Вступ

Відомо, що у виборчій кампанії звичайно виділяється кілька основних етапів: формування законодавчої бази виборів; оголошення виборів; висування кандидатів (збирання підписів); реєстрація кандидатів; передвиборчі заходи; голосування; визначення результатів виборів (можливе призначення повторних виборів.

Однак з позицій стратегічного управління необхідна для цього робота починається задовго до оголошення виборів, особливо в тій сфері, що стосується інформаційно-аналітичного забезпечення виборчої кампанії. Після нагромадження первинної інформації спочатку проводиться аналіз проблемної ситуації, щоб на цій основі забезпечити найчіткішу постановку висунутого завдання. Іноді на цій стадії з’ясовується недоцільність участі в даній виборчій кампанії або ж попередньо поставлене завдання переформулюється з урахуванням особливостей реальної ситуації. Далі, при наявності помітних шансів на успіх переходять до наступної стадії — розроблюють стратегію виборчої кампанії з позицій поставленого завдання. Одночасно вживають заходів для забезпечення необхідної організованості учасників подій на наступному етапі, коли вирішуватимуться тактичні завдання з участю групи підтримки кандидатів. Саме на цій стадії важливо насамперед робити ставку на сучасну технологію. Однак усе зроблене до цього може виявитися марним, не гарантує очікуваних результатів виборів, якщо не забезпечено необхідний контроль за ходом голосування і за підраховуванням голосів виборців під час підбивання підсумків виборів. Основні етапи діяльності в ході виборчої кампанії:

• організація та управління виборчою кампанією;
• інформаційно-аналітичне забезпечування виборчої кампанії;
• збирання первинної інформації;
• аналіз проблемної ситуації;
• приймання рішень (стратегія кампанії);
• реалізація рішень (тактика кампанії);
• контроль за голосуванням; підраховування голосів;
• результати виборів.

1. Стратегії політичних комунікацій у передвиборчий період

«Виборча кампанія – це скоординовані, цілеспрямовані, але здійснювані протягом визначеного виборчим законодавством часу публічні зусилля з метою мобілізації підтримки кандидата виборцями і забезпечення його перемоги в день виборів»[3, с. 298]. В Україні основою виборчої кампанії є: введеня в оману виборців, з метою полегшення маніпулювання їх свідомістю; застосування жорстких методів ведення кампанії (купівля голосів, прийняття на передодні виборчої кампанії суперечливих рішень владою, популістські обіцянки, використання чорного піару проти своїх суперників, контроль за інформаційним простором України). Така ситуація з виборчою кампанією може призвести до масових протестів [1, с. 130-141].

Основою виборчих кампаній є політичний PR. Політичний PR – це особлива функція політичного управління, спрямована на формування у масовій свідомості позитивного ставлення до політичних продуктів завдяки просуванню цих продуктів та поширенню сприятливої інформації про них.

1. Інструментом виборчої кампанії є політичні PR-технології. Політичні PR-технології – це методи або прийоми, які використовуються з метою впливу на громадську думку та зміну поведінки громадян. В Україні політичні PR-технології умовно можна поділити на два види: довгострокові та короткострокові (маркетинговий підхід). Під довгостроковими розуміють – технології, цілі яких мають стратегічний характер. Основне їх призначення підтримка вже створеного іміджу політика. Під короткостроковими розуміють – технології, які реалізують за допомогою інструментів маркетингу, які призначені для швидкого формування іміджу політиків та підвищення їх рейтингу, проте в даному випадку громадську думку не враховують. В Україні на сьогоднішній день, досить часто для реалізації довгострокових політичних PR-технологій використовують інструменти маркетингу, які за своєю суттю є короткостроковими, саме тому в даному випадку їх некоректно застосовувати. Крім цього, слід враховувати ще й такі відмінності між довгостроковими та короткостроковими політичними PR-технологіями:
2. Результати використання короткострокових технологій достатньо легко вимірюються, проте під час виборчих кампаній в Україні політики не досліджують політичний ринок, що призводить до викривленої оцінки технологій після їх застосування.
3. Довгострокові технології мають обмежений інструментарій вимірювання ефективності їх застосування, але вони є менш затратними, у нашій державі політики для того щоб не витрачати великі ресурси для оцінки ефективності технологій використовують їх без апробації.

Для короткострокових технологій характерне врахування демографічних та психографічних ознак виборців, однак через недослідженість громадської думки ці ознаки є узагальненими, тому політикам потрібні значні ресурси для функціонування таких технологій.

При довгострокових технологіях головний акцент ставиться на групи людей із специфічними інтересами, це робиться з метою стабільної підтримки громадян, які точно підтримуватимуть політика, але приn цьому політики не до кінця розуміють інтереси громадян.

Дія короткострокових технологій зосереджена в межах певної території, тобто дана технологія не може бути поширена на широке коло громадян, в іншому випадку вона втратить дієвість, тому політики з обережністю відносяться до застосування таких технологій тоді коли їм потрібно отримати широку підтримку громадянами.

Довгострокові технології призначені для широкої аудиторії і потребують менше ресурсів, проте не враховують інтересів конкретних груп виборців [2, с. 115-123].

2. Вибори в Радянському Союзі

З утворенням у 1918році Союзу Радянських Соціалістичних Республік та приходом до влади системи рад була розроблена нова, відмінна від усіх інших, пролетарська виборча система. Її основними принципами стали незагальне, непряме, нерівне виборче право при відкритому голосуванні.

Відповідно до Конституції Української РСР 1919 року [1] права голосу позбавлялися широкі верстви населення, а зокрема особи, які використовували найману працю, отримували нетрудові доходи, займалися торгівлею і посередницькими послугами, ченці, службовці та колишні агенти міліції, особливого корпусу жандармів, а також члени царського дому, який правив у Росії (пункт «д» статті 21). Тобто запроваджувався відомий трудовий виборчий ценз та, за вдалим висловлюванням Б. Страшуна, «ценз колишньої діяльності» [2, 25].

Безперечно, становлення такої виборчої системи нівелювало всі загальновизнані принципи безпосереднього народовладдя, руйнувало основні засади провадження виборчого процесу, в тому числі й механізм ведення списків виборців.

За новим радянським законодавством списки осіб, які володіли активним виборчим правом, не складалися, натомість запроваджувалися інші списки — осіб, які були позбавлені права голосу. Інструкція про проведення виборів до сільських рад і волосних з’їздів рад, затверджена Постановою ВЦВК від 28 квітня 1921 року [3], детально регламентувала порядок їх ведення та уточнення.

До списку вносились відомості про прізвище, ім’я, по батькові особи, її вік, вид занять до революції і на теперішній час, підстави усунення від участі у виборах. Сільська виборча комісія ретельно перевіряла складені списки, один примірник передавала до сільської ради, а другий — до волосної виборчої комісії. Одночасно з цим та в жодному разі не пізніше, ніж за тиждень до виборів, списки осіб, позбавлених виборчих прав, вивішували для загального ознайомлення.

Особи, включені у списки, могли в триденний строк з моменту їх оприлюднення оскаржити постанову сільської виборчої комісії до волосної, а потім і до губернської виборчих комісій. При цьому скаргу належало подавати через ту комісію, з постановою якої особа не погоджувалась. Протягом 24 годин комісія розглядала скаргу, приймала вмотивоване рішення та пересилала всю справу до комісії вищого рівня.

Поданий нами аналіз правових норм, що регулювали порядок визначення переліку осіб, позбавлених виборчих прав, яскраво ілюструє антидемократизм і класовий характер радянської виборчої системи. Наслідком її існування зокрема було і те, що на території більшості сіл тодішньої Української РСР виборчих прав позбавлялись близько 80 відсотків дворів [4, 508].

Починаючи з 1924 року, риси виборчого законодавства Української РСР дещо змінювалися: воно систематизовувалося та вдосконалювалося. Затверджене 10 вересня 1924 року постановою ВУЦВК РНК «Положення про виборчі права громадян та порядок проведення виборів» [5] було зведеним нормативним актом, що підсумовував тогочасний масив нормативних актів.

Наступний етап розвитку виборчого права України пов’язується з прийняттям у 1937        році нової Конституції УРСР, яка, відтворюючи, звичайно, положення загальносоюзної Конституції 1936 року, вперше запроваджувала поняття «виборчої системи», що об’єднувало в собі норми з врегулювання виборчого процесу до рад усіх рівнів. Для виконання конституційних норм була затверджена ціла низка спеціальних правових актів, зокрема «Положення про вибори до Верховної Ради УРСР» від 21 лютого 1938  року [9].

Положення декларувало вибори як загальні, рівні, прямі при таємному голосуванні, знімало виборчі цензи, що існували раніше, чітко розмежовувало повноваження органів, відповідальних за організацію та проведення виборів, забезпечувало висування кандидатів не тільки Комуністичною партією, а й громадськими організаціями та товариствами трудящих.

Регулював згадане положення і механізм обліку виборців. Повноваження зі складання та уточнення виборчих списків покладалися на виконавчі комітети місцевих рад. Як і раніше, до списків вносилися відомості про осіб, які на день виборів досягли 18 років, проживали на відповідній території та не були позбавленими виборчих прав; у них зазначалася інформація про прізвище, ім’я, по батькові громадянина, його рік народження (а для 18-річних — дата народження) і місце проживання.

Включення до списків виборців не залежало від терміну проживання громадянина: воно могло бути або постійним, або тимчасовим (що унеможливлювало встановлення цензу осідлості). Особам, які на момент голосування виїжджали з місця свого перебування, дільничні виборчі комісії видавали посвідки на право голосування, що надавало виборцям право бути включеними в додатковий виборчий список будь-якої дільниці на території СРСР і таким чином реалізувати своє виборче право незалежно від місця свого перебування.

Не могли бути внесеними до списків відомості про осіб, визнаних у встановленому порядку недієздатними, засуджених до позбавлення виборчих прав (стаття 9 Положення), а також осіб, які знаходилися в місцях позбавлення волі та ізоляторах тимчасового утримання, оскільки вони практично не могли взяти участі у виборах (виборчі дільниці в цих місцях не створювалися).

Важливою гарантією рівності виборчого права була вимога Положення про вибори (стаття 11), згідно з якою списки виборців складалися окремо по кожній виборчій дільниці, при цьому жодна особа не могла бути включеною більше, ніж в один список.

Списки виборців-військовослужбовців складалися командуванням військової частини або військового з’єднання та підписувалися їх командирами чи комісарами відповідно.

Як і раніше, виборче законодавство 1938 року передбачало можливість всенародного ознайомлення з виборчими списками (не пізніш як за 30 днів до виборів) та особливий порядок оскарження неправильностей чи неповноти списків, адже траплялися випадки включення до них осіб, які не мали виборчого права, невключення осіб, які ним володіли, чи неправильностей у персональних даних виборців.

Можна констатувати, що за радянських часів якість списків виборців забезпечувалася не тільки чинними нормативно-правовими актами, а й всією існуючою системою суспільних відносин, зміст яких визначався панівною роллю Комуністичної партії.

Вчені-конституціоналісти, фахівці радянського виборчого права відзначали демократизм існуючої системи складання та уточнення списків виборців. Ми вважаємо за необхідне частково погодитись з ними, адже з часу прийняття виборчого закону 1938 року минуло понад 50 років, і за цей період системи обліку виборців усіх країн світу вже встигли значно вдосконалитись, ми ж тупцювали на місці. Водночас позитивні висновки правознавців, на нашу думку, були зумовлені певними особливостями життя в умовах «диктатури пролетаріату»:

—         покладення повноважень із обліку виборців на виконавчі комітети місцевих рад народних депутатів тлумачилось як сприяння держави в реалізації виборцями свого права голосу — на час існування Радянського Союзу таке твердження мало сенс, адже правляча роль Комуністичної партії визначала неможливість існування будь-якої політичної конкуренції, а отже і відсутність необхідності застосування виборчих технологій та маніпуляцій зі списками виборців. Держава була зацікавлена в забезпеченні якомога кращого й якісного переліку осіб, які володіли правом голосу — це сприяло підвищенню довіри до самої партії та зміцненню впевненості виборців у тому, що вона належним чином організовувала виборчий процес, забезпечувала гідний правопорядок під час виборів, створювала умови для участі всіх правомочних осіб у голосуванні і, як наслідок — в управлінні державою;

—         облік виборців виконкомами міг бути здійснений якісно, адже він відбувався за умов існування жорсткої системи прописки [2], яка давала точну відповідь на питання про місце перебування виборця. Тому кількість помилок при складанні списків виборців дільничними комісіями була мінімальною;

—         існуванням посвідок для голосування дійсно забезпечувалася безперешкодна реалізація виборцями свого права голосу незалежно від місця перебування, бо, як уже зазначалося, повне панування Комуністичної партії зумовлювало відсутність політичної конкуренції та зводило нанівець потребу в маніпулюванні такими посвідками;

—         помилки, які все ж могли траплятися у виборчих списках, усувалися двома інстанціями оскарження (дільнична виборча комісія та народний суд, участь якого, до речі, підвищувала авторитетність рішень щодо списків) та оперативно ліквідовувалися дільничними комісіями у день голосування;

—         суттєвим недоліком існуючої системи реєстрації виборців була відсутність відповідальності за неналежне здійснення виконавчими комітетами рад та виборчими комісіями, а також іншими посадовими особами своїх обов’язків щодо складання та уточнення списків виборців, але за часів існування Радянського Союзу цей недолік компенсувався політичною відповідальністю в межах лав Комуністичної партії.

3. Сучасні політичні комунікації у розвинених демократіях

Найважливішою ознакою демократії, за визначенням американського політолога Р. Даля, є компетентна участь громадян у процесах формування політичної волі. Саме тому, на нашу думку, базовим ресурсом легітимності влади при демократичному режимі має стати політична комунікація.

Політична комунікація – це процес передавання політичної інформації, завдяки якій вона циркулює від однієї частини соціальної спільноти до іншої (горизонтальна комунікація) та між політичною і соціальною системами (вертикальна комунікація). Найактивніше політична комунікація формує інформаційне поле у період передвиборчої боротьби.

Взагалі, як свідчить досвід останніх кількох років, використання мережі Інтернет забезпечує громадянам широкі можливості для розширення своєї безпосередньої участі в політичних процесах. Це, зокрема, онлайновий доступ до процесів прийняття рішень, аналогічні консультації із злободенних проблем, оприлюднення думок і поглядів. Політичним партіям інформаційно-комунікативні технології надають можливості для швидшого досягнення нових аудиторій при менших, порівняно з поквартирним обходом громадян, витратах ресурсів. Нарешті, масові і доступні комунікації між людьми, спільнотами, партіями та іншими елементами суспільства виявляються надзвичайно важливими для процесів формування коаліцій та блоків політичних партій і об’єднань. Однак у кожному з таких випадків для того, щоб мережа Інтернет перетворилась на реальний двигун демократичних процесів, необхідно, в першу чергу, демократизувати доступ до глобальних комп’ютерних мереж. А цю проблему непросто вирішити через неможливість забезпечення масового доступу до широкосмугих комунікацій.

Інформаційний потік та обмін інформацією полегшують залучення громадян до участі в політичному процесі, а також організацію і здійснення політиками, активістами та іншими зацікавленими особами самого цього процесу. Крім того, можливість широкого доступу до інформації прискорить розвиток різноманітних політичних процесів. Менші витрати на організацію колективних дій завдяки Інтернету будуть найбільш вигідними для певної групи населення, а саме тієї, яка або перебуває за межами традиційних державних і приватних організацій, не залучена до бізнесу, або не є частиною будь-яких професійних організацій [1, с. 216].

З точки зору концепції „прискореного розвитку плюралізму”, Інтернет сприяє „подрібненню” сучасної політичної системи відповідно до економічних інтересів політичних груп та переходу до гнучкої системи, яка базується на різних стратегіях впливу політичних груп, найменш залежних від суспільних інститутів та організацій.

Ідеї формування ефективного громадянського суспільства з випереджаючим розвитком горизонтальних зв’язків між виборцями отримують необхідну матеріальну базу з розвитком електронних, комп’ютеро-опосередкованих комунікацій.

Ключове питання під час оцінки ролі інформаційних технологій для демократії полягає в тому, наскільки уряди і громадянські суспільства навчаться використовувати можливості, які надаються їм новими каналами інформації і комунікації, щоб просувати та посилювати базові представницькі інститути, які об’єднують громадян в державу. При такому розгляді можливості для суспільної участі, які створюються завдяки новій технології, безумовно, важливі. Але Інтернет спроможний і генерувати інформацію, посилюючи прозорість, відкритість діяльності й підвищення відповідальності владних органів національного і міжнаціонального рівня, а також посилювати канали інтерактивного спілкування між громадянами і посередницькими інститутами. Інтернет реалізує деякі з цих особливих функцій краще, ніж будь-які інші засоби.

Існують також і проблеми, пов’язані з ризиками електронної демократії. Серед них — небезпека маніпулювання голосувань та виборів через недостатній захист даних, небезпека поділу суспільства на тих, хто володіє інформацією, і тих, хто нею не володіє (цифровий розподіл), і, внаслідок цього, обмеження принципу демократії вибору, небезпека пропаганди злочинних та екстремістських угрупувань та їх впливу, особливо на молоде покоління.

Висновки

Кожна виборча кампанія проводиться її ініціаторами в умовах жорсткої боротьби з політичними суперниками. Адже виборчий процес за своєю суттю є конкурентним процесом, у ході якого відбувається гостре протистояння між учасниками за право володіти престижними позиціями в політичній ієрархії, за можливість впливу на маси, на доступ до значних ресурсів. Це повною мірою відповідає сутності влади як реальної здатності певного суб’єкта проводити свою волю по відношенню до інших груп, окремих індивидів, здійснювати спільні цілі насильницькими і ненасильницькими засобами.

Під виборчими технологіями розуміють систему засобів, прийомів і способів, спрямованих на вирішення завдань виборчої кампанії, а також методи ведення виборчої кампанії.

Список використаної літератури

1. Березин В. М. Массовая коммуникация: сущность, каналы, действия. М.: РИП-холдинг, 2003. – 174С.
2. Бондаренко С. В. Социальные технологии „электронной демократии” //http://library.cjes.ru/online.
3. Вершинин М. С. Политическая коммуникация в информационном обществе. – СПб.: Изд-во Михайлова В. А., 2009. – 253 с.
4. Вершинин М. С. Электронная демократия как компьютеро-опосредованная форма политической коммуникации // Материалы международной научно-практической конференции „Коммуникация: теория и практика в различных социальных контекстах” – „Коммуникация – 2002″. Ч. 1 – Пятигорск: Изд-во ПГЛУ, 2002. – С. 153 — 155. //http://www.russcom.ru/rca_biblio/v/vershinin.
5. Горшенев А., Челяпов Н. Советская избирательная система. Издание второе, переработанное и дополненное. — М.: Госполитиздат, 1959. — 63 с.
6. Ким А.Н. Советское избирательное право. Вопросы теории избирательного законодательства и практики его применения. — М.: «Юридическая литература», 1965. — 211 с.
7. Королько В. Виборчі кампанії: зростання іміджу та засобів його формування // Україна-2010. Моніторинг соціальних змін. — С 264-272
8. Полторак В. Политический маркетинг и организация избирательных кампаний // Социология: теория, методы, маркетинг. — 2002. — № 1. — С. 61-79
9. Пухкал О., Дикий О. Політичний маркетинг // Вісн. Акад. пр. і соц. відносин Федер. профспілок України. — 2010. — № 1(14). — С.198-201