referat-ok.com.ua

Для тих хто прагне знань!

Відповіді на питання до екзамену — цивільне право

1. Поняття, функції, принципи цивільного права.

2. Цивільне законодавство.

3. Цивільні правовідносини: поняття, види, зміст.

4. Правоздатність та дієздатність громадянина. Обмежування дієздатності та визнання громадянина недієздатнім..

5. Визнання громадянина безвісно відсутнім. Оголошення громадянина померлим..

6. Опіка та піклування.

7. Аналогія закону та аналогія права.

8. Значення міжнародних договорів в цивільному законодавстві

9. Підстави виникнення цивільних прав та обов'язків.

10. Здійснення цивільних прав.

11. Поняття юридичної особи. Виникнення та припинення юридичної особи.

12. Класифікація юридичних осіб.

13. Філії та представництва юридичних осіб.

14. Об'єкти цивільно-правових відносин: поняття та види. Речі як об'єкти цивільних правовідносин.

15. Гроші та цінні напери як об'єкти цивільних правовідносин.

16. Результати творчої діяльності. Інформація. Роботи. Послуги.

17. Захист цивільних прав та інтересів судом.

18. Захист цивільних прав нотаріусом.

19. Самозахист цивільних прав.

20. Нематеріальні блага та їх захист.

21. Поняття, види та форми правочинів.

22. Умови дійсності правочинів. Недійсні правочини та їх види.

23. Представництво: поняття та види. Довіреність.

24. Строки: поняття, обчислення та види.

25. Позовна давність: поняття, види. Перебіг строку позовної давності

26. Підстави виникнення, зміни та припинення цивільних прав та обов'язків.

27. Захист цивільних прав: поняття та способи,

28. Право власності: поняття, види, форми.

29. Зміст право власності. Способи набуття. Припинення права власності.

30. Громадяни як суб'єкти права власності. Право власності юридичних осіб.

31. Право державної та комунальної власності.

32. Право приватної власності

33. Речові права: поняття та види. Сервітут, суперфіцій, емфітевзис.

34. Способи захисту права власності та інших речових прав. Віндикаційний та неготарний позови.

35. Договір: поняття, зміст, види

36. Порядок укладення, зміни та припинення договору.

37. Зобов'язання: поняття, зміст, види, підстави виникнення.

38. Виконання зобов'язані.: поняття, принципи, сторони, види.

39. Неустойка та притримання як способи забезпечення виконання зобов'язань.

40. Завдаток та застава як спосіб забезпечення виконання зобов'язань.

41. Банківська гарантія та порука як способи забезпечення виконання зобов'язань.

42. Цивільно-правова відповідальність: поняття, форми, види.

43. Зміна та припинення зобов'язань: поняття, підстави, способи.

44. Поняття, елементи та види договору купівлі-продажу,

45. Права та обов'язки сторін за договором купівлі-продажу

46. Договір роздрібної купівлі-продажу. його вили. Права покупця. Відповідальність сторін.

47. Прийняття спадщини. Оформлення спадкових прав. Відповідальність спадкоємців по боргам спадкодавця.

48. Зміст договору поставки.

49. Відповідальність сторін за поршення договору поставки, припинення договору. Відрахування збитків при припиненні договору.

50.Договір контрактації сільськогосподарської продукції.

51. Договір енергопостачання.

52. Договір продажу нерухомості, підприємства.

53. Договір міни.

54. Дарування: поняття, предмет, форма договору.

55. Пожертва.

56. Договір ренти.

57. Договір довічного утримання.

58. Оренда: предмет, поняття, форма договору. Строк договору. Дострокове розірвання договору.

59. Права та обов'язки за договором оренди.

60. Договір прокату.

61. Договір оренди транспортник засобів.

62. Оренда земельної ділянки.

63. Оренда будівлі та іншої капітальної соруди.

64. Лізинг.

65. Житлові фонди: поняття, види договорів найму жилого приміщення.

66. Договір підряду.

67. Побутовий підряд.

68. Будівельний підряд.

69. Підряд на проектні та пошукові роботи.

70. Договір на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт.

71. Договір про надання послуг.

72. Поняття та види перевезень.

73. Договір перевезення вантажу.

74. Договір транспортного експедирування,

75. Договір зберігання.

76. Спеціальні види зберігання,

77. Договір страхування.

78. Основні страхові поняття. Види і форми страхування.

79. Договір доручення.

80. Договір комісії.

81. Договір управління майном.

82. Агентський договір.

83. Кредитний договір. Товарний та комерційний кредит.

84. Договір факторингу.

85. Договір позики.

86. Договір банківського вкладу.

87. Договір банківського рахунку.

88. Форми безготівкових розрахунків. Розрахунки із застосуванням платіжних доручень.

89. Розрахунки за акредитивом

90. Розрахунки за інкасовими дорученнями, в застосуванням розрахункових чеків.

91. Вексель та його види.

92. Види договорів щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності.

93. Договір комерційної концесії.

94. Договір простого товариства,

95. Договір про спільну діяльність,

96. Зобов'язання з односторонніх дій.

97. Зобов'язання, що виникають із заподіяння шкоди.

98. Недоговірні зобов'язання

99. Відповідальність за шкоду, завдану неповнолітнім та недієздатнім особами.

100. Відповідальність за шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки.

101. Відповідальність за шкоду, завдану життю та здоров'ю громадянина.

102. Відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товарів, роботи або послуг.

103. Компенсація моральної шкоди.

104. Поняття та підстави спадкування. Відкриття спадщини.

105. Спадкоємці. Особи, які не мають право успадковувати.

106. Спадкування за заповітом.

107. Спадкування за законом

108. Перехід права на прийняття спадщини. Спадкова трансмісія, спадкування за правом представлення.

109. Заповідальний підказ.

110. Заповіт під умовою. Заповіт подружжя.

111. Право на обов'язкову частку у спадщині.

112. Прийняття спадщини. Оформлення спадкових прав. Відповідальність спадкоємців по боргам спадкодавця.

113. Відмова від спадщини.

114. Спадковий договір.

115. Авторське право.

116. Патентне право.

Список використаної літератури.

1. Поняття, функції, принципи цивільного права

При визначенні поняття права взагалі та цивільного права зокрема обов'язково необхідно враховувати, що термін "право" вживається у багатьох значеннях — в соціальному, філософському, побутовому, юридичному. Однак і юридичне його значення в юриспруденції може бути багатоаспектним. Так, загальновизнаним і практично значимим є поділ права на об'єктивне і суб'єктивне. В юридичній науці з приводу визначень об'єктивного і суб'єктивного права висловлювалося багато різноманітних думок, в основу побудови яких покладено, як правило, правову норму. Відповідно в узагальненому вигляді юридичною наукою об'єктивне право визначається як певна "сукупність", "система" встановлених державою загальнообов'язкових правових норм (правил поведінки), виконання яких забезпечується державно-примусовими засобами.

У загальнотеоретичній літературі під функціями права розуміють спрямування правового впливу, який виражає роль права в організації (впорядкуванні) суспільних відносин. При цьому до спеціальних юридичних функцій, зокрема, відносять: регулятивні функції, охоронні функції1. Безумовно, що цивільному праву також притаманні перелічені функції, але з певними особливостями.

З урахуванням вище викладеного функції цивільного права можна визначити як відповідні напрями впливу цивільно-правових норм на врегульовані ними майнові та особисті немайнові відносини, спрямовані на досягнення поставлених перед даною галуззю права цілей і завдань. Наведене визначення не є нормативним, а відтак у літературі наводяться й інші визначення, серед яких останнім часом є й такі:

а) функції цивільного права — це певні напрями впливу цивільно-правових норм, зумовлені змістом суспільних відносин, що їх включено до предмета цивільно-правового регулювання;

б) функції цивільного права — це специфічні напрями правового регулювання майнових і особистих немайнових відносин у процесі вирішення поставлених перед ним завдань3, що виражають його соціальне призначення;

в) функції цивільного права — це обумовлені предметом та забезпечуваними законодавством цілями правової галузі певні напрями цивільно-правового впливу на майнові чи особисті немайнові відносини, а також на поведінку учасників цих відносин4;

г) функції цивільного права — це певні напрями впливу цивільно-правових норм, обумовлені специфікою його предмета, методу і поставлених перед ним завдань (цілей).

Принципи цивільного права формуються, що цілком зрозуміло, не ізольовано, а під впливом загальних принципів усієї правової системи держави. В юридичній науці радянського і сучасного періодів багато уваги приділялося дослідженню принципів права, виявленню їх змісту, співвідношенню з іншими правовими категоріями, їх класифікації, що однак не завершилося сформуванням однозначних концептуальних поглядів на це правове явище.

Наприклад, серед таких принципів називаються:

а) юридична рівність суб'єктів цивільного права; свобода підприємницької діяльності; свобода договору; свобода особистості; закріплення в нормах цивільного права новітніх досягнень світової юридичної думки і загальновизнаних положень, напрацьованих світовим співтовариством3;

б) свобода особистості; всебічна охорона власності; юридична рівність суб'єктів цивільних правовідносин; свобода підприємницької діяльності, свобода договору;

в) юридична рівність учасників цивільних правовідносин перед законом; забезпечення правової охорони власності незалежно від її форм і видів; свобода договору; свобода особистості; повага прав і інтересів інших осіб, моралі суспільствам[2, c. 19-20].

2. Цивільне законодавство

Цивільне законодавство — це сукупність нормативних актів, у яких містяться дані норми. Тому "цивільне право" і "цивільне законодавство" — це різні поняття.

Отже, цивільне законодавство — це система нормативних актів, у яких містяться цивільно-правові норми, що регулюють немайнові та майнові відносини (власності і товарообігу), відносини, що складаються у сфері інтелектуальної діяльності, а також відносини щодо охорони і захисту цих особистих немайнових та майнових благ.

За юридичною силою та територіальною ознакою джерела цивільного права України поділяють на такі:

• Конституція України, яка становить основу цивільного законодавства;

• Цивільний кодекс України, який є основним актом цивільного законодавства України;

• Закони України, які приймаються відповідно до Конституції України та Цивільного кодексу України (у разі подання суб'єктом права законодавчої ініціативи до Верховної Ради України проекту закону, що регулює цивільні відносини інакше, ніж Цивільний кодекс України, він зобов'язаний одночасно подати проект закону про внесення змін до Кодексу; поданий законопроект Верховна Рада розглядає тільки одночасно з відповідним проектом закону про внесення змін до Цивільного кодексу України);

• Акти Президента України у випадках, встановлених Конституцією України;

• постанови Кабінету Міністрів України;

• норми міжнародного права і міжнародні договори.

Отже, основу цивільного законодавства України, як зазначалось вище, становить Конституція України. Вона має найвищу юридичну силу, закони та інші нормативні акти приймають на основі Конституції. Для цивільного права особливе значення мають ст. 13, 14, 41 Конституції України, в яких встановлюються цивільно-правові засади регулювання відносин власності та ст. 21—24, 27—34, які визначають основні права і обов'язки громадян України, зміст правоздатності громадян у нормах цивільного права. Згідно з Конституцією України (ст. 92), виключно Законами України визначаються:

• права та свободи громадян, гарантії цих прав і свобод;

• правосуб'єктність громадян;

• правовий режим власності;

• правові засади та гарантії підприємництва, правила конкуренції та норми антимонопольного регулювання;

• засади цивільно-правової відповідальності та ін.

Закони є основною формою правотворення в нашій державі, їх приймають у різний час, тому необхідна відповідна систематизація законів у кодексах. Головним кодифікаційним актом цивільного права є Цивільний кодекс України, один із найважливіших законів України. Зміст Цивільного кодексу України утворюють шість книг ("Загальні положення ', "Особисті немайнові права фізичних осіб", "Право власності та інші речові права", "Право інтелектуальної власності", "Зобов'язальне право", "Спадкове право"), до складу яких входить 1308 статей.

Актами цивільного законодавства є також інші закони України, які приймають відповідно до Конституції України та Цивільного кодексу України. До цивільних кодифікаційних актів слід віднести Господарський кодекс України, Повітряний кодекс України, Закони України "Про господарські товариства", "Про захист прав споживачів" та ін.

Елементами системи цивільного законодавства поряд із законами є також укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України. Але у разі, якщо указ Президента України, постанова Кабінету Міністрів України, нормативний акт Автономної Республіки Крим суперечать положенням Цивільного кодексу або іншому законові України, застосовують відповідно положення Цивільного кодексу або іншого закону України[2, c. 21].

3. Цивільні правовідносини: поняття, види, зміст

Зміст цивільного правовідношення може бути охарактеризований з двох позицій — соціальної і юридичної.

Соціальним змістом цивільного правовідношення є те суспільне відношення, юридичною формою якого є цей правовий зв'язок. Змістом цивільного правовідношення можна вважати відповідне цивільне відношення, яке існує між приватними особами і урегульоване нормами цивільного права (законодавства).

Юридичний зміст цивільного правовідношення — це права і обов'язки його суб'єктів (учасників). Оскільки ці права і обов'язки належать суб'єктам конкретних цивільних правовідносин, то нерідко їх називають суб'єктивними цивільними правами і обов'язками, маючи на меті підкреслити ту обставину, що визначає ознаку, якою "цивільне право конкретної особи" відрізняється від "цивільного права в об'єктивному значенні", тобто від трактування цивільного права як галузі права.

Структура змісту цивільного правовідношення може бути простою або складною.

При простій структурі має місце одне право і один обов'язок Наприклад, за звичайним договором позики особа, яка надає позику, має право вимагати повернення боргу, а боржник зобов'язаний його повернути.

При складній структурі змісту правовідношення його учасники мають кілька прав і обов'язків.

ласифікація цивільних правовідносин має не тільки теоретичне, а й практичне значення. Вона дозволяє більш точно визначити характер взаємин їх суб'єктів, а отже, дає можливість чіткішого тлумачення цивільно-правових норм стосовно конкретного випадку.

Класифікація можлива за різними підставами.

1) Залежно від економічного змісту цивільні правовідносини поділяються на майнові і немайнові.

Майнові правовідносини мають економічний зміст. Іх об'єктом є майно (матеріальні блага).

У свою чергу, вони поділяються на правовідносини, що опосередковують статику суспільних зв'язків (наприклад, правовідносини власності), і правовідносини, які опосередковують динаміку суспільних зв'язків (наприклад, зобов'язання).

Немайнові правовідносини не мають безпосереднього економічного змісту.

Вони можуть поділятися на такі, що пов'язані з майновими правами (право авторства), й ті, які з майновими правами не пов'язані (особисті немайнові права — право на життя, честь тощо).

2) За юридичним змістом цивільні правовідносини поділяються на абсолютні і відносні.

У абсолютних правовідносинах носієві абсолютного права протистоїть невизначена кількість зобов'язаних осіб. Прикладом можуть бути правовідносини власності, де праву власника відповідає обов'язок всіх і кожного не перешкоджати йому в здійсненні його повноважень.

У відносних правовідносинах уповноваженому суб'єкту протистоїть одна або декілька конкретно визначених зобов'язаних осіб. Наприклад, у договорі позики уповноваженою особою є позикодавець, який може вимагати повернення боргу від зобов'язаної особи, яка отримала позику.

3) За характером здійснення права цивільні правовідносини поділяються на речові та зобов'язальні.

Речові правовідносини — це правовідносини, в яких уповноважений суб'єкт може здійснювати свої суб'єктивні права самостійно, без сприяння зобов'язаної особи. Прикладом можуть бути правовідносини власності, сервітутні правовідносини тощо.

Зобов'язальні правовідносини — — це правовідносини, в яких уповноважений суб'єкт для здійснення своїх цивільних прав потребує сприяння зобов'язаної особи. Так, покупець не може отримати річ, яку він придбав, без сприяння продавця, а право останнього на отримання вартості проданої речі, в свою чергу, не може бути реалізоване без виконання відповідного обов'язку покупцем.

4) Залежно від спрямованості і цілей встановлення цивільні правовідносини поділяються на регулятивні та охоронні.

Регулятивні правовідносини призначені опосередковувати (регулювати) зв'язки нормального цивільного (торгового) обігу. Вони є типовими для цивільного права. Найчастіше вони встановлюються за допомогою договору. Саме в них проявляється уповноважу-вальний характер цивільно-правового регулювання. Прикладом може бути будь-яке договірне зобов'язання.

Охоронні правовідносини виникають у разі необхідності захисту інтересів учасників цивільного обігу цивілістичними засобами. Підставою їх виникнення є цивільне правопорушення. Права і обов'язки учасників таких правовідносин визначаються не тільки на диспозитивних засадах, а й з використанням імперативного методу. Типовим прикладом є зобов'язання, що виникають внаслідок заподіяння шкоди (гл.82 ЦК).

5) 3 урахуванням структури змісту правовідносини можуть бути поділені на прості та складні.

Прості правовідносини мають своїм змістом одне право і один обов'язок або по одному праву і одному обов'язку в кожного з його суб'єктів.

Складні правовідносини характеризуються наявністю кількох прав І обов'язків. Наприклад, у деяких випадках як доповнення до основного зобов'язання (правовідносин) виникають акцесорні зобов'язання (правовідносини), нерозривно з ним пов'язані, тощо[2, c. 28-30].

4. Правоздатність та дієздатність громадянина. Обмежування дієздатності та визнання громадянина недієздатнім

Для визнання осіб суб'єктами цивільного права необхідна наявність цивільної правосуб'єктності, тобто їхньої право — та дієздатності.

Цивільною правоздатністю називається здатність особи мати цивільні права і нести цивільні обов'язки. Така правоздатність визнається однаковою мірою за всіма фізичними особами незалежно від їх віку, стану здоров'я та інших факторів і є передумовою виникнення суб'єктивного права.

Правоздатність у фізичної особи виникає від дня народження і припиняється з її смертю (або з оголошенням її померлою). Це означає, що ще до народження людини суспільство, держава вже визначили для неї коло прав, а сам факт народження свідчить про набуття людиною цих прав.

Під змістом правоздатності фізичної особи розуміють перелік цивільних прав і обов'язків, які можуть належати їй. Цивільне законодавство України встановлює, що фізична особа може мати:

• особисті немайнові права;

• майно на праві власності;

• право користування житловими приміщеннями;

• право на підприємництво;

• право заповідати та успадковувати майно;

• бути стороною в договорі.

Цивільна дієздатність — це здатність фізичної особи своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання.

Цивільну дієздатність має фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними. Обсяг цивільної дієздатності виникає не одразу після народження, а поступово, в міру досягнення певного віку, і залежить від психічного здоров'я фізичної особи. Цивільний кодекс України встановлює обсяг цивільної дієздатності, який може бути обмежений виключно у випадках і в порядку, встановлених законом. Виходячи з цього, розглядають такі види цивільної дієздатності:

• повну дієздатність;

• неповну дієздатність;

• часткову дієздатність;

• обмежену дієздатність;

• визнання особи недієздатною.

За Цивільним кодексом України повна дієздатність настає з досягненням повноліття — вісімнадцятирічного віку.

Фізична особа може бути визнана недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, а відтак над нею встановлюється опіка, що призводить до втрати можливості укладення правочинів. Односторонні правочини (наприклад, заповіт, видача довіреності укладені до визнання особи недієздатною, втрачають чинність. У разі одужання чи значного покращання здоров'я особи, яку визнано недієздатною, суд поновлює її в дієздатності.

Закон захищає інтереси осіб, які з об'єктивних причин не можуть самостійно здійснювати свої права, оскільки здійснення правочинів особами, не здатних усвідомлювати значення своїх дій або керувати ними, може суттєво порушити їх законні інтереси (наприклад, договір дарування на користь третьої особи). Крім того, здійснення такими особами правочинів може порушити інтереси інших осіб (особа, яка складає заповіт на користь стороннього, позбавляючи спадщини своїх рідних).

А тому, якщо особа внаслідок хронічного стійкого психічного розладу здоров'я не здатна усвідомлювати значення своїх дій або керувати ними, вона може бути визнана судом недієздатною[1, c. 35-38].

5. Визнання громадянина безвісно відсутнім. Оголошення громадянина померлим

У житті можливі випадки, коли особа тривалий час відсутня в місці постійного проживання. Вона не повідомляє про себе, а заходи щодо встановлення цих відомостей не дають позитивних результатів.

Місцем проживання фізичної особи визначається житловий будинок, квартира, інше помешкання, де вона постійно або переважно проживає. З місцем проживання закон пов'язує виникнення і припинення багатьох юридичних фактів, що можуть так чи інакше чином вплинути на майновий та інший стан особи.

Якщо особа пропадає, її місце перебування невідоме, розшуки її не дають позитивних результатів, а тривала відсутність на місці проживання робить правовідносини з її участю невизначеними, то заінтересована особа може захистити свої права за допомогою двох цивільно-правових інститутів: "Визнання фізичної особи безвісно відсутньою" і "Оголошення фізичної особи померлою".

Визнання особи заінтересованою безвісно відсутньою проводиться в судовому порядку за таких умов:

• протягом одного року в місці постійного проживання особи немає відомостей про місце її перебування;

• заходи, вжиті для встановлення місця перебування цієї особи, не дали результатів;

• визнано юридично поважними причини, заради яких наявник просить визнати особу безвісно відсутньою.

Перебіг річного строку починається з дня одержання останніх відомостей про відсутнього. Якщо неможливо встановити цей день, початком терміну перебування особи безвісно відсутньою вважається перше число місяця, що йде за тим, в якому було одержано останні відомості. Коли неможливо встановити місяць, в якому було одержано останні відомості про відсутнього, перебіг річного строку починаються з 1 січня наступного року.

Порядок визнання фізичної особи безвісно відсутньою встановлюється Цивільним процесуальним кодексом України.

У разі визнання фізичної особи безвісно відсутньою, настають такі правові наслідки:

а) на підставі рішення суду, нотаріус, за останнім місцем проживання цієї фізичної особи, описує належне їй майно га встановлює над ним опіку (за заявою заінтересованої особи або органу опіки та піклування опіка над майном може бути встановлена нотаріусом і до ухвалення судом рішення про визнання особи безвісно відсутньою);

б) опікун над майном цієї особи, або особи, місцезнаходження якої невідоме, приймає виконання цивільних обов'язків на її користь, погашає за рахунок її майна борги, управляє цим майном в її інтересах;

в) за заявою заінтересованої особи опікун над майном фізичної особи, яка визнана безвісно відсутньою, або особи, місце перебування якої невідоме, надає за рахунок цього майна утримання особам, яких ця особа за законом зобов'язана утримувати;

г) опіка над майном припиняється у разі скасування рішення суду про визнання фізичної особи безвісно відсутньою, а також у разі появи особи, місце перебування якої було невідомим[1, c. 39-40].

6. Опіка та піклування

Опіка та піклування — це система заходів, спрямованих на забезпечення особистих і майнових прав та інтересів неповнолітніх дітей, а також повнолітніх осіб, які за віком чи станом здоров'я не можуть самостійно здійснювати свої права і виконувати свої обов'язки.

Опіка і піклування встановлюються відповідними відділами органів виконавчої влади районів, міст, районів у містах, селищах, селах.

Опіка встановлюється відносно малолітніх осіб, які позбавлені батьківського піклування, та фізичних осіб, які визнані недієздатними.

Піклування встановлюється над неповнолітніми особами, які позбавлені батьківського піклування, та фізичними особами, цивільна дієздатність яких обмежена. Слід підкреслити, що опіку і піклування над фізичною особою встановлює суд. Він також встановлює опіку над малолітньою особою та піклування над неповнолітнім, якщо при розгляді справи буде встановлено, що вони позбавлені батьківського піклування.

Опіка і піклування встановлюються за місцем проживання особи, яка їм підлягає, або за місцем проживання опікуна чи піклувальника. Встановлюється, що всі установи та особи, яким стало відомо про існування осіб, котрі підлягають опіці й піклуванню, повинні негайно повідомити про це органи опіки й піклування. Останні протягом місячного строку з моменту, коли вони дізналися про необхідність встановлення опіки і піклування, мають винести відповідне рішення.

Опікунами, піклувальниками призначають лише повнолітніх дієздатних осіб за їхньою письмовою заявою і з урахуванням бажання самого підопічного. Вони призначаються переважно з осіб, які перебувають у сімейних, родинних відносинах з підопічним, та з урахуванням особистих стосунків між ними, можливості особи виконувати обов'язки опікуна чи піклувальника. При цьому фізичній особі може бути призначено одного або кількох опікунів чи піклувальників.

Не можуть бути опікунами, піклувальниками особи, позбавлені батьківських прав, а також особи, поведінка та інтереси яких суперечать інтересам осіб, що підлягають опіці чи піклуванню.

Опікуни при здійсненні прав і виконанні обов'язків підопічних укладають договори від імені та в інтересах підопічних, діючи як їхні законні представники[1, c. 47-50].

7. Аналогія закону та аналогія права

Суспільні відносини, які залишаються поза полем правового регулювання, утворюють прогалини в праві. Під прогалиною в праві звичайно розуміють випадки, коли певні суспільні відносини потребують правового регулювання, але воно не передбачене конкретним законом, правовою нормою. Засобом усунення прогалин є прийняття нових норм або редагування застарілих.

Однак життя не стоїть на місці, і учасники цивільних відносин не можуть чекати, поки прогалину в праві усуне законодавець. Вихід полягає в тому, що суб'єктам цивільних правовідносин і суду надається право вирішувати справи такого роду за допомогою аналогії.

Перший вид аналогії (за відсутності закону, який регулює спірні відносини) носить назву аналогія закону. Сутність цього виду полягає в тому, що певні цивільні відносини, не врегульовані Цивільним кодексом України, іншими актами цивільного законодавства чи договором, можуть регулюватися тими правовими нормами цих актів, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини.

Аналогія закону має місце, якщо:

• відносини, щодо яких виник спір, за своїм характером потребують цивільно-правового регулювання;

• ці відносини не регулюються якимись конкретними нормами права;

• є закон, який регулює схожі відносини і який може бути застосований за аналогією.

Трапляються і більш суттєві прогалини в законі, коли відсутні не лише прямі, а й аналогічні норми. Такі прогалини заповнюють за допомогою аналогії права. їх сутність полягає в тому, що у разі неможливості використати аналогію закону для регулювання цивільних відносин вони регулюються відповідно до принципів цивільного законодавства. При використанні аналогії права необхідно визначити, якими засадами і змістом цивільного законодавства суд керується, оскільки без такого детального аргументування рішення суду вважається необґрунтованим[1, c. 26-28].

8. Значення міжнародних договорів в цивільному законодавстві

Міжнародний договір — це угода двох або кількох держав, що містить норми права про встановлення, зміну або припинення прав та обов'язків у відносинах між ними. Він може називатися по-різному: договір, угода, пакт, конвенція, протокол тощо.

Залежно від рівня, на якому укладається міжнародний договір, він може бути міждержавним, міжурядовим, відомчим, а залежно від кількості сторін — двостороннім або багатостороннім.

За відповідних умов міжнародний договір, який регулює цивільні відносини, стає частиною національного цивільного законодавства України. Але необхідно звернути увагу на те, що ст.9 Конституції відносить до національного законодавства України лише чинні міжнародні договори. Отже, йдеться не просто про надання Верховною Радою обов'язковості міжнародному договору, а про чинність такого договору, внаслідок чого він є частиною національного українського законодавства.

Міжнародні договори є частиною національного законодавства. Порядок набрання ними чинності встановлено ст.20 Закону України від 22 грудня 1993 р. "Про міжнародні договори України". З її змісту випливає, що до міжнародних договорів, положення яких мають застосовуватися в Україні, належать: договори, ратифіковані Верховною Радою України; договори, затвердження, прийняття або приєднання до яких здійснене на основі рішень Верховної Ради України або Президента України; договори, що набрали чинності з моменту підписання їх Президентом України. Зазначені договори підлягають опублікуванню у "Відомостях Верховної Ради України", в газеті Верховної Ради України "Голос України", а також У "Зібранні діючих міжнародних договорів України".

Міжнародні договори, чинні в Україні, мають пріоритет перед національним законодавством. Таке правило відображає загальну тенденцію до гармонізації міжнародних угод та національного законодавства з формуванням у перспективі уніфікованих норм у галузі цивільного права.

На практиці іноді виникає питання про час дії міжнародного Договору та акта національного законодавства, що містять колізійні норми. Воно вирішується таким чином: якщо міжнародний договір укладений раніше, акт цивільного законодавства не набирає чинності взагалі. Якщо ж акт цивільного законодавства виданий раніше, ніж був укладений міжнародний договір, то такий акт втрачає силу з моменту набрання чинності міжнародним договором. При цьому мають застосуватися правила про дію закону в часі, встановлені ст.5 ЦК[4, c. 56-59].

9. Підстави виникнення цивільних прав та обов'язків

Підстави виникнення цивільних прав та обов’язків 1. Цивільні права та обов’язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов’язки.

Підставами виникнення цивільних прав та обов’язків, зокрема, є:

1) договори та інші правочини;

2) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності;

3) завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі;

4) інші юридичні факти.

Цивільні права та обов’язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства.

У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов’язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування.

У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов’язки можуть виникати з рішення суду.

У випадках, встановлених актами цивільного законодавства або договором, підставою виникнення цивільних прав та обов’язків може бути настання або ненастання певної події[1, c. 118-119].

10. Здійснення цивільних прав

Зміст суб'єктивного цивільного права становлять можливі дії уповноваженої особи. Таким чином, суб'єкт правовідносин шляхом здійснення певної поведінки задовольняє свої потреби та інтереси. Наприклад, зміст права власності полягає в тому, що власник здійснює володіння, користування і розпорядження своїм майном, а в разі порушення цих прав може звернутися за захистом до суду.

Дії, які здійснює уповноважена особа, називають способами здійснення суб'єктивного права.

Отже, здійснення суб'єктивного цивільного права — це реалізація його змісту через вчинення уповноваженою особою дій, що визначають можливість певної поведінки.

Цивільні права здійснюються у межах, наданих особі законами, іншими актами цивільного законодавства та договорами.

Здійснення тієї чи іншої дії залежить насамперед від характеру правової норми. Наприклад, згідно з Цивільним кодексом України покупець, при виявленні недоліків чи фальсифікації товару протягом гарантійного або інших термінів, встановлених обов'язковими для сторін правилами чи договором, має право за своїм вибором вимагати від продавця або виробника:

а) заміни на аналогічний товар належної якості;

б) відповідного зменшення купівельної ціни;

в) безоплатного усунення недоліків товару;

г) заміни на такий самий товар іншої моделі з відповідним перерахуванням купівельної ціни;

д) розірвання договору та відшкодування збитків, яких він зазнав.

Цивільний кодекс України зазначає, що особи здійснюють свої цивільні права на власний розсуд. При цьому відмова від здійснення (нездійснення) особами своїх цивільних прав не буде підставою для їх припинення, крім випадків, передбачених законом[1, c. 121].

11. Поняття юридичної особи. Виникнення та припинення юридичної особи

Юридичними особами визнаються організації, які мають відокремлене майно, можуть від свого імені набувати майнових і особистих немайнових прав, нести обов’язок, бути позивачем і відповідачем в суді, арбітражного суді, третейського суді. З цього можна виділ. істотні ознаки:

1) організаційна єдність (колективне утворення, певним чином організований колектив людей;

2) наявність відокремленого майна;

3) виступ у цивільному обороті від свого імені;

4) здатність нести самостійну майнову відповідальність;

5) здатність бути позивачем або відповідачем в суді, арбітражному, чи третейському суді.

Види:

а) приватні

б) колективні

в) державні

г) змішані

д) сумісні з участю заруб. партнерів

е) іноземні

є) міжнародні організації та об’єднання

Поділяються на

а) комерційні

б) не комерційні

Комерційні – головною метою діяльності є одержання прибутку.

Установчі документи і порядок створення юридичних осіб

Виникнення юридичної особи неможливе без певних установчих документів, якими можуть бути: розпорядчий акт, або статут, або установчий договір і статут тощо.

В установчому документі повинні зазначатись найменування, місце знаходження, цілі і предмет діяльності, склад і компетенція органів, а також інші відомості, що передбачаються законодавчими актами про юридичну особи відповідного виду. Установчі документи можуть містити й інші реквізити, які не суперечать законодавству. Виділяють такі способи утворення юридичних осіб:

розпорядний;

нормативно-явочний (умови створення юридичної особи зафіксоване у законі у вигляді загального дозволу держави);

дозвільний (необхідний дозвіл відповідного органу чи підприємства);

договірний (добровільне об’єднання для досягнення певних цілей).

Орган державної реєстрації протягом 5 роб. днів з дати надходження документів зобов’язані провести держ. реєстрацію суб’єкта підприємницької діяльності і видати заявне свідоцтво.

Документи: 1) установчі. документи; 2) реєстраційна картка; 3) документ про оплату реєстраційного збору[1, c. 59-60].

12. Класифікація юридичних осіб

Класифікація юридичних осіб може проводитися за різними підставами.

Зокрема, юридичні особи поділяються:

1) Залежно від виду права власності на:

а) державні і комунальні юридичні особи — ті, що ґрунтуються на державній або комунальній формі власності.

До державної власності віднесена загальнодержавна власність. Суб'єктом права загальнодержавної власності є держава Україна (ст.ст.324, 326 ЦК).

Комунальна власність складається з майна, закріпленого за територіальними громадами, у які об'єднані громадяни за місцем проживання (ст.327 ЦК).

Майно, що є державним або комунальним та закріплене за державним підприємством, належить йому на праві повного господарського відання. Майно, яке є державною власністю і закріплене за установою, що перебуває на державному бюджеті, належить їй на праві оперативного управління;

б) приватні юридичні особи — ті, що ґрунтуються на приватній власності. Об'єктом права приватної власності може бути будь-яке майно за винятками, встановленими законом ( ст.325 ЦК);

в) юридичні особи, що ґрунтуються на спільній власності за участю юридичних осіб і громадян України, юридичних осіб і громадян інших держав (ст.355 ЦК).

2) Залежно від мети створення і діяльності на:

а) комерційні юридичні особи;

б) некомерційні юридичні особи.

В основі цього розмежування лежить ознака наявності або відсутності мети отримання прибутку внаслідок діяльності юридичної особи. Причому для комерційної організації така мета є основною

Юридичні особи, що не є комерційними, можуть створюватися у формі громадських або релігійних організацій, споживчих кооперативів, добродійних та інших фондів, що фінансуються власниками установ, а також в інших формах, передбачених законом.

Юридичні особи, що є комерційними, можуть створюватися у формі господарських товариств, виробничих кооперативів, а також у формі об'єднань вказаних юридичних осіб.

3) Залежно від підстав фінансування на:

а) госпрозрахункові юридичні особи. Госпрозрахунковими юридичними особами визнаються ті, що

знаходяться на самоокупності. Вони один раз (при заснуванні) отримують від засновника кошти на праві повного господарського відання, а відтак хазяйнують самі, несуть усі витрати тощо. Вони також можуть бути власниками певного майна, у чому проявляється ознака відокремленості майна юридичної особи та інших осіб;

б) бюджетні юридичні особи.

Бюджетні — отримують від держави кожного року кошти для забезпечення своєї діяльності. Такі юридичні особи мають самостійний кошторис, а керівник юридичної особи користується правами розпорядника кредитами. Майно належить таким юридичним особам на праві оперативного управління. Бюджетним юридичним особам забороняється займатися комерційною діяльністю.

4) Залежно від функцій на:

а) юридичні особи, що господарюють — такі, що ставлять перед собою завдання виробництва продукції, виконання робіт тощо;

б) юридичні особи, що не господарюють, тобто не мають виробничих завдань. До них належать різноманітні громадські організації, політичні партії, школи, музеї, суди тощо. Слід зазначити, що деякі негосподарські організації та об'єднання можуть мати у своєму складі юридичних осіб, що господарюють (наприклад, випускають продукцію, необхідну для забезпечення основної діяльності вказаних організацій).

5) Залежно від відношення засновників до майна на:

а) юридичні особи, засновники яких мають право власності на майно відповідної юридичної особи;

6) юридичні особи, засновники яких мають лише корпоративні права (право вимоги) щодо майна створеної ними юридичної особи.

б) Залежно від кількості засновників на:

а) унітарні юридичні особи — такі, що виникають унаслідок волевиявлення одного власника;

б) юридичні особи, створені кількома засновниками, — господарські товариства, об'єднання підприємств, громадян тощо.

7) За типом правосуб'єктності та функціями на:

а) юридичні особи публічного права. Створюються для виконання функцій публічної влади — управління, забезпечення публічного правопорядку тощо;

б) юридичні особи приватного права. Створюються для досягнення мети, яка має приватний характер, для отримання прибутку та задоволення інших потреб їх засновників.

8) Залежно від організаційно-правової форми на:

а) господарські товариства;

б) установи;

в) об'єднання громадян;

г) об'єднання юридичних осіб тощо.

Можливі також класифікації юридичних осіб за змішаними критеріями (суб'єкт, форма власності, мета створення тощо). Проте більшість з них уявляються надто узагальненими, внаслідок чого певною мірою втрачаються критерії розмежування між деякими видами юридичних осіб[1, c. 62-64].

13. Філії та представництва юридичних осіб

Існування відокремлених підрозділів юридичної особи можливе у формі філій або представництв.

У статті 95 Цивільного кодексу України даються наступні визначення цих понять, а саме:

"Філією є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює всі або частину її функцій.

Представництвом є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює представництво і захист інтересів юридичної особи."

Не зважаючи на схожість цих понять і наявність у них спільних ознак, вони суттєво відрізняються. Беручи за основу законодавче визначення, спільними ознаками як для філій, так і для представництв є те, що вони існують відокремлено від юридичної особи, підпорядковані у своїй господарській діяльності інтересам і цілям юридичної особи, знаходяться поза межами юридичної особи.

Таким чином, основна і найбільш суттєва відмінність між цими відокремленими підрозділами полягає у функціях, які покладаються на них юридичною особою. Філії створюються з метою виконання ними усіх або частини функцій юридичної особи, наприклад, провадження виробничої діяльності — філії заводів, надання фінансових послуг — філії банків, надання послуг у сфері освіти — філії учбових закладів тощо.

Основним завданням представництв як відокремлених підрозділів юридичної особи є саме представництво і захист інтересів юридичної особи. Звертаємо вашу увагу, що це в жодному випадку не судовий захист.

Згідно ч. 3 ст. 95 Цивільного кодексу України "філії та представництва не є юридичними особами. Вони наділяються майном юридичної особи, що їх створила, і діють на підставі затвердженого нею положення."

З цього випливає, що відокремлені підрозділи не мають тих ознак юридичної особи, які надавали б їм можливість бути самостійними суб'єктами господарювання і відповідно нести відповідальність у випадку невиконання зобов'язань за укладеними угодами.

Оскільки філії і представництва не є юридичними особами, то відповідно до п. 18 Положення Кабінету Міністрів України від 25.05.98р. "Про порядок державної реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності" не потребують державної реєстрації.

Суб'єкт підприємницької діяльності зобов'язаний повідомити про створення та ліквідацію зазначених підрозділів за місцем своєї державної реєстрації шляхом внесення відповідних додаткових відомостей до реєстраційної картки суб'єкта підприємницької діяльності. Існування і діяльність відокремлених підрозділів юридичної особи — філій і представництв регламентується відповідними положенням про них.

Обов'язковими елементами, які повинне містити положення про філію або представництво, є дані про місцезнаходження, цілі і завдання, функції, органи управління і їх компетенцію, порядок ліквідації. Оскільки відокремлені підрозділи не є самостійними суб'єктами господарсько-правових відносин, то від юридичної особи, що їх створила їм передається майно, яке відображається на окремому балансі[3, c. 120-121].

14. Об'єкти цивільно-правових відносин: поняття та види. Речі як об'єкти цивільних правовідносин

Об'єктом цивільних правовідносин є конкретні блага, з приводу яких суб'єкти вступають між собою в зазначені правові відносини.

Серед таких благ необхідно назвати матеріальні предмети та духовні цінності. До них, зокрема, належать: речі; дії (в тому числі послуги); результати інтелектуальної творчості; особисті немайнові блага.

Речі — це всі предмети матеріального світу, що здатні задовольняти певні потреби людей. Вони складають матеріальну основу життєдіяльності суспільства.

Речі поділяються на такі види:

— засоби виробництва (сировина, паливо, запасні частини, будівлі, засоби транспорту і зв'язку тощо) і предмети споживання (продукти харчування, одяг, взуття, предмети побуту і т. д.);

— речі, що знаходяться в цивільному обігу, тобто речі, відносно яких відсутня заборона щодо вільної торгівлі; речі, обмежені в цивільному обігу (мисливська зброя, деякі ліки тощо); речі, вилучені з цивільного обігу (наркотичні речовини, дорогоцінні метали й каміння у сирому вигляді і т. ін.);

— індивідуально визначені (картина художника, подарунок тощо) і родові (цукор, борошно, цегла і под.);

— замінні (родові речі) та незамінні (індивідуально визначені речі);

— споживні (речі, що після споживання перестають існувати, — продукти харчування і т. ін.) та не-споживні (речі, що служать упродовж тривалого часу, — автомобіль, будинок тощо);

— подільні (речі, які в разі поділу втрачають своє цільове призначення, — телевізор, автомобіль і т. д.) та неподільні (хліб, цемент, рідина тощо);

— головні й належності (скрипка і футляр до неї, верстат і фреза до нього тощо);

— плоди (плоди фруктових дерев, приплід тварин і т. д.) і доходи (результат експлуатації власником певної речі — гроші та ін.);

— рухомі (транспортні засоби і под.) та нерухомі (земля, будівлі, підприємства і т. ін.);

— гроші й цінні папери (акції, облігації, зобов'язання державної скарбниці, ощадні сертифікати, векселі).

До об'єктів цивільних правовідносин відносять і дії осіб, що мають правове значення (приміром, дії з відшкодування заподіяних збитків) та відповідні послуги ( скажімо, ремонт будинку, автомобіля).

Крім того, до них слід віднести результати інтелектуальної творчості які охороняються законом (наукові, літературні й художні твори, відкриття й винаходи, промислові зразки, товарні знаки тощо).

Одним із об'єктів цивільних правових відносин є особисті немайнові блага, до яких належать честь, гідність, ім'я, життя, здоров'я тощо[1, c. 81-83].

15. Гроші та цінні напери як об'єкти цивільних правовідносин

Гроші (валюта). До речей цивільне право відносить також гроші. Грошам властиві ознаки родових, подільних і замінних речей. Виконуючи функцію загального еквівалента платежів, гроші є мірилом вартості всіх товарів, інструментом, що забезпечує їх обіг, засобом забезпечення їх цінності. Гривня — це національна валюта, яка є законним платіжним засобом, обов'язковим до прийняття за номінальною вартістю на всій території України. Іноземна валюта може використовуватись у випадках і в порядку, передбачених законом. Види майна, що визнаються валютними цінностями, та порядок вчинення правочинів з ними також встановлюються законом.

Одним із видів матеріальних об'єктів цивільних правовідносин, що нині широко застосовуються як у господарському обігу в межах України, так і у сфері зовнішньоекономічної діяльності, є цінні папери. Призначення цінних паперів полягає в засвідченні права їх законних держателів на цінності, що в них зазначені, та забезпечення одержання саме цих цінностей.

Отже, цінні папери є документом встановленої форми з відповідними реквізитами, що посвідчують грошове або інше майнове право і визначають взаємовідносини між особою, яка їх випустила, і власником та передбачають виконання зобов'язання згідно з умовами їх випуску, а також можливості передачі прав, що випливають із цих документів, іншим особам. З переданням цінного папера переходять усі права, які посвідчуються ним, у сукупності.

Цивільний кодекс України визначає, що в цивільному обігу нашої держави використовуються такі групи цінних паперів:

а) пайові цінні папери, які засвідчують участь у статутному капіталі, надають їх власникам право на участь в управлінні емітентом і одержання частини прибутку, зокрема у вигляді дивідендів та частини майна при ліквідації емітента;

б) боргові цінні папери, які засвідчують відносини позики і передбачають зобов'язання емітента сплатити у визначений строк кошти відповідно до зобов'язання;

в) похідні цінні папери, механізм випуску та обігу яких пов'язаний з правом на придбання чи продаж протягом строку, встановленого договором, цінних паперів, інших фінансових та (або) товарних ресурсів;

г) товаророзпорядчі цінні папери, які надають їхньому держателю право розпоряджатися майном, вказаним у цих документах[3, c. 131-132].

16. Результати творчої діяльності. Інформація. Роботи. Послуги

Питанням розвитку усіх видів творчості надає великої уваги нова Конституція України. У ст. 54 вона проголошує, що громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості. Держава гарантує захист інтелектуальної власності, авторських прав громадян, їх моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності.

За Конституцією України кожний громадянин має право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може використовувати або поширювати зазначені результати без згоди їх власника, лише за винятками, встановленими законами.

Країни з високорозвинутою ринковою економікою відзначаються високим рівнем розвитку освіти, науки і культури. Тут культуру слід розуміти в найширшому значенні цього слова — це рівень розвитку мистецтва і виробництва, виробничої інфраструктури і матеріально-технічного забезпечення побуту тощо. Саме ці фактори зумовлюють і визначають рівень цивілізації того чи іншого суспільства. Вони ж є результатами творчої діяльності людини.

Творчість — це цілеспрямована інтелектуальна діяльність людини, результатом якої є щось якісно нове, що відрізняється неповторністю, оригінальністю і суспільно-історичною унікальністю.

Творчість властива будь-якій діяльності людини: технічній, художній, літературній, науковій, виробничій тощо.

За своєю цілеспрямованістю творчість можна умовно поділити на два основні види: духовна творчість і науково-технічна творчість.

У ст. 5 Закону України "Про авторське право і суміжні права" від 23 грудня 1993 p. наведено перелік творів науки, літератури і мистецтва, на які поширюється авторське право. Цей перелік не є вичерпним і в проекті Закону України "Про внесення змін і доповнень до Закону України "Про авторське право і суміжні права" він вже значно збільшився. Варто зазначити, що поняття "результати духовної творчості", як і саме поняття "духовна творчість", у нашій спеціальній літературі не вживалося. У саме слово "духовність" вкладали лише релігійний зміст. З часом це слово набуло іншого значення і нині духовність слід розуміти як відповідність певного роду діяльності, поведінки, а головне — їхнього змісту загальновизнаним людським цінностям: загальноприйнятим нормам моралі, поведінки, світогляду, світовідчуття тощо.

До результатів науково-технічної творчості належать винаходи в усіх галузях людської діяльності, корисні моделі, промислові зразки, знаки для товарів і послуг, знаки обслуговування, фірмові назви і комерційні позначення, інформаційна продукція, селекційні досягнення тощо. Це такі результати науково-технічної творчості, які можна використовувати будь-яким способом, що не суперечать закону, в господарській діяльності — промисловості, сільськогосподарському виробництві тощо.

Усі зазначені результати творчої діяльності об'єднані поняттям інтелектуальної власності. З цього загального поняття інтелектуальної власності міжнародно-правові документи виділяють окремо промислову власність, до якої належать винаходи, загальнокорисні зразки, промислові рисунки або моделі, фабричні або товарні знаки, знаки обслуговування.

Зміст, спрямованість, сила емоційного впливу літератури, мистецтва, науки зумовлюють духовність сучасного суспільства.

Отже, творчість гуманітарного характеру, спрямовану на збагачення внутрішнього світу людини, можна вважати духовною творчістю. Вона охоплює літературу, науку, мистецтво, виконавську майстерність артистів, звукозапис, радіо, телебачення та інші види творчої діяльності гуманітарного характеру[1, c. 129-130].

17. Захист цивільних прав та інтересів судом

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути:

1) визнання права;

2) визнання правочину недійсним;

3) припинення дії, яка порушує право;

4) відновлення становища, яке існувало до порушення;

5) примусове виконання обов’язку в натурі;

6) зміна правовідношення;

7) припинення правовідношення;

8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди;

9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди;

10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень частин другої — п’ятої статті ЦК[4, c. 142-143].

18. Захист цивільних прав нотаріусом

Право на захист — це суб'єктивне цивільне право певної особи, тобто вид і міра її можливої (дозволеної) поведінки із захисту своїх прав.

Воно випливає з конституційного положення: "Права і свободи людини і громадянина захищаються судом" (ст. 55 Конституції України).

Отже, кожна особа має право на захист свого права у разі його порушення, невизнання чи оспорювання. У сфері цивільних відносин крім прав є величезна кількість інтересів, як загальних, так і персоніфікованих. Наприклад, інтерес одного зі спадкоємців у виділенні йому конкретного майна в натурі чи інтерес матері у проживанні дітей саме з нею вважаються такими, що охороняються законом. Тобто кожна особа має право на захист свого права й інтересу.

Нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку, встановлених законом[4, c. 144].

19. Самозахист цивільних прав

Особа має право також на самозахист своїх прав від порушень і протиправних посягань. Самозахистом є застосування особою, право якої порушено, засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам громадянського суспільства.

Особа має право на самозахист свого цивільного права та права іншої особи від порушень і протиправних посягань.

Самозахистом є застосування особою засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства.

Способи самозахисту мають відповідати змісту права, що порушене, характеру дій, якими воно порушене, а також наслідкам, що спричинені цим порушенням. Способи самозахисту можуть обиратися самою особою чи встановлюватися договором або актами цивільного законодавства.

Способи самозахисту можуть обиратися самою особою або визначатися договором, законом або іншим нормативно-правовими актами. Ці способи мають відповідати змісту права, що порушене, характеру дій, якими воно порушено, а також наслідкам, що спричинені цим правопорушенням. Наприклад, самозахист у стані необхідної оборони або захист цивільних прав у стані крайньої необхідності[4, c. 145].

20. Нематеріальні блага та їх захист

Результати інтелектуальної, творчої діяльності та інші об'єкти права інтелектуальної власності створюють цивільні права та обов'язки відповідно до книги четвертої цього Кодексу та інших законів.

Інформацією є документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що мали або мають місце у суспільстві, державі та навколишньому середовищі.

Суб'єкт відносин у сфері інформації може вимагати усунення порушень його права та відшкодування майнової і моральної шкоди, завданої такими правопорушеннями.

Порядок використання інформації та захисту права на неї встановлюється законом.

Особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством, є: здоров'я, життя; честь, гідність і ділова репутація; ім'я (найменування); авторство; свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, а також інші блага, які охороняються цивільним законодавством.

Відповідно до Конституції України життя і здоров'я людини, її честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю[5, c. 143-145].

21. Поняття, види та форми правочинів

До найпоширеніших юридичних фактів належать правочини, тобто дії суб'єктів, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Відомо, що дії як юридичні факти, завжди мають вольовий характер і поділяються на правомірні і неправомірні.

Правочином є правомірна дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (наприклад, придбання майна шляхом купівлі-продажу, передача землі в оренду, дарування, складання заповіту та ін.).

У правочині виявляється воля його учасників, яка має пізнаватися іншими особами, а тому повинна бути виражена зовні. Зовнішній вираз волі визнається волевиявленням. Це — суть правочину. Зміст правочину не може суперечити вимогам закону, інших нормативно-правових актів, а також моральним засадам громадянського суспільства.

Правочини, які щоденно вчиняються суб'єктами, досить різноманітні, а тому потребують певної кваліфікації. Залежно від числа сторін, волевиявлення яких потрібне для вчинення правочину, правочини можуть бути одно-, дво- чи багатосторонніми (договорами).

Одностороннім визнається правочин, для виникнення якого досить дії однієї сторони. Наприклад, заповіт, акт прийняття спадщини і т. ін. Односторонній правочин може створювати обов'язки лише для особи, що його вчинила. До правочинів, які виникли з односторонніх правочинів, застосовують загальні правила про зобов'язання та договори, якщо це не суперечить вимогам закону.

Якщо для виникнення правочину потрібні зустрічні дії двох сторін, то це двосторонній правочин (договори купівлі-продажу, підряду, поставки, ренти, перевезення і т. ін.). Для виникнення багатостороннього правочину потрібне волевиявлення і дії трьох і більше сторін. Наприклад, договір про сумісну діяльність, договір лізингу тощо.

Правочини можуть вчинятися усно або письмово. Усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, щодо яких потрібні нотаріальне посвідчення або державна реєстрація, а також правочинів, які внаслідок недодержання письмової форми є недійсними[1, c. 85-86].

22. Умови дійсності правочинів. Недійсні правочини та їх види

Якщо правочин відповідає усім вимогам закону, а також вимогам, що їх висунули його учасники, то питання про його правомірність та недійсність не виникає. Він просто породжує правові наслідки, тобто певні права і обов'язки. Якщо правочин не відповідає цим вимогам у повному обсязі або в деякій частині, то ставиться під сумнів його дійсність.

Ступінь недійсності правочину може бути різним. Причому може виникнути питання, з якого моменту правочин слід вважати недійсним: чи з самого початку вчинення; чи деякий час він був дійсним, а потім став недійсним; чи він продовжує бути дійсним до визнання його недійсним судом.

Коли безпосередньо у правовій нормі визначена недійсність певного правочину, то його називають нікчемні правочини недійсні вже в момент їх вчинення. У цьому разі визнання судом правочину недійсним не потрібне. У випадках, встановлених Цивільним кодексом України, суд може визнати нікчемний правочин дійсним.

До нікчемних правочинів належать такі:

• правочин, вчинений малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності. Такий правочин може бути згодом схвалений її батьками або одним із них, з ким малолітня особа проживає, або опікуном. Вважається, що такий правочин схвалений, якщо ці особи, дізнавшись про його вчинення, протягом одного місяця не заявили претензій другій стороні. У разі відсутності схвалення правочину він є нікчемним. Все одержане за таким правочином підлягає поверненню сторонам, а дієздатна сторона зобов'язана також відшкодувати збитки, завдані укладенням недійсного правочину, якщо в момент вчинення вона знала або могла знати про вік другої сторони. На вимогу заінтересованої особи суд може визнати такий правочин дійсним, якщо буде встановлено, що він вчинений на користь малолітньої особи;

• правочин, вчинений без дозволу органу опіки та піклування. Опікун не має права без дозволу органу опіки та піклування: відмовитися від майнових прав підопічного; видавати письмові зобов'язання від імені підопічного; укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числу договори щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири; укладати договори щодо іншого цінного майна. Однак на вимогу заінтересованої особи такий правочин може бути визнаний судом дійсним, якщо він відповідає інтересам фізичної особи, над якою встановлено опіку або піклування;

• правочин, вчинений недієздатною фізичною особою. Дієздатна сторона зобов'язана повернути опікунові недієздатної особи все те, що вона одержала за цим правочином, а опікун зобов'язаний повернути дієздатній стороні все, що недієздатна особа одержала за цим правочином. Дієздатна сторона зобов'язана також компенсувати опікунові недієздатної особи чи членам його сім'ї моральну шкоду, якщо буде встановлено, що вона знала про психічний розлад або недоумство другої сторони або могла припустити такий її стан.

Правові наслідки недійсності правочини такі:

а) недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю;

б) сторони зобов'язані повернути одна одній у натурі все, що одержали на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, у тому числі тоді, коли те, що одержано, полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які діють на момент взаємних розрахунків;

в) наслідки недійсності нікчемного правочину, передбачені законом, не можуть змінюватись домовленістю сторін;

г) недійсність окремої частини правочину не призводить до недійсності решти його частини і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений без включення до нього недійсної частини[1, c. 87-89].

23. Представництво: поняття та види. Довіреність

Однією з форм здійснення суб'єктами належних їм цивільних прав та обов'язків є представництво.

Представництво — це правовідношення, у якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчиняти правочини від імені другої сторони, яку вона представляє.

Значення представництва полягає в тому, що саме завдяки цьому інститутові цивільного права юридичні особи мають можливість повніше здійснювати свої повноваження, забезпечувати свої інтереси в суді за допомогою юристів. Завдяки представництву стає можливою реалізація цивільних прав недієздатними особами, малолітніми.

Потреба представництва зумовлена й тим, що у випадках тривалої відсутності за місцем постійного проживання, тяжкої хвороби та інших обставин фізична особа не завжди має змогу особисто здійснювати надані їй законом можливості: отримувати пенсію, поштові перекази, заробітну плату, розпоряджатися майном, керувати транспортними засобами, захищати свої інтереси в суді тощо. І саме в цих випадках їй на допомогу приходить представник.

Представник вчиняє юридичні дії, заступаючи місце особи, яку він представляє і від імені якої виступає. Саме ці ознаки відрізняють представництво від низки подібних відносин.

Залежно від того, ким визначається представник і на чому ґрунтується його повноваження, представництво виникає на підставі договору, закону, акта юридичної особи та інших законних підстав. При цьому представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє. Своїми діями він неначе зв'язує особу, яку представляє, з третьою особою.

У представника ніяких прав і обов'язків з приводу правочинів, укладених ним, не виникає. Правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє.

Не є представником особа, яка хоч і діє в чужих інтересах, але від власного імені, а також особа, уповноважена на ведення переговорів щодо можливих у майбутньому правочинів.

Розкриваючи суть представництва, необхідно наголосити, що не будь-які правочини можуть бути вчинені представником. Наприклад, згідно положеннями Цивільного кодексу України заповіт має бути підписаний особисто заповідачем і нотаріально посвідчений.

Представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, ні щодо себе особисто, ні щодо іншої особи, представником якої він є одночасно, за винятком комерційного представництва.

Комерційним представником є особа, яка постійно та самостійно виступає представником від імені підприємців при укладенні ними договорів у сфері підприємницької діяльності.

Повноваження комерційного представника може бути підтверджено письмовою угодою між ним та особою, яку він представляє, або довіреністю. Одночасне комерційне представництво різних сторін правочину допускається за згодою цих сторін та в інших випадках, передбачених законом. Наприклад, члени товарної біржі укладають відповідні договори з біржовими брокерами, обов'язки яких полягають у виконанні доручень членів біржі на здійснення біржових операцій (ст. 16 Закону України "Про товарну біржу"). Особливості комерційного представництва в окремих сферах підприємницької діяльності встановлюються законом та іншими нормативно-правовими актами.

Представниками можуть бути і юридичні особи у випадках, прямо передбачених статутом чи положенням про дану юридичну особу, тобто юридична особа вправі бути представником у межах своєї правоздатності (ст. 20 Закону України "Про об'єднання громадян", ст. 2 Закону України "Про товарну біржу").

Отже, договірне представництво — це представництво, що ґрунтується на волі особи, яку представляють і яка особисто визначає повноваження представника, як правило, шляхом видачі довіреності або шляхом укладення договору доручення. Наприклад, особа доручає вибраному нею представнику придбати для неї автомобіль за кордоном. У цьому разі повноваження представника (коло прав та обов'язків, які покладаються на нього, пов'язаних із придбанням автомобіля) визначаються особою, для якої цей автомобіль купується. І представник зобов'язаний діяти в межах наданих йому повноважень.

Характерними ознаками законного представництва, по-перше, є те, що представник і його повноваження встановлюються нормативними актами (цивільними, господарськими, сімейними). Наприклад, батьки, опікуни виступають представниками недієздатних осіб, малолітніх до 14 років у зв'язку з прямою вказівкою закону. По-друге, особа, яку представляють, не бере участі в призначенні представника і не може особисто скасувати чи змінити повноваження представника, оскільки ці повноваження визначені законом. Різновидом законного представництва є і так зване статутне представництво. За статутним представництвом представниками виступають уповноважені організації, яким їхнім статутом чи положенням надано право представляти інтереси цих організацій. Довіреність від імені юридичної особи видається її органом або іншою особою, правоуповноваженою на це її установчими документами, з прикладенням печатки цієї юридичної особи.

Представник зобов'язаний вчиняти правочини особисто. Але він може передати свої повноваження повністю або частково іншій особі, якщо це передбачено законом чи договором між особою, яку представляють, і представником, або якщо представник був вимушений до цього обставинами для охорони інтересів особи, яку представляє.

Представник, який передав свої повноваження на іншу особу, повинен сповістити про це особу, яку представляють, та надати їй необхідні відомості про особу, якій передані повноваження (замісника). При невиконанні цього обов'язку на особу, яка передала повноваження, накладається відповідальність за дії замісника як за власні.

Передоручення оформляється нотаріально посвідченою довіреністю, строк якої не може перевищувати строку дії основної довіреності, на підставі якої її видано[1, c. 99-102].

24. Строки: поняття, обчислення та види

Здійснення і захист цивільних прав тісно пов'язані з фактором часу. Цивільні правовідносини не існують абстрактно, а виникають, змінюються та припиняються у часі. Для регулювання цивільних відносин використовують певні проміжки часу, які називають строками.

Під строком у цивільному праві визнається певний період у часі, із закінченням якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Так, якщо протягом трьох років фізична особа відсутня у місці постійного проживання і її місцезнаходження невідоме, то суд, за заявою заінтересованої особи, може оголосити особу такою, що померла. Саме цей проміжок часу (три роки) і є строком.

Поряд з поняттям "строк" (визначається роками, місяцями, тижнями, днями чи годинами) вживається поняття "термін", з яким пов'язується певний момент у часі, зокрема конкретна календарна дата або певна подія, що має неодмінно настати.

Терміном визнається певний момент у часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

Цивільно-правові строки (терміни) класифікують за різними критеріями.

1. За підставами (джерелами) встановлення можна виділити строки (терміни), які визначаються: законом, адміністративним актом, правочином або рішенням суду.

2. За ступенем самостійності сторін у встановленні строків (термінів) їх поділяють на імперативні та диспозитивні.

3. За розподілом обсягу прав і обов'язків строки за окремими періодами часу поділяють на загальні й окремі.

Перебіг строку починається з наступного після календарної дати дня або настанням події, якою визначено його початок. Строк, який обчислюється роками, закінчується у відповідні місяць і число останнього року, а якщо строк обчислюється місяцями — то відповідного числа останнього місяця строку. Якщо кінець строку, обчислюваного місяцями, припадає на такий місяць, що не має відповідного числа, то строк закінчується в останній день цього місяця. Коли останній день строку припадає на неробочий день, то днем закінчення строку вважається перший робочий день. Якщо строк встановлено для виконання певної дії, то він закінчується о 24-й год останнього дня строку. Але коли така дія повинна бути вчинена в певній організації (у нотаріуса, в суді), то строк закінчується в той час, коли в цій організації закінчується робочий день[1, c. 108-109].

25. Позовна давність: поняття, види. Перебіг строку позовної давності

Позовна давність — це встановлений законом строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Іншими словами, це строк, протягом якого особа, право якої порушено, може вимагати захисту чи примусового здійснення свого права через суд.

У цивільному праві застосовують два види строків позовної давності:

а) загальні;

б) спеціальні.

Загальні строки позовної давності поширюються на всі цивільні правовідносини. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Спеціальні строки позовної давності встановлено для окремих вимог, визначених Цивільним кодексом України, і ці строки, порівняно із загальними, можуть бути або скорочені, або подовжені.

Зокрема, позовна давність в один рік застосовується до вимог:

1) про стягнення неустойки (штрафу, пені);

2) про спростування вміщених у засобах масової інформації відомостей, що ганьблять честь, гідність, ділову репутацію (обчислюється від дня вміщення цих відомостей у засобах масової інформації або від дня, коли особа довідалася чи повинна була довідатися про ці відомості);

3) про переведення на співвласника прав та обов'язків покупця у разі порушення переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності;

4) у зв'язку з недоліками проданого товару;

5) про скасування договору дарування;

6) у зв'язку з перевезенням вантажу, пошти;

7) про оскарження дій виконавця заповіту.

Позовна давність у п'ять років застосовується до вимог про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства або обману.

Позовна давність у десять років застосовується до вимог про застосування наслідків нікчемного правочину.

Взаємною згодою сторони можуть збільшувати позовну давність, встановлену законом, але скорочення позовної давності за угодою сторін не дозволяється.

Вимогу про захист порушеного права суд приймає до розгляду незалежно від закінчення позовної давності. Позовна давність застосовується судом тільки за заявою сторони у спорі, зробленої нею до винесення судом рішення. Закінчення позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Зміна осіб у зобов'язанні не має наслідком зміну позовної давності та порядку її обчислення[1, c. 108-109].

26. Підстави виникнення, зміни та припинення цивільних прав та обов'язків

Юридичні факти — це конкретні життєві обставини, з якими норми цивільного законодавства зв'язують правові наслідки і передусім виникнення, зміну або припинення правовідносин. Отже, юридичні факти — посередня ланка між нормою цивільного законодавства, правовідношенням.

ЦК України (ст.4) дає примірний перелік юридичних фактів, які породжують цивільні правовідносини (цивільні права і обов'язки): угоди, адміністративні акти, відкриття, винаходи, раціоналізаторські пропозиції, створення творів науки, літератури і мистецтва, заподіяння шкоди іншій особі, придбання або збереження майна за рахунок коштів іншої особи без достатніх підстав, з якими закон зв'язує настання цивільно-правових наслідків. У ст.4 ЦК України, крім вищезазначених юридичних фактів, йдеться про інші дії громадян та організацій. Маються на увазі дії, не передбачені цивільним законодавством, але такі, що у силу загальних начал і змісту цивільного законодавства породжують цивільні правовідносини. Розглядувана позиція законодавства пояснюється тим, що неможливо в ньому охопити всю різноманітність видів правомірної діяльності громадян і організацій. У ряді випадків цивільно-правові норми зв'язують настання правових наслідків не з одним фактом, а з комплексом їх — так званим фактичним складом.

Правовою наукою розроблено класифікацію юридичних фактів на підставі певних критеріїв. Залежно від зв'язку з волею суб’єкта вони поділяються на події та дії.

Події — юридичні факти, настання яких не залежить від вольової поведінки осіб. Це явища стихійного характеру (наприклад, землетрус, повінь), які у цивільному законодавстві набувають значення непереборної сили: смерть особи тощо. Так, непереборна сила — один з юридичних фактів, які зупиняють перебіг строку позовної давності. Дії (бездіяльність) — юридичні факти, зв'язані з волею осіб. Скажімо, відмова повіреного від доручення призводить до припинення прав і обов'язків за договором доручення. Залежно від того, чи відповідають цивільно-правовим нормам дії, вони поділяються на правомірні й неправомірні (протиправні).

До найпоширеніших юридичних фактів належать угоди (ст.41 ЦК України), тобто дії громадян та організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав або обов'язків. Відомо, що дії як юридичні факти заведи мають вольовий характер і поділяються на правомірні и неправомірні угоди — це вольові і правомірні дії, безпосередньо спрямовані на досягнення правового результату, а саме: на встановлення, зміну або припинення цивільних справ та обов'язків[3, c. 112-115].

27. Захист цивільних прав: поняття та способи

Право на захист — це суб'єктивне цивільне право певної особи, тобто вид і міра її можливої (дозволеної) поведінки із захисту своїх прав.

Воно випливає з конституційного положення: "Права і свободи людини і громадянина захищаються судом" (ст. 55 Конституції України).

Отже, кожна особа має право на захист свого права у разі його порушення, невизнання чи оспорювання. У сфері цивільних відносин крім прав є величезна кількість інтересів, як загальних, так і персоніфікованих. Наприклад, інтерес одного зі спадкоємців у виділенні йому конкретного майна в натурі чи інтерес матері у проживанні дітей саме з нею вважаються такими, що охороняються законом. Тобто кожна особа має право на захист свого права й інтересу.

Право на захист особа здійснює на власний розсуд. Вирішення особою, права та інтереси якої порушені, питання про те, подавати позов чи утриматися від цього, — справа приватна. Але нездійснення особою права на захист не є підставою для припинення цивільного права, що порушене. Судова процедура захисту цивільних прав та інтересів суб'єктів цивільно-правових відносин регламентується нині двома кодексами: Цивільним процесуальним кодексом України та Господарським процесуальним кодексом України. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого чи майнового права або інтересу. Суд може визнати незаконним та скасувати правовий акт Індивідуальної дії чи нормативно-правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, якщо він суперечить нормам цивільного законодавства і порушує цивільні права та інтереси. Цивільний кодекс України до органів, що здійснюють захист, крім суду, відносить і нотаріусів. Для цього є всі підстави. За ст. 87 Закону України "Про нотаріат" для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють на документах, що встановлюють заборгованість, виконавчі написи. Вчинення виконавчого напису можливе, якщо документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем.

Стягнення за виконавчим написом проводиться так само, як і виконання судових рішень. Тому за юридичною силою виконавчий напис, вчинений нотаріусом, прирівнюється до рішення суду.

У випадках, передбачених законом, особа має право звернутися за захистом цивільних прав та інтересів до Президента України, органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, які діють у межах та у спосіб, визначені Конституцією України.

Особа має право також на самозахист своїх прав від порушень і протиправних посягань. Самозахистом є застосування особою, право якої порушено, засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам громадянського суспільства.

Способи самозахисту можуть обиратися самою особою або визначатися договором, законом або іншим нормативно-правовими актами. Ці способи мають відповідати змісту права, що порушене, характеру дій, якими воно порушено, а також наслідкам, що спричинені цим правопорушенням. Наприклад, самозахист у стані необхідної оборони або захист цивільних прав у стані крайньої необхідності.

Цивільний кодекс України встановлює такі способи захисту цивільних прав та інтересів судом:

• визнання права (скажімо, права власності на певну річ);

• визнання правочину недійсним;

• припинення дій, які порушують право;

• відновлення становища, яке було до порушення (наприклад, винна особа, яка внаслідок протиправних дій пошкодила майно іншої особи, повинна відновити це майно);

• примусове виконання обов'язку в натурі (наприклад, автотранспортне підприємство відповідно до договору не надало автомобіль під завантаження товару вантажовідправникові, тому останній має право через суд вимагати надання відповідних транспортних засобів);

• зміна правовідношення;

• припинення правовідношення (наприклад, із закінченням строку договору, останній втрачає чинність);

• відшкодування збитків, у тому числі завданих у стані крайньої необхідності;

• компенсація моральної шкоди;

• визнання незаконним акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування[1, c. 121-123].

28. Право власності: поняття, види, форми

Право власності має об'єктивний і суб'єктивний аспекти. Під правом власності в об'єктивному аспекті розуміють систему правових норм, що регулюють відносини власності. Суб'єктивне право —це забезпечена законом міра можливої поведінки суб'єкта щодо володіння над речами (тобто надана особі можливість володарювати над певною річчю). Складовими суб'єктивного права власності є правомочності: володіння, користування і розпорядження речами. Названі правомочності становлять юридичне забезпечені можливості власника, вони належать йому доти, доки він залишається власником.

Право володіння — юридична забезпечена можливість фактичного панування власника над річчю. Володіння треба розуміти не як постійний матеріальний зв'язок власника з річчю, а як постійну можливість такого матеріального зв'язку, воно тісно пов'язане з волевиявленням. Для власника право володіння забезпечує можливість у будь-який час вирішувати долю речі, використовувати її корисні якості. Тому, коли особа володіє річчю, то це дає можливість лише припустити, що вона є її власником. Це враховується правом при встановленні презумпції законності фактичного володіння, що означає: той, у кого перебуває річ, припускається її законним володільцем, якщо не буде доведено протилежне.

Володіння може бути фактичним і юридичним, законним і незаконним (добросовісним і недобросовісним), давнішнім[1, c. 143-145].

29. Зміст право власності. Способи набуття. Припинення права власності

Виникнення права власності у набувача закон пов'язує з моментом передачі-отримання речі. Отримання є початком володіння.

Право користування — — юридична забезпечена можливість власника здобувати з майна, що йому належить, його корисні властивості для задоволення своїх особистих та майнових потреб. Користування майном може виявлятися по-різному. Так, власник земельної ділянки, обробляючи землю, користується нею. Власник будинку, проживаючи в ньому, теж користується будинком. Власник може використовувати своє майно для здійснення господарської та іншої, не забороненої законом, діяльності. Користуючись майном, власник зобов'язаний не завдавати шкоди навколишньому середовищу, не порушувати прав та інтересів інших осіб, що охороняються законом, дотримуватись моральних засад суспільства.

Право користування, як і право володіння, може налети не дише власникові, а й іншим особам на підставі, зокрема, цивільно-правових договорів або адміністративних актів. Наприклад, працівники міліції мають право на підставі п. 26 ст. 11 Закону України "Про міліцію" використовувати безперешкодно транспортні засоби, що належать фізичним чи юридичним особам, для проїзду до місця події, стихійного лиха, доставлення до лікувальних закладів осіб, що потребують невідкладної медичної допомоги.

Користування, як і володіння, також може бути законним і незаконним.

Право розпорядження — — юридична забезпечена можливість визначати юридичну чи фактичну долю майна, тобто подарувати, продати, обміняти, знищити річ та ін. Коли власник знищує річ або викидає її, то він, говорячи мовою цивільного права, розпоряджається нею шляхом укладення одностороннього правочину, оскільки воля власника тут спрямована на відмову від права власності. Але якщо право власності припиняється в результаті використання речі (власник спалює вугілля в печі), то тут воля власника спрямована зовсім не на припинення права власності, а на вилучення з речі її корисних властивостей. Тому в цьому разі має місце лише право користування річчю, а не право розпорядження нею.

Якщо правомочність володіння є початком права власності, то з правом розпорядження пов'язується початок припинення права власності назавжди або відокремлення власника від майна на певний час. Власник або безпосередньо приймає рішення про розпорядження своїм майном, або опосередковано — через представників.

На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна. Суб'єктивне право власності є абсолютним правом. Власникові як уповноваженій особі протистоять усі інші особи, зобов'язані не порушувати його прав.

Отже, зміст права власності становлять права володіння, користування і розпорядження майном, а також обов'язки, пов'язані з утриманням, ризиком розорення та випадковою загибеллю речей. Саме сполучення прав та обов'язків робить відносини власності правовідносинами, з усіма правовими наслідками, що виникають із цього.

Підсумовуючи викладене, можна дати таке визначення права власності як цивільно-правового інституту.

Право власності — це сукупність правових норм, які регулюють відносини, пов'язані з володінням, користуванням і розпорядженням власником належним йому майном на свій розсуд і у своїх інтересах, усуненням усіх третіх осіб від протиправного втручання у сферу його володіння цим майном, а також обов'язки власника не порушувати прав та інтересів інших осіб.

Право власності набувається і припиняється на підставі певних юридичних фактів. Юридичні факти, з якими закон пов'язує виникнення права власності, називаються способами набуття права власності. В науці цивільного права підстави (способи) виникнення права власності ще з часів розквіту римського права прийнято поділяти на первинні та похідні. Первинні — коли право власності на річ виникає вперше або незалежно від волі попередніх власників (створення речі або збирання плодів, безгосподарське майно, знахідка, бездоглядні тварини, скарб). Похідні — коли право власності виникає на основі правочинів, здійснених між попередніми власниками і набувачем речі (договір купівлі-продажу, дарування, міни, ренти тощо).

Як згадувалось вище, право власності припиняється також на підставі певних юридичних фактів (відчуження власником свого майна, відмова власника від свого майна, звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника, знищення майна, реквізиція, конфіскація, ліквідація юридичної особи чи смерть власника, викуп пам'яток історії та культури або викуп майна з метою суспільної необхідності). Право власності може припинятися також фізичною чи юридичною загибеллю речі або майна. Фізична загибель речі настає при споживанні (продуктів харчування, сировини, матеріалу), викиданні. Юридична загибель має місце тоді, коли річ вилучається з цивільного обіг[1, c. 148-149].

30. Громадяни як суб'єкти права власності. Право власності юридичних осіб

Учасниками майнових та особистих немайнових відносин, що регулюються цивільним правом, виступають у першу чергу громадяни. Громадянин бере участь у цивільних правовідносинах під певним ім'ям і лише в деяких випадках (наприклад, в авторських відносинах) — під псевдонімом (вигаданим ім'ям) або анонімно (без імені). Щоб мати можливість брати участь у цих відносинах, закон наділяє громадян цивільною правосуб'єктністю, елементами якої є цивільна правоздатність та цивільна дієздатність.

Зміст правоздатності громадянина визначено в ст.10 ЦК України. При цьому слід зазначити, що зміст правоздатності — це якісна, а не кількісна категорія, оскільки зміст цивільної правоздатності полягає в можливості набуття прав, а не в їх сукупності. У зазначеній статті наведено приблизний перелік майнових та особистих немайнових прав, які можуть мати громадяни: громадяни відповідно до закону можуть мати майно в приватній власності, право користування жилими приміщеннями та іншим майном, успадковувати та заповідати майно, обирати рід занять та місце проживання, мати права автора твору науки, літератури і мистецтва, винаходу, раціоналізаторської пропозиції, промислового зразка, а також інші майнові та особисті немайнові права. Тобто в ЦК України передбачено можливість набуття й інших немайнових та майнових прав.

Правоздатність громадянина припиняється його смертю (ст. 9 ЦК України). Доки людина жива — вона є правоздатною незалежно від стану здоров'я. Факт смерті тягне за собою безумовне припинення правоздатності, тобто припинення існування громадянина як суб'єкта права.

Однак юридичні особи є різними за своїм правим статусом. Так, Цивільний кодекс України (ст. 81) поділяє юридичних осіб на два види: юридичні особи публічного права та юридичні особи приватного права. До юридичних осіб публічного права належать юридичні особи, створені розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної республіки Крим або органу місцевого самоврядування. Юридичними особами приватного права вважаються юридичні особи, створені громадянами таабо юридичними особами приватного права. Отже, суб’єктами права приватної власності на землю є юридичні особи приватного права. Юридичні особи публічного права можуть володіти землею на праві постійного користування та оренди[3, c. 134-137].

31. Право державної та комунальної власності

Законом України "Про власність" у його первісній редакції, державна власність в Україні була поділена залежно від рівня усуспільнення на загальнодержавну (республіканську) власність і власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальну власність). Однак у новій Конституції України передбачені: виключна власність Українського народу (ст.13), державна власність (ст. 14) і власність територіальних громад села, селища, міста, тобто комунальна власність (ст. 142), яка стала відокремленою від державної власності як юридичне, так і економічно, а відтак набула ознак самостійної форми власності. Це відповідно внесло істотні зміни щодо суб'єктів, об'єктів та змісту перелічених форм власності.

Аналіз конституційних положень дає певні підстави вважати, що суб'єктом так званої виключної власності є Український народ, суб'єктом права державної власності — держава, суб'єктом права комунальної власності — територіальні громади села, селища, міста.

Виходячи з положень Конституції України, слід констатувати, що суб'єктом права державної власності є держава, утворена Українським народом (за винятком виключної власності українського народу).

Відповідно до ст. 9 Закону України "Про власність" земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони є об'єктами права виключної власності народу України. Ця норма, але в дещо іншій редакції, міститься у ст. 13 Конституції України.

Законом України "Про власність" суб'єктами права комунальної власності, як різновиду права державної власності, були визнані адміністративно-територіальні одиниці в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських рад народних депутатів. Однак за Конституцією України суб'єктами права комунальної власності, відокремленої від державної власності, вже стали територіальні громади села, селища, міста, які безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є у комунальній власності.

Відповідно до ст. 35 Закону України "Про власність" до об'єктів права комунальної власності належить: майно, що забезпечує діяльність відповідних рад та утворюваних ними органів; кошти місцевих бюджетів, державний житловий фонд, об'єкти житлово-комунального господарства; майно закладів народної освіти, культури, охорони здоров'я, торгівлі, побутового обслуговування; майно підприємств; місцеві енергетичні системи, транспорт, системи зв'язку та інформації, включаючи націоналізоване майно, передане відповідним підприємствам, установам, організаціям; інше майно, необхідне для забезпечення економічного і соціального розвитку відповідної території, а також майно, передане у власність адміністративно-територіальної одиниці іншими суб'єктами права власності[3, c. 139-141].

32. Право приватної власності

Суб’єктами приватної власності є громадянин України, іноземні громадяни та особи без громадянства, тобто лише фізичні особи.

Зміст:

  • право володіння;
  • право користування;
  • право розпорядження.

Володіння кожен громад. здійснює самостійно або за власною волею спільно з іншими особами.

Може бути позбавлена можливості, всупереч власній волі, користуватись своєю власністю (позбавлення волі).

Воно остаточно утверджує абсолютну владу громадянина над майном, дає можливість реалізувати цю владу шляхом тимчасової передачі майна іншим особам або відчуження його за угодою продажу, дарування тощо.

Загальною умовою визнання громадянина власником набутого майна є правомірність його одержання:

  • виникнення права власності на доходи, від участі в суспільному виробництві;
  • на доходи громадян від індивідуальної праці та підприємницької діяльності.
  • за договором та іншими право чинами.
  • внаслідок приватизації об’єктів державної власності за приватизаційними майновими сертифікатами[1, c. 154-155].

33. Речові права: поняття та види. Сервітут, суперфіцій, емфітевзис

Речове право — це право, яке забезпечує задоволення інтересів уповноваженої особи шляхом впливу наріч без участі інших осіб. Тобто задоволення охоронюваних законом інтересів власника здійснюється шляхом взаємодії з належними йому речами при забезпеченні відповідної поведінки з боку третіх осіб. Речові права встановлюються законом, а у випадках, передбачених законом, можуть встановлюватися правочином (договором) або рішенням суду. Перехід права власності на майно від власника до інших осіб не є підставою для припинення речових прав інших уповноважених осіб на це майно, якщо інше не передбачено законом або договором.

Речовими правами є право власності; володіння; сервітутні права; емфітевзис; суперфіцій; застава та інші права на чужі речі. До прав на чужі речі відносять: володіння як окремий цивільно-правовий інститут, сервітути, або право обмеженого користування чужою річчю чи майном; емфітевзис та суперфіцій як правові форми користування чужою землею; нарешті, заставні права, які також мають речовий характер, хоча й виконують забезпечувальну функцію виконання зобов'язань.

Права на чужі речі відомі правовим системам багатьох країн світу. Однак до прийняття нового Цивільного кодексу України цивільне законодавство нашої країни не знало цих цивільно-правових інститутів.

Об'єктами речових прав можуть бути речі та речові права, але не можуть бути об'єктом речових прав речі, що вилучені з цивільного обігу.

Суб'єктами речових прав можуть бути фізичні та юридичні особи, територіальні громади, Автономна Республіка Крим і держава.

Речові права в разі їх порушення захищаються позовами, предметом яких є безпосередньо речі (речові позови). Ці позови йдуть слідом за речами і подаються до того, хто на даний момент незаконно володіє річчю або створює перешкоди у користуванні нею. Речові права уповноважених осіб підлягають такому самому захисту, як і права власника[1, c. 153-154].

34. Способи захисту права власності та інших речових прав. Віндикаційний та неготарний позови

Захист і охорона права власності є однією з найголовніших функцій держави. Держава забезпечує захист права усіх суб'єктів права власності (ст. 13 Конституції України). Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, і ніхто не може бути протиправне позбавлений права власності (ст. 41 Конституції України).

Ці положення основного закону щодо охорони права власності набули розвитку і втілення в Цивільному кодексі України. Головна мета цивільно-правового захисту — відновлення порушеного права, відновлення попереднього майнового стану особи, права якої було порушено.

Захист права власності здійснюється в позовному порядку судом, третейським судом, а у випадках, передбачених законом, — органами державної влади, місцевого самоврядування.

Судовий захист права власності здійснюється шляхом розгляду справ за такими позовами:

• про визнання права власності на майно (власник майна може подати позов про визнання його права власності, коли це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним

його право власності);

документа, який засвідчує

• про витребування майна з чужого незаконного володіння чи відшкодування його вартості, про усунення різних порушень права власності;

• про поділ спільного майна або виділ з нього частки;

• про визначення порядку володіння, користування та розпорядження майном, що є спільною власністю;

• про визнання недійсними правочинів про відчуження майна;

• про визнання незаконними актів державних органів, органів місцевого самоврядування, що порушують право

власності (власник майна, права якого порушені внаслідок таких дій, має право вимагати відновлення того становища, яке існувало до видання цього акта; у разі неможливості відновлення попереднього становища власник має право на відшкодування майнової та моральної шкоди);

• про переведення прав та обов'язків покупця за договором купівлі-продажу, укладеним учасником спільної часткової власності щодо своєї частки з порушенням права іншого учасника цієї спільної власності на переважну купівлю;

• про передачу в приватну власність майна, яке за законом підлягає відчуженню (ст. 1 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" та ін.);

• про визнання недійсними правочинів про відчуження квартир з громадського житлового фонду з порушенням, наприклад, права наймача на придбання цього приміщення у власність, або переведення на нього прав та обов'язків набувача за цим правочином;

• про відшкодування шкоди, заподіяної майну, або збитків, завданих особі порушенням її права власника (включаючи неодержані доходи);

• про виключення майна з опису тощо.

Залежно від характеру посягання на права власника і змісту захисту, який надається власнику, виділяють речові та зобов'язально-правові цивільно-правові засоби захисту.

До речових позовів належать:

• вимоги про витребування майна власником із чужого незаконного володіння (віндикаційний позов);

• вимоги власника щодо усунення порушень права власності, які не пов'язані з володінням (негаторний позов);

• вимоги власника про визнання права власності.

Зобов'язально-правові позови базуються, як правило, на Договорах, але можуть ґрунтуватись і на позадоговірних зобов'язаннях. До зобов'язально-правових позовів належать позови:

• про визнання правочинів недійсними;

• відшкодування збитків, які настали внаслідок невиконання чи неналежного виконання договору;

• повернення речей, які були надані у володіння (за договором схову, застави, перевезення);

• повернення безпідставно набутого чи збереженого майна та ін.

Положення про захист права власності поширюється не тільки на власника, а й на осіб, які хоч і не є власниками, але володіють майном на праві договорів (оренда, схов, застава).

Цивільний кодекс України передбачає також захист права на володіння осіб, які не є власниками, але відкрито, безперервно і добросовісно володіють чужим майном як своїм, їм надається захист проти третіх осіб, які не є власниками майна або не мають права на володіння через інші законні підстави.

Віндикаційний позов є найважливішим цивільно-правовим засобом захисту права власності. В юридичній літературі під віндикаційним позовом традиційно розуміють вимогу власника, що не володіє, до незаконного володільця про витребування свого майна в натурі. Цей позов був відомий ще в римському цивільному праві (vindico — вимагати, action rei vindication — віндикаційний позов).

Негаторний позов характеризується такими ознаками:

• на відміну від віндикаційного позову, власник, який звертається за захистом, зберігає майно у своєму володінні. Порушення права власності полягає в тому, що треті особи створюють власникові певні перешкоди у користуванні належним йому майном (будинком, земельною ділянкою, автомобілем тощо), або внаслідок певних обставин власник не може фактично розпоряджатися належним йому за законом майном, маючи це майно у своєму володінні. Наприклад, трапляються випадки, коли після передачі земельних ділянок у власність чи в оренду громадянам, власники не дозволяють новим власникам (орендарям) користуватися земельними ділянками відповідно до їх призначення, створюють перешкоди в земельному користуванні;

• суттю вимог позивача за негаторним позовом є усунення порушення, яке триває і має місце на момент звернення до суду;

• власник має право усунення порушення його прав, якщо дії третіх осіб мають неправомірний характер. Так, власник може вимагати від суду прибрати будівельні матеріали, якщо вони заважають користуватися автомобілем (неможливо виїхати з двору)[1, c. 170-173].

35. Договір: поняття, зміст, види

Однією з найпоширеніших підстав виникнення зобов'язань закон називає договір (ч. 2 ст. 151 ЦК). Поняття договору розкривається через поняття угоди (правочину), бо договір є одним із видів угод. Відповідно до ст. 41 ЦК України угодами визнаються дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав або обов'язків. Договори — це дво- або багатосторонні угоди.

Договором визнається угода двох чи більше осіб, яка спрямована на встановлення, зміну чи припинення цивільних правовідносин.

Отже, договору як юридичному факту властиві такі ознаки: 1) в договорі виявляється воля не однієї особи (сторони), а двох чи кількох, причому волевиявлення учасників за своїм змістом повинно збігатися і відповідати одне одному; 2) договір — це така спільна дія осіб, яка спрямована на досягнення певних цивільно-правових наслідків: на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Саме за цією ознакою цивільно-правовий договір відрізняється від договірних форм, що використовуються в інших галузях права (трудовому, екологічному тощо), набуваючи там певних специфічних рис.

Перехід до ринку супроводжується звуженням планово-адміністративного впливу держави на майнові відносини і, отже, розширюється свобода вибору партнерів у господарських зв'язках і визначення змісту договірних зобов'язань. Це стосується насамперед договорів, спрямованих на забезпечення потреб організацій та громадян у матеріальних, енергетичних, продовольчих ресурсах (купівля-продаж, поставка, контрактація, міна — бартер, постачання енергії тощо). Безумовно, не зменшується роль договорів майнового найму (оренди, лізингу, прокату та інших), за допомогою яких опосередковуються відносини по тимчасовому володінню і користуванню майном. Зростає значення і договорів підрядного типу, і про надання різного роду послуг громадянам та організаціям (побутовий підряд, про надання посередницьких послуг, на рекламу продукції тощо)[3, c. 165-166].

36. Порядок укладення, зміни та припинення договору

Договір вважається укладеним, якщо сторони в належній формі погодили між собою його істотні умови. Ці умови погоджують у процесі переговорів, які передують укладенню договору.

Загальний порядок укладення договорів регулюється відповідними статтями Цивільного кодексу України. Оскільки договір є спільним юридичним актом двох чи більше осіб, погодження ними умов договору проходить принаймні дві стадії: а) пропозиція однієї сторони укласти договір, або оферта; б) прийняття пропозиції другою стороною, або акцепт. Відповідно сторона, яка зробила пропозицію, називається оферентом, а сторона, яка прийняла її, — — акцептантом. Щоб пропозиція укласти договір вважалася офертою, вона повинна відповідати певним умовам:

• у ній повинні міститися всі істотні умови майбутнього договору (предмет, ціна, строк та ін.), щоб сторона, яка отримала пропозицію, зрозуміла про що йдеться. Пропозиція укласти договір повинна виражати і намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов'язаною у разі її прийняття. Якщо пропозиція таких умов не містить, то вона є не офертою, а лише викликом на оферту, який ні до чого не зобов'язує;

• оферта має бути адресована конкретній особі. Тому різноманітні реклама, об'яви, прайс-листи не можуть визнаватися офертою, це лише пропозиція невизначеному колу осіб зробити оферту.

Відповідь особи, якій адресована оферта, про прийняття нею пропозиції визнається акцептом. Акцепт завжди повинен бути повним і безумовним. Це означає, що акцептант повністю погоджується із запропонованими умовами договору і повідомляє про це оферента. Коли особа, яка одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору (відвантажила товари, надала послуги, виконала роботу, сплатила відповідну суму грошей тощо), яка засвідчує її бажання укласти договір, ця дія і є прийняттям пропозиції, якщо інше не вказано в пропозиції або не встановлено законом.

Договір вважається укладеним у момент одержання акцепту особою, яка направила оферту. Якщо для укладення договору, крім згоди сторін, потрібні передача майна (реальний договір) або вчинення іншої дії (договір підлягає нотаріальному посвідченню чи державній реєстрації), то він вважається укладеним з моменту передачі відповідного майна або вчинення певної дії.

Місцем укладення договору є місце проживання фізичної особи або місцезнаходження юридичної особи, яка зробила пропозицію про укладення договору. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Він може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлено законом. Наприклад, згідно з Цивільним кодексом України договір ренти укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню, а договір про передачу нерухомого майна під виплату ренти підлягає також державній реєстрації.

Розбіжності, що виникли між сторонами при укладенні договору на підставі правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим чи органу місцевого самоврядування, вирішуються судом. Коли розбіжності виникли між сторонами при укладенні договору не на підставі правових актів зазначених органів, то вони можуть бути вирішені судом тільки у випадках, встановлених за домовленістю сторін або законом.

Якщо згідно із законом або угодою сторін договір повинен бути укладений у письмовій формі, він може бути укладений як шляхом складання одного документа, так і шляхом обміну листами, телеграмами, телефонограмами тощо, підписаними стороною, яка їх надіслала. Нині розширилися технічні можливості вираження волі сторін на укладення договору, зокрема за допомогою факсимільного, електронного чи іншого зв'язку.

Особливості укладення договорів на біржах, аукціонах, конкурсах тощо встановлюються відповідними актами цивільного законодавства.

Зміна договору означає, що зобов'язання сторін діють відповідно до змінених умов щодо предмета, місця, строків виконання тощо.

Розірванням договору зобов'язання сторін припиняється. Але зміна і розірвання договору допускаються лише за згодою сторін, тому що договір є обов'язковим для виконання сторонами. Угода про розірвання чи зміну договору вчиняється в тій самій формі, що й договір, якщо із закону, іншого нормативно-правового акта, договору або звичаїв ділового обігу не випливає інше.

Договір може бути змінено чи розірвано за згодою сторін або за рішенням суду на вимогу однієї зі сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором (зокрема, зміна договору у зв'язку з істотною зміною обставин допускається за рішенням суду у виняткових випадках, коли розірвання договору суперечить суспільним інтересам або потягне для сторін шкоду, яка значно перевищує витрати, необхідні для виконання договору на умовах, змінених судом).

Коли сторони не досягли згоди щодо приведення договору у відповідність до обставин, які істотно змінились, або щодо його розірвання, договір може бути на вимогу заінтересованої сторони розірваний або змінений за рішенням суду за наявності одночасно таких умов:

• у момент укладення договору сторони виходили з того, що така зміна обставин не настане;

• зміна обставин зумовлена причинами, які заінтересована сторона не могла усунути після їх виникнення за всієї турботливості та обачності, які від неї вимагалися;

• виконання договору порушило б співвідношення майнових інтересів сторін і позбавило б заінтересовану сторону того, на що вона розраховувала при укладенні договору;

• із суті договору або звичаїв ділового обігу не випливає, що ризик зміни обставин несе заінтересована сторона.

При розірванні договору внаслідок істотної зміни обставин суд, на вимогу будь-якої зі сторін, визначає наслідки розірвання договору, виходячи з необхідності справедливого розподілу між сторонами витрат, понесених ними у зв'язку з виконанням цього договору.

Коли договір змінений або розірваний у зв'язку з істотним порушенням договору однією зі сторін, друга сторона може вимагати відшкодування збитків, завданих зміною або розірванням договору[4,c. 159-161].

37. Зобов'язання: поняття, зміст, види, підстави виникнення

Норми, які регулюють зобов'язання, становлять один із найважливіших інститутів цивільного права — зобов'язальне право. Норми зобов'язального права є найбільш значною частиною цивільного законодавства. Система зобов'язального права складається із інститутів Загальної частини та інститутів Особливої частини. Загальна частина включає: поняття зобов'язання, сторони в зобов'язанні; виконання зобов'язання; забезпечення виконання зобов'язання; припинення зобов'язання; відповідальність за порушення зобов'язання. Особлива частина врегульовує конкретні види зобов'язань.

Як і будь-яке цивільне правовідношення, зобов'язання включає такі елементи: суб'єкти, об'єкти, зміст.

Зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Суб'єктами в зобов'язанні виступають його учасники, яких законодавець називає кредитором і боржником. Кредитор —це особа, яка має право вимагати. Боржник — протилежна сторона зобов'язання — повинен вчиняти певні дії або утримуватися від них.

До виникнення зобов'язання боржник абсолютно вільний: не обтяжений ніякими обіцянками, не обмежений у своїй поведінці. Вступивши в зобов'язання, він певним чином обмежує себе, обтяжує обіцянками, обмежує свою свободу, покладаючи на себе правові обов'язки. У більшості зобов'язань кожна зі сторін є одночасно і кредитором, і боржником, оскільки, з одного боку, має права, а з іншого зобов'язання виконати певні дії (купівля-продаж, оренда, поставка, комерційна концесія тощо).

У зобов'язальних правовідносинах можуть брати участь один кредитор і один боржник. Якщо на боці кредитора чи на боці боржника виступають кілька осіб, то в цих випадках ідеться про множинність осіб у зобов'язанні. При множинності осіб законодавець розрізняє зобов'язання дольові (часткові) і солідарні.

Поруч з дольовими (частковими) і солідарними зобов'язаннями є субсидіарні, або додаткові, зобов'язання, їх сутність полягає в тому, що у разі невиконання чи неналежного виконання боржником своїх зобов'язань відповідальність за певних обставин може бути покладена на додаткового боржника (наприклад договір гарантії).

Зобов'язання не створює обов'язків для третіх осіб, але У випадках, передбачених домовленістю сторін, може породжувати для третіх осіб права щодо однієї чи обох сторін зобов'язання.

Об'єкти зобов'язань — це те, на що спрямовані права та обов'язки суб'єктів, тобто певні дії щодо речей, грошей, послуг. Ці дії можуть полягати: 1) в передачі речі у власність чи користування; 2) виконанні певної роботи; 3) сплаті грошей (відшкодуванні збитків) та ін. Проте необхідно пам'ятати, що власне дії зобов'язаної особи є юридичним об'єктом зобов'язання, а речі, гроші, послуги — це матеріальні об'єкти зобов'язання.

Змістом, зобов'язання є сукупність прав та обов'язків суб'єктів зобов'язання. Залежно від особливостей змісту, специфіки об'єкта і підстав використання зобов'язання в цивільному праві розрізняють односторонні і взаємні види зобов'язань. Коли одній стороні зобов'язання належить право, а іншій — обов'язок, зобов'язання вважається одностороннім. Наприклад, такі зобов'язання характерні для договору дарування. Якщо кожна зі сторін набуває поруч з правами ще й певних обов'язків, то зобов'язання вважається взаємним (купівля-продаж, оренда, перевезення).

Залежно від ступеня визначеності предмета зобов'язання їх поділяють на однооб'єктні, альтернативні і факультативні. За однооб'єктним зобов'язанням кредитор має право вимагати від боржника виконання певної дії. Так, за договором купівлі-продажу будинку продавець повинен передати покупцеві саме будинок, а не якусь іншу річ чи виконати інші дії.

Альтернативне зобов'язання — це зобов'язання, змістом якого є право вимоги і відповідний йому обов'язок здійснити одну з кількох дій на вибір. Здійснення однієї із цих дій і становить виконання зобов'язання.

На відміну від альтернативних, факультативні зобов'язання —це зобов'язання, в силу яких боржник повинен виконати певну дію, але йому надається можливість замість цієї дії виконати іншу. Наприклад, боржник повинен передати кредитору майно, але замість цього може виконати певну роботу, якщо виконання першого стає неможливим, при цьому кредитор не має права вимагати вчинення іншої, ніж визначено, дії.

Особа, яка за певних умов, визначених законом чи договором, обставин виступила в ролі боржника і надала кредитору належне, набуває право регресу.

Регресні зобов'язання (право зворотної вимоги до винної особи) — це зобов'язання, в силу яких одна особа, що з вини боржника сплатила певну грошову суму третій особі (кредиторові), має право вимагати від боржника відшкодування цієї суми. Так, держава, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, юридичні особи мають право зворотної вимоги до фізичної особи, винної у вчиненні злочину, у розмірі коштів, витрачених на лікування особи, яка потерпіла від цього злочину.

Регресні зобов'язання виникають як наслідок виконання іншого зобов'язання. Вони можуть виникнути не лише при солідарності боржників (боржник, що задовольнив вимогу кредитора, сам стає кредитором щодо іншого боржника), а й у випадках наявності вини зобов'язаної особи і відсутності вини кредитора. Наприклад, якщо водій авто-підприємства вчинить дорожньо-транспортну пригоду, то відповідальною особою перед потерпілим буде автопідприємство (як власник джерела підвищеної небезпеки), яке, у разі задоволення позову потерпілого, має право звернутися з регресним позовом до безпосереднього винуватця аварії – водія[1, c. 253-254].

38. Виконання зобов'язання: поняття, принципи, сторони, види

Виконання зобов'язання — це вчинення боржником саме тих дій, які він повинен виконати в силу договору чи закону, тобто передати річ, виконати роботу, надати послугу, відшкодувати шкоду тощо.

Боржник зобов'язаний вчинити певні дії або утриматися від них, а кредитор повинен прийняти виконане. Вчинення боржником дій, прийнятих кредитором, і буде виконанням зобов'язання.

Зобов'язання вважається виконаним належним чином, якщо дотримано всіх вимог, що ставляться стосовно суб'єкта, предмета, місця і способу виконання зобов'язання. Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до звичаїв ділового обігу або інших умов, що звичайно ставляться. Виконання зобов'язання має спиратися на засади добросовісності, розумності та справедливості. Одностороння відмова від виконання зобов'язання або зміна його умов не допускається — крім випадків, передбачених угодою сторін або законом.

Виконання зобов'язання покладається на боржника. Якщо виконання безпосередньо пов'язане з особистістю боржника, то саме він і повинен виконати зобов'язання, оскільки кредитор може відмовитися від виконаного. Так, якщо вірш за зобов'язанням повинен написати П., то замінити П. у цьому зобов'язанні не може ніхто інший — — ні його сестра, ні його син. Виконання зобов'язань може бути покладено боржником і на третю особу, якщо із закону, з умов суті договору не випливає обов'язок боржника виконати зобов'язання особисто.

Під предметом зобов'язання розуміють блага, яких кредитор набуває внаслідок виконання цього зобов'язання. Це може бути майно, яке боржник передає за договором поставки, купівлі-продажу, контрактації, або річ у новій якості, якщо на боржника покладався обов'язок її відремонтувати, чи надана послуга.

У грошових зобов'язаннях предметом виконання є грошова сума, яка повинна бути виражена і сплачена в національній валюті, крім випадків, передбачених законом. Сума, що виплачується за грошовим зобов'язанням безпосередньо на утримання фізичної особи, — на відшкодування збитків, заподіяних життю або здоров'ю, за договором довічного утримання та в інших випадках — зі збільшенням встановленого законом неоподатковуваного мінімуму заробітної плати пропорційно збільшується.

Але якщо суми, що підлягають виплаті за іншими грошовими зобов'язаннями, спричинюють для сторони, зобов'язаної проводити ці виплати, таку шкоду, в результаті якої вона значною мірою позбавиться того, на що мала право розраховувати при укладенні договору, то на вимогу цієї сторони договір може бути розірвано за рішенням суду.

За користування чужими коштами боржник зобов'язаний сплатити проценти. Розмір процентів встановлюється угодою сторін.

За відсутності кредитора чи його ухилення від прийняття виконання грошового зобов'язання, боржник має право внести кошти на депозит державної нотаріальної контори або приватного нотаріуса. Такі дії боржника визнаються виконанням зобов'язання.

Строки виконання зобов'язання можуть бути визначені законом, договором або моментом витребування. Якщо строк виконання зобов'язання визначено моментом витребування, то, як правило, боржнику надається пільговий семиденний строк для його виконання, щоб він не опинився у скрутному становищі внаслідок вимоги про негайне виконання. Пільговий строк не надається, якщо негайне виконання передбачене законом, договором чи випливає зі змісту зобов'язання.

Для належного виконання зобов'язання суттєву вагу має місце виконання, яке звичайно визначається з договорів, випливає зі змісту зобов'язання або передбачене в законі. Зрозуміло, що місцем виконання за договором ремонту квартири є її місцезнаходження. Коли немає можливості встановити місце виконання, то застосовують загальні правила, встановлені в Цивільному кодексі України. Відповідно до цих правил виконання повинне бути проведене:

а) за зобов'язаннями про передачу нерухомого майна -за його місцезнаходженням;

б) за зобов'язаннями про передання товару або іншого майна, що передбачає перевезення цього товару або іншого майна, — за місцем здавання товару або іншого майна першому перевізникові для передання його кредиторові;

в) за іншими зобов'язаннями боржника про передання товару або іншого майна — за місцем виготовлення або зберігання майна, якщо це місце було відоме кредитору на момент виникнення зобов'язання;

г) за грошовими зобов'язаннями — за місцем проживання кредитора на момент виникнення зобов'язання; якщо кредитор на момент виконання зобов'язання змінив місце проживання або місцезнаходження і сповістив про це боржника, — — за новим місцем проживання або місцезнаходженням кредитора з віднесенням на рахунок кредитора усіх витрат, пов'язаних зі зміною місця виконання;

д) в інших випадках — за місцем проживання боржника, а якщо боржник юридична особа — за її місцезнаходженням[1, c. 255-256].

39. Неустойка та притримання як способи забезпечення виконання зобов'язань

Одним із найбільш поширених видів забезпечення зобов'язань є неустойка. Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума чи інша встановлена у договорі майнова цінність, яку боржник зобов'язаний сплатити або передати кредиторові у разі невиконання або неналежного виконання ним основного зобов'язання. Предметом неустойки крім грошової суми може бути рухоме і нерухоме майно. Право на неустойку виникає незалежно від того, чи зазнав кредитор збитків унаслідок невиконання або неналежного виконання зобов'язання. Слід пам'ятати, що проценти на неустойку не нараховуються. Неустойкою може бути забезпечена тільки дійсна вимога, тому що недійсне зобов'язання не підлягає забезпеченню.

Коли предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Розмір неустойки, встановлений законом, може бути збільшений угодою сторін. Зменшення неустойки за домовленістю сторін можливе лише у випадках, визначених законом. Неустойка, яка підлягає сплаті, може бути зменшена також за рішенням суду за наявності обставин, які заслуговують на увагу, зокрема у випадках, коли розмір неустойки значно перевищує розмір заподіяної шкоди.

Залежно від особливостей визначення розміру неустойки і характеру порушення є такі різновиди неустойки: штраф і пеня.

Штраф —це неустойка у твердо визначеній грошовій сумі, яка стягується одноразово у разі невиконання або неналежного виконання зобов'язання. Так, відповідно до Положення про поставку продукції за поставку неякісної продукції з постачальника стягується штраф у розмірі 20 % від вартості браку.

Пеня — це неустойка, яка обчислюється у відсотковому відношенні відносно розміру платежу за кожний день прострочення. Наприклад, відповідно до п. 39 Правил продажу непродовольчих товарів (27 травня 1996 р.) за кожний день затримки усунення недоліків у проданому товарі покупцеві сплачується неустойка в розмірі 1 % вартості товару.

За співвідношенням неустойки і збитків сторони можуть визначити та застосувати виключну, залікову, альтернативну або штрафну неустойку.

За виключною неустойкою стягується лише неустойка. Цей вид неустойки широко застосовується в нормативних актах, які регулюють договори перевезення.

За заліковою неустойкою стягненню підлягає неустойка, а збитки відшкодовує винна сторона не в повному обсязі, а лише в частині, яка не покрита неустойкою.

За альтернативною неустойкою уповноважений суб'єкт має право стягнути або неустойку, або збитки. Отже, право вибору надається кредиторові.

За штрафною неустойкою стягненню підлягають у повному обсязі неустойка і збитки.

Сплата (передання) неустойки, встановленої на випадок прострочення або неналежного виконання зобов'язання, не звільняє боржника від виконання зобов'язання в натурі, якщо інше не передбачено порозумінням сторін. Сплата (передання) неустойки не позбавляє кредитора права на відшкодування збитків у повному обсязі за невиконання зобов'язання.

Кредитор має право на свій розсуд зажадати замість сплати неустойки і відшкодування збитків боржником тільки виконання ним зобов'язання в натурі, якщо це відповідає інтересам кредитора[5, c. 241-243].

40. Завдаток та застава як спосіб забезпечення виконання зобов'язань

Завдаток — це грошова сума або рухоме майно, що видається кредиторові боржником у рахунок належних з нього за договором платежів, на підтвердження зобов'язання і на забезпечення його виконання.

Коли не буде встановлено, що сума, сплачена в рахунок належних з боржника платежів, є завдатком, вона вважається авансом. Як спосіб забезпечення виконання зобов'язань завдаток має такі особливості:

• предметом завдатку може бути лише грошова сума або рухоме майно (наприклад, якщо при купівлі телевізора вартістю в 1000 грн покупець видав продавцю 100 грн завдатку, то йому необхідно доплатити в майбутньому за телевізор ще 900 грн );

• завдатком забезпечується виконання лише договірних зобов'язань, а не зобов'язань, які виникли з інших підстав;

• він може мати місце лише за погодженням сторін;

• дача завдатку є доказом укладання договору, особливо в тих випадках, коли договір не потребує письмової форми; угода про завдаток, яка обов'язково є письмовою, підтверджує наявність договору.

Якщо сторона, яка дала завдаток, відмовляється від виконання договору, завдаток залишається в іншої сторони. Іншими словами, якщо покупець вважає, що ціна телевізора велика чи його не влаштовує ця модель, то наданий завдаток 100 грн залишається у продавця. Якщо від виконання договору ухиляється інша сторона (наприклад, продавець телевізора знайшов вигіднішого покупця), то вона зобов'язана не лише повернути завдаток, а й сплатити таку ж за розміром суму, так званий подвійний завдаток, тобто повернути не 100, а 200 грн.

Сторона, відповідальна за невиконання договору, зобов'язана відшкодувати іншій стороні збитки із заліком суми завдатку.

У разі припинення зобов'язання до початку його виконання за порозумінням сторін або внаслідок неможливості його виконання завдаток має бути повернутий.

Завдаток необхідно відрізняти від авансу. Аванс —це також визначена грошова сума. Суттєва відмінність авансу від завдатку полягає в тому, що на аванс не покладено функцію забезпечувати взяте сторонами на себе зобов'язання. Тому незалежно від того, яка сторона відповідальна за невиконання зобов'язання, той, хто отримав аванс, повинен його повернути. І якщо продавець чи підрядник отримали як аванс певну грошову суму, а договір не було виконано, то незалежно від того, з чиєї вини це трапилось і які обставини цьому перешкоджали, аванс у будь-якому випадку підлягає поверненню[1, c. 263-264].

41. Банківська гарантія та порука як способи забезпечення виконання зобов'язань

Чинне господарське законодавство України серед видів забезпечення виконання зобов'язань передбачає гарантію. Згідно з п.5 ст.47 Закону України від 7 грудня 2000 року «Про банки і банківську діяльність», серед операцій, що можуть здійснюватись банками, передбачається надання гарантій і поручительств та інших зобов'язань від третіх осіб, які мають намір їх виконати у грошовій формі.

Гарантія як спосіб забезпечення виконання господарських зобов'язань є субсидіарним зобов'язанням, що видається банківською установою в порядку, встановленому Національним банком України, на прохання (клопотання) зацікавленої особи (боржника), за яким відповідний банк (гарант) зобов'язується згідно з умовами гарантійного зобов'язання сплатити грошову суму кредиторові з метою ліквідації заборгованості з боку боржника.

Таким чином, у господарських відносинах, для забезпечення виконання зобов'язань застосовується банківська гарантія — письмове зобов'язання гаранта, яке є строковим і набирає чинності з моменту видачі. Строковість цього зобов'язання визначається в самій гарантії[3, c. 271].

42. Цивільно-правова відповідальність: поняття, форми, види

Згідно з положеннями Цивільного кодексу України, цивільно-правова відповідальність — це санкції, що застосовуються до правопорушника у вигляді накладення на нього додаткових цивільно-правових обов'язків або позбавлення належного йому цивільного права. Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання.

Відповідальність може наставати у таких формах: відшкодування збитків, сплата неустойки, втрата завдатку, конфіскація майна, компенсація моральної (немайнової) шкоди і т. ін.

За підставами виникнення прав та обов'язків, за порушення яких встановлена відповідальність, вона поділяється на договірну і недоговірну. Договірна відповідальність настає у вигляді санкцій за порушення договору (коли боржник вчасно не передає речі, не виконує роботу або виконує її неналежним чином, то він повинен відшкодувати кредиторові збитки, заподіяні таким невиконанням). На відміну від договірної недоговірна відповідальність має місце, коли відповідна санкція застосовується до правопорушника, який не перебуває у договірних відносинах з потерпілим (у разі заподіяння каліцтва або іншого ушкодження здоров'я юридична чи фізична особа, відповідальні за шкоду, зобов'язані відшкодувати потерпілому заробіток, виплатити одноразову допомогу і т. ін.).

Юридичне значення розмежування договірної і недоговірної відповідальності полягає в тому, що форми та розмір недоговірної відповідальності встановлюються тільки законом, а форми і розмір договірної відповідальності визначаються як законом, так і договором.

Особливістю цивільно-правової відповідальності є також те, що вона може настати й без вини, якщо це передбачено законом або договором. Це можна пояснити специфікою деяких договорів та особливостями позадоговірних відносин. Так, власник джерела підвищеної небезпеки зобов'язаний відшкодувати шкоду, заподіяну цим джерелом підвищеної небезпеки, якщо не доведе, що шкода виникла внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого. За договором зберігання професійний зберігач відповідає також за втрату або пошкодження речі, якщо не доведе, що це сталося внаслідок непереборної сили.

У Цивільному кодексі України відповідальність без вини (крім дії непереборної сили) встановлена також для осіб за порушення зобов'язань у зв'язку зі здійсненням ними підприємницької діяльності[3, c. 276-277].

43. Зміна та припинення зобов'язань: поняття, підстави, способи

Зобов'язальні відносини здійснюються і діють між конкретними особами. Ними, як правило, виконуються зобов'язання. Під час виконання зобов'язання іноді виникає потреба замінити кредитора чи боржника іншими особами. Оскільки попередні учасники зобов'язання вибувають, то їхні права і обов'язки переходять до суб'єктів, які заступили їх. Це має місце як внаслідок універсального правонаступництва, коли до правонаступника переходить увесь обсяг прав та обов'язків правопопередника (наприклад, при злитті юридичних осіб), так і в силу часткового правонаступництва, коли право (вимога), що належить кредиторові на підставі зобов'язання, може бути передана ним іншій особі за правочином, або перейти до іншої особи на підставі виконання обов'язку боржника поручителем або заставодавцем (майновим поручителем) чи виконання обов'язку боржника третьою особою (суброгація).

Заміна боржника в зобов'язанні називається переведенням боргу.

Передання кредитором своїх прав за правочином означає, що він поступився своїми правами, а його місце займає інший кредитор. Така заміна кредитора має назву цесії, кредитор, який поступається своїм правом, називається цедентом, а особа, яка права набула, — цесіонарієм. Наприклад, позикодавець, одержавши лише частину боргу від позичальника, передає розписку на решту боргу своєму братові, який стає кредитором (цесіонарієм) у зобов'язанні, що виникло на підставі договору позики.

Цесія має бути здійснена у тій самій формі, що й дії, на яких вона ґрунтується. В зазначеному прикладі цесія має бути письмовою, тому що договір позики укладено письмово. Разом з тим необхідно повідомити боржника про цесію, щоб боржник знав, кому виконати зобов'язання. Якщо боржник не був повідомлений про цесію, то виконання зобов'язання первісному кредиторові визнається в порядку цесії виконанням належному кредиторові. До цесіонарія переходять також права, що забезпечують виконання зобов'язання. Цедент відповідає лише за недійсність вимоги, але не відповідає за невиконання цієї вимоги боржником, крім випадків, коли цедент узяв на себе поруку за боржника перед цесіонарієм. За загальним правилом цесія може застосовуватись у будь-яких зобов'язаннях, якщо вона не суперечить закону чи договору або коли вимога не пов'язана з особою кредитора. Так, не допускається цесія про відшкодування майнової шкоди, викликаної ушкодженням здоров'я або заподіяння смерті[3, c. 281-282].

44. Поняття, елементи та види договору купівлі-продажу

За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. Це сплатний, двосторонній і консенсуальний договір. Він спрямований на безповоротне відчуження продавцем майна і перехід його у власність покупця, і, отже, є юридичною підставою виникнення такого зобов'язального правовідношення, яке обумовлює в покупця абсолютне речове право.

Договір купівлі-продажу, як правило, має одноразовий характер і укладається переважно на те майно, яке є в наявності і підготовлене для відчуження. Продавцеві сплачується вартість відчужуваного майна лише у грошовому вираженні. Оплата придбаного майна повинна здійснюватися у національній валюті України — гривні, за винятком випадків, передбачених законом.

Предметом цього договору може бути товар, який є у продавця на момент укладення договору або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому. В окремих випадках для покупця становить інтерес не саме придбане майно (як матеріальний об'єкт), а зафіксоване в ньому те чи інше право вимоги, наприклад, у разі купівлі цінних паперів. Предметом цього договору може бути і право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру. До договору купівлі-продажу права вимоги застосовують положення про відступлення права вимоги.

Загальні положення про купівлю-продаж застосовують до договорів купівлі-продажу на біржах, конкурсах, аукціонах (публічних торгах), договору купівлі-продажу валютних цінностей і цінних паперів. Особливості купівлі-продажу окремих видів майна можуть встановлюватись і законом.

Необхідно підкреслити, що договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі й підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації[1, c. 290-291].

45. Права та обов'язки сторін за договором купівлі-продажу

Право продажу майна, крім випадків примусового продажу, належить власникові. Це означає, що приймати рішення про відчуження майна (визначати його правову долю) має право лише його власник, оскільки за договором купівлі-продажу продавець зобов'язаний передати не лише саме майно, а й право власності на нього. Тільки за такої умови у покупця може виникнути відповідне право. Продавець не може передати покупцеві те, на що він сам не має права. Якщо продавець товару (майна) не є його власником, покупець набуває права власності лише у випадку, якщо власник не має права вимагати його повернення. Так, Цивільним кодексом України встановлюється особливий порядок реалізації не витребуваних за договором побутового підряду виготовлених підрядником речей, або не витребуваних на транспорті вантажів і багажу, майна, відправленого через органи зв'язку. У цих випадках продаж зазначеного майна не є примусовим, а лише здійснюється без згоди власника, оскільки такий невідомий або не виявляє інтересу до належного йому майна, що може завдати охоронцю майнової шкоди.

Власникові не обов'язково особисто брати участь в укладенні договору купівлі-продажу. Він може здійснити ці повноваження через свого представника чи комісіонера. Таким чином, якщо продавцем майна може бути лише певна особа, тобто, як правило, власник, то покупцем може бути будь-яка особа. Але обов'язковою умовою участі фізичних осіб стороною в договорі купівлі-продажу є наявність у них достатньої дієздатності.

Правове регулювання відносин купівлі-продажу здійснюється Цивільним кодексом України, Законами України "Про захист прав споживачів'", "Про цінні папери і фондову біржу", "Про товарну біржу", "Про приватизацію майна державних підприємств", "Про приватизацію невеликих державних підприємств", численними підзаконними нормативними актами.

Основні обов'язки продавця передбачено Цивільним кодексом України і Законом України "Про захист прав споживачів", відповідно до яких продавець зобов'язаний:

• передати покупцеві товар, передбачений договором.

Цей обов'язок вважається виконаним, якщо продавець одночасно з переданням товару передав покупцеві його приналежності, а також документи, що до нього належать (технічний паспорт, сертифікат якості тощо), передбачені договором чи нормативно-правовими актами. У разі невиконання цього обов'язку покупець має право вимагати передати йому товар і відшкодувати збитки чи взагалі відмовитись від виконання договору і вимагати відшкодування завданих збитків. Обов'язок продавця передати товар покупцеві вважається виконаним у момент: вручення товару покупцеві, якщо договором передбачено обов'язок продавця щодо доставки товару; надання товару в розпорядження покупця, якщо товар має бути переданий покупцеві в місцезнаходженні товару. Товар вважається наданим у розпорядження покупця, якщо він чітко ідентифікований для цілей цього договору шляхом маркування, повідомлення, надісланого покупцеві, або іншим чином;

• попередити покупця про всі права третіх осіб на товар, що продається (права наймача, права застави, довічного користування тощо). Невиконання цього правила дає покупцеві право вимагати зниження ціни або розірвання договору і відшкодування збитків, крім випадків, коли було доведено, що покупець знав або повинен був знати про права третіх осіб;

• виступити у справі на боці покупця, якщо до нього вчинено позов третіх осіб про відібрання товару з підстав, що виникли до його продажу. Продавець, що був притягнений до участі у справі, але не взяв у ній участі, позбавляється права доводити неправомірність ведення справ покупцем. Якщо за рішенням суду товар буде відібрано у покупця, продавець зобов'язаний відшкодувати йому завдані збитки;

• повідомити покупця щодо якості товару, його недоліків. Продавець відповідає за недоліки товару, які не були застережені ним при продажу. Так, відповідно до п. 17 Правил продажу непродовольчих товарів, затверджених наказом Міністерства зовнішньоекономічних зв'язків і торгівлі України від 27 травня 1996 р. № 294, при продажу товарів вітчизняного й іноземного виробництва господарюючий суб'єкт зобов'язаний надати покупцям достовірну інформацію про товар:

— назву нормативних документів, вимогам яких повинен відповідати товар;

— недоліки основних споживчих якостей товару;

— ціну та умови придбання товару;

— дату виготовлення;

— гарантійні зобов'язання виробника;

— правила й умови ефективного використання товару;

— строк придатності товару, інформацію про дії покупця після його закінчення, а також можливі наслідки при невиконанні цих дій;

— назву й адресу виробника, а також підприємства, яке приймає претензії від покупців і здійснює ремонт та технічне обслуговування товару;

— відомості про сертифікацію товару (якщо він підлягає обов'язковій сертифікації).

До обов'язків продавця також належить повідомлення покупця про товари, які за відповідних умов можуть становити небезпеку для життя, здоров'я і майна покупця[1, c. 293-295].

46. Договір роздрібної купівлі-продажу,його види. Права покупця. Відповідальність сторін

За договором роздрібної купівлі-продажу продавець, який здійснює підприємницьку діяльність з продажу товару, зобов'язується передати покупцеві товар, що звичайно призначається для особистого, домашнього або іншого використання, не пов'язаного з підприємницькою діяльністю, а покупець зобов'язується прийняти і оплатити його. Цей договір є публічним. До відносин за договором роздрібної купівлі-продажу з участю покупця — фізичної особи, не врегульованих Цивільним кодексом України, застосовують законодавство про захист прав споживачів.

Продавець повинен передати покупцеві товар, якість якого відповідає умовам цього договору. Це означає, що товар повинен відповідати встановленим стандартам, технічним умовам, зразкам, а якщо товар має недоліки, то продавець зобов'язаний зробити застереження про них. Якщо продавець при укладенні договору купівлі-продажу був повідомлений про конкретну мету придбання товару, продавець повинен передати покупцеві товар, придатний для використання відповідно до цієї мети. У разі продажу товару за зразком та (або) за описом продавець повинен передати покупцеві товар, який відповідає зразку та (або) опису. За недоліки товару продавець відповідає, коли покупець доведе, що вони виникли до передання товару покупцеві або з причин, які були до цього моменту. Якщо продавцем надано гарантії щодо якості товару, то продавець відповідає за їх недоліки, коли він не доведе, що вони виникли після передання товару покупцеві внаслідок порушення останнім правил користування чи зберігання товару, дій третіх осіб, випадку або непереборної сили.

Покупець у разі виявлення недоліків, не застережених продавцем, або фальсифікації товарів протягом гарантійного або інших строків, встановлених обов'язковими для сторін правилами чи договором, має право на свій вибір вимагати від продавця або виготовлювача:

• співрозмірного зменшення купівельної ціни;

• безоплатного усунення недоліків товару в розумний строк;

• відшкодування своїх витрат на усунення недоліків товару.

У разі істотного порушення вимог щодо якості товару покупець має право на свій вибір:

• відмовитись від виконання договору і вимагати повернення сплаченої за товар грошової суми;

• замінити товар неналежної якості на товар, що відповідає умовам договору.

У всіх названих випадках покупець має право на відшкодування зазначених ним збитків.

Якщо продавець товару неналежної якості не є його виготовлювачем, вимоги щодо заміни, безоплатного усунення недоліків товару і відшкодування збитків можуть бути пред'явлені до продавця або виготовлювача.

Вимога покупця про заміну товару підлягає негайному задоволенню, а в разі необхідності перевірки якості товару -протягом 14 днів або в інший строк за згодою сторін.

При заміні товару неналежної якості на товар належної якості, ціна на який змінилась, перерахування вартості не здійснюється.

При розірванні договору розрахунки з покупцем у разі підвищення ціни на товар проводяться, виходячи з його вартості на час пред'явлення відповідної вимоги (якщо покупець вимагає повернути гроші за неякісний телевізор, ціна на який підвищилась, повернення грошей здійснюється за новою ціною, а не за ціною, за яку його було придбано), при зниженні ціни та товар — виходячи з вартості на час придбання (ст. 14 Закону України "Про захист прав споживачів").

Вимоги покупця розглядають після подання ним товарного чи касового чека, квитанції чи іншого письмового документа, а відносно товарів, на які передбачено гарантійні строки, — при поданні технічного паспорта чи іншого документа, який його замінює. Нагадаємо, що продавець, продаючи товар, зобов'язаний видати покупцеві товарний чи касовий чек, квитанцію або інший письмовий документ, який підтверджує факт купівлі.

Слід мати на увазі, що покупець, який придбав непродовольчі товари, що були в користуванні та реалізовувані через роздрібні комісійні торговельні підприємства, про що він був проінформований продавцем, має право пред'являти зазначені вище вимоги, якщо придбані товари містили істотні недоліки, не застережені продавцем[1, c. 297-298].

47. Договір поставки товарів. Порядок укладення та виконання прав та обов'язків сторін. Структура договірних відносин

Найдоцільнішою правовою формою регулювання господарських відносин з постачання продукцією і товарами є договір поставки. Договір поставки — це основний документ, що визначає права та обов'язки сторін з поставок усіх видів товарів.

За договором поставки продавець (постачальник), що є підприємцем, зобов'язується передати в обумовлені строки (строк), товари у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товари і сплатити за них певну грошову суму. До договору поставки застосовують загальні правила про договір купівлі-продажу, якщо інше не передбачено договором або не випливає з характеру відносин сторін. Іншими словами поставка — це комерційна купівля-продаж або купівля-продаж у господарському обігу.

Особливості договору поставки такі:

• продавцем (постачальником) за договором поставки є тільки підприємець;

• предметом договору поставки може бути лише майно (товар), що використовується у підприємницькій діяльності (промислової переробки чи комерційного перепродажу);

• строки укладення договору і його виконання, як правило не збігаються. Укладення договору з одночасним чи одномоментним виконанням тягне визнання його договором купівлі-продажу;

• постачальник зобов'язаний передавати товар неодноразово, тобто більше ніж один раз.

Договір поставки, як і договір купівлі-продажу, є кок-сенсуальним, двостороннім і оплатним.

Відповідно до Цивільного кодексу України договір поставки вважається укладеним, коли між сторонами в потрібній у належних випадках формі досягнуто згоди за всіма істотними умовами. В договорі обов'язково обумовлюються кількість, номенклатура (асортимент), якість, строки поставки, ціна товару, відвантажувальні та платіжні реквізити.

Кількість належних до поставки товарів визначається у договорі на основі замовлення покупця. З визначення кількості належної до поставки продукції тісно пов'язане поняття асортименту. Розподіл товарів за окремими групами та співвідношення їх і становлять асортимент. Він обумовлюється або в самому договорі, або в специфікації, яка додається до договору і є його невід'ємною частиною.

Якщо йдеться про поставку продукції, замість терміна "асортимент" іноді вживають рівнозначний термін "номенклатура". Розрізняють асортимент груповий і розгорнутий. Груповий асортимент — — це співвідношення більш-менш значних груп певної продукції, обумовленої в договорі. Розгорнутий (або внутрішньогруповий) асортимент — — це характеристика в договорі окремих груп належної до поставки продукції більш детальними показниками (за артикулами, фасонами, моделями, розмірами тощо).

Однією з істотних умов договору, яка характеризує предмет поставки з погляду придатності до використання за цільовим призначенням, є умова щодо якості продукції.

Якість продукції — це сукупність властивостей і характеристик, які відображають рівень новизни, надійності, довговічність, економічність продукції і зумовлюють здатність її задовольняти відповідно до свого призначення потреби споживачів. У договорі на поставку продукції потрібно зазначити посилання на нормативні документи, що пройшли державну реєстрацію за якістю, за якими буде поставлятися продукція[1, c. 325-326].

48. Зміст договору поставки

Договір може передбачати більш високі вимоги щодо якості продукції порівняно з нормативними документами. Постачальник засвідчує якість продукції відповідним документом, який надсилається покупцеві разом з продукцією, якщо інше не передбачено обов'язковими правилами чи договором.

Продукція, що імпортується та підлягає обов'язковій сертифікації на території України, повинна супроводжуватися сертифікатом, який підтверджує відповідність її обов'язковим вимогам нормативних документів.

У справі забезпечення якості, надійності та довговічності продукції, призначеної для тривалого користування чи зберігання, важливе місце відводиться гарантійним строкам. На вимогу покупця постачальник повинен виправити недоліки, виявлені протягом гарантійного строку, або замінити продукцію доброякісною, або повернути сплачену за неї суму, якщо не доведе, що недоліки виникли внаслідок порушення покупцем правил користування продукцією або зберігання її. Сторони можуть визначити гарантійні строки в договорі, якщо вони не передбачені нормативними документами, і навіть продовжувати вже встановлені гарантійні строки. Виготовлювач гарантує якість продукції в цілому, включаючи складові та комплектуючі вироби.

Надзвичайно важливе значення у договорі поставки має комплектність продукції. Продукція повинна поставлятися комплектне, відповідно до вимог стандартів, технічних умов або прейскурантів. Якщо комплектність не визначена цими документами, вона в необхідних випадках обумовлюється договором.

Також до найважливіших умов договору поставки цивільне законодавство відносить строки поставки. Прийнято поділяти ці строки на загальні та окремі (часткові).

Загальний строк поставки збігається по суті й зі строком дії договору. Якщо загальний строк поставки є відрізком часу, протягом якого постачальник повинен здійснити поставку всієї передбаченої договором кількості продукції, то окремі (часткові) строки визначають поставки продукції частинами, окремими партіями у межах строку дії договору. Ці строки сторони визначають самі, з урахуванням необхідності безперебійного постачання покупців, забезпечення ритмічності поставки та особливостей виробництва. Вони можуть бути квартальними, місячними, декадними тощо.

Істотною умовою договору поставки є ціна. Від ціни та обсягу поставки залежить загальна сума договору. Ціни на продукцію, а також на тару й упаковку встановлюються в порядку, передбаченому законодавством.

Відповідно до вимог стандартів, технічних умов або договору постачальник повинен маркувати продукцію, яку виготовляє. Крім того, на упаковці або безпосередньо на самій продукції слід проставляти товарні знаки, зареєстровані в установленому порядку.

Для забезпечення схоронності продукції при перевезенні або зберіганні її потрібно поставляти у належній тарі чи упаковці. Вимоги щодо якості тари й упаковки визначаються стандартами, технічними умовами або договором. Тара, пакувальні та в'язальні матеріали багаторазового використання, спеціальні контейнери, засоби пакетування підлягають поверненню постачальникові або здачі тарозби-ральним організаціям.

Крім визначених умов, у договорі поставки можуть обумовлюватись порядок відвантаження, доставки і здачі продукції покупцеві, порядок розрахунків та інші умови поставки[1, c. 327-329].

49. Відповідальність сторін за порушення договору поставки, припинення договору. Відрахування збитків при припиненні договору

Сторони повинні вживати всіх необхідних заходів щодо виконання договорів. Порушення умов договору поставки призводить до невигідних майнових наслідків для його учасників. Часто це завдає шкоди і загальнодержавним інтересам. У системі стимулюючих засобів, разом із засобами заохочення, важлива роль відводиться майновій відповідальності, а також засобам оперативного впливу на правопорушника.

Відповідальність за договором поставки наступає у вигляді відшкодування збитків і неустойки у вигляді штрафу або пені. Як правило застосовується залікова неустойка. Постачальник (виробник) за договором поставки несе відповідальність:

1) за прострочку поставки або недопоставки продукції. В цьому випадку постачальник повинен сплатити неустойку, розмір якої залежить від вартості непоставленої продукції в певний строк і повинен поповнити недопоставлену кількість продукції, яка розподіляється, — з урахуванням строку дії ліміту (фонду)1. Поповнення недопоставки продукції здійснюється в асортименті того періоду, в якому вона мала місце, а товарів — в асортименті наступного строку поставки, якщо іншу номенклатуру (асортимент) не буде додатково погоджено між сторонами. Правда, покупець товарів може вимагати поповнення недопоставки в асортименті того періоду, в якому вона мала місце. Він також має право відмовитись від продукції, поставку якої прострочено, якщо інше не передбачено в договорі. Продукцію, відвантажену постачальником до одержання повідомлення покупця, останній повинен прийняти й оплатити.

Зазначена вище неустойка за недопоставку або прострочення поставки стягається одноразово. Це означає, що обсяг недопоставленої продукції не враховується при визначенні розміру неустойки за такі самі порушення в наступних здавальних періодах. Більше того, тут діє певна заохочувальна норма: в разі поповнення в наступних здавальних періодах недопоставленого обсягу продукції (за умови повного виконання зобов'язання з поставок у цьому періоді) розмір неустойки за недопоставку або прострочення поставки знижується на 50 відсотків2.

2) за відхилення від вимог щодо якості продукції. Недотримання умов щодо якості продукції тягне різні правові наслідки залежно від характеру правопорушення. Насамперед, дуже часто в продукції виявляються дефекти, які можна й економічно усунути в місці її одержання. На вимогу покупця їх усувають працівники виготовлювача (в тому числі шляхом заміни окремих частин або виробу в цілому) протягом 20 днів, якщо інший строк не передбачений нормативною документацією або договором. У разі усунення дефектів силами і засобами покупця виготовлювач відшкодовує йому нанесені витрати. Якщо дефект усунуто виготовлювачем в обумовлений строк, а також якщо покупець не вимагав її усунення, майнової відповідальності у вигляді штрафів постачальник не несе. У випадку поставки продукції чи товарів, які за якістю не відповідають стандартам, технічним умовам договору, постачальник повинен усунути недоліки або замінити предмет договору поставки на продукцію чи товари належної якості протягом 20 днів з для одержання вимоги покупця. Покупець має право усунути недоліки самостійно і вимагати від постачальника відшкодування понесених витрат. Покупець може в цьому випадку також відмовитися від прийняття і оплати продукції чи товарів, а якщо оплата вже була здійснена — вимагати повернення сплачених сум і заміни товарів чи продукції доброякісними.

Постачальник сплачує покупцеві штраф за поставку неякісної продукції в розмірі 20% від її вартості.

У випадку поставки продукції, яка відповідає нормативній документації, але виявиться нижчого сорту, ніж засвідчено в документі, що посвідчує якість, покупець має право або прийняти її за ціною, передбаченою для продукції відповідного сорту (якості), або відмовитись від прийняття продукції. У разі відмови покупця від недоброякісної продукції або використання її не за цільовим призначенням вона не зараховується у виконання зобов'язання за договором поставки1.

3) за поставку некомлектуючої продукції — постачальник повинен доукомплектувати продукцію або замінити її комплектною в 20 денний строк після одержання вимоги, якщо інший строк не передбачено угодою сторін. До виконання цієї вимоги покупець може не оплачувати некомплектну продукцію, а якщо вона вже оплачена, вимагати повернення оплачених сум. Коли виготовлювач не виконав цих вимог, покупець може відмовитись від продукції і стягнути штраф у розмірі 20 відсотків її вартості, вимагаючи і вартість частин, яких не вистачає (п.42, 59 Положення про поставки продукції; п.35, 52 Положення про поставки товарів).

В усіх трьох випадках застосовується штрафна неустойка, тобто збитки повинні бути відшкодовані в повному обсязі. Відшкодування збитків і сплата неустойки не звільняє постачальника від виконання обов'язку в натурі.

Положення про поставки передбачає також відповідальність за неналежне маркування, за порушення вимог щодо упаковки і тари, щодо транспортування тощо.

За договором поставки певні права та обов'язки має й покупець. Він, зокрема, повинен прийняти продукцію та оплатити її за встановленими цінами. Покупець також несе відповідальність за відмову своєчасно прийняти продукцію і оплатити її в розмірі 0,03% від суми заборгованості за кожен день прострочки.

Також важливим обов'язком покупця є своєчасна і повна оплата замовленої продукції. Розрахунки між суб'єктами господарської діяльності за поставки продукції, здійснюються переважно шляхом попередньої оплати, якщо інша форма розрахунків не обумовлена угодою сторін. За несвоєчасну сплату заборогованості підприємства-боржники сплачують на користь кредиторів, крім суми заборгованості, пеню в розмірі 2 відсотків від суми заборгованості за кожен день прострочення платежу в розмірі, визначеному законом, якщо інший розмір пені не передбачено угодою сторін. Сплачена при цьому пеня відноситься на результати фінансової діяльності підприємства-боржника. Покупець відповідає також за прострочення повернення тари, засобів пакетування та деякі інші порушення договору.

Так, відповідно до статті 253 — відповідальність за порушення договору поставки передбачено, що відповідно до Положень про поставки і Особливих умов поставки, зазначених в ст. 252 Цивільного кодексу, стягується неустойка (штраф, пеня) і збитки за порушення обов'язків за договором поставки.

У випадках поставки продукції неналежної якості або некомплектної покупець стягує з поставщика встановлену неустойку (штраф) і, крім того, завдані такою поставкою збитки без зарахування неустойки (штрафу)[3, c. 334-336].

50.Договір контрактації сільськогосподарської продукції

У міру створення в Україні спеціалізованих аграрних бірж закупівлі частини сільськогосподарської продукції здійснюють шляхом торгів ф'ючерсними і договірними контрактами на цих біржах. Оскільки біржова торгівля сільгосппродукцією ще тільки налагоджується, ця продукція може закуповуватися заготівельниками та іншими контрактантами безпосередньо у виробників за договорами контрактації.

За договором контрактації товаровиробник сільськогосподарської продукції зобов'язується виробити і передати її у власність контрактанту (заготівельникові) або зазначеному ним одержувачеві, а контрактант зобов'язується прийняти цю продукцію та оплатити її за встановленими цінами відповідно до умов договору.

До відносин за договором контрактації, не врегульованих правилами Цивільного кодексу України, застосовують загальні положення про договір купівлі-продажу і правила про договори поставки, якщо інше не передбачено договором, законом або іншими нормативно-правовими актами.

Сторони цього договору можна назвати так: контрактант (заготівельник) і товаровиробник (селянські (фермерські) та інші господарства, що виробляють сільськогосподарську продукцію). Іноді контрактант (заготівельник) видає товаровиробникові так звану відвантажувальну рознарядку про відправку продукції не за своєю адресою, а за адресою іншої організації — одержувача, з якою він перебуває в договірних відносинах з поставок. Тоді просування сільгосппродукції від товаровиробника до споживача (промислового чи торговельного підприємства) оформляються двома договорами — — договором контрактації і договором поставки. Договір поставки пов'язує контрактанта (заготівельника) і одержувача продукції.

Предметом договору контрактації є сільськогосподарська продукція у сирому вигляді або така, що пройшла первинну обробку. Проте при укладенні договору сторони можуть передбачити, що в рахунок виконання зобов'язання щодо здавання продукції у свіжому (натуральному) вигляді товаровиробник частину продукції продає у переробленому вигляді. Як бачимо, за предметом і змістом договір контрактації близький до договору купівлі-продажу і поставки.

Сільгосппродукція у сирому вигляді є предметом договору поставки, коли він укладений між заготівельною організацією і промисловим підприємством. За загальним правилом на реалізацію переробленої продукції укладається договір поставки. Проте, щоб уникнути укладення двох договорів з одним товаровиробником — на реалізацію сільгосппродукції у сирому вигляді й окремо у переробленому вигляді, укладають тільки договір контрактації. Взагалі сторонам надається можливість вибору правової форми реалізації сільгосппродукції (купівля-продаж, контрактація або поставка).

Укладення договорів на реалізацію сільгосппродукції на спеціальних аграрних біржах визначається правилами організації та проведення торгів ф'ючерсними та форвардними контрактами під закупівлю сільськогосподарської продукції та продуктів її переробки.

За договором контрактації товаровиробник і контрактант (заготівельник) пов'язані взаємними правами і обов'язками. У ньому мають бути зазначені назва, кількість (за видами продукції), якість, ціна, строки, загальна сума договору, порядок та умови доставки, місця здавання-приймання, вимоги до тари й упаковки, порядок розрахунків, обов'язки контрактанта (заготівельника) щодо надання товаровиробнику допомоги в організації виробництва сільгосппродукції, взаємна майнова відповідальність сторін за порушення договору та інші умови, які сторони визнають за необхідне передбачити в договорі.

Законом можуть бути передбачені особливості виконання цих договорів. Зокрема контрактант (заготівельник) може бути зобов'язаний на умовах, передбачених договором, забезпечувати сільськогосподарського товаровиробника основними матеріально-технічними ресурсами в рахунок авансів під закупівлю продукції (паливно-мастильні матеріали, мінеральні добрива, засоби захисту рослин тощо).

Коли контрактант здійснює закупівлю сільгосппродукції для державних потреб, зазначені ресурси поставляються за цінами, що регулюються державою. На контрактанта (заготівельника) покладається обов'язок прийняття продукції у місцях її виробництва і вивезення своїми засобами, якщо інше не передбачено договором.

Якщо згідно з умовами договору прийняття продукції здійснюється в місцезнаходженні заготівельника або іншому зазначеному ним місці, заготівельник не має права відмовитися від прийняття продукції, яка відповідає умовам договору і передана заготівельникові в обумовлений строк.

Договором контрактації можуть бути передбачені обов'язки заготівельника, який здійснює переробку сільгосппродукції, повернути виробникові на його вимогу продукти переробки або відходи від переробки продукції з виплатою за цінами, що визначені договором контрактації.

Контрактант (заготівельник) має право контролювати виробництво і зберігання сільгосппродукції відповідно до технологічних, санітарних та інших правил, спрямованих на захист здоров'я населення та охорону довкілля[1, c. 331-334].

51. Договір енергопостачання

Користування електричною, тепловою енергією чи газом допускається лише на основі договору, що укладається між енергопостачальною організацією і споживачем.

За договором постачання енергетичних та інших ресурсів через приєднану мережу сторона, що постачає, зобов'язується забезпечувати іншу сторону — споживача (абонента) ресурсами, передбаченими договором, а споживач зобов'язується оплачувати вартість прийнятих ресурсів. До цього договору застосовують загальні положення про купівлю-продаж, положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом або випливає із суті відносин сторін.

Договори на відпуск електричної, теплової енергії та газу укладаються між енергопостачальною організацією і споживачем (абонентом), установки якого безпосередньо приєднані до мережі енергопостачальної організації. Такий споживач вважається основним споживачем. За згодою організації, що постачає, абонент може передавати енергетичні або інші ресурси, прийняті від організації, що постачає через приєднану мережу, іншим споживачам (субабонентам).

Договір на постачання енергетичних та інших ресурсів через приєднану мережу є консенсуальним, двостороннім і оплатним.

Найголовніші права та обов'язки сторін при постачанні енергетичними та іншими ресурсами визначаються у договорах, що укладаються згідно з типовими договорами. Головним обов'язком енергопостачальної організації є безперервне або за погодженим графіком постачання споживача електричною, тепловою енергією чи газом. Кількість енергетичних та інших ресурсів зазначається у договорі згідно з установленими лімітами відпуску енергії та газу.

У договорах на відпуск теплової енергії у вигляді пари або гарячої води окремо визначається кількість енергії, що йде на опалення, вентиляцію, гаряче водопостачання і технологічні потреби. Кількість газу визначається у договорах згідно із затвердженими річними і квартальними планами. Газ подається і відбирається протягом місяця рівномірно у межах середньодобової норми споживання, а в разі необхідності відхилення цієї норми — за погодженими між сторонами диспетчерськими графіками.

Споживач повинен безперешкодно допускати персонал постачальних організацій для контролю за режимами споживання енергії та газу. Він зобов'язаний негайно повідомляти організацію енергопостачальника про всі несправності в роботі приладів обліку енергії і газу, про аварії, про ураження електричним струмом людей і тварин.

Обов'язком споживача є своєчасна і повна оплата одержаної енергії та газу за цінами (тарифами), встановленими договором.

Порушення постачальною організацією або споживачем їхніх обов'язків за договором призводить до невигідних майнових наслідків.

Матеріальна відповідальність енергопостачальних організацій перед споживачами за невідпуск енергії чи газу не настає, коли це було викликано:

• стихійними явищами (пожежами, повенями, бурею тощо);

• неправильними діями персоналу споживача або сторонніх осіб (помилкове увімкнення, або вимкнення, накидання предметів на проводи повітряних ліній тощо);

• припиненням або обмеженням подачі енергії з вини споживача.

Незалежно від причин недовідпуску енергії постачальна організація не зобов'язана поповнювати її в наступних періодах. Це стосується й недоподачі газу.

Споживач відповідає за несвоєчасну оплату рахунків у формі пені.

Штрафи з постачальної організації за порушення умов щодо кількості і якості енергії та газу є виключною неустойкою, бо збитки при цьому не відшкодовуються.

Крім того, повне або часткове припинення подачі енергії чи газу споживачеві, після попередження його постачальною організацією, допускається у разі:

а) незадовільного стану енергоустановок споживача;

б) порушення встановленого режиму енергопостачання;

в) самовільного приєднання до мережі нових приймачів енергії чи газу;

г) недопущення службових осіб постачальної організації до енергоустановок і приладів обліку енергії чи газу[1, c. 334-336].

52. Договір продажу нерухомості, підприємства

Договір купівлі-продажу житлового будинку і квартири має (порівняно з загальними правилами купівлі-продажу) відповідні особливості.

Суворі вимоги чинного законодавства до дотримання форми договору пояснюються важливістю житлового будинку і квартири як об'єкта права приватної власності. Договір купівлі-продажу житлового будинку чи квартири обов'язково повинен бути нотаріально посвідченим і підлягає державній реєстрації.

Договір купівлі-продажу житлового будинку, квартири, дачі, садового будинку, гаража, земельної ділянки та іншого нерухомого майна укладається за місцезнаходженням будівлі (ст. 55 Закону України "Про нотаріат").

При посвідченні договору продавець зобов'язаний надати документи, які підтверджують його право власності на майно, яке відчужується: нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу, зареєстрований на біржі; свідоцтво про право власності, видане при приватизації житлового приміщення органами приватизації; договір довічного утримання; свідоцтво про право власності на частину в спільному майні подружжя; свідоцтво про придбання будинку на публічних торгах; свідоцтво про право на спадщину; рішення суду про визнання права власності на об'єкти нерухомості та інші правовстановлюючі документи.

Інколи квартири продають спадкоємці померлого, не маючи відповідних повноважень. Необхідно пам'ятати, що заповіт чи близька спорідненість не є доказом того, що продавець — власник квартири померлого громадянина. Таким власником він стає тільки через шість місяців після відкриття спадщини (після смерті спадкоємця), отримавши в нотаріальній конторі свідоцтво про прийняття спадщини.

Слід мати на увазі, що коли від імені продавця за довіреністю виступає довірена особа, не виключається, що така довіреність може бути недійсною (наприклад, довіритель помер, скасував її, визнаний недієздатним та ін.), і тоді укладений довіреною особою правочин також буде недійсним.

Якщо будинок належить подружжю на праві спільної власності, необхідна взаємна згода їх на його продаж. Така згода має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена. Якщо продавцеві належить частина будинку або квартири на праві спільної власності, необхідно надати доказ про відмову співвласників від переважного права купівлі цієї частки.

Продавець зобов'язаний надати довідку-характеристику з Бюро технічної інвентаризації, яка містить характеристику будівлі, а якщо в населеному пункті інвентаризація не проведена, то довідку виконкому відповідної Ради. Порядок отримання довідок-характеристик детально регламентовано в Інструкції "Про порядок видачі довідок-характеристик на об'єкти нерухомого майна, які знаходяться у власності юридичних і фізичних осіб", затвердженій наказом Держкомжитлокомунгоспа України від ЗО квітня 1996 р. № 35.

Різноманітні господарські забудови (літня кухня, сарай та ін.) відповідно до цієї Інструкції є підсобними забудовами і становлять разом з будинком єдине ціле. У разі продажу будинку вони переходять до нового власника разом з будинком, якщо при укладенні договору купівлі-продажу не було передбачено інше.

Якщо квартира належить державній організації, то її можна продати тільки з дозволу Фонду державного майна України.

Нотаріус зобов'язаний перевірити відсутність заборони на відчуження будинку (квартири) чи арешту. Заборона на відчуження може бути, наприклад, у зв'язку з укладенням продавцем договору під заставу житлового будинку. Якщо покупець дав згоду придбати будинок і відповідати за зобов'язаннями продавця (у цьому разі повернути борг), то за згодою кредитора такий договір може бути посвідчений. Довідка про відсутність заборони дійсна протягом трьох місяців. Для запобігання можливій недобросовісності продавця таку довідку потрібно вимагати для надання напередодні посвідчення договору.

Ціна будинку (квартири), що продається, визначається угодою сторін, але не може бути меншою за балансову оцінку, яку зазначено в довідці-характеристиці.

За посвідчення договору купівлі-продажу нотаріус стягує державне мито в розмірі 5 % від суми договору (але не менше як 0,5 % неоподатковуваного мінімуму доходів громадян), а якщо будинок відчужується близьким родичам-дітям, подружжю, батькам, то розмір державного мита становить 1 % (але не менше ніж 0,2 % неоподатковуваного мінімуму доходів громадян). При укладенні договору на біржі, в агентстві нерухомості державне мито стягується в таких самих розмірах.

Після посвідчення договору купівлі-продажу покупець зобов'язаний звернутись до Бюро технічної інвентаризації і перереєструвати на себе придбане домоволодіння.

Покупець має право заявити претензію за недоліками в будинку, якщо їх було виявлено не пізніше ніж за три роки з дня передачі будинку покупцеві, а якщо день передачі установити неможливо — з дня укладення договору купівлі-продажу.

Аналогічні вимоги пред'являють при продажу іншого нерухомого майна — гаража, садового будинку[1, c. 308-309].

53. Договір міни

Згідно з ч. 1 ст. 715 ЦК України, за договором міни (бартеру) кожна із сторін зобов’язується передати іншій стороні у власність один товар в обмін на інший.

Укладачами ЦК України до легального закріплення запропоновано такий, що раніше вживався в підприємницькому обігу термін “бартер”. У сучасній літературі зазначається, що бартер є різновидом міни. Але перший застосовується переважно в правочинах між суб’єктами підприємницької діяльності, зокрема, між суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності. Підтвердженням цьому є вживання терміну «бартерна операція» в указі Президента України «Про регулювання бартерних (товарообмінних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності» від 27 січня 1995 р. № 84/95. Тому «міна» є узагальнюючим поняттям, яке охоплює за своїм змістом також і поняття бартеру. У регулюванні правовідносин з житлом з цих двох понять вживається поняття “міна”, тому саме воно застосовується при укладенні подібних правочинів.

Що стосується юридичної характеристики договору міни житла, то він є двостороннім, оплатним, консенсуальним. Отже, цей договір вважається укладеним, коли сторони досягнуть згоди за всіма істотними умовами в належній формі. Саме з цього моменту кожна зі сторін має належно (тобто відповідно до правочину) виконувати свої обов’язки за договором. Невиконання (неналежне виконання) умов договору породжує можливість кредитора захищати своє право у судовому порядку. Договір міни житла є оплатним тому, що хоча відчужувач і не отримує грошей від контрагента, але він отримує еквівалентне зустрічне надання у вигляді іншого, на його вибір, житлового приміщення чи іншого майна.

Коли особа отримує житло у власність за договором міни, вона, у свою чергу, має також виконати певні зобов’язання на користь контрагента. Тому цей договір є двостороннім. Причому міна є не тільки двостороннім, але і синаллагматичним зобов’язанням. Більш того, договір міни можна вважати класичним прикладом синаллагматичного договору, оскільки грецьке поняття «synallagma», що було легалізоване римськими юристами, у буквальному перекладі означає обмін, мінову угоду. Отже, одна річ, що відчужується за договором міни, має бути еквівалентною іншій, що виступає як зустрічне надання[3, c. 349-350].

54. Дарування: поняття, предмет, форма договору

За договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати іншій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно у власність.

Договір дарування, як і договори купівлі-продажу, міни, поставки, спрямований на безповоротне припинення права власності у дарувальника і виникнення права власності в обдаровуваної особи. Як і продавець, дарувальник повинен бути власником відчужуваного в такий спосіб майна.

Проте на відміну від названих договорів договір дарування є завжди безоплатним, тому дарувальник не вправі вимагати від обдаровуваного зустрічних дій майнового або немайнового змісту.

Право власності на дарунок виникає з моменту його прийняття, а тому договір дарування належить до категорії реальних.

Дарунком можуть бути рухомі речі, в тому числі гроші та цінні папери, а також нерухомі речі. Дарунком можуть бути також майнові права, якими уже володіє дарувальник, а також ті, які можуть виникнути у нього у зв'язку зі здійсненням права інтелектуальної власності, та інші права. При даруванні необхідно також дотримуватися спеціальних правил, встановлених для набуття права власності громадянами на окремі види майна (наприклад, вогнепальна зброя, автомобіль).

Договір дарування укладається у формі, яка визначається загальними правилами цивільного законодавства про форму правочинів. Так, договір дарування предметів особистого користування та побутового призначення може бути укладено усно, а договір дарування нерухомої речі укладається обов'язково письмово і посвідчується нотаріусом.

Договір дарування валютних цінностей на суму, яка перевищує п'ятдесятикратний розмір доходу, що не оподатковується, також укладається письмово і посвідчується нотаріусом. При даруванні рухомих речей, які мають особливу цінність, договір укладається письмово. Письмово укладається і договір дарування майнового права та договір дарування з обов'язком передати дарунок у майбутньому. У разі недодержання письмової форми такий договір є нікчемним.

Сторонами в договорі дарування можуть бути фізичні особи, юридичні особи, держава, Автономна Республіка Крим і територіальні громади.

Батьки, опікуни не мають права дарувати майно дітей, підопічних. Від імені дарувальника договір дарування може бути укладений його представником, але доручення на укладення договору дарування, в якому не зазначено імені обдаровуваного, є недійсним.

Дарувальник несе відповідальність за шкоду, заподіяну обдаровуваному річчю з недоліками, відомими дарувальнику, про які він не повідомив обдаровуваного.

Підприємницькі товариства можуть укладати договір дарування між собою, якщо право здійснювати дарування прямо встановлено установчими документами дарувальника. Це правило не поширюється на право юридичної особи укласти договір пожертви.

Обдаровуваний має право у будь-який час односторон-ньо відмовитися від договору дарування і повернути річ дарувальникові, якщо вона не потребує догляду або особливих умов утримання чи зберігання. Якщо річ потребує догляду або особливих умов утримання чи зберігання, вона може бути повернута дарувальнику тільки за його згодою.

Договором дарування може бути встановлений обов'язок дарувальника передати обдаровуваному дарунок у майбутньому через певний час (у певний термін) або у разі настання відкладальної обставини. При настанні строку (терміну), який встановлено договором з обов'язком передати дарунок у майбутньому, обдаровуваний має право вимагати від дарувальника передання дарунка або відшкодування його вартості[1, c. 337-339].

55. Пожертва

Різновидом договору дарування, є пожертва. Пожертвою є дарування нерухомих та рухомих речей, зокрема грошей та цінних паперів, конкретним особам для досягнення ними певної, наперед обумовленої мети.

Договір про пожертву є укладеним з моменту прийняття пожертви. Пожертвувач має право контролювати використання пожертви відповідно до обумовленої мети. Якщо пожертва використовується не за призначенням, то пожертвувач або його правонаступники мають право вимагати скасування договору про пожертву[1,c. 340].

56. Договір ренти

За договором ренти одна сторона (одержувач ренти) передає іншій стороні (платникові ренти) у власність майно, а платник ренти зобов'язується в обмін на одержане майно періодично сплачувати одержувачеві ренту у формі певної грошової суми або в іншій формі. За цим договором сторони можуть встановити обов'язок сплачувати ренту безстрокове або протягом певного строку. Сторонами цього договору можуть бути фізичні або юридичні особи.

Договір ренти укладається письмово і підлягає обов'язковому нотаріальному посвідченню. Крім того, договір, що передбачає відчуження нерухомого майна під виплату ренти, підлягає також державній реєстрації.

Майно, що відчужується під виплату ренти, може бути передане одержувачем ренти у власність платника ренти як за плату, так і безоплатно.

У випадках, коли договором передбачається відчуження майна у власність платника ренти за плату, то до відносин сторін щодо перед?пня майна та його оплати застосовують правила купівлі-продажу, а у випадках, коли таке майно передається безоплатно, — правила договору дарування. Рента обтяжує земельну ділянку, підприємство, будинок, споруду чи інше нерухоме майно, передане під її виплату. У разі відчуження такого майна платником ренти іншій особі його зобов'язання за договором ренти переходять на набувача майна. При цьому платник ренти, який передав обтяжене рентою нерухоме майно у власність іншої особи, несе субсидіарну (додаткову) з нею відповідальність на вимоги одержувача ренти, що виникли у зв'язку з порушенням договору ренти, якщо договором або законом не передбачена солідарна відповідальність за цим зобов'язанням.

Істотною умовою цього договору є те що, у разі передання під виплату ренти земельної ділянки або іншого нерухомого майна одержувач ренти набуває права застави на це майно.

У разі невиконання платником ренти своїх обов'язків, а також у разі втрати забезпечення або погіршення його умов внаслідок обставин, за які одержувач ренти не відповідає, одержувач ренти має право розірвати договір ренти і вимагати відшкодування збитків, спричинених розірванням цього договору.

Ренту виплачують у розмірі, що встановлюється договором. Рента може виплачуватися у грошовій формі або шляхом передання речей, виконання робіт чи надання послуг. У разі передання під виплату ренти грошової суми вона сплачується в межах облікової ставки банківського процента, застосовуваної в певній місцевості. Розмір ренти змінюється відповідно до зміни розміру облікової ставки Національного банку України.

Коли в договорі не було визначено строк виплати ренти, вона виплачується після закінчення кожного календарного кварталу. За прострочення виплати ренти платник ренти сплачує одержувачеві ренти проценти, розмір яких встановлюється договором.

Платник виплачуваної безстрокове ренти має право відмовитися від подальшої виплати ренти шляхом її викупу. Викупна ціна ренти визначається в договорі сторонами. У разі відсутності умови щодо викупної ціни в договорі, за яким майно передано у власність під виплату ренти з оплатою, викуп здійснюється за ціною, що відповідає річній сумі належної до виплати ренти. Умова договору, відповідно до якої платник безстрокової ренти не може відмовитися від договору ренти, є нікчемною. Сторони можуть встановити умови здійснення відмови від договору платником безстрокової ренти. Договір ренти припиняється після закінчення трьох місяців від дня одержання одержувачем ренти письмової відмови платника безстрокової ренти від договору за умови повного розрахунку між ними.

Одержувач безстрокової ренти має право вимагати розірвання договору, якщо:

• платник ренти прострочив її виплату більш як на один рік;

• платник безстрокової ренти порушив свої зобов'язання щодо забезпечення виплати ренти;

• платник ренти визнаний неплатоспроможним або виникли інші обставини, які явно свідчать, що рента не виплачуватиметься ним у розмірі та в строки, встановлені договором.

Ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження майна, переданого безоплатно під виплату безстрокової ренти, несе платник ренти. Але він має право вимагати відповідно припинення зобов'язання щодо виплати ренти або зміни умов її виплати. Випадкове знищення чи випадкове пошкодження майна, переданого під виплату ренти на певний строк, не звільняє платника ренти від зобов'язання сплачувати її до закінчення строку виплати ренти на умовах, передбачених договором[1, c. 341-343].

57. Договір довічного утримання

Договір довічного утримання — це одна з правових форм можливості фізичної особи у разі необхідності забезпечити собі довічний догляд.

За договором довічного утримання одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач майна зобов'язується забезпечувати відчужувана утриманням та (або) доглядом довічно. Відчужувачем у договорі може бути фізична особа незалежно відвіку та стану здоров'я. Цивільним кодексом України допускається і встановлення довічного утримання на користь кількох фізичних осіб, частки яких у праві на одержання утримання вважаються рівними.

Набувачем у цьому договорі може бути повнолітня дієздатна фізична або юридична особа.

У договорі довічного утримання має бути обов'язково вказано оцінку відчужуваного майна, яка визначається за погодженням сторін, а також конкретні види грошового і матеріального забезпечення та строки його надання[1, c. 345-346].

58. Оренда: предмет, поняття, форма договору. Строк договору. Дострокове розірвання договору

Оренда — це один із видів майнового найму. Відносини оренди, встановлені правилами Цивільного кодексу України, регулюються також спеціальним нормативним актом — Законом України "Про оренду державного майна" (1995 р.). Крім того, деякі питання оренди регулюються законами України "Про оренду землі" (1998 р.), "Про підприємства в Україні» (1991 р.), Земельним кодексом України (2002 р.) та іншими законодавчими актами, постановами і декретами Кабінету Міністрів України, рішенням Фонду державного майна України.

За договором найму наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату і на певний строк. Крім Цивільного кодексу України особливості укладення та виконання найму (оренди) можуть бути передбачені окремим законом.

Право на передання у найм має тільки власник майна або особа, якій належать майнові права. Наймодавцем може бути також особа, уповноважена на укладення договору найму.

На відміну від договору купівлі-продажу майно передається не у власність, а на визначений строк. Коли строк найму не встановлено, договір найму вважається укладеним на невизначений строк. У цьому разі кожна зі сторін може відмовитися від договору в будь-який час, письмово попередивши про це другу сторону за один місяць, а у разі найму нерухомого майна — за три місяці. Законом можуть бути встановлені максимальні (граничні) строки договору найму окремих видів майна.

Об'єктом договору можуть бути лише індивідуально визначені речі, споживча вартість яких передається поступово і які в цивільному праві називаються неспоживчими. Це зумовлено змістом самого договору майнового найму, за яким наймач після закінчення строку договору або його припинення достроково зобов'язується повернути ту саму річ у натурі.

До обов'язків наймодавця належать такі:

• передати наймачеві річ у користування негайно або у строк, визначений договором;

• надати наймачеві річ у комплекті в стані, який би відповідав умовам договору і забезпечував досягнення мети найму;

• попередити наймача про особливі властивості та недоліки речі, які йому відомі і які можуть становити небезпеку для життя, здоров'я, майна наймача або призвести до пошкодження самої речі під час користування нею;

• проводити за свій рахунок капітальний ремонт речі[1, c. 353].

59. Права та обов'язки за договором оренди

До обов'язків наймодавця належать такі:

• передати наймачеві річ у користування негайно або у строк, визначений договором;

• надати наймачеві річ у комплекті в стані, який би відповідав умовам договору і забезпечував досягнення мети найму;

• попередити наймача про особливі властивості та недоліки речі, які йому відомі і які можуть становити небезпеку для життя, здоров'я, майна наймача або призвести до пошкодження самої речі під час користування нею;

• проводити за свій рахунок капітальний ремонт речі.

Обов'язки наймача такі:

• вносити плату за користування річчю щомісячно (сторони можуть визначити й інші строки внесення плати);

• перевірити в присутності наймодавця справність речі при її передачі у володіння;

• користуватися річчю відповідно до її призначення та умов договору;

• проводити за свій рахунок поточний ремонт речі;

• усунути погіршення стану речі, які сталися з його вини;

• у разі припинення договору негайно повернути наймо-давцю річ у стані, в якому вона була від нього одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі.

Наймодавець має право відмовитись від договору і вимагати повернення речі, якщо наймач не вносить плати за користування нею протягом трьох місяців підряд. Договір у цьому разі вважається розірваним з моменту одержання наймачем повідомлення наймодавця про відмову від договору.

Наймач має право вимагати розірвання договору, якщо наймодавець передав у користування річ, якість якої не відповідає умовам договору, а також коли наймодавець не виконує свого обов'язку щодо проведення капітального ремонту речі.

Передання наймачем речі у користування іншій особі (піднайм) можливе лише зі згоди наймодавця, якщо інше не передбачено договором або законом.

Продукція, яка була виготовлена шляхом використання речі, передана йому в користування, є власністю наймача. Плоди і доходи, одержані наймачем від використання речі при здійсненні ним підприємницької діяльності, також є власністю наймача.

Якщо наймач належно виконував свої обов'язки за договором найму, то після закінчення строку договору він має переважне право перед іншими особами на укладення нового договору найму. Умови нового договору визначаються домовленістю сторін.

У разі недосягнення домовленості щодо плати та інших істотних умов договору переважне право наймача на укладення договору припиняється.

Наймач, який належно виконує свої обов'язки за договором, у разі продажу речі, переданої у найм, має переважне право перед іншими особами на її придбання.

Річ, яка була поліпшена наймачем, залишається власністю наймодавця. У разі поліпшення речі зі згоди наймодавця наймач має право відшкодування необхідних витрат користування нею. За відмови наймодавця провести таке зарахування або компенсувати вартість витрат на поліпшення речі наймач має право вилучити поліпшення речі, якщо це можливо без її пошкодження.

На вимогу про відшкодування збитків у зв'язку з пошкодженням речі, яка була передана у користування наймачеві, а також на вимогу про відшкодування витрат на поліпшення цієї речі встановлюється позовна давність в один рік. Позовна давність щодо вимог наймодавця починається з моменту повернення речі наймачем, а щодо вимог наймача — з моменту припинення договору найму[1, c/ 354-355].

60. Договір прокату

Прокат — це різновид майнового найму, тому низка норм Цивільного кодексу України про майновий найм поширюється і на договір прокату.

За договором прокату наймодавець, який здійснює підприємницьку діяльність з передання речей у найм, передає або зобов'язується передати рухому річ наймачеві у користування за плату на певний строк.

Предметом прокату можуть бути індивідуально визначені рухомі речі, які використовують для задоволення побутових невиробничих потреб. Предмет прокату може використовуватися також для виробничих потреб, коли це встановлено договором.

Залежно від предмета прокату не всі громадяни можуть бути наймачами. Так, для одержання напрокат автомобіля, катера необхідно, крім паспорта, мати посвідчення на право керування. Наймач не має права на укладення договору піднайму. Не має він і переважного права на придбання речі у разі її продажу наймодавцем.

Договір прокату є договором про приєднання. Він укладається в усній формі, але при цьому, як правило, наймодавець видає письмовий документ, наприклад квитанцію.

У місцях масового відпочинку предмети прокату видаються в погодинне користування після пред'явлення громадянином-наймачем паспорта (іншого документа) або під грошовий завдаток.

Письмова форма обов'язкова у випадках, коли цього вимагають типові договору прокату. Наймодавцю надається право встановлювати типові умови договору, але ці договори не можуть порушувати прав наймачів, визначених Цивільним кодексом України про найм.

Плата за користування річчю встановлюється тарифами наймодавця. При укладенні договору на строк до 30 діб наймач вносить повну вартість прокату згідно з прейскурантом. За прокат на більший строк оплата проводиться помісячне, а плата за прокат на місці — — за погодинним графіком.

Для відносин побутового прокату характерне те, що при укладенні договору наймодавець зобов'язаний у присутності наймача перевірити справність майна, що здається в найм, і ознайомити його з правилами технічної експлуатації складних предметів. Тим самим посилюються гарантії наймача щодо передачі йому речі належної якості та надійного використання її.

Сторони, визначаючи строки договору прокату, можуть керуватися відповідними типовими договорами і Правилами побутового прокату.

На відміну від звичайного договору майнового найму наймач за договором прокату вправі без пояснення причин у будь-який час розірвати договір і повернути майно наймодавцеві. При цьому плата, сплачена за весь строк дії договору, зменшується відповідно до тривалості користування річчю.

Капітальний і поточний ремонт речі здійснює наймодавець за свій рахунок, якщо не доведе, що її пошкодження сталося з вини наймача[3, c. 351-353].

61. Договір оренди транспортник засобів

За договором найму (оренди) транспортних засобів одна сторона — наймодавець (орендодавець) передає або зобов'язується передати за плату і на певний строк транспортні засоби у користування.

Цей договір є двостороннім і сплатним та має багато спільного з договором майнового найму, проте в системі договорів у Цивільному кодексі України займає самостійне місце.

До транспортних засобів, стосовно цього договору, належать повітряні, морські, річкові судна, а також наземні самохідні транспортні засоби. Відповідно до умов договору наймачеві може надаватись у користування транспортний засіб з екіпажем, який його обслуговує, або без нього. Сторони можуть домовитися про надання наймодавцем наймачеві за необхідності також комплексу послуг для забезпечення нормального використання транспортного засобу.

Договір найму транспортних засобів укладається письмово, а договір з участю фізичної особи також посвідчується нотаріально. Наймач транспортного засобу зобов'язаний підтримувати його в належному технічному стані.

Всі витрати, пов'язані з використанням транспортного засобу, у тому числі зі сплатою податків, також несе наймач. Крім того, він зобов'язаний застрахувати відповідальність за шкоду, яка може бути завдана третім особам у зв'язку з використанням транспортного засобу. На наймача покладається і зобов'язання з відшкодування збитків, які виникають у зв'язку з втратою або пошкодженням транспортного засобу, якщо наймач не доведе, що це сталося не з його вини. Він зобов'язаний відшкодувати і шкоду, завдану іншій особі у зв'язку з використанням транспортного засобу, відповідно до загальних положень Цивільного кодексу України про відшкодування шкоди.

Комерційне використання транспортного засобу наймач здійснює самостійно. Він має право без згоди наймодавця укладати від свого імені договори перевезення, а також інші договори, відповідно до призначення транспортного засобу. Наймач самостійно здійснює комерційне використання транспорту і в разі найму транспортного засобу з екіпажем, що його обслуговує. Всі витрати на утримання екіпажу несе наймодавець. Екіпаж транспортного засобу зобов'язаний відмовитися від виконання розпоряджень наймача, якщо ці розпорядження суперечать умовам договору, використанню транспорту за призначенням, а також якщо вони можуть бути небезпечними для екіпажу, транспортного засобу, прав інших осіб[1, c. 358].

62. Оренда земельної ділянки

Право оренди землі — це основане на договорі строкове оплатив володіння і користування землею, необхідне орендарю для здійснення підприємницької чи іншої діяльності.

Земля може передаватися в оренду громадянам і юридичним особам України, іноземним громадянам і особам без громадянства, іноземним юридичним особам.

Правове регулювання відносин, пов'язаних з наймом (оренди) землі, здійснюється Цивільним кодексом України, Земельним кодексом України та Законом України "Про оренду землі".

Предметом найму є земельна ділянка з насадженнями, будівлями, спорудами, водоймами, які знаходяться на ній,

або без них.

Оренда земельної ділянки може бути короткостроковою — не більше як п'ять років і довгостроковою — не більше як 50 років. Орендодавцями земельних ділянок є їх власники або уповноважені ними особи.

Орендована земельна ділянка або її частина може бути передана в користування іншій особі (піднайм, суборенда) лише з дозволу наймодавця, орендодавця.

Договір найму (оренда) земельної ділянки укладається письмово, а з участю фізичної особи посвідчується нотаріально. Крім того, цей договір підлягає обов'язковій державній реєстрації. Істотні умови договору визначаються законом. Плата за користування земельною ділянкою, яка є державною або комунальною власністю, не може бути нижчою за встановлену законом.

Наймач (орендар) земельної ділянки зобов'язаний:

• використовувати земельну ділянку відповідно до мети, визначеної в договорі;

• здійснювати комплекс заходів щодо запобігання псуванню, забрудненню земельної ділянки;

• утримуватися від порушень прав власників сусідніх земельних ділянок і суб'єктів сервітутних прав.

Наймодавець (орендодавець) має право вимагати розірвання договору в разі, якщо:

• наймач протягом одного року не почав використовувати земельну ділянку, у зв'язку з чим ділянка може втратити свою споживчу вартість;

• наймач використовує земельну ділянку не за призначенням, яке було визначено договором;

• наймач протягом трьох місяців підряд не вносить плати за користування земельною ділянкою;

• наймач, незважаючи на попередження наймодавця, не здійснює заходів для запобігання псуванню, забрудненню земельної ділянки або не вживає заходів для відновлення якості ділянки, що було визначено в договорі.

Наймач (орендар) має право відмовитися від найму земельної ділянки, попередньо повідомивши про це наймодавця (орендодавця). У разі відмови наймача від договору наймодавець має право на одержання з нього плати за шість місяців, якщо доведе, що не міг знайти осіб, які бажали б укласти договір найму (оренди) на таких самих умовах.

Право найму земельної ділянки у разі смерті наймача переходить до його дітей, до того з подружжя, що пережив іншого, до батьків, а також інших членів сім'ї, якщо вони разом із наймачем користувалися земельною ділянкою[1, c. 359-360].

63. Оренда будівлі та іншої капітальної споруди

Договори найму або позички будівлі, іншої капітальної споруди (їх окремих частин), крім договорів найму (оренди) житла для проживання, строком на один рік і більше, а також договори найму (оренди) або позички транспортного засобу за участю фізичної особи підлягають обов'язковому нотаріальному посвідченню.

Посвідчення договорів найму або позички будівлі, іншої капітальної споруди (їх окремих частин) провадиться за місцезнаходженням указаного майна.

Договори про найм (оренду) або позичку транспортного засобу посвідчуються нотаріусами незалежно від місця їх реєстрації.

При посвідченні зазначених договорів найму або позички будівлі, іншої капітальної споруди (їх окремих частин) нотаріус роз'яснює сторонам необхідність їх державної реєстрації у відповідних органах, про що робиться відповідна відмітка в тексті посвідчувального напису. У разі якщо наймодавцем у договорі є фізична особа, яка не є суб'єктом підприємницької діяльності, нотаріус зобов'язаний надіслати інформацію про посвідчення такого договору податковому органу за основним місцем проживання платника податку — орендодавця за формою та в спосіб, установлені Кабінетом Міністрів України[3, c. 351-352].

64. Лізинг

За договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати іншій стороні (лізингоодержувачеві) у користування належне їй на праві власності майно, яке було набуте ним без попередньої домовленості з лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі).

Предметом договору лізингу можуть бути неспоживча річ, визначена індивідуальними ознаками, віднесена відповідно до законодавства до основних фондів. Не можуть бути предметом договору лізингу земельні ділянки та інші природні об'єкти, а також інші речі, встановлені законом.

До договору лізингу застосовують правила, що регулюють договори купівлі-продажу, поставки, найму (оренди), якщо інше не передбачено договором лізингу, законом, іншими нормативно-правовими актами.

Особливості окремих видів і форм лізингу встановлюються законом. Ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження предмета договору лізингу несе лізингоодержу-вач, якщо інше не встановлено договором або законом.

Як один із різновидів оренди лізингові операції на Заході набули інтенсивного розвитку в період після Другої світової війни (США, Європа, Японія). Сьогодні вони стали невід'ємною частиною економіки в більшості промислово розвинутих країн та країн, що розвиваються.

Лізинг — це особлива форма оренди, пов'язана з передачею в користування машин, обладнання, інших матеріальних засобів і майна. Застосування лізингу дає можливість підприємцям розширювати і модернізувати виробництво, не витрачаючи грошових коштів для інвестицій у власний основний капітал, а сплачуючи лише лізингові платежі.

Відносини між суб'єктами лізингу регулюються Цивільним кодексом України, Законом України "Про лізинг" (1997 р.) та укладеним відповідно до них договором лізингу. Залежно від особливостей відносин сторін, передбачених договором, лізинг може бути зворотним, фінансовим, оперативним або іншого виду.

За договором оперативного лізингу лізингоодержувач користується одержаним за договором з лізингодавцем майном протягом строку, який є коротшим від строку амортизації цього майна. По закінченні строку дії договору майно, як правило, повертається лізингодавцеві, який його здає в оренду іншому лізингоодержувачу. Тобто лізингодавець не розраховує на амортизацію всіх витрат за рахунок надходжень від одного орендаря і строки дії договору не охоплюють терміну фактичного зносу майна. Ризик псування або втрати майна несе в основному лізингодавець. В іноземній літературі оперативний лізинг називають лізингом з неповною окупністю[1, c. 361-363].

65. Житлові фонди: поняття, види договорів найму жилого приміщення.

У господарському обігу значно поширені відносини майнового найму, зокрема такі його різновиди, як оренда та прокат. За допомогою майнового найму розширяються господарські можливості використання майна. Поряд з цим найм є засобом взаємодопомоги між громадянами і організаціями та сприяє упорядкуванню побуту громадян.

За договором найму наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату і на певний строк. Крім Цивільного кодексу України особливості укладення та виконання найму (оренди) можуть бути передбачені окремим законом.

Право на передання у найм має тільки власник майна або особа, якій належать майнові права. Наймодавцем може бути також особа, уповноважена на укладення договору найму.

На відміну від договору купівлі-продажу майно передається не у власність, а на визначений строк. Коли строк найму не встановлено, договір найму вважається укладеним на невизначений строк. У цьому разі кожна зі сторін може відмовитися від договору в будь-який час, письмово попередивши про це другу сторону за один місяць, а у разі найму нерухомого майна — за три місяці. Законом можуть бути встановлені максимальні (граничні) строки договору найму окремих видів майна.

Об'єктом договору можуть бути лише індивідуально визначені речі, споживча вартість яких передається поступово і які в цивільному праві називаються неспоживчими. Це зумовлено змістом самого договору майнового найму, за яким наймач після закінчення строку договору або його припинення достроково зобов'язується повернути ту саму річ у натурі.

До обов'язків наймодавця належать такі:

• передати наймачеві річ у користування негайно або у строк, визначений договором;

• надати наймачеві річ у комплекті в стані, який би відповідав умовам договору і забезпечував досягнення мети найму;

• попередити наймача про особливі властивості та недоліки речі, які йому відомі і які можуть становити небезпеку для життя, здоров'я, майна наймача або призвести до пошкодження самої речі під час користування нею;

• проводити за свій рахунок капітальний ремонт речі.

Обов'язки наймача такі:

• вносити плату за користування річчю щомісячно (сторони можуть визначити й інші строки внесення плати);

• перевірити в присутності наймодавця справність речі при її передачі у володіння;

• користуватися річчю відповідно до її призначення та умов договору;

• проводити за свій рахунок поточний ремонт речі;

• усунути погіршення стану речі, які сталися з його вини;

• у разі припинення договору негайно повернути наймодавцю річ у стані, в якому вона була від нього одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі.

Наймодавець має право відмовитись від договору і вимагати повернення речі, якщо наймач не вносить плати за користування нею протягом трьох місяців підряд. Договір у цьому разі вважається розірваним з моменту одержання наймачем повідомлення наймодавця про відмову від договору[3, c. 379-382].

66. Договір підряду

За договором підряду одна сторона (підрядник) зобов'язується на свій ризик виконати певну роботу за завданням другої сторони (замовника), а замовник зобов'язаний прийняти та оплатити виконану роботу. Аналіз цього визначення договору підряду дає достатні підстави для висновку про те, що це консенсуальний, двосторонній і оплатний договір.

Предметом договору підряду є індивідуальний результат праці підрядника, який набуває тієї чи іншої матеріалізованої форми, придатної для оцінки. Договір підряду може укладатися на виготовлення, обробку або переробку, ремонт речі або на виконання іншої роботи з переданням її результату замовнику.

Договірними сторонами можуть виступати як юридичні, так і фізичні особи. Підрядні роботи виконують спеціально створені для цього організації (будівельні, будівельно-монтажні, у сфері побутового обслуговування тощо), а також інші організації, що займаються виробничо-господарською діяльністю. Звичайно спеціалізовані організації виступають як підрядник. Підрядник має право доручити виконання певної роботи третім особам, несучи відповідальність перед замовником як генеральний підрядник, а перед субпідрядником — як замовник.

Підрядник зобов'язаний виконати роботу, обумовлену договором, зі своїх матеріалів і своїми засобами, якщо інше не передбачено договором. Він відповідає за неналежну якість наданих ним матеріалів і устаткування, а також за надання матеріалу чи устаткування, обтяженого правами третіх осіб.

Якщо робота виконується повністю або частково з матеріалу замовника, підрядник несе відповідальність за неправильне використання цього матеріалу. Він зобов'язаний надати замовникові звіт про використання матеріалу та повернути його залишок.

Ризик випадкового знищення матеріалів або випадкового псування (пошкодження) до настання строку здавання підрядником обумовленої договором роботи несе сторона, що надала матеріали, а після настання цього строку -сторона, що прогаяла строк, якщо інше не встановлено договором.

Особливості договору підряду такі:

• як на стороні підрядника, так і на стороні замовника можлива участь декілька осіб;

• підрядник має право залучати до виконання роботи третю особу без згоди замовника. У цьому разі замовник укладає договір з генеральним підрядником, а підрядник — Договір підряду з субпідрядником;

• генеральний підрядник виступає одночасно як підрядник за договором генерального підряду і як замовник за договором субпідряду;

• підрядник сам вибирає засоби і способи досягнення обумовленого договором підряду результату;

• замовник зобов'язаний сприяти підрядникові у виконанні роботи у випадках, в обсязі та в порядку, встановлених договором підряду;

• підрядник має право не розпочинати роботу, а вже розпочату зупинити, якщо замовник не надав матеріал, устаткування або річ, що підлягає переробці, і цим створив неможливість виконання договору підрядником[1, c. 368-369].

67. Побутовий підряд

Договір побутового підряду є одним із різновидів договору підряду. За цим договором підрядник, який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується виконати за завданням фізичної особи (замовника) певну роботу, призначену для задоволення побутових та інших особистих потреб, а замовник зобов'язується прийняти та оплатити виконану роботу. Договір побутового підряду є публічним. Надавати побутові послуги населенню можуть не тільки організації, а й окремі громадяни, які набули статусу підприємця.

Нерідко організації побутового обслуговування виконують замовлення інших суб'єктів господарювання (суб'єктів підприємництва). За таких обставин на зазначені підрядні відносини мають поширюватися загальні правила договору підряду, встановлені Цивільним кодексом України.

Кабінету Міністрів України надано право затверджувати з окремих видів обслуговування громадян типові договори побутового замовлення. Правила про договори підряду з обслуговування побутових потреб громадян можуть встановлюватися й іншими законодавчими актами. Особливе значення для регулювання відносин з побутового обслуговування населення має закон України "Про захист прав споживачів".

Побутове замовлення оформлюється договором, квитанцією, розпискою чи іншим документом, в якому мають зазначатися необхідні реквізити. Відсутність у замовника названих документів не позбавляє його можливості посилатися на свідчення свідків на підтвердження факту укладення договору або його умов.

До укладення договору побутового підряду підрядник зобов'язаний надати замовникові необхідну та достовірну інформацію про пропоновані роботи, їх види та особливості, ціну та форму оплати роботи. Якщо за характером роботи це має значення, підрядник повинен вказати замовникові конкретну особу, що буде її виконувати. При здаванні робіт замовникові підрядник зобов'язаний повідомити його про вимоги, яких необхідно додержуватися для ефективного та безпечного використання виготовленої або переробленої речі або іншої виконаної роботи.

Замовник має право вимагати розірвання укладеного договору побутового підряду та відшкодування збитків у випадках, коли внаслідок неповноти або недостовірності отриманої від підрядника інформації був укладений договір на виконання робіт, які не мають властивостей, що їх мав на увазі замовник.

За договором підрядник виконує роботу зі свого матеріалу, а за бажанням замовника — з його матеріалів. У випадках, передбачених договором, матеріал може бути наданий підрядником у кредит (із розстроченням платежу). Подальша зміна ціни наданого в кредит матеріалу не призводить до перерахунку, якщо інше не передбачено договором. Якщо робота виконується з матеріалів замовника, то у квитанції або іншому документі, що видається підрядником при укладенні договору, мають бути зазначені точне найменування матеріалу, його кількість і оцінка, здійснена за погодженням сторін.

Вартість робіт, виконаних за договором, визначається погодженням сторін, якщо інше не передбачено у встановленому порядку прейскурантами, тарифами тощо. Робота оплачується замовником після її остаточного здавання підрядником. За згодою замовника робота може бути ним оплачена при укладенні договору повністю або шляхом видачі авансу.

У разі нез'явлення замовника за одержанням виконаної роботи або іншого ухилення замовника від її прийняття підрядник має право, письмово попередивши замовника, із закінченням двох місяців від дня такого попередження продати предмет договору за розумну ціну, а виторг, з відрахуванням усіх належних підрядникові платежів, внести на депозит нотаріальної контори на ім'я замовника. У цих випадках підрядник має право замість продажу предмета договору підряду скористатися правом на його утримання або стягнути із замовника завдані збитки[1, c. 382-384].

68. Будівельний підряд

За договором будівельного підряду підрядник зобов'язується збудувати і здати у встановлений строк об'єкт або виконати інші будівельні роботи відповідно до проектно-кошторисної документації, а замовник зобов'язується надати підрядникові будівельний майданчик (фронт робіт), якщо цей обов'язок не покладається на підрядника, прийняти об'єкт або закінчені будівельні роботи та оплатити їх.

Договір будівельного підряду укладається на здійснення нового будівництва, капітального ремонту, реконструкції (технічне переоснащення) підприємств, будівель, споруд, виконання монтажних, проектно-налагоджувальних та інших робіт, нерозривно пов'язаних із місцезнаходженням об'єкта. Тобто предметом договору є побудований відповідно до затвердженої документації об'єкт, зданий комісії замовника і підготовлений до експлуатації.

За Цивільним кодексом України сторони в договорі на будівельний підряд — замовник і підрядник — це організації, наділені правами юридичної особи, або громадяни (фізичні особи). Цей договір має консенсуальний, двосторонній і оплатний характер.

Укладенню договору будівельного підряду передує велика підготовча робота, яка передбачає затвердження титульних списків будови, проектно-кошторисної документації, забезпечення фінансування будівництва об'єкта тощо.

.Зміст договору будівельного підряду становлять його умови про права і обов'язки сторін. Оскільки цей договір є двостороннім, то обидві сторони наділені і правами, і обов'язками.

Обов'язки і права замовника. Він повинен у строки, якщо договором це покладено на нього, надати підряднику проектно-кошторисну та іншу документацію, передати йому майданчик для будівництва, забезпечити своєчасне відкриття і безперервність фінансування будівництва та оплату виконаних будівельно-монтажних робіт. Договором може бути покладено на замовника і обов'язок своєчасно забезпечити "життєдіяльність" об'єкта — приєднання прокладених нових мереж водо-, газо- і паропроводів, каналізації, залізничних колій, кабельних ліній та інших комунікацій до діючих мереж та ліній.

У разі необхідності консервації будівництва з незалежних від сторін обставин замовник зобов'язаний оплатити підряднику виконані до консервації роботи та відшкодувати йому пов'язані з консервацією витрати.

Замовник має право вносити зміни до проектних документів як до початку робіт, які належить виконати, так і в процесі їх виконання, за умови що спричинена цим додаткова робота за вартістю не перевищує 10 % зазначеної в кошторисі вартості будівництва і не змінює характеру роботи, передбаченого в договорі будівельного підряду.

Внесення змін, які потребують додаткових робіт, у розмірі, що перевищують 10 %, допускається тільки за згодою підрядника. Підрядник має право у цьому разі відмовитися від договору та зажадати відшкодувати відповідні збитки.

Замовник має право з метою здійснення контролю та нагляду за будівництвом і прийняття від свого імені відповідних рішень у відносинах з підрядником укласти договір про надання такого виду послуг зі спеціалізованою організацією або спеціалістом. У цьому разі в договорі будівельного підряду визначаються функції та повноваження такого спеціаліста[1, c.373-374].

69. Підряд на проектні та пошукові роботи

За договором підряду на проведення проектних та пошукових робіт підрядник зобов’язується розробити за завданням замовника проектну або іншу технічну документацію та (або) виконати пошукові роботи, а замовник зобов’язується прийняти та оплатити їх.

До договору підряду на проведення проектних і пошукових робіт застосовуються положення цього Кодексу, якщо інше не встановлено законом.

За договором підряду на проведення проектних та пошукових робіт замовник зобов’язаний передати підрядникові завдання на проектування, а також інші вихідні дані, необхідні для складання проектно-кошторисної документації. Завдання на проектування може бути підготовлене за дорученням замовника підрядником. У цьому разі завдання стає обов’язковим для сторін з моменту його затвердження замовником.

Підрядник зобов’язаний додержувати вимог, що містяться у завданні та інших вихідних даних для проектування та виконання пошукових робіт, і має право відступити від них лише за згодою замовника.

Замовник зобов’язаний, якщо інше не встановлено договором підряду на проведення проектних та пошукових робіт:

1) сплатити підрядникові встановлену ціну після завершення усіх робіт чи сплатити її частинами після завершення окремих етапів робіт або в іншому порядку, встановленому договором або законом;

2) використовувати проектно-кошторисну документацію, одержану від підрядника, лише для цілей, встановлених договором, не передавати проектно-кошторисну документацію іншим особам і не розголошувати дані, що містяться у ній, без згоди підрядника;

3) надавати послуги підрядникові у виконанні проектних та пошукових робіт в обсязі та на умовах, встановлених договором;

4) брати участь разом з підрядником у погодженні готової проектно-кошторисної документації з уповноваженими органами державної влади та органами місцевого самоврядування;

5) відшкодувати підрядникові додаткові витрати, пов’язані із зміною вихідних даних для проведення проектних та пошукових робіт внаслідок обставин, що не залежать від підрядника;

6) залучити підрядника до участі у справі за позовом, пред’явленим до замовника іншою особою у зв’язку з недоліками складеної проектної документації або виконаних пошукових робіт[3, c. 411-412].

70. Договір на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт

За договором на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт підрядник (виконавець) зобов'язується провести за завданням замовника наукові дослідження, розробити зразок нового виробу та конструкторську документацію на нього, нову технологію тощо, а замовник зобов'язується прийняти виконану роботу та оплатити її.

Договір може охоплювати весь цикл проведення наукових досліджень, розроблення та виготовлення зразків або його окремі етапи.

Виконавець зобов'язаний провести наукові дослідження особисто, якщо інше не встановлено договором на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт.

Виконавець має право залучати до виконання науково-дослідних робіт інших осіб лише за згодою замовника.

Виконавець має право залучати інших осіб (субвиконавців) до виконання дослідно-конструкторських та технологічних робіт, якщо інше не встановлено договором[3, c. 413].

71. Договір про надання послуг

Крім зобов'язань про виконання робіт (побутовий підряд, будівельний підряд тощо), цивільне законодавство регулює спеціальні зобов'язання, що мають загальну назву, — зобов'язання про надання послуг. Вони розрізняються між собою тим, що в зобов'язаннях із виконання робіт на одного з контрагентів покладається обов'язок виконати роботу, яка б завершувалася досягненням певного матеріального результату, а в зобов'язаннях про надання послуг діяльність контрагента спрямована на вчинення фактичних і юридичних дій, які безпосередньо не породжують матеріальних наслідків або зовсім не повинні завершуватися матеріальними наслідками.

Послуги — це певна діяльність, що не пов'язується зі створенням речі (її відновлення, ремонт), однак яка сама по собі породжує відповідне благо, що має споживну вартість і внаслідок цього стає об'єктом цивільного права.

Є різні послуги, які надають один одному учасники цивільного обігу.

За договором надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу. Виконавець повинен надати послугу особисто, однак має право покласти виконання договору про надання послуг і на третю особу, залишаючись відповідальним перед замовником за порушення договору в повному обсязі.

За договором про сплатне надання послуг, замовник повинен оплатити надану йому послугу в строк та в порядку, що визначені договором. У разі неможливості виконати договір, що виникла не з вини виконавця, замовник повинен виплатити виконавцеві розумну винагороду. За неможливості виконання договору з вини замовника винагорода підлягає виплаті у повному обсязі. При безоплатному наданні послуг замовник повинен відшкодувати виконавцеві усі фактично понесені ним витрати.

Строк договору про надання послуг визначається погодженням сторін, якщо інше не передбачено законом або іншими нормативними актами.

Збитки, завдані невиконанням або неналежним виконанням договору про сплатне надання послуг, підлягають відшкодуванню виконавцем у повному обсязі лише за наявності вини виконавця. Виконавець, який порушив договір про сплатне надання послуг при здійсненні підприємницької діяльності, несе відповідальність, якщо не доведе, що неналежне виконання стало неможливим внаслідок дії непереборної сили.

Збитки, завдані невиконанням або неналежним виконанням договору про безоплатне надання послуг, підлягають відшкодуванню виконавцем у розмірі, що не перевищує двох неоподатковуваних мінімумів заробітної плати, якщо договором не передбачено іншого розміру відповідальності виконавця.

Договір про надання послуг може бути розірваний, у тому числі в односторонньому порядку, на підставах, передбачених Цивільним кодексом України, законом або угодою сторін.

Ці загальні правила можуть застосовуватися до всіх договорів про надання послуг, у тому числі договорів перевезення, транспортної експедиції, зберігання, страхування, доручення, комісії[1, c. 384-386].

72. Поняття та види перевезень

Особливість транспорту, як одної з головних галузей суспільного виробництва, полягає в тому, що в процесі діяльності транспорту (залізничного, автомобільного, повітряного, річкового, морського) нова вартість не утворюється, оскільки надання транспортних послуг полягає у переміщенні вантажів, пасажирів, багажу, пошти.

Головна особливість договорів про надання послуг перевезення, на відміну від договорів про виконання робіт, полягає в тому, що надання послуг невіддільне від діяльності особи, яка надає послуги.

Корисний ефект такої діяльності не настає у вигляді певного досягнутого матеріального результату, як це має місце у підрядних договорах, а полягає в самому процесі надання послуги. Підприємства транспорту здійснюють перевезення та надання послуг на основі державних контрактів і договорів на перевезення пасажирів і вантажів з урахуванням економічної ефективності провізних і переробних можливостей транспорту.

Економічні відносини підприємств транспорту, що виникають у процесі перевезення, ґрунтуються на принципах взаємної вигоди, рівної та повної відповідальності.

Транспортні договори поділяють на основні та допоміжні.

Основні транспортні договори опосередковують головну сферу взаємовідносин транспортних організацій і клієнтів (договори перевезення пасажирів, вантажів, багажу та пошти, договори буксирування).

Допоміжні договори сприяють нормальній організації перевізного процесу (договори на організацію перевезень, експедиції, на експлуатацію під'їзних колій, подачу і прибирання вагонів тощо).

Перевезення пасажирів, вантажів та пошти залежно від видів транспорту, яким воно здійснюється, поділяють на:

а) залізничні;

б) річкові;

в) морські;

г) повітряні;

д) автомобільні.

При цьому перевезення у межах територіальної сфери дії однієї транспортної організації (наприклад Придніпровської залізниці) вважаються перевезеннями місцевого сполучення; перевезення двома чи кількома організаціями одного виду транспорту є перевезенням у прямому сполученні, а перевезення за єдиним транспортним документом організаціями різних видів транспорту — перевезеннями у прямому змішаному сполученні.

На морському транспорті перевезення бувають:

а) каботажні — між портами України;

б) міжнародні — між іноземними портами.

У Цивільному кодексі України окремо дається визначення таких договорів: перевезення вантажу; перевезення пасажира та багажу; договору чартеру (фрахтування); договору транспортного експедирування[387-388].

73. Договір перевезення вантажу

За договором перевезення вантажу одна сторона (перевізник) зобов'язується доставити довірений йому другою стороною (відправником) вантаж до пункту призначення та видати його особі, яка має право на одержання вантажу (одержувачеві), а відправник зобов'язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату. Договір перевезення вантажу укладається у письмовій формі. Укладання договору підтверджується складанням транспортної накладної (коносамента або іншого документа, передбаченого транспортними статутами та кодексами).

Належне виконання договору перевізником обумовлене дотриманням ним низки обов'язків, що випливають безпосередньо зі статуту (кодексу) і необхідних умов для нормального початку та завершення перевізного процесу. Це, зокрема, реалізується на різних стадіях виконання договору: при його укладенні; у процесі перевезення вантажу; збереження і видачі в пункті призначення.

На перевізника покладається обов'язок:

• своєчасно подати відправникові вантажу перевізні засоби, справні в технічному і комерційному стані, тобто придатні для перевезення конкретного вантажу (наприклад, контейнери й вагони, які очищені від залишків вантажу і сміття, а в необхідних випадках — промиті та продезінфіковані);

• своєчасно здійснити завантаження вантажу й опломбувати транспортний засіб (якщо за договором це покладено на перевізника);

• забезпечити цілісність і схоронність прийнятого до перевезення вантажу. Цей обов'язок виникає з моменту одержання перевізником вантажу до перевезення і до видачі його одержувачеві у пункті призначення. Забезпечення цілісності та схоронності вантажу включає також дотримання особливих правил перевезення щодо певних видів вантажів (наприклад, вантаж, який швидко псується при перевезенні, потребує дотримання відповідних температур);

• доставити вантаж до пункту призначення у строк, встановлений погодженням сторін, якщо транспортними статутами, кодексами та правилами, що видаються згідно з ними, не передбачено інше, а в разі відсутності таких строків —у розумний строк. Наприклад, на морському транспорті строки доставки вантажів можуть бути встановлені законом або договором, а в разі їх відсутності вантаж доставляється відповідно до строків, звичайно прийнятих у морській практиці (ст. 160 Кодексу торговельного мореплавства України);

• своєчасно повідомити одержувача про прибуття вантажу на його адресу. Так, залізниця повідомляє одержувача в день прибуття вантажу, проте не пізніше 12 годин наступного дня (ст. 58 Статуту залізниць);

• видати вантаж одержувачеві, зазначеному в транспортному документі. При видачі вантажу в пункті призначення перевізник повинен дотримуватись правил, чинних на певному виді транспорту. Так, відповідно до ст. 66 Статуту автомобільного транспорту, перевізник при здаванні вантажу одержувачеві зобов'язаний перевірити масу, кількість місць і стан вантажу в разі: видачі вантажу зі складу вантажної автостанції; прибуття вантажу в несправному кузові рухомого складу та ін.

З фактом укладення договору перевезення вантажу певні права та обов'язки виникають також у відправника вантажу. Деякі з них передбачені транспортними статутами (кодексами) і правилами перевезень вантажів та передують укладенню договору, зокрема:

• відправник повинен пред'явити вантаж до перевезення у належному стані, у справній тарі та упаковці, відповідно до державних стандартів і технічних умов, які забезпечують повну його схоронність[1,. 389-391].

74. Договір транспортного експедирування

Серед допоміжних договорів, пов'язаних з перевезенням вантажів, багажу та пошти, необхідно виділити договори експедирування. У зв'язку з розвитком централізованих перевезень вантажів автомобільному транспорту часто передаються функції, пов'язані з виникненням або завершенням процесу перевезення вантажів на інших видах транспорту. Автотранспортні або спеціально створювані транспортно-експедиційні організації беруть на себе весь комплекс операцій з відправлення вантажів водним, залізничним та повітряним транспортом, одержанню від них вантажів і доставці їх клієнтам, проведенню розрахунків за перевезення тощо. Відносини цих організацій з клієнтурою та іншими транспортними організаціями й оформляються договорами транспортного експедирування.

Згідно з Цивільним кодексом України за договором транспортного експедирування одна сторона (експедитор) зобов'язується за плату і за рахунок другої сторони (клієнта) виконати або організувати виконання визначених договором послуг, пов'язаних з перевезенням вантажу. Цим договором може бути встановлено обов'язок експедитора організувати перевезення вантажу транспортом і за маршрутом, вибраним експедитором або клієнтом, зобов'язання укласти від свого або від імені клієнта договір перевезення вантажу, забезпечити відправлення й одержання вантажу. Крім того, договором може бути передбачено надання додаткових послуг, необхідних для доставки вантажу (перевірка кількості та стану вантажу, його завантаження та вивантаження, сплата мита, зборів і витрат, покладених на клієнта, зберігання вантажу до його одержання у пункті призначення, одержання необхідних для експорту та імпорту документів, виконання митних формальностей тощо). Зазначені положення поширюються також на випадки, коли обов'язки експедитора виконує сам перевізник. Отже, договір транспортного експедирування може містити елементи кількох видів: перевезення, доручення, комісії, підряду, зберігання тощо, які тісно переплітаються в одному юридичному факті (договорі).

Договір транспортного експедирування укладають у письмовій формі. Крім того, клієнт повинен видати експедиторові довіреність, якщо вона необхідна для виконання його обов'язків. Клієнт зобов'язаний також надати експедиторові документи та іншу інформацію про властивості вантажу, умови його перевезення, а також інформацію, необхідну для виконання експедитором обов'язків, встановлених договором. У свою чергу, експедитор повинен повідомити клієнта про виявлення недоліків одержаної інформації, а в разі її неповноти — вимагати у клієнта необхідну додаткову інформацію.

У разі ненадання клієнтом документів та необхідної інформації експедитор має право відкласти виконання своїх обов'язків за договором до надання документів та інформації в повному обсязі. Клієнт відповідає за збитки, завдані експедиторові у зв'язку з порушенням обов'язку щодо надання документів та інформації про властивості вантажу та умови його перевезення.

При виконанні своїх обов'язків експедитор має право залучити інших осіб. У разі залучення експедитором до виконання своїх обов'язків інших осіб він відповідає перед клієнтом за порушення договору. За невиконання чи неналежне виконання обов'язків за договором транспортного експедирування експедитор відповідає перед клієнтом відповідно до положень Цивільного кодексу України, що встановлюють відповідальність за порушення зобов'язання.

Клієнт і експедитор мають право відмовитися від договору, попередивши про це другу сторону в розумний строк. Сторона, яка заявила про таку відмову, повинна відшкодувати другій стороні збитки, завдані їй у зв'язку з розірванням договору транспортного експедирування[1, c. 399-400].

75. Договір зберігання

Договір зберігання належить до групи договорів, спрямованих на надання фактичних послуг. За договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов'язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності. У договорі зберігання може бути передбачений обов'язок збе-рігача зберігати річ, яка буде йому передана в майбутньому. Якщо зберігання речей здійснює суб'єкт підприємницької діяльності на складах (у камерах, інших приміщеннях) загального користування, такий договір є публічним.

Договір зберігання, що передбачає обов'язок зберігача взяти річ на зберігання, має бути укладений у письмовій формі незалежно від складу учасників цього договору і вартості речі, що передається на зберігання.

Письмова форма договору вважається додержаною, якщо взяття речі на зберігання посвідчено видачею поклажодавцеві зберігальної розписки, квитанції або іншого документа, підписаного зберігачем. Замінником письмової форми може бути видача зберігачем номерного жетона, іншого знака, що посвідчує прийняття речі на зберігання (знаки легітимації). Це можна зробити для речей, які здаються на короткострокове зберігання в гардероби установ театрів, їдалень тощо.

Договір зберігання може укладатися на певний строк і без зазначення строку. Строк у договорі зберігання встановлюється в інтересах поклажодавця. Відповідно поклажода-вець може вимагати від зберігача повернення майна достроково незалежно від строку зберігання. Проте в договорі без зазначення строку зберігач управі у будь-який час відмовитись від договору, але зобов'язаний надати поклажодавцеві достатній строк для одержання ним свого майна.

Особа, що здійснює на засадах підприємницької діяльності зберігання речей на складах (у камерах, приміщеннях) загального користування, не має права відмовитися від укладення договору зберігання за наявності у неї такої можливості, тому що договори, які підлягають укладенню в таких випадках, як було зазначено вище, визнаються публічними.

Зберігач зобов'язаний вжити всіх заходів, передбачених договором, законом, іншими нормативно-правовими актами для забезпечення схоронності речі, переданої йому на зберігання. Якщо зберігання здійснюється безоплатно, збе-рігач зобов'язаний піклуватися про взяту на зберігання річ, як про власну. Він не має права без згоди поклажодавця користуватися переданою йому на зберігання річчю, а також надавати третім особам можливість користуватися нею. У разі небезпеки, нестачі чи пошкодження речі, зберігач зобов'язаний змінити спосіб, місце та інші умови зберігання речі, не очікуючи на вказівки поклажодавця.

Плату за зберігання, строки її внесення визначають сторони в договорі. Якщо інше не визначено договором, то й витрати зберігача зі зберігання речі також включають до винагороди за зберігання. При безоплатному зберіганні поклажодавець зобов'язаний відшкодувати зберігачеві здійснені ним витрати зі зберігання речі, якщо законом або договором не передбачено інше[1, c. 405-406].

76. Спеціальні види зберігання

Цивільний кодекс України передбачає такі спеціальні види зберігання: зберігання у ломбарді; зберігання цінностей у банку; зберігання речей у камерах схову транспортних організацій; зберігання речей у гардеробах організацій; зберігання речей у готелях; зберігання речей, що є предметом спору (секвестр); зберігання транспортних засобів.

Короткий розгляд деяких з цих договорів розпочнемо з договору зберігання у ломбарді. Прийнявши від фізичної особи на зберігання річ, ломбард видає їй іменну схоронну квитанцію, яка і є формою оформлення цього договору. На ломбард покладається обов'язок застрахувати на користь поклажодавця за свій рахунок прийняту на зберігання річ у повній сумі її оцінки. Річ, здана до ломбарду, оцінюється за погодженням сторін.

Річ, яка не була витребувана поклажодавцем із ломбарду із закінченням трьох місяців від дня закінчення договору зберігання, може бути продана ломбардом у порядку, встановленому законом. Із виторгу від продажу речі погашаються плата за зберігання та інші платежі, які належить зробити ломбардові. Залишок суми повертається ломбардом поклажодавцеві.

Зберігання цінностей у банку. Банк може прийняти на зберігання цінні папери, дорогоцінні метали та каміння, інші коштовності та інші цінності, в тому числі документи. Договір зберігання цінностей у банку оформляються видачею банком поклажодавцеві іменного зберігального документа, пред'явлення якого є підставою для видачі цінностей, що зберігаються, поклажодавцеві.

У випадках, передбачених договором зберігання цінних паперів, банк, окрім забезпечення їх зберігання, може вчиняти щодо цих паперів і юридичне значущі дії.

Договором зберігання цінностей у банку може бути передбачено надання поклажодавцеві індивідуального банківського сейфа (частини сейфа, окремого приміщення для зберігання), що охороняється, а також право поклажодавця працювати у банку з цінностями, що зберігаються в індивідуальному банківському сейфі. У такому разі банк зобов'язаний надати поклажодавцеві ключ від сейфа, картку, що ідентифікує поклажодавця, інший знак чи документ, що посвідчує право пред'явника на доступ до сейфа та одержання з нього цінностей.

За договором зберігання цінностей у банку з використанням поклажодавцем індивідуального банківського сейфа банк приймає від клієнта цінності, які мають зберігатися у сейфі, здійснює контроль за їх поміщенням до сейфа та вилученням із сейфа клієнтом.

До договору про надання банківського сейфа в користування без відповідальності банку за вміст сейфа застосовуються правила про майновий найм (оренду).

Зберігання речей у камерах схову транспортних організацій. Камери схову загального користування, що перебувають у віданні транспортних організацій, зобов'язані брати на зберігання речі пасажирів та інших осіб незалежно від наявності у них проїзних документів.

Договір зберігання речей у камерах схову транспортних організацій є публічним. На підтвердження прийняття речі на зберігання до камери схову (крім автоматичних камер) поклажодавцеві видається квитанція чи номерний жетон.

Збитки, зазнані поклажодавцем внаслідок втрати, нестачі або пошкодження речей, зданих до камери схову, відшкодовуються поклажодавцеві протягом однієї доби, якщо при здаванні речі на зберігання її було оцінено або якщо сторони дійшли згоди щодо суми збитків, які підлягають відшкодуванню.

Строк, протягом якого камера схову зобов'язана зберігати речі, визначається правилами, які видаються відповідно до транспортних статутів або кодексів, або за погодженням сторін. Речі, не затребувані у названий строк, камера схову зобов'язана зберігати протягом трьох місяців. Із закінченням цього строку не витребувані речі можуть бути продані у порядку, передбаченому законом.

В разі втрати квитанції чи жетона річ, здана до камери схову, видається поклажодавцеві з поданням доказів належності йому речі.

Зберігання речей, що є предметом спору (секвестр). За договором зберігання речей, що є предметом спору, двоє або більше осіб, між якими виник спір про право на річ, передають цю річ третій особі, яка бере на себе обов'язок після розв'язання спору повернути річ тій особі, якій вона присуджена за рішенням суду або за погодженням усіх осіб, що спорять (договірний секвестр).

Річ, яка є предметом спору, може бути передана на зберігання в порядку секвестру і за рішенням суду (судовий секвестр). Зберігачем за судовим секвестром може бути як особа, призначена судом, так і особа, визначена за взаємною згодою сторін, що спорять. В обох випадках вимагається згода зберігача.

На зберігання в порядку секвестру можуть бути передані як рухомі, так і нерухомі речі.

Зберігач, що здійснює зберігання речі в порядку секвестру, має право на винагороду за рахунок сторін, що спорять, якщо договором або рішенням суду, яким встановлюється секвестр, не передбачено інше.

Зберігання транспортних засобів. За договором зберігання транспортних засобів на автостоянкових зберігачів покладається зобов'язання створити належні умови для заїзду транспортного засобу на стоянку, зберігати його й надати можливість поклажодавцю чи уповноваженій ним особі забрати його в будь-який час, а поклажодавець зобов'язаний дотримуватись правил зберігання й платити встановлену суму[1, c. 413-415].

77. Договір страхування

Страхування — це вид цивільно-правових відносин із захисту майнових інтересів і громадян та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків) за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати ними страхових платежів (страхових внесків, страхових премій).

Майнові та особисті немайнові відносини, що виникають внаслідок страхування, регулюються нормами Цивільного кодексу України, Законом України "Про страхування" (7 березня 1996 р.), правилами окремих видів страхування, що встановлюються відповідними нормативними актами законодавства України. Відносини з морського страхування суден, вантажів та інших об'єктів регулюються нормами, що містяться в Кодексі торговельного мореплавства України і правилах про окремі види морського страхування.

Страхування здійснюється на основі договору між страховиком і страхувальником (добровільне страхування). У випадках, передбачених законом або іншими нормативно-правовими актами, проводиться страхування без укладення договору (обов'язкове страхування).

За договором страхування одна сторона (страховик) зобов'язується у разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, визначеній у договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору.

Страховик — це юридична особа, яка спеціально створена для здійснення страхової діяльності і яка одержала у встановленому порядку ліцензію на цей вид діяльності.

Громадяни та юридичні особи з метою страхового захисту своїх майнових інтересів можуть створювати товариства взаємного страхування. Необхідною умовою реєстрації та отримання ліцензії є наявність у страховика мінімального статутного фонду в сумі, еквівалентній 100 тис. євро. Державною страховою компанією в Україні сьогодні є Національна акціонерна страхова компанія (НАСК) "Оранта", оскільки частка держави в її статутному фонді становить 58 %.

Страхувальники —це фізичні та юридичні особи, які страхують свій майновий інтерес і вносять страхові платежі.

Страхувальники мають право при укладенні договорів страхування призначати громадян чи юридичних осіб для одержання страхових сум або страхового відшкодування (винагородонабувачів), а також замінювати їх до настання страхового випадку.

Об'єктами страхування є майнові інтереси, які не суперечать законодавству і пов'язані:

• з життям, здоров'ям, працездатністю та пенсійним забезпеченням страхувальника або застрахованої особи (особисте страхування);

• володінням, користуванням і розпорядженням майном (майнове страхування);

• відшкодуванням страхувальникові завданої ним шкоди особі або майну фізичної особи, а також шкоди, завданої юридичній особі (страхування відповідальності).

Договір страхування укладається в письмовій формі шляхом видачі страховиком страхувальникові страхового свідоцтва (поліса, сертифіката). Істотними умовами договору страхування, які зазначаються у страховому свідоцтві (полісі, сертифікаті), визнаються об'єкт страхування, розмір страхової суми, страхового внеску і строки його сплати, страховий ризик (страхові випадки), строк страхування, початок і закінчення дії договору страхування. У договорі також можуть бути передбачені інші умови страхування.

Договір страхування набирає чинності з моменту внесення страхового платежу (внеску, премії), якщо інше не передбачено умовами страхування. Зі згоди страхувальника об'єкт страхування може бути застрахований за одним договором страхування кількома страховиками (співстрахування). У таких випадках у договорі мають міститися умови, що визначають права та обов'язки кожного зі страховиків. За наявності відповідної угоди між страховиками і страхувальником один зі співстраховиків може представляти всіх інших у відносинах зі страхувальником, залишаючись відповідальним перед ним у розмірах своєї частки[1, c. 420-422].

78. Основні страхові поняття. Види і форми страхування

За формою розрізняють добровільне та обов'язкове страхування.

Обов'язкове страхування як у галузі державного соціального страхування, так і в індивідуальному страхуванні зумовлене ризиками, пов'язаними з життям, втратою працездатності або із виникненням таких збитків, які не можуть бути відшкодовані окремою особою. Наприклад, дорожньо-транспортні пригоди, пожежа, яка знищила житло десятків або сотень сімей, втрата годувальника тощо без обов'язкового страхування могли б поставити окремих людей в такі умови, що вони до кінця свого життя змушені були б використовувати весь свій дохід для компенсації спричинених збитків, а в деяких випадках для такої компенсації не вистачило б і життя. За цих умов усе одно держава не могла б залишитися байдужою до долі таких людей. Значною мірою покриття цих збитків повинна брати на себе держава. Щоб полегшити цей тягар і не перекладати його на державний бюджет, який за будь-яких умов завжди обмежений, держава запроваджує обов'язкове страхування.

Обов'язкове страхування встановлюється законом, згідно з яким страховик зобов'язується страхувати відповідні об'єкти, а страхувальники — вносити належні страхові платежі.

Форми типового договору, порядок проведення і особливі умови для ліцензування обов'язкового страхування визначаються Кабінетом Міністрів України[3, c. 439-440].

79. Договір доручення

За договором доручення одна сторона (повірений) зобов'язується вчинити від імені та за рахунок іншої особи (довірителя) певні юридичні дії. Отже, сторонами цього договору виступають повірений і довіритель. Повірений — особа, яка зобов'язується виконати юридичні дії, а довіритель — — особа, яка доручає повіреному виконати ці дії. Повіреним і довірителем можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. Фізичні особи, які виступають повіреними чи довірителями, мають бути дієздатними. Будь-яка юридична особа вправі бути довірителем, а повіреним — лише за умови, що це не виходить за межі її дієздатності. Наприклад, товарні біржі, банки, юридичне бюро, посередницькі організації. Цей договір досить поширений у цивільному обігу.

Предметом договору доручення є юридичні дії повіреного. До таких юридичних дій належать не тільки правочини, а й інші дії повіреного (складання актів, вчинення процесуальних дій тощо), внаслідок яких довіритель здійснює свої права та обов'язки або набуває, змінює і припиняє їх. Трапляється, що повірений, виконуючи доручення, здійснює також окремі фактичні дії. Наприклад, оглядає майно, яке хоче придбати довіритель, перевозить речі тощо. Ці дії не є предметом договору доручення. Вони мають супровідний характер і не можуть мати правове значення у відносинах між повіреним і довірителем, який зобов'язаний відшкодувати дії повіреного, пов'язані зі здійсненням фактичних дій.

Характерним для договору доручення є те, що повірений виконує юридичні дії від імені та за рахунок довірителя. Правочин, вчинений повіреним, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки довірителя. Може бути встановлено і виключне право повіреного на вчинення від імені та за рахунок довірителя всіх або частини юридичних дій, передбачених договором.

У договорі можуть бути встановлені також строк дії такого доручення та (або) територія, у межах якої чинне виключне право повіреного. Повірений має право на плату за виконання свого обов'язку за цим договором. Коли в договорі не визначено розміру плати повіреному або порядок її виплати, вона виплачується після виконання доручення відповідно до звичайних цін на такі послуги.

Оскільки повірений виступає від імені та за рахунок довірителя, то, звичайно, він має керуватися інтересами свого довірителя і діяти відповідно до вказівок, що дав йому довіритель. Тому в договорі або у виданій на підставі договору довіреності мають бути чітко визначені юридичні дії, які належить вчинити повіреному. Ці дії мають бути правомірними, конкретними та здійсненними.

Повірений повинен виконати дане йому доручення особисто. Але він має право і передати доручення іншій особі (замісникові), якщо це передбачено договором або якщо повірений був примушений до цього обставинами, з метою охорони інтересів довірителя. У таких випадках повірений несе відповідальність тільки за вибір замісника. Довіритель має право у будь-який час відхилити замісника, обраного повіреним[1, c. 431-432].

80. Договір комісії

Цей договір опосередковує відносини, як правило, з надання торговельних послуг шляхом вчинення правочинів однією особою для другої (торгове представництво). Договір комісії має широку сферу застосування у внутрішньому, а також у зовнішньому обігу.

За договором комісії одна сторона (комісіонер) зобов'язується за дорученням другої сторони (комітента) за плату вчинити один або кілька правочинів від свого імені, але за рахунок комітента. Договір комісії є консенсуальним, двостороннім і сплатним. Комітент — це особа, яка дає комісійне доручення. Комітентом можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. Комісіонерами, як правило, виступають відповідні організації в межах своєї дієздатності, наприклад, комісійні магазини, зовнішньоторговельні організації тощо.

Договір може бути укладений на визначений строк або без зазначення строку його чинності, із зазначенням або без зазначення території його виконання, з умовою чи без умови щодо асортименту товарів, які є предметом комісії. Комітент може бути зобов'язаний утримуватися від укладення договору комісії з іншими особами.

Істотними умовами цього договору, за якими комісіонер зобов'язується продати або купити майно, є умови про це майно та його ціну. Майно, що надійшло до комісіонера від комітента або придбане комісіонером за рахунок комітента, є власністю останнього.

Комісіонер зобов'язаний вчиняти правочини на умовах, найбільш вигідних для комітента, і відповідно до його вказівок. Коли в договорі таких вказівок немає, комісіонер повинен вчиняти правочини відповідно до звичаїв ділового обігу або вимог, що звичайно ставляться. Якщо комісіонер вчинив правочин на більш вигідних умовах, ніж визначені комітентом, додатково одержана вигода належить комітентові.

Комісіонер має право відступити від вказівок комітента, якщо цього вимагають інтереси комітента і комісіонер не міг попередньо запитати комітента або не одержав у розумний строк відповіді на свій запит. У цьому разі комісіонер повинен повідомити комітента про допущені відступи від його вказівок як тільки це стане можливим. Комісіонерові, який є підприємцем, може бути надано право відступати від вказівок комітента без попереднього запиту про це, але з обов'язковим повідомленням комітента про допущені відступи.

Після вчинення правочину за дорученням комітента комісіонер повинен надати комітентові звіт і передати все одержане за договором. Комітент, який має заперечення щодо звіту комісіонера, повинен повідомити його про це протягом ЗО днів від дня отримання звіту. Якщо такі заперечення не надійдуть, звіт вважається прийнятим.

Комітент зобов'язаний прийняти від комітента все належно виконане за договором і оглянути майно, придбане для нього комісіонером, та негайно повідомити комісіонера про виявлені у цьому майні недоліки[1, c. 436-438].

81. Договір управління майном

За договором управління майном одна сторона (установник управління) передає іншій стороні (управителеві) на певний строк майно в управління, а друга сторона зобов'язується за плату здійснювати від свого імені управління цим майном в інтересах установника управління або особи, зазначеної ним (вигодонабувача).

Предметом договору управління майном можуть бути підприємства як майнові комплекси, окремі об'єкти, що належать до нерухомого майна, цінні папери, виключні права та інше майно. В управління також може бути передане майно, що є предметом договору застави. Не можуть бути самостійним об'єктом довірчого управління гроші. Майно, передане в управління, має бути відокремлене як від іншого майна установника управління, так і від майна, яке належить управителеві. Для розрахунків за діяльністю, пов'язаною з управлінням, управителеві відкривається окремий банківський рахунок.

Управитель, вчиняючи фактичні та юридичні дії, пов'язані зі здійсненням ним управління майном, зобов'язаний інформувати своїх контрагентів про те, що він хоч і виступає у відносинах з ним від свого імені, проте є не власником майна, а лише управителем. При вчиненні правочинів та інших дій, що потребують письмового оформлення, у документах в обов'язковому порядку має бути зазначено, що вони вчинені управителем майна. Права, набуті управителем у результаті вчинення дій щодо управління майном, включаються до складу майна, переданого в управління, а обов'язки, що виникли в результаті таких дій, виконуються за рахунок цього майна.

Управителем може бути як фізична, так і юридична особа, що є суб'єктом підприємницької діяльності. Не може бути управителем майна орган державної влади, орган влади Автономної Республіки Крим або орган місцевого самоврядування.

Управитель може доручити іншій особі (замісникові) вчинити від його імені дії, необхідні для управління майном, якщо це передбачено договором або цього потребують інтереси установника управління чи вигодонабувача у разі неможливості отримати в розумний строк відповідні вказівки установника управління. У цьому разі управитель відповідає за дії обраного ним замісника, як за власні.

Управитель зобов'язаний управляти майном відповідно до умов договору. При цьому він може відчужувати майно, передане в управління, укладати щодо нього договір застави лише за згодою установника управління. Управителю, який має речове право на чуже майно, що передано йому в управління, надається право на захист цього права, у тому числі від установника управління.

Установником управління є власник майна. Всі вигоди від майна, переданого в управління, належать йому. Коли власником майна є малолітня особа чи фізична особа, визнана недієздатною, або особа, місце перебування якої невідоме чи її визнано безвісно відсутньою, установником управління може бути опікун або орган опіки та піклування. Якщо власником майна є особа, цивільна дієздатність якої обмежена, то установником управління є її піклувальник[1, c. 443-445].

82. Агентський договір

Згідно зі ст. 297 ГК України за агентським договором одна сторона (комерційний агент) зобов'язується надати послуги другій стороні (суб'єкту, якого представляє агент) в укладенні угод чи сприяти їх укладенню (надання фактичних послуг) від імені цього суб'єкта і за його рахунок.

Характеристика агентського договору (договору доручення). Сферою застосування агентських договорів є винятково господарська (підприємницька) діяльність. На це, насамперед, вказує те, що агентською діяльністю, за визначенням, є підприємницька діяльність, що, в свою чергу, обумовлює наявність певного статусу у суб'єктів, які надають відповідні послуги. Крім того, за тим же визначенням клієнти агента мають статус суб'єктів господарювання та здійснюють господарську діяльність, в процесі і з приводу якої користуються послугами агента. Комерційний агент надає суб'єкту, якого він представляє, послуги в укладенні угод чи сприяє їх укладенню. В цьому разі в обов'язки агента можуть входити як безпосереднє укладення угоди в інтересах довірителя на умовах, що вказані в агентському договорі, так і пошук можливих партнерів в широкому розумінні (організація промо-акцій та ін.), що охоплюється категорією "сприяння". Згідно з ч. 2 ст. 303 ГК України комерційний агент не гарантує суб'єкту, якого він представляє, виконання третіми особами зобов'язань за угодами, укладеними за його посередництва, якщо інше не передбачено агентським договором.

Агентський договір є різновидом ширшого за предметом договору доручення. Предметом агентського договору є, як було зазначено, надання агентом послуг із укладення угод або сприяння в такому укладенні. Предметом договору доручення є вчинення повіреним відповідних "юридичних дій" (ст. 1000 ЦК України) — вчинення будь-яких дій, що регулюються і не суперечать відповідним правовим нормам. Тобто предмет договору доручення не вичерпується укладенням повіреним угод, а може включати, наприклад, представництво перед третіми особами (в тому числі представництво в судових та інших органах держави) або вчинення інших дій, не заборонених законодавством. Крім того, договір доручення, на відміну від агентського договору, не обов'язково укладається в сфері і з приводу здійснення господарської (підприємницької) діяльності, про що вже йшлося вище.

Зважаючи на це, можна стверджувати, що якщо предметом договору є надання агентом послуг в укладенні угод у сфері господарської діяльності чи сприяння в їх укладенні, то на такий договір поширюються норми щодо комерційного представництва ГК України, і, власне, договір вважається агентським. Якщо предмет договору, хоча б укладеного в сфері і з приводу здійснення господарської (підприємницької) діяльності, складає надання повіреним інших послуг, такий договір вважається договором доручення і регулюється нормами ЦК України (гл. 68).

Надання відповідних послуг є однією з істотних умов агентського договору, що відрізняє його від інших договорів, зокрема, від договорів підряду, предметом яких є не дії, а кінцевий матеріальний результат.

Сторонами агентського договору є комерційний агент і суб'єкт, інтереси якого він представляє (клієнт).

Згідно з ч. 2 ст. 295 ГК України комерційним агентом може бути суб'єкт господарювання (громадянин або юридична особа), який за повноваженням, основаним на агентському договорі, здійснює комерційне посередництво. Наявність статусу суб'єкта господарської (підприємницької) діяльності у агента обумовлена визнанням агентської діяльності підприємницькою (ч. 1 ст. 295 ГК України).

Прямих вимог щодо наявності у клієнта за агентським договором статусу суб'єкта господарської (підприємницької) діяльності законодавство не містить. Проте вказівка у визначенні агентської діяльності на здійснення господарської діяльності, в процесі чи з приводу якої укладається агентський договір, свідчить про необхідність мати статус суб'єктів господарської (підприємницької) діяльності обома сторонами агентського договору: як агентом, так і клієнтом[3, c. 468-469].

83. Кредитний договір. Товарний та комерційний кредит

Кредитні правовідносини між кредитором і позичальником регламентуються на підставі кредитних договорів.

Кредитний договір — це юридичний документ, що визначає взаємні обов'язки і відповідальність між банком і клієнтом з нагоди одержання останнім кредиту. Кредитний договір укладається тільки в письмовому вигляді і не може змінюватися в односторонньому порядку. Кредити надаються після укладання кредитного договору. Умови договору визначаються для кожного клієнта індивідуально, з тим щоб ступінь ризику був мінімальний. Зміст і перелік умов кредитного договору визначаються за згодою сторін і включають розмір кредиту, умови надання і погашення позичок, розмір відсоток за кредит та інші умови, які не суперечать чинному законодавству.

На практиці комерційні банки розробляють типові форми кредитних угод, основними положеннями яких є:

1. Опис суб'єктів угоди — визначається, хто позичальник, хто кредитор, при цьому визначаються юридичні права сторін, що підписують договір.

2. Опис умов кредитування — вказуються сума і строк кредиту, порядок його видачі та погашення. Банк перевіряє обгрунтованість замовленої суми кредиту і вносить поправки до неї з урахуванням залучення власних коштів позичальника. Конкретний строк користування кредитом встановлюється на основі оборотності цінностей, що кредитуються, та окупності понесених витрат. Погашення кредиту передбачається на конкретну дату або в розстрочку.

3. Зобов'язання позичальника повернути суму кредиту та сплатити проценти за користування кредитом. Банк визначає відсоткові ставки залежно від таких чинників: попиту і пропозиції, що склались на кредитному ринку, рівня облікової ставки НБУ, характеру наданого забезпечення, строків користування позикою, ризику заходу, що кредитується тощо. Розмір плати за кредит встановлюється з таким розрахунком, щоб сума одержаних від позичальника відсотків покривала витрати банку по залученню коштів, витрати на ведення банківської справи та забезпечувала отримання відповідного прибутку.

4. Опис забезпечення кредиту з посиланням на угоди, що є частинами кредитного договору (договір застави, гарантії, поручительства, страхова угода).

5. Обмежувальні умови, до яких відносяться: захисні та негативні.

Захисні статті — це перелік дій чи умов, яких повинен дотримуватись позичальник протягом дії кредитного договору (зобов'язання періодично подавати банку звітну документацію, надавати працівникам банку інформацію про свою господарську діяльність).

Негативні статті — це список умов, які не повинен допустити позичальник (заборона отримання додаткових кредитів, передачі в заставу третім особам активів, надання гарантії, невиплати дивідендів, заробітної плати вище встановленого рівня, злиття з іншими компаніями);

6. Права суб'єктів угоди. Банк залишає за собою право вимагати дострокового погашення кредиту у випадку порушень умов кредитної угоди. Позичальник може домагатися перенесення строків погашення позички, підвищення суми позички, права достроково погашати кредит.

7. Санкції за порушення умов угоди. Порушення з боку позичальника умов кредитної угоди карається шляхом стягнення пені, яка нараховується на суму боргу або на суму кредиту, або на суму порушення. Банк може заперечити проти надання наступної суми кредиту, вимагати дострокового погашення кредиту, відмовитись від подальшого співробітництва з клієнтом, ініціювати процедуру банкрутства підприємства. Порушення умов кредитної угоди з боку банку так само тягне за собою фінансові санкції. В угоді можна зазначити, хто буде відшкодовувати витрати на вирішення спорів.

8. Строк набуття угодою чинності.

9. Можливості зміни умов угоди.

10. Юридичні адреси суб'єктів угоди, підписи уповноважених осіб, скріплені печатками.

Договір укладається на один рік і більш тривалий термін, якщо клієнт користується кредитами постійно або об'єктом кредитування є основні засоби, або на більш короткий термін при тимчасовій потребі в коштах або наданні окремого кредиту. Кредитний договір вступає в силу з дати надання кредиту позичальнику (дата надходження коштів на рахунок позичальника або дата сплати платіжних документів з позичкового рахунку позичальника) і діє до повного погашення кредиту та сплати відсотків за його користування[3, c. 489-492].

84. Договір факторингу

За договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату, а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Грошова вимога до боржника може бути передана клієнтом факторові також з метою забезпечення виконання зобов'язання клієнта перед фактором. Зобов'язання фактора може передбачати надання клієнтові послуг, пов'язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає.

Сторонами договору факторингу є фактор і клієнт.

Фактором може бути банк або фінансова установа, а також фізична особа — суб'єкт підприємницької діяльності, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції.

Клієнтом факторингу можуть бути фізичні та юридичні особи — суб'єкти підприємницької діяльності.

Предметом договору факторингу може бути як грошова вимога, строк платежу якої закінчився (наявна вимога), так і право на одержання коштів, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога). При переданні майбутньої вимоги вона вважається такою, що перейшла до фактора після того, як виникло саме право на одержання з боржника грошових коштів, які є предметом передання вимоги, передбаченої договором.

Якщо передання грошової вимоги обумовлене певною подією, воно набуває чинності після настання цієї події. У цих випадках додатково передання вимоги не оформлюється. Договір факторингу є дійсним, навіть якщо між клієнтом та його боржником є угода про заборону передання грошової вимоги або її обмеження.

Клієнт несе відповідальність перед фактором за дійсність грошової вимоги, що є предметом відступлення. Але клієнт не несе відповідальності за невиконання або неналежне виконання боржником вимоги, що є предметом відступлення, пред'явленої до виконання фактором, якщо інше не передбачено договором факторингу. Грошова вимога, право якої відступається, вважається дійсною, якщо клієнт має право відступити право грошової вимоги і в момент відступлення цієї вимоги йому не були відомі обставини, внаслідок яких боржник має право не виконувати вимогу.

Боржник зобов'язаний здійснити платіж факторові за умови, що він одержав від клієнта або фактора письмове повідомлення про відступлення грошової вимоги цьому факторові й у повідомленні визначена грошова вимога, яка підлягає виконанню, а також названо фактор, якому має бути здійснений платіж. Боржник має право вимагати від фактора надання йому в розумні строки доказів того, що відступлення грошової вимоги факторові справді мало місце[1, c. 454-456].

85. Договір позики

За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) гроші або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку саму суму грошей або рівну кількість речей того самого роду та якості. Договір позики є одностороннім і реальним. Він вважається таким, що укладений з моменту передачі грошей або речей.

Договір позики має бути укладений у письмовій формі, якщо його сума не менше ніж у 10 разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного доходу, а у випадках, коли позикодавець є юридичною особою, — незалежно від суми.

За бажанням сторін договір може бути посвідчений нотаріально, але в цьому разі необхідно виплатити державне мито у розмірі 5 % суми позики (підпункт "з" п. З ст. З Декрету Кабінету Міністрів України "Про державне мито").

На підтвердження договору позики та його умов може бути подано розписку позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної суми або визначеної кількості речей.

Позикодавець має право на одержання від позичальника процентів на суму позики V розмірах і в порядку, що передбачені договором. Якщо в договорі немає умови про розмір процентів, їх розмір визначається обліковою ставкою банківського процента (ставкою рефінансування), встановленою Національним банком України. У разі відсутності іншої угоди проценти виплачують щомісяця до дня повернення суми позики.

Договір позики буде безпроцентним, якщо:

• укладений між фізичними особами на суму, яка не перевищує 50-кратного розміру неоподатковуваного доходу, встановленого законом, і не пов'язаний зі здійсненням підприємницької діяльності хоча б однією зі сторін;

• позичальникові передаються речі, визначені родовими ознаками.

Позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві одержану позику у строк та в порядку, що передбачені договором. У випадках, коли строк повернення договором не встановлений або визначений моментом вимоги, сума позики має бути повернута протягом 30 днів від дня виставлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не передбачено договором.

Предмет безпроцентної позики може бути повернутий позичальником достроково. Сума позики, наданої під проценти, може бути повернена достроково за згодою позикодавця або якщо це передбачено договором. Позика вважається повернутою у момент її передачі позикодавцеві або зарахування суми грошей, що позичалися, на його банківський рахунок[1, c. 457-459].

86. Договір банківського вкладу

За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від іншої особи (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, що визначені договором. Договір банківського вкладу, в якому вкладником є фізична особа, визнається публічним. Правила щодо банків застосовують також до інших кредитних організацій при укладенні ними договору банківського вкладу.

Договір банківського вкладу має бути укладений письмово. Вважається, що письмової форми договору банківського вкладу додержано, якщо внесення суми посвідчено книжкою, ощадним або депозитним сертифікатом чи іншим документом, що виданий банком вкладникові та відповідає вимогам, передбаченим для таких документів законом, встановленим відповідно до них банківськими правилами та звичаями ділового обігу, які застосовуються у банківській практиці. Наслідок недодержання письмової форми банківського вкладу — нікчемність такого договору.

Жителі України можуть вносити заощаджувальні вклади в будь-який комерційний банк. За чинним законодавством умови прийняття коштів від вкладників банки встановлюють самостійно. Доходи за вкладами не підлягають оподаткуванню. Вкладники вільні у виборі банку для зберігання своїх коштів і можуть мати вклади в одному чи кількох установах банку.

Є такі види вкладів: на умовах вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) і на умовах повернення вкладу із закінченням зазначеного договором строку (строковий вклад). У випадках, коли вкладник не вимагає повернення суми строкового вкладу із закінченням строку або суми вкладу, внесеного на інших умовах повернення, — після настання передбачених договором обставин, договір вважається таким, що продовжений на умовах вкладу на вимогу. Фізична або юридична особа може укласти договір банківського вкладу (зробити вклад) на користь третьої особи. Визначення імені фізичної особи, на користь якої зроблено вклад, є істотною умовою банківського вкладу.

Проценти на суму банківського вкладу в розмірі, визначеному договором, нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу в банк, до дня, який передує поверненню вкладникові або списанню з рахунка вкладника з інших підстав. Якщо інше не передбачено умовами договору, банк має право змінити розмір процентів, які виплачуються на вклади на вимогу. У разі зменшення банком розміру процентів новий розмір процентів застосовується до вкладів, внесених до сповіщення вкладників про зменшення процентів, із закінченням місяця з моменту відповідного сповіщення. Коли договором не встановлено розмір процентів, банк повинен виплачувати проценти у розмірі облікової ставки Національного банку України.

Проценти на суму банківського вкладу виплачують вкладникові на його вимогу із закінченням кожного кварталу окремо від суми вкладу, а не витребувані у цей строк проценти збільшують суму вкладу, на який нараховуються проценти. У разі повернення вкладу виплачують усі нараховані до цього моменту проценти.

Вклад може бути зроблений у банк на ім'я визначеної третьої особи, яка набуває прав вкладника з моменту надходження грошей на її рахунок. До набуття особою, на користь якої зроблений банківський вклад, прав вкладника ці права належать особі, яка зробила вклад. Визначення імені фізичної особи або найменування юридичної особи, на користь якої зроблено вклад, є істотною умовою договору банківського вкладу. У разі відмови від вкладу особи, на користь якої укладено договір банківського вкладу, особа, яка уклала цей договір має право вимоги повернення вкладу або переведення його на своє ім'я.

Укладення договору банківського вкладу з фізичною особою і внесення коштів на її рахунок за вкладом посвідчується ощадною книжкою. Видача вкладу, виплата процентів за ним і виконання розпоряджень вкладника про перерахування коштів з рахунка за вкладом іншим особам здійснюються банком у разі пред'явлення ощадної книжки. В ощадній книжці мають бути зазначені та посвідчені банком найменування і місцезнаходження банку, номер рахунка за вкладом, а також усі суми коштів, зараховані на рахунок, усі суми коштів, списані з рахунка, та залишок коштів на рахунку на момент пред'явлення ощадної книжки у банк. У разі втрати ощадної книжки або приведення її у непридатний для пред'явлення стан банк за заявою вкладника повинен видати йому нову ощадну книжку[1, c. 451-453].

87. Договір банківського рахунку

Договір банківського рахунку — це складана правова категорія, яка передбачає публічний обов'язок клієнта зберігати кошти на рахунку в банківській установі, та двостороннє зобов'язання банку і клієнта на умовах консенсуальності та платності.

На банківському рахунку обліковуються власні кошти клієнта, з нього за допомогою платіжних інструментів переказуються кошти клієнта і, відповідно, забезпечується їх безготівковий обіг. Кожний клієнт (як юридична, так і фізична особа) має право відкривати будь-яку кількість рахунків у будь-якій установі банку та у валюті за власним бажанням. Разом з тим існує обов'язок банківської установи та клієнта повідомити податковий орган, де перебуває на обліку такий клієнт, про відкриття або закриття банківського рахунку в триденний термін для взяття його на облік. До того моменту, поки банк не буде повідомлено про це, він не має права здійснювати видаткові операції за рахунком клієнта. При порушенні зазначених строків відповідно до Закону України "Про державну податкову службу" винна особа нестиме відповідальність у вигляді штрафу в розмірі 20 неоподаткованих мінімумів доходів громадян.

Чинне законодавство України визначає види рахунків, що можуть відкривати клієнти в установах банків.

Поточні рахунки відкриваються підприємствам усіх видів та форм власності, їх відокремленим підрозділам, а також фізичним особам — суб'єктам підприємницької діяльності для зберігання грошових коштів та здійснення всіх видів банківських операцій відповідно до чинного законодавства України. Законодавство передбачає можливість відкриття двох і більше поточних рахунків. Однак лише один рахунок можна відкривати для формування статутного фонду господарського товариства або для ведення спільної діяльності без утворення юридичної особи за кожним окремим договором про спільну (сумісну) діяльність. Поточний рахунок (хоч би один) має бути відкритий у національній валюті України, оскільки через нього здійснюються розрахунки в межах країни, у тому числі зі сплати обов'язкових платежів, податків та зборів.

Поточні (вкладні) рахунки фізичних осіб призначені для обліку, одержання готівки, зберігання коштів та здійснення безготівкових розрахунків з іншими фізичними та юридичними особами.

Поточні бюджетні рахунки відкривають підприємствам (їх відокремленим підрозділам), яким виділяють кошти з державного або місцевого бюджетів для їх цільового використання. При цьому не слід плутати реєстраційні рахунки бюджетних установ, що відкриваються в установах Державного казначейства, із зазначеними вище поточними бюджетними рахунками. У разі ненадходження коштів з бюджету протягом року зазначені рахунки закриваються у порядку, передбаченому чинним законодавством.

Банківські установи на підставі рішень Кабінету Міністрів України та Національного банку України можуть також відкривати рахунки із спеціальними режимами їх використання. У прийнятому рішенні має бути визначений режим використання такого рахунку.

Отже, через функціонування поточних рахунків забезпечується господарська діяльність клієнта, фінансуються його потреби (оплата контрактів, виплата заробітної плати, сплата податків та обов'язкових зборів тощо)[3, c. 476-478].

88. Форми безготівкових розрахунків. Розрахунки із застосуванням платіжних доручень

Безготівкові розрахунки здійснюються за такими формами розрахунків:

· платіжними дорученнями;

· платіжними вимогами-дорученнями;

· чеками;

· акредитивами;

· векселями;

· в порядку планових платежів;

· заліку взаємних вимог.

Розрахунки платіжними дорученнями. Платіжне доручення являє собою доручення підприємства обслуговуючому його банку про перерахування певної суми зі свого рахунку на рахунок іншого підприємства.

Платіжні доручення застосовуються як при місцевих, так й іногородніх розрахунках.

Дорученнями можуть проводитися:

  • розрахунки за отримані товари та надані послуги;
  • авансові платежі;
  • розрахунки по нетоварних операціях;
  • попередня оплата товарів і послуг та інші.

Під попередньою оплатою слід розуміти оплату товарів чи послуг, готових до відвантаження покупцям зразу ж після отримання платежу і відвантажених (вивезених) не пізніше терміну, зазначеного в договорі (як правило, трьох робочих днів з дня отримання платежу).

Платіжне доручення приймається банком до виконання тільки за наявності коштів на поточному рахунку або права на отримання кредиту.

Доручення на перерахування коштів у дохід бюджету, державні цільові фонди та інші платежі безспірного характеру приймаються банком незалежно від наявності коштів на поточному рахунку. У випадку відсутності коштів доручення розміщується в картотеку № 2, тобто обліковується на позабалансовому рахунку[3, c. 481-483].

89. Розрахунки за аккредитивом

Акредитивну форму широко застосовують в умовах ринкової економіки як у межах України, так і в міжнародних розрахунках. Сутність її полягає в тому, що іногородній банк покупця (імпортера) доручає іногородньому банку постачальника (експортера) провести оплату рахунків постачальника на умовах, зазначених в акредитивній замові.

Залежно від ступеня відповідальності банків розрізняють відкличні та безвідкличні акредитиви.

Відкличні акредитиви можуть бути анульовані в будь-який момент як банком, що їх випустив, так і покупцем (імпортером). Вони рідко застосовуються у зовнішньоторговельній практиці, оскільки немає гарантії оплати.

Безвідкличні акредитиви, навпаки, не можуть змінюватися й анулюватися без згоди постачальника (експортера), їх сума поновлюється автоматично в межах установленого загального ліміту й строку дії.

За засобами забезпечення акредитиви поділяють на покриті й непокриті. Відкриваючи покритий акредитив, банк-емітент одночасно переказує кошти для розрахунку.

Непокритий акредитив відкривається покупцеві у банку постачальника шляхом надання йому права списувати всі суми акредитива з розрахунку банку-емітента, коли між банками встановлені кореспондентські відносини.

Строк відкриття і дії акредитива залежить від характеру товару, умов його зберігання та транспортування. Все це передбачається в договорі. Для виконання акредитива одержувач коштів подає до виконуючого банку документи, що підтверджують виконання всіх умов акредитива. У разі порушення хоча б однієї з цих умов виконання акредитива не провадиться. Якщо виконуючий банк відмовляє у прийнятті документів, які за зовнішніми ознаками не відповідають умовам акредитива, він повинен негайно проінформувати про це одержувача коштів і банк-емітент із зазначенням причин відмови. Якщо банк-емітент, одержавши прийняті виконуючим банком документи, вважає, що вони не відповідають за зовнішніми ознаками умовам акредитива, він має право відмовитися від їх прийняття і зажадати від виконуючого банка суму, сплачену одержувачеві коштів за порушення умов акредитива, а за непокритим акредитивом відмовитися від відшкодування виплачених сум. Про закриття акредитива виконуючий банк повинен повідомити банк-емітент. Невикористана сума покритого акредитива підлягає поверненню банку-емітентові негайно, одночасно із закриттям акредитива. Банк-емітент зобов'язаний зарахувати повернені суми на рахунок платника, з якого депонувалися кошти[1, c. 467-468].

90. Розрахунки за інкасовими дорученнями, в застосуванням розрахункових чеків

Ця форма безготівкових розрахунків є однією з найпоширеніших у світовій практиці. Чеком визнається документ, що містить нічим не обумовлене розпорядження чекодавця банку провести платіж зазначеної у ньому суми чекоутримувачеві.

Платником за чеком може бути зазначений тільки банк, де чекодавець має кошти, якими він має право розпоряджатися шляхом виставлення чеків. Відкликання чека до закінчення строку для його подання не допускається. Видача чека не погашає грошового зобов'язання, на виконання якого він виданий. Форма чека та порядок його заповнення і використання визначаються законом і встановленими згідно з ним банківськими правилами.

Чек підлягає оплаті платником за умови подання його до оплати у строк, встановлений законом. Платник за чеком повинен пересвідчитися усіма доступними способами у справжності чека, а також у тому, що пред'явник чека є правоуповноваженою за ним особою. Збитки, що виникли внаслідок оплати платником підробленого, викраденого або втраченого чека покладаються на платника або чекодавця -незалежно від того, з чиєї вини їх було завдано. Особа, що оплатила чек, має право вимагати передання їй чека з розпискою про одержання платежу.

Воля чекодавця є односторонньою, однак вона породжує правовідносини між трьома суб'єктами: між чекодавцем і чекоутримувачем, а також між чекодавцем і банком, що його обслуговує. Безпосередніх відносин між банком і чекодавцем не виникає. Претензії за несплату чека до банку може пред'явити лише чекодавець, а не чекоутримувач. Банк буде нести відповідальність за несплату або неналежну оплату чека перед чекоутримувачем у тому разі, коли це сталося з вини банка.

Здатність видавати чеки мають усі особи, наділені цивільною правоздатністю, тобто юридичні і фізичні особи володіють активною чековою правоздатністю. Пасивна чекова правоздатність обмежена, бо платником за чеком може бути лише банк, у якому відкрито рахунок чекодавця.

Є іменні чеки, чеки на пред'явника та переказні. Іменний чек не підлягає переданню. Він може передаватися іншим особам тільки шляхом укладання правочину про відступлення права вимоги (цесію). У переказному чеці індосамент (напис на зворотному боці чека) на платника має силу розписки про одержання платежу. Особа, що володіє переказним чеком, одержаним за індосаментом, вважається його законним володільцем, якщо застосовує своє право на безперервному ряді індосаментів.

Платіж за чеком може бути гарантований повністю або частково авалем. Гарантія платежу за чеком (аваль) може надаватися будь-якою особою, крім платника. Той, хто гарантує платіж за чеком, несе солідарну відповідальність з особою, яка видала чек. Особа, що гарантувала платіж та оплатила чек, набуває прав, які випливають із чека, як проти того, за кого вона дала гарантію, так і проти тих, хто зобов'язаний перед останнім.

Подання чека до банку, який обслуговує чекоутримувача, на інкасо для одержання платежу вважається поданням чека до платежу. Кошти за інкасовим чеком на рахунок чекоутримувача зараховують після одержання платежу від платника, якщо інше не передбачено договором між чекоутримувачем і банком.

У разі відмови платника в оплаті чека чекоутримувач має право на свій вибір вчинити позов до однієї, кількох або усіх зобов'язаних за чеком осіб (чекодавцеві, авалістам, індосантам), які несуть перед ним солідарну відповідальність. Цей позов чекоутримувача може бути вчинений протягом одного року від дня закінчення строку подання чека до платежу.

Розрахунки за інкасовими дорученнями. У разі розрахунків за інкасовими дорученнями (на інкасо) банк (банк-емітент) за дорученням клієнта здійснює за рахунок клієнта дії щодо одержання від платника платежу та (або) акцепту платежу. Випадки застосування та порядок здійснення розрахунків на інкасо встановлюються законом, банківськими правилами та звичаями ділового обігу.

При виконанні інкасового доручення документи подаються платникові у тій формі, в якій вони одержані, за винятком банківських відміток і виписів, необхідних для оформлення інкасового доручення. Документи, що підлягають оплаті при їх поданні, виконуючий банк повинен подати до платежу негайно з отриманням інкасового доручення.

Коли документи підлягають оплаті в інший строк, виконуючий банк зобов'язаний для одержання акцепту платника подати документи для акцепту негайно з отриманням інкасового доручення, а вимогу платежу має здійснити не пізніше ніж у день настання строку платежу, вказаного в документі.

Одержані (інкасовані) суми виконуючий банк негайно передає у розпорядження банку-емітента, який повинен зарахувати ці суми на рахунок клієнта. При цьому виконуючий банк має право відрахувати з інкасованих сум належні йому плату та відшкодування витрат або видатків[1, c. 463-464].

91. Вексель та його види

Векселя активно використовувалися і використовуються в міжнародних розрахунках і внутрішніх угодах країн. Промисловцям і комерсантам векселя дають можливість оплачувати свої покупки з відстрочкою платежу – бути засобом оформлення і забезпечення кредитів як комерційних, так і банківських.

За Законом України «Про цінні папери та фондову біржу» вексель – це цінний папір, що засвідчує безумовне грошове зобов’язання векселедавця заплатити після настання терміну визначену суму грошей володільцю векселя (векселедержателю). Особливістю векселю є його двояка природа, за якою вексель є одночасно цінним папером та документом виконавчого характеру. Саме це відрізняє його у сукупності від інших фінансових інструментів.

Закон визначає два виду векселя: вексель простий (соло-вексель) і переказний (тратта). В першому випадку вексель являє собою просту боргову розписку, що підпадає (за умови додержання правил укладання) під чинність вексельного права, з його матеріальними і процесуальними особливостями. В цьому випадку сам боржник-векселедавець повинен буде розплатитися грошима. Векселедавців одного і того ж векселя може бути декілька.

У випадку переказного векселя векселедавець (трасант) пропонує здійснити платіж векселеотримувачу (ремітенту) третій особі (трасату). Трасат не несе жодної відповідальності по векселю до його прийняття (акцепту). Після чого акцептант стає головним боржником, а за трасантом залишається гарантійна функція.

За загальним правилом розрізняють такі типи простого і переказного векселя: бланковий, тобто незаповнений на момент видачі вексель, підписаний векселедавцем – це тип простого векселя, та типи переказного векселя – за власним наказом (виданий за наказом самого векселедавця) та на себе (виданий на самого векселедавця)[3, c. 493-494].

92. Види договорів щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності

Розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності здійснюється на підставі таких договорів:

1) ліцензія на використання об'єкта права інтелектуальної власності;

2) ліцензійний договір;

3) договір про створення за замовленням і використання об'єкта права інтелектуальної власності;

4) договір про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності;

5) інший договір щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності.

Договір щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності укладається у письмовій формі.

У разі недодержання письмової форми договору щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності такий договір є нікчемним.

Законом можуть бути встановлені випадки, в яких договір щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності може укладатись усно[3,c. 396].

93. Договір комерційної концесії

Комерційна концесія — це підприємницька діяльність, яка оформлюється договором з довгострокового ділового співробітництва, у процесі якого компанія ( правоволоділець) надає юридичній або фізичній особі (приватному підприємцю або групі підприємців) — (користувачам) за плату право користування відповідно до її вимог комплексом належних цій стороні прав з метою виготовлення та (або) продажу певного виду товару та (або) надання послуг.

Предмет договору — це комплекс виключних прав інтелектуальної власності (торговельних марок, промислових зразків, винаходів, товарів, комерційних таємниць тощо), комерційного досвіду та ділової репутації. Договором може бути передбачено використання предмета договору із зазначенням або без зазначення території використання щодо певної сфери цивільного обігу.

Комерційна концесія здійснюється відповідно до договору, який регулює правовідносини між суб'єктами підприємницької діяльності. Договір комерційної концесії передбачає використання комплексу виключних прав, ділової репутації, комерційного досвіду правоволодільця в повному обсязі (зокрема з визначенням мінімального чи максимального обсягу використання) із зазначенням певної сфери підприємницької діяльності (продаж товарів, одержаних від правоволодільця або вироблених користувачем, здійснення іншої торговельної діяльності, виконання робіт, надання послуг).

Договір комерційної концесії укладається письмово і реєструється органом, який здійснює реєстрацію юридичної особи або підприємця, що виступає за договором як правоволоділець. Якщо правоволоділець зареєстрований як юридична особа або підприємець в іноземній державі, реєстрацію договору здійснює орган, який зареєстрував юридичну особу або підприємця, що є користувачем. У відносинах з третіми особами сторони договору мають право посилатися на договір комерційної концесії лише з моменту його державної реєстрації.

Договір комерційної концесії на використання об'єкта, що охороняється відповідно до патентного законодавства, підлягає реєстрації також у центральному органі виконавчої влади в галузі патентів і знаків для товарів і послуг. У разі недодержання цих вимог договір комерційної концесії вважається нікчемним (недійсним).

Сторонами в цьому договорі можуть бути і юридичні, і фізичні особи, зареєстровані як підприємці. Договір укладається з визначенням або без визначення строку його дії. В ньому може бути передбачено право користувача в межах відповідної території і ринку виступати в ролі субконцесіонера, тобто дозволяти іншим особам користуватися наданим йому комплексом виключних прав на умовах комерційної концесії, погоджених із правоволодільцем або визначених у договорі. Договір комерційної субконцесії не може бути укладений на більш тривалий строк, ніж договір, на підставі якого він укладається. Користувач та субкористувач відповідають перед правоволодільцем за завдану йому шкоду солідарно.

Якщо користувач належним чином виконував свої обов'язки, він має право після закінчення строку договору на укладення договору комерційної концесії на новий строк на тих самих умовах.

Кожна зі сторін договору, укладеного без зазначення строку, має право у будь-який час відмовитися від договору, повідомивши про це іншу сторону за шість місяців, якщо договором не передбачено більш тривалий строк. Перехід до іншої особи будь-якого виключного права, що входить до комплексу наданих користувачеві прав, не визнається підставою для зміни або розірвання договору комерційної концесії. Новий правоволоділець стає стороною цього договору в частині прав і обов'язків, що стосуються відчуженого виключного права. Форму, розмір, строки внесення та порядок перегляду винагороди за договором визначають за домовленістю сторін[1, c. 486-487].

94. Договір простого товариства

Якщо договір простого товариства не пов'язаний зі здійсненням його учасниками підприємницької діяльності, кожний учасник відповідає за спільними договірними зобов'язаннями усім своїм майном пропорційно вартості вкладу в спільну справу. За спільними зобов'язаннями, що виникли зі здійсненням учасниками підприємницької діяльності, учасники відповідають солідарно за всіма спільними зобов'язаннями незалежно від підстав їх виникнення.

Заява про відмову учасника від безстрокового договору простого товариства має бути зроблена ним не пізніше ніж за три місяці до передбачуваного виходу з договору. Угода про обмеження права на відмову від безстрокового договору простого товариства є недійсною. У разі якщо договір простого товариства не був припинений у результаті заяви будь-кого з учасників про відмову від подальшої участі або договір розірвано на вимогу одного з учасників, особа, участь якої в договорі припинилася, відповідає перед третіми особами за спільними зобов'язаннями, які виникли в період її участі у договорі так, ніби вона залишилася учасником договору простого товариства.

Договір простого товариства припиняється у разі:

• визнання учасника недієздатним, безвісно відсутнім, обмеження його цивільної дієздатності, якщо домовленістю між учасниками не передбачено збереження договору щодо інших учасників;

• оголошення учасника банкрутом, якщо домовленістю між учасниками не передбачено збереження договору щодо інших учасників;

• смерті фізичної особи — учасника або ліквідації юридичної особи — — учасника договору простого товариства, якщо домовленістю між учасниками не передбачено збереження договору щодо інших учасників або заміщення учасника, який вибув;

• відмови учасника від подальшої участі у договорі простого товариства або розірвання договору на вимогу одного з учасників, якщо домовленістю між учасниками не передбачено збереження договору щодо інших учасників;

• закінчення строку договору простого товариства;

• виділу частки учасника на вимогу його кредитора, якщо домовленістю між учасниками не передбачено збереження договору щодо інших учасників;

• досягнення мети товариства або настання обставин, коли досягнення мети товариства стало неможливим.

У разі припинення договору простого товариства речі, передані у спільне володіння та (або) користування учасників, повертаються учасникам, які їх надали, без винагороди, якщо інше не було передбачено домовленістю сторін[1, c. 476-478].

95. Договір про спільну діяльність

Відносини, що виникають між суб'єктами права при з'єднанні своїх внесків (майно, знання тощо) і організації співпраці для досягнення спільної мети є різновидом цивільних правовідносин, а саме зобов'язаннями за спільною діяльністю. Спільна діяльність може здійснюватися на основі об'єднання вкладів учасників (просте товариство) або без об'єднання вкладів учасників. З'єднання внесків і подальша спільна діяльність для досягнення спільної мети вимагають від учасників чіткої організації. Отже, зобов'язання зі спільної діяльності мають чіткий організаторський характер.

Є дві основні організаційно-правові форми та два основних види зобов'язань за спільною діяльністю. По-перше, учасники мають обрати організаційно-правову форму їх спільної діяльності, що не передбачає створення юридичної особи. В цьому разі відносини, що виникають між учасниками, оформлюються у договорі про спільну діяльність, який є юридичним фактом або підставою виникнення зобов'язання за спільною діяльністю і містить всі істотні та інші умови взаємовідносин сторін. По-друге, спільна діяльність учасників може бути спрямована на здійснення співробітництва у межах самостійного суб'єкта права — юридичної особи, який створюється на підставі установчих договорів. У Цивільному кодексі України положення про установчі договори містяться у главі "Юридичні особи". У зв'язку з цим розглянемо договір про спільну діяльність без створення юридичної особи — просте товариство.

За договором простого товариства сторони (учасники) беруть зобов'язання об'єднати свої вклади та спільно діяти з метою одержання прибутку або іншою метою.

Предметом договору про спільну діяльність є результат, на досягнення якого спрямовані дії учасників з об'єднання внесків та спільної діяльності. Оформлення предмета договору дає змогу визначити юридичну природу взаємовідносин учасників і на цій основі узгоджувати інші умови співробітництва.

Вкладом учасника визнається все те, що він вносить у спільну справу, в тому числі гроші, інше майно, професійні та інші знання, навички та вміння, а також ділова репутація та ділові зв'язки. Вклади учасників передбачаються рівними за вартістю, якщо інше не випливає з договору простого товариства або фактичних обставин. Грошова оцінка вкладу учасника провадиться за погодженням між учасниками.

Внесене учасниками майно, яким вони володіли за правом власності, а також вироблена у результаті спільної діяльності продукція та одержані від такої діяльності плоди і доходи визнаються їхньою спільною частковою власністю, якщо інше не встановлено договором простого товариства. Ведення бухгалтерського обліку спільного майна учасників може бути доручено ними одній з осіб, що беруть участь у договорі. Користування спільним майном учасників здійснюється за їх спільною згодою, а в разі недосягнення згоди — у порядку, що встановлюється судом.

У разі спільного ведення справ для вчинення кожного правочину потрібна згода всіх учасників. У відносинах із третіми особами повноваження учасника вчиняти правочини від імені всіх учасників посвідчується довіреністю, виданою іншими учасниками, або договором простого товариства.

Учасник, що вчинив від імені всіх учасників правочини, щодо яких його право на ведення спільних справ учасників було обмежене, або вчинив в інтересах усіх учасників правочини від свого імені, може вимагати відшкодування здійснених ним за свій рахунок витрат, якщо були достатні підстави вважати, що ці правочини необхідні в інтересах усіх учасників. Рішення щодо спільних справ учасників приймаються учасниками за спільною згодою, якщо інше не передбачено договором[1, c. 477-479].

96. Зобов'язання з односторонніх дій

У більшості випадків цивільно-правові зобов'язання виникають із договорів. Назва "недоговірні зобов'язання" підкреслює те, що вони виникли не з договорів чи іншої будь-якої угоди, а саме з односторонньої дії якої-небудь особи. Підставою для виникнення їх може бути односторонній правочин або інше майнове надання однієї сторони іншій. Разом з тим зобов'язально-правові відносини, що виникають із такого роду односторонніх дій осіб, за характером і змістом практично не відрізняються від подібних відносин, які виникли з договору. Саме тому такі відносини у римському приватному праві називали ніби договірними, подібними до договірних, що виникають ніби з договору, хоча самого договору або якогось іншого правочину між сторонами зобов'язання немає.

Одностороння дія, з якої виникло подібне зобов'язання, за характером повинна бути правомірною. Із недозволеної дії виникає зовсім інший тип недоговірних зобов'язань — заподіяння шкоди (деліктні зобов'язання)[1, c. 482].

97. Зобов'язання, що виникають із заподіяння шкоди

Однією з підстав виникнення зобов'язань є заподіяння шкоди іншій особі. На відміну від інших зобов'язань, які виникають із правомірних актів (наприклад договору, одностороннього правочину, адміністративного акта), цей вид зобов'язання виникає з неправомірних актів, яким є саме правопорушення, тобто протиправне винне заподіяння шкоди деліктоздатною особою. Зобов'язання внаслідок заподіяння шкоди називають деліктними (від лат. delictum — правопорушення). Воно виникає там, де заподіювач шкоди і потерпілий не перебували між собою у зобов'язальних відносинах або шкода виникла незалежно від наявних між сторонами зобов'язальних відносин.

Деліктне зобов'язання — це зобов'язання, в якому особа, що протиправна і винно (неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю) заподіяла шкоду особистим немайновим правам фізичної чи юридичної особи або шкоду їхньому майну, зобов'язана її відшкодувати в повному обсязі.

У цій формі виражена формула генерального делікту: "Хто зі своєї вини заподіяв іншому шкоду, зобов'язаний її відшкодувати". Особа, яка завдала шкоду, звільняється від її відшкодування, якщо доведе, що шкоду завдано не з її вини.

Шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок непереборної сили, відшкодовується у випадках, встановлених законом.

Зміст деліктного зобов'язання становлять право кредитора та обов'язок боржника. Зокрема, обов'язком боржника є вчинення дій, за допомогою яких була б поновлена майнова сфера до такого рівня, в якому вона перебувала до порушення, а право кредитора — одержати таке відшкодування.

Той, хто завдав шкоду, звільняється від її відшкодування, якщо доведе, що шкоду завдано не з його вини. Не підлягає відшкодуванню шкода, завдана особою при здійсненні нею права на самозахист, у тому числі у стані необхідної оборони, якщо при цьому не були перевищені її межі. Якщо при здійсненні права на самозахист особа завдала шкоду іншій особі, ця шкода має бути відшкодована особою, яка вчинила протиправну поведінку.

Шкода, завдана у стані крайньої необхідності (тобто для усунення небезпеки, що загрожує інтересам чи правам фізичної або юридичної особи, якщо цю небезпеку за цих обставин не можна було усунути іншими засобами), має бути відшкодована особою, яка її завдала. Враховуючи обставини, за яких було завдано шкоду, суд може покласти обов'язок її відшкодування на третю особу, або зобов'язати відшкодувати шкоду частково як того, хто її завдав, так і третю особу, або звільнити від відшкодування шкоди повністю чи частково як третю особу, так і того, хто її завдав.

Як зазначалося вище, зобов'язання, які виникають за завдання шкоди, — найбільш поширений вид недоговірних зобов'язань[1, c. 483-484].

98. Недоговірні зобов'язання

До недоговірних правомірних зобов'язань Цивільний кодекс України відносить такі категорії зобов'язань:

1) публічне обіцяння винагороди без оголошення конкурсу;

2) публічне обіцяння винагороди за результатами конкурсу;

3) вчинення дій у майнових інтересах іншої особи без її доручення;

4) рятування здоров'я та життя іншої особи, майна фізичної або юридичної особи.

До недоговірних зобов'язань належить також група зобов'язань, що виникають з цивільних правопорушень. На відміну від зазначених вище недоговірних зобов'язань, в основу яких покладено дозволені дії, в основу деліктних зобов'язань покладено, навпаки, тільки неправомірні дії.

Такими недоговірними зобов'язаннями є:

1) створення загрози життю, здоров'ю, майну фізичної особи або майну юридичної особи;

2) заподіяння шкоди;

3) набуття, збереження майна без достатньої правової підстави[1,c. 485].

99. Відповідальність за шкоду, завдану неповнолітнім та недієздатнім особами

За шкоду, заподіяну неповнолітнім, який не досяг 14 років, відповідають його батьки (усиновлювачі) або опікуни чи інші фізичні особи, які на правових підставах здійснюють виховання неповнолітнього, — якщо не доведуть, що шкода виникла не з їхньої вини.

Відповідно до положень Цивільного кодексу України винною поведінка батьків, опікунів визнається тоді, коли шкода, завдана неповнолітнім, стала наслідком несумлінного здійснення або нездійснення нагляду за ним (відсутність необхідної уваги, потурання, заохочення пустощів, хуліганських дій тощо), результатом чого стала негативна поведінка дітей, яка і спричинила шкоду.

Батьки і опікуни не можуть посилатись на відсутність вини і в тих випадках, коли в момент завдання шкоди дитина перебувала на вулиці, у знайомих, з друзями. Оскільки батько і мати дитини мають рівні права і обов'язки, то, відповідно, до відповідальності вони повинні притягуватись незалежно від того, проживають вони разом з дитиною чи роздільно. На батьків, позбавлених батьківських прав, суд може покласти відповідальність за шкоду, завдану їхніми неповнолітніми дітьми, протягом трьох років після позбавлення батьків батьківських прав, якщо поведінка неповнолітнього стала наслідком неналежного здійснення ними обов'язку виховання неповнолітнього.

Згідно з положеннями Цивільного кодексу України за шкоду, завдану фізичною особою, що визнана в судовому порядку недієздатною, відповідають опікун або установа, що зобов'язані здійснювати за нею нагляд, якщо не доведуть, що шкоду завдано не з їхньої вини. Звичайно такими установами є лікарні, в яких утримуються хворі, які страждають душевними хворобами. Обов'язок опікуна чи закладу відшкодувати шкоду, завдану фізичною особою, що визнана недієздатною, не припиняється у разі відновлення дієздатності такої особи.

Коли опікун недієздатної особи, яка завдала шкоди, помер або у нього відсутнє майно, достатнє для відшкодування шкоди, а сама недієздатна особа має таке майно, суд може постановити рішення про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю потерпілого, частково або в повному обсязі за рахунок майна цієї недієздатної особи[1, c. 508-510].

100. Відповідальність за шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки

Шкода може бути завдана у зв'язку з такою діяльністю, яка сама по собі становить певну небезпеку для оточення. Наприклад, експлуатація транспортного засобу створює для громадян небезпеку зіткнення автомобілів, аварії, наїзду.

Під джерелом підвищеної небезпеки звичайно розуміють діяльність, пов'язану з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, механізмів та обладнання, використанням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речовин, утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо, що створює небезпеку для особи, яка цю діяльність здійснює, та інших осіб.

У Цивільному кодексі України наведено приблизний перелік осіб і організацій, діяльність яких пов'язана з підвищеною небезпекою для оточення: володільці транспортних засобів, транспортні організації, промислові підприємства, будови та ін. Виходячи з цього переліку, неважко скласти уявлення про джерела підвищеної небезпеки. Це — різні транспортні засоби (локомотиви, автобуси, трамваї, тролейбуси, автомашини тощо), устаткування промислових підприємств (верстати, механізми, конструкції), будівельна техніка (бульдозери, екскаватори, баштові крани). Судова практика як джерело підвищеної небезпеки розглядає також рухомий склад залізниці, річкові і морські судна, обладнання гарячих цехів, мотоцикли, вибухові, отруйні, займисті речовини. Слід зазначити, що практика не відносить до джерел підвищеної небезпеки: велосипеди, вогнепальну і холодну зброю, свійських тварин, гужовий транспорт.

Шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі права власності, іншого речового права володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.

Для захисту інтересів громадян і організацій законодавець встановив особливі умови відповідальності володільців джерел підвищеної небезпеки. Ця відповідальність має суттєву особливість — вона настає незалежно від вини особи, яка завдала шкоду, тобто ця особа не звільняється від відповідальності також за умови, коли встановлено її невинність.

Особливість відповідальності за шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки, полягає і в тому, що зобов'язання з відшкодування шкоди завжди покладається на володільця цього джерела підвищеної небезпеки. Володільцем джерела підвищеної небезпеки, який несе перед потерпілим відповідальність за завдану шкоду, визнається юридична чи фізична особа, якій належить джерело підвищеної небезпеки на певній правовій основі і яка здійснює його експлуатацію (володіння, користування, зберігання, транспортування тощо). Володільцем джерела підвищеної небезпеки є той, хто здійснює експлуатацію джерела підвищеної небезпеки на підставі належного йому права власності (права спільної власності), права володіння та користування джерелом підвищеної небезпеки на підставі договору підряду, оренди, доручення та інших договорів. Права володіння й користування таким джерелом ґрунтуються на адміністративному акті чи іншій правовій підставі. Особою, відповідальною за завдання шкоди джерелом підвищеної небезпеки, також визнається особа, яка самочинно (протиправне і винно) заволоділа джерелом підвищеної небезпеки.

Якщо особа, яка керувала джерелом підвищеної небезпеки, не є його володільцем, а виконувала ці функції в силу трудової угоди з володільцем (наприклад, водій тролейбуса, машиніст електропоїзду), то вона не відповідає безпосередньо перед потерпілим за завдану шкоду. Так, у разі дорожньо-транспортної пригоди перед потерпілим пішоходом відповідальність буде нести не водій тролейбуса, який безпосередньо заподіяв шкоду, а трамвайно-тролейбусне управління (ТТУ) як володілець тролейбуса. Безпосередній винуватець (водій) несе відповідальність перед володільцем джерела підвищеної небезпеки. Така вимога кредитора (ТТУ) до боржника (водія) про повернення грошової суми, яку кредитор сплатив потерпілому за вини боржника третій особі (пішоходу), називається в цивільному праві регресним позовом.

Підставами звільнення володільця джерела підвищеної небезпеки від відповідальності є непереборна сила або умисел потерпілого.

Володілець джерела підвищеної небезпеки звільняється від відповідальності, коли шкода виникла внаслідок непереборної сили, яка безпосередньо не давала змоги належним чином експлуатувати джерело підвищеної небезпеки (наприклад, у результаті землетрусу сталася аварія поїзду, яка завдала шкоду пасажирам)[1, c. 505-506].

101. Відповідальність за шкоду, завдану життю та здоров'ю громадянина

Заподіяння шкоди життю та здоров’ю фізичної особи породжує відповідний обов’язок відшкодувати заподіяну моральну шкоду. Однак порівняно із загальними умовами відшкодування заподіяної шкоди цей вид деліктних зобов’язань наділений цілою низкою специфічних ознак.

Насамперед протиправність діяння полягає в тому, що будь-яке діяння, яким заподіюється шкода життю та здоров’ю фізичної особи, як правило, презюмується протиправним. Це зумовлюється тим, що життя та здоров’я фізичної особи визначаються вищою соціальною цінністю і не можуть бути пошкоджені, а правовідносини, які опосередковують відповідні блага, мають абсолютний характер. Однак в окремих випадках, прямо передбачених у законі, шкода, що заподіюється життю та здоров’ю, є правомірною, наприклад необхідна оборона. При цьому протиправним вважається також заподіяння шкоди життю та здоров’ю внаслідок неналежного виконання умов договору, наприклад, коли каліцтво чи інше ушкодження здоров’я або смерть завдаються внаслідок неналежного виконання договору перевезення (ст. 1196 ЦК України).

Що стосується шкоди, то слід відмітити, що цим протиправним діянням фізичній особі заподіюється каліцтво чи інше ушкодження здоров’я або смерть.

Поняття “смерть” законодавством не визначається, однак, на нашу думку, під ним слід розуміти певний стан організму фізичної особи, який посвідчується висновком компетентного медичного органу і характеризується непоправними руйнівними процесами центральної нервової системи та кори головного мозку, що наступили внаслідок припинення функціонування життєво важливих систем людини (серцево-судинної, дихальної, нервової).

Поняття “каліцтво”, у свою чергу, охоплюються дві основні категорії: травма та професійне ушкодження здоров’я.

Травма характеризується раптовим та, як правило, одноразовим зовнішнім впливом на організм, внаслідок чого йому заподіюється фізичне ушкодження. Наприклад удар, внаслідок чого йому заподіюється фізичне ушкодження. Професійне захворювання характеризується як таке ушкодження здоров’я, що передбачене чинним законодавством34 та стало наслідком неодноразового, а систематичного та тривалого впливу на організм людини шкідливих факторів, що є характерними для даного виду професії.

Поняття «інше ушкодження здоров’я» охоплюється будь-яке, не пов’язане з каліцтвом пошкодження здоров’я, що наступило внаслідок так званого загального захворювання. При цьому дане загальне захворювання не пов’язане ні із специфікою професії, ні з травматичним впливом на організм людини, а є видом ушкодження здоров’я внаслідок недотримання заподіювачем шкоди встановлених правил та норм, наприклад, коли внаслідок відключенння опалення особа захворіла на гостре респіраторне захворювання.

Специфіка моральної шкоди, завдана життю та здоров’ю фізичної особи, полягає також і в тому, що вона не може бути відшкодована в натурі та оцінена в грошовому еквіваленті[1, c. 501-503].

102. Відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товарів, роботи або послуг

Продавець, виробник, той хто надає послуги, зобов'язані відшкодувати шкоду, завдану фізичній чи юридичній особі внаслідок конструктивних, технологічних, рецептурних та інших недоліків товарів, робіт, послуг, а також недостовірної або недостатньої інформації про них. Відшкодування шкоди не залежить від вини заподіювачів, а також від того, чи перебував потерпілий з ними в договірних відносинах.

Шкода, завдана через недоліки товару, підлягає відшкодуванню за вибором потерпілого — продавцем або виробником товару. Коли шкода, завдана через недоліки робіт (послуг), то вона відшкодовується їх виконавцем. У разі завдання шкоди внаслідок ненадання повної чи достовірної інформації щодо властивостей і правил користування товаром, шкода відшкодовується за вибором потерпілого продавцем або виготовлювачем товару. Слід підкреслити, що шкода, завдана внаслідок недоліків товарів, робіт, послуг, підлягає відшкодуванню, коли її завдано протягом встановлених строків придатності цих товарів, робіт, послуг, а якщо вони не встановлені, — протягом 10 років від дня виготовлення товару, виконання робіт, надання послуги. За межами зазначених строків шкода підлягає відшкодуванню:

• якщо на порушення вимог законом строку не встановлено;

• якщо особу не було попереджено про необхідні дії після закінчення строку придатності та про можливі наслідки в разі невиконання зазначених дій.

Продавець або виробник товару, виконавець робіт (послуг) звільняється від відповідальності лише у випадках, якщо доведе, що шкода виникла внаслідок непереборної сили або порушення потерпілим правил користування або зберігання товару (результатів робіт, послуг)[1, c. 512-513].

103. Компенсація моральної шкоди

Відшкодування моральної шкоди працівнику можливе і без втрати ним працездатності, якщо причиною моральних страждань стали небезпечні чи шкідливі умови праці.

Намагаючись компенсувати моральну шкоду, законодавець прагне деякою мірою загладити завдані особі моральні страждання. Але людські емоції важко оцінити в грошовій сумі, особливо самому потерпілому.

Розмір компенсації моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних і моральних страждань, погіршення або позбавлення можливості реалізації потерпілим своїх здібностей, а також ступеня вини заподіювана у випадках, коли вина є підставою відшкодування. При визначенні розміру шкоди мають враховуватися вимоги розумності та справедливості. Характер фізичних і душевних страждань оцінюється судом з урахуванням фактичних обставин, за яких було завдано моральну шкоду, та особистості потерпілого. Моральна шкода компенсується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, і не пов'язується із сумою цієї компенсації. Моральна шкода може, компенсуватись одноразово, а моральна шкода, завдана каліцтвом — шляхом здійснення щомісячних платежів[1, c. 513-514].

104. Поняття та підстави спадкування. Відкриття спадщини

Після смерті громадянина його майнові права та обов'язки, а також деякі немайнові права (спадщина) переходять до інших осіб (спадкоємців). Такий перехід майна померлого до іншої особи або до інших осіб називається спадкуванням.

Умови та порядок спадкування регламентуються низкою цивільно-правових норм, що в сукупності становлять окремий цивільно-правовий інститут — спадкове право. Саме спадкове право визначає підстави спадкування, час і місце відкриття спадщини, коло спадкоємців, особливості спадкування окремих видів майна, порядок і строки прийняття та відмови від спадщини, оформлення спадкових прав.

Майно, яке переходить у порядку спадкування, називається спадщиною. Серед майнових прав, що у складі спадкового майна переходять до спадкоємців, насамперед слід назвати право власності на різноманітне майно. Це право власності може бути на будинок, дачу, автомашину, заощадження, цінні папери, земельну ділянку, предмети домашньої обстановки та особистого вжитку, інші речі, які є об'єктом права власності громадян. До майнових прав, що входять до спадщини, належить не тільки право власності на майно, а й право вимоги, що випливає з укладених спадкоємцем договорів (наприклад, договору дарування, позики, договору зберігання, договору купівлі-продажу тощо).

Наприклад, громадянин за договором позики передав комусь певну суму грошей. Якщо позикодавець помре до того, як позичальник поверне йому позичені гроші, то право вимагати від боржника повернення боргу переходить до спадкоємців позикодавця.

До спадщини входить також право на неодержану спадкодавцем заробітну плату, пенсію, майнові права авторів літературних, художніх творів, творів мистецтва, майнові права авторів відкриттів, винахідників.

Як зазначено вище, до складу спадкового майна входять і майнові обов'язки спадкодавця. Коли за життя спадкодавець мав борги, то вони також переходять після його смерті до спадкоємців. Але спадкоємці відповідають за боргами спадкодавця тільки в межах дійсної вартості майна, яке вони отримали у спадщину. Дійсна вартість спадщини визначається на момент її відкриття, а не на момент пред'явлення кредиторами вимог до спадкоємця.

Відкриття спадщини — це настання певних обставин, за яких у відповідних осіб виникає право спадкоємства.

Цивільним кодексом України передбачені такі обставини, що викликають відкриття спадщини: 1) смерть особи; 2) оголошення особи судом такою, що померла.

Важливе значення для відкриття спадщини має встановлення часу відкриття спадщини. На момент відкриття спадщини встановлюється коло спадкоємців, які закликаються до спадщини, визначається, яке майно належить спадкодавцю і має перейти до його спадкоємців, з дня відкриття спадщини обчислюється встановлений законом строк для її прийняття тощо.

Часом відкриття спадщини є день смерті особи, який вказаний у свідоцтві про смерть, виданий органами РАГСу.

Коли спадщина відкривається внаслідок оголошення особи такою, що померла, часом відкриття спадщини вважається день, коли набрало законної сили рішення суду про оголошення особи такою, що померла.

У випадках одночасної смерті (в межах однієї доби) осіб, які є спадкоємцями один одного (наприклад, батько і син загинули при аварії літака), спадщина відкривається одночасно і окремо щодо кожного з них.

Якщо кілька осіб, які б могли бути спадкоємцями один після одного, померли під час спільної для них небезпеки (стихійного лиха, аварії, катастрофи тощо), припускається, що вони померли одночасно. У цьому випадку спадщина відкривається одночасно і окремо щодо кожної з цих осіб.

Особливе значення для вирішення деяких питань, пов'язаних з порядком спадкування, має і точне визначення місця відкриття спадщини.

Так, нотаріальна контора за місцем відкриття спадщини вживає заходи: до охорони спадкового майна; за місцем відкриття спадщини спадкоємці подають до нотаріальної контори заяви про прийняття спадщини, а нотаріальні контори видають спадкоємцям свідоцтва про право на спадщину; за місцем відкриття спадщини кредитори спадкодавця пред'являють претензії до спадкоємців.

Місцем відкриття спадщини вважається:

• останнє місце проживання спадкодавця;

• якщо місце проживання спадкодавця невідоме, місцем відкриття спадщини є місцезнаходження нерухомого майна або основної його частини, а за відсутності нерухомого майна — — місцезнаходження основної частини рухомого майна.

Місцем відкриття спадщини слід вважати певний населений пункт: те чи інше місто, село, селище, а також район, область або країну, де цей населений пункт знаходиться.

Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини[1, c. 518-521].

105. Спадкоємці. Особи, які не мають право успадковувати

Спадкоємець — це особа, яка у випадку смерті тієї чи іншої особи набуває права одержати її спадкове майно.

Спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини. Фізична особа може стати спадкоємцем незалежно від віку, статі, стану здоров'я тощо.

Отже, спадкоємцями можуть бути не тільки дієздатні, а й недієздатні громадяни. В останньому випадку відповідні дії, необхідні для прийняття спадщини, здійснюють їх законні представники — батьки, усиновлювачі, опікуни. Спадкоємцями можуть бути також іноземні громадяни та особи без громадянства. Юридичні особи, держава, територіальні громади можуть бути спадкоємцями лише за заповітом.

Цивільне законодавство встановлює суворі обмеження щодо спадкоємців. Зокрема, не мають права на спадкування ні за заповітом, ні за законом особи, які:

• умисно позбавили життя спадкодавця чи будь-кого з можливих спадкоємців або вчинили замах на їхнє життя (це правило не стосується особи, яка вчинила такий замах, якщо спадкодавець, знаючи про це, все ж визнає її своїм спадкоємцем);

• умисно перешкоджали здійсненню спадкодавцем своєї останньої волі при складенні заповіту і цим сприяли виникненню права на спадкування у них самих або у близьких їм осіб, або до збільшення їхньої частки у спадщині.

Не мають права на спадкування за законом:

• батьки після дітей, щодо яких вони позбавлені батьківських прав і не були відновлені у цих правах на момент відкриття спадщини, а також батьки (усиновлювачі) та повнолітні діти, інші особи, які ухилялися від виконання покладених на них за законом обов'язків щодо утримання спадкодавця, якщо ця обставина встановлена судом;

• один після одного особи, шлюб між якими визнаний судом недійсним (якщо шлюб визнаний недійсним після смерті одного з подружжя, то за тим, хто пережив і не знав та не міг знати про перешкоди до укладення шлюбу, суд може визнати право на спадкування щодо частки у майні того, хто помер, яке було нажите ними за час цього шлюбу).

За рішенням суду особа може бути усунена від права на спадкування за законом, якщо буде встановлено, що вона ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік, важку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.

Зазначені правила поширюються на будь-яких спадкоємців, у тому числі тих, які мають право на обов'язкову частку, а також осіб, на користь яких зроблено заповідальний відказ[1, c. 524-526].

106. Спадкування за заповітом

Кожна дієздатна особа може за життя визначити долю належного їй майна на випадок смерті. Таке розпорядження, зроблене у встановленій законом формі, називається заповітом.

За юридичною природою заповіт — односторонній правочин. У цьому правочині набуває вираження волевиявлення тільки однієї особи — — заповідача. Внаслідок такого одностороннього волевиявлення після смерті заповідача у певних осіб, згаданих у заповіті, як правило, виникає право на одержання спадщини.

Цивільним кодексом України до заповіту встановлено відповідні вимоги. Зокрема, оскільки заповіт — це не договір, а односторонній правочин, за яким права та обов'язки для інших осіб виникають за волевиявленням заповідача, то до заповіту встановлено такі ж умови дійсності, як і до будь-якого договору, а саме:

• заповіт має бути складений тільки дієздатною особою;

• заповіт повинен бути складений у формі, визначеній законом;

• зміст заповіту має відповідати вимогам чинного законодавства.

Заповіт укладається в письмовій формі з обов'язковим зазначенням місця і часу його укладення. Він має бути власноручно підписаним і нотаріально посвідченим. Вчинення заповіту через представника не допускається.

Нотаріус посвідчує заповіт, написаний заповідачем власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. У населеному пункті, де немає нотаріуса, заповіт, крім секретного, може бути посвідчений уповноваженою на це посадовою, службовою особою відповідного органу місцевого самоврядування.

На бажання заповідача його заповіт може бути посвідчений і при свідках. Свідками можуть бути лише особи з повною дієздатністю. Свідки, при яких посвідчено заповіт, зачитують його вголос та ставлять свої підписи на ньому. До тексту заповіту обов'язково заносять відомості про особу свідків.

Свідками не можуть бути: нотаріус або інша посадова, службова особа, яка посвідчує заповіт; спадкоємці за заповітом та члени сім'ї і родичі спадкоємців за заповітом; свідки, які не можуть прочитати або підписати заповіт. Якщо спадкодавець через фізичні вади не може власноручно підписати заповіт, то за його дорученням заповіт може підписати інша особа, при цьому робиться позначка про причини, через які спадкодавець не може зробити підпис власноруч. Заповіт не може підписувати особа, на користь якої його зроблено.

Зміст заповіту повинен бути складений так, щоб розпорядження спадкодавця не викликало непорозумінь чи спорів після відкриття спадщини. Коли заповіт складено на користь кількох осіб, спадкодавець має право зазначити в ньому, в якій частці кожному зі спадкоємців він призначає майно[1, c. 526-527].

107. Спадкування за законом

При спадкуванні за законом до спадкування закликаються особи, яких законодавець називає як спадкоємців. Тобто в цьому разі спадкове майно розподіляється між особами, які названі в числі спадкоємців у відповідних статтях Цивільного кодексу України. Таких осіб називають законними спадкоємцями, або колом спадкоємців за законом.

Спадкування за законом має місце тоді, коли воно не змінено заповітом, тобто спадкодавець у заповідальному розпорядженні не призначив спадкоємців особисто. Таким чином, спадкування за законом має місце, якщо:

• спадкодавець не залишив заповіту чи заповіт визнано недійсним повністю або частково;

• спадкоємці за заповітом усунені від спадщини.

Кого саме законодавець називає в числі спадкоємців за законом? Вирішуючи це питання, враховують такі обставини: кровна спорідненість, шлюбні відносини, сімейні зв'язки та членство у сім'ї.

Спадкоємці за законом одержують право на спадкування по черзі. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від неї. Наприклад, коли є спадкоємці першої черги — право на одержання спадщини виникає лише у цих осіб. Спадкоємців другої та інших черг до спадкування в цьому разі не закликають. Коли спадкоємці першої черги відсутні або коли вони не прийняли спадщини, а також якщо всі спадкоємці першої черги не закликаються до спадкування, до спадкування будуть закликані спадкоємці другої черги.

Слід підкреслити, що правила про черговість одержання спадкоємцями за законом права на спадкування можуть бути змінені нотаріально посвідченою угодою заінтересованих спадкоємців, укладеною після відкриття спадщини. Але така угода не може порушити прав спадкоємців, які не беруть у ній участі, а також спадкоємців, які мають право на обов'язкову частку.

Крім того, за рішенням суду особа, яка за законом є спадкоємцем наступних черг, може одержати право на спадкування за умови, що вона протягом тривалого часу опікувалася, матеріально забезпечувала, надавала іншу допомогу спадкодавцеві, який через тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.

Спадкоємці за законом за Цивільним кодексом України поділяються на такі черги.

До першої черги належать:

• діти спадкодавця (у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті);

• той з подружжя, який пережив спадкодавця;

• батьки спадкодавця.

До другої черги належать:

• повнорідні і неповнорідні брати та сестри спадкодавця;

• дід і баба, як з боку батька, так і з боку матері спадкодавця.

До третьої черги належать:

• рідні дядько та тітка спадкодавця. До четвертої черги належать:

• особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини.

До п'ятої черги належать:

• інші родичі спадкоємця до шостого ступеня споріднення включно, причому родичі ближчого ступеня споріднення усувають від права спадкування родичів подальшого ступеня споріднення.

Ступінь споріднення визначають за числом народжень, що віддаляють родича від спадкодавця. Народження самого спадкодавця не входить до цього числа.

У шосту чергу право на спадкування за законом одержують і утриманці, які не були членами його сім'ї (але не менш як п'ять років одержували від нього матеріальну допомогу, що була для утриманця єдиним або основним джерелом засобів для існування).

Спадкування за правом представлення мають:

• внуки (правнуки) спадкодавця успадковують ту частину спадщини, яка б належала за законом їхнім батькові, матері (дідові, бабі), якби вони були живими на момент відкриття спадщини;

• прадід, прабаба успадковують ту частину спадщини, яка б належала за законом їхнім дітям (дідові, бабі спадкодавця), якби вони були живими на момент відкриття спадщини;

• племінники спадкодавця успадковують ту частину спадщини, яка б належала за законом їхнім батькові і матері (братові і сестрі спадкодавця), якби вони були живими на момент відкриття спадщини;

• двоюрідні брати та сестри спадкодавця успадковують ту частину спадщини, яка б належала за законом їхнім батькові, матері (дядькові та тітці спадкодавця), якби вони були живими на момент відкриття спадщини.

Якщо спадкування за правом представлення здійснюють кілька осіб, то частка їхнього померлого родича ділиться між ними порівну.

Частки у спадщині кожного зі спадкоємців за законом є рівними. Але спадкоємці за усною угодою між собою, якщо це стосується рухомого майна, можуть змінити розмір частки у спадщині когось із них. Якщо це стосується нерухомого майна або транспортних засобів, то спадкоємці за письмовою угодою між собою, посвідченою нотаріусом, також можуть змінити розмір частки у спадщині когось із них[1, c. 536-538].

108. Перехід права на прийняття спадщини. Спадкова трансмісія, спадкування за правом представлення

Якщо спадкоємець за заповітом або за законом помер після відкриття спадщини і не встиг її прийняти, право на прийняття належної йому частки спадщини, крім права на прийняття обов'язкової частки у спадщині, переходить до його спадкоємців (спадкова трансмісія).

Право на прийняття спадщини у цьому випадку здійснюється на загальних підставах протягом строку, що залишився. Якщо строк, що залишився, менший як три місяці, він подовжується до трьох місяців.

Спадкова трансмісія — перехід права на прийняття спадщини до спадкоємців особи, яка мала право на спадщину і не прийняла її у зв'язку зі смертю.

Слід зазначити, що цивільне законодавство встановлює п'ять черг спадкоємців за законом. У першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі і народжені після його смерті, батьки померлого, той з подружжя, який його пережив. До другої черги спадкоємців за законом законодавець відносить рідних братів та сестер спадкодавця, його бабу та діда як з боку батька, так і з боку матері. У третю чергу право на спадкування за законом мають рідні дядько та тітка спадкодавця. Особи, які проживали із спадкодавцем однією сім'єю не менш як п'ять років до відкриття спадщини, віднесені до спадкоємців, які мають право на спадкування у четверту чергу. У п'яту чергу право на спадкування за законом одержують утриманці спадкодавця, які не були членами його сім'ї, а також інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно. Онуки (правнуки), прабаба, прадід, племінники спадкодавця не включаються до складу жодної з черг спадкоємців за законом. Але з цього не можна зробити висновок, що вони не закликаються до спадкування ні за яких обставин. Вищезазначені особи є спадкоємцями за законом, якщо на момент відкриття спадщини немає в живих того родича, який був би спадкоємцем. Вони спадкують ту частку, яка б йому належала, якби він був живий. Таке спадкування є спадкуванням по праву представлення[3, c. 546-547].

109. Заповідальний підказ

Головне в будь-якому заповіті — призначення спадкоємців. Заповідач може призначити одну особу своїм спадкоємцем, заповівши їй усе майно, в чому б не полягало і де б не перебувало. Він може призначити й кілька спадкоємців, розподіливши між ними своє майно.

Спадкодавець також має право доручити одному чи кільком спадкоємцям виконати за рахунок спадкового майна певні дії на користь третьої особи, названої в заповіті. Покладення таких обов'язків на спадкоємця називається заповідальним, відказом, або легатом.

Предметом заповідального відказу можуть бути доручення спадкоємцям передати у власність певну річ чи певну грошову суму третій особі (відказоодержувачу). Відказо-одержувачами можуть бути особи, що належать, а також ті, що не належать до числа спадкоємців за законом.

Особливим видом заповідального відказу є покладення на спадкоємця, до якого переходять житловий будинок, квартира або інша будівля, обов'язку надати іншій особі право користуватися ними. Це право користування зберігає чинність і у разі наступної зміни їх власників. Право користування є таким, що не відчужується, не передається та не переходить до спадкоємців відказоодержувача. Спадкоємець, на якого відповідачем покладено заповідальний відказ, зобов'язаний виконати його лише у межах реальної вартості майна, що перейшло до нього з відрахуванням частки боргів спадкодавця, що на нього припадають.

Заповідальний відказ втрачає чинність у разі смерті відказоодержувача, що сталася до відкриття спадщини.

У чому ж полягає практичне значення заповідального відказу? Чи не простіше призначити відказоодержувача спадкоємцем за заповітом і заповісти йому певну частку майна? Справа в тому, що в певних випадках без використання заповідального відказу заповідач не може досягти мети, яку перед собою ставить. Наприклад, він бажає передати відказоодержувачу майно в тимчасове користування, а за заповітом це неможливо, оскільки спадкоємці отримують майно у власність[1, c. 532-534].

110. Заповіт під умовою. Заповіт подружжя

В новому ЦК також передбачається, що заповідач може обумовити виникнення в особи, яка названа в заповіті, права на спадкування наявністю певної умови, як пов’язаною, так і не пов’язаною з її поведінкою (проживання в певному місці, народження дітей, здобуттям освіти тощо), і ця умова повинна існувати на час відкриття спадщини. Запропонована редакція статті свідчить не про розширення свободи заповіту, а навпаки, про можливість спотворення волі заповідача, обмеження свободи заповіту.

Так, батькоумовою набуття спадщини передбачив здобуття сином вищої освіти. Останній, знаючи про цю умову, вступає до вищого навчального закладу, успішно навчається, і в цей час заповідач помирає. Оскільки умова повинна існувати на момент відкриття спадщини, то і , відповідно, син права на спадщину не набуває.

Заповіт подружжя є новим видом заповіту але регулюється він загальними нормами щодо складання заповітів та умов їх виконання.

Спеціальною нормою щодо заповіту подружжя є ст. 1243 Цивільного кодексу України (надалі по тексту – Кодекс).

Право скласти спільний заповіт має подружжя щодо майна, яке належить йому на праві спільної сумісної власності (ч. 1 ст. 1243 Кодексу).

Подружжя – це жінка та чоловік, які перебувають у шлюбі, зареєстрованому у державному органі реєстрації актів цивільного стану (ч. 1 ст. 21 Сімейного кодексу).

Предметом спільного заповіту подружжя є майно, що знаходиться у їхній спільній сумісній власності, тобто майно, набуте подружжям під час шлюбу, незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Припускається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної власності подружжя.

Заповіт подружжя може бути складений не лише щодо майна, яке належить подружжю на праві спільної сумісної власності, але й щодо особистого майна кожного з них, оскільки законом не забороняється включення майна до спадщини.

При посвідченні заповіту подружжя нотаріус вимагає оригінал свідоцтва про шлюб. Тому право скласти спільний заповіт не мають особи, які перебувають у незареєстрованому шлюбі.

Якщо подружжям складено спільний заповіт, то спадщина відкривається після смерті останнього з подружжя. Право на спадкування мають особи, визначені подружжям у заповіті. Після смерті одного з подружжя відносини спадкування не виникають, частка у праві спільної сумісної власності (не визначена і не виділена) автоматично переходить до другого з подружжя, який його пережив ( ч. 2 ст. 1243 Кодексу). Такий перехід відбувається незалежно від бажання, висловленого у заповіті, а відповідно до закону[3, c. 539-541].

111. Право на обов'язкову частку у спадщині

Свобода нотаріальних розпоряджень обмежується в інтересах неповнолітніх і непрацездатних дітей спадкодавця, а також його непрацездатного подружжя та батьків.

Це обмеження полягає в тому, що неповнолітні (які не досягли 18 років) або непрацездатні діти спадкодавця, а також непрацездатні вдова (вдівець), батьки (після 55 років жінки і після 60 років чоловіки, так само й інваліди І, II та III груп) успадковують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка б належала кожному з них у разі спадкування за законом.

Цю частку, на яку за всіх обставин мають право зазначені спадкоємці, називають обов'язковою часткою у спадщині. Якщо заповідач позбавить обов'язкової частки своїх неповнолітніх чи непрацездатних спадкоємців (з числа зазначених вище), то заповіт у цій частині буде недійсним.

Наприклад, у громадянина А. на момент відкриття спадщини була працездатна дружина та двоє неповнолітніх дітей. За заповітом А. все своє майно заповідав сестрі й цим усунув від спадкування дружину та дітей, які є неповнолітніми. Такий заповіт буде визнано частково недійсним. У цьому разі майно буде розділено так: кожний з неповнолітніх одержить по половині частки, яка б належала кожному з них у разі спадкування за законом, а решта майна перейде до сестри померлого відповідно до заповіту.

В окремих випадках, розмір обов'язкової частки в спадщині може бути зменшений судом з урахуванням конкретних обставин справи.

До обов'язкової частки зараховують вартість звичайної домашньої обстановки та вжитку, вартість заповідального відказу, встановленого на користь особи, яка має право на обов'язкову частку, а також вартість інших речей та майнових прав, які перейшли до неї як спадкоємця.

Наведений перелік осіб, які мають право на обов'язкову частку, е вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає.

Будь-які обмеження та обтяження, встановлені у заповіті для спадкоємця, який має право на обов'язкову частку в спадщині, дійсні лише щодо тієї частини спадщини, яка перевищує його обов'язкову частку[3, c. 546-547].

112. Прийняття спадщини. Оформлення спадкових прав. Відповідальність спадкоємців по боргам спадкодавця

Відкриття спадщини і закликання до спадкування недостатньо, щоб той чи інший зі спадкоємців став правонаступником прав та обов'язків померлого. Спадщина не переходить до спадкоємців автоматично, спадкоємці повинні її прийняти.

Прийняття спадщини — це засвідчення згоди спадкоємця вступити у всі відносини, які становлять у сукупності спадщину; така згода повинна бути виражена у встановлений законом спосіб.

Спадщину приймає спадкоємець особисто. Не допускається її прийняття з умовою чи із застереженням. Спадщину від імені малолітніх, недієздатних приймають їхні батьки, опікуни. Прийняття спадщини — це не обов'язок спадкоємців, а їх право. Цивільний кодекс України встановлює такі обставини, які засвідчують згоду прийняти спадщину:

• спадкоємець, який постійно проживав разом зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом шести місяців не заявить про відмову від неї;

• спадкоємець, який на час відкриття спадщини не проживав постійно зі спадкодавцем і бажає прийняти спадщину, подав заяву до нотаріальної контори про прийняття спадщини (коли спадкоємець протягом шести місяців не вчинить дій, які б засвідчували його волю прийняти спадщину, він вважається таким, що не прийняв її);

• якщо протягом шести місяців з часу відкриття спадщини відказоодержувач не відмовився від заповідального відказу, вважається, що він його прийняв.

Заяву про прийняття спадщини подає спадкоємець особисто. Неповнолітній (особа, якій виповнилось 14 років) має право подати заяву про прийняття спадщини без згоди своїх батьків або піклувальника. Заяву про прийняття спадщини від імені малолітньої, недієздатної особи подають її батьки (усиновлювачі), опікун.

За письмовою згодою інших спадкоємців, які прийняли спадщину, спадкоємець, який пропустив строк для прийняття спадщини, може подати заяву про прийняття спадщини нотаріусові за місцем відкриття спадщини.

Коли пропуск шестимісячного строку на прийняття спадщини стався з поважних причин (тривале відрядження, тривала хвороба тощо), суд може продовжити цей строк[1, c. 539-541].

113. Відмова від спадщини

Спадкоємець за заповітом чи за законом може відмовитися від спадщини протягом шести місяців з моменту її відкриття. Заява про відмову від спадщини подається нотаріусові за місцем відкриття спадщини. Така відмова від прийняття спадщини є безумовною і беззастережною.

Неповнолітні віком від 14 до 18 років можуть відмовитись від спадщини тільки за згодою своїх батьків (усиновлювачів), піклувальника й органу опіки та піклування. Фізична особа, обмежена у дієздатності, також може відмовитися від спадщини тільки за згодою піклувальника й органу опіки та піклування. Опікун може відмовитися від прийняття спадщини, належної підопічному, лише з дозволу органу опіки та піклування.

Спадкоємець за заповітом має право відмовитись від прийняття спадщини на користь інших спадкоємців за заповітом, а спадкоємець за законом має право відмовитися від прийняття спадщини на користь будь-кого зі спадкоємців за законом — незалежно від черги.

Якщо від спадщини відмовився один зі спадкоємців за заповітом, частка у спадщині, яка йому належала, переходить до інших спадкоємців за заповітом і розподіляється між ними порівну. Коли на спадкоємця за заповітом, який відмовився від спадщини, було покладено заповідальний відказ, обов'язок за заповідальним відказом переходить до інших спадкоємців за заповітом, які прийняли спадщину, порівну. Відмова спадкоємця за заповітом від спадщини не позбавляє його права на спадкування за законом.

Коли від спадщини відмовився один зі спадкоємців за законом з тієї черги, яка має право на спадкування, частка у спадщині, яка йому належала, переходить до інших спадкоємців за законом тієї ж черги і розподіляється між ними порівну. Але це правило не застосовується до випадків, коли спадкоємець відмовився від спадщини на користь іншого спадкоємця, а також коли заповідач призначив іншого спадкоємця.

Якщо спадкоємець за законом або за заповітом помер після відкриття спадщини і не встиг її прийняти, право на прийняття належної йому частки спадщини переходить до його спадкоємців (спадкова трансмісія). Право на прийняття спадщини у цьому разі здійснюється на загальних підставах протягом строку, що залишився. Коли строк, що залишився, менший за три місяці, він продовжується до трьох місяців. До спадкоємців не переходить право на прийняття обов'язкової частки у спадщині.

Спадкоємці, які протягом не менш як одного року до часу відкриття спадщини проживали разом зі спадкодавцем однією сім'єю, мають переважне право перед іншими спадкоємцями на виділ їм у натурі предметів звичайної домашньої обстановки та вжитку в розмірі частки у спадщині, яка їм належить. Крім того, спадкоємці, які разом зі спадкодавцем були співвласниками майна, мають переважне право перед іншими спадкоємцями на виділ їм у натурі цього майна, у межах їхньої частки у спадщині, якщо це не порушує інтересів інших спадкоємців, що мають істотне значення.

У разі відсутності спадкоємців за заповітом і законом усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття суд визнає спадщину відмерлою за заявою відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини. Така заява подається після закінчення одного року з часу відкриття спадщини. Спадщина, визнана судом відмерлою, переходить у власність територіальної громади, яка у разі заявлення вимог кредиторами до спадкодавця зобов'язана задовольнити їх[1, c. 541-543].

114. Спадковий договір

Конституція України передбачає право спадкування власності громадян і надає можливість кожному громадянинові розпоряджатися своїм майном на випадок смерті. Це конституційне право відображено і в Цивільному кодексі України, який передбачає можливість фізичної особи розпорядитися своїм майном на випадок смерті шляхом укладення спадкового договору.

За спадковим договором одна сторона (набувач) зобов'язується виконувати розпорядження другої сторони (відчужувана) і в разі його смерті набуває право власності на майно відчужувача.

Відчужувачем за цим договором може бути подружжя, один із подружжя або інша особа, а набувачем — фізична та юридична особи.

Спадковий договір складається письмово і посвідчується нотаріусом. Договором може бути охоплене майно, яке належить подружжю на праві спільної сумісної власності, а також майно, яке є особистою власністю кожного з подружжя. У цьому договорі може бути обумовлено, що в разі смерті одного з подружжя спадщина переходить до другого, а у разі смерті другого його майно переходить до набувача за договором. Сторони можуть зазначити в договорі й інші умови, не заборонені законом.

Набувач за спадковим договором може бути зобов'язаний до вчинення будь-яких дій майнового чи немайнового характеру як до відкриття, так і після відкриття спадщини. У разі смерті відчужувача, набувач стає власником майна, визначеного в договорі.

Для забезпечення виконання спадкового договору на майно, визначене договором, нотаріус, який посвідчив цей договір, накладає заборону відчуження. Заповіт, який відчужувач склав щодо майна, вказаного в спадковому договорі, є нікчемним.

Відчужувач має право призначити особу, яка буде контролювати виконання спадкового договору після його смерті. У разі відсутності такої особи виконання спадкового договору контролює нотаріус за місцем відкриття спадщини.

Спадковий договір може бути розірвано судом на вимогу відчужувача у разі невиконання набувачем його розпоряджень. Договір може бути розірвано судом також на вимогу набувача у разі неможливості виконання ним розпоряджень відчужувача[1, c. 546-548].

115. Авторське право

Головними напрямами духовної творчості людей є наукова діяльність, література і мистецтво. Результати цих видів творчої діяльності, невичерпні за формами, способами об'єктивного вираження духовного багатства людини, є предметом правової охорони. Суспільні відносини, що виникають у зв'язку з їх використанням, потребують правового регулювання, яке і бере на себе авторське право.

В об'єктивному розумінні авторське право — це сукупність правових норм, які регулюють відносини, що виникають внаслідок створення і використання творів літератури, мистецтва й науки. Авторське право встановлює сприятливі правові умови для творчої діяльності, забезпечує доступність результатів цієї діяльності всьому суспільстві. Воно визначає і забезпечує широкий захист особистих (немайнових) і майнових прав авторів.

У суб'єктивному розумінні, авторське право — це сукупність прав, які належать автору або його правонаступнику у зв'язку зі створенням і використанням твору літератури, науки, мистецтва.

Основними нормативними актами, які регулюють суспільні відносини, пов'язані з авторським правом, є Конституція України, Цивільний кодекс України, Закон України "Про авторське право та суміжні права" у редакції від 11 липня 2001 р. та інші закони. Важливе значення у регулюванні авторських відносин мають також типові авторські договори, які затверджуються Кабінетом Міністрів України або за його дорученням відповідними відомствами і творчими спілками.

Особливу групу джерел сучасного авторського права становлять міжнародні договори: Всесвітня (Женевська) конвенція про авторське право (1952 р.); Конвенція, що створює Всесвітню організацію інтелектуальної власності (підписана в Стокгольмі в 1967 р., чинна з 1970 р.); Женевська конвенція про охорону інтересів виробників фонограм від незаконного їх відтворення (1971 р.); Брюссельська конвенція про розповсюдження програм, що несуть сигнали, які передають через супутники (1974 р.). Міжнародні договори встановлюють взаємні права та обов'язки країн-учасниць і є основною правовою формою розвитку міжнародного співробітництва в галузі авторського права. В Україні укладення міжнародних договорів є конституційним правом.

Для правильного й однозначного застосування законодавства про захист авторського права важливе значення має також судова практика розгляду справ, що виникають у разі порушення авторських прав. Верховний Суд України систематизує й аналізує таку практику, робить висновки, про які повідомляє суди[1, c. 197-198].

116. Патентне право

Відносини, що виникають у зв'язку з набуттям та здійсненням права власності на винаходи в Україні, регулюються Законом України "Про охорону прав на винаходи і корисні моделі" від 15 грудня 1993 р. № 3687-ХII в редакції Закону № 1771-ІІІ від 01.06.2000 із наступними змінами (далі — Закон).

Відповідно до Закону винахід — технологічне (технічне) вирішення, що відповідає умовам патентоздатності (новизні, винахідницькому рівню і промислової придатності).

Секретний винахід — це винахід, що містить інформацію, віднесену згідно із Законом України "Про державну таємницю" до державної таємниці.

Службовий винахід — винахід, створений працівником:

· у зв'язку з виконанням службових обов'язків чи дорученням роботодавця — особи, яка найняла працівника за трудовим договором (контрактом), — за умови, що трудовим договором (контрактом) не передбачене інше;

· з використанням досвіду, виробничих знань, секретів виробництва і обладнання роботодавця.

До службових обов'язків відносяться обов'язки, що зафіксовані в трудових договорах (контрактах), посадових інструкціях, функціональні обов'язки працівника, що передбачають виконання робіт, які можуть привести до створення винаходу.

Дорученням роботодавця є видане працівникові у письмовій формі завдання, яке має безпосереднє відношення до специфіки діяльності підприємства або діяльності роботодавця і може привести до створення винаходу;

Право на винахід охороняється державою і засвідчується патентом.

Патент на винахід являє собою документ, що видається компетентним органом держави і засвідчує визнання пропозиції винаходом, пріоритет винаходу, авторство і виключне право власника патенту на винахід.

Патент (патент на винахід, деклараційний патент на винахід, патент на секретний винахід, деклараційний патент на секретний винахід) — охоронний документ, що засвідчує пріоритет, авторство та право власності на винахід.

Патент (деклараційний патент) України на винахід (на секретний винахід) діє тільки на території України.

Строк дії патенту України на винахід становить 20 років від дати подання заявки. Строк дії деклараційного патенту на винахід становить 6 років від дати подання заявки. Строк дії патенту на винахід, об'єктом якого є лікарський засіб, засіб захисту тварин, засіб захисту рослин тощо, використання якого потребує дозволу відповідного компетентного органу, може бути продовжено за клопотанням власника цього патенту на строк, що дорівнює періоду між датою подання заявки та датою одержання такого дозволу, але не більше ніж на 5 років.

Правова охорона надається винаходу, що не суперечить суспільним інтересам, принципам гуманності і моралі та відповідає умовам патентоздатності, тобто якщо він є новим, має винахідницький рівень і є промислово придатним[3, c. 284-286].

Список використаної літератури

1. Панченко М. Цивільне право України: Навчальний посібник/ Микола Панченко,. — К.: Знання , 2005. – 583 с.

2. Силенко Л. Цивільне право України: Навчальний посібник/ Людмила Михайлівна Силенко. — К.: Алерта. – 2004. — Ч. 1. — 2004. — 327 с.

3. Харитонов Є. Цивільне право України: Підручник/ Є. О. Харитонов, О. В. Старцев. — 2-ге вид. пере-роб. і доп.. — К.: Істина, 2007. — 815 с.

4. Цивільне право України: Навчальний посібник/ Ю. В. Білоусов, С. В. Лозінська, С. Д. Русу та ін.; За ред. Р. О. Стефанчука; М-во освіти і науки України. — К.: Прецедент, 2005. — 448 с.

5. Цивільне право України. Загальна частина: Підручник/ Віктор Співак,; Ред. І. А. Бірюков, Ю. О. Заіка. — К.: КНТ, 2006. — 477 с.