного управління цією сферою, посилення координації роботи та взаємодії відповідних міністерств, відомств і підприємств України доцільно відродити функціонування керівної вертикалі, передусім активізувати діяльність Міжвідомчої комісії з політики військово-технічного співробітництва та експортного контролю.

Досконала система державного управління та контролю неможлива без ефективного моніторингу та інформаційної підтримки – для безперервного й наполегливого контролю та примусу до неухильного повного виконання прийнятих рішень (за роки незалежності майже жодна з численних державних програм «реформування та розвитку» остаточно не реалізована).

Необхідна адаптація до умов сучасного ринку озброєнь насамперед пов’язана з використанням «агресивної» маркетингової стратегії основними експортерами ОВТ: оперативне, упереджувальне реагування на зміни та конкретні заходи, що впроваджуються конкурентами на ринку ОВТ; максимально повне врахування політичної, кланової, економічної, соціальної обстановки при опрацюванні перспектив організації ВТС із конкретними країнами; забезпечення виходу на ті управлінські кола, що впливають на прийняття рішень у сфері ВТС; оперативне виявлення та оцінювання можливих ризиків при виконанні контрактів. Необхідно забезпечити своєчасне отримання інформації щодо: планів та напрямів переозброєння різних країн; традиційних його постачальників і форм організації ділового співробітництва; найвпливовіших державних і посередницьких структур, що реалізують оборонні заходи; системи організації закупівель ОВТ; умов тендерів, що готуються, та дій конкурентів, які можуть взяти в них участь.

Стратегічною перспективою для збереження та зміцнення позицій України на ринках озброєнь є перехід від укладення одноразових контрактів з конкретним споживачем ОВТ до системного ВТС, забезпечення довготривалого та широкомасштабного співробітництва.

Україна має продовжувати відстоювати і розвивати позиції на світовому ринку ОВТ при суворому дотриманні відповідних зобов’язань, пов’язаних із членством в ООН, ОБСЄ та міжнародних режимах експортного контролю (Вассенаарська домовленість, Режим контролю над ракетними технологіями, Група ядерних постачальників, Комітет Цангера, Австралійська група). Але при цьому доречно вдосконалити державну систему експортного контролю з метою трансформації від жорсткої забороняючої до оперативної інформуючої [74, с. 6].

Власники сучасних провідних світових компанії стверджують, що головний чинник зростання – це не ринок, не технології, не конкуренція. Чинник, найважливіший за всі інші, – це здатність знайти й утримати потрібних компанії людей. Тобто необхідно керуватися відомим нам гаслом «Кадри вирішують усе!». Це повною мірою стосується й сфери військово-технічного співробітництва. Виходячи з поточних цілей ВТС, необхідно поруч із фахівцями на кшталт «менеджер з торгівлі» активно готувати й залучати різних спеціалістів – конструкторів, адміністраторів, технологів, інженерів, випробувальників, експертів та інших, які вирішуватимуть питання при організації імпорту ОВТ і відповідних технологій, координації та управління підпорядкованих підприємств та організацій ОПК, реалізації офсетних програм тощо.

Він необхідний для відпрацювання та впровадження прозорих механізмів контролю за оборонною сферою, зокрема за акціонуванням казенних і державних підприємств, виокремленням і продажем «надлишкових і дублюючих потужностей», виділенням і проходженням коштів оборонного замовлення та повнотою  надходження коштів від експортних контрактів, дотриманням пріоритетності розвитку національної електронної бази, фактичного максимального використання можливостей національного ОПК для задоволення потреб Збройних сил України тощо [26, с. 154].

Таким чином, виходячи з важливості військово-технічного співробітництва України для забезпечення обороноздатності держави, а саме для переозброєння української армії, підтримання і розвитку науково-технічного та виробничо технологічного потенціалу на оборонних підприємствах, відновлення та розвитку міжнародної кооперації оборонних галузей промисловості, потрібно невідкладно визначити пріоритети трансформації ВТС та вдосконалити механізм державного втручання для реалізації цілей на короткостроковий період. Визначення стратегічних напрямів розвитку ВТС України з іноземними державами має базуватися на результатах науково прогнозного аналізу щодо поточного стану світового ринку озброєнь, основних факторів і умов, які на нього впливають, та тенденцій їхніх змін. Мають бути чітко визначені: цілі ВТС України з іноземними державами, принципи державної політики у зазначеній сфері, система державного управління ВТС, включаючи систему моніторингу за визначеними показниками для оцінки ефективності діяльності ВТС; суб’єкти сфери ВТС, їхні повноваження та порядок взаємодії; основні заходи щодо удосконалення законодавчої та нормативно-правової бази сфери ВТС, а також щодо фінансової, інформаційної, інвестиційної державної підтримки, полегшення податкового, митного та валютного регулювання; заходи з підвищення ефективності виставкової діяльності та підготовки кадрів.

Висновки

Таким чином, необхідно розпо­чати розробку Закону «Про національну без­пеку України», що конкретизуватиме положен­ня Конституції щодо управління національною безпекою. Робота над цим документом має здійснюватися паралельно з конституційним процесом з максимальним залученням фахівців цієї сфери, які представляють різні політичні сили. Такий підхід до розбудови ефективної системи управління національною безпекою, по-перше, сприятиме пошуку компромісу між політичними силами щодо повноважень гілок влади в Україні, оскільки дозволить винести питання управління національною безпекою поза межі конституційного процесу. По-друге, початок роботи над Законом України «Про національну безпеку України» дозволить надати нового імпульсу і максимально вико­ристати напрацювання Комплексного огляду сектору безпеки України. Така робота цілком відповідатиме існуючим досягненням у сфері розбудови Збройних сил України і вже затвер­дженим планам реформування правоохоронної системи України.

На основі аналізу існуючих і потенційних механізмів реалізації права людини на розвиток у системі економічної безпеки держави можна зробити такі висновки:

1. На нормативному рівні  реалізація  права  людини  на  розвиток  повинна розглядатись  як  функція законодавчого  механізму  і  квінтесенція базової  програми політики безпеки держави.
2. Підхід до формування безпеки держави, який базується на правах людини, повинен включати два важливих компоненти: по-перше, державні програми і процедури виконання урядом зобов’язань у сфері реалізації економічних, соціальних і культурних прав; по-друге, ініціативи громадянського суспільства, спрямовані на інституціональне включення населення у формування політики безпеки; запровадження демократичного контролю у секторі безпеки.
3. Найбільш суттєвими перешкодами для реалізації в Україні права людини на розвиток є слабкість інститутів держави, низька легітимність державної влади.

Виходячи з важливості військово-технічного співробітництва України для забезпечення обороноздатності держави, а саме для переозброєння української армії, підтримання і розвитку науково-технічного та виробничо-технологічного потенціалу на оборонних підприємствах, відновлення та розвитку міжнародної кооперації оборонних галузей промисловості, потрібно невідкладно визначити пріоритети трансформації ВТС та вдосконалити механізм державного втручання для реалізації цілей на короткостроковий період.