Вступ

В економічній літературі є різні визначення підприємництва:

• соціально-організаційну діяльність, що є різновидом творчості;
• особливу ініціативну економічну діяльність, спрямовану на задоволення потреб суспільства й одержання зиску;
• особливий, творчий вид економічної поведінки, що є основою досягнення економічного успіху;
• вміння організувати власний бізнес;
• спосіб життя або дій;
• особливий вид діяльності, в основі якого є інновація;
• різновид економічної активності людей та ін.

Бізнесом вважають законно (або незаконно) організовану діяльність, що приносить дохід та інші вигоди. Тобто головним у бізнесі є одержання комерційного зиску.

Підприємництво ж, на противагу бізнесові, передбачає вихід за межі тільки ділової (бізнесової) активності людей. Підприємництво — це реалізація потенційних можливостей людини, це тип господарської поведінки щодо організації, розроблення, виробництва і реалізації благ, щоб отримати прибуток та соціальний ефект.

Підприємницька діяльність зорієнтована на вигоду, її одержить той, хто ефективніше використає ресурси, новатор ідеї. Тому підприємці мусять виявитися як особистості у своїй сфері діяльності через сумлінну працю, силу волі, настирливість, творчість, організаційні здібності, часто долаючи явний і прихований опір різних соціальних сил й адміністративних (чиновницьких) перешкод.

1.  Основні види та типи підприємств

У ринковій економіці є велика різноманітність підприємств. Вони різняться за:

• власниками;
• розмірами;
• сферами діяльності.

Залежно від основних типів і форм власності (приватна, колективна (кооперативна), державна) виділяють такі правові види (форми) підприємств: приватні, колективні, державні.

З´ясуймо організаційно-правові форми підприємств, що розвинулися на основі приватної власності.

Приватна власність у класичному розумінні — це власність однієї особи. У ході еволюції приватна власність модифікується. Відповідно змінюються й організаційно-правові форми підприємств.

У межах приватної власності виділяють:

• одноосібне володіння (індивідуальне підприємство) ;
• партнерство (товариство);
• корпорацію.

Одноосібні підприємства та товариства

Індивідуальне підприємство е власністю однієї особи, суб´єкта, що самостійно веде справу, організовує, працює, веде бухгалтерію, здійснює управління, повністю відповідає за ризик і отримує увесь дохід. Це найдавніша форма ведення господарки:

• економічна свобода дій (вибір сфери діяльності, обсягів виробництва, способів використання доходу);
• оперативність;
• безпосередня зацікавленість в ефективній діяльності;
• низькі організаційні витрати.

Недоліками одноосібного володіння є:

• обмежені фінансові можливості;
• проблеми з отриманням кредитів і відповідно з оновленням
• виробництва та застосуванням здобутків НТП;
• зосередження в руках однієї особи функцій виробництва, управління і реалізації, що ускладнює життя й часто призводять до прийняття помилкових рішень, а навіть банкрутств.

Ці підприємства особливо поширені в ринковій економіці й водночас найменш стійкі. Вони масово виникають й банкрутують. Партнерство (товариство), як форма підприємництва, ґрунтується на об´єднанні майна (паїв) різних власників (громадян чи юридичних осіб) з відповідним розподілом прав та обов´язків залежно від величини внеску до статутного фонду.

Партнерства — це переважно закриті підприємства, з відносно невеликою кількістю учасників. Зміна власників паїв відбувається тільки за згодою більшості з учасників.

Партнерства (товариства) бувають:

• повні (товариства з необмеженою відповідальністю);
• товариства з обмеженою відповідальністю (ТзОВ);
• змішані (командитні).

Повне товариство — це об´єднання громадян або юридичних осіб для спільної діяльності на основі угоди (договору) між ними. Вони характерні для сфер діяльності, де переважає інтелектуальна праця і де невеликі фірми надають професійні послуги (адвокатура, медицина, аудиторство, брокерство тощо).

Члени повних товариств зберігають повну самостійність, але несуть і повну солідарну відповідальність за діяльність товариства не тільки своїми паями, але й власним майном. У товаристві з обмеженою відповідальністю його члени відповідають за діяльність підприємства тільки в межах своїх паїв у статутному фонді. Ця форма товариства більше поширена, оскільки менше ризикова для підприємця; такі товариства поширені в будівництві, розробленні природних ресурсів, операціях з нерухомістю, посередницькій діяльності тощо.

Командитні товариства можуть об´єднувати на основі угоди кількох фізичних чи юридичних осіб (чи їх комбінацій) для спільної діяльності. Мають складнішу структуру, оскільки об´єднують:

• дійсних членів (комплементарів), які мають повну відповідальність за зобов´язаннями товариства;
• членів-вкладників (командитистів), відповідальність яких обмежується тільки їхніми внесками в капітал товариства. Право голосу мають тільки дійсні члени товариства.

Частка товариств у ринковій економіці невелика, але вони мають низку переваг порівняно з індивідуальними підприємствами:

• зрослі фінансові можливості (ефект об ´єднання);
• більше довіри в банків, а отже, легший доступ до кредитів;
• зниження ризику банкрутства;
• вищу ефективність управління внаслідок розподілу функціональних обов´язків між партнерами.

Недоліком товариств є розбіжності в поглядах та інтересах партнерів, що ускладнює:

• ухвалення узгоджених управлінських рішень ;
• вироблення єдиної стратегії;
• можливе загострення суперечностей між партнерами.

Провідною організаційно-правовою формою підприємства в сучасних умовах є корпорація. За відносно невеликої кількості саме вони є визначальними у створенні ВВП країни.

Корпорація (акціонерне товариство) — форма об´єднання капіталів учасників акціонерного товариства. Утворюється об´єднанням пайових внесків акціонерів і тому належить до товариств з обмеженою відповідальністю: члени АТ ризикують тільки своїм внеском у статутний капітал.

Капітал корпорації формується у грошовій формі й ділиться на однакові (за номіналом) паї у вигляді акцій. Акції дають право його власникові на участь в управлінні корпорацією і на дохід у вигляді дивіденду. Власник акцій є співвласником капіталу корпорації. Корпорація є автономною юридичною особою.

Засновниками корпорації можуть бути фізичні або юридичні особи (їх комбінації), які розподіляють (купують) акції між собою. Хто має більше акцій — має й більше прав. Найвищим органом управління корпорацією є загальні збори акціонерів, які вибирають керівні та контрольні органи АТ.

Реально ж рішення ухвалюють акціонери, які володіють контрольним пакетом акцій. Теоретично — це 50% плюс одна акція. Насправді ж він набагато менший, оскільки у великих корпораціях акції дуже «розпорошені» між великою кількістю власників (дифузія власності). Багато з власників не бере участі в управлінні корпорацією, а орієнтує лише на дохід від акцій (дивіденди). Часто вони передають свої акції в управління трастовим (довірчим) компаніям, або банкам чи іншим, так званим інституційним, інвесторам.

Акціонерні товариства бувають двох видів: закриті (ЗАТ) і відкриті (ВАТ). У першому випадку акції розподіляють тільки між засновниками і не підлягають вільній купівлі-продажу. Щодо ВАТ, то акції цих корпорацій вільно купують і продають на відповідних ринках (фондових біржах).

• кращі умови залучення фінансових ресурсів акцій);
• легший доступ до кредитів; зменшення ризику банкрутства; ефективне управління і маркетинг;
• значні затрати й труднощі зі створенням та припиненням діяльності;
• ускладнена організаційна структура управління та його бюрократизація;
• подвійна система оподаткування.

2. Види підприємств за розмірами

За розмірами підприємства поділяють на великі, середні та. малі. Кожний з цих видів потрібний ринковій економіці й посідає в ній свою нішу та відіграє важливу роль в забезпеченні зайнятості й виробництва ВВП.

Однак особливістю останніх десятиліть XX ст. є швидке зростання частки малих і середніх, особливо малих підприємств. У розвинених країнах на них припадає близько половини і більше зайнятості та виробництва ВВП. Це дало підстави вважати розвиток малого підприємництва економічним феноменом кінця XX ст.

Критеріями визначення масштабів (розмірів) підприємств служить:

• обсяг капіталу;
• чисельність зайнятих і обсяг випуску продукції.

Законодавство різних країн має свої критерії поділу підприємств на великі, середні й малі.

Розміри підприємств визначають об´єктивні обставини. Серед них найважливіші:

технологія виробництва (їжу можна виготовляти і в домашніх умовах, а трактори чи автомобілі — тільки в заводських умовах, оснащених сучасною технікою);

здатність швидко реагувати на здобутки науково-технічного прогресу і втілювати їх у виробничий процес (великі підприємства надто громіздкі для цього, а малим це часто буває не під силу). Розміри підприємств мають бути оптимальними,тобто такими, що забезпечують створення конкурентоспроможних товарів і послуг, тобто з мінімальними витратами. Цілком очевидно, що для кожного виробництва існує свій оптимальний розмір підприємства, який тісно пов´язаний з технологією та обсягами виробництва продукції; ^ здатність адекватно реагувати на зміни ринкової кон ´юнктури. Кожний із названих видів підприємств має свої переваги й недоліки.

Великі підприємства забезпечують виробництво масової продукції за стабільним асортиментом. Тому вони мають змогу зменшувати витрати на виробництво продукції і знижувати ціну на неї, роблячи її доступнішою для масового споживання. На великих підприємствах зосереджено виробництво важливих і технологічно складних, наукомістких виробів. Тому в переході до ринкової економіки не слід суто механічно підходити до зміни розмірів підприємств. Критеріями має бути соціально-економічна доцільність.

Оптимальною організаційно-правовою формою для великих підприємств є корпорація (акціонерне товариство).

Перевагами великих підприємств є те, що вони мають:

• кращі технологічні та фінансові можливості для використання досягнень;
• економію від масштабу виробництва;
• кращі умови для ефективного використання ресурсів (зниження матеріало-, фондо- і трудомісткості);
• кращі умови для безпосереднього поєднання науки і виробництва;
• переваги у сфері обігу. До того ж вони стійкі та стабільніші за інші форми підприємств (малі й середні).

Недоліками великих підприємств є те, що вони:

• не гнучкі й нездатні швидко оновлювати продукцію;
• вимагають для свого створення великих капіталовкладень і тривалого часу;
• потребують великої кількості робочої сили, що породжує низку соціальних, транспортних, житлових та інших проблем;
• мають громіздку і часто неефективну систему управління.

Однак найбільше зло від великих підприємств — це монополізм.

Щоб у період СНТР пристосуватись до нових економічних умов великі підприємства здійснюють диверсифікацію виробництва, тобто намагаються проникнути в чужі галузі й зайнятися виробництвом нетипової для них продукції чи послуг. Отже, нині великі підприємства роблять акцент на ефект різноманітності, так що буває важко визначити їхню галузеву належність.

Середні підприємства — зосереджують виробництво невеликої, але стійкої номенклатури виробів. Тобто вони зайняли той сегмент економіки, який не вигідний чи не під силу іншим видам підприємств. Вони чутливіші до змін ринкової ситуації і швидше реагують на них, швидше впроваджують новації НТП у виробництво.

Середні підприємства:

• забезпечують конкурентні умови (середовище) для великих підприємств;
• прагнуть зайняти свою нішу в певних сегментах ринку;
• є масовим «матеріалом «для поглинань великими підприємствами.

Малі підприємства — це найчисельніша група підприємств. Законодавче малі підприємства визначають за чисельністю зайнятих на них працівників з урахуванням специфіки галузей та видів виробництва. У США до малих відносять підприємства з кількістю зайнятих до 500 осіб, у Японії — до 300 осіб. В Україні малими (незалежно від форми власності) визнають підприємства, в яких середньооблікова чисельність працівників за звітний (фінансовий) рік не перевищує п´ятдесяти осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за цей період не перевищує суми, еквівалентної п´ятистам тисячам євро за середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні.

3. Нові форми підприємницької діяльності

З переходом до інноваційної моделі підприємництва з´являються нові його форми. Найсуттєвіші серед них:

• венчурне підприємництво;
• лізинг;
• інжиніринг;
• технопарки;
• франчайзинг та ін.

Серед відносно нових форм підприємницької діяльності особливе місце займає венчурне підприємництво. Воно поширилось передусім у науково-технічній сфері, де завжди існує ризик в одержанні очікуваних результатів.

Венчурні (ризикові) фірми — це інноваційні підприємства, діяльність яких спрямована на реалізацію «ризикових проектів». У сфері наукомісткого виробництва для отримання нових продуктів, послуг та технологій з метою присвоєння максимального прибутку. За своїми розмірами венчурні компанії належать до малих або середніх, а за організаційно-правовим статусом -це партнерства (товариства).

Створення венчурних фірм передбачає наявність трьох суб´єктів:

• носіїв ідей (науковців, інженерів);
• висококваліфікованих фахівців — управлінців;
• інституційних інвесторів (інвестиційні банки, пенсійні фонди, страхові компанії тощо). У центрі венчурної фірми — наукова або інженерна ідея, яка за допомогою належного фінансування та високопрофесійного менеджменту (управління) має забезпечити високі прибутки.

Найбільші фінансові ризики несуть інституційні інвестори. По-перше, оскільки проекти високоризикові, а ризиковий капітал інвестор вносить у вигляді паю в статутний фонд фірми, то інвестори заздалегідь погоджуються на можливу втрату своїх капіталів (у разі невдачі проекту). По-друге, венчурний капітал може дати віддачу тільки за тривалий час: 3-5 років потрібно, щоб переконатися в перспективності проекту, та ще 5-10 років, щоб отримати прибуток.

За опублікованими даними, у США15% венчурних фірм приречені на повну втрату ризикового капіталу; 30% — забезпечують скромний прибуток. Зате 30% особливо успішних венчурних фірм за декілька років перекривають вкладений капітал у 20, а інколи й у сотні разів.

Саме в США венчурне підприємництво набуло найбільшого розвитку. Тут щорічно виникає близько 2500 нових венчурних фірм. На малі венчурні фірми в США припадає 25-30% великих винаходів, які демонструють високу ефективність. Витрати на один винахід в малих фірмах становлять в середньому 87 тис. доларів проти 2 млн. доларів у великих корпораціях.

Американські венчурні фірми мають податкові та інші пільги. У Європі, за винятком Великої Британії, венчурний бізнес розвинутий слабо.

Останніми десятиліттями поширилась така форма підприємництва, як лізинг — модифікована форма довгострокової оренди. Лізинг — це спосіб розширення збуту через передачу майна в тимчасове користування на особливих умовах.

Учасникам лізингової угоди є:

• підприємства-виробники;
• підприємства-орендарі;
• лізингові фірми як посередники.

Лізингова фірма — спеціалізована фінансова (банківська чи позабанківська) інституція, яка, на прохання орендаря, купує потрібне обладнання чи нерухоме майно з метою передачі його в оренду на попередньо узгоджений термін за відповідну оплату. Із закінченням терміну оренди користувач (орендар) може:

• повернути об´єкт оренди;
• подовжити термін його оренди;
• викупити за залишковою вартістю.

Лізинг поєднує елементи оренди і кредиту, оскільки є своєрідним способом фінансування інвестицій, який не вимагає від орендарів великих разових вкладень. Лізингова компанія забезпечує ширший спектр послуг ніж банки. Вона надає інженерно-консультаційні послуги, післяпродажне і страхове обслуговування, проводить навчання персоналу тощо.

Лізингові угоди є довгостроковими, їх укладають на термін від З до 20 років, а на нерухоме майно — до 50 років. Залежно від терміну оренди, розрізняють різновиди лізингу: до 5 років — це оперативний лізинг; понад 5 років — це довгостроковий або фінансовий лізинг. Протягом всього часу власником об´єкта оренди є фінансовий посередник; орендар — тільки користувач, який зобов´язаний зберегти об´єкт оренди в належному стані.

Нині лізинг став важливим видом підприємницької діяльності. На Заході масштаби лізингових операцій постійно зростають. Лізингові операції набули поширення і в країнах Центрально-Східної Європи, хоч не в таких масштабах. Щодо України, то тут обсяг лізингових операцій поки що невеликий. Правда, більшість великих вантажних автомобілів українських автоперевізників взято за лізингом.

Лізинг особливо вигідний малим і середнім фірмам, які мають обмежені фінансові можливості, і яким було б не під силу придбати дороге обладнання чи транспортний засіб. Лізинг розв´язує цю проблему.

У лізинг передають транспортні засоби (літаки, вантажні автомобілі), будівельні крани, дороге виробниче обладнання, комп´ютери, нерухомість тощо.

Інжиніринг-система — це надання послуг фірмою-консультантом фірмі-клієнтові в будівельній справі, спорудженні промислових та інших об´єктів. Відповідно до цього виділяють декілька видів інжинірингових фірм:

• інженерно-будівельні (надають повний комплекс послуг) ;
• інженерно-консультаційні (забезпечують проектування і будівництво без поставки обладнання);
• інженерно-дослідницькі (розробляють технології та матеріали; вивчають ринки; складають кошториси; здійснюють контроль за монтажем та запуском устаткування);
• консультаційні фірми з організації та управління (оптимізація структур управління; кадрові питання; сприяння організації збуту).

Найпоширеніша форма інтеграції малого і великого бізнесу в галузі збуту: у ресторанному бізнесі, на станціях технічного обслуговування, у сфері туризму, роздрібній торгівлі, дизайнерських та бізнесових послугах (прикладом франчайзерів є система швидкого обслуговування «Мак-Дональдс», магазини та автомати з продажу «Кока-коли » та ін.) У США новий франчайзинговий бізнес відкривається щоп´ятнадцять хвилин. Сьогодні сотні тисяч франчайзингів у десятках галузей оперують на ринку країни.

Система франчайзингу насичує ринок якісними та різноманітними товарами й послугами. Характеризується жорстким контролем з боку головної компанії (франчайзора), щоб забезпечити якість і стандарти фірм-операторів (франчайзі).

А суть системи франчайзингу полягає в тому, що головна фірма (франчайзор) передає малим і середнім підприсмствам-операторам (фрайчанзі) виняткове право на продаж Ті товарів чи послуг під торговельною маркою компсиїії-франчайзора. Згідно з угодою між головною фірмою і фірмою оператором визначають нормативи відрахувань від прибутку головної компанії і нормативи регулярних виплат за використання реклами під торговельною маркою франчайзора. У США франчайзними угодами охоплено понад 500 тис. малих підприємств.

Система франчайзингу має свої переваги й недоліки для обох партнерів — франчайзора і фірми-оператора.

Технопарки — форма венчурного (ризикового) підприємництва, поширені в США та Західній Європі. Технопарки виникли як нові форми організації та фінансування науково-дослідної та науково-виробничої роботи інтелектуальної еліти в нових, постіндустріальних умовах, як форма самоорганізації творчого потенціалу людей, так званого «класу інтелектуалів». Нині в індустріальне розвинених країнах технопарки належать до основних елементів інфраструктури, що забезпечують функцію-вання інноваційної моделі економіки. Тому уряди цих країн здійснюють стосовно них особливу економічну політику, яка передбачає надання податкових та кредитних пільг, цільове фінансування важливих інноваційних проектів, державне замовлення на інноваційну продукцію технопарків. Наукові й технологічні парки Європи фінансує переважно держава: у Великобританії — на 62, ФРН — 78, Франції — на 74, а у Бельгії — на всі 100% ´. Правда, у США технопарки більше фінансує приватний бізнес. Класичним прикладом технопарку вважають науково-виробничий центр, створений на базі Стенфордського університету в Каліфорнії, де зосереджено близько 3 тис. середніх і малих електронних фірм, на яких зайнято майже 200 тис. осіб.

У технопарках України створюють і виготовляють високо-технологічну продукцію, яка є конкурентоспроможною не тільки на внутрішньому, але й на зовнішньому ринку. Технопарки сприяють технологічному оновленню економіки України, збільшенню обсягів виробництва.

Серед інших нових форм підприємництва можна назвати ще так звані «торговельні мережі» — об´єднання кількох крамниць під загальним контролем зі спільною службою закупівлі, збуту й однотипним дизайном та мерчендайзинг — своєрідна система активізації торгівлі.

Форми підприємницької діяльності надзвичайно різноманітні. Нові форми створює розвиток економіки й потреби споживачів.

Висновки

Особливістю підприємництва в Україні є те, що воно може розвиватися не тільки на приватній, але й на державних, колективних і змішаних формах власності. До того ж підприємець — не обов´язково власник. Він може працювати й з позиченим чи взятим в оренду капіталом.

Важливе значення підприємницького сектора в економіці України полягає у тому, що ефективність його функціонування забезпечує її економічний та соціальний розвиток.

Отже, становлення підприємницького сектора сьогодні вже не можна пов’язати виключно з малим та середнім бізнесом. Досліджуючи цей сектор економіки, доцільно пов’язувати його виникнення і поширення з процесами ринкових трансформацій. Крім того, як головний структуротвірний елемент ринкового середовища, підприємництво вимагає створення і ефективного функціонування нових ринкових механізмів. І, оскільки необхідність фінансового забезпечення підприємницького сектора є основним чинником розвитку економіки, то формування дієвого фінансового механізму регулювання повинно сприяти становленню і розвитку інноваційної моделі економічного зростання нашої держави, реформуванню бюджетної та податкової систем і т. д., тобто ефективним реструктуризаційним змінам в економіці нашої держави.

Список використаної літератури

1. Вступ до економічної теорії [Текст] : підручник / ред. З. Ватаманюк, 2011. — 501 с.
2. Державна політика розвитку підприємництва в Україні [Текст] : навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / З. С. Варналій [та ін.]; ред. К. О. Ващенко, 2011. — 305 с.
3. Економіка підприємств [Текст] : підручник / Федір Горбонос [та ін.], 2011. — 463 с.
4. Економічна теорія. Політекономія [Текст] : навч. посіб. / В. М. Семененко [та ін.]; ред.: Володимир Семененко, Дмитро Коваленко, 2011. — 427 с.
5. Економічна теорія. Політекономія [Текст] : підручник / Віктор Тарасевич [та ін.] ; за ред. Віктора Тарасевича, 2012. — 206 с.
6. Колот, В. Підприємництво: організація, ефективність, бізнес-культура : навч. посіб. / Володимир Колот, Інна Рєпіна, Ольга Щербина, 2011. — 444 с.
7. Скібіцький О. М. Організація бізнесу: менеджмент підприємницької діяльності [Текст] : навч. посіб. / О. М. Скібіцький, В. В. Матвєєв, Л. І. Скібіцька, 2011. — 911 с.
8. Тирпак, Іван Васильович. Основи економіки та організації підприємництва [Текст] : навч. посібник / Іван Тирпак, Василь Тирпак, Святослав Жуков, 2011. — 283 с.
9. Ярошевич, Н. Підприємництво і менеджмент: навчальний посібник / Наталя Ярошевич, Роман Берлінг, Анатолій Гавриляк, 2012. — 407 с.