Вступ

І. Переносне вживання слова

1.1 Багатозначні слова. Стилістичне використання багатозначності слов

1.2 Вчення про тропи та фігури

1.3 Використання тропів в різних стилях мовлення

1.4 Класифікація фігур і тропів

ІІ. Застосування переносного вживання слова в журналістських текстах

2.1 Використання фігур якості у журналістських текстах

2.2 Використання фігур кількості

2.3 Особливості інтерпретації нестандартних (метафоричних) висловів у журналістському тексті

Висновки

Використана література

Вступ

Кожне слово має одне або кілька лексичних значень. Значення закріплюються за словом історично в процесі спілкування між людьми.

В українській мові більшість слів належить до багатозначних, тобто полісемантичних.Багатозначним (полісемантичним) називається слово, яке у різних контекстах має різні лексичні значення.

Багатозначні слова можуть уживатися в прямому і переносному значенні. Проте у тексті слово може набувати додаткових значень, не зафіксованих у системі. Реалізація потенційної багатозначності слова в тексті – результат глобальної зв`язності тексту. Переносне значення — це вторинне значення багатозначного слова, яке є похідним від прямого й визначається тільки у контексті через асоціацію з прямим значенням. Значення слова з часом може змінюватися.

Об`єктом дослідження є художні структури у журналістському тексті, побудовані на використанні переносного значення слова.

Мета:розкрити види переносного значення слова та показати особливості їх стилістичного застосування в текстах сучасних українських друкованих ЗМІ.

Для дослідження зазначеної мети в роботі поставлено і вирішено такі завдання:

1. подати загальну характеристику переносному вживанню слова та теоретично обґрунтовано термін „тропи”;

2. показано класифікацію фігур і тропів та розкрито такі поняття: метафора, метонімія, синекдоха, мейозис, гіпербола, літота;

3. проаналізовано роль художніх структур, що ґрунтуються на переносному вживанні слова у журналістських текстах.

При написання курсової роботи була використана література:підручники Мацько Л.І., Сидоренко О.М., Мацько О.М. „Стилістика української мови”, Пономарів О. Д. ”Стилістика сучасної української мови”, Качуровський І. „Основи аналізу мовних форм (стилістика): Фігури і тропи”, Капелюшний А.О. „Стилістика. Редагування журналістських текстів” та інші, а також професійні журнали „Українська мова та література”; тексти сучасних українських друкованих ЗМІ.

І. Переносне вживання слова

1.1 Багатозначні слова. Стилістичне використання багатозначності слова

В українській мові більшість слів належить до багатозначних, тобто полісемантичних. У "Словнику української мови" в 11 т. (1970 — 1980), у реєстрі якого 134058 слів, до більшості з них подані найповніші їхні значення. Наприклад, до прикметників: добрий — 9 значень, малий — 8, окремий — 5, останній — 9, палкий — 6, старий — 12; до іменників: крило — 10 значень, ряд — 12, сила — 12, тепло — 5, займенників: інший — 4 значення, котрий — 4, той — 11, дієслів: іти — 30, сказати — 9 та інш. У багатозначному слові одне значення є первинне, тобто пряме, решта — вторинні, тобто переносні. Значення багатозначного слова визначається контекстом.

Багатозначні слова можуть уживатися в прямому і переносному значенні.

Пряме значення- це основне, первинне значення слова, яке безпосередньо пов'язане з реалією дійсності, яку воно називає. Багатозначне слово виявляє пряме значення поза контекстом. Переносне значення- це вторинне значення багатозначного слова, яке є похідним від прямого й визначається тільки у контексті через асоціацію з прямим значенням.Значення слова з часом може змінюватися. Наприклад, колись словом печиво називали будь-які спечені вироби з тіста, тепер — тільки спечені вироби із здобреного жиром, цукром і прянощами тіста у формі кружечків, зірочок тощо. Іноді різні групи людей у те саме слово можуть вкладати різний зміст. Так, у недавньому минулому слову націоналізм приписувалося негативне значення: "реакційна буржуазна ідеологія й політика в галузі національних відносин". Тим часом це слово походить від латинського nacio "народ" й означає "любов до свого народу" — так само, як слово патріотизм походить від латинського patria "батьківщина" й означає "любов до своєї землі". [9, 327]На використанні слів у переносному значенні творяться тропи.

Багатозначність (полісемія) — це наявність в одного слова двох або більшої кількості значень. Найбільший вияв можливості полісемії знаходять у художньому та публіцистичному стилях. Є кілька способів стилістичного використання багатозначності слова:

• уживання того самого слова водному контексті у двох чи в кількох значеннях (Газета "Сільські вісті" звернулась до парламенту з проханням затвердити закон про тимчасові слідчі комісії у новій редакції. Депутати погодились, пошук нової редакції для газети триває (ПІК. — 2001. — №1)
• використання в тому самому контексті слова в його вужчому й ширшому значеннях (Гумор? Це від лукавого… (Андрій Крижанівський);
• зведення в одному контексті вільного та фразеологічно зв'язаного значень (Уряд прийняв програму захисту соціально вразливих громадян. Соціально вразливі громадяни приємно вражені (ПІК. — 2001. — №1)
• поєднання в одному контексті двох фразеологічно зв'язаних значень (Парламент закликав Президента піти у відставку. У відповідь Президент закликав парламент піти значно далі. Дискусія триває (ПІК. — 2001, — № 1).

До цих прийомів часто вдаються в сатиричних і гумористичних творах, у яких активно використовують каламбур.

Каламбур(фр. calembour- гра слів) — стилістичний прийом, за основу якого правлять багатозначність, омонімія, паронімія. Використовується для створення комізму: Машина ніяк не заводилася. А він з дитинства мріяв завести собі машину (ТУ-Е. -2002.-№ 3).

Різними видами переносного вживання слова є:

Метонімія— троп, побудований на перенесенні значення за суміжністю, тобто на основі тісного внутрішнього чи зовнішнього зв'язку між зіставлюваними поняттями (перекладаю Байрона, зал вітав його стоячи);

синекдоха- троп, побудований на кількісній заміні: однину вживають замість множини, частину замість цілого, видову назву замість родової (Ворог нас не здолає). У публіцистичних текстах також використовують інші тропи: епітети, порівняння, персоніфікацію, гіперболу, літоту, алегорію.

Гіпербола(від грец. hyperbole- перебільшення) — стилістичний троп, який свідомо перебільшує розмір, силу, значення, якість якогось предмета, явища з метою його стилістичного увиразнення: безкраїй степ, море сліз.

Мейозис (від грец. meiosis- зменшення, обмеження) — троп, що полягає в навмисному применшенні інтенсивності вияву ознаки або перебігу дії, значення чогось та ін.: Олігарх говорив, що він має сякий-такий капіталець, заробив якусь копійчину.

Літота(від грец. litotes- простота) — різновид мейозису; стилістичне применшення якої-небудь ознаки, величини, сили, значення зображуваного предмета чи явища, яке (применшення) часто полягає у використанні форми заперечення; прийом заперечення заперечення: не може не захоплювати; годинник такий мініатюрний, що й на руці його не видно.

1.2 Вчення про тропи та фігури

Вчення про тропи і фігури було успадковане риторами і стилістами національних мов з античного світу.

Грецьке слово troposозначало зворот, вислів, зразок, форма, краса, а стосовно людей — звичай, характер, темперамент, здібність. Як відзначав Квінтіліан, троп є корисною зміною власного значення на інше, досконаліше в слові або виразі. Уже в його часи тривали нескінченні суперечки між граматистами і філософами про різновиди, гатунки, кількість і взаємну залежність тропів. Суперечки продовжуються й понині, зумовлені багато-аспектністю такого феномену, як тропи. Деякі з них уживаємо з думкою про експресію, інші — з погляду на красу, одні постають з власного значення, інші — в результаті метафоричності. Проте не можна заперечити того твердження, на думку Квінтіліана, що більшість з них призначені викликати естетичне враження. Спочатку поняттям троп охоплювалися всі стилістичні засоби. Цицероп і Квінтіліан розділили їх на власне тропи і фігури. Кількість тих і інших різними авторами визначається по-своєму. За Квінтіліана прийнято визнавати такі тропи (за грецькими назвами): метафора, метонімія, металепсис, синекдоха, емфаза, катахреза, ономатопея, антономазія, перифраза, іронія, гіпербола, гіпероха, літота, алегорія.

Вперше після античного періоду тропологію описав французький ритор С.-М. Дюмарсе у «Трактаті про тропи» (Лейпциг, 1757 р.). Основна думка цієї роботи зводиться до того, що людська мова без тропів є протиприродною. Граматисти й ритори вважали, що є два способи (етапи) вираження думки. Перший — виклад, називання — це фраза; другий — форма викладу — це фігури. З часів Цицерона фігури поділяли на дві групи: фігури думки і фігури слова. Фігури (форми), що мали переносне значення, називали тропами. Дослівний (етимологічний) переклад з грецької мови слова троп означає «повертаю». Повертаючи (змінюючи) значення слова, витворюємо троп. Тропи пропонувалося використовувати для того, щоб підкреслити, виділити основну думку, щоб приховати небажані і непристойні думки, для збагачення мови, для орнаментальних прикрас і для облагородження мови. У тропах і фігурах виявляється творча індивідуальність автора. Ритори XVIIIст. вважали, що не можна зрозуміти ніякого автора, не знаючи його фігур і тропів.

Від Арістотеля і далі класична риторика намагалася дати чітку класифікацію і вичерпний опис тропів і фігур. Це породило велику і різнотлумачну термінологію художніх засобів мови, але вичерпного опису не дало. Можливо, тому, що художня практика мінлива, залежить від багатьох чинників, від культурно-історичних умов.

Загальним терміном тропи охоплюються слова, словосполучення і вирази (образи), що вживаються в переносному значенні і служать виразності мови.

До тропів належать:

• порівняння,
• метафора,
• метонімія,
• синекдоха,
• епітет, гіпербола,
• літота,
• оксюморон,
• перифраз,
• персоніфікація.

1.3 Використання тропів в різних стилях мовлення

Тропи використовуються в усіх сферах мовлення, але розподіл їх між функціональними стилями нерівномірний. Офіційно-діловий стиль тропів здебільшого не вживає, за винятком окремих його жанрів (таких, як святкові накази й розпорядження, дипломатичні документи, звіти про засідання парламенту, про конгреси, мітинги та ін.). Наприклад:

"Уперше Україна простягнула свої руки, з яких упали колоніальні пута, до дітей своїх, розкиданих по дальших і ближчих світах. Навіть УНР, чий досвід є для нас повчальним, свого часу не провела такого форуму, як той, що відбувся в Києві. На перший Конгрес українців, які живуть у колишніх республіках СРСР, з'їхалося понад тисячу наших сестер і братів (у тому числі з областей України), глибоко перейнятих ідеєю українського відродження, збереження національної ідентичності, побудови могутньої, вільної України" ( газ. „Самостійна Україна” № 43 2000).

У науковому стилі тропеїчна образність, як правило, стерта. Тропи представлені тут здебільшого як компоненти термінологічної системи. Для ілюстрації можна навести кілька прикладів з ботанічної термінології й номенклатури:

квітколоже, квітконіжка, маточка, чашечка; зірки, петрів батіг, заячі вушка, калачики лісові тощо.

Подекуди до тропів удаються в науковій полеміці з реальним чи уявним опонентом, зокрема для піднесення престижу вітчизняної науки:

"Словників за старі віки було у нас чимало… Твори Лаврентія Зизанія, Мелетія Смотрицького та Памва Беринди виразно свідчать про велику філологічну освіту їх авторів. У той же час у Києві постає велике наукове вогнище — славна Могилянська Академія, і до нас у науку посилають своїх кращих синів усі православні слов'янські й неслов'янські землі — їдуть серби, болгари, їдуть румуни, їдуть з Москви. Значення Академії було незмірним, бо вона пробуджувала культурні й наукові поривання. Такою вона була в XVIIвіці, такою ж осталась і в віці XVIII, коли вона притягувала до себе всіх, хто шукав науку" (І. Огієнко „Історія Української культури”).

У публіцистичному стилі тропи використовуються набагато ширше. Але з огляду на основну рису цього стилю —- взаємну зрівноваженість логізації викладу з емоційно-експресивним забарвленням — образність тут не може бути занадто яскрава, вона здебільшого оцінна. Надмірна образність затьмарює логічний елемент, відсуває його на задній план, а це спричинює зменшення впливовості й переконливості публіцистичного виступу.

Основне поле поширення тропів, використання їх як засобу образності — тексти красного письменства.

У художньо-белетристичному стилі тропи сприяють більшій дохідливості тексту (як у офіційно-діловому), увиразнюють і впорядковують виклад, посилюють його переконливість (як у науковому), забезпечують упливовість матеріалу, даючи йому оцінку (як у публіцистичному стилі). Та основна функція тропів у мові художніх творів —- зображальна, естетична. Ці функції представлені й у публіцистиці, але значно меншою мірою.

1.4 Класифікація фігур і тропів

по-друге, це свідоме відхилення в думці або вираженні від звичайної і простої форми. Суть свідомого відхилення, яке ще відзначив Квінтіліан, полягає, очевидно, в тому, що на денотативний зміст мовних одиниць накладаються ще елементи виразності, які виникли в результаті операцій тотожності, схожості, суміжності, контрасту і які є тим образним субелементом, що дає «прирощення» значення. Отже, семантична структура фігур, і зокрема тропів як одного з основних різновидів їх, є складною. Фактично тропи є стилістично маркованою вторинною номінацією.

Прийшло слово «фігура» з мови малярів і різьбярів, для яких важливо було у поставі зображуваного тіла передати рух, звук, силу, характер. З початку виникнення риторики як науки фігури були предметом постійних суперечок на тему їх функцій, кількості, видів, назв тощо. В античній культурі взагалі теорія фігур виконувала таку важливу роль, як нині семантика. Теоретик риторики Квінтіліан надавав особливого значення фігурам. Він називав їх артистичною формою мовного виразу, звертав увагу на два основні значення цього поняття:

перше —це будь-яка форма, що має увиразнену думку;

друге— це передбачений, цілеспрямований відступ від звичайного вишколу. Фігура має нести певний елемент новизни, відміни від звичайного виразу. Квінтіліан порівнював фігури мови з фігурами тіла і цим намагався підкреслити, що фігури — ознака динамічної мови, її руху, змін, перетворень.

З XVIст. фігури починають розглядати і поза контекстом. Якщо фігура не ефективна з погляду аргументації, то залишається пустим гарним виразом. Якщо ж вона влучна, то стає непомітним навіть її риторичний (вишколений) характер, вона доречна і досконала.

Фігури заміни(заміщення) Під такими фігурами розуміють стилістично марковані способи поєднання в синтагматичній послідовності значень одиниць одного рівня в межах одиниць вищого рівня.

Виділяють два типи фігур заміни: фігури якостіі фігури кількості.

До фігур якості належать фігури, що виникли на зіставленні якостей і властивостей двох різнорідних предметів зі спільною для них якісною ознакою. Це метафораз її різновидами — антономазією, персоніфікацією, алегорією; метонімія з її різновидами — синекдохою, перифразою, евфемізмом та іронія.

До фігур кількості належать такі фігури, які виникли на зіставленні різнорідних предметів зі спільною для них кількісною ознакою. Якщо ця спільна ознака приписується предмету більшою мірою (ніж реально), то виникає гіпербола, якщо меншою мірою — виникає мейозис,різновидом якого є ще й літота.

Переносне значення слова– це таке похідне лексичне значення, що пов`язане з основним значенням відношеннями метафоричної або метонімічної залежності.

Троп – перенесення найменування (що також його називають перенесенням значення), яке заключається у тому, що слово, словосполучення або речення, що традиційно називає один предмет, використовується у даній мовленевій ситуації використовується на позначення іншого предмета (явища, процесу, властивості), що пов`язаний з першим тією чи іншою формою змістового (смислового) відношення. До тропів перш за все відносять метафору і метонімію, іронію (а також їх різновиди). При більш широкому тлумаченні до тропів також відносять також гіперболу і мейози. Ми будемо розглядати це поняття у більш широкому значенні.

ІІ. Застосування переносного вживання слова в журналістських текстах

2. 1 Використання фігур якості в журналістських текстах

Метафора(від гр. metaphora— переміщення, віддалення, перенесення) — вид тропів, побудованих на основі вживання слів та виразів у переносному значенні.

Це найуживаніший, універсальний троп. На думку Арістотеля, „метафора полягає у перенесенні на ім'я загального значення, на різновид з ґатунку, на гатунок з різновиду, на один ґатунок з іншого або на підставі певної пропозиції (аналогії).” [7, 163]. З цього видно, що метафора належить до внутрішніх топосів. У метафорі можуть бути три ступені схожості (подібності):

а) схожість образна і без образу — подібність менша (слабша), ніж річ порівнювана;

б) відсутність схожості, подібності;

в) протилежність, яка є відповідником іронії.

Найчастіше виділяють такі метафори:

а) метафори, що виникають на перенесенні назв істот на назви істот (осіб), — лисиця (хитра людина);

б) на перенесенні назв неістот на назви неістот — світло волі, на перенесенні назв істот на неістот— хмуриться хмара;

г) на перенесенні ознак речей неживих до істот — кам`яне серце, квітуча молодь.

Наприклад:Народний кобзар Василь Литвин — легенда в українській культурі. Мало яке національне свято обходиться без його виступу. Бо співає заслужений артист України так, що, мабуть, лише камінне серце не ворухнеться, не зомліє на мить від давньої української думи чи сучасної кобзарської пісні.(Пилип Юрик „Українська культура № 9 1998).

У широкому розумінні метафорою називають будь-яке вживання слів у переносному значенні. Метафори є не тільки образними — тропами поетичної мови, а й джерелом виникнення нових значень. У метафорі відображається здатність людини вловлювати схожіть і подібність між різними індивідами, класами об'єктів, а потім за цією схожістю переносити назви справжнього носія чи функції на характеризовану особу або предмет.

У такий спосіб метафора ніби руйнує одні логічні межі назви, щоб над ними звести інші. Вона немовби заперечує належність об'єкта до того класу предметів, в який він насправді входить, і переносить його в інший клас, до якого він на раціональній основі не може бути віднесений, але автор бере на себе сміливість віднести його туди, тому що помітив якісь, часом йому тільки одному відомі, спільні риси або переніс певну рису з іншого об'єкта на аналізований.

Класичну метафору можна вважати результатом втручання уявлення (образу) в зону поняття, індивідуально-авторського бачення предмета.

Виникає метафора майже завжди як засіб характеризації якогось предмета — виділення і підкреслення його статичної чи динамічної ознаки. Проте надалі метафора може підлягати процесу лексикалізації і ставати засобом номінації, приглушуючи свою характеристичність: носик чайника, ніжка стола, ручка дверей, цукрова пудра.

Наприклад:Торт "Миронівському цукрозаводу — 190" прикрашав демонстраційні полички АТ "Кристал-М". Інші також оригінальні торти з цукру, цукор-пісок та цукрова пудра красномовніше за все свідчили про те, який товар може реалізувати це підприємство бажаючим. (г-та „Вечірній Київ” 14.06.03)

Ця вторинна функція метафори — номінативна — може перевести і переводить метафору у сферу наукової термінології. Таке метафоричне походження мають технічні терміни.

Наприклад: голка дозувальна, силова лінія,, лінія байдужості, лінія впливу, палець гусениці, палець кардана, палець поршневий, палець ланцюга, плече кривошипа, нога шасі, ніжка циркуля, носок різця, головка болта, головка ланцюгова, головка потайна, щока блока, щока лещат, щока ребриста, крок гвинта, крок кріплення, крок заклепок.

Лексикалізованими метафорами є багато народних (а часом і літературних) назв квітів, лікарських рослин, трав, кущів, дерев: левині ротики, царська борода, кручені паничі, вовчі ягоди, польовий кріп, стародубка, чорногірка, горицвіт; грабельки звичайні — журавлині носики; куряча трава.

Наприклад:Зозулині черевичкиналежать до родини орхідейних, усі представники якої в ряді європейських країн взяті під охорону державою.(ж-л „Захист рослин” 2003 № 7)

Сучасна українська журналістика характеризується високим ступенем метафоричності художньої мови. Якщо класична журналістика має метафори переважно атрибутивні і дієслівні, то сучасні українські друковані ЗМІ тяжіють до розгорнених багаточленних комбінованих метафоричних структур, у яких поєднуються атрибутивні й субстантивні, субстантивні і дієслівні, атрибутивні, субстантивні й дієслівні. Метафоричні структури можуть розростатися на все речення, створюючи блок висловів чи уривок тексту.

Метонімія(від гр. metonymia— перейменування) — це троп, основу якого складає заміна одних назв іншими на ґрунті суміжності їх значень:золото у вухах (замість: золоті сережки чи сережки з золота), кришталь на столі (мають на увазі вироби з кришталю), столове срібло (прибори з срібла), вивчали Шевченка (твори Шевченка), подай математику (підручник з математики), зібралася вся школа (учні й учителі школи), відділ у відпустці (співробітники відділу).

Наприклад:Ще серед контрабанди найчастіше зустрічаються книги, годинники, порцеляна, столове срібло.(г-та „Голос України 16.11.03)

Метонімія справляє враження мовлення «навпростець», є стильовою рисою живої розмовної мови. Як компресована, згорнена номінативна структура метонімія зручна для використання в усному мовленні, відповідно продуктивна, стилістично експресивна і не виходить за межі стильових норм.

Нікого не дивують вирази на зразок: міністерство згодне, район знайшов кошти, інститут підтягнувся, його зпас весь будинок, Франка ще не вчили, ходив па Ужвій, слухав Солов'яненка тощо.

Наприклад:Морська галузь має специфіку — з цим міністерство згодне.(г-та „Урядовий кур`єр 11.02.04)

„Ленінський район м. Кіровограда знайшов кошти на погашення заборгованості по зарплаті працівникам бюджетної сфери.” (г-та „Народне слово” 5.08.02)

„Поезія – як наркотик. Особливо в тій дійсності, яка нас оточує. Адже люди мають дедалі менше впевненості в собі, дедалі більше страху. У краківському салоні ми читаємо найкращу світову поезію. Читали Шевченката Франка, а наступного року я хотіла би запросити когось із сучасних українських поетів.”(ж- „Польські студії” № 2 2000)

Писемна мова рідше послуговується метонімією. У художньому тексті метонімія цікава тим, що ніби вихоплює і висвітлює найважливіше слово, фокусує на ньому увагу.

Синекдоха(гр. synecdoche- переймання) — це різновид метонімії, такий стилістичний зворот, у якому ціле подається через назву його частини, загальне — через часткове вираження: влаштувався на роботу, може яку копійку заробить; всі чекали вечері, бо досі не було й крихти в роті; не ступала людська нога; щоб і ноги твоєї там не було; він накинув оком; ділилися шматком хліба (дружно жили).

Наприклад:Мабуть, саме відтоді стоять на польській ділянці склепи. Тут, певно, вже багато років не ступала людська нога. Ми нещодавно писали про рішення столичної влади розширити міські кладовища, оскільки на існуючих уже ніде ховати.(г-та „Вечірній Київ” 15.05.03)

У грудні 1976 року, влаштувався на роботу у районному відділенні Держбанку СРСР в смт. Ульянівка Білопольського району Сумської області. (ж-л „ПІК” № 6 2004)

Метонімія і синекдоха пов'язані функцією заміщення назв на ґрунті суміжності. Проте якщо метонімія заміщає цілим його частини (слухав Шопена), то синекдоха заміщає частиною ціле, що складається з таких частин.

У риториках такі тропи називаються фігурами заміщення.

2. 2 Використання фігур кількості

Фігури кількості— менш продуктивний і малочастотний тип фігур. До фігур кількості належать фігури, що виникли на зіставленні двох різнорідних предметів зі спільною для них кількісною ознакою.

Ця спільна ознака є характерною для одного із зіставлюваних предметів. Якщо вона приписується предмету більшого мірою, то виникає гіпербола,якщо меншою мірою — виникає мейозис,різновидом якого є літота.

Гіпербола(від. гр. hyperbole— жену через щось) — образне перебільшення, яке виявляється в тому, що якась ознака приписується предмету такою мірою, якою вона реально йому не властива і не може бути властивою. Основне призначення гіперболи — звернути увагу на цей предмет, підкреслити позитивнічи негативні якості. Гіперболізуються такі ознаки, як розмір, колір, сила, кількість тощо.

Гіпербола як засіб експресивності поширена в художньому та уснорозмовному стилях: умру зі сміху, збожеволію від роботи.

Про гіперболу О. Потебня писав так: «Гіпербола є результат нібито оп'яніння почуттям, яке заважає бачити речі в їхніх справжніх розмірах. Тому вона рідко, лише у виняткових випадках, зустрічається у людей тверезої й спокійної спостережливості. Якщо згадане почуття не може захопити слухача, то гіпербола стає звичайною брехнею». [4, 211]

Мейозис(від гр. meiosis— зменшення) — протилежна гіперболі фігура, суть якої полягає у применшенні ознак предмета з тим, щоб підкреслити його нікчемність.

В усному мовленні це такі стійкі вирази, як ні гроша, ні копійки, нікуди не годиться, нікому не треба, на макове зерня тощо.

Наприклад:

„Як і слід було очікувати, це виявилося зрадою і з боку лівих сил — за 12 років незалежності симоненківці ні на макове зерня не пройнялися співчуттям до українського народу, тяжко покривдженого російським великодержавним шовінізмом, не стали ані в найменшій мірі українськими лівими”. („ПІК” № 5 2003)

„Нікуди не годиться, якщо дистриб’ютор іще й умовляє кінотеатри взяти подібне кіно, як було в нас нещодавно з прокатом останньої стрічки Альмодовара “Поговори з нею”.(„Кіно коло” 2004 № 5)

Літота(від гр. litotes—- простота) — різновид мейозису, зумисне применшення якоїсь ознаки шляхом повного чи часткового її заперечення. Літота є виразом погляду на третю істоту між іншими і зневаги до неї (О. Потебня). [4, 209]

Гіпербола як перебільшення ознаки тісно пов'язана з метафорою. Таку гіперболу називають метафоричною фігурою. Кожна образна метафора має в собі якусь частку гіперболи, тому що сам факт метафоризації якоїсь ознаки виділяє її і збільшує на тлі неактуальних ознак

2.3 Особливості інтерпретації нестандартних (метафоричних) висловів у журналістському тексті

У лінгвістичних дослідженнях пожвавився інтерес до питань інтерпретації нестандартних, зокрема метафоричних, висловів. Відхилення від „норми є однією з найхарактерніших рис мови художньої літератури, публіцистики. На думку Р.Богранда, процес спілкування взагалі був би неефективним і навіть неможливим без використання небуквальних засобів у мовленні. [4, 309]Дж. Катц поділяє нестандартні висловлювання на ті, які можна інтерпретувати, й ті, інтерпретація яких неможлива. Дж. Катц розрізняє так звані "напівречення" (semi-sentences), які не можна відтворити в межах нормативної граматики, але які, проте, мають досить "прозору синтаксичну структуру, що дозволяє їх розуміти, а також беззмістовні ланцюжки. [4, 310] Водночас запропоновано низку правил перенесення, які асоціюються з відповідним граматичним правилом, але включають і відхилення від нього. Порушення правил, проте, не ускладнюються такою мірою, щоб висловлювання ставало безглуздим. У моделі, запропонованій У. Вайнрайхом, завдання розрізнення стандартних і нестандартних висловлювань покладене на семантичний калькулятор, який має забезпечувати інтерпретацію і тих, і інших. Граматика спроможна продукувати висловлювання, що відхиляються від норми, в разі застосування правил перерозподілу (RedistributionRule) і перенесення (TransferRule). Використання першого правила дозволяє включити в комплексне символічне поле якоїсь лексичної одиниці суперечливі ознаки. Правило перенесення дозволяє усувати суперечності між назвою ознаки й контекстуальним носієм цієї ознаки. Перенесена ознака домінує в інтерпретації. Різниця в тлумаченні залежить від того, як відбувається це перенесення: перенесена ознака або додається до семантичної структури слова-рецептора, або ця ознака замінює якусь іншу ознаку в цій структурі. І.Калужа пропонує апарат "граматики ознак". [4, 311] Поняття інтерпретованого Н.в. прирівнюється до поняття "дозволеного" порушення норми, а Н.в., який не можна інтерпретувати, до недозволеного порушення. Н.Хомський та У.Вайнрайх підкреслюють, що є різні рівні порушення норм: конфлікт на рівні категоріальних ознак призводить до значно більшого порушення норми, ніж непоєднуваність субкатегоріальних ознак. [4, 311] Метафора — це, на думку Н.Новаковської,явище використання потенційних можливостей мовного коду для створення особливої структури й значення повідомлення через навмисне висунення на перший план незвичних конотацій. [4, 311] Інтерпретуючи метафору, варто враховувати й екстралінгвістичні чинники. Т. ван Дейк підкреслює, що оскільки сфера використання метафоричного вислову більша, ніж у неметафоричного, то предикат останнього є менш узагальненим, ніж у першого, а значить частину ознак, що містяться в неметафоричному вислові, треба пропустити (процедура селекції). [4, 311] Ознаки, що залишилися, мають бути достатньо типовими й водночас специфічними, щоб висловити нестандартну інформацію. Добір таких ознак не є довільним. Він прагматичне обумовлений і ґрунтується, зокрема, на особливостях культури, уявлень конкретного суспільства. Процес інтерпретації нестандартних висловлювань помітно відрізняється від тлумачення стандартних висловів. Якщо в другому випадку розпізнавання синтаксичних зв'язків і виявляння семантичної інформації відбувається певною мірою автоматично, без помітних зусиль з боку носіїв мови й обумовлене тільки їх мовною компетенцією, то в першому випадку тлумачення ускладнюється сприйняттям незвичних сполучень слів, їх незвичним розташуванням і категоріальною віднесеністю, актуалізацією таких компонентів семантичної структури слів, передбачуваність появи яких у цій ситуації є низькою, і процес інтерпретації таких висловлювань залежить від упливу декількох чинників: мовної компетенції й особливостей використання мови, рівня мовних навиків і здібностей того, хто сприймає текст. Д.Бікертон як інструмент, за допомогою якого можна простежити процес творення метафори й знайти шляхи для її інтерпретації, пропонує систему опозицій знаків і визначень, що можна використати в поєднанні з ними, систему "позначених знаків". [4, 310] Якщо знак не позначений щодо цього, то його не можна використовувати як метафору, якщо позначений, то він є потенційною метафорою. Р.Богранд виокремлює певні конвенційні програми, на базі яких відбувається виявляння нової інформації в тексті. До них Р.Богранд відносить мовний досвід читача, знання ним стандартної граматики й лексики, його інтереси й переконання та підкреслює, що тільки за опори на ці чинники стає можливим адекватне опрацювання тексту, а отже, й нова інформація може стати складником загального знання й досвіду читача. [4, 309] При цьому міра усвідомленості процесу, докладені для декодування тексту зусилля залежать також від того, наскільки текст відповідає сподіванням читача. Якщо текст повністю відповідає передбаченням і знанням читача, процес його опрацювання є автоматичним; якщо деякі з передбачень читача не виправдовуються, то процес декодування уповільнюється й вимагає певних зусиль; якщо текст повністю не відповідає тому, на що можна було сподіватися, то інтерпретація стає неможливою. В основі нестандартних висловлювань лежать 4 типи незвичного використання мовних елементів:

• додавання — наявність у висловлюванні більшої кількості елементів, ніж читач може передбачати, відштовхуючись від стандартних правил;
• скорочення — видалення деяких елементів;
• субституція — заміна елементів;
• пермутація — переставляння елементів.

Текст, у якому простежуємо будь-який з названих процесів, не відповідає сподіванням читача. На думку Р.Богранда, інтерпретація не передбачуваних елементів відбувається таким чином, що читач зіставляє неграматичний вислів з близькою до нього граматичною конструкцією. Говорячи про стандартність/нестандартність слова чи вислову, можна мати на увазі не тільки "загальномовну" правильність, але й правильність контекстуальну. [4, 309] Ідея контекстуальної обумовленості метафоричних висловлювань знаходить підтвердження і в дуже поширеній концепції Дж.Торна, згідно з якою створення поезії подібне до створення нової мови (чи діалекту). Завдання читача полягає в "осягненні" цієї нової мови, у виявлянні контекстуального зв'язку елементів та їх значень, відмінних від стандартних. Метафора, як гадає Д.Мак, певним чином організує сприйняття тексту читачем, нав'язує читачеві спосіб бачення автора, його почуття й думки, вона змушує читача прийняти світ, створений автором, світ, який перебуває в суперечності з реальним. [4, 311] Читач має налаштуватися на сприйняття вигаданого світу, створеного уявою автора. Таким чином, виникають умови для формування „Художньої віри”. Якщо читач не приймає цих умов, тоді інтерпретація метафоричного тексту стає неможливою.

Висновок

Роблячи підсумок, можна сказати, що художні структури, побудовані на використанні переносного значення слова, використовуються в усіх сферах мовлення, але розподіл їх між функціональними стилями нерівномірний. Так, наприклад, офіційно-діловий стиль тропів та фігур здебільшого не вживає, за винятком окремих його жанрів. У науковому стилі тропеїчна образність, як правило, стерта. Тропи представлені тут здебільшого як компоненти термінологічної системи. У публіцистичному стилі тропи використовуються набагато ширше. Та основне поле поширення тропів, використання їх як засобу образності — тексти художніх творів та тексти журналістських творів.

Сучасна українська журналістика характеризується високим ступенем метафоричності художньої мови та активним вживанням переносного значення слова. В роботі були розглянуті тропи, засновані на переносному значенні – метафора, метонімія, синекдоха, гіпербола, мейози, літота та застосування переносного вживання слова в журналістських текстах, а також особливості інтерпретації нестандартних (метафоричних) висловів у журналістському тексті.

Вживання переносного значення у журналістських творах виконує такі функції:

• сприяє більшій дохідливості тексту,
• увиразнює і впорядковує виклад,
• посилює його переконливість,
• забезпечує упливовість матеріалу,
• надає йому емоційну та експресивну оцінку

Основна функція тропів у мові текстів ЗМІ — зображальна, естетична.

Використана література

1.Вовк В.Н. Язык метафор в художественной речи. – К., 1996

1. Волкотруб Г. Й. Практична стилістика сучасної української мови: Використання морфологічних засобів мови: Навч. посіб. — К.: ТОВ "ЛДЛ", 1998
2. Етимологічний словник української мови.-К.:”Знання”, 1982
3. Капелюшний А.О. Стилістика редагування журналістських текстів. – Львів: Фенікс, 1996
4. Качуровський І. Основи аналізу мовних форм (стилістика): Фігури і тропи. – Мюнхен; Київ, 1995
5. Коваль А.П. Практична стилістика сучасної української мови. – К., 1978
6. Кравець Л.В. Стилістика української мови. Практикум. – К., 2003
7. Мацько Л.І. Стилістика української мови. – К., 1990
8. Мацько Л.І., Сидоренко О.М., Мацько О.М. Стилістика української мови. К.: Вища школа, 2003
9. Пентилюк М.І. Культура мови і стилістика. – К., 1994
10. Пономарів О. Д. Стилістика сучасної української мови: Підруч. для студ. вуз. — К.: Либідь, 2000
11. Семчук Д.Курс практичної стилістики та культури мовлення// Українська мова та література. -2003. -№ 21-23. — С. 1-63