Вступ
На сьогоднішній день педагогічна підготовка юридичних кадрів є актуальною, адже здобуття спеціальності вищого рівня вимагає, перш за все, якісного вивчення певного набору основоположних юридичних дисциплін, а також соціально-економічних і загальноосвітніх предметів, які формують разом зі спеціальними інтелект і гармонійний розвиток фахівця – учасника суспільного виробництва. Міцна загальна юридична підготовка, як правило, згодом проявлялася в роботі. В умовах повномасштабного й обов’язкового розподілу випускників це ще якось виправдовувало себе, але в умовах ринку та поставлених у спеціальних законах додаткових і досить високих вимог до окремих професій організація навчального процесу викликає серйозні сумніви. Слід зазначити, що спеціалізації, які вводилися і вводяться зараз на старших курсах традиційних юридичних навчальних закладів, мало що змінюють у набутті готовності до виконання роботи у конкретних сферах правового регулювання.

Слабкою або й зовсім ніякою є психологічна підготовка молодого фахівця до майбутньої роботи [2, c. 15].

Мова йде не про послаблення підготовки в широкому розумінні, а про удосконалення спеціалізації. Світовий досвід показує, що для підготовки висококваліфікованого юриста необхідно забезпечити системне викладання 32-35 професійно значущих основоположних дисциплін, що становить приблизно дві третини загального часу навчання. Сюди, зокрема, належать філософія, основи економічних теорій, теорія держави і права, конституційне право, цивільне право, господарське право, кримінальне право, земельне право, міжнародне право, фінансове право, різні галузі процесуального права, іноземна мова та ін.

Решта – це навчальні дисципліни, які групуються за ознаками меншої вагомості в системі юридичної освіти та за конфігурацією конкретної спеціалізації, наприклад, аграрне право, місцеве самоврядування, правова статистика, судова бухгалтерія, банківське право, біржове право, транспортне право, судова психіатрія тощо.

Тенденція становлення і розвитку спеціалізованих вищих навчальних закладів, викликана об’єктивними закономірностями існування суспільства, зростає. Вже працюють за відповідно відкоригованими навчальними планами спеціалізовані інститути (факультети) у вищих навчальних закладах, де постійно зміцнюється матеріальна база, удосконалюється методичне забезпечення, ведеться велика робота по підбору належних педагогічних кадрів.

1.1. Проблеми організації практичної підготовки студентів-юристів

Важко не погодитись, що саме юридична освіта в Україні  має найбільш тісний зв’язок теорії з практикою (дидактичний принцип юридичної освіти) і саме тому відіграє важливу роль у формуванні справжнього юриста-професіонала. Юридична професія дедалі більше диференціюється як у функціональній площині (суд, прокуратура, слідство, адвокатура, нотаріат тощо), так і у предметній (кримінальне право, цивільне право, адміністративне право тощо). Тому, в умовах сьогодення вже не достатньо блискучих теоретичних знань. Ринку праці необхідні такі фахівці, які можуть реалізувати знання на практиці чітко, швидко і на всі сто. А де студент-початківець зможе взяти практичний досвід? Звісно, у цьому йому повинен допомогти університет.

Проте, нажаль, можу констатувати, що на сьогодні таку можливість дають тільки провідні вищі школи України, у всіх інших дане питання вирішується номінально. Саме тому виникає необхідність впровадження таких методичних засад організації практичної підготовки студентів-юристів, які б дійсно реалізовувалися.

На недоліки підготовки юристів за традиційною системою юридичної освіти звертали увагу ще в XIX, XX століттях П.Є. Казанський (Одеса), Д.І. Мейєр, О.А. Люблінський, І.І. Янджул, Г.Ф. Симоненко (Росія) та інші.

Одним з дидактичних принципів юридичної освіти є принцип зв’язку теорії з практикою, що полягає в гармонійному поєднанні науково-правових знань з юридичною практикою і повсякденним життям людей. Саме на цих засадах має ґрунтуватися викладання юридичних дисциплін.

Методичну основу цього принципу заклав один з видатних російських цивілістів Дмитро Меєр у своїй праці «О значении практики в системе юридического образования» Головною ідеєю Мейєр Д.І. був практичний характер викладання юридичної науки. «Насправді, звання юриста, як і звання лікаря — практичне, і тому як практична підготовка учнів до лікарської науки відбувається в школі, точно так само практична підготовка юриста повинна відбуватися там само».[2] В своїй праці автор виклав докладну програму проведення практичних занять з цивільного, кримінального права і судочинства. Варто зазначити, що свої ідеї цей видатний юрист реалізував на практиці відкривши в середині XIX ст. при Імператорському Казанському Університеті першу юридичну клініку в Росії.

Також, варті уваги положення статті Геннадія Матвєєва «О методике проведения семинаров и практикумов по юридическим дисциплинам», у якій не лише сформульовані конкретні методичні рекомендації щодо проведення семінарських і практичних занять, а й показані характерні недоліки проведення семінарських занять з юридичних дисциплін.[3]

Тож, аналізуючи праці таких видатних вчених-юристів, можна дійти висновку, що спеціалізації, які вводилися і вводяться зараз на старших курсах традиційних юридичних навчальних закладів, мало що змінюють у набутті готовності до виконання роботи у конкретних сферах правового регулювання. Слабкою або й зовсім ніякою є психологічна підготовка молодого фахівця до майбутньої роботи.[4] Мова йде не про послаблення підготовки в широкому розумінні, а про удосконалення спеціалізації.   Світовий досвід показує, що для підготовки висококваліфікованого юриста необхідно забезпечити системне викладання 32-35 професійно значущих основоположних дисциплін, що становить приблизно дві третини загального часу навчання. Сюди, зокрема, належать філософія, основи економічних теорій, теорія держави і права, конституційне право, цивільне право, господарське право, кримінальне право, земельне право, міжнародне право, фінансове право, різні галузі процесуального права, іноземна мова та ін. Решта – це навчальні дисципліни, які групуються за ознаками меншої вагомості в системі юридичної освіти та за конфігурацією конкретної спеціалізації, наприклад, право інтелектуальної власності, кримінологія, криміналістика, судова бухгалтерія, банківське право, біржове право, транспортне право, судова психіатрія тощо. Тенденція становлення і розвитку спеціалізованих вищих навчальних закладів, викликана об’єктивними закономірностями існування суспільства, зростає. Вже працюють за відповідно відкоригованими навчальними планами спеціалізовані інститути (факультети) у провідних вищих навчальних закладах, де постійно зміцнюється матеріальна база, удосконалюється методичне забезпечення, ведеться велика робота по підбору належних педагогічних кадрів. Проте, нажаль, цього не можна сказати про більшість вузів нашої держави.

З усіх відомих форм навчального процесу найбільшу практичну спрямованість, на мій погляд, мають семінарські і практичні заняття, а також практика студентів: навчальна, навчально-виробнича, асистентська, науково-дослідна і, звісно, юридична клініка.

Важливе значення для організації і здійснення практичної підготовки студентів має нормативно-правове і методичне забезпечення. Одними із основних і найбільш цікавих нормативно правових актів з даного питання є Положення про організацію навчального процесу у вищих навчальних закладах,  Положення про проведення практики студентів вищих навчальних закладів, Типове положення про юридичну клініку вищого навчального закладу України та інші нормативні документи Міністерства освіти і науки України, а також з відповідними документами з цих питань, розробленими університетом і факультетом.

Навчальна практика студентів є невід’ємною і важливою складовою частиною процесу підготовки спеціалістів-юристів у вищих навчальних закладах. Навчальну практику в органах державної влади та місцевого самоврядування студенти проходять після закінчення другого курсу. Тривалість практики – два тижні.

Календарні строки і бази практики визначаються кафедрами конституційного і адміністративного права та фінансового права Юридичного інституту Тернопільської академії народного господарства. Відповідно до п. 2.3. Положення про проведення практики студентів вищих навчальних закладів України, студенти можуть самостійно з дозволу відповідних кафедр підбирати для себе місце проходження практики і пропонувати його для використання.

Основними нормативними актами, що регламентують організацію і проходження навчальної практики студентами є Положення про організацію навчального процесу у вищих навчальних закладах України, затверджене наказом Міносвіти України № 161 від 2 червня 1993 р. та Положення про проведення практики студентів вищих навчальних закладів України, затверджене наказом Міносвіти України № 351 від 20 грудня 1994 р.

1.2. Основні форми практики студентів – юристів

Метою практики є оволодіння студентами сучасними методами, формами управлінської діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування, їх посадових осіб; формування у студентів на базі одержаних у вищому навчальному закладі теоретичних знань з курсів теорії держави і права, конституційного та адміністративного права професійних умінь і навичок для вирішення конкретних життєвих ситуацій і прийняття самостійних рішень в реальних умовах; виховання потреби систематично поновлювати свої знання та творчо їх застосовувати в практичній діяльності.

Відповідно до Пункту 3.11. Положення про організацію навчального процесу у вищих навчальних закладах, практична підготовка студентів здійснюється на передових сучасних підприємствах і організаціях різних галузей господарства, науки, освіти, охорони здоров’я, культури, торгівлі і державного управління в умовах професійної діяльності під організаційно-методичним керівництвом викладача вищого навчального закладу та спеціаліста з даного фаху.[9]

Згідно з пунктом 1.1. Положення про проведення практики студентів вищих навчальних закладів,[10] метою практики є оволодіння студентами сучасними методами, формами організації та знаряддями праці в галузі їх майбутньої професії, формування у них, на базі одержаних у вищому навчальному закладі знань, професійних умінь і навичок для прийняття самостійних рішень під час конкретної роботи в реальних ринкових і виробничих умовах, виховання потреби систематично поновлювати свої знання та творчо їх застосовувати в практичній діяльності.

Проте, нажаль, у більшості випадків дані норми мають декларативний характер. При проходженні практики зазвичай студенти-юристи виконують ту роботу яка навіть і близько не стосується фаху. У більшості випадків це функції або секретаря-референта або діловода, що ставить під сумнів всю систему проходження практики студентами-юристами в Україні.

Однією з найбільш вдалих форм практично спрямованого навчального процесу є юридична клініка, основою функціонування якої є синтез інтересів: громадяни, що потребують правової допомоги і не можуть оплатити послуги адвоката, готові звернутися за порадою до студента, аспіранта чи молодого викладача – кваліфікованих правознавців. У свою чергу, студенти та науковці зацікавлені в отриманні практичних навичок, що сприятимуть у майбутньому їхньому працевлаштуванню і подальшій кар’єрі.

Відповідно до пункту 2.2. Типового положення про юридичну клініку вищого навчального закладу України, основними завданнями юридичної клініки є надання студентам юридичної клініки можливості набуття навичок практичної діяльності за фахом; створення місць для проходження студентами навчальної та виробничої практики; надання громадянам соціально вразливих верств населення суспільства безоплатних юридичних консультацій; проведення заходів з правової освіти населення; забезпечення можливості спілкування студентів під час навчального процесу з фахівцями-практиками судових і правоохоронних органів, інших державних органів та органів місцевого самоврядування з питань їх діяльності; створення ефективного механізму обміну інформацією між населенням, засобами масової інформації та юридичною клінікою, що дозволить оперативно реагувати на практичні потреби громадян.[1]

За останні роки, у нас мало що змінилося в педагогічних технологіях, формах і методах педагогічної роботи. Тим часом світова практика і передовий досвід, відомий і у нас, розробили й удосконалили чимало освітніх технологій, на хвилі науково‐технічної революції виникли і принципово нові. Серед них – створення в процесі навчання атмосфери інтересу і захопленості.

Головна мета освітньої установи – підготовка високоосвічених фахівців для правової системи; головний критерій її успішної діяльності – якість випущених фахівців. Тому головна фігура в освітньому закладі – студент, курсант, слухач; і все, що робиться на кожному квадратному метрі освітнього закладу й у кожну мить його життя, має робитися заради тих, кого в ньому готують [5].

Необхідно підвищити вимогливість вузу до студентів і вимогливість студентів до самих себе. Конче необхідно підвищити практичну  орієнтованість навчання в юридичному вузі. Для поліпшення якості юридичної освіти необхідно здійснити наступне:

— необхідно ретельно вивчити стан забезпечення країни юридичними кадрами з вищою освітою та потреби в них органів державної виконавчої влади, правоохоронних органів, судових органів, органів місцевого самоврядування, установ соціального захисту тощо;

— бажано розробити та затвердити перелік посад, які можуть займати випускники – фахівці з вищою юридичною освітою відповідно до  освітньо‐кваліфікаційних рівнів «бакалавр» і «магістр»;

— потребує більшої уваги зміцнення міжнародних зв’язків в юридичній освіті, розроблення спільних навчальних програм та інших компонентів освіти із зарубіжними вищими юридичними навчальними закладами, спрямованих на інтеграцію української вищої юридичної школи у світовий та європейський освітянський простір;

— є необхідність удосконалення системи післядипломної освіти шляхом перепідготовки.

При проходженні практики зазвичай студенти-юристи виконують ту роботу яка навіть і близько не стосується фаху. У більшості випадків це функції або секретаря-референта або діловода, що ставить під сумнів всю систему проходження практики студентами-юристами в Україні.

А юридичні клініки, як одні з найбільш вдалих форм практично спрямованого навчального процесу у більшості випадків або взагалі відсутні при юридичних факультетах вузів або існують номінально.

Тож, на мою думку законодавцю необхідно більше уваги приділити даному питанню і впровадити дієвий механізм організації практичної підготовки студентів-юристів, який буде реально функціонувати.

Висновки

Таким чином, у студентів вироблялися б практичні навички науково-дослідної роботи, власне те, для чого ми їх готуємо. Проходження практики Важлива складова практичної підготовки магістрів – проходження науково-дослідної практики перед виконанням магістерської роботи. На мою думку, має бути неухильним правило якнайтіснішого зв’язку місця проходження практики з темою магістерської роботи, оскільки головною метою такої практики є збір фактичного матеріалу для підготовки кваліфікаційної роботи.

У нас же місце проходження практики часто визначають з урахуванням нинішнього або майбутнього місця роботи студента безвідносно до теми його наукової праці. Тому, як свідчать результати рецензування магістерських робіт, далеко не всі вони підготовлені з використанням матеріалів практики. При цьому і захист практики, і самі роботи оцінюють найвищими оцінками.
Список використаної літератури

1. Наказ МОН України від 04.1993 № 93 «Про затвердження Положення про проведення практики студентів вищих навчальних закладів України», Електронний ресурс: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/z0035-93
2. Наказ МОН України від 02.06.1993 № 161 «Про затвердження Положення про організацію навчального процесу у вищих навчальних закладах», Електронний ресурс: http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/z0173-93/conv
3. Наказ МОН України від 03.08.2006 р. N 592 «Про затвердження Типового положення про юридичну клініку вищого навчального закладу України» // Офіційний вісник України – 2006 р., № 32, стор. 417, стаття 2365, код акту 37146/2006
4. Галап А.О., Стаднік В.В. Організаційна та управлінська модель юридичної клініки в Україні: забезпечення якісного функціонування. – К.: Атака. – 2005. – 280 с.
5. Деякі аспекти практичної підготовки юристів — Щотижнева інформаційно-правова газета «Правовий тиждень», Інтернет ресурс: http://legalweekly.com.ua/index.php?id=16061&show=news&&newsid=121462
6. Діденко Я. «Болонський процес» і його перспективи для українських студентів // Юридичний журнал. – № 7. – 2004. – С. 132-135.
7. Мейер Д.И. О значении практики в системе современного юридического образования. Казань, 1955 г., С. 42

 

2. Складіть план семінарського заняття за темою “Трудовий договір”.

ТЕМА 8. ТРУДОВИЙ ДОГОВІР (12 год.)

План семінарського заняття 1

Поняття, сторони та зміст трудового договору (2 год.)

1. Поняття та значення трудового договору. Відмінність трудового договору від суміжних цивільно-правових договорів, пов’язаних з працею (підряду, доручення, авторського та інших).
2. Сторони, зміст та форма трудового договору.

План семінарського заняття 2

Види трудового договору та порядок їх укладання (2 год.)

1. Види трудового договору.
2. Юридичні гарантії при прийомі на роботу.
3. Порядок укладання трудового договору.

План семінарського заняття 3

Зміна умов трудового договору (3 год.)

1. Заборона вимагати виконання роботи, не обумовленої трудовим договором. Переведення на іншу роботу: поняття, принципи та класифікація переведень на іншу роботу.
2. Відмінність переведення на іншу роботу від суміжних правових категорій.
3. Порядок переведення на іншу роботу та переміщення на інше робоче місце.
4. Порядок зміни істотних умов праці.
5. Атестація працівників: поняття, значення, порядок її проведення.
6. Коло працівників, що проходять атестацію. Правові наслідки атестації.

План семінарського заняття 4

Припинення трудового договору (2 год.)

1. Класифікація підстав припинення трудового договору.
2. Поняття, випадки відсторонення від роботи. Відмінність між припиненням трудового договору та відстороненням від роботи.
3. Припинення трудового договору на вимогу органів, що не є його стороною.
4. Додаткові підстави припинення трудового договору.

План семінарського заняття 5

Порядок звільнення з роботи (2 год.)

1. Розірвання трудового договору з ініціативи працівника.
2. Підстави та порядок розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу.
3. Гарантії від необґрунтованих звільнень. Оформлення звільнення і проведення розрахунку.
4. Вихідна допомога.
5. Правові наслідки незаконного переведення і звільнення працівників.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. Вкажіть, що спільного між сумісництвом та неповним робочим часом.
2. Різниця між скороченою тривалість робочого часу та неповним робочим часом.
3. Вкажіть, хто виконує виховні функції.
4. Вкажіть, що таке аморальний вчинок.
5. Вкажіть, хто може бути звільнений за одноразове грубе порушення трудових обов’язків.
6. Перелічіть додаткові підстави розірвання трудового договору з ініціативи роботодавця.
7. Вкажіть, хто має право на укладання трудового договору в разі поворотного прийняття на роботу.
8. Вкажіть, хто має право на залишення на роботі при звільненні працівників у зв’язку зі змінами в організації виробництва та праці.
9. Гарантії, встановлені при переведенні працівника.
10. Випадки, за якими розірвання трудового договору з ініціативи роботодавця проводиться без попередньої згоди працівника.
11. Різниця між звільненням та відстороненням працівника від роботи.
12. Порядок відсторонення працівника від роботи.
13. Випадки виплачування вихідної допомоги.
14. Порядок оформлення звільнення працівника з роботи.
15. Порядок дисциплінарних звільнень.
16. Випадки, у яких роботодавець зобов’язаний у день звільнення працівника видати тому копію наказу про звільнення з роботи.
17. Вкажіть, чи зобов’язаний роботодавець видати працівникові довідку про роботу в даній організації.
18. Вкажіть, протягом якого строку після прийняття на роботу оформляється трудова книжка працівникові.
19. Випадки, у яких дія строкового трудового договору продовжується на невизначений строк.
20. Підстави розірвання строкового трудового договору з ініціативи працівника.

Література

1. Законодавство України про працю: Нормативні акти / упорядник і науковий редактор В. Вакуленко — К., 1999. — Т. 1–3.
2. Кодекс законів про працю України з постатейними матеріалами / За ред. В. М. Вакуленка, О. П. Товстенка. — К., 2000.
3. Кодекс законів про працю України з постатейними матеріалами / Упоряд. О. П. Товстенко; Наук. ред. Е. Ф. Демський. — К., 2000.
4. Кодекс законів про працю України: Офіц. видання. — К., 2001.
5. Відшкодування матеріальної та моральної шкоди: нормативні акти, роз’яснення, коментарі: станом на 1 січня 2001 р. / Укл.: С. Е. Демський, В. С. Перепічай, В. А. Скоробагатько, М. І. Федишин; Відп. ред. П. І. Шевчук. — К., 2001.
6. Науково-практичний коментар до законодавства України про працю. Київ — Севастополь, 2001.
7. Прокопенко В. І. Трудове право України: Підручник. — Харків, 2008.
8. Становлення і розвиток цивільних і трудових правовідносин у сучасній Україні: Монографія / Кол. авторів: Я. М. Шевченко, О. М. Молявко, Г. В. Єрьоменко та ін.; Кер. авт. колективу, наук. ред. Я. М. Шевченко. — К., 2001.
9. Трудове право України: Збірник нормативно-правових актів / Упоряд. П. А. Бущенко, І. А. Вєтухова. — Харків, 2010.

• Трудове право України: Підручник / За ред. Н. Б. Болотіної, Г. І. Чанишевої. — К., 2009.

3. Підготуйте рольові вправи для розвитку навичок проведення дискусії

Спеціалісти вважають, що найважливішими умовами проведення дискусії як тематично спрямованої суперечки можуть бути такі [9, с. 193]:

– усі учасники дискусії мають бути готовими до неї;

– кожен учасник дискусії повинен мати чіткі стислі тези свого виступу;

– можна практикувати «розминку» для активізації дискусії;

– дискусія мусить бути спрямована на з’ясування істини, а не на словесне змагання її учасників.

Чи завжди потрібна дискусія? Як правило, її проводять, коли наявні полярні погляди на якийсь предмет і лише грунтовне обговорення цих поглядів може привести до оптимального рішення. В інших випадках можна обмежитись простим обговоренням проблеми.

Методика рольових тріад. Для розвитку здатності до конструктивного мислення фахівці пропонують метод рольових тріад. Він корисний тим, що привчає навіть тих, хто ніколи не бере участі в дискусіях, до стилю дискусійної поведінки, включає їх до творчого обговорення.

У дискусії розрізняють такі етапи: сприйняття предмета дискусії, його аналіз і оцінка, прийняття рішення. На кожному етапі по-різному можуть виявлятися психологічні й інтелектуальні здібності людини.

Не заглиблюючись надто далеко в психологію, виділимо специфічні дії та засоби, за допомогою яких виконують свої ролі в дискусії різні люди (табл.1).

таблиця 1. Тріади ролей на різних етапах обговорення

Роль	Дії	Засоби
Сприймання предмета дискусії
Інтегратор ідей	Сприймає предмет дискусії в цілому та створює про нього узагальнене уявлення	Узагальнена інформація, загальнонаукові поняття та категорії, установка на ви­рішення проблеми у цілому
Аналітик	Сприймає спеціальний аспект предмета дискусії, створює детальне уявлення про якусь одну її сторону	Спеціальні знання, устано­вка на вирішення вузького завдання
Системний аналітик	Ті самі, що в інтегратора та аналітика, в оптимальному співвідношенні	ті самі, що в інтегратора та аналітика, в оптимальному співвідношенні
Аналіз предмета дискусії
Футуролог	Доповнює наявну інформа­цію прогнозами. Вводить предмет дискусії у сценарій майбутнього. Аналізує нас­лідки та значення для майбутнього	Інтуїція, уява, методи прогнозування
Історик	Доповнює наявну інфор­мацію ретроспективним ана­лізом	Знання історії та розвитку предмета дискусії
Синхроніст	На основі наявної інфор­мації створює позачасове уявлення про предмет дискусії. Описує його загальну структуру	Функціональний аналіз, уза­гальнене уявлення про пред­мет дискусій, яким він є, був і буде

 

Роль	Дії	Засоби
Оцінка предмета дискусії
Оптиміст	Перебільшено вихваляє та оцінює предмет дискусії. Схильний до ризикованих, поспішних дій та висновків	Установка перебільшувати все позитивне. Відсутність обережності. Применшення ризику та небезпеки
Песиміст	Обережний в оцінках. Не схильний ризикувати та по­спішати з остаточними висновками. Оцінює нові ідеї негативно	Установка перебільшувати все негативне. Схильність до надзвичайної обережності
Реаліст	Реалістична оцінка всіх складових предмета дискусії. Зважування ризику	Установки, які дозволяють не вдаватись до крайніх оцінок. Знання способів, які дозволяють компенсувати можливі негативні відхи­лення
Прийняття рішення
Критик	Підсумовує недоліки предмета дискусії. Формулює рішення «проти» нової ідеї. Висуває звинувачення	Висновок з аналізу недо­ліків, їхніх причин та наслід­ків
Захисник	Підсумовує достоїнства та формулює рішення «за». Відхиляє звинувачення	Висновок з аналізу достоїнств, їхніх причин і наслідків
Суддя	Підсумовує достоїнства та недоліки. Зважує їхню відно­сну вагу і приймає рішення	Способи суміщення структур достоїнств та недоліків

Поради викладачу, який користуватиметься методикою рольових вправ

• Ролі бажано розділити за 5–10 днів до обговорення для «входження» виконавців у свої ролі.
• поданий у табл. 1 набір ролей, ясна річ, не є вичерпним і вимагає конкретної інтерпретації ведучого.
• Можна призначити на одну роль кількох виконавців, різних за підготовкою й психологічними характеристиками.
• Не варто наперед оцінювати ролі — головна, другорядна, незначна тощо.
• За будь-якої зручної нагоди ведучий має відзначити внесок кожного в дискусію, щоб задовольнити позитивні очікування особистості. Особливо відзначайте тих, хто виступає з конструктивною критикою.
• При розподілі ролей зважайте на реальну позицію особи в колективі.
• Критичні відгуки викладайте у безособовій формі.
• Уникайте особистих оцінок і взаємних суперечок.
• Намагайтесь створити атмосферу доброзичливого гумору та подолання «емоційних» труднощів.
• Не очікуйте негайного ефекту.
• Не хвилюйтеся, почувши буркотіння «Все це несерйозно, дитячі ігри, відірвані від життя…». Це припиниться вже після проведення перших занять.

Список використаної літератури

1. Галай, А. Інтерактивні методики викладання у правопросвітній діяльності [Текст] : Тренінговий комплекс: Навчальний посібник / Андрій Галай, Володимир Стаднік, Яна Іваніщ, 2007. — 156 с.
2. Гуз А. Методика викладання правознавства в школі [] : Навчально-методичний посібник / Анатолій Гуз,, 2006. — 177, [2] с.
3. Кашкарьов, Г. Методика викладання правознавства в школі в опорних схемах й таблицях [Текст]. Ч. 2, 2011. — 48 с.
4. Левітас, Фелікс Львович. Методика викладання історії [] : Практикум для вчителя / Фелікс Левітас, Оксана Салата, 2007. — 109 с.
5. Шкільний курс «Основи правознавства» та методика його викладання [Текст]: Навчально-методичний посібник для студентів вищих педагогічних навчальних закладів / Л. Т. Рябовол, 2005. — 50, [1] с.