Оксана Забужко — наша сучасниця, відома українська письменниця. Її твори (лірика,оповідання, есе, повісті, романи) вже встигли завоювати любов читачів і визнання критики в Україні та за кордоном.

Праці О. Забужко містять епатажні міркування про історичне прагнення України «вписатися у світ» і супровідну органічну «нездатність до цього» чи про те, що феномен української поезії є, а от української прози — немає (О. Забужко).

Оксана Забужко належить до того покоління українських письменників, яке за своєю біографічною метрикою, від дитинства — отроцтва і далі, хронометроване катастрофами нашого народу, нашої країни. Вона любить і добре пам’ятає своє дитинство, але яка ж то зболена любов.

Роман О. Забужко, як і сто років тому новела О. Кобилянської “Природа”, скандалізував “пристойне товариство”, звикле до стереотипів, у тому числі й літературних. Задуманий як твір-провокація він, безперечно, виконав свою місію і підірвав, зрушив, демонтував традиційні норми й поняття, по суті ознаменувавши собою початок нової ери в українському письменстві. Прикметно, що О. Забужко стала не просто митцем-новатором, а кинула своєрідний виклик, вийшовши поза межі подвійної маргіналізації.

Однією з головних ідеологічних основ тексту був фемінізм, який дав початок цілій літературній школі. Значення роману О. Забужко важко переоцінити, адже він відновлював традицію українського жіночого письменства к. ХІХ – поч. ХХ ст., закладену творчістю Н. Кобринської, Олени Пчілки, Лесі Українки, О. Кобилянської, Є. Ярошинської, перервану несприятливими соціально-політичними обставинами.

Парадокс спадщини Лесі Українки в тому, що про славнозвісну національну героїню, чий портрет винесений на двохсотгривневу купюру ми, її нащадки, маємо надзвичайно «профанні» уявлення. І йдеться не лише про тих, чиї враження про Лесю сформувалися переважно за шкільною партою, а й про вплив радянського лесезнавства загалом. Досліджень, які запропонували сучасні інтерпретації поезії і драм Лесі Українки, в нас було надзвичайно мало, аби змінити мейнстрим, тож поява нової книжки Оксани Забужко, що препарує іконічні уявлення про нашу Лесю і перевершить найсміливіші очікування читачів, є надзвичайним явищем.

«Notre Dame D’Ukraine: Українка в контексті міфологій» відрізняється від інших літературно-критичних праць про Лесю Українку насамперед тим, що ця книжка написана для аудиторії набагато ширшої, ніж коло Лесиних дослідників та студентів-філологів. «Усе, чого я хотіла, — це по-справжньому уважно прочитати [тексти Лесі Українки] для тої частини української аудиторії, яка ще не втратила культури читання», — скромно починає авторка. А якщо чесно, то пані Оксана ставить мету повернути цій аудиторії не просто повний доробок Лесі Українки, а цілу «Україну, яку ми втратили» — «Україну шляхетську, косачівсько-драгомановську», початки якої губляться в млі нашого європейського середньовіччя». По суті, пані Забужко здійснила масштабне культурологічне дослідження, в якому поруч із Лесею Українкою предметом аналізу стала також дворянська інтелігенція як «локальна спільнота», початки якої авторка пильно відстежує з глибини століть, чи не від Лесиного предка козака-«драгомана».

В результаті вийшла феноменальна як для сучасної культурології і літературознавства праця, що підсумувала 15-літній «інтелектуальний роман» авторки з трьома класиками. Справжнє значення «Notre Dame D’Ukraine: Українка в контексті міфологій» розкривається в контексті трилогії Оксани Забужко про наших літературних геніїв Шевченка, Франка і Лесю Українку. А вони репрезентують не просто красне письменство, а цілі культурні пласти, окремі культури, без яких неможливо уявити українську ідентичність. Оксана Забужко за постаттю Шевченка бачить «найбільш архетипальну, козацько-християнську» Україну, за Франком — «інтелігентсько-ідеологічну, «будительську», і відповідно за Лесею Українкою вимальовує у своїй останній книжці Україну шляхетську, дворянсько-інтелігентську, роблячи великий внесок до історії української шляхти.

Перечитуючи агіографічний, мученицький життєпис Лесі Українки, Оксана Забужко підважує концепцію «нещасної і хворої», негарної та інфантилізованої поетеси, доводячи, що віктимізація Лесі і зацикленість критики на її хворобі є результатом реакції соціуму, формою реакції патріархальної культури. Дослідниця вперше розглядає тему смерті і значення близького переживання (вона була поруч) смерті С.Мержинського для становлення Лесі. Після такої ініціації поетеса за одну ніч написала драму «Одержима», з якої починають зрілий етап її творчості. Той «лесбійський» міф, який виник уже в 1990-х з аналізу листування з О.Кобилянською, Забужко розвіює як безпідставний, елементарно поставивши «милий любовний лепет» в тогочасний контекст родинної, автентично української комунікації. Це окремі мотиви з біографії аристократки, спадкоємиці давнього роду, яку пані Оксана переписала, не залишаючи каменя на камені в іконічній біографії, причому зробила вона це, лише перечитуючи видане листування і мемуаристику. Достатньо уваги приділено і стосункам у родині Косачів, і ролі Олени Пчілки, і шлюбу з К.Квіткою.

Багато несподіваних відкриттів Оксана Забужко зробила, аналізуючи тексти Українки, що залишалися незрозумілими, поза увагою публіки протягом ХХ ст. Як у тому віщому Лесиному сні: її драма, де вона виконує головну роль, йшла при порожньому залі, і завісу не було для кого опускати, «порожні ложі чорно позіхали». Феномен нашої Лесі в тому, що вона є поетесою «культури», і без контексту історії європейської культури її не зрозуміти, бо не зводиться «Лісова пісня» до поліського фольклору, іронізує Забужко. І, до слова, цей твір дослідниця читає в контексті Вагнера, середньовічної лицарської традиції як українську легенду про Грааль і як український інваріант Фауста — одна з найцікавіших інтерпретацій Забужко. У драмах на тему християнської історії Леся Українка, духовна дочка М.Драгоманова, знаного релігієзнавця-єресіолога, розглядає боротьбу ортодоксії з єресями, як доводить Оксана Забужко (не просто становлення церкви). «Notre Dame» пропонує ґрунтовний аналіз драм з огляду на контекст жіночих єресей, традиції гностицизму (богумильства). Від «Одержимої» аж до «Камінного господаря» (української версії «Дон Жуана») дослідниця виводить Українчин гностичний міф, релігію любові, її лицарський міф служіння Святому Духу, а точніше, як доводить пані Оксана, «віками присутнього в українській культурі під різними іменами жіночого лику Святої Трійці —…покровительки вкраїнського воїнства, Notre Dame d’Ukraine».

У книжці пані Оксана веде діалог з авторами як сучасної літературної критики, так і праць з української історії. Самоіронічна, але й нещадна до сучасників — як пересічних представників масового суспільства, так і істориків літератури, котрим не спало на думку в такому-то контексті прочитати такий-то текст Лесі Українки, авторка (літературний критик з художнім мисленням, як вона себе називає) написала не традиційну академічну працю, а «інтелектуальний роман», живлений алюзіями до нашого постпомаранчевого повсякдення, роман надзвичайно діалогічний і полемічний. Її виразний авторський голос відрізняється від традиційного тону авторів академічних праць: цей текст не так читається, як чується. Здається, що в кімнаті лунає голос, коли обурені нотки підсилюються знаками оклику, питання, частими Sic!

Емоційний голос авторки, однак, супроводжує глибокий аналіз текстів, у ході якого багато творів Українки зазвучали по-новому. Пані Оксана ставить поетесу кінця ХІХ — поч. ХХ ст. у контекст сучасних феміністичних, постколоніальних, деконструктивістських та ін. прочитань. І в «бесіду» з Лесею органічно вступає Крістева і Ортега-і-Гассет. Безперечно, рамки по-справжньому поліфонічної, інтертекстуальної розмови крізь століття і різні культури задає пані Оксана. Леся Українка в прочитанні Оксани Забужко, як зауважує сама дослідниця, поступово розростається в цілий материк: «в цей сюжет [«війни новітніх «міфологій влади» проти величних теогонічних міфів давнини, рівновеликій усій культурній пам’яті людства»], як у головне русло, вливають інтелектуальні пошуки мало не цілого мого свідомого життя — самі собою вкладаючись у щось подібне на світоглядову систему».

На мою думку, авторка не приховує важливості сюжету для власних «екзистенційних пошуків», особистого ставлення до великої української поетеси і мотивів для написання цієї подвижницької праці. Заявляючи про кричущу потребу подолання гуманітарної кризи в сучасній Україні, вона робить свій лицарський внесок в цю справу, готуючи цю книжку. Свідомо уникаючи «якбитології» (умовного способу у викладенні історії) та дидактичних прогнозів на майбутнє, авторка натомість звертається безпосередньо до майбутніх дослідників. Зі сторінок «Notre Dame» пані Оксана невтомно повторює, аж доки сама не втримується і на півкнижці нервово зауважує: «Як мені вже набридло тут з різних приводів раз у раз повторювати: [ця тема] «ще чекає на своїх дослідників»). Тим часом вона, згадуючи про заявлений шістдесятниками намір створити енциклопедію білих плям в українській культурі, де-факто складає «план-проект» майбутніх досліджень і не лише Лесиної спадщини, щедро підказуючи, де слід «копати». Текст «Notre Dame» обростає об’ємними довідками, a propos і NB, що пояснюють лакуни, тому й сам макет книжки є незвичайним. Посилання, чиє місце традиційно на маргінесі, в Оксани Забужко винесені на майже рівноправне з основним матеріалом місце — вони з’являються другою колонкою на сторінці, відрізняючись від головного тексту лише шрифтом.

Книжка дописана уже після помаранчевої революції, яка стала цілковитою історичною несподіванкою для самих нас, і цей «революційний» досвід дозволяє авторці пом’якшити песимістичні нотки про втрачене лицарство і панування хамократії. Історія писана не тотожна історії дійсній, каже Оксана Стефанівна, — якщо в сучасних українцях озвалася генетична пам’ять і вони раптом виступили на захист закону і моральності. Навіть в авторки, котра викладала історію ХХ ст. як перемогу хамократії або бунт мас, з’явилося запитання, і важливо, що тепер вона може залишити його без відповіді: «Чи можлива в новому столітті повторна гальванізація нашого лицарського спадку, «ліквідація розриву»?»

Отже, мета письменниці О.Забужко — відновити розрив часів і показати, що саме завдяки «культурному націоналізму» (versus державницькому), нерозривності традиції, повсякчас підтримуваної якраз тими «локальними спільнотами» шляхти і духовного лицарства, яким присвячена книжка, українській культурі вдалося дожити до ХХІ століття.

У цьому підхід Забужко засадничо новий: їй важливо пов’язати ниточки, тоді як навіть сучасні дослідники наголошують на важливості заперечення і розриву між, скажімо, модернізмом і народництвом. У результаті авторка виводить із тіні історії справжніх героїв України, перелік яких далекий від рейтингу, сформованого представниками масового суспільства, нащадками офіційного радянського народництва. Такими є катастрофічні наслідки культурного «розінтелігенчення» середини ХХ ст., що серед іншого повернуло й українську літературу в 1860-ті роки на рівень Мирного і Нечуя-Левицького. Своєю працею Оксана Забужко робить величезний внесок у перегляд канону, повертаючи нам повну спадщину Лесі України.
Список використаної літератури

1. Зборовська, Н. «Наша пані» Леся Українка у тлумаченні Оксани Забужко (інтелектуальні парадокси культурного фемінізму) [Текст] / Н. Зборовська // Слово і час. — 2007. — № 9. — С. 69-73
2. Зборовська, Н. Жіноче письмо на порубіжжі віків (Леся Українка, Оксана Забужко) // Слово і час. — 2004. — № 2. — С. 32-38
3. Лобановська А. Оксана Забужко: «Сьогодні «бути жінкою» в українській літературі — не проблема…» // Літературна Україна. — 2008. — 18 грудня. — С. 5