Вступ.

1. Характеристика видів бізнесу.

2. Особливості комерційного підприємництва.

3. Комерційне посередництво (брокер, дилер та дистриб’ютор).

4. Агробізнес як перспективний вид підприємництва.

5. Інноваційне підприємництво й особливості його організації.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Економіка кожного суспільства являє собою сукупність різних видів діяльності, результатом якої є створення матеріальних благ і їх рух до споживача Ця діяльність здійснюється на основі взаємодії продуктивних сил і виробничих відносин, що характеризуються їх взаємопроникненням і взаємовираженням. Бізнес — діяльність, яка історично виникла в процесі розвитку суспільства.

Бізнес — це будь-який вид безпосередньої діяльності з метою отримання прибутку. Він передбачає залучення власних засобів або опосередковану участь в такій діяльності через вкладення в діло власного капіталу. В бізнесі не обов’язково безпосереднє керівництво, можлива тільки форма участі (наприклад, через деякі засоби, гроші тощо). Ось чому служба в державних установах, робота по найму в компанії не є бізнесом, але володіння акціями компанії або робота на власному підприємстві – бізнес.

Визначальними рисами бізнесу є:

• ініціативність;

• самостійність у прийнятті господарських рішень;

• рисковий характер діяльності;

• економічна свобода суб'єктів господарювання;

• творчий підхід до справи.

1. Характеристика видів бізнесу

Система бізнесу як система господарювання охоплює такі елементи:

· підприємницький бізнес;

· державний бізнес;

· споживчий бізнес.

Суб'єктами підприємницького бізнесу є підприємці — юридичні і фізичні особи, діловий інтерес яких полягає в одержанні прибутку через виробництво і реалізацію, виконання робіт та послуг.

Види підприємницької діяльності залежать від форм власності і організаційних форм.

Розрізняють різні організаційні форми підприємництва: державні; орендні; індивідуальні; приватні; сімейні; різні товариства (СОВ, АТ), спільні підприємства. В залежності від масштабу господарювання — велике, середнє і дрібне підприємство. Вони відрізняються особливостями відношень власності. В великому підприємстві функції підприємця і власника розділені, тобто капітал — функція відділяється від капіталу — власника. Для дрібного бізнесу характерно співпадання функції власника і підприємця. Середній бізнес знаходиться на межі великого і дрібного підприємництва і поєднує особливості першого і другого.

Комбінація таких типів підприємств і створює ринкове середовище, в якому кожний підприємець займає свою нішу, знаходить своє місце і вирішує проблеми господарювання в відповідності з критеріями ефективності виробництва; власного інтересу і комерційного успіху.

Дрібне підприємництво практично доступне усьому населенню. Для зміцнення підприємницького середовища дрібний бізнес повинен заохочуватися державою. Розвиток дрібного бізнесу створює в масовому порядку умови для зайнятості населення ї є основним “постачальником” робочих місць держави.

Підприємницький бізнес підрозділяється також на виробниче, комерційне і фінансове підприємництво.

Виробниче підприємство розповсюджується головним чином на виробництво, споживання товарів та послуг і представлено підприємствами, фірмами, установами.

Комерційне підприємство пов'язане з обміном, розподілом і споживанням товарів через торговельні заклади і біржі. Фінансове підприємництво охоплює обіг і обмін вартостей через банки і фондові біржі.

Державний бізнес здійснюється державними органами, тобто коли вони виходять на ринок з діловими пропозиціями. Діловий інтерес держави полягає в здійсненні пріоритетних загальнодержавних науково-технічних, науково-виробничих і інших проблем, які задовольняють інтересам всього народногосподарського комплексу. Держава заохочує участь фірм у цих програмах, отримуючи можливість їх реалізації. Основою державного бізнесу є загальнодержавна власність на засоби виробництва, інформацію, грошові ресурси, цінні папери.

Споживчий бізнес здійснюється усіма громадянами з думкою одержання товарів і послуг шляхом самостійного пошуку виробників і продавців на основі максимальної вигоди. Для споживачів товарів вигодою є товар (послуга), найкращим чином задовольняючий потреби. Основою такого бізнесу є приватна власність на предмети споживання і послуги.

Стратегія бізнесу полягає в максимізації вигоди (доходу, прибутку) в ході реалізації різноманітних угод. Реалізується ця стратегія в залежності від конкретного випадку з урахуванням умов здійснення, терміну і предмету угоди.

2. Особливості комерційного підприємництва

Комерційне представництво ґрунтується на нормах, за деякими винятками, встановлених для представництва, і є видом добровільного представництва з особливим суб'єктним складом і сферою застосування. До особливостей здійснення комерційного представництва необхідно віднести предмет, системний характер дій комерційного представника, оплатність договору. Крім того, до особливостей комерційного представництва можна віднести те, що комерційний представник має право одночасно представляти різні сторони в угоді, якщо на це є їхня згода або якщо така можливість передбачена законом. У будь-якому випадку інтереси осіб, що представляються, мають пріоритет стосовно інтересів самого комерційного представника. Комерційний представник зобов'язаний виконувати дане йому доручення з дбайливістю звичайного підприємця. Не допускається здійснення угод комерційним представником від імені особи, яку він представляє у відношенні себе особисто.

У світовій практиці комерційний представник може: 1) приймати на себе зобов'язання здійснювати певні юридичні дії від імені і за рахунок особи, що представляється; 2) приймати на себе зобов'язання здійснювати певні юридичні дії від свого імені, але за рахунок особи, що представляється; 3) приймати на себе зобов'язання здійснювати певні фактичні дії (наприклад, сприяння в пошуку нових контрагентів і проведенні переговорів з метою укладення з ними контрактів, які однак укладаються безпосередньо між особою, що представляється, і третьою особою).

Комерційним представництвом може бути визнана брокерська діяльність професійних учасників ринку цінних паперів. До числа комерційних представників можна також віднести страхових агентів — фізичних і юридичних осіб, які діють від імені і з доручення страховика.

Договір на комерційне представництво передбачається сплатним. Особа, яка представляється, зобов'язана сплатити представнику винагороду за вчинені дії, крім випадків, коли в самому договорі мається вказівка на його безоплатний характер. Якщо така вказівка відсутня, і одночасно договором не встановлено розмір винагороди і порядок його сплати, особа, яка представляється, оплачує за комерційне представництво суму, що за порівняних обставин звичайно стягується за послуги аналогічного характеру (див. коментар до ст. 632 ЦК). Крім того, представник має право на відшкодування витрат, які він зазнав при виконанні доручення.

Коли угода укладена від імені декількох підприємців одночасно, витрати поділяються в рівних частках, якщо інше не передбачено угодою між ними.

З огляду на специфіку підприємницького обороту, на комерційного представника покладається особливий обов'язок — зберігати в таємниці відомості про укладені правочини і після того, як відносини комерційного представництва припинилися, про що повинно бути зазначено в договорі.

3. Комерційне посередництво (брокер, дилер та дистриб’ютор)

Комерційне посередництво (агентська діяльність) є підприємницькою діяльністю, що полягає в наданні комерційним агентом послуг суб'єктам господарювання при здійсненні ними господарської діяльності шляхом посередництва від імені, в інтересах, під контролем і за рахунок суб'єкта, якого він представляє.

Комерційним агентом може бути суб'єкт господарювання (громадянин або юридична особа), який за повноваженням, основаним на агентському договорі, здійснює комерційне посередництво.

До операцій комерційного посередництва належать також брокерські операції. Вони здійснюються професійними посередниками, які сприяють укладанню угод між зацікавленими сторонами-клієнтами. Такі посередники виступають як організатори товарного обігу, вони не є сторонами угоди купівлі або продажу, а лише надають необхідну інформацію про умови угоди сторонам, які й беруть на себе зобов’язання за угодою. Брокери працюють, як правило, на підставі окремих доручень клієнта. Головне завдання брокера, відповідно до доручення клієнта, — знайти найвигіднішого покупця на пропонований ним товар (і навпаки) й створити сприятливі умови для підписання контракту між сторонами. Операції посередника з підготовки угоди передбачають надання замовникові комерційної інформації про пропонований обсяг товару та його ціну, технічні та споживчі характеристики, стан ринку; пошуку контрагента та ведення з ним переговорів на основі отриманих від клієнта технічних і рекламних матеріалів; підготовки проекту угоди, доставки сторонам інформації, що сприяє укладенню й здійсненню договору.

Відносини в сфері торговельного посередництва найчастіше регулюються дистриб'юторськими або дилерськими договорами, які укладаються суб'єктами господарювання.

Діюче українське законодавство не містить загального роз'яснення ні терміна «дистриб'ютор», ні терміна «дилер». По своїй суті ці поняття не є ідентичними, але практикою торгівлі ці поняття були змішані. І тепер різницю між ними по-різному тлумачать. Так, дистриб'юторами називають більші торговельні фірми, які мають прямі поставки від виробника (офіційний дистриб'ютор, генеральний дистриб'ютор і т.п.) і які, у свою чергу, формують свою дилерську мережу. Таким чином, дилер — це той же дистриб'ютор, але з меншими повноваженнями й правами й з меншою територією, на якій він здійснює свою діяльність. Основою побудови взаємин між виробниками товару, дистриб'юторами й дилерами є господарський договір. Ні ЦК, ні ГК ніяких норм щодо умов укладення дистриб'юторських або дилерських договорів не встановлюють. Як правило, укладаючи дистриб'юторський або дилерський договір, сторони зазначають територію, на якій буде працювати дистриб'ютор або дилер — це може бути ціла країна (особливо, коли виробником є іноземне підприємство); окремий регіон; область і навіть район. Причому на зазначеній території дистриб'ютор може працювати як самостійно (ексклюзивний дистриб'ютор), так і мати собі подібні фірми, які теж працюють із даним виробником, тобто мова йде про дистриб'юторів з виключними та невиключними правами.

Взагалі єдиної схеми співробітництва виробника з дистриб'юторами (дилерами) не існує. Сторони будують відносини на власний розсуд, користуючись свободою договору, звичайно в деяких сферах діяльності існують рамки, встановлені законодавством (дилерська діяльність на ринку цінних паперів). Виходячи із власних потреб і вигоди та використовуючи ті норми законодавства, які регулюють інші види договорів і які можна використати при укладенні дистриб'юторських або дилерських договорів (наприклад, поставки, комісії, консигнації, комерційній концесії, франчайзингу й ін.) контрагенти повинні уважно ставитися до умов договору на предмет несумісності деяких положень, запозичених з інших договорів.

Посередник може взяти на себе зобов’язання:

· контролювати виконання угоди та висування рекламацій;

· надавати гарантію платоспроможності покупця (обов’язки делькредере);

· добір партії товару певного асортименту;

· постійне інформування клієнтів щодо кон’юнктури й тенденцій розвитку певного сегмента ринку.

В угодах, що їх укладають клієнти із посередниками, можуть бути розширені зобов’язання останніх, або укладатися окремі угоди на виконання певних операцій. В усіх випадках угода передбачає розмір та порядок виплати винагороди посереднику за вчинені дії.

Предметом діяльності комерційних посередників, крім організації обігу продукції виробничо-технічного призначення та виробів широкого вжитку, є також сприяння товаровиробникам в ефективному використанні виробничих потужностей, розширенні й удосконаленні виробничої кооперації.

Посередники, як правило, мають тривалі та довірчі відносини з виробниками та володіють інформацією про наявність в останніх унікального обладнання та рівень його завантаженості. За дорученням власника такого майна вони ведуть пошук виробників, які мають потребу у виконанні певних робіт на такому обладнанні, та створюють умови для укладання угоди про кооперацію, або на виконання певного обсягу робіт в узгоджений строк за відповідну плату.

Посередник надає замовникові вичерпну інформацію про технічний стан і характеристику виробничого обладнання, умови його використання, порядок та умови розрахунків за виконану роботу, бере участь у проведенні переговорів, укладанні та здійсненні угоди.

Варто зазначити, що розглянуті види посередництва в чистому вигляді трапляються доволі рідко. Більшість посередників виконують різні види посередницьких операцій або репрезентують інтереси клієнта за багатьма видами товарів.

4. Агробізнес як перспективний вид підприємництва

Аграрний бізнес є важливим структурним елементом ринкової економіки. Його роль та функції полягають у сприянні формуванню диверсифікованої інфраструктури аграрного ринку, що своєю чергою спонукає підприємства різних сфер агробізнесу до поглиблення інтеграційних процесів зі збереженням і примноженням агропромислового капіталу та зміцненням продовольчої безпеки країни.

В останні роки на державному рівні вжито певних заходів з подолання аграрної кризи та створено умови для становлення й розвитку аграрного бізнесу, зокрема, прийнято низку законодавчих та інших нормативно-правових актів з питань прозорості аграрного ринку, вдосконалення функціонування ринків продовольчих товарів. Однак аграрне виробництво як вид бізнесу й надалі відзначається нестабільністю та високою ризикованістю, не гарантує достатніх прибутків для розширеного відтворення. Вказані проблеми тісно пов’язані з необхідністю розробки ефективного і дієвого організаційно-економічного механізму розвитку агробізнесу і гарантування продовольчої безпеки держави.

Аграрний бізнес розглядається як прогресивна і високоефективна форма організації виробництва продовольства, в якій всі його галузі функціонують в одній структурно завершеній, збалансованій, організаційно та економічно пов’язаній системі, основне завдання якої полягає в максимальному забезпеченні населення продовольчими товарами.

Ефективний розвиток агробізнесу мають забезпечувати такі структурні елементи його організаційно-економічного механізму: державне регулювання розвитку агробізнесу; саморегулювання і саморозвиток суб’єктів агробізнесу; регулювання агробізнесу з боку суб’єктів ринкової інфраструктури; регіональне регулювання ефективного функціонування суб’єктів агробізнесу з урахуванням природо-ресурсного потенціалу та інтересів території; регулювання продовольчого ринку з боку споживачів та громадських організацій.

Основне завдання державного регулювання розвитку агробізнесу полягає у реалізації соціально-економічної політики держави в сфері виробництва, розподілу і реалізації продовольства у контексті забезпечення продовольчої безпеки країни та збереження екологічної рівноваги навколишнього середовища. Регіональне регулювання ефективного функціонування суб’єктів агробізнесу передбачає: оцінку інвестиційної привабливості регіонального АПК; розробку цільових регіональних програм розвитку агробізнесу з урахуванням природо-ресурсного потенціалу та інтересів території; місцеве фінансово-бюджетне, податкове і цінове регулювання; соціальний захист малозабезпечених верств населення. Регулювання агробізнесу з боку суб’єктів ринкової інфраструктури має забезпечувати ринкові умови розвитку аграрного підприємництва, зокрема, формування ринків засобів виробництва та широкого вибору фінансових інструментів для їх придбання, фінансово-кредитну підтримку та інформаційно-консультаційне забезпечення суб’єктів агробізнесу, страхування ризиків підприємницької діяльності. Саморозвиток і саморегулювання підприємницьких структур агробізнесу спрямоване на забезпечення прибуткової їх діяльності та самофінансування, через реалізацію таких заходів як: проведення маркетингових досліджень продовольчих ринків, оновлення асортименту продукції; складання бізнес-планів; налагодження вертикально-інтегрованих зв’язків між суб'єктами продовольчого ринку; оцінка ризиків підприємницької діяльності. Метою регулювання продовольчого ринку з боку споживачів та громадських організацій є захист прав споживачів та гарантування безпеки продуктів харчування для їх здоров'я і життя.

5. Інноваційне підприємництво й особливості його організації

Інноваційне підприємництво здійснюється в двох принципово різних організаційних формах: в формі індивідуального підприємництва (ІДП), без створення підприємства як самостійної юридичної особи; шляхом створення самостійного підприємства як окремої юридичної особи з правом здійснення всієї господарської діяльності від його імені. В першому випадку підприємець, будучи основою інноваційної діяльності як фізична особа, несе повну персональну майнову відповідальність за результати здійснюваного бізнесу. В другому випадку майнова відповідальність за ведення інноваційної підприємницької діяльності переноситься на створювану нову юридичну особу. Учасники МІП солідарно несуть відповідальність за результати діяльності в залежності від його організаційно-правової форми і міри своєї особистої участі.

До суб'єктів інноваційної підприємницької діяльності незалежно від форм власності відносяться науково-дослідні і проектно-конструкторські організації, підприємства та організації різних галузей економіки, вищі учбові заклади.

Важлива роль в здійсненні наукоємних і складних інноваційних ідей належить об'єднанням підприємницьких організацій: консорціумам, концернам, холдинг-компаніям, фінансово-промисловим групам та іншим об'єднанням юридичних осіб.

Певне місце серед таких об'єднань займають консорціуми, найважливішим завданням яких є пошук і реалізація крупних інноваційних проектів, як правило, пов'язаних з розвитком техніки і впровадженням нових технологій. Консорціум в інноваційній сфері можна визначити як тимчасова угода між банками, підприємствами, компаніями, фірмами, науковими центрами для здійснення наукоємних і капіталоємних проектів. Специфіка консорціуму полягає в тому, що партнери, які входять в нього, зберігають свою економічну і юридичну самостійність, за винятком тієї частини діяльності, яка стосується мети консорціуму.

Однією з найбільш складних форм інноваційних підприємницьких структур, які об'єднують підприємства промисловості, транспорту, торгівлі і банківської сфери є концерн. Учасниками концерну можуть бути окремі підприємства, компанії, фірми, які об'єднують свої зусилля для вирішення конкретних загальних цілей, в тому числі для здійснення наукоємних інноваційних проектів.

Серед організаційних структур інноваційного менеджменту особлива роль відводиться малим фірмам, мобільний персонал яких може швидко сприймати і генерувати нові ідеї. Так, у США в сфері науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт (НДДКР) приблизно 90% усіх компаній — малі фірми. У розрахунку на 1 дол. США вкладених засобів такі фірми створюють у 24 рази більше нововведень, ніж гігантські концерни. Витрати на одного вченого й інженера в малих фірмах у 2 рази менші, ніж у великих. Крім гнучкості і мобільності цих фірм економісти відзначають відсутність бюрократизму в управлінні в умовах високого позичкового відсотка.

Великі компанії, як правило, орієнтовані на створення удосконалюючих інновацій. Керівникам таких компаній логічним уявляється удосконалювання в тому напрямку, де компанія домоглася помітних успіхів в освоєнні певного сімейства продукції. Така психологія була характерна для соціалістичних країн, де була відсутня конкуренція на внутрішньому ринку.

Перехід до радикально нової техніки і технології для великих фірм небажаний, оскільки при цьому знецінюється нагромаджений виробничий потенціал. У той же час з економічної точки зору нововведення більш вигідні, ніж ризик радикалізму. Більшість компаній керуються принципом "витрати-результати" і вкладають кошти тільки в такі НДДКР, що гарантують прибуток. У малих фірм немає шансів витримати конкуренцію на ринку. Саме життя штовхає їх на ризикований шлях радикальних інновацій, оскільки найчастіше останні мало пов'язані з витратами. Не випадково у швидко прогресуючих новітніх галузях електроніки, біоінженерії і біотехнології, у виробництві споживчих товарів діє багато дрібних фірм.

Малі фірми часто створюються під одну ідею, хоча успіх радикальних інновацій ніколи заздалегідь не гарантований. У випадку невдачі проекту мала фірма розоряється, великі ж завжди працюють "із страховкою", тому що вони розробляють, як правило, паралельно декілька проектів, що дає можливість компенсувати втрати. Проте, ризик привабливий. Наприклад, у 1975 р. у США два техніки фірми ігрових автоматів купили на 2,5 тис. дол. електронних деталей і вперше сконструювали перший мікропроцесор і персональний комп'ютер. Через 10 років фірма перетворилася в компанію "Мicrosoft", що успішно конкурує з "IВМ".

Порівняно з малими і средніми підприємствами крупні в освоєнні інновацій мають деякі переваги. В першу чергу — це концентрація великих фінансових коштів, що потрібні для освоєння успішних інновацій. Наступною особливістю і перевагою наукових досліджень в крупних об'єднаннях є здійснення багатоцільових досліджень, які об'єднують вчених і дослідників багатьох галузей, що підвищує ефективність і багатогранність нововведень.

Висновки

Спонукальним мотивом бізнесу є комерційний успіх і задоволення інтересів ділових людей. Бажання отримати прибуток спонукає учасників господарського процесу до розширення виробництва, зниження витрат і цін на товари та послуги.

Ринок є стимулом розвитку бізнесу, а дефіцит ресурсів його межею. На ринку суб’єкти господарської діяльності взаємодіють то в якості виробника, то – споживача. Ринок встановлює ціни і визначає обсяг виробництва і вирішується проблема: що, як і скільки треба виробляти.

Проблема “що виробляти” вирішується через гроші споживача товару або послуги; “як виробляти” — шляхом конкурентної боротьби між виробниками; “скільки виробляти” — через співвідношення попиту і пропозиції.

Бізнесмен – це головна фігура ринку. Активізація бізнесу матеріалізується в поліпшенні стану суспільного виробництва, формує новий тип економічної поведінки суб’єктів господарювання і відповідного йому механізму.

Цільове спрямування ділової активності (бізнесу) полягає в задоволенні потреб і інтересів. Стимул – важлива характеристика розвитку бізнесу. Очікування винагороди є не тільки рушійна сила бізнесу, але і фактор його розвитку.

Об’єктом підприємницької діяльності є процес відтворення на всіх його стадіях. Суб’єктами бізнесу можуть бути правоспроможні і дієспроможні громадяни та юридичні особи, які мають власність в будь-якій формі.

Список використаної літератури

1. Варналій З. Основи підприємництва: Навчальний посібник/ Захарій Варналій,. — 3-тє вид., виправл. і доп.. — К.: Знання-Прес, 2006. — 350 с.

2. Виноградська А. Основи підприємництва: Навч. посіб./ Алла Виноградська,. — 2-е вид., перероб. і доп.. — К.: Кондор, 2005. — 540 с.

3. Гетьман О. Економіка підприємства: Навчальний посібник/ Оксана Гетьман, Валентина Шаповал,; Мін-во освіти і науки України, Дніпропетровський ун-т економіки і права. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 487 с.

4. Донець Л. Основи підприємництва: Навч. посіб./ Любов Донець, Надія Романенко,; М-во освіти і науки України, ДонДУЕТ ім. М. Туган-Барановського. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 315 с.

5. Дратвер Б. Основи підприємницької діяльності: Навчальний посібник/ Борис Дратвер, М-во освіти і науки України, Кіровоградський держ. пед. ун-т ім. В.Винниченка. — Кіровоград, 2003. — 186 с.

6. Економіка підприємства: Навчальний посібник/ П. В. Круш, В. І. Подвігіна, Б. М. Сердюк та ін.. — К.: Ельга-Н: КНТ, 2007. — 777 с.

7. Мочерний С. Основи підприємницької діяльності: Посібник/ Степан Мочерний, Олександр Устенко, Сергій Чеботар. — К.: Академія, 2003. — 279 с.

8. Основи підприємницької діяльності: Навчальний посібник/ Борис Дратвер, Наталія Пасічник, Дмитро Закатнов та ін.; М-во освіти і науки України, АПН України, Ін-т проблем виховання. — Кіровоград, 2004. — 223 с.

9. Цигилик І. І. Основи підприємництва: Навч. посіб./ І. І. Цигилик, Т. М. Паневник, З. М. Криховецька; Мін-во освіти і науки України, Ін-т менеджменту та економіки "Галицька академія". — К.: Центр навчальної літератури, 2005. — 239 с.

10. Шваб Л. Основи підприємництва: Навч. посібник/ Людмила Іллівна Шваб,. — К.: Каравела, 2006. — 343 с.