Вступ

Актуальність. З появою великої кількості документних зібрань з’ясувалося, що неможливо швидко знайти потрібну інформацію шляхом перегляду всіх наявних документів. Оперативно ознайомитися з великою кількістю їх можна, якщо коротко навести основні відомості про кожний документ у своєрідній довідці, тобто подати інформацію у «згорнутому» вигляді.

Таким чином, для розшуку потрібного документа не потрібно переглядати тексти багатьох документів, а досить ознайомитися лише з короткими повідомленнями про них. Якщо ж ці короткі повідомлення поділити на групи відповідно до певних ознак документів, то можна переглядати відомості не про всі документи, а лише про ті, що увійшли до певної групи.

Стиснення, згортання інформації здійснюється в ході наукової обробки документів. З первинного документа беруть потрібні користувачам відомості про його зміст і формальні ознаки й на цій основі складають вторинні документи, які публікуються в інформаційних виданнях, використовуються в бібліотечних і бібліографічних каталогах і картотеках, тобто забезпечують інформування користувачів про відповідні первинні документи.

Наукова обробка документів здійснюється сьогодні всюди, де людина має з ними справу. Процеси складання біблюграфічних описів, систематизації, предметизації, анотування, скла­дання бібліографічних оглядів широко використовуються в бібліотеках. Без них неможливо «комплектувати й організовувати  бібліотечний фонд, неможливо інформувати читачів про склад і зміст цього фонду. Уся бібліографічна робота бібліоте­ки — інформаційна і довідкова — ведеться з використанням різноманітних видів аналітико-синтетичної обробки. Уся робота з безпосереднього обслуговування читачів не може обійтися без різних видів такої обробки.

Бібліографічні установи, наприклад Книжкова палата України, здійснюють реєстрацію та облік друкованої продукції в країні, видають державні бібліографічні покажчики. У процесі цієї роботи вони мають справу з різноманітними видами наукової обробки документів.

В органах науково-технічної інформації найчастіше вико­нують процеси реферування, індексування, наукового перекладу,
складання аналітичних оглядів, вилучення фактів з документів,
проте вони постійно мають справу і з бібліографічними описами, і з анотаціями. Адже ці органи ведуть довідковий апа­рат — каталоги, картотеки, банки даних — і публікують вели­ку кількість інформаційних матеріалів: реферативні журна­ли, експрес-інформації, наукові переклади, реферативні збірни­ки .

Тема: «Види аналітико-синтетичної переробки інформації».

Мета: розкрити та охарактеризувати види аналітико-синтетичної переробки інформації.

Завдання роботи:

— окреслити теоретичні аспекти аналітико-синтетичної обробки документів;

— здійснити аналіз видів аналітико-синтетичної обробки документів, а саме: анотування, бібліографічного опису, індексування, реферування, коректури,  редагування, перекладу, готування оглядів. 

1. Теоретичні аспекти аналітико-синтетичної обробки документів

На початку ХХ ст. основним завданням реферування визначено повне відбиття змісту першоджерела, на чому і було сконцентровано увагу спеціалістів-практиків. Окремі теоретичні та методичні проблеми аналітико-синтетичної обробки документів розглянуто в працях В. Г. Анастасевича, Г. О. Ільїнського, К. І. Дерунова, О. М. Бєлова.

У статті «Автореферат как тип библиографии» Г. О. Ільїнський наголошував, що майбутня бібліографія повинна не тільки вказувати на те, про що написана книга або стаття, а й про те, що в ній написано [2, с. 14]. Саме в авторефератах, які на той час набули розповсюдження у науковій літературі на Заході, він бачив нову й перспективну форму бібліографії, здатну надати повне, точне й максимально об’єктивне (у розумінні автора) уявлення про зміст. А взагалі реферування до 20-х років нашого століття розглядалося лише як прикладна частина бібліографічної роботи.

На 30-ті роки припадають перші спроби вивчення теорії та методики реферування. Особливої ваги набувають проблеми функціонального призначення рефератів і анотацій, їх типізації, відбору матеріалів для опрацювання. Активізації розробки теоретичних питань анотування сприяло запровадження системи анотованої друкованої картки в 1925 р. У цей період з’являється багато праць, де розглядається поняття «анотація», наводиться класифікація анотацій і загальні положення щодо їх складання. Суттєвий внесок у розробку цих питань належить І. П. Жуку, С. С. Мінчиній, Я. Е. Киперман і особливо О. Г. Фоміну. Основне призначення анотацій їх автори бачили у наданні чіткого уявлення про першоджерело, його ідейну спрямованість [2, с. 15].

Досить плідною була розробка схеми анотації, запропонованої О. Г. Фоміним. Він розкрив близько 30 інформаційних елементів, які використовуються у текстах анотацій, виділивши серед них головні, однорідні за конструкцією та формою. Спроба впорядкування структури анотації стала вагомим внеском у процес її уніфікації.

У цей період було сформульовано основні погляди стосовно реферування та системи видань, які використовували результати реферативної обробки матеріалів. Ця система поглядів відбита в працях К. Р. Симона, Ф. І. Яшунської, Б. Н. Рутовського [2, с. 15].

Як вважав К.Р.Симон, саме реферативна періодика забезпечує виконання найважливіших вимог — неперервності та систематичності, що висуваються до джерел бібліографічної інформації з будь-якої галузі знань. Він сформулював вимоги до реферативних видань, відзначив типи реферативних органів, особливості радянських реферативних видань порівняно з зарубіжними. Стисло, але досить вичерпно було висвітлено характерні риси реферативної бібліографії:

— націленість на інтернаціональне охоплення літератури;

— значний обсяг інформації, що виражався сотнями й тисячами опрацьованих кожним реферативним органом журналів;

— строгий якісний відбір творів, які підлягали реферуванню;

— особливу увагу до праць, що містять нові та цікаві дослідницькі дані;

— ретельний підбір співробітників реферативного органу з метою компетентного відбору літератури та забезпечення задовільної якості самих рефератів [2, с. 16].

У працях дослідників В. Лазарева, О. Я. Подземського, К. Р. Симона, Ю. А. Шауера обговорено актуальні питання підготовки, видання та використання реферативної інформації. Наприклад, на думку О. Я. Подземського та Ф. І. Яшунської реферат здебільшого мав замінити первинний документ [2, с. 16]. Це було природно у період, коли в країні не вистачало наукових і інженерних кадрів, здатних самостійно орієнтуватися в науковій літературі, існував дефіцит зарубіжних видань. Так формувався тип інформативного розширеного реферату. К. Р. Симон відстоював протилежну думку. Він наполягав на тому, що реферат повинен збагатити дослідника інформацією стосовно нових ідей, фактів, але не розкривати їх детально, тобто підкреслював необхідність формування реферату індикативного типу. Практично всі основні питання організації, теорії та методики реферування обговорювалися в ті роки та вирішувалися вони надто повільно.

Найслабкішим місцем у реферативній справі 1930-40-х рр. у багатьох країнах була методика реферування. У більшості теоретиків і практиків склалося негативне ставлення до критичного реферату. За даними голландського дослідника Варосьє, тільки 57 з 421 реферативних органів тією чи іншою мірою допускали в рефератах критичні моменти [2, с. 17].

Серед понад 300 реферативних видань, які виходили тоді у світі, 61 % становили спеціалізовані РЖ, іноді з однієї вузької галузі знання. Втім, широка диференціація науки, з одного боку, й інтеграція наук — з іншого, потребували створення системи централізованого інформування, що дало б змогу урахувати всі світові джерела та зібрати відомості, розпорошені в різних первинних документах.

До середини 1950-х років у реферуванні постало два актуальних питання, що вимагали термінового вирішення: розробка принципів організації та взаємодії реферативних служб на національному та міжнародному рівнях з огляду на особливості розвитку науки з метою найповнішого відображення світового документально-інформаційного потоку, і встановлення єдиних вимог до методики реферування для забезпечення максимальної інформативності реферату відносно первинного документа.

Найсприятливіші умови для вирішення цих питань склалися в СРСР, де вперше в світі було реалізовано ідею створення Єдиного реферативного журналу з усіх природничих і технічних наук на базі Всесоюзного інституту наукової та технічної інформації АН СРСР. Таку ідею ще в 1920-ті роки висловлював Б. С. Боднарський [2, с. 17]. До середини 1960-х років у СРСР було створено єдину систему РЖ з точних, природничих, суспільних наук з урахуванням усіх видів опублікованих і неопублікованих документів.

Досягнення практики реферування спиралися на важливі теоретичні та методичні праці К. Р. Симона, Г. Г. Кричевського, А. В. Кременецької, Є.В.Васильєвої, що з’явилися у повоєнний період [2, с. 18]. Кінець 1940-х і початок 1950-х років можна розглядати як новий етап у розвитку теорії та методики реферування. Складання, редагування рефератів, підготовка та випуск реферативних видань стають складовою частиною науково-інформаційної діяльності, що швидко розвивалася. Активно формуються передумови розвитку нової наукової дисципліни — інформатики, становлення якої відіграло помітну роль у теорії та методиці реферування як одного з видів аналітико-синтетичної обробки документів і інформації.

К. Р. Симон і Г. Г. Кричевський одними з перших відзначили, що на початку 1950-х років змінилася ситуація в галузі пошуку наукової літератури, коли традиційні бібліографічні засоби не могли повною мірою задовольнити потреби багатоаспектного пошуку. Ними було запропоновано широку програму організації реферативної періодики, сформульовано вимоги, котрі відбито у різних інструкціях і рекомендаціях з реферування. Суть їх така:

1. призначення реферату — не замінити безпосереднє ознайомлення з роботою, а надати можливість фахівцю зробити висновки щодо її корисності та необхідності безпосереднього до неї звернення;
2. реферат має бути орієнтованим на широке коло фахівців з відповідної галузі знання та відбивати основний зміст первинного документа, важливі факти, методику виконання роботи;
3. реферати на одні й ті ж документи мають складатися з урахуванням специфіки відповідних реферативних видань, а їх обсяги визначаються ступенем важливості реферованих праць [2, с. 19].

У ці ж роки ведеться інтенсивна робота з набуття досвіду анотування літератури різного змісту. Правила анотування різних типів документів, а також творів друку з різних галузей знань відображено у ряді методичних розробок. Наприклад, специфіку анотування газетних і журнальних статей розглянуто у дослідженнях Н. А. Дилевської, Є. І. Шамуріна. Особливості складання анотацій до літератури краєзнавчого змісту — у В. О. Ніколаєва, В. Т. Витяжкова, Л. А. Левіна. Значне місце у розробці спеціальної методики анотування посіли публікації, що розкривали специфіку складання анотацій до творів художньої літератури (Є. І. Рискіна), літератури з техніки (Н. П. Зибін, О. А. Лицкевич, А. В. Кременецька), з сільського господарства (М. С. Воїнова), економіки (М. Яковлєва) та ін. [2, с. 19].

Монографія Є. І. Шамуріна «Методика составления аннотаций»  підсумувала досягнення в галузі анотування за весь попередній період. У ній з урахуванням накопиченого досвіду розкрито особливості процесу анотування, його методи, охарактеризовано різні типи анотацій, специфіку анотування різних типів видань тощо.

Важливою подією того часу стала робота зі стандартизації процесу реферування та анотування. В 1970 р. набув чинності ГОСТ 7.9-70 «Реферат і анотація» (потім неодноразово переглядався й удосконалювався). Стандартизація реферування та анотування дала змогу уточнити зміст понять, висвітлити основні вимоги до структури анотації й реферату, їх форми, обсягу, видавничого оформлення тощо.

Подальший розвиток вітчизняного реферування пов’язаний з іменами Д. Ю. Теплова, Д. Панова, О. І. Михайлова, А. І. Чорного, Р. С. Гіляревського, М. Колчинського, О. Фоміна та ін., у працях яких було досліджено питання підготовки та видання рефератів. Певний внесок у розвиток теорії реферування належить Г. С. Ждановій, В. І. Соловйову, В. А. Полушкіну, А. Н. Кулику  та ін. Слід відзначити, що для вивчення рефератів у той період використовували переважно емпіричні методи дослідження. Це призвело не тільки до методичної, а й до організаційної відокремленості їх складання у різних наукових дисциплінах, до використання залежно від конкретних завдань окремих методик і критеріїв оцінки рефератів.

Найдетальніше теоретичні та практичні питання реферування були розроблені В. І. Соловйовим і викладені у книзі «Составление и редактирование рефератов: Вопросы теории и практики». Дослідник запропонував розглядати реферат як інформаційну модель первинного документа. Це дало змогу автору логічно обгрунтувати переваги методу поаспектного реферування, використання якого забезпечує однаковість структурного запису елементів реферату та скорочення часу на його редагування. Ним же було висвітлено питання фасетного аналізу документів, результати котрого оформлюються у вигляді табличного реферату.

Суттєвий інтерес для розвитку теорії реферування мали праці Л. С. Конєва, В. П. Леонова, В. І. Соловйова, присвячені розробці методів підвищення якості рефератів. Питання оцінювання реферативної інформації було щільно пов’язане з однією з центральних проблем реферування в цілому — типізацією рефератів. Ця проблема ще й досі не має однозначного вирішення. Різноманітність функціональних якостей джерел, які зумовлюють зміст і форму реферату, специфіка його підготовки та використання істотно утруднюють вибір єдиного підходу до їх класифікації. Неоднаковість у підходах і обгрунтуванні типоутворювальних ознак спричинили появу великої кількості видів рефератів зі схожими (перехресними) ознаками. Найбільш обгрунтованою класифікацією може вважатися та, що склалася у практиці органів НТІ й узагальнена в роботі В. І. Соловйова. Широко відома і класифікація, розроблена представниками санкт-петербурзької школи інформатики, зокрема, В. П. Леоновим [2, с. 23].

Зарубіжні науковці в 1960-х роках розглядали питання визначення понять «реферат» і «анотація», виявлення їх збігу та розбіжностей, застосування оцінного методу для визначення трудомісткості реферування; досліджували типи рефератів, їх обсяги. Найцікавішими є роботи Б. Уейла, І. Зарембера, Г. Оуена, де підкреслено, що зміст і характер рефератів залежать від різноманіття цілей і завдань, які постали перед користувачами інформації. Становить інтерес праця Г. Борко та Ч. Бернієра «Концепції та методи реферування», де розглянуто типи рефератів, історію та сучасний стан реферування, нормативні вимоги до підготовки й оцінки рефератів, а також актуальними є монографії Р. Колізона «Реферати та реферативне обслуговування» і В. Кремінса «Мистецтво реферування» [2, с. 23].

Зі становленням і розвитком інформатики започатковано якісно новий етап у розвитку реферування, на порядок денний поставлено питання алгоритмізації й автоматизації цього процесу. Проблеми реферування, що набувають міждисциплінарного характеру, вивчають бібліографи, лінгвісти, філософи, фахівці в галузі інформатики, обчислювальної техніки й кібернетики.

У дослідженнях 1970-х років увагу сконцентровано на принципах ручного реферування та можливостях формалізації даного процесу з використанням обчислювальної техніки (У. Еушорт, А. Кент, Хензо Хіраяма та ін.). Великого значення набувають проблеми автоматизації семантичних процесів, які розвивалися за трьома основними напрямами. Перший — був пов’язаний із введенням запитів до системи. Цей процес потребує попереднього семантичного перетворення запиту, тобто побудови за запитом пошукового припису, що вже вводиться до ІПС. Другий напрям охоплював пошукові процеси, пов’язані із зіставленням за певними правилами пошукових образів запитів, які надійшли до системи, і документів, що зберігаються там. Третій напрям переслідував мету автоматизації вводу документів до ІПС. Серед його процесів центральне місце займають питання автоматизації індексування, анотування та реферування. Проблемам алгоритмізації й автоматизації процесів реферування присвячено численні праці дослідників з країн Заходу — Г. Луна, Л. Освальда, Г. Едмундсона, Р. Вілліса, Л. Ерла, огляд яких представлено у роботах В. П. Леонова, російських учених А. Н. Пащенко та А. Л. Шуміліної, В. Є. Берзона, Д. Й. Блюменау, І. С. Добронравова, Д. Г. Лахуті, С. А. Карасьова, Є. Б. Федорова [2, с. 25].

Досить детально проблеми автоматизації реферування висвітлено в аналітичному огляді ВІНІТІ. Їх дослідження здійснювалося за двома напрямами:

1. екстрагування із першоджерел найбільш інформативних фрагментів тексту та формування на їх основі рефератів або анотацій (автоматичне екстрагування);
2. виявлення в текстах найбільш інформативних фрагментів з наступним синтезуванням із них нових реферативних текстів [2, с. 25].

Другий напрям був подальшим розвитком першого і передбачав перехід на вищий рівень згортання інформації.

У цілому методи, що використовуються в автоматичному реферуванні, поділяються на статистичні, позиційні й індикативні. Статистичні методи базуються на розробках американського вченого Г. Луна, який першим у 1958 р. отримав машинний реферат. Він запропонував здійснювати відбір речень на основі частоти вживання слів у реченні (чим частіше зустрічається слово у ньому, тим вище його семантична вага), а також зважаючи на місце розташування значущих слів у реченні. При відборі речень до реферату для кожного з них визначається його «змістова вага». Чим більше слів, які часто зустрічаються, опиняються поряд, тим суттєвішу інформацію містить речення, що і має включатися до реферату.

Ідеї Г. Луна стимулювали подальші розробки з автоматизації реферування, засновані на статистичному аналізі текстів. Найвідомішими стали методики росіян В. Аграєва, Б. Бородіна та В. Пурто [2, с. 26]. Перші двоє запропонували методику, згідно з якою вибрані з тексту речення виявляються пов’язаними між собою. Найбільш зв’язаними, а тому такими, що підлягають включенню до реферату, вважаються речення, які містять найбільшу кількість однакових значущих слів.

В. Пурто розробив метод оцінки та відбору речень за кількістю інформації, яку вони містять. У цьому випадку тексти підлягають статистичному аналізу для виявлення частоти вживання слів. Словами, що найчастіше вживаються у науково-технічній літературі, є терміни. Дослідник стверджує: чим важливіший термін, тим частіше він зустрічається в тексті, а відібрані речення містимуть максимальну кількість цих термінів. Обсяг одержаного в такий спосіб реферату складає, як правило, не більше трьох речень, незалежно від обсягу первинного документа.

Тобто, у разі використання статистичного методу реферування обсяг і якість рефератів повністю залежать від статистичних характеристик тексту, тому речення, що містять найважливішу інформацію (наприклад, висновки у наукових статтях, патентні формули в описах винаходів), можуть бути взагалі не виділені та не ввійти до реферату. Проте, визначені недоліки, певною мірою, компенсуються завдяки простоті аналізу й однорідності рефератів, які готуються за допомогою ЕОМ. Це стимулює роботи у такому напрямі в багатьох країнах.

Позиційні методи націлені на вдосконалення технології відбору найбільш значущих речень у текстах із залученням складного математичного апарату. Відбір здійснюється на засадах чотирьох взаємопов’язаних методів: натяку, ключових слів, заголовка, локалізації.

Сутність методу натяку полягає у використанні під час відбору речень списку слів, в якому заздалегідь виділено слова з позитивною, негативною змістовою вагою і «нульові» (нейтральні). При відборі враховуються тільки слова, що передають позитивну й негативну оцінку. В разі використання методу ключових слів розглядаються слова, відібрані за частотним принципом та за цією ознакою визначені ключовими, що є аналогічним до запропонованого Г. Луном підходу. В методі заголовка головна роль відводиться словнику термінів, відібраних із заголовка та підзаголовків, які мають більшу «вагу», ніж слова з інших речень тексту. До реферату відбираються речення, де зустрічаються терміни, котрі є у словнику. Метод локалізації грунтується на припущенні, що найсуттєвіша інформація концентрується на самому початку або наприкінці певного уривка чи параграфа тексту. Зіставлення всіх чотирьох методів показало, що метод ключових слів забезпечує повноту відбиття змісту первинного документа на 15-40 %, метод заголовка — на 30-40 %, а спільне використання методів натяку, заголовка та локалізації — на 30-60 % [2, с. 28].

Подальшого розвитку цей підхід набув під час розробки індикативних методів реферування, порівняно з якими статистичні та позиційні методи відіграють допоміжну роль.

Індикативні методи дають змогу на підставі синтаксичного аналізу формалізувати виклад основного змісту первинного документа у рефераті телеграфного стилю. Синтаксичному аналізу може підлягати як увесь текст, так і його окремі фрагменти, що містять типові маркери.

Нетекстова інформація (таблиці, графіки, схеми, рисунки) вилучається у ході інтелектуального реферування, що передує введенню відомостей до ЕОМ. Відібраним реченням після аналізу надається позитивна чи негативна семантична вага. Крім того, визначається семантична цінність окремих елементів речення. Індикатором для виділення таких елементів виступають розділові знаки в середині речення. Приміром, іменник-підмет має більшу цінність, ніж той же іменник у реченні в іншій ролі.

Електронний словник з алфавітним переліком термінів і фраз є покажчиком спеціального коду, що визначає семантичну вагу або семантичну цінність речення. Така побудова словника дає змогу після незначного редагування вводити документи з різної тематики та різноаспектним висвітленням змісту. Обсяг одержаних рефератів становить у середньому до 35 % обсягу оригіналу. Дана методика використовується, наприклад, реферативною службою «Chemical Abstracts» (США) [2, с. 29].

На початку 1980-х років науковцями Москви та Ленінграда було запропоновано методику формалізованого реферування з використанням маркерів для текстів з електроніки. Згідно з цією методикою процес автоматичного реферування зведено до двох процедур: власне екстрагування (тобто розпізнавання у тексті первинного документа маркірованих речень і видачі їх на принтер); постредагування (під час його відбувається усунення логічних і змістових повторів, зайвих зворотів, а також включення необхідних змістових зв’язок між фразами). Позитивним у цій методиці є те, що постредагування виконується формалізовано та може здійснюватися не тільки фахівцями з певної галузі знання, а й бібліотекарями, бібліографами, котрі володіють основами реферування. У перспективі автори мали намір реалізувати дану методику так, щоб користувач самостійно визначав пріоритет і робив вибір потрібних йому аспектів змісту (індивідуальне реферування) та, за необхідності, зміг одержати відповідний реферативний огляд масиву першоджерел.

Питання автоматизації семантичних процесів розглянуто і на сторінках українських фахових видань. Серед них заслуговують на увагу дослідження вчених харківської школи: І. В. Замаруєвої, присвячені вирішенню завдань автоматизації аналітико-синтетичної переробки інформації; Н. В. Шаронової, Н. Ф. Хайрової, які висвітлюють питання створення систем автоматизованого реферування, систем автоматизованої переробки іншомовних текстів з метою екстрагування змісту вхідного іншомовного тексту та його представлення засобами вихідної мови  [2, с. 30].

У цілому узагальнення вітчизняного та зарубіжного досвіду свідчить, що головними аспектами дослідження проблем реферування є історія, теорія та методика, а також організація процесів аналітико-синтетичної переробки інформації.

Історію існування реферату як інформаційного документа, що налічує понад три століття, і процесів становлення реферативної справи відображено в працях фахівців: Б. А. Семеновкера, Г. К. Бистрової, О. А. Гречихіна, Г. Школьніка  та ін.

РЖ були однією з найперших форм науково-інформаційних видань і протягом останнього століття набули найбільшого поширення серед даного виду видань. А реферат і анотація є одними з найважливіших засобів наукової комунікації, що функціонують самостійно в окремих системах (науково-технічної інформації, бібліотек, видавництв) та одночасно виконують функцію зв’язку під час передачі інформації від однієї системи до іншої.

Теоретичні та методичні аспекти аналітико-синтетичної обробки документів завжди були й залишаються в центрі уваги фахівців з бібліотечної справи та науково-інформаційної діяльності.

Слід відзначити декілька підходів до розв’язання проблем реферування. Один із найвідоміших — це підхід з позицій теорії редагування, який викладено у роботах В. І. Соловйова  та В. І. Свінцова. Своєрідністю відрізняються праці мовознавців А. А. Вейзе, Н. Д. Зоріної, В. Ю. Міронової, Б. А. Черемісова, зокрема, щодо проблем навчання реферуванню іноземними мовами. Практичні питання розглянуто в численних інструктивно-методичних посібниках. Крім того, теоретичні проблеми реферування висвітлено в працях відомих інформатиків, бібліографознавців, бібліотекознавців і книгознавців: М. А. Брискмана, В. А. Виноградова, Г. С. Жданової, О. І. Михайлова, А. І. Чорного, Р. С. Гіляревського  та ін. Серед питань, досліджених у цих роботах, — вимоги до рефератів, критерії відбору матеріалу для реферування, принципи реферативного аналізу текстів, особливо за умов використання ЕОМ, розробка спеціальних методик реферування окремих типів і видів літератури [2, с. 32].

Уточненню типології видань, що підлягають реферуванню, присвячено ряд праць українських дослідників С. Г. Кулешова  та Г. М. Швецової-Водки. Визначенню понять українська книга, україніка та розробці методики опису наукових документів, у тому числі рукописів і стародруків, приділено увагу в роботах вітчизняних фахівців у галузі бібліографування та архівної справи Л. А. Дубровіної, В. Ю. Омельчука. Впровадження новітніх технологій, автоматизацію процесів аналітико-синтетичної переробки інформації та результати досліджень проблем створення інформаційних бібліографічних, реферативних і повнотекстових електронних ресурсів висвітлено в численних працях Л. Й. Костенка, В. П. Леонова, А. І. Чорного  та ін.

В основу діяльності більшості з цих інформаційних систем покладено галузевий принцип відбору джерел. Так, наприклад, CAS (Chemical Abstracts Service) віддзеркалює світовий інформаційний потік у галузі хімії, MEDLARS (Medical Literature Analysis and Retrieval System) — медицини, NASA (National Aeronautics and Space Administration) — дослідження космічного простору, INIS (International Nuclear Information System) — ядерної науки та техніки, INSPEC (Information Service in Physics, Electrotechnology and Control) — фізики, електротехніки, обчислювальної техніки. У Росії було зроблено спробу охопити світовий потік наукової літератури, висвітливши її у багатогалузевих виданнях двох інформаційних центрів — ВІНІТІ та ІНІСН [2, с. 33].

Але в цілому проблеми визначення організаційної структури національних інформаційних (у т. ч. реферативних) систем потребують подальшої розробки. Ці питання особливо актуальні для незалежних держав, утворених після розпаду СРСР, і змушених заново починати цю роботу, закладаючи підгрунтя власної інформаційної інфраструктури. Українські фахівці в галузі інформаційної діяльності А. П. Гончаренко, М. М. Єрмошенко, В. Д. Пархоменко з 1990-х років порушували широкий спектр питань щодо створення національної системи НТІ [2, с. 33].

Одним з аспектів розгляду цієї проблеми є розробка підходів до створення вітчизняної системи реферування та видання реферативної інформації, що відображено у роботах. Деякі проблеми підготовки та випуску окремих РЖ проаналізовано у публікаціях, присвячених діяльності реферативних служб, які функціонують у бібліотечних та інформаційних органах України. Та відсутні грунтовні праці стосовно аналізу концептуальних положень створення національних інформаційних систем і критеріїв відбору літератури для відображення в них. Не розроблено принципи організації та взаємодії реферативних служб на національному і міжнародному рівнях з урахуванням особливостей розвитку науки, з метою максимально повного відбиття світового документально-інформаційного потоку.

Тому для держав, які розпочинають формування власних інформаційних ресурсів, особливо нагальною є, насамперед, розробка організаційних засад для створення національних систем реферування наукової літератури.

2. Види аналітико-синтетичної обробки доку­ментів

2.1. Анотування

Анотація — коротка характеристика доку­мента з погляду його змісту, призначення, форми та інших особ­ливостей. Анотація містить узагальнену характеристику пер­винного документа, вона не переказує його зміст, на відміну від реферата, а розкриває тематику твору, його читацьку адресу, інші ознаки, які можуть цікавити користувачів [3, с. 5].

Анотації є засобом повідомлення користувачів про існу­вання документів певного змісту й характеру, вони сприяють орієнтації в документних потоках. Завдяки їм значно полег­шується пошук потрібних документів, оскільки користувач заздалегідь одержує відомості про зміст, форму і призначення, особливості, наукову й художню цінність творів.

Анотування найширше використовується для характери­стики документів у бібліографічних покажчиках, бібліотеч­них каталогах та інших сферах бібліотечної діяльності, а та­кож у видавничій справі, книжковій торгівлі з метою інфор­мації та реклами творів друку.

Розмаїття мети складання анотацій, різноманітність ІПС, у яких вони використовуються, а звідси й індикативність ано­тацій потребують їхньої класифікації. Розробка класифікації анотацій має велике теоретичне і практичне значення, оск­ільки сприяє глибокому пізнанню суті анотування, опрацю­ванню його методики, уніфікації окремих процесів. На сьо­годні немає єдиної класифікації анотацій. Фахівці в галузі бібліографії, інформатики, лінгвістики, книгознавства пропо­нують різні підходи до визначення ознак такої класифікації. Найбільш розвинута класифікація анотацій у бібліографії. Більшість бібліографів згодні, що головною ознакою, за якою доцільно поділяти анотації, має бути функціональна. За цією ознакою анотації поділяються на довідкові та рекомендаційні [6, с. 219].

Довідкова анотація перш за все уточнює назву документа, вона може подавати додаткові відомості про автора, а також про форму, жанр, призначення та інші особливості твору, яких немає в бібліографічному описі. Такі анотації максимально короткі, не подають розгорнутої характеристики первинного документа, їм властиві здебільшого пошукова та комуніка­тивна функції.

Наприклад:

Шелест, В. Образні асоціації в поезії Ліни Костенко /В. Шелест//Дивослово. -1994. — № 2. —  С. 11-15.

Розглядається специфіка образотворчих засобів поетеси.

Рекомендаційна анотація подає не лише характеристику, а й оцінку твору. Її завдання — пропагувати і рекламувати кращі твори, тому її складають так, щоб зацікавити, приверну­ти увагу до документа, сприяти його прочитанню. Такі ано­тації, як правило, мають дидактичну спрямованість і можуть містити педагогічні елементи: різноманітні методичні реко­мендації, поради й т. ін. Зрозуміло, що оцінна функція вла­стива таким анотаціям більшою мірою, ніж довідковим. Обсяг рекомендаційних анотацій більший від обсягу довідкових. Ось, наприклад, таку анотацію складено до підручника все­світньої історії для вищих навчальних закладів:

Історія — обов’язкова навчальна дисципліна в усіх вузах. За словами М.Г. Чернишевського, не можна бути освіченою людиною, не знаючи історії. Знання історії інтелектуально і полі­тично розвиває людину, дає змогу формувати її світогляд і кінець кінцем формує в кожному з нас громадянина. У підручнику уза­гальнений розвиток людського суспільства від первісної епохи до сучасності з виділенням розділів: Первісна епоха, Давній світ, Середньовіччя, Новий час й Новіший час.

Для студентів вищих навчальних закладів, а також широко­го кола читачів.

За способом характеристики первинних документів роз­різняють загальні та аналітичні анотації. Загальна анота­ція характеризує документ у цілому, аналітична — тільки його частину (розділ, главу, параграф й т. ін.) або весь документ у певному аспекті [6, с. 219].

За глибиною розгортання інформації анотації поділяють на розширені та реферативні. Розширена анотація, крім влас­не характеристики твору, подає й інші відомості, наприклад, з історії його створення, з літературної критики, про його за­рубіжні публікації, переклади, відгук серед читачів, історико-бібліографічні й текстологічні особливості [6, с. 219]. Наприклад:

Олбі, Е. Не боюсь Вірджінії Вулф: драма: пер. з англ. / Е. Олбі // Всесвіт. — 1994. — № 10. — С 75-122.

Пропонована п’єса визначного американського драматур­га, який увійшов у літературу на початку 60-х років, за одно­стайним визнанням критиків, є вершиною його творчості і вва­жається класичним взірцем американської драматургії XX ст.

Тему духовної спустошеності й безплідності автором втілено у гострому, жорсткому, інколи навіть брутальному поєдинку головних героїв п’єси. З великою художньою силою розкрито марноту всього їхнього життя й остаточну втрату ними будь-яких ілюзій.

Реферативну анотацію можна розглядати як проміжну ланку між анотацією і рефератом. Вона подає лише головні положення змісту документа, висновки автора або переказ окремих аспектів змісту.

За формою анотації бувають традиційними й теле­графними. Традиційні мають вигляд звичайного текстового повідомлення, приклади саме таких анотацій наведені вище. Телеграфні анотації мають вигляд формалізованого тексту, зовні схожого на телеграфне повідомлення [6,с. 220]. Наприклад, теле­графна анотація на книгу «Сталеві монокристали» має такий вигляд:

Методи одержання монокристалів нікелевих суперсплавів. Вплив попередньої високотемпературної обробки сплавів на структури і властивості одержаних монокристалів. Вивчення спрямованої кристалізації аустенітових сталей.

Залежно від кількості документів, що анотуються, анотації поділяються на монографічні і зведені (або групові). Моно­графічна анотація характеризує один документ, а зведена чи групова — кілька документів. Групові анотації можуть ха­рактеризувати окремі самостійні документи одного автора або близькі за тематикою чи іншими ознаками документи; вони можуть характеризувати кілька творів, об’єднаних в одному виданні (тематичний збірник); можуть характеризувати пев­ний твір і подавати відомості про інші твори, що пов’язані з анотованим тематикою, жанром, автором або іншими ознаками. Групова анотація дає змогу більш раціонально, без повторень показати спільні риси й особливості первинних документів [6, с. 221].

За рівнем використання засобів автоматизації анотації по­діляють на інтелектуальні, тобто складені людиною, і форма­лізовані — складені з використанням комп’ютерної техніки [6, с. 221].

Крім того, анотації поділяють на авторські й неавторські. Перші складають автори первинних документів, другі — інші особи [6, с. 222].

Іноді, типізуючи анотації, звертають увагу на те, які установи, для кого, з якою метою анотують документи, потім визнача­ють, наприклад, видавничі, книготорговельні анотації.

Процес анотування, один з найскладніших і найбільш тру­домістких в обробці документів, потребує не лише відповідних знань і навичок, а й творчого підходу. Загальна методика ано­тування містить основні положення щодо здійснення процесу анотування і головні вимоги до тексту анотації, які слід ура­ховувати, формуючи його. Оскільки загальна методика не може передбачити всіх можливих варіантів, що потребують у кож­ному окремому випадку конкретних рішень, розробляють спеці­альні методики анотування. Вони розглядають різноманітні методичні прийоми, які доцільно використовувати, складаю­чи анотації на документи різних видів, з різних галузей знан­ня, документи, що мають різне громадське й читацьке призна­чення. Проте неможливо передбачити всі можливі й найкращі способи викладу інформації при анотуванні конкретного до­кумента, тому не може бути жорстких однозначних правил, і спеціальна методика здебільшого є рекомендацією щодо та­ких способів, аналізом накопиченого досвіду.

Перш ніж розпочати складання анотації, вирішуються пи­тання про її тип, читацьке призначення, мету створення. Це необхідно для забезпечення єдності обробки однорідних доку­ментів, що особливо важливо, якщо анотації складаються для відображення в бібліографічних покажчиках. Лише маючи відовіді на ці запитання, можна визначатися з інформаційною структурою анотації.

Інформаційну структуру розуміють як набір інформаційних елементів, що характеризують первин­ний документ. Інформаційна структура анотації залежить від типу, змісту і форми первинного документа, його цільового й читацького призначення, мети анотування. Якщо анотація готується для бібліографічного покажчика, враховуються цільо­ве призначення, тематика, ступінь охоплення матеріалу, фор­ма цього покажчика [8, с. 13].

Значно полегшує роботу анотатора при визначенні інфор­маційної структури анотації наявність загальних схем їхньої побудови для різних галузей знання та видів документів. У практиці анотування поширені схеми, створені на основі різних підходів до структурування інформаційних елементів. Так, широко відома й активно використовується структура ано­тації, запропонована Н.І. Гендіною, до якої входять:

1. Відо­мості про автора твору.
2. Стисла довідка про творчість автора.
3. Відомості про зміст твору.
4. Оцінка твору.
5. Стильові особливості твору.
6. Характеристика художньо-поліграфічного і редакційно-видавничого оформлення.
7. Читацька адреса [7, с. 15].

У цілому можна сказати, що анотації на документи науко­вого характеру найчастіше подають відомості про характер твору, основну тему, розглянуті проблеми, про об’єкти, мету дослідження та одержані результати, у них підкреслюється, що нового вносить твір у розробку теми, чим він відрізняєть­ся від інших, близьких до нього за тематикою і призначенням, а якщо цей документ є перевиданням, то вказується на його відмінності від попередніх видань. У разі необхідності мо­жуть бути надані відомості про автора. В анотаціях на твори художньої літератури зазначається жанр твору, національна належність автора, час його життя, тематика і проблематика твору, хронологічна й територіальна ознаки змісту.

Визначивши тип та інформаційну структуру анотації, пе­реходять безпосередньо до процесу анотування. Процес ано­тування можна поділити на три етапи: підготовчий, основ­ний і заключний [7, с. 16].

На підготовчому етапі приступають до ана­лізу первинного документа, у ході якого здійснюють загальне ознайомлення з документом, виявляють фрагменти тексту, що відповідають інформаційним елементам анотації, відокрем­лення і первинне осмислення цих фрагментів.

Аналізуючи документ, передусім ознайомлюють з його титульним арку­шем, звертаючи увагу на формальні ознаки: автора, назву, підназву, вихідні дані, потім переглядають видавничу анота­цію, зміст, передмову, вступну статтю, післямову, примітки, ко­ментарі, резюме, побіжно переглядають текст твору. Особливу користь анотатору можуть дати висновки, зроблені автором у кінці твору, в кінці розділів, глав, оскільки в них зосереджено найголовніші його думки, результати роботи. Важливо розуміти, що не всі відомості, одержані на цьому етапі анотування, мо­жуть входити до анотації, адже ці відомості можуть бути по­верховими, недостатніми для глибокого розкриття змісту і значення документа. Навіть назва твору і назви окремих розділів не завжди дають повне уявлення про його зміст. Тому важливо ознайомитися з повним текстом твору, особливо при складанні рекомендаційної анотації. Для цього звертають увагу на необхідні змістові елементи, цитати, осмислюють прочита­не, з’ясовують ідейні позиції автора, головні та побічні теми, логічну структуру твору, його соціальну цінність і значення, типологічні, жанрові та стильові особливості, цільове і читаць­ке призначення, якість поліграфічного оформлення [8, с. 20].

На основному етапі складання анотації переходять до ви­вчення виявлених ключових фрагментів тексту і більш гли­бокого осмислення їх. При цьому використовуються два види читання: вивчаюче і реферативне [7, с. 23].

У процесі вивчаючого читання запам’ятовують інформацію, що стосується змісту тексту. Реферативне читання передбачає вилучення найбільш суттєвої інформації з документа і її узагальнення. Вивчаючи фрагменти тексту, намагаються скласти загальне уявлення про нього. При цьому звертають увагу на особливості тексту і ло­гіку розкриття теми, структуру твору, форму, жанр, читацьке призначення, хронологічні й територіальні межі змісту, сти­льові особливості, вивчають відомості про автора тощо. Усві­домлення основних характеристик твору здійснюється на рівні цілого, формулюється його узагальнений образ.

Саме на цьому етапі в процесі реферативного читання здійснюється синтезування, згортання інформації. Основни­ми методами такого згортання і надання відомостей при ано­туванні є: цитування, перефразування, інтерпретація [7, с. 24].

Досить часто різні методи подачі матеріалу в анотаціях комбінуються.

Здійснивши узагальнення ознак змісту і формальних ознак первинного документа, доречно зіставити одержані результа­ти з класифікаційними індексами і предметними рубриками, які надано документу на попередніх етапах його опрацювання. Не має бути розбіжностей у характеристиці документа за до­помогою різних видів аналітико-синтетичної обробки.

На заключному етапі процесу анотування текст анотації формулюється, редагується й остаточно оформляється. При складанні тексту анотації отримані на попередніх етапах відо­мості поєднуються у пов’язану єдиною думкою характеристи­ку документа. Однак анотація не є конспектом твору, його переказом. У ній слід повно і всебічно розкрити зміст докумен­та. Співвідношення відомостей про різні аспекти твору має бути пропорційним. Послідовність викладу може бути різною, наприклад, від загального до конкретного або навпаки — від конкретного до загального [6, с. 234].

Анотація має бути стислою, її обсяг становить приблизно 500 знаків, це 70 слів. Проте обсяг рекомендаційних анотацій не регламентується, вони більш розгорнуті. Лаконічність не може ставати на заваді розкриттю змісту.

Текст анотації прагнуть зробити доступним, щоб його лег­ко і правильно сприймали користувачі. Тому в анотації уни­кають надмірних подробиць і деталей, відомостей, які є в бібліо­графічному описі, використовують узагальнені формулюван­ня. Мова анотації точна, конкретна і зрозуміла, образні вира­зи, епітети, стилізовані та специфічні слова, які надають тек­сту суб’єктивного характеру, вживати не рекомендується. Синтаксис анотації має бути простим, доцільно використовувати короткі прості речення, які складаються з 6-17 слів. Не можна зловживати прикметниками і дієприкметниками, складними граматичними зворотами. Бажано також обмежити вико­ристання іменників, оскільки вважається, що чим більше в анотації понять, переданих іменниками, тим складніша вона для розуміння. Якщо ж без іменників обійтися не можна, слід надати перевагу конкретним поняттям над абстрактними. Легше сприймаються в анотаціях дієслова і дієслівна форма викладу [6, с. 236].

2.2. Бібліографічний опис

До процесу складання бібліографічного опису входять такі етапи: виявлення бібліографічних відомостей; визначення необхідного набору елементів опису; вибір першого елемента бібліографічного запису; фіксація виявлених відомостей за встановленими правилами з використанням універсальних розділових знаків. Завершується процес складання опису ре­дагуванням.

При складанні бібліографічного опису з’ясовують відомості про авторів, назву документа, де і коли його було опубліковано тощо. Одержані в результаті аналізу відомості об’єднають, тобто синтезують у формі бібліографічного опису. І таким чином одержують вторинний документ.

Виявлення бібліографічних відомостей здійснюється в ході аналізу документа. Джерелом для складання опису виступає документ у цілому, але залежно від виду документа особливу увагу звертають на різні його елементи. Так, якщо це книга, насамперед ознайомлюються з титульним аркушем, палітуркою, останньою сторінкою. Іноді цього буває недостатньо, особливо якщо обробляється пошкоджений примірник. Тоді звертаються до авантитулу, колонтитулу, шмуцтитулу тощо [8, с. 49].

Здійснивши аналіз документа, важливо правильно вияви­ти необхідний набір бібліографічних елементів у кожному окремому випадку складання опису. Короткий опис викори­стовується досить рідко, коли треба відрізнити документ від інших. Наприклад, у бібліографічних посиланнях на твори, згадані в науковій праці, підручнику тощо. Повний опис використовується в органах державної бібліографії («Літопис книг»)» у централізованій каталогізації. Найчастіше викори­стовують розширений опис і при відборі елементів ураховують призначення пошукового масиву, для якого він складається. В описах для каталогів великих наукових бібліотек склад еле­ментів опису повніший, ніж в описах для каталогів невели­ких бібліотек. Ціну документів важливо навести в облікових каталогах, картотеках книжкових магазинів, а для інших це не обов’язково. Зона Міжнародного стандартного номера кни­ги, ціни і накладу містить відомості, необхідні для обміну друкованою продукцією та інформацією про неї, а в каталогах бібліотек вони відіграють значно меншу роль. В описах для бібліографічних покажчиків відбір елементів має особливе значення, оскільки кожен покажчик має особливості в цільовому й читацькому призначенні [8, с. 50].

Вибір першого елемента запису — важливе питання, оскіль­ки він впливає на організацію багатьох масивів документів і на їхні пошукові можливості. Перший елемент визначає місце будь-якого бібліографічного запису в алфавітних рядах ката­логів бібліотек, інформаційних видань, а також бібліографічних покажчиків. Тобто вибір першого елемента — це вибір голов­ної пошукової ознаки для того чи іншого документа [8, с. 51].

 Уніфікація вибору першого елемента забезпечує сумісність різних видів і форм інформації (каталоги у вигляді картотек і книжкових видань, бібліографічні покажчики, реферативні видання тощо) і сприяє єдності пошуку в системі докумен­тальних комунікацій. З погляду вибору першого елемента є два види бібліографічних записів: під заголовком і під на­звою. У першому випадку бібліографічний опис доповнюється^: заголовком бібліографічного запису. Заголовок — це еле­мент бібліографічного запису, що розташовується попереду бібліографічного опису й призначений для впорядкування та пошуку бібліографічних записів. Він складається з однаково сформульованої основної частини, у разі необхідності допов­неної уточнювальними відомостями — ідентифікуючими оз­наками. Як ідентифікуючі ознаки можуть виступати дати, номери, назви місцевостей, назви спеціальностей тощо. Заго­ловок — елемент факультативний, його наявність визначаєть­ся призначенням опису. Його широко використовують у бібліо­течних каталогах, бібліографічних каталогах і картотеках, автоматизованих бібліографічних базах даних. Тут його вжи­вання регламентується положенням спеціальної методики складання бібліографічних описів для каталогів. У бібліогра­фічних покажчиках, списках тощо застосування заголовків більш вільне, воно залежить від потреб, особливостей конкрет­ного посібника. Так, для державних бібліографічних покажчиків його вживання за певних строго регламентованих умов обов’язкове. У бібліографічному записі під назвою на першому місці вміщають назву документа [8, с. 52].

Фіксація елементів опису і заголовка в монографічному бібліографічному описі здійснюється за такою схемою (кур­сивом позначено обов’язкові бібліографічні елементи):

Заголовок бібліографічного запису. Основна назва = Пара­лельна назва: підназва / Відомості про відповідальність. — Відомості про видання. — Місце видання: Видавництво, Дата видання. — Кількість сторінок: Ілюстрації; Розмір + Супровід­ний матеріал. — (Основна назва серії; Номер випуску серії). — Примітки. — ІSВN: Ціна, Наклад.

Опис для традиційних бібліотечних каталогів, бібліографіч­них картотек фіксується, як правило, на каталожних картках. Заголовок бібліографічного запису подають в окремому ряд­ку. Іноді, щоб виділити якісь дані (найчастіше примітки, ІSВN, ціну), їх запитують з нового рядка і знаки крапка і тире попереду не ставлять. Опис для бібліотечного каталогу має та­кий вигляд:

Драгунский, В.В. Цветовой личностный текст [Текст] : практическое пособие / В.В. Драгунский. – М.:АСТ, Мн.: Харвест, 2007. – 448с., [8] л. ил. – ISBN 5-17-010335-2

У бібліографічних покажчиках кожний окремий запис роблять з абзацу, виділяючи шрифтом або підкреслюючи за­головок чи перше слово назви:

Хто є хто: довідник: Професори Нац. Техн.. ун-ту України «Київ. політехн. Ін.-т» . – К.: Освіта, 2003. – 159 с: ілюстр. – ISBN 966-04-0390-9

Найпростіший опис застосовують у бібліографічних посиланнях, які містяться в науковій, навчальній, публіцистичній літературі й головним призначенням яких є ідентифікація документів. Для скорочення запису знак крапка і тире між зонами опису можна замінити крапкою [8, с. 53].

В соціальних наукових дисциплінах особливе місце займає методологія, тобто вибір метода дослідження, визначення його цілей, об’єкту та предмету. Методологія має соціально-обумовлений характер, залежить від позицій, з яких дослідник розглядає предмет вивчення.

Методика створення бібліографічного опису – це сукупність правил і прийомів, що використовуються при створенні БО, яка буває загальна та спеціальна. До загальної методики входять прийоми і правила, що стосується складання описів будь-яких видів документів. Її завданням є вивчення документів та їхніх елементів з погляду бібліографічного опису; вивчення видів описів та їхніх елементів; установлення загальних правил складання описів незалежно від виду документів та їхнього оформлення; впровадження правил, що стосуються окремих елементів опису [8, с. 53].

Але  не можна за однаковими правилами складати описи всіх документів. Навіть документи одного виду можуть значно відрізнятися один від одного. Наприклад, книга може або мати або не мати автора , до неї може входити один твір, або це може бути збірка. Тому складання БО різних видів документів підлягає не лише загальним для всіх, але і певним спеціальним правилам, що відповідають особливостями їхнього змісту спеціальної методики складання бібліографічних описів [8, с. 53].

Залежно від об’єкту, на який необхідно скласти БО, виділять 3 види описів: монографічний, аналітичний, зведений. Монографічний складають на окремо виданій документ (книгу, карту), наприклад:

Николаевский музей им.Вернадского: путеводитель [Альбом] / А.С.Семеновский. – Одесса: Маяк, 2004. – 38с.

 

Аналітичний складають на частину документу (статтю, главу, розділ). Його укладають під узагальнюючою назвою, яку приймають за основну. У відомостях, що стосуються назви, зазначають характеристику описаної групи статей чи матеріалів: статті, доповіді,відгуки, дискусії, наприклад:

Карауш, А.С. Развитие информационных технологий в библиотеках: взгляд в будущее [Текст] / А.С. Карауш // Научные и технические библиотеки. – 2006. — №3. – С. 53 — 59.

 

Зведений складають на багатотомне серіальне або продовжене видання, наприклад:

Cоляник, А.А. Документоснабжение библиотечных фондов: учебно-методическое пособие [Текст] / А.А. Соляник. – М.: Либерия — Бибинформ, 2007. – 128 с. – (Серия «Библиотекарь и Время. XXI век»; Вып.66).

 

В залежності від повноти набору елементів, бібліографічний опис буває: короткий, розширений, повний. Короткий – це опис, який складається тільки з обов’язкових елементів (основна назва, порядковий номер видання , місце та рік випуску видання, обсяг). Короткий опис найбільш підходить для бібліографічних посилань, які допомагають читачу знайти об’єкт опису в бібліотеці. Розширений – з обов’язкових та деяких факультативних елементів. Він застосовується при книжкових і статейних бібліографічних списках і покажчиках. Повний – складається з обов’язкових та усіх факультативних елементів. Диференціація БО за повнотою набору елементів дозволяє більш раціонально і економічно застосувати його в різних сферах інформації [8, с. 55].

Не від’ємною частиною бібліографічного опису є бібліографічний елемент. Бібліографічний елемент — це слово чи словосполучення, яке представляє бібліографічну інформацію. Всього існує вісім зон: зона назви і відомостей про відповідальність, зона видання, зона вихідних даних, зона фізичного опису, зона серії, зона приміток, зона міжнародного стандарту номера книги [8, с. 55].

Елементи бібліографічного опису бувають обов’язкові та факультативні. Обов’язкові наводяться у кожному БО, тому що вони забезпечують ідентифікацію документа. Факультативні доповнюють характеристику документа.

Зона назви вміщує в собі такі елементи: основна назва, паралельна назва, під назва(відомості, які пояснюють назву). Основна назва – це головна назва документа. В описі вона вказується в тому вигляді, у якому вона подана. Це є обов’язковий елемент БО. Якщо на титульній сторінці вказано ім’я особи або назва організації, то вона її сприймають як основну. Форма основної назви вказуються так, як вона вказана в книжці з усіма розділовими знаками. Наприклад,

На титульній сторінці:               В описі: Професор Віктор Ігнатенко          Професор Віктор Ігнатенко Бібліографічний опис.               Бібліог. опис Генеза Довідник.                          Генеза: довідник

Паралельна назва – це назва, що надрукована іншою мовою або іншою графікою. Наводиться в описі після основної, відділяючись від неї знаком рівності =. Наприклад, Сіра Сова. Саджо та її бобри = Sajo and her beaver people.

Підназва – це слово чи словосполучення, що уточнює основну назву. Вона містить дані про його форму, призначення. Дані тут вказуються в тій послідовності, в якій вони вказані на титульній сторінці, але також їх можна взяти і з передмови, вступу тощо.

Відомості про відповідальність – надають інформацію про осіб чи установи, які брали участь у створенні та виданні документа. Відомості подаються у певній послідовності: дані про авторів, відомості про інших осіб, дані про установи від імені яких або за участю яких опубліковано твір. Але, якщо книгу видано без зазначення автора, спочатку наносять відомості про установи, потім про осіб. Відділяються вони від назви косою лінією, яку ставлять один раз перед всією цією групою відомостей. Але, якщо книгу видано без зазначення автора, то спочатку наводять відомості про установи, а потім осіб.

Зона видання – вміщує відомості про видання: переведення, передрук, призначення документа, особливості форми його перетворення. Відомості про відмінності цього видання від інших видань цього ж твору чи того самого збірника творів є обов’язковим. Їх наводять у тій самій формі, що й у книжці. Тільки порядковий номер видання у вигляді арабської цифри із нарощенням ставлять на початку області [8, с. 57].

Форма відомостей. Відомості про відмінності видання від інших цього ж твору є обов’язковим Їх наводять у тій самій формі, що й у книжці. Тільки порядковий номер видання у вигляді арабської цифри із нарощенням відмінкового закінчення ставлять на початку зони. Наприклад:

На титульній сторінці:           В описі: Видання четверте, виправ-        4-те вид., виправл. і доповн лене і доповнене                 4 th ed. Fourth edition (англ. мова)         2-me ed. Deusieme edition (фр. мова)

Якщо важко визначити закінчення або якщо потрібно уніфікувати опис, допускають замість відмінкового закінчення після цифрового порядкового номера ставити крапку. Наприклад: 2вид., виправл. і доповн. [8, с. 58].

Зона специфічних даних застосовується при описі об’єктів, що є особливим типом публікації або розміщених на специфічних носіях. До них відносяться картографічні, нотні документи, серіальние і інші ресурси, що продовжуються, окремі види нормативних і технічних документів, електронні ресурси, а також мікроформи, якщо на них розташовані всі названі види документів, за виключенням електронних ресурсів.

Зона вихідних даних складається з таких елементів: місце видання,видавництво або видавнича організація, дата видання. Як місце видання вказують місце, де документ вийшов в світ. Назву видавництва подають у скороченні формі, якщо вона має характерну назву, то її записують без лапок. Датою видання виступає рік виходу в світ. При двох місцях видання вказують обидва, відділяючи один від одного крапкою з комою. Наприклад: М.: Наук. думка, 2007.

У зоні фізичного опису вміщують кількісну характеристику документа – кількість матеріальних одиниць, кількість сторінок, ілюстрацій, розміри та супровідний матеріал. Наприклад: 430 с.: ілюстр.; 64 с., 5 арк. портр. + 1 грп. Кількість ненумерованих сторінок (аркушів) беруть у квадратні дужки. Наприклад: 520 с., [30] арк. Іл.

Ілюстрації. Вказівка на наявність ілюстрацій у тексті від відомостей про обсяг відділяють знаком двокрапка. Уточнення про характер ілюстрацій ставлять після коми. Наприклад: 120 с.: іл.., портр.

Розмір видання. Зазначають висоту чи висоту і ширину обкладинки у сантиметрах. Відділяють від попереднього елемента кількісної характеристики крапкою і комою. Наприклад: 243 с.: іл..; 26 см.; 420с.: іл..; 16*25 см.

Супровідний матеріал (окремий додаток). Відомості про нього містять назву виду матеріалу (Альбом, Карти, Додаток), і його обсяг і розмір. Перед відомостями про супровідний матеріал ставлять знак плюс «+», дані про його обсяг і розмір у круглі дужки, перед розміром ставлять крапку з комою. Наприклад: 215 с.: іл..; 23 см + Додаток (45 .; 25*30 см)

У зоні серії наводять основну назву серії, її паралельну назву, під назву серії, відомості про відповідальність, міжнародний стандартний номер серіального видання, номер випуску серії, а також аналогічні відомості про підсерію, якщо серія поділяється на декілька під серій. Всю область беруть у круглі дужки. Якщо книжка є випуском двох серій, до опису вводять дві області й кожну беруть у круглі дужки.

Перед ISSN (міжнародним стандартним номером серіального видання) – кома, перед номером випуску серії – крапка з комою, перед відомостями про підсерію – крапка. Решту умовних роздільних знаків ставлять у відповідності зі значенням елемента: перед відомостями, що відносять до основної назви – двокрапка, перед відомостями про відповідальність (як правило, про редколегію серії) – коса лінія.

Зона приміток вміщує додаткову інформацію про документ, яка не увійшла до інших зон. Тут можуть бути відомості про мову тексту видання, про довідковий апарат, про зміст твору тощо. Кожну примітку відокремлюють від попередньої крапкою і тире, яке допускають змінювати при необхідності крапкою.

Наприклад: Ігнатенко, С.П.:Людина і техніка: конспект лекцій / Нац. авіац. ун-т. – М.: ХАІ, 2006. – 156 с.: іл., табл. Авт. Зазначено у над випускних даних – 15-річчю Харківського авіац. ун-ту присвіч. – Бібліогр.: с. 16 (8 назв).

Зона Міжнародного стандартного номера (ISBN). Він містить Міжнародний стандартний номер книги у формі, наведеній у документі, відомості про наявність оправи, відомості про ціну і наклад. Всі ці відомості потрібні для реєстрації та ідентифікації книг, для книгообміну, статистики друку [8, с. 61].

ISBN Для описів у бібліографічних посиланнях і при книжкових (пристатейних) бібліографічних списках ISBN є факультативним елементом.

Оправа. Елемент наводять у скороченій формі (В опр.) і беруть у круглі дужки. Після ISBN форма (в опр.).

2.3. Індексування та реферування

Індексування — це вид аналітико-синтетичного опрацювання текстів документів, який полягає у визначенні його основної теми і її записі певною інформаційно-пошуковою мовою [3, с. 34].

Інформаційно-пошукова мова (ІПМ) — це штучна або обмежена природна мова, призначена для опису тем документів і проведення за її допомогою інформаційного пошуку. ІПМ може бути створена на основі природної чи штучної мови. Прикладом обмеженої природної мови може служити мова ключових слів (окремих слів чи словосполучень, що зустрічаються в тексті й описують його основну тему), а прикладом спеціально укладеної штучної мови може служити Універсальна десяткова клисифікація (УДК) [3, с. 36].

У наш час існують комп’ютерні лінгвістичні системи (КЛС), які автоматично визначають тематику текстів документів. Такі системи використовують, зокрема, й для індексування сторінок Інтернет.

Реферування — це вид аналітико-синтетичного опрацювання текстів документів, у процесі якого генерують короткий текст (в середньому до 1000 знаків), що передає основний зміст документа.

Приклад реферату, укладеного людиною (референтом), а також супроводжуючого його бібліографічного опису подано нижче.

Петренко П. П. Загальне й галузеве редагування: Підручник. К.: Наукова думка, 2001. 416 с., табл. 9, рис. 47, додатків 16.

У посібнику сформульовано поняття про едитологію як науку про видавничу справу та виділено дві її складові: теорію редагування і теорію видавничої діяльності. Описано об’єкт, предмет, мету, завдання, методологію, методи, методики, галузі та аспекти редагування. Редагування розглядається як приведення тексту у вiдповiднiсть із нормами. Сформульовано нормативну концепцію теорії редагування. Детально класифіковані та описані всі основні методи контролю (параметричні, спискові, шаблонні, структурні, аналітичні, когнітивні, положеннєві, компаративні й спеціальні), а також виправлення (переставлення, видалення, заміна, вставлення, спеціальні, скорочення, опрацювання й перероблення) помилок. Подано детальний опис інформаційних, соціальних (в тому числі юридичних, етичних, естетичних, політичних, релігійних), композиційних, логічних, лінгвістичних, психолінгвістичних, видавничих і полiграфiчних норм редагування. Коротко описано складові видавничої діяльності. Розглянуто методи комп’ютеризації процесу редагування. Посібник пропонує формалiзовану методику проведення редагування, враховує досягнення теорії редагування розвинутих країн Заходу.

Органи науково-технічної інформації публікують збірники реферативної інформації (реферативні журнали), в яких за певною темою публікують реферати всіх нових документів, що їх опубліковано в Україні та в світі. В Україні це робить УкрІНТЕІ та деякі інші уповноважені державою організації. За кордоном також є великі центри реферативної інформації (наприклад, в Росії — ВІНІТІ, у США — CAS тощо).

Систем реферування, які функціонували б у режимі промислової експлуатації, поки що не створено. Проте вже зараз існує низка експериментальних систем, за допомогою яких ведуть дослідження технології реферування текстів.

 2.4. Коректура і редагування

Коректура — це вид аналітико-синтетичного опрацювання текстів документів, у процесі якого перевіряють відповідність копії документа його оригіналові. Якщо в процесі коректури в оригіналі знаходять помилки, то їх також виправляють (в тому числі й у копії), але ця процедура належить вже не до коректури, а до такого виду аналітико-синтетичного опрацювання як редагування [10, с. 172].

Потреба в проведенні коректури виникає, наприклад, після передруковування тексту видання в ЗМІ, після його набирання з рукописного оригіналу тощо. Алгоритм проведення цього процесу такий: в копії та оригіналі документа в одній і тій самій позиції порівнюють, чи стоїть там один і той самий знак. Коли знаки не тотожні, це означає, що в копії є спотворення, яке потрібно усунути.

Коректуру за таким алгоритмом (познакове порівняння двох файлів) в автоматичному режимі виконують сучасні текстові процесори, наприклад згаданий вище Microsoft Word.

Редагування — це вид аналітико-синтетичного опрацювання текстів документів, у процесі якого текст документа приводять у відповідність до існуючих норм, а також здійснюють його творчу оптимізацію. Серед таких норм слід виділити юридичні, етичні, естетичні, політичні, релігійні, композиційні, логічні, лінгвістичні, психолінгвістичні, видавничі й полiграфiчні [10, с. 176].

Наприклад, у ЗМІ (редакції газети) редагують тексти чергового номера, у книжкових видавництвах — тексти монографій, підручників, енциклопедій, словників, на підприємствах — тексти інструкцій з використання виробів цих підприємств. У процесі опрацювання для покращення тексту редактор може запропонувати авторові змінити якусь частину тексту, видалити її чи, навпаки, додати нову.

У наш час для ручного опрацювання текстів використовують текстові процесори, про які вже йшла мова вище. Поруч із цим все ширше починають використовувати й системи комп’ютерного редагування, функціонування яких базується на визначенні складності тексту, автоматизації контролю орфографії, пунктуації, деяких норм стилістики тощо.

2.5. Переклад. Готування оглядів

Переклад — це вид аналітико-синтетичного опрацювання текстів документів, у процесі якого заміняють одиниці мови  тексту ориганалу на еквівалентні за змістом одиниці іншої мови за умови максимального збереження наявної в тексті оригіналу інформації [10, с. 190].

Подамо кілька прикладів. Припустімо, потрібно перекласти англійською речення Оденьте Машу в сарафан з повісті А. С. Пушкіна „Капітанська донька”. У принципі, як переклад можна було б запропнувати такі варіанти:

— Dress Masha in sarafan (при цьому в примітці потрібно було б пояснити, що таке сарафан);

— Dress Masha in national Russian clothes;

— Dress Masha in… (а далі вказати такий англійський одяг, який за покроєм набільше схожий на російський сарафан).

Проте всі ці переклади будуть неправильними. Для знаходження правильного потрібно проаналізувати ситуацію, в якій було сказано цю фразу, а тоді стане очевидним, що правильним буде інший переклад:

— Dress Masha in peasant clothes.

Зі середини 20-го століття дослідники-лінгвісти намагаються створити КЛС, призначені для перекладу текстів з однієї мови на іншу. На сучасному етапі такі системи справді здійснюють такий переклад, проте його результатом є текст, що має суттєві вади (морфологічні, семантичні, синтаксичні тощо).

Іноді для демонстрування неможливості автоматичного перекладу песимісти подають такі явно невдалі та курйозні приклади:

— текст для перекладу: The flesh is feeble, but the spirit is loity (Хоч тіло й немічне, та дух бадьорий);

— текст після перекладу КЛС: Хоч м’ясо зіпсувалося, та спирт ще хороший (тут: flesh — плоть, тіло, м’ясо; spirit — дух, спирт) [10, с. 192].

Проте не треба забувати, що системи комп’ютерного перекладу призначені для перекладу в основному науково-технічних текстів, де вони забезпечують прийнятні результати, особливо враховуючи мінімальну тривалість виконання такого перекладу та його низьку вартість. Крім того, розробники систем комп’ютерного перекладу постійно вдосконалюють свої системи, а тому кількість невдалих перекладів постійно зменшується.

У наш час існує ціла низка систем комп’ютерного перекладу. Одна з них (система комп’ютерного перекладу РУТА-ПЛАЙ) працює в оболонці текстового процесора Microsoft Word. На рис. Х показано результати перекладу тексту системою РУТА-ПЛАЙ, а на рис. Х — режими перекладу, які забезпечує ця система.

Готування оглядів — це вид аналітико-синтетичного опрацювання текстів документів, у процесі якого за певною темою підбирають низку документів, проводять критичну оцінку, систематизацію й узагальнення наявної в них інформації, а далі на цій основі генерують нове повідомлення (огляд), що завершується висновками. Обсяг огляду для науковців, як правило, не обмежують, а для керівних працівників його обсяг не повинен перевищувати 1…2 с. [10, с. 194]

Огляди на основі аналізу десятків чи сотень документів готують фахівці з великим досвідом роботи, Таких фахівців називають аналітиками. Автоматизація цього виду аналітико-синтетичного опрацювання текстів внаслідок її найвищої складності практично не автоматизована.

Висновки

Аналітико-синтетичне опрацювання документів — це аналіз документів і наявної в них інформації (текстової, графічної, аудіальної, відео тощо), який дає змогу синтезувати на його основі за певними правилами інший текст. Тут під синтезуванням мають на увазі генерування нового чи трансформування за певними правилами існуючого тексту.

Уся бібліографічна робота бібліоте­ки — інформаційна і довідкова — ведеться з використанням різноманітних видів аналітико-синтетичної обробки.

В органах науково-технічної інформації найчастіше вико­нують процеси реферування, індексування, наукового перекладу,
складання аналітичних оглядів, вилучення фактів з документів,
проте вони постійно мають справу і з бібліографічними описами, і з анотаціями. Адже ці органи ведуть довідковий апа­рат — каталоги, картотеки, банки даних — і публікують вели­ку кількість інформаційних матеріалів: реферативні журна­ли, експрес-інформації, наукові переклади, реферативні збірни­ки .

Анотування найширше використовується для характери­стики документів у бібліографічних покажчиках, бібліотеч­них каталогах та інших сферах бібліотечної діяльності, а та­кож у видавничій справі, книжковій торгівлі з метою інфор­мації та реклами творів друку.

Бібліографування — це вид аналітико-синтетичного опрацювання, який полягає в укладанні опису документа. Такі описи можуть бути різними — бібліографічними, архівними, кінематографічними, інтернетними тощо. Бібліографічні описи описують опубліковані паперові видання, архівні — описи архівних документів, кінематографічні — описи кінематографічних матеріалів (кінофільмів), Інтернетні — описи веб-сторінок Інтернет.

Індексування — це вид аналітико-синтетичного опрацювання текстів документів, який полягає у визначенні його основної теми і її записі певною інформаційно-пошуковою мовою.

Готування оглядів — це вид аналітико-синтетичного опрацювання текстів документів, у процесі якого за певною темою підбирають низку документів, проводять критичну оцінку, систематизацію й узагальнення наявної в них інформації, а далі на цій основі генерують нове повідомлення (огляд), що завершується висновками.

Коректура — це вид аналітико-синтетичного опрацювання текстів документів, у процесі якого перевіряють відповідність копії документа його оригіналові. Якщо в процесі коректури в оригіналі знаходять помилки, то їх також виправляють (в тому числі й у копії), але ця процедура належить вже не до коректури, а до такого виду аналітико-синтетичного опрацювання як редагування.

Реферування — це вид аналітико-синтетичного опрацювання текстів документів, у процесі якого генерують короткий текст (в середньому до 1000 знаків), що передає основний зміст документа.

Переклад — це вид аналітико-синтетичного опрацювання текстів документів, у процесі якого заміняють одиниці мови  тексту ориганалу на еквівалентні за змістом одиниці іншої мови за умови максимального збереження наявної в тексті оригіналу інформації.

Усі розглянуті види обробки документів не є формальними, вони потребують певних, а часто і значних інтелектуальних зусиль людини. В основі їх лежать наукові методи пізнання (аналіз і синтез), тому вони об’єднуються поняттям «наукова обробка документів» на противагу технічній обробці, яка с облі­ком і реєстрацією документів, що увійшли до фонду.

Список використаних джерел

1. Буран В. Я. Бібліографія: Заг. курс. Навч. посібн. для культ.-освіт.  уч-щ. — К.: Вища шк., 2005. — 215 с.
2. Горбаченко Т. Г. Аналітико-синтетична переробка документної інформації: навч. посіб. для дистанційного навчання студ. вищ. навч. закл. / Т. Г. Горбаченко. К. :Ун-т «Україна», 2004. – 236с.
3. Короткий термінологічний словник із бібліографознавства та соціальної інформатики /Hаук. ред. і автор вступ. ст. Шведова — Водка Г.М.; Книжкова палата України. — К.: Кн. палата України, 2007. — 115 с.
4. Коршунов О. П. Библиография: теория, методология, методика. — М.: Книга, 2005. — 285, с.
5. Коршунов О. П. Библиографоведение: Общ. курс: Учеб. для библ. фак. ин-тов культуры, ун-тов и пед. вузов. — М.: Кн. палата, 2005. — 231, с.
6. Кушнаренко Н. М. Удалова В. К. Наукова обробка документів: Підручник. — К.: Вікар, 2003. — 328с.
7. Леонов В.П. Реферирование и аннотирование научно-технической литературы. – Новосибирск. – 1999. – с. 8-69
8. Составление библиографического описания: Краткие правила.-2-е изд., доп. — М. : Кн. Палата, 2004. — 224с.
9. Шамурин Е.И.  Методика сосотавлений аннотаций. – М. – 1959. – 230 с.
10. Швецова-Водка Г. М. Вступ до бібліографознавства; Ред. Валентина Вдовиченко,; М-во освіти і науки України, Рівненський держ. гуманіт. ун-т. — К.: Кондор, 2004. — 217 с.
11. Швецова-Водка Г. М. Типологія документа: Навч. посібник для студентів ін-тів культури / Рівн. держ. ін-т культури.- К.: Кн. палата України, 2007.-80с.