Вступ

Розшукові дії давно і твердо ввійшли в повсякденну діяльність органів дізнання та досудового слідства. Розрізняють два види розшуку:

1. Регіональний розшук — розшукові заходи, що здійснюються в місцях можливого знаходження, виявлення розшукуваного, а також заходи блокування з використанням централізованих обліків на рівні району, міста, області.
2. Державний (міждержавний) розшук — розшукові заходи, що здійснюються в місцях можливого знаходження ідентифікаційних відомостей про особу розшукуваного, а також заходи блокування з використанням централізованих інформаційно-розшукових обліків на державному (міждержавному) рівні.

Поняття і змісту криміналістичного вчення про розшук потребує, на наш погляд, більш стерильного тлумачення, а саме:

• понять і змісту розшуку та розшукової діяльності як однієї з форм боротьби зі злочинністю, зокрема контрабандою;
• структури розшукової діяльності як об’єкта наукового дослідження.

Розшукова діяльність передбачає проведення оперативно-розшукових, розшукових заходів і слідчих дій, а розслідування – це проведення слідчих дій, організаційно-технічних і розшукових заходів. Якщо розглядати ці обидва види діяльності як систему дій, то стане очевидним збіг двох елементів кожної системи. Що означає цей збіг? Чи можна на його основі робити висновок про те, що розшукова діяльність і розслідування тотожні? Чи однакове функціональне навантаження в обох випадках несуть однакові елементи систем?

Відповідаючи на ці питання, насамперед слід зауважити, що оперативно-розшукові заходи є специфічним видом розшукової діяльності. Як слушно наголошує О. М. Бандурка, оперативно-розшукові заходи мають не процесуальний, а переважно розвідувальний (пошуковий) характер, здійснюються спеціальними засобами і є винятковою прерогативою оперативних служб правоохоронних органів, у тому числі органів внутрішніх справ. Вказівка на пошуковий характер оперативно-розшукових заходів, спеціальні засоби їх здійснення та суб’єкта в особі деяких (далеко не всіх) спеціальних служб, дозволяє чітко відмежувати їх як від слідчих дій, так і від інших заходів органів дізнання. Відсутність же такої вказівки у визначенні оперативно-розшукових заходів робить подібне визначення безпредметним.

Метою оперативно-розшукових заходів може бути і розшук злочинця, що переховується, і викраденого майна, і можливих свідків. З цього погляду, їх мета може збігатися з розшуковими заходами слідчого. Але розшукові заходи – це заходи, здійснювані слідчим у процесі розслідування або в зупиненій провадженням справі тільки з зазначеною метою і лише процесуальними або організаційно-технічними засобами, тоді як основне призначення оперативно-розшукових заходів полягає в запобіганні, припиненні й виявленні злочинів.

1. Види розшуків та їх впровадження

Для розшукових заходів і слідчих дій, як елементів розшукової діяльності, спільні мета і суб’єкт проведення, а різні – форми і прийоми виконання. При цьому до слідчих належать не якісь там специфічні “розшукові” дії. Їх процесуальний порядок і тактика звичайні. Оскільки розшукові заходи і слідчі дії, що виконуються з розшуковою метою, проводяться слідчим у процесі розслідування, остільки вони є елементами цього процесу, в цьому сенсі, і лише в цій частині, розшукову діяльність можна вважати за елементом розслідування. Оперативно-розшукові заходи до змісту розслідування не входять.

Особливий інтерес і значення має розшукова робота слідчого за зупиненими кримінальними справами в порядку, встановленому ст. 206 КПК України. Її зміст і структуру можна класифікувати таким чином:

• розшукові процесуальні дії: оголошення розшуку обвинуваченого (ст. 138 КПК України), залучення громадськості до розшукової роботи (ст. 127; 128; 128 КПК України), давання органові дізнання окремих доручень та вказівок (ст. 118 КПК України);
• розшукові непроцесуальні дії: подворові обходи, взяття пояснень, перевірки на підприємствах, в установах, організаціях, інформування громадськості з використанням засобів масової інформації, бесіди з особами, які мають опосередковану інформацію, перевірка за криміналістичними й іншими видами обліків, вивчення архівних кримінальних справ, обстеження місць імовірного збуту краденого, складання та розсилання орієнтувань, створення умов, які спонукатимуть розшукувану особу до вчинення певних дій, що її викриють (звернення до призовних пунктів військкоматів, банків, пошти, операторів зв’язку тощо).

Розшукові дії слідчого відрізняються від оперативно-розшукових заходів тим, що вони провадяться відкрито, за конкретною кримінальною справою. При цьому певні непроцесуальні дії є аналогічними до оперативних заходів.

Як і розслідування в цілому, розшукова робота провадиться з урахуванням психологічних особливостей суб’єктів (працівника органу дізнання, слідчого, представника громадськості) й об’єктів злочину (злочинця, осіб, які приховують сліди злочину, та ін.). Тому, здійснюючи розшукову роботу, слідчий повинен інтуїтивно передбачати розгортання подій, визначати лінію поведінки учасників кримінального процесу. Проте така інформація матиме вірогідний характер, якщо вона визначатиметься не тільки психологічними характеристиками суб’єкта, а й слідчою ситуацією, що може значно звузити або навпаки – розширити його можливості [4, с.17–34].

Розшукові дії давно і твердо ввійшли в повсякденну діяльність органів дізнання та досудового слідства. Розрізняють два види розшуку:

1.Регіональний розшук — розшукові заходи, що здійснюються в місцях можливого знаходження, виявлення розшукуваного, а також заходи блокування з використанням централізованих обліків на рівні району, міста, області.

2.Державний (міждержавний) розшук — розшукові заходи, що здійснюються в місцях можливого знаходження ідентифікаційних відомостей про особу розшукуваного, а також заходи блокування з використанням централізованих інформаційно-розшукових обліків на державному (міждержавному) рівні.

При провадженні розшуку використовуються також спеціальні заходи, здійснення яких законодавство покладає на органи міліції:

— перевірка у громадян паспортів чи інших документів, що підтверджують особу при підозрі у вчиненні злочину;

— вхід у жилі приміщення громадян, у приміщення підприємств, організацій при переслідуванні злочинців;

— доставка в органи міліції і затримання на строк до З годин для встановлення особи правопорушника (а, можливо, і злочинця);

— фотографування та дактилоскопірування осіб, що тримаються під вартою та затримані за підозрою у вчиненні злочину.

2. Розшук обвинуваченого, сутність та особливості

Якщо місце перебування обвинуваченого невідоме, а також якщо він ухиляється від слідства, слідчий до закінчення строку, встановленого для провадження досудового слідства, зобов’язаний вжити всіх необхідних заходів до встановлення місця перебування обвинуваченого.

Якщо, незважаючи на вжиття всіх необхідних заходів самим слідчим (шляхом допиту родичів, знайомих обвинуваченого, накладання арешту на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв’язку тощо), виконання за його дорученнями органами дізнання оперативно-роз-інукових заходів, місце перебування обвинуваченого залишилось невстановленим, слідчий, керуючись статтями 138 і 207 КПК, одночасно із зупиненням провадження досудового слідства або й до цього оголошує розшук обвинуваченого.

Перед оголошенням розшуку необхідно зібрати найповніші матеріали про обвинуваченого, зокрема його анкетні дані, відомості про зовнішність, особливі прикмети, родинні, дружні та інші зв’язки, особливості поведінки, фотографії та інші дані, що можуть сприяти розшуку.

Згідно зі ст. 139 КПК про розшук обвинуваченого слідчий складає постанову, в якій зазначає потрібні відомості про особу розшукуваного(Михеєнко М. М., Нор В. Т.)

Слідчий після оголошення розшуку повинен і далі вживати всіх необхідних заходів для встановлення місця перебування обвинуваченого (ч. 2 ст. 139 КПК).

Після затримання в таких випадках обвинуваченого, орган розшуку негайно повідомляє про це прокурора за місцем затримання. Прокурор протягом 24 годин зобов’язаний особисто допитати затриманого для з’ясування його особи, обставин ухилення від слідства, а також вчиненого злочину і наявності законних підстав для арешту. При цьому прокурор зобов’язаний перевірити, чи дійсно затриманий є тією особою, яку розшукують, і, впевнившись у наявності законних підстав для арешту, дає санкцію на відправлення заарештованого етапом до місця провадження слідства (ч. З ст. 139 КПК).

Міжнародний розшук каналами Інтерполу. Підставою для ініціювання міжнародного розшуку громадян України є запит правоохоронного органу, надісланий до Національного центрального бюро Інтерполу в Україні. Питання екстрадиції вирішуються в порядку надання правової допомоги, а його ініціювання належать до компетенції Генеральної прокуратури України. В разі необхідності екстрадиції правоохоронні органи звертаються через відповідних прокурорів, які здійснюють нагляд, до Генеральної прокуратури України з клопотанням про підготовку звернення до центрального органу юстиції (прокуратури) відповідної країни із запитом про надання правової допомоги.

За дорученням Генеральної прокуратури України Національне центральне бюро Інтерполу в Україні по каналах Інтерполу надсилає копії перекладеного на іноземну мову запиту про правову Допомогу, організовує розшук із залученням Національного центрального бюро Інтерполу однієї або кількох країн, де, вірогідно, находиться розшукуваний, а також використовує можливості Генерального секретаріату Інтерполу, відповідних Національних Центральних бюро Інтерполу для сприяння виконанню запиту про правову допомогу.

При отриманні повідомлення про місцеперебування в іноземній державі особи, яка підлягає видавання правоохоронним органам України, орган, що провадить розслідування у справі, згідно з вимогами Європейської конвенції про взаємодопомогу по кримінальних справах (Ратифікована Законом України від 16.01.98 ), готує і не пізніше 10 днів з моменту отримання такої інформації надсилає обґрунтований запит про її видавання, Такий запит надсилається до Генеральної прокуратури України.

Генеральна прокуратура України після вивчення та перевірки матеріалів, за умови наявності передбачених законом підстав для звернення, скеровує запит до Міністерства юстиції України.

Міністерство юстиції України готує і в якомога стислий термін надсилає відповідному органу іноземної держави запит про видавання особи в Україну для притягнення до кримінальної відповідальності.

Термін розгляду запитів про видавання не повинен перевищувати 45 діб. Відповідно до Європейської конвенції про видачу правопорушників видача особи здійснюється за умови вчинення нею злочину, за який за законодавством сторони, що вимагає видавання, може бути призначено покарання у вигляді позбавлення волі строком не менш як один рік.

При надходженні від відповідного органу іноземної держави згоди на видавання розшукуваної особи і повідомлення про її затримання (арешт) Генеральна прокуратура України направляє Міністерству внутрішніх справ України доручення про організацію прийому цієї особи та взяття її, у разі потреби, під варту.

Міністерство внутрішніх справ України організовує приймання цієї особи на кордонах сусідніх держав на пунктах пропуску через державний кордон України в порядку, передбаченому Інструкцією про порядок приймання-передавання осіб, які перебувають під вартою, на кордоні України та за її межами, затвердженою спільним наказом Міністерства внутрішніх справ України та Державного комітету у справах охорони державного кордону України від 17.11.98

Приймання осіб, які видаються іншою державою, здійснюється, як правило, через контрольно-пропускні пункти Прикордонних військ України і оформляється спеціальним протоколом. В окремих випадках за погодженням Генеральної прокуратури України з відповідними органами інших держав прийом осіб, які видаються, може здійснюватися також за межами України,

Запити правоохоронних органів зарубіжних країн, що надійшли у правоохоронні органи України по каналах Інтерполу, є правомірною підставою для здійснення міжнародного розшуку на території України.

Оперативно-розшуковий процес, як частина розшукової роботи правоохоронних органів і спецслужб, являє собою динамічну систему, тобто відбувається шляхом проходження через взаємообумовлені стадії і тягне за собою настання юридично значимого результату у зв’язку з провадженням в оперативно-розшуковій справі (далі – ОРС) з обставин, пов’язаних із вчиненням (імовірним вчиненням) злочину. А тому слід більш детально зупинитись на визначенні стадій оперативно-розшукового процесу та їх ознак.

Виступаючи в якості певних автономних систем оперативно-розшукових дій і відносин, стадії єдиного оперативно-розшукового процесу становлять у цілому те, що прийнято називати порядком, сукупністю оперативно-розшукових процедур. Їх послідовна і взаємообумовлена (обов’язкова) зміна дозволяє встановити наявність в ОРД «процесуального стрижня», тобто цілеспрямованого ходу, розвитку негласної роботи із захисту людини і суспільства від злочинних посягань.

Якщо місцеперебування відповідача в справах за позовами про стягнення аліментів або про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю фізичної особи, невідоме, суд ухвалою оголошує його розшук. Розшук проводиться органами внутрішніх справ, а витрати на його проведення стягуються з відповідача в дохід держави за рішенням суду.

У ситуації, коли місцеперебування відповідача невідоме, можна або необхідно оголосити його розшук. Відповідно розрізняють два види розшуку відповідача: факультативний та обов’язковий.

В Цивільному Процесуальному Кодексі 1963 року ст. 97 “Розшук відповідача”, на відміну від ст. 78 Нового ЦПК, крім обов’язку суду, в ч.1 чітко виділяла право суду оголосити розшук відповідача, фактичне місцеперебування якого невідоме – тобто, по суті, містила вказівку на можливість застосування факультативного розшуку. Це право, хоч і не виділено в коментованій статті, існує і може застосовується за категоріями цивільних справ, які не передбачені в коментованій статті. У цих випадках суд повинен виходити з обставин кожної конкретної справи (таких як ціна позову, вартість розшуку та інших). У випадку факультативного розшуку, суд має право оголосити розшук як за власною ініціативою, так і за заявою позивача.

Про розшук відповідача суд або суддя постановляє ухвалу, яку надсилає органам внутрішніх справ, які і проводять цей розшук. Витрати на проведення розшуку за рішенням суду стягуються з відповідача в дохід держави.

Розшук відповідача допускається як у стадії підготовки справи до судового розгляду, так і під час судового розгляду. Розшук також може мати місце і на стадії виконавчого провадження. Коментована стаття містить положення щодо розшуку відповідача в перших наведених випадках, тобто під час підготовки та судового розгляду справи. Щодо розшуку відповідача на стадії виконавчого провадження, то він здійснюється відповідно до вимог ЦПК, а зокрема ст. 375 “Вирішення питання про оголошення розшуку боржника або дитини”, та Закону України “Про виконавче провадження” від 21 квітня 1999 року.

Необхідно наголосити на тому, що під час виконавчого провадження сторонами є не позивач та відповідач, а стягувач, якому належить право вимоги, та боржник. Саме по собі рішення суду чи іншого органу про  стягення з однієї особи на користь іншої не свідчить про те, що ці особи стають сторонами виконавчого провадження автоматично. Сторонами вони стають лише після винесення державним виконавцем постанови про відкриття виконавчого провадження, чому передує звернення заінтересованої особи до відділу державної виконавчої служби із заявою про відкриття виконавчого провадження.

Залежно від категорії винесеного судом рішення розшук боржника, його майна у виконавчому проваденні може бути (аналогічно до розшуку відповідача) обов’язковим та факультативним.

Обов’язковий здійснюється лише за виконавчими документами, виданими на підставі судових рішень з категорійсправ, конкретно названих у ч.1 ст. 42 названого Закону. Це судові рішення про стягнення аліментів, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом чи іншим ушкодженням здоров’ю або у зв’язку з втратою годувальника, а також рішення про відібрання дитини, якщо у виконавчому провадженні розшукується дитина. Розшук за такими категоріями справ може бути оголошенно як за заявою стягувача, так і за ініціативою державного виконавця, однак у будь-якому випадку державний виконавець зобов’язаний звернутися до суду за зазначеними категоріями рішень при наявності для цього відповідних підстав. Не звернення державного виконавця до суду в цьому випадку може бути оскаржене заінтересованою особою. Обов’язковий розшук оголошується судом після звернення державного виконавця з поданням про оголошення розшуку боржника у разі відсутності відомостей про місцепроживання (знаходження) боржника. У випадку обов’язкового розшукувитрати на розшук належать до витрат, пов’язаних з проведенням виконавчих дій, та стягуються з боржника за ухвалою суду.

. Факультативний розшук можливий за виконавчими документами, не зазначених в згадуваній ч.1 ст. 42 Закону України “Про виконавче провадження”, за умови письмової згоди стягувача на відшкодування витрат на розшук та авансування їх, чому передує клопотання стягувача про оголошення розшуку. Ч.5 ст. 42 Закону встановлює право стягувача вимагати від боржника компенсації витрат, пов’язаних з проведенням розшуку у судовому порядку. Однак, варто зазначити, що таке положення суперечить загальним засадам виконавчого провадження та не відповідає ст. 43 цього ж Закону, яка встановлює правило щодо повернення авансового внеску стягувача на проведення виконавчих дій у першу чергу з грошової суми (у тому числі одержаної від реалізації майна боржника), стягнутої державним виконавцем з боржника. Отже, зазначене положення на практиці не підлягає застосуваннню.

3. Основні стадії розшукового процессу

Кожну стадію оперативно-розшукового процесу характеризують властиві тільки їй певні ознаки, які дозволяють відрізняти ту або іншу стадію одну від іншої. Найбільш ти­пові з них у своїй сукупності складають сис­тему ознак стадії, і до них слід відносити такі:

• неминучість конкретної стадії операти­вно-розшукового процесу;
• наявність самостійного завдання (пов’я­заного з єдиною метою оперативно-розшукового процесу — захистом від злочинних пося­гань і загальними завданнями, характерними для цього процесу в цілому), невирішення якого є перешкодою для подальшого розвит­ку оперативно-розшукового процесу;
• розшукові процедури і оперативно-розшукові відносини, що утворюють самостійну стадію оперативно-розшукового процесу, та реалізуються в специфічній для конкретної стадії обстановці;
• для кожної стадії характерне своє коло учасників і особливе положення суб’єктів (наочно це проявляється стосовно особи, що перевіряється заходами та засобами ОРД);
• закінченням кожної стадії служить рі­шення уповноваженого співробітника відпо­відного органу, оформлене відповідним ак­том, з визначенням подальшого руху ОРД.

Стадія перевірки — це перша стадія опера- тивно-розшукового процесу, змістом якої є перевірка у встановленому законом і норма-тивними актами порядку вже наявної опера- тивно-значимої інформації про можливе вчи-нення злочину (отриманої в ході особистого пошуку, із агентурних повідомлень тощо), а формою концентрації розшукових доказів служить справа оперативної перевірки.

Стадія розробки — друга стадія оперативно- розшукового процесу, змістом якої є підгото-вка у встановленому Законом України «Про оперативно-розшукову діяльність» і відомчи-ми нормативними актами порядку наявних розшукових доказів про вчинення розроблю-ваною особою злочину для їх подальшої реа-лізації у кримінальному процесі, а формою концентрації цих доказів служить оператив- но-розшукова справа.

Стадія контролю — третя (заключна) стадія оперативно-розшукового процесу, змістом якої виступає негласний контроль за особою, що розробляється, у встановленому законом і відомчими нормативними актами порядку у зв’язку з її минулою злочинною діяльністю. Формою концентрації цих доказів служить оперативно-розшукова справа відповідної ка-тегорії.

Стадія розшуку — дискретна стадія опера- тивно-розшукового процесу, змістом якої ви-ступає розшук відповідної особи (предмета) у встановленому законом і відомчими норма-тивними актами порядку, а формою концент-рації доказів є відповідна ОРС відповідної категорії, яка, як правило, складається з двох частин.

Розшукове доказування в оперативно- розшуковому процесі (у цьому ж розумінні застосовуються також поняття оперативне доказування, доказування кримінально-роз- шукове, доказування оперативно-розшукове, оперативно-розшукове документування й т.п.) є важливим етапом оперативно-розшуко- вого процесу, під яким прийнято розуміти до-слідження обставин, встановлених під час провадження в ОРС або інших оперативно- службових документів за допомогою розшу-кових доказів [2, с.439].

Висновки

Резюмуючи сказане, наголосимо, що під терміном розшук слід розуміти певну мету або конкретні завдання, пов’язані з розкриттям злочину та виявленням осіб, причетних до розслідуваної контрабанди чи іншого злочину, а під терміном розшукова діяльність – процес їх досягнення з використанням наявних у розпорядженні безпосередніх виконавців (суб’єктів) розшуку відповідних засобів і методів розшукової роботи. Вона становить собою діяльність компетентних державних органів (дізнання, досудового слідства) з установлення місця перебування обвинуваченого, підсудного чи засудженого, який ухиляється від явки в судові чи слідчі органи або від виконання вироку, або осіб, що втекли з місць ув’язнення, пропали безвісти, установлення особи невпізнаних трупів тощо.

Щодо структури розшукової діяльності, то вона може бути інтерпретована у вигляді системи, яку становлять два види розшукових дій: першими є оперативно-розшукові заходи, закономірності змісту і здійснення яких, тактика застосування, поєднання зі слідчими діями та шляхи їх вдосконалення вивчаються і розробляються теорією ОРД; другими – розшукові заходи і слідчі дії, що в своїй сукупності становлять зміст розшукової діяльності слідчого. Саме в цій ролі вони є об’єктами криміналістики. Повертаючись до вищезазначеної критики, зазначимо, що саме тут корениться причина нашої незгоди із запропонованим професором І. М. Лузгіним визначенням розшуку у вигляді розроблюваної криміналістикою системи слідчих дій і оперативно-розшукових заходів. Криміналістика вивчає, вдосконалює й розробляє засоби і методи лише розшукової діяльності слідчого, як суб’єкта роботи з доказами. Щодо положень теорії оперативно-розшукової роботи, що стосуються цієї діяльності, то вони враховуються й використовуються криміналістикою подібно до даних інших наук.

Список використаної літератури

1. Барабаш Т. Кримінальний процес України: навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Державна податкова адміністрація України; Національна академія держ. податкової служби України. — Ірпінь : НА ДПС України, 2007. — 340c.
2. Коваленко Є. Кримінальний процес України: Підручник. — К. : Юрінком Інтер, 2006. — 704с.
3. Кучинська О. Кримінальний процес України: Навч. посіб. / Академія адвокатури України. — К. : Прецедент, 2005. — 202с.
4. Молдован В. Кримінальний процес України. Практикум: навч. посібник для студ. юрид. спец. вищих навч. закл. / Міжгалузевий ін-т управління. — К. : Алерта, 2006. — 297с.
5. Соколкін В. Л. Поняття оперативно-розшукового процесу та його характеристика /В.Л. Соколкін, А. В. Кочура// Форум права. — 2011. — № 3. — С. 734—741
6. Удалова Л. Кримінальний процес України: підручник / Л. Д. Удалова; Київ. нац. ун-т внутрішніх справ. — К. : Видавець Паливода А. В., 2007. — 352 с.