Вступ.

1. Проблема людини в філософії.

2. Людина в історії філософської думки.

3. Проблема розуміння світу та людини у філософії.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Спокон віків людина розумна прикладала немало зусиль до того потаємного, за межами котрого, на її думку, знаходиться відгадка на питання про таїну буття.

Усе, що сьогодні відомо про цю велику тайну, можна спробувати знайти у філософських уявленнях, релігійних течіях та математичному обґрунтуванні в різні історичні періоди. Чогось іншого просто не існує. А це значить, що жодні пошуки іншого швидше всього просто не знайдуть місця, оскільки вони не закарбовані у генетичну пам'ять людини.

Існуючі нині відомі філософські та релігійні концепції з цього приводу створювалися свідомістю людини розумної та витікають із глибин тисячоліть. А ось відтінки їх забарвлення відповідають характеристиці стану об'єктивних умов, під час котрих створювалися чи приводились у ту чи іншу відповідність ці концепції.

Звісно, таке розмаїття суті філософських і релігійних концепцій не може бути приведено до спільного знаменника без їх новітніх аргументацій. Саме тому свій акцент тут мають зробити наукові дослідження з використанням сучасної обчислювальної техніки, основний принцип роботи котрої, як з'ясовується, також пов'язаний з деяким єдиним алгоритмом, відповідним суті Світобудови.

Починаючи від математичного аналізу принципу „Золотої пропорції” Платоном, Евклідом, Піфагором, Леонардо да Вінчі, Кеплером та іншими історичними постатями до спроб математичного моделювання Світобудови як фрактального об'єкту сьогодні, з'являються підстави стверджувати про наявність того спільного знаменника. Це в свою чергу підводить існуючі знання про людину світу до моменту істини.

1. Проблема людини в філософії

Вона виділяє різні сфери буття — неживу і живу природу, соціальний світ, сферу ідеальних предметів тощо, зводячи у певні галузі та види все, що становить буття. Онтологія також розглядає найзагальніші характеристики різних видів буття (просторово-часові, причинні та ін.). Вона охоплює вчення про категорії.

Щодо проблеми, що є основою світу, у філософії сформувалися дві основні течії — матеріалізм, прихильники якого виводили все суще з матерії, природи, різних матеріальних утворень, та ідеалізм, який проголошував сутністю всього сущого ідею, дух, Бога.

Друга проблема, яка бере свій початок із центрального світоглядного відношення, — що таке людина? Це запитання належить до сфери філософської антропології.

Філософська антропологія — вчення про сутність людини, про співвідношення в людині природи та культури.

На відміну від антропології як медикобіологічної дисципліни, вона вивчає людину під особливим кутом зору — з позиції поєднання в ній біологічного і культурного начал.

Оскільки людина живе в суспільстві, що має свою культуру й історію, філософська антропологія є засадничою (формує фундамент) для філософії історії, філософії культури, соціальної філософії. Окремі філософські дисципліни вивчають і типи світоглядних відношень — пізнавальний, оціночний, практичний. Проблема пізнаванності світу, способу пізнання та істинності знання вивчається теорією пізнання, або гносеологією.

Відхід з історичної сцени домінуючих ще недавно тоталітарних режимів, минула і триваюча деколонізація, тенденція переходу до соціально орієнтованого, демократичного і правового суспільства, катастрофічне падіння матеріального і соціального статусу людини — ось важлива особливість і характерна риса сучасності. Відбуваються наполегливі спроби створити так звану розуміючу соціологію, психологію особи та ін. Адже сучасна наука формує так звану картину Всесвіту, філософія ж є теоретичне відображення світогляду, де картина Всесвіту є лише миттю, для неї характерний об'єктивний підхід, є холодною відомістю даних про Всесвіт, взятому самого по собі, без людини. В картині Всесвіту відсутня свобода, спонтанність, творчість. Філософія ж — стержень світогляду, відображає відносини і ставлення людини до Всесвіту. Це не просто знання, а знання, що мають цінності, це знання, що допомагають досліджувати Всесвіт і сенс буття людини. Людина ж для науки, філософії не просто річ серед речей, а суб'єкт, здатний до зміни Всесвіту і самого себе.

Здавалось би, що людина не становить якусь таємницю. Кожний упевнено виділяє людину з навколишнього світу. її відмінність від всіх інших істот вважається очевидною. Та філософія виправдана тим, що виходить за межі очевидності, говорив іспанський філософ Хосе Ортега-і-Гассет. Виходить філософія за такі межі і в дослідженні людини. Та в таких міркуваннях Хосе Ортега-і-Гассет не один. Ще Іммануїл Кант прийшов до висновку, що в філософії існує три питання, на які філософія покликана відповісти: що я можу знати? На що я можу сподіватися? Що я маю робити? І все це покривається, як писав Іммануїл Кант незадовго до смерті в «Логіці», одним питанням: що таке людина? Отже, загадка людини дійсно існує.

В одній із книжок «Люди або тварини» розповідається, що експедиція європейців, яка відправилась в Анди в недоступний район, виявляє якесь дике плем'я або стадо чи то людей, чи то тварин. Волею випадку одного з них убито. Виникає питання: кого вбили? Якщо людину, то має бути кримінальна відповідальність за вбивство. Якщо ж вбито тварину, то такої відповідальності немає. Та як же визначити належність представників племені: люди чи тварини? Зробити це здається неважко, треба визначити критерії, що відрізняють людину від тварини. Починається обговорення. Називаються різні критерії: моральність, релігійність, мова, свідомість та ін. Та поряд з моральними людьми є і неморальні, але не перестають бути людьми. До того ж моральність не містить в собі самій основи для відмінності Добра і Зла. Те ж можна сказати про релігію. Є і люди, які не вірять в Бога. Мова теж не може стати критерієм. І в тварин є багато спритності та кмітливості, що не зводяться до безумовних і навіть умовних рефлексів, але свідчать про розвинутість психіки. Тут важко виділити критерії, що відрізняють людей від тварин. Ще Рене Декарт висував питання: як же можу бути упевнений, що фігури в капелюхах і плащах, які бачу із вікна, насправді не автомати, що приводяться в дію з допомогою пружин і передаточних механізмів, а дійсно люди? Отже, важко знайти критерії, що з певністю виділяють людину з навколишнього світу. Доводиться вдаватися до концепції вроджених ідей. Рене Де-карт підкреслював: мій розум з незаперечністю містить в собі ідею людини. Цю ідею вклав Бог. Але Бог не може ввести в обман. Тому, з Божою допомогою я правильно відрізняю людей від нелюдей. Та ідея людини може взята обманщиком, а саме Сатаною, що Рене Де-карт і засуджує. В філософії поняття таємниця людини вживається в різних позиціях і розуміннях. Так, людина є таємниця в тому розумінні, що до неї не можна повністю застосувати народжені в надрах раціоналізму формули «зрозуміти предмет — отже побудувати його» (Спіноза), «зрозуміти — отже відобразити в поняттях» (Гегель) та ін. Філософ Михайло Бахтін говорив: «Людина не може бути поняттям». Тому це сфера відкриттів, пізнання, повідомлень тощо. Тут важлива і таємниця. І не можна переносити на них поняття вічного пізнання.

2. Людина в історії філософської думки

В XX ст. сформувалось стійке розуміння того образу людини, який склався в античності. Проблема людини, її життя, смерті, призначення та цінності, природи та сенсу існування і перспектив розвитку — здавна предмет зацікавленості людей, їх життєвих турбот та філософських роздумів. Ці питання завжди вічні і завжди вічно нові, кожного разу постають перед людиною, яка живе у конкретних історичних умовах, вирішує питання свого часу, інакше мислить, відчуває та розуміє світ. Питання виникають та одержують перші відповіді ще в міфологічних та релігійних вченнях стародавніх народів, у їх легендах та священних писаннях і тільки пізніше стають предметом філософського осмислення. В історії розвитку антропологічної думки утворилися дві загальні тенденції осягнення людини — натуралістична, що виходить з невідривного взаємозв'язку людини та природи, і ідеалістична, що акцентує увагу на духовному вимірі людини, у крайній формі протиставляє тілесне та духовне у неї. Ці тенденції взаємодоповнюють одна одну та складаються уже у стародавній філософії.

У філософії Стародавнього Китаю, Стародавньої Індії, Стародавньої Греції панує космологізм у розумінні людини як форми прояву натуралізму. Людина сприймається як частка космосу. Стародавньогрецький філософ Демокрит підкреслював: у якій мірі Всесвіт є макрокосмом, такою ж мірою і людина — мікрокосм. Філософи мілетької школи твердили: людина містить у собі всі основні елементи стихії космосу. Рухливою бачиться межа між живими істотами в Упанішадах, що відбивається у вченні про переселення душ. Але вже тут здійснюються спроби з'ясувати особливості людини: тільки їй властиві прагнення та можливість звільнитися від кайданів емпіричного буття, поринути у нірвану. У стародавньокитайській філософії вже підкреслюється включення людини у певні соціальні спільності. Звідси і висновок про необхідність підпорядкування людини державі, суспільним порядкам (конфуціанство). Розуміння людини як самостійного активного індивіда — здобуток значно пізніших часів (вчення Яп Чжу, Мо-Цзи, легістів тощо).

Розвинуте вчення про людину сягає коріннями в античну філософію, де є зародки практично всіх наступних напрямків філософсько-антропологічної думки. У V ст. до н. є. відбувається антропологічне звернення в античній філософії, зв'язане, насамперед, з творчістю софістів, які зберегли успадкований від ранньої філософії цілісний погляд на людину та бачення її як частки природи, але вже почали розглядати її і в умовах соціокультурного буття. У софістів людина — це розумна істота, яка творчо діє і в сфері культури, і в сфері пізнання. Тому істини — продукт людської творчості, так само як і культура. Отже, пізнання не відображає об'єктивний світ, а відтворює суб'єктивний світ людини. Стародавньогрецький філософ Протагор відмічав: «Людина — міра всіх речей, існуючих, що вони існують, і не існуючих, що вони не існують». Усі істини відносні та мають значення лише для людини, яка виступає джерелом морально-правових норм. У просвітництві людей софісти вбачали зміст свого життя і на відміну від попередників вважали, що доброчесності можна навчитися. Під доброчесністю софісти розуміли не тільки моральні якості, але й усю сукупність людських здібностей. Софісти заперечували привілеї народження і в такому контексті розвивали ідею рівності. Якщо раніше слово людина використовувалось лише стосовно грека, то софісти твердили, що всі люди родичі та співгромадяни одного царства не за звичаями та мораллю, а за природою. Слідом за софістами проблему людини розробляє і Сократ, який акцентує увагу на внутрішньому світі, моральних якостях та можливостях, на душі, в якій бачить певну, третю, величину між світом ідей і світом речей. Душа для Сократа — щось демонічне, сам Ерос, невгасиме завзяття, спрямованість йти вгору. Сократ закликає пізнати самого себе. Але пізнати не означає сприйняти вже готову істину. Мета пізнання не дана у завершеному вигляді. Життя вимагає іншого: пізнавай, шукай самого себе, випробовуй себе — чи добрий ти, знаючий чи ні. Розглядаючи людину як самоцінну першоосновну істоту, Сократ звертається не до людини взагалі, а до конкретного індивіда. Але зводив філософію людини до вчення про душу і, отже, втратив цілісний погляд па людину та заклав певну традицію у філософській антропології, що далі розвивалася у платонівському вченні про дуалізм душі і тіла.

В людині, за Платоном, завжди панує войовниче напруження не тільки між душею та тілом, внутрішнім і зовнішнім, але у самій душі, яка складається із пристрасті, мужності та духу. Дух — божественна частка душі. Тільки панування духу забезпечує належне існування людини. Як і орфіки, Платон розцінює захоплення душі у сумний полон земного тілесного буття як покарання. Тільки бездоганним життям душа може знову піднестися від земного існування до справжнього безтілесного. Платонівський дуалізм душі і тіла став визначальною ідеєю для розуміння людини в ідеалістичній філософії Заходу і зберігся у модифікованому вигляді аж до XIX ст. Основний недолік ідеї полягає в тому, що обстоює не вище у людині, а позалюдське та нелюдське вище. Платоп вважав, що призначення людини — пізнавати, наслідувати, додержуватись абсолютних та незмінних зразків, що в світі ідей. Там, де людина відхиляється від призначення та здійснює творчу самостійність, народжує щось негативне, недобре. Жива людська душа втрачає внутрішні життєві джерела, творчість, стає безособовим виразом заздалегідь наданих абсолютних початків.

Дуалізм душі та тіла прагне подолати Арістотель, який поєднує космологічно-натуралістичиий та релігійно-етичний підходи та обґрунтовує неможливість існування душі без тіла. Душі людини властиве мислення. На відміну від рослинної та тваринної часток душі, є і вищий її елемент — Розум, який не є органічною функцією тіла, а надається ззовні та не руйнується разом з тілом. Розум — це також і Бог, вища форма, до якої, як до мети, прагне усе в світі. Людина внутрішньо пов'язана з природою, а з іншого — протистоїть їй, оскільки має душу, яка хоча і є формою тіла, але визначається вищою формою. Людина — соціальна тварина і проявляє цю свою якість лише в державі.

Подвійність людини залишається найважливішою рисою і середньовічної антропології. Ідеї Платона у середні віки розвиває Августін Блаженний, пізніше представники реалізму. Традицію Арістотеля продовжує Фома Ак-вінський. Проте ідеї античності під впливом християнського вчення набувають іншого змісту. Виникають нові уявлення про ставлення людини до природи та до вищої реальності. Людина розглядається як образ та подоба Бога, вінець творіння і цим остаточно виноситься за межі природи, протиставляється їй як володар. З іншого боку, особистий Бог передбачає і особисте до себе ставлення. Звідси пильна увага до внутрішнього життя людини, що співвідноситься не стільки з зовнішнім — природним чи соціальним — світом, скільки з трансцендентальним творцем, що народжує у людини загострене відчуття власного Я, а у філософії призводить до відкриття самосвідомості. Вже Августін підкреслював, що самосвідомість має абсолютну достовірність, її не можна взяти під сумнів. Ідея самосвідомості пізніше зустрічається у філософії Рене Декарта. Християнська антропологія вводить також ідею відродження у плоті, яка не властива античності. Змінюються й етичні погляди. Виробляється аскетичний ідеал життя. Центр тяжіння зі знання переноситься на віру. Отже, визначальним у моральній дії стає не Розум, а Воля. Подвійність середньовічної антропології знаходить прояв і в тому, що, з одного боку, людина сприймається як боже творіння, тобто як заздалегідь визначена істота, тому її цінність вимірюється тим, наскільки у неї знаходить прояв божий початок (томізм). З іншого боку, підкреслюється самоцінність людської особи, обґрунтовується її індивідуальність. Надмірному прояву людської волі більше уваги приділяється в августино-францисканському напрямку, в номіналізмі (Дуне Скотт, Вільям Оккам). Безпосередньо ця лінія сприймається та розвивається ідеологами Реформації (Мартіном Лютером, Жаном Кальвіном та ін.) та через Сьорена К'єркегора передається сучасним екзистенціалістам і представникам діалектичної теології. На зміну середньовічному теоцентризму в епоху Відродження приходить прагнення зрозуміти людину, утвердити її свободу та гідність на ґрунті земного буття. Епоха Відродження та Реформації просякнута ідеєю гуманізму, автономії людини, її безмежних творчих можливостей. Розвиваються ідеї цілісності людини, непорушної єдності її духовної та тілесної природи, уродженого прагнення людини до щастя, добра, всебічної досконалості.

На зміну ренесансному, цілісному розумінню людини в пізніші віки приходить ідея дуалізму душі та тіла, що послідовно розвивається у філософії Рене Декарта. Тут поновлюється не тільки платонівський дуалізм, але й раціоналізм античних мислителів. Рене Декарт закликає все піддавати сумніву, не викликають сумніву лише очевидні факти, насамперед, акт мислення: «Я мислю — отже я існую». Суть людини — у мисленні, розумності. Розум за допомогою власних засобів може досягнути повної достовірності в усіх сферах знання. Свобода людини реалізується у діях, які узгоджуються з раціональним пізнанням. Звідси ставлення до розуму як до критерію істинності та цінності всього, що здійснює людина, віра в необмежену силу пізнання. Людина як тілесна істота підпорядковується у Рене Декарта механічній причинній закономірності і втрачає індивідуальність. Аж до XIX ст. ідеї Рене Декарта визначали ставлення та вирішення антропологічної проблематики. Прагнення подолати картезіанський дуалізм душі та тіла призвело до розвитку, з одного боку, монотеїстичної та визначальної тенденцій у філософії Бенедикта Спінози, а з іншого — плюралістичної багатоманітної індивідуалістичної тенденції у монадології Готфріда Лейбніца. Визнання принципів математики та природознавства єдино науковими у дослідженні всього сущого сприяло поширенню натуралістичних концепцій людини (Френсіс Бекон, Томас Гоббс). Дальший розвиток та обґрунтування концепції людини одержали у філософії французьких матеріалістів XVIII ст., але якщо Жюльєн Ламетрі і Дені Дідро робили наголос на природничо-науковій проблематиці людини, то Клод Гельвецій і Поль Гольбах — на соціальній, на взаємозв'язку людини, суспільства, історії. Поширення ідей натуралізму у філософії кінця XVIII – початку XIX ст. відбувається шляхом подолання картезіанського раціоналізмму та сенсуалістичного (чуттєвого) емпіризму. Знов, як і в епоху Відродження, виникає розуміння людини як живої цілісності (Йоганн Гердер, Йоганн Гете, натурфілософія романтизму).

Дальший розвиток антропології триває у німецький класичній філософії. Іммануїл Кант вводить уявлення про людину як самоцін-ну, автономну, активну істоту. Людина, за Кантом, суб'єкт духовної діяльності, який створює світ культури, носій загальнозначущої свідомості, всезагального ідеального початку — духу, розуму. У філософії Георга Гегеля принцип підпорядкування різного роду об'єктивним структурам набуває крайньої форми і, по-суті, нівелює активність та свободу людини. Історія є процес сходження абсолютного духу сходинками самопізнання. Людина ж тільки виконує у такому процесі певну роль, що надав їй абсолютний Дух. Все це спонукає вже Людвіга Фейербаха відмовитись від крайнощів об'єктивізму та повернутися до живої людини в усій повноті її особистого буття. Людина розуміється ним не тільки як частка всезагальних відносин, але й як конкретна індивідуальність, яка перебуває у живому спілкуванні з іншими людьми. Але Людвіг Фейербах не спромігся подолати абстрактність розуміння людини, розглянути її в конкретно-історичних умовах існування. Таке завдання, таку мету поставив перед собою Карл Маркс. Багато ідей марксизму: конкретно-історичний підхід до дослідження людини і її буття; розкриття явища відчуження людини в суспільстві; розуміння людини як істоти природної і водночас такої, яка протистоїть їй як самостійна сила природи; фундаментальна значущість соціальних факторів у розвитку людини — набули визнання у багатьох напрямках сучасної філософії. Але ряд істотних аспектів людського буття залишилися поза межами уваги марксизму. І це досить природно. Будь-яка теорія історично та логічно обмежена. Марксизм багато в чому залишився під впливом класичної філософії, з її прагненням побудувати універсальні, всеохоплюючі системи.

Заклик Людвіга Фейербаха повернутися до конкретної живої людини сприймає Сьорен К'єркегор, який вважав за необхідне відчути, вдивитися в людське життя, страждання. У прагненні окремого (одиничного) забутися в загальному філософ вбачає аморальність, до того не тільки класичної філософії, що над усе ставила щось загальне, абстрактне, але й всієї культури XIX ст. Сьорен К'єркегор розробив індивідуалістичне вчення про людину, на місце свідомості та розуму ставить вольовий акт, вибір, у якому людина народжує себе, стає особою, буттям духовним, таким, що само визначає себе. Фундаментальною характеристикою людського існування вважав страх — засіб, що вириває людину із полону бездумного існування, пробуджує її для справжнього буття. Ці ідеї стали основою сучасного екзистенціалізму.

Ірраціоналістичні тенденції, критика класичної філософії знайшли втілення та розвиток у філософії життя Фрідріха Ніцше. Людина ним визначається грою життєвих сил та пристрастей, а не свідомістю і розумом, усі процеси життя — різні модифікації дії волі до влади, могутності. Ще один ірраціональний пласт людської природи, що раніше залишався поза межами уваги філософів — безсвідоме — висвітлюється Зігмундом Фрейдом, засновником психоаналізу. Його психоаналітична методологія пізнання суспільних явищ та людини, яка вимагає розкриття безсвідомих механізмів, що лежать у їх основі, у переробленому вигляді широко використовується у сучасній філософській антропології.

Це зв'язано не тільки з логікою розгортання теоретичної думки, але й з ходою розвитку сучасної цивілізації, вже на початку формування такого напрямку філософських досліджень, як філософська антропологія. Це, насамперед, екзистенціалізм, власне філософська антропологія, що поділяється на філософсько-біологічну, культурно-філософську та філософсько-релегійну, персоналізм тощо. У другій половині XX ст. проблема людини стає невід'ємною часткою досліджень практично усіх філософських напрямків, зокрема і тих, що раніше виводили її за свої межі. Для сучасної філософської антропології (некласичної і, особливо, посткласичної орієнтації) властивим є різноманіття, навіть протилежність поглядів на проблему людини, відсутність єдності методологічних підходів до її осмислення, отже, і власне образів людини у філософії. Разом з тим має місце подолання жорсткого розмежування матеріалізму та ідеалізму, об'єктивістського і суб'єктивістського підходів.

Майже в кінці XX ст. філософія розвивається на ґрунті принципів взаємозбагачення, взаємодоповнення різних підходів і теорій людини. Тенденцію добре можна побачити на прикладі розвитку психоаналізу. В сучасних умовах його відродження зв'язано з прагненням поєднати психоаналітичну методологію дослідження людини з іншими методологічними підходами — екзистенційним, герменевтич-ним, феноменологічним, структуралістським тощо. Як наслідок сформувались концепції: психоаналітична, філософська антропологія (Людвіг Бінсвангер), екзистенційний психоаналіз (Еріх Фромм), психоаналітична герменевтика (Юрген Хабермас), структурний психоаналіз (Хан Лакан, Клод Леві-Стросс), синтетичні уявлення про людину, що грунтуються на поєднанні ідей психоаналізу з вченням Едмунда Гуссерля про життєвий світ та онтологією Мартіна Хайдеггера. Тут висвітлюється і коло ідей, що шляхом розвитку чи переосмислення зробили великий внесок у формування сучасного філософського бачення людини.

Ще одна особливість розвитку західної філософської антропології — прагнення відмовитись від усякого узагальненого визначення людини, що існувало аж до 70-х років XX ст. Це прагнення Отто Больнов охарактеризував як принцип відкритого питання, тобто відкритості до нового розуміння людини. Але розвиток філософської антропології показав, що така позиція обертається власною протилежністю — побудовою (свідомо чи несвідомо) одномірного абстрактного образу людини внаслідок абсолютизації одних її суттєвих характеристик та недооцінки інших. Це ускладнює дальшу розробку проблеми людини, перешкоджає виробленню теоретико-методологічних основ для формування комплексного підходу до її вивчення. Поєднання природничо-наукових, науково-технічних, гуманітарних знань на шляху дослідження людини неможливо без певних світоглядницьких узагальнень. Сама логіка розгортання антропологічної думки реабілітувала питання про природу та суть людини, поставила питання природи людини особливо гостро.

3. Проблема розуміння світу та людини у філософії

Проблема розуміння світу, його сутності й розвитку завжди була в центрі уваги науки, філософії та релігії. При їх розгляді велись гострі дискусії, думка сягала найвищої межі узагальнення й глибини. В них людина наближалась і до таємниць свого виникнення та існування.

Що ж таке світ?

У широкому розумінні — це вся нескінченна й невичерпна дійсність (відома й ще не відома нам) у всій різноманітності речей і явищ, систем і процесів з усіма своїми зв'язками й відношеннями. Інакше кажучи, світ — це цілісна сукупність усього існуючого (того, що має буття).

Давньогрецькі філософи розуміли світ як космос ("прикраса", "краса", "вбрання", а також "лад", "порядок", "устрій" і нарешті "світ", "всесвіт"). Так, Геракліт (VI — V ст. до н.е.) писав: "Цей космос, той же самий для всіх, не створив ніхто з богів, ні з людей, але він завжди був, є і буде вічно живим вогнем, що світами розгорається і світами згасає"1.

В понятті "космос" виділялися такі ознаки світу, як його системність, структурність і закономірність. У реально існуючому світі є й природна впорядкованість, закономірність, необхідність і така ж природна хаотичність, випадковість. Ці протилежності становлять єдність, переходять одна в іншу: впорядкованість і хаотичність і навпаки. І все ж переважаючою є тенденція зростання міри хаотичності (ентропії), хоч і виникають протилежно спрямовані процеси — зростання впорядкованості та міри організованості матеріальних систем. Так, поява і розвиток життя на Землі (а, можливо, й ще в якихось куточках Всесвіту), виникнення розумної істоти — людини, прогрес людської цивілізації — це стосовно зростаючої ентропії є, так би мовити, рухом проти течії. Чому і як це стало можливим, як це може вплинути на загальний стан нашого космосу — одна з дуже складних наукових проблем.

Наукова картина світу включає й систему знань про людину і людство, про місце людини в світі, космосі. Величезний вклад у створення сучасної наукової картини світу внесли вчені різних галузей знання (еволюційнатеорія Ч.Дарвіна і його продовжувачів, генетика, біофізика, біохімія, антропологія, весь комплекс людинознавства тощо).

Світ єдиний і неподільний. Теорія людини органічно пов'язана з теорією суспільства. Суспільство — не сукупність людей, а система суспільних відносин, що складаються в процесі трудової діяльності людей. В центрі суспільства — діяльнісно-творча людина в суспільних відносинах. В історії розвитку праці філософія марксизму побачила ключ до розуміння всієї історії суспільства, а тому з самого початку звертається переважно до робітників, трудівників, творців суспільного багатства. Які б не були суспільні рухи людей, зрештою, ведуться задля економічного визволення. Основа суспільства — матеріальне виробництво. В матеріальному виробництві люди вступають у певні виробничі відносини, відповідні продуктивним силам. Продуктивні сили разом з виробничими відносинами утворюють спосіб виробництва, який визначає політичну, соціальну, духовну сфери життя суспільства. Природно, суспільство постало у вигляді цілісної системи суспільних відносин, що саморозвивається, де матеріальні (економічні) відносини визначають всі інші суспільні відносини — політичні, соціальні, сімейно-побутові, духовні.

Матеріальне життя суспільства — суспільне буття, що визначає суспільну свідомість. Таке визначення матеріального життя суспільства — новий підхід до розуміння суспільства. Певна річ, не ідеї чи видатні особи рухають суспільства. Джерелом розвитку суспільства є його внутрішні суперечності. Суперечності взаємодії і продуктивних сил і виробничих відносин рухають увесь соціальний організм. Продуктивні сили під впливом потреб та інтересів людей невпинно розвиваються.

Таким чином, наукова картина світу — це синтез конкретно-наукових знань, здійснений на основі певних фундаментальних принципів та ідей, вироблених наукою наданий історичний час. За мірою узагальнення вона займає проміжне місце між узагальненнями окремих наук і галузей та узагальненням вищого, філософсько-світоглядного рівня. Філософія, яка прагне бути наукою, спирається на наукову картину світу. Це тим більш важливо, що висновки й проблеми сучасної науки є досить незначними і нерідко мають прямий "вихід" у загальні питання світогляду. Як вести дослідження, щоб досягти істини, тобто знання, яке відповідає об'єктивній дійсності? Як правильно користуватися найзагальнішими поняттями — категоріями, які "організують" весь процес нашого мислення, пізнання? Філософія вчить мислити теоретично, а без теоретичного мислення, зрозуміло, немає й науки.

При цьому треба взяти до уваги, що філософія не зводиться до узагальнення конкретно-наукового знання і формування універсальних законів зв'язку й розвитку. Всі питання, до яких звертається філософія, розглядаються нею в світлі її центральної, вузлової проблеми "людина і світ"; вона виражає не тільки загальне світорозуміння, але й світовідношення. Вже давно виникла ідея сутнісного співвідношення людини і зовнішнього щодо неї світу. Якщо Всесвіт — це Макрокосмос, то людина — це Мікрокосмос ("малий космос"), по-своєму надзвичайно глибокий і навіть у певному розумінні безмежний. Вони перебувають у взаємозв'язку. Ця ідея виражена в українській філософії (Г.С.Сковорода та інші), для якої взагалі характерна антропоцентрична, гуманістична спрямованість, відчуття живого зв'язку між людиною і світом.

Висновки

Оточуючий людину світ являє собою чисельну кількість зв'язаних між собою тою чи іншою мірою систем, котрі розкладає на складові частини сама людина. Оскільки існує система — людське суспільство,- основним структурним елементом якої є сама людина, таку систему у відмінності від інших (фізичні, біологічні та т.п.) прийнято називати суспільною системою.

Функціонуванню суспільної системи, структурним елементом котрої є людина, властиво пристосовуватися до впливу оточуючого світу і здійснювати, в межах присутніх їй свідомості та волі, доцільні дії з метою впливу на оточуючий світ, тобто, в першу чергу її життєдіяльність, що і прийнято називати її функціонуванням у такій системі. Ця життєдіяльність являє собою єдність двох протилежних по своїй суті процесів.

З однієї сторони, людина, знаходячись під впливом оточуючого її світу, пізнає його та формує своє уявлення про нього. Всяке формування уявлень людини про світ є не чим іншим, як моделюванням, сутність якого полягає у створенні нею певних абстракцій (символів, образів, обрядів, релігій та т.п.) з наступним створенням із цих абстракцій ідеальних систем та прийняттям таких за системи реального буття. При цьому, кожна подібна модель несе в собі відбитки ідеології, котру проповідує людина, створивши модель.

З іншої сторони, людина на основі сформованих систем уявлення оточуючого світу та цілей, які вона переслідує, впливає на оточуючий її світ, реалізує системи своїх уявлень у скоєних нею вчинках та створює нові ідеальні та матеріальні системи чи змінює та руйнує старі, раніше існуючі системи. Таким чином, процес функціонування людини у суспільній системі являє собою циклічне повторення перетворень систем зовнішнього по відношенню до людини світу в системі її внутрішнього світу (свідомість), а потім перетворення систем внутрішнього світу (свідомості) знову у системи зовнішнього світу.

Список використаної літератури

1. Андрущенко В. Філософія: Підруч. / Микола Іванович… Горлач (заг.ред.). — 2.вид., перероб. та доп. — Х. : Консум, 2000. — 672с.

2. Арутюнов В. Філософія: Навч.-метод. посібник для самостійного вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т. — 2-е вид.,перероб.і доп. — К. : КНЕУ, 2001. — 221с.

3. Афанасенко В. Філософія: Підруч. для вищої школи / Василь Григорович Кремень (заг.ред.), Микола Іванович Горлач (заг.ред.). — 3.вид., перероб. та доп. — Х. : Прапор, 2004. — 735с.

4. Білодід Ю. Філософія : Український світоглядний акцент: Нав-чальний посібник/ Юрій Білодід,. -К.: Кондор, 2006. -355 с.

5. Бичко І. Філософія: Підручник для студ. вищих закладів освіти. — 2. вид., стер. — К. : Либідь, 2002. — 408с.

6. Бойченко І. Філософія історії: Підручник для студ. вищ. навч. закладів. — К. : Знання, 2000. — 724с.

7. Буслинський В. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищ. навч. закладів / Київський славістичний ун-т / Володимир Андрійович Буслинський (ред.). — К., 2002. — 315с.

8. Воронкова В. Філософія : Навчальний посібник/ Валентина Воронкова,; М-во освіти і науки України. -Київ: ВД "Професіонал, 2004. -460 с.

9. Губерський Л. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищих навч. закл. / І.Ф. Надольний (ред.). — 5. вид., стер. — К. : Вікар, 2005. — 516с.

10. Ільїн В.Філософія : Підручник. В 2-х ч./ Володимир Васильович Ільїн. -К. : Альтерпрес. -2002. — Ч.1 : Історія розвитку філософської думки/ Авт.передм. А.А. Мазаракі. -2002. -463 с.

11. Кирильчук В.Т. Філософія : Навчально-метод. посібник/ В.Т.Кирильчук, О.О.Решетов, З.В.Стежко; М-во освіти і науки України; КДТУ. -Кіровоград: КДТУ, 2000. -110 с.

12. Кремень В. Філософія: Мислителі. Ідеї. Концепції:Підручник. — К. : Книга, 2005. — 525с.

13. Петрушенко В. Філософія : Навчальний посібник для вузів/ Віктор Петрушенко,. -4-те вид., перероб. і доп.. -Львів: Новий Світ-2000, 2006. -503 с.

14. Сморж Л. Філософія : Навчальний посібник/ Леонід Сморж,. -К.: Кондор, 2004. -414 с.

15. Філософія: Підручник для студентів вищих закладів освіти/ Ігор Бичко, Іван Бойченко, Віталій Табачковський та ін.. -2-е вид., стереотип.. -К.: Либідь, 2002. -405 с.

16. Філософія : Курс лекцій. Навч. посіб. для студ. вищ. закл. освіти/ Віктор Петрушенко,. -К.: Каравела; Львів: Новий Світ-2000, 2001. -444 с.