Юридична термінологія як сукупність номінацій правових явищ і понять, що функціонують у єдиному конвенціальному плані у мовно-правових сферах законодавства, ділової документації та правничих наук, являє собою великий і надзвичайно важливий фрагмент літературного словника будь-якої мови насамперед з точки зору його соціально-комунікативної та інформаційної значущості. Увага до юридичної термінології та її розбудови на власній національній основі, ступінь розробленості й упорядкування, стан і глибина її наукового вивчення – це показники рівня розвитку держави, суспільства, нації, національної свідомості і правосвідомості, національної духовної культури у різних її проявах (культури правової і політичної, мовної та інтелектуальної тощо).

Курс на створення правової держави обумовлює актуальність дослідження права, яке покликане регулювати соціальну практику, охороняти соціальні цінності. Ці суспільні процеси об’єктивно зумовлюють значні законодавчі роботи, у тому числі і в різних галузях права.

Генезис і розвиток української юридичної термінології тісно пов’язані з кодифікаційними процесами, що відбуваються у державі. Це зумовлює значні зміни в системі чинного законодавства і регулюванні правових відносин, що, в свою чергу, вимагає подальшого впорядкування і внормування української правничої термінології.

Необхідність вивчення становлення і функціонування термінології права набула особливої актуальності на початку ХХІ ст. , коли прийняті основні галузеві кодекси.

О. Сербенська ще у 1953 р. писала: “Дослідженню української юридичної термінології не присвячено жодної грунтовної праці ні в українському мовознавстві, ні в українській правовій науці, хоч доцільність такого вивчення висувається реальними потребами державного і громадського життя…” [1, с. 179]. Стан цей, на жаль, і сьогодні суттєво не змінився, незважаючи на те, що і мовознавцями, і юристами зроблено чимало у цьому напрямі. Так, це питання досліджувалось у працях М.І. Леоненка,   Н. Артикуци та ін. Першу відому нам кандидатську дисертацію на тему “Мова як фактор правоутворення та законотворення” захистив у жовтні 2000 року С.П. Кравченко ( вона написана на стику юриспруденції й лінгвістики, а точніше ― з юридичної лінгвістики) [2]. Однак з набранням чинності Господарським, Цивільним, Сімейним та іншими кодексами постали нові проблеми, що потребують нагального вирішення.

Становлення і формування термінології українського права відбувалося у надзвичайно складних і несприятливих історико-політичних умовах. Однак навіть в умовах бездержавності “її живили соки генеалогічного коріння” і вона, розвиваючись, змінюючись, зазнавши значного впливу інших мов, не тільки зберегла своє основне питоме ядро термінологічної лексики, розширила його на власній етнічно-мовній основі шляхом мобілізації внутрішніх словотворчих ресурсів, а й збагатила його іншомовними правовими термінами і терміноелементами, зокрема інтернаціональними, що сприяло інтеграції української та європейської правової науки і культури.

Відтворення процесу формування української юридичної термінології у широких хронологічних рамках на фоні державно-правового і етнічно-мовного розвитку суспільства, реконструкція лексичного складу і структури терміносистеми на усіх етапах її історії, показ ретроспективи змін та їх динаміки як у межах окремої термінологічної одиниці, так і цілих термінологічних об’єднань – усе це актуальні проблеми і завдання сучасного українського термінознавства у галузі юридичної термінології, не вирішення яких суттєво збіднює нашу національну культурну історію, позбавляє нас можливості об’єктивно й обґрунтовано прогнозувати розвиток терміносистеми у майбутньому [3, с. 56].

Основною проблемою тут убачається ізоморфність внутрішньої структури системи термінологічних одиниць і зв’язків у ній щодо структури і організації логічних зв’язків між правовими явищами і поняттями. Дихотомічний характер системності юридичної термінології (мовно-термінологічна і логіко-правова) зумовлює двоаспектність її як об’єкта наукових досліджень.

Виходячи з цього, проаналізуємо такий термін, як “угода”, за мовними та юридичними параметрами (статичний аспект), а також його функціонування як у середині окремих кодексів, так і в їхньому співставленні (динамічний аспект):

1) семантичне значення слова “угода”. У сучасній українській мові слово “угода” означає договір, домовленість кількох осіб. Згідно з цим загальним смисловим значенням, незалежно від галузевого його прояву – чи то економіка, чи право, чи будь-що інше — “угода” виступає як досягнення згоди між кількома особами щодо чогось;

2) юридичне визначення поняття “угода” ґрунтується на лексичному його розумінні. Це випливає з тлумачення міжнародно-правових документів та актів національного законодавства. Так, відповідно до ст. 1267 Цивільного кодексу України (ЦКУ) [4] спадкоємці можуть змінити розмір частки у спадщині за усною угодою щодо рухомого майна чи за письмовою угодою щодо нерухомого майна або транспортних засобів (термін “угода” зустрічається один раз).

Відповідно до ст. 100 Сімейного кодексу України (СКУ) [5] угода про зміну шлюбного договору нотаріально посвідчується (термін “угода” зустрічається в одному місці).

Зазначимо, що як і в ЦКУ, так і в СКУ застосовується термін “домовленість” (наприклад, ст. 626 ЦКУ визначає договір як домовленість двох або більше сторін, спрямовану на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків; Гл. 26 ЦКУ “Право спільної власності”; статті 63, 66, 70, 71, 99 СКУ ). У Господарському кодексі України (ГКУ) [6] інколи зустрічається термін “угода” (наприклад у статтях 144, 180, пункт 6 ст. 182, 187, 267). У всіх цих випадках він означає “згоду”, “погодження”. Це підтверджує офіційний переклад ГКУ (Вісник Верховної Ради України [ВВРУ]. ― 2003. № 19 ― 20,  21 ― 22), у якому українському поняттю “угода” відповідає російський термін “соглашение”.

Необхідно звернути увагу й на деякі інші статті ГКУ, наприклад статті 30, 174, де також фігурує досліджуване поняття. Однак тут воно має дещо інше юридичне значення, ніж домовленість осіб. ВВРУ у даному випадку українському терміну “угода” надає російський відповідник “сделка”.

Потрібно підкреслити, що розробники ЦКУ відмовились від усталеного в юридичній літературі та правозастосовчій практиці терміна “угода”. Новела застосування терміна “правочин” обумовлена тим, що термін “угода” у лексичному розумінні тотожний термінам “договір”,  “умова” кількох осіб. Але у цивільному праві існує певна категорія односторонніх угод, для яких не є обов’язковою ознакою наявність домовленості між кількома особами. Саме на усунення такої правової колізії і спрямоване введення в ЦКУ нового терміна “правочин”, який за своїм змістом не обумовлює обов’язкової домовленості кількох осіб.

Не сприйняв категорію правочину ГКУ, в якому перевага надана традиційним термінам “договір”, а інколи –“угода”. У ньому взагалі відсутнє посилання на можливість застосування до господарських зобов’язань та господарських договорів безпосередньо норм ЦКУ про правочини.

У СКУ також не зустрічається термін “правочин”, а домінуючими є терміни “договір” та “домовленість”.

У ЦКУ дається легальне визначення договору як домовленості (угоди) двох чи більше осіб, яка спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків (пункт 1 ст. 626 ЦКУ), тобто термінові “домовленість” надається властиве йому значення як погодженому волевиявленню двох або більше осіб.

Паралельно до ЦКУ виявилася кодифікація договірного права в рамках ГКУ. Поняття “господарський договір” вживається й у статтях 10, 11 Господарського процесуального кодексу України (ГПКУ) [7], проте ні в ГКУ, ні в ГПКУ не дається визначення господарського договору, як і не має одностайності у визначенні цього поняття в літературі з господарського права, виданій в Україні за останні роки.

Таким чином, у ГКУ, ЦКУ, СКУ та ГПКУ не завжди послідовно й узгоджено застосовуються такі юридичні категорії, як “угода”, “договір”, “домовленість”, “правочин”, а отже, постає питання про принципи їх застосування в судовій, нотаріальній практиці та іншій правозастосовчій діяльності.

Проведене дослідження показало, що аналіз питань доцільності і правильності вживання термінологічних одиниць у законодавчих актах України насамперед має соціально-політичну актуальність у зв’язку із завданнями у створенні правової держави, які вирішує зараз Україна. Таким чином, результати, отримані завдяки дослідженню проблем вживання української юридичної термінології, можуть бути використані:

• в теорії права – при вивченні питань функціонування законодавства в Україні;
• у правотворчості – подальше вдосконалення вітчизняного законодавства доцільно проводити з урахуванням висловлених пропозицій з усунення не обґрунтованого вживання термінів, зокрема при його кодифікації;
• у навчальному процесі – при вивченні курсу “Українська мова професійного спрямування” для студентів юридичних факультетів.

Література

1. Сербенська О. З історії вивчення української юридичної термінології // Питання слов’янського мовознавства. – Кн. 7 – 8. – Львів: Львівський ун-т ім. І. Франка, 1953. – С. 178 – 180.
2. Кравченко С. Мова як фактор правоутворення та законотворення: Автореф. дис. канд. юрид. наук. – Одеса, 2000. – 20 с.
3. Артикуца Н. Проблема перспективного вивчення юридичної термінології // Право України. – 1998. – № 4. – С. 56 – 57.
4. Цивільний кодекс України 16 січня 2003 року // Офіційний вісник України. – 2003. – № 11. – С. 7 – 302.
5. Сімейний кодекс України від 10 січня 2002 року // Голос України. – 2002. – № 38.
6. Господарський кодекс України від 16 січня 2003 року № 436 – IV // Господарський кодекс України. Господарський процесуальний кодекс України: Офіційні тексти // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – 2003. – № 4. – С. 3 – 213.
7. Господарський процесуальний кодекс України від 06 листопада 1991 року // Господарський кодекс України. Господарський процесуальний кодекс України: Офіційні тексти // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – 2003. – № 4. – С. 215 – 276.