Вступ.

1. Форми мислення та його різновиди.

2. Індивідуальні особливості мислення.

3. Взаємозв’язок мислення та інтелекту.

4. Види мислення і репрезентації

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Мислення часто розгортається як процес розв'язання завдання. Процеси аналізу, прогнозування та передбачення досліджував учений О.В. Брушлінський. Учений зазначав: «Мислення — це завжди пошук і відкриття суттєво нового». Ці завдання можуть належати до сфери природи, громадського життя або до самої людини, до її власного мислення. Завдання можуть виникати під час виконання тієї чи іншої практичної діяльності (наприклад, при зіткненні з перешкодами) чи бути навмисно створеними: навчальні та ігрові завдання. І в тому, і в іншому разі завдання постає як об'єкт, як предмет розумової роботи людини. Як правило, це не окремий предмет, а ціла предметна ситуація. Завдання має певну об'єктивну структуру, одним із параметрів якої є складність. Особливості структури завдання впливають (звичайно, не однозначно) на діяльність з його здійснення, тому психологові важливо їх враховувати.

Завдяки мисленню особистість здобуває розуміння предметів і явищ, обов'язку, честі, гідності, відповідальності, політики, економіки, сенсу свого життя, Батьківщини тощо.

Розвиток мислення вимагає того, щоб у цьому процесі було враховано й дотримано всіх психологічних умов, від яких залежить його продуктивність.

Мислення починається там, де перед людиною постає щось нове, невідоме, коли вона починає аналізувати, порівнювати, узагальнювати. Такі питання виникають за умов проблемної ситуації.

1. Форми мислення та його різновиди

Результати процесу мислення (думки) існують у формі суджень, міркувань, умовиводів і понять.

Судження — це форма мисленнєвого відображення, яка полягає в запереченні або утвердженні будь-якого факту, зв'язку чи відношення між предметами та явищами.

Характерною властивістю судження є те, що воно існує, виявляється і формується в реченні. Проте судження та речення — речі не тотожні. Судження — це акт мислення, що відображає зв'язки, відношення речей, а речення — це граматичне сполучення слів, що виявляє і фіксує це відображення.

Кожне судження включає суб'єкт і предикат.

Суб'єктом є предмет судження, про який йдеться і який відображається в нашій свідомості.

Предикат — це відображення тих відносин, ознак, властивостей, які ми стверджуємо. Наприклад: «Усі солдати ворожої сторони — мої вороги», де «всі солдати ворожої сторони» — це суб'єкт, а «мої вороги» — предикат.

Судження є істинним, якщо воно правильно відображає відношення, які існують в об'єктивній дійсності. Істинність судження перевіряється практикою.

Судження бувають одиничними («Пан Кравченко — мій начальник»), частковими («Деякі начальники виявляють нетактовність»), загальними («Усі чиновники — бюрократи»). Це прості судження.

Судження, що складаються з кількох простих суджень, називають складними (наприклад: «Сьогодні мій день народження, мама готує святковий стіл, запрошено гостей — отже, я буду з друзями веселитися»).

Залежно від того, стверджуємо ми чи заперечуємо наявність певних ознак і відношень в об'єктах, судження бувають ствердними або заперечними. Істинність наших знань чи суджень ми можемо з'ясувати шляхом розкриття підстав, на яких вони ґрунтуються, зіставляючи їх з іншими судженнями, тобто розмірковуючи.

Міркування — це низка пов'язаних суджень, скерованих на те, щоб з'ясувати істинність якоїсь думки, довести її або заперечити. Прикладом міркування є доведення теореми. У міркуванні ми з одних суджень виводимо нові шляхом умовиводів.

Умовиводом називають таку форму мислення, в якій ми з одного або кількох суджень виводимо нове. В умовиводах через уже наявні в нас знання ми здобуваємо нові.

Умовиводи бувають індуктивні, дедуктивні і за аналогією.

Індуктивний умовивід — це судження, в якому на підставі окремих фактів, посилань, конкретного, часткового роблять узагальнення. Наприклад: «Срібло, залізо, мідь — метали; срібло, залізо, мідь при нагріванні розширюються: отже, метали при нагріванні розширюються».

Дедуктивний умовивід — це судження, в якому на підставі загальних висновків і положень здобувають знання про часткове, конкретне. Наприклад: «Усі метали при нагріванні розширюються; срібло — метал: отже, срібло при нагріванні розширюється».

Умовивід за аналогією ґрунтується на подібності окремих істотних ознак об'єктів, і на цій підставі роблять висновок про можливу схожість цих об'єктів за іншими ознаками.

Умовиводи широко використовують у науковій та практичній діяльності, зокрема в навчально-виховній роботі з дітьми.

Дані, отримані в процесі мислення, фіксуються в поняттях.

Поняття — це форма мислення, за допомогою якої пізнається сутність предметів та явищ дійсності в їх істотних зв'язках і відношеннях, узагальнюються їх істотні ознаки.

Істотні ознаки — це такі ознаки, які належать об'єктам за будь-яких умов, виражають їх природу, сутність, відрізняють ці об'єкти від інших об'єктів, тобто це їх найважливіші властивості, без яких вони не можуть існувати. Наприклад, істотна ознака всіх літальних апаратів полягає в тому, що вони здатні підніматися в повітря.

Поняття завжди існує і виявляється в слові, через слово воно повідомляється іншим людям. За допомогою мови утворюються системи понять, які становлять різні галузі наук. Поняття і слово становлять собою єдність, але не тотожність. Слово не утворює поняття, воно є лише знаряддям його утворення.

Поняття — елемент думки, слово — елемент мови. Немає поняття без слова, але не кожне слово — це поняття. Наприклад, «вечоріє» -слово і поняття, «так» — слово, але не поняття тощо.

Одні й ті самі поняття в різних мовах передаються різними словами. Кожне поняття характеризується обсягом і змістом.

Обсяг поняття — це відображене в ньому коло об'єктів.

Зміст поняття — це відображення в ньому сукупності їх істотних ознак.

Поняття з більшим обсягом називаються родовими («меблі», «транспорт»). Щодо понять із меншим обсягом ознак («офісні меблі», «легкові автомобілі»), то вони є видовими.

Поняття, що мають ширший обсяг, мають назву категорії. Наприклад, «рух», «кількість», «якість», «простір», «час». Поняття поділяють на загальні та одиничні.

Ті поняття, які відображають істотні ознаки одиничних об'єктів, називають одиничними («автомат», «бій», «гармата», «розвідник»). Поняття, які відображають ознаки цілих класів предметів, є загальними («елемент», «зброя» тощо).

Поняття поділяють на конкретні та абстрактні.

У конкретних поняттях відображаються певні предмети, явища та зв'язки між ними (наприклад, «літаки», «танки», «бійці»).

В абстрактних поняттях відображаються істотні ознаки та властивості відокремлено від самих об'єктів («тактика», «мужність», «хоробрість», «добро», «зло» тощо). Поділ понять на абстрактні та конкретні є відносним, оскільки абстракція має місце в утворенні кожного поняття.

Предметом мислення людини є пізнавальні завдання, які мають різне змістовне підґрунтя і зумовлюють різне співвідношення предметно-дійових, перцептивно-образних і поняттєвих компонентів у їх розв'язанні. Залежно від цього розрізняють три головних різновиди мислення.

Наочно-дійове мислення — розв'язання завдання безпосередньо включається в саму діяльність. Особливо необхідне воно в тих випадках, коли найбільш ефективне розв'язання завдання можливе саме в процесі практичної діяльності.

Наочно-образне мислення виявляється в тому, що людина оперує образами предметів та явищ, аналізуючи, порівнюючи чи узагальнюючи у них істотні ознаки. Воно присутнє й у вищих тварин. Основна характеристика наочно-дійового мислення відображена в назві: розв'язання завдання здійснюється внаслідок реальної ( видозміни ситуації за допомогою рухового акту, який спостерігається.

Функції образного мислення пов'язані з уявленням ситуацій і змін в них, які людина хоче одержати в результаті своєї діяльності, конкретизуючи загальні положення. За допомогою образного мислення повніше відтворюється вся різноманітність різних фактичних характеристик предмета. В образі може бути зафіксовано одночасно бачення предмета з кількох точок зору. Дуже важлива особливість образного мислення — встановлення незвичних, «неймовірних» поєднань предметів та їх якостей. На відміну від наочно-дійового мислення, при наочно-образному мисленні ситуація змінюється лише в плані образу.

Наочно-образне мислення значно розширює пізнавальні можливості особистості, дає змогу їй змістовніше і різноманітніше відображати реальність. Розвиток наочно-образного мислення відбувається в діяльності, характер якої вимагає оперування образами різного ступеня узагальнення, схематичного зображення предметів та їх символічного відображення.

Словесно-логічне мислення (або абстрактне) відбувається у словесній формі за допомогою понять, які не мають безпосереднього чуттєвого підґрунтя, властивого відчуттю і сприйняттю. Саме цей різновид мислення дає змогу виявляти загальні закономірності природи й суспільства, на рівні найвищих узагальнень розв'язувати завдання, будувати наукові теорії і гіпотези.

Це мислення сьогодні виокремлюють як один з основних видів мислення, для якого притаманне використання понять, логічних конструкцій, що існують і функціонують на основі мови, мовних засобів. Проте сучасна психологія не розглядає цей вид мислення як єдиний.

Наочно-дійове, наочно-образне і словесно-логічне мислення є щаблями розвитку мислення в онтогенезі та філогенезі.

На сьогодні у психології переконливо показано, що ці три види мислення співіснують і в дорослої людини, функціонуючи під час розв'язання різних завдань. Описана класифікація (трійка) не є єдиною. У психологічній літературі використовують кілька «парних» класифікацій.

Наприклад, розрізняють теоретичне і практичне мислення за типом розв'язуваних завдань і залежних від цього структурних та динамічних особливостей.

Теоретичне мислення — це пізнання законів, правил.

Відкриття періодичної системи Менделєєва — продукт його теоретичного мислення. Основне завдання практичного мислення — підготовка фізичної зміни дійсності: постановка мети, створення плану, проекту, схеми. Практичне мислення глибоко проаналізував психолог Б.М.Теплов. Теоретичне мислення найбільш послідовно вивчається в контексті психології наукової творчості.

Одна з важливих особливостей практичного мислення полягає в тому, що воно розгортається в умовах гострого дефіциту часу.

Наприклад, для фундаментальних наук відкриття закону в лютому чи березні того самого року не має принципового значення. Складання ж плану будівництва будинку після його закінчення робить роботу беззмістовною.

У практичному мисленні дуже обмежені можливості для перевірки гіпотез. Усе це робить практичне мислення інколи ще складнішим, ніж мислення теоретичне.

Теоретичне мислення інколи порівнюють із мисленням емпіричним. Тут використовують такий критерій: характер узагальнень, з якими має справу мислення, в одному разі це наукові поняття, в іншому — побутові, ситуативні узагальнення.

Існує також відмінність між інтуїтивним та аналітичним (логічним) мисленням. Переважно використовують три ознаки: часову (тривалість процесу), структурну (членування на етапи), рівень перебігу (усвідомленість або неусвідомленість). Аналітичне мислення розгорнуте в часі, має чітко виражені етапи, значною мірою представлене у свідомості самої мислячої людини. Для інтуїтивного мислення притаманна швидкість перебігу, відсутність чітко виражених етапів, воно мінімально усвідомлене. У психології це мислення вивчали Я.А. Пономарьов, Л.Л. Гурова тощо.

У психології існує ще один важливий поділ мислення — на реалістичне та аутистичне. Перше спрямоване в основному на зовнішній світ, регулюється логічними законами, а друге пов'язано з реалізацією бажань людини (хто з нас не видавав бажане за дійсно існуюче!). Інколи використовують термін «егоцентричне мислення», і для останнього характерна насамперед неможливість прийняти думку іншої людини.

Важливим є поділ мислення на продуктивне і репродуктивне. Дослідниця З.І.Калмикова базує цю відмінність на «ступені новизни, яку одержуємо в процесі мисленнєвої діяльності продукту щодо знань об'єкта». Необхідно також розрізняти невимушені мисленнєві процеси від вимушених. Наприклад, невимушені трансформації образів сну і цілеспрямоване розв'язання мисленнєвих завдань.

Зазначені різновиди мислення перебувають і виявляються в певному співвідношенні. У розвинених формах вони можуть виявлятись як індивідуальні особливості мислення людей, зумовлені характером їх діяльності, професійними чинниками, співвідношенням першої та другої сигнальних систем та іншими причинами.

Наприклад, З.І.Калмикова виокремлює словесно-логічні та інтуїтивно-практичні компоненти практичного мислення. Загалом співвідношення між різними видами мислення ще не виявлено. Проте зрозуміло головне: терміном «мислення» у психології позначають якісно різнорідні процеси.

2. Індивідуальні особливості мислення

Кожна людина мислить неповторно. Алгоритм її мислення індивідуальний. Тому говорять про індивідуальні особливості мислення, а саме:

• самостійність мислення, яку характеризує вміння людини ставити нові завдання й розв'язувати їх, не вдаючись до допомоги інших людей. Самостійність мислення ґрунтується на врахуванні знань і досвіду інших людей. Людина, якій властива ця якість, творчо підходить до пізнання дійсності, знаходить нові, власні шляхи і способи розв'язання пізнавальних та інших проблем;

• критичність мислення, яка виявляється в здатності людини не підпадати під вплив чужих думок, об'єктивно оцінювати позитивні та негативні аспекти явища чи факту, виявляючи цінне та помилкове в них. Людина з критичним розумом вимогливо оцінює свої думки, ретельно перевіряє рішення, зважає на всі аргументи, виявляючи тим самим самокритичне ставлення до своїх дій. Критичність мислення великою мірою залежить від життєвого досвіду людини, багатства та глибини її знань;

• гнучкість мислення, що виявляється в умінні людини швидко змінювати свої дії при зміні ситуації діяльності, звільняючись від залежності закріплених у попередньому досвіді способів і прийомів розв'язку аналогічних завдань. Гнучкість мислення виявляється в готовності швидко переключатися з одного способу розв'язку завдань на інший, змінювати тактику і стратегію їх розв'язку, знаходити нові нестандартні способи дій за змінених умов;

• глибина мислення, яка виявляється в умінні проникати в сутність складних питань, розкривати причини явищ, приховані за нашаруванням неістотних виявів, бачити проблему там, де її не помічають інші, передбачати можливі наслідки подій і процесів. Саме ця риса властива особистостям з глибоким розумом, які в простих, добре відомих фактах уміють помічати протиріччя й на цій підставі розкривати закономірності природи та суспільного життя;

• широта мислення, що виявляється в здатності охопити широке коло питань, у творчому мисленні в різних галузях знання та практики. Широта мислення є показником ерудованості особистості, її інтелектуальної різнобічності;

• послідовність мислення, яка виявляється в умінні дотримуватися логічної наступності при висловлюванні суджень, їх обґрунтуванні. Послідовним можна назвати мислення людини, яка точно дотримується теми міркування, не відхиляється від неї, не перестрибує з однієї думки на іншу, не підміняє предмет міркування. Для послідовного мислення характерне дотримання певних принципів розгляду питання, зрозумілість плану, відсутність протиріч і логічних помилок в аргументації думки, доказовість та об'єктивність у зроблених висновках;

• швидкість мислення — це здатність оперативно розібратися в складній ситуації, швидко обдумати правильне рішення і прийняти його. Швидкість мислення залежить від знань, міри сформованості мисленнєвих навичок, досвіду у відповідній діяльності та рухливості нервових процесів.

Усі якості мислення людини формуються і розвиваються в діяльності. Змістовна й відповідним чином організована діяльність сприяє всебічному розвиткові цінних якостей мислення особистості.

3. Взаємозв’язок мислення та інтелекту

Мислення та інтелект — близькі терміни. Ми кажемо «розумна людина», позначаючи цим індивідуальні особливості інтелекту. Ми можемо також сказати, що розум дитини з віком розвивається. Таким чином означуємо проблематику розвитку інтелекту.

Терміну «мислення» ми можемо назвати як відповідник у нашій повсякденній мові слово «обмірковування» або (менш нормативно, але, можливо, точніше) «думання». Слово «розум» виражає властивість, здатність. Обмірковування — це процес. Розв'язуючи завдання, ми думаємо, а не «обмірковуємо» — тут сфера психології мислення, а не інтелекту. Отже, обидва терміни виражають різні аспекти того самого явища. Інтелектуальна людина — це та, яка здатна до здійснення процесів мислення. Інтелект — здатність до мислення. Мислення — процес, у якому реалізується інтелект.

Інтелект — це певний ступінь здатності людини розв'язувати завдання і проблеми відповідної складності.

З цих позицій можна вести мову про рівень розвитку інтелекту. Він, за логікою, може бути низьким, середнім і високим (або початковим, низьким, середнім, досить високим і високим).

Мислення й інтелект віддавна вважають найважливішими й характерними рисами людини. Недарма для визначення виду сучасної людини використовують термін «homo sapiens» — людина розумна. Той же, хто втратив розум, здається нам скаліченим у самій людській суті.

Виникає ще одне, на наш погляд, важливе питання: чи однаково виявляється інтелект у різних аспектах життєдіяльності? Як свідчать дослідження — ні. Особистість може значно вирізнятися інтелектом у якійсь галузі, наприклад, науці (фізиці) і бути зовсім безпорадною у життєвих ситуаціях. Це спостерігалось під час переходу від соціалістичної до ринкової економіки після розпаду Радянського Союзу. Крім цього, вона може успішно розв'язувати складні проблеми в галузі, наприклад механіки, і бути зовсім нездатною керувати науковим колективом чи приймати елементарні рішення в галузі фінансів. Тому доцільно говорити про інтелект науковий, професійний, життєвий, сімейний, загальний, управлінський, політичний, соціальний тощо.

Мислення розглядають як вид пізнання. Пізнання з психологічного погляду постає як створення уявлень про зовнішній світ, його репрезентації, моделі або образу. Щоб дістатися на роботу, нам потрібна певна просторова репрезентація шляху між будинком і роботою. Щоб зрозуміти те, що розповідають на лекції про війни Олександра Македонського, потрібно створити певну репрезентацію перемог великого полководця.

Однак мислення — це ще не все пізнання. Пізнанням є, наприклад, і сприйняття. Людина, яка побачила в небі літак, також створює репрезентацію побаченого. Однак ця репрезентація є результатом не мислення, а сприйняття. Тому мислення визначають не просто як пізнання, а як спеціальне пізнання, «опосередковане й узагальнене».

Що це означає? Візьмемо приклад, який часто використовують. Виглянувши на вулицю, людина бачить, що дах сусіднього будинку мокрий. Це акт сприйняття. Якщо ж людина за виглядом мокрого даху робить висновок, що пройшов дощ, то ми маємо справу з актом мислення, хоча й досить простим. Мислення є опосередкованим у тому сенсі, що воно виходить за межі безпосередньо даного. За одним фактом ми виводимо висновок про інше.

У разі мислення, таким чином, ми маємо справу не просто зі створенням репрезентації на підставі спостереження зовнішнього світу. Процес мислення значно складніший: спочатку створюється репрезентація зовнішніх умов, а потім з неї виводиться наступна репрезентація. Зокрема, у нашому прикладі людина створює спочатку першу репрезентацію, що належить до сфери сприйняття (образ мокрого даху), а потім виводить з неї другу репрезентацію (недавно пройшов дощ).

Французький дослідник Ж. Піаже користується поняттям «інтелект», а не «мислення». Коли ж він каже про «психологію мислення», то має на увазі лише певне трактування мислення, головним чином те, яке подано у працях представників Вюрцбурзької школи, до якої він ставився критично. Даючи визначення інтелекту, Піаже розглядає такі його трактування, як «психічна адаптація до нових умов» (Е. Клапаред, В. Штерн), як «акт раптового розуміння» (К. Бюлер, В. Келер).

Сам Ж. Піаже визначає інтелект як «прогресуючу зворотність мобільних психічних структур», вважає, що «інтелект є станом рівноваги, до якого тяжіють усі послідовно розташовані адаптації сенсомоторного і когнітивного порядку, так само як і всі асимілятивні й акомодуючі взаємодії організму із середовищем». Ці формули звичайно, потребують, розшифрування. Один із традиційних способів виявлення специфіки мислення полягає в тому, що його порівнюють зі сприйняттям, тобто іншою формою пізнання. Цим же шляхом йде і Ж. Піаже: «Сприйняття — це знання, якими здобуваємо про об'єкти або їхні рухи в результаті прямого і безпосереднього контакту, який здійснюємо з ними, тоді як інтелект — це знання, що існує лише тоді, коли в процесі взаємодії суб'єкта з об'єктом мають місце різні відхилення і коли зростають просторово-тимчасові відстані між суб'єктом та об'єктом».

Одним із вихідних положень є відмінність об'єкта і суб'єкта. Об'єкт — це деяка зовнішня даність, що існує поза суб'єктом, він незмінний. Суб'єкт є індивідуальним об'єктом, якого автор концепції розглядає з погляду дії. Між ними складаються певні відносини. Теорія Ж. Піаже містить два основні компоненти: висновки про функції інтелекту і висновки про стадії розвитку інтелекту.

У найзагальнішому вигляді інтелект розуміють як подальший розвиток деяких фундаментальних біологічних характеристик, невіддільних від життя. Виокремлено такі характеристики інтелекту: організація і пристосування (адаптація). Адаптація, у свою чергу, містить два взаємозалежні процеси, названих асиміляцією й акомодацією.

Організація й адаптація — це основні функції інтелекту, або функціональні інваріанти. Інваріантні характеристики автор розглядає як властивості біологічного функціонування взагалі. Організованість інтелектуальної діяльності означає, що в кожній інтелектуальній активності суб'єкта можна вичленувати щось ціле і щось таке, що входить у це ціле як елемент із їхніми зв'язками. Зміст терміна «асиміляція» зводиться до підкреслення відтворення суб'єктом під час його пізнавальної активності деяких характеристик пізнаваного об'єкта.

Акомодація — це процес пристосування самого суб'єкта, який пізнає, до різноманітних вимог, висунутих об'єктивним світом. Відбувається не лише відтворення індивідом окремих і цілісних характеристик пізнаваного об'єкта, а й сам суб'єкт змінюється в процесі пізнавальної активності. Той пізнавальний досвід, який окрема людина накопичує до певного періоду, Ж. Піаже називає пізнавальною структурою.

Одна з особливостей функціонування людського інтелекту полягає в тому, що не будь-який зміст, одержуваний із зовнішнього світу, можна засвоїти (асимілювати), а лише той, що хоча б приблизно відповідає внутрішнім структурам індивіда. В описі функціонування інтелекту Піаже використовує термін «схема». Схема — це пізнавальна структура, що належить до класу подібних дій, які мають визначену послідовність, що становить собою міцне взаємозалежне ціле, в якому складові його акти поведінки тісно взаємодіють між собою. У понятті «схема» знаходить подальшу конкретизацію ідея Ж. Піаже про організовану природу інтелекту. До основних понять у теорії Ж. Піаже належить «рівновага». Йдеться про рівновагу між асиміляцією й акомодацією. Два типи функціонування інтелекту утворюють стан збалансованого і незбалансованого урівноваженого стану.

Вчення про стадії розвитку інтелекту, яким присвячено більшість досліджень, містить виокремлення чотирьох стадій такого розвитку: і) сенсомоторний інтелект (від о до 2 років); 2) доопераціональне мислення (від 2 до 7-8 років); з) період конкретних операцій (від 7-8 до 11-12 років); 4) період формальних операцій.

Розвиток інтелекту починається до оволодіння мовою. Один із перших виявів інтелектуальної активності дитини полягає у простежуванні майбутніх результатів руху (як елементарні форми пересування). Становлення елементарних цілеспрямованих рухових актів — це становлення генетично вихідних форм інтелекту. Основна ознака конкретних операцій (наприклад, класифікація) — прив'язаність до предметів. Формальні операції ніби відірвані від предметів.

4. Види мислення і репрезентації

Загалом, на нашу думку, можна виокремити такі типи репрезентацій:

• за кодом, який використовують: вербальні; не вербальні; образні; просторові; моторні; акустичні; часові тощо;

• за універсальністю: пропозиційні; реальні; фантазійні;

• за новизною: продуктивні; непродуктивні;

• за умововиводом: індуктивні; дедуктивні; за аналогією;

• за участю волі: довільні; мимовільні;

• за ступенем логічності: логічні; хаотичні.

Виникає питання: чи перевірені ці схеми? Інакше кажучи, чи можемо ми з'ясувати, яку саме репрезентацію подій створює суб'єкт, розв'язуючи завдання? Адже репрезентація — це внутрішня, схована від зовнішнього спостереження структура, а зовні ми можемо реєструвати лише поведінкові вияви суб'єкта, який розв'язує завдання. Якщо репрезентація будь-якого типу може кодувати будь-яке завдання, то видається, що не можна з'ясувати точно, якою саме репрезентацією користується суб'єкт.

Усе-таки на поставлене запитання можна відповісти позитивно в тому разі, якщо ми можемо з'ясувати, які операції суб'єкт здатний здійснювати з репрезентацією. Якщо ж суб'єкти будують просторову репрезентацію, то співвідношення часу реакції можна очікувати зворотним. Адже при зоровому впізнанні розмірів ми значно швидше виявляємо різницю між предметами, які дуже відрізняються між собою. Скажімо, ми швидше можемо порівняти розміри носорога і комара, ніж мухи й оси.

Варто ще раз підкреслити, що єдиний спосіб, яким ми можемо визначити тип репрезентації суб'єкта, — це оцінка операцій, які суб'єкт може здійснювати з репрезентацією. Можна сказати, що тип репрезентації — це характеристика операцій, які вона допускає. У разі з паличками пропозиційна репрезентація допускає операції логічного висновку, а просторова — операцію порівняння довжин.

Отже, з викладеного можна зробити такі висновки: а) мислення оперує на різних репрезентаціях; б) деякі завдання однозначно визначають тип репрезентації, який створює суб'єкт. Інші завдання дозволяють різним людям застосовувати різні стратегії щодо створення репрезентацій; в) різні коди можуть у принципі використовуватися для розв'язання різних завдань, однак вони мають різний ступінь зручності.

На практиці люди, котрі розв'язують логічні завдання, застосовують до пропозиційних репрезентацій як розумових операцій ті правила, які виявляє у своїй рефлексії мислення логіка. Ці положення становлять основу теорії розумової логіки. Теорію розумової логіки в принципі можна застосувати не лише у сфері логічних завдань. Можна припустити, що люди, стикаючись із завданнями з галузі, скажімо, математики або інженерії, в усіх (або багатьох) випадках переводять їх у вербальну (пропозиційну) форму і потім здійснюють висновок за правилами розумової логіки. Усе-таки сфера розв'язання вербальних завдань є, звичайно, найприроднішою для теорії розумової логіки.

Мабуть, найвідоміша на сьогодні реалізація ідеї розумової логіки виражається у формалізованій моделі Ленса Ріпса. Відповідно до моделі Ріпса, всі події, пов'язані з розв'язанням логічних завдань, розвертаються в тимчасовому сховищі інформації, або робочої пам'яті. Інформація потрапляє туди або зі структур, які відповідають за сприйняття, або з довготривалої пам'яті і має вигляд пропозицій. Робоча пам'ять включає два типи пропозицій — твердження (assertions) і завдання (goals). Твердження становлять собою пропозиції, які ми на даний момент приймаємо, нехай навіть це буде тимчасово, щоб перевірити, до яких висновків вони ведуть. Завдання ж є пропозиціями, істинність яких ми хочемо перевірити на основі прийнятих нами тверджень. Наприклад, у робочій пам'яті можуть перебувати такі твердження: «Якщо я одержу двійку на іспиті, то я кину заняття психологією»; «На екзамені одержав четвірку». Мета може полягати у відповіді на питання: «Чи кину я займатися психологією?»

Як тільки пропозиції потрапили в робочу пам'ять, вони починають підкорятися оперативним принципам, які мають право усувати з робочої пам'яті старі пропозиції і додавати нові.

Отже, механізм мислення з позиції прихильників розумової логіки можна подати приблизно в такий спосіб. Спочатку завдання зводиться до набору пропозицій, потім до отриманої репрезентації застосовують операції, які відповідають логічним правилам.

Розумові моделі. У теорії розумової логіки є запеклі противники, найвідомішим з яких, мабуть, є британський учений Філіп Джонсон-Лерд.

Евристика репрезентативності полягає в тому, що ми схильні пов'язувати явища, схожі одне на одне. У цьому контексті явище-сигнал ми легше сприймаємо, якщо воно репрезентує, представляє те явище, з яким пов'язується. Евристику репрезентативності можна спостерігати на матеріалі народних прикмет. Найвідоміша з народних прикмет пов'язана з чорною кішкою, яка перебігає дорогу, що віщує невдалий шлях. Інші звірі, перебігаючи дорогу, теж, відповідно до прикмет, не обіцяють нічого гарного.

Звір, який перебіг дорогу, перетинає лінію руху, тобто ніби заперечує її. Перетинання шляху, таким чином, схоже на обрив, заперечення справи, яка починається. Також невдачу, неуспіх нагадує повернення додому з півдороги, що відбито в інший відомій прикметі.

Додатковим атрибутом є чорний колір, який у нашій культурі пов'язаний із жалобою, нечистою силою тощо. Кішка, на відміну, скажімо, від собаки, також традиційно постає як символ темної сили, супроводжуючи, наприклад, Бабу Ягу. Таким чином, чорна кішка, яка перетинає дорогу, втілює відразу кілька властивостей, що на основі евристики репрезентативності пов'язують цю подію з майбутньою невдачею.

Евристика репрезентативності діє і в багатьох інших випадках: грім, блискавка, звуки, схожі на стогін, сприймаються за аналогією як погані прикмети. У самому слові «прикмета» закладено те, що це щось виведене з досвіду, зі спостереження реальних випадків. Однак, очевидно, багато прикмет засновані не на реальній статистиці, а на евристиці репрезентативності. Це стосується, ймовірно, навіть прикмет, які відігравали велику роль у сільськогосподарській практиці та пов'язані з погодою і врожаєм. Деякі з них виглядають цілком раціональними, як, наприклад, «травень холодний — рік хлібородний»: холодний травень знищує багатьох шкідників посівів. Але є прикмети, що з раціонального погляду зовсім незрозумілі, зате дуже зрозумілі із позиції евристики репрезентативності. Наприклад, одинадцять послідовних днів із ю січня вважають показниками погоди на одинадцять місяців майбутнього року.

Інша евристика — це евристика незвичайності. Коли трапляється незвичайне явище, люди міцно утримують його в пам'яті та часто пов'язують з іншими подіями. Якщо ще одна незвичайна подія трапляється через короткий проміжок часу, то люди часто пов'язують ці події. Припустимо, якщо взимку гримить грім, а потім починається економічна криза, то в людей з'являється тенденція пов'язувати ці дві події, попри очевидну їхню віддаленість.

Подібна евристика зазначається й у тварин. Наприклад, пацюк, який був під впливом радіації, через кілька годин після того, як їв їжу незвичайного смаку, завжди уникатиме цієї їжі. Якщо ж їжа була звичайною, такий зв'язок не виникає.

Крім евристик, для виявлення зв'язків важливу роль відіграє те, що відповідні події вже були пов'язані з іншими раніше. Біллман припустила, що в складному середовищі, де не можна врахувати всіх аспектів ситуації, суб'єкти схильні концентруватися на тих аспектах, що вже відіграли якусь роль при інших правилах. З цього випливає, що пов'язані між собою правила суб'єкт виявляє легше, ніж ізольовані.

Експерименти Біллман стосуються штучного середовища, однак у реальному житті схильність людей пов'язувати між собою ті чи інші події визначається їх уявленнями про світ, культурою, освітою і попереднім досвідом. Люди схильні пов'язувати ті явища, причинно-наслідкові відношення між якими вписуються в їхню картину світу. Ця картина світу не однакова в людей, котрі живуть у різні епохи, котрі належать до різних культур і прошарків суспільства. Очевидно, саме у сфері індуктивного пов'язування явищ найбільше виявляються міжкультурні розбіжності мислення.

Вище ми аналізували народні прикмети з погляду індуктивних евристик. Однак, віра в ці прикмети аж ніяк не однакова в різних прошарках суспільства. В освічених людей віра в прикмети вважається марновірством. Наприклад, зв'язок між громом узимку та економічною кризою, найімовірніше, знаходитимуть ті люди, котрі через брак освіченості менше ознайомлені з природничо-науковою картиною світу. Сучасні ж освічені люди менш схильні вірити в знамення, а еко-номічну кризу намагаються пояснити соціально-економічними, політичними та іншими процесами, які відбуваються в суспільстві.

Мислення припускає створення репрезентації проблемної ситуації і висновок усередині цієї репрезентації. Репрезентація створюється не на порожньому місці, а з «будівельних елементів», різних структур знань, які містяться в довготривалій пам'яті. З цих елементів створюється репрезентація, яка стосується лише конкретного завдання. Мислення, таким чином, — процес комплексний. У ньому задіяні численні психічні структури і процеси. Під час мислення, наприклад, відбуваються ті самі процеси пошуку і витягання знань, що й ті, котрі дали дослідники пам'яті. Різниця, однак, полягає в тому, що процес мислення вимагає створення з відомих елементів нової репрезентації, тоді як пам'ять у прямому її розумінні припускає просте витягання того, що було в неї закладено. У найпростішій ситуації структури, необхідні для розуміння завдання, вже зберігаються в довготривалій пам'яті суб'єкта.

Мислення і творчість. Мислення тісно пов'язане з відкриттям нового, творчістю. Відомий психолог початку XX ст. О. Зельц розрізняв мислення продуктивне і репродуктивне. Продуктивне мислення, на відміну від репродуктивного, припускає появу нового продукту: знання, матеріального об'єкта, твору мистецтва. Цю відмінність використовував М. Вертхаймер, котрий у такий спосіб проводив грань між мисленням, заснованим на інсайті, новому розумінні відношень між елементами, і завченими навичками. У психології поділ продуктивного і репродуктивного мислення проводила З.І.Калмикова. З цими дослідниками не погоджується О.В. Брушлінський, котрий вважає, що в самому понятті мислення закладена поява нового. У протилежному разі йдеться не про мислення, а про пам'ять. Дійсно, якщо мислення засновано на переході від одного стану репрезентації до ін-шого, то воно неминуче пов'язано з новизною.

Усе сказане, однак, не виключає того, що мислення може бути більшою чи меншою мірою творчим.

Інтуїція в мисленні. З чим пов'язана настільки активна роль несвідомого в процесах творчості? Відповідь на це питання пропонує великий дослідник творчого мислення Я.А. Пономарьов, який розрізняє два види досвіду (тобто знань, які зберігаються в пам'яті суб'єкта): інтуїтивний і логічний. Інтуїтивний досвід має досить своєрідні властивості. Його можна назвати несвідомим із двох причин: по-перше, він утворюється поза волею суб'єкта і поза полем його уваги; по-друге, суб'єкт не може довільно актуалізувати цей досвід і останній виявляється лише в дії. Логічний досвід, навпаки, усвідомлений, і його можна застосувати у разі виникнення відповідного завдання.

Основний теоретичний висновок, який можна зробити з описаного експерименту, полягає в тому, що люди можуть функціонувати в різних режимах. У добре усвідомленому логічному режимі вони не мають доступу до свого інтуїтивного досвіду. Якщо ж у своїх діях вони спираються на інтуїтивний досвід, тоді вони не можуть здійснювати свідомий контроль і рефлексію своїх дій.

Висновки

Залежно від змісту праці і вирішуваних завдань розрізняють три види мислення: наочно-дійове, наочно-образне і словесно-логічне.

Наочно-дійове, або сенсомоторне, мислення — найпростіша форма мислення, при якому операції аналізу і синтезу поєднуються з практичними діями. Так, розчленовуючи виробничу операцію на прийоми і дії, робітник здійснює практичний аналіз, а з’єднуючи окремі вузли і деталі, він реалізує практичний синтез, який до цього існував у вигляді думки.

Наочно-образне мислення характеризується тим, що зміст розумового завдання базується на образному матеріалі. Працівник аналізує, порівнює, узагальнює різні образи предметів і явищ, співвідносить їх з раніше нагромадженою інформацією. Наприклад, оператор формує уявлення про реальну ситуацію на основі прийнятої і декодованої інформації.

Словесно-логічним, або понятійним мисленням називається процес відображення у свідомості людини істотних зв’язків і відношень між предметами і явищами матеріального світу. Понятійне мислення — необхідна умова і зміст всякої творчої розумової праці.

У практичній діяльності людини всі види мислення нерозривно пов’язані, постійно переходять одне в одне при вирішенні різноманітних завдань.

Особливе значення в процесі праці має так зване оперативне мислення, під яким розуміють такий процес розв’язання практичних завдань, у тому числі і завдань управління, в результаті якого формується суб’єктивна модель операцій і дій, яка забезпечує розв’язання поставленого завдання.

Теоретичне понятійне мислення — це таке мислення, здійснюючи яке людина в процесі розв'язування завдання звертається до понять, виконує дії в розумі, безпосередньо не маючи справи з досвідом, одержуваним за допомогою органів відчуттів. Людина обговорює та шукає розв'язок задачі з початку і до кінця у розумі, користуючись одержаними іншими людьми готовими знаннями, які виражені в понятійній формі, у судженнях, умовиводах. Теоретичне понятійне мислення характерне для наукових теоретичних досліджень.

Теоретичне образне мислення відрізняється від понятійного тим, що матеріалом, який тут використовує людина для розв'язування задачі, постають не поняття, судження чи умовивід, а образи. Вони або безпосередньо дістаються з пам'яті або творчо відтворюються уявленням, чи навіть уявою. Такий вид мислення застосовують працівники літератури, мистецтва, взагалі люди творчої праці, які мають справу з образами. В ході розв'язування розумових задач відповідні образи уявно перетворюються так, щоб людина в результаті маніпулювання ними змогла безпосередньо побачити розв'язок задачі, яка її цікавить.

Всі перелічені види мислення у людини співіснують, можуть бути представлені в одній і тій же діяльності. Але в залежності від її характеру і кінцевих цілей домінує той чи інший вид мислення. За цими ознаками вони всі і розрізняються. За ступенем своєї складності, за вимогами, які вони пред'являють до інтелектуальних та інших здібностей людини, всі названі види мислення не поступаються один одному.

Крім звичайних, нормальних видів мислення, які приводять до правильних висновків, є особливі розумові процеси, які дають хибне уявлення про дійсність. Вони виявляються у хворих людей (наприклад, аутістичне мислення у шизофреників, спрямоване не на об'єктивну дійсність, а на ілюзорне втілення бажаного), а також у тих, хто займає пограничне положення між нормою і патологією або знаходиться в стані так званої закаламутненої свідомості (галюцинації, марення, гіпнотичний стан).

Список використаної літератури

1. Абрамов В. Медична психологія: Навч. посібник для самопідготовки студентів / Центральний методичний кабінет з вищої медичної освіти; Донецький держ. медичний ун-т ім. М.Горького / Володимир Андрійович Абрамов (ред.). — Донецьк : Каштан, 2003. — 118с.

2. Бойправ М. Загальна психологія: практикум: [навч.-метод. посіб.] / Ніжинський держ. ун- т ім. Миколи Гоголя. Кафедра психології / Оксана Петрівна Щотка (ред.). — Ніжин : НДУ, 2007. — 288с.

3. Вітенко І. Основи психології: Підручник для студ. вищих медичних навч. закладів освіти III-V рівнів акредитац./ Іван Вітенко, Тарас Вітенко,. — Вінниця: Нова книга, 2001. — 251 с.

4. Гуцало Е. Психологія: Інструктивно-методичні матеріали для самостійної підготовки студентів до комплексного державного екзамену/ Емілія Гуцало,; М-во освіти і науки України, КДПУ ім. В. Винниченка. Кафедра психології. — Кіровоград: РВВ КДПУ ім. В. Винниченка, 2004. — 126 с.

5. Основи психології: Підручник для студ. вузів/ За заг. ред. О.В.Киричука, В.А.Роменця. — 3-є вид., стереотип.. — К.: Либідь, 1997. – 630 с.

6. Психологія: Підручник для студ. вуз./ За ред. Ю.Л.Трофімова. — 3-тє вид., стереотип.. — К.: Либідь, 2001. — 558 с.

7. Цимбалюк І. Психологія: Навчальний посібник/ Іван Цимбалюк,; М-во освіти і науки України . — Київ: ВД "Професіонал", 2004. — 214 с.