Внаслідок особливостей свого геополітичного розташування Україна є тією державою, яка створює «критичну масу» для реалізації будь яких великих проектів на євразійському просторі, у Східній та Південно-Східній Європі, у Балто-Чорноморському та Чорноморсько-Балтійському регіонах. Водночас статус України як держави середнього рівня в світовій ієрархії свідчить про те, що Україна має недостатньо так званої «структури сили» для того, щоб суттєвим чином впливати на процеси в глобальній системі міжнародних відносин. Ця обставина має своїм наслідком постійно зростаючий тиск на Україну як з боку Росії, так і з боку США та Європейського Союзу з наміром перетворити її у своєрідну картку в своїй геополітичній грі. Такі намагання є результатом зміни конфігурації сил як на глобальному, так і на регіональному — європейському рівні.

Для України, яка розташована на межі двох великих цивілізаційних просторів — євроатлантичного і євроазійського, і остаточно не вирішила проблему своєї геополітичної ідентичності, визначального значення набуває розробка й утвердження в масовій свідомості системи геополітичних пріоритетів. Формування й імплементація інтегральної стратегії національної безпеки України повинна починатися з чіткого визначення цих пріоритетів, усвідомлення (хоча б на рівні національної еліти) ролі і місця України в глобальному геополітичному просторі.

В ширшому плані можна стверджувати, що геополітична дилема, проблема геополітичного вибору України перетворюється із загальнотеоретичного, напівфілософського питання у визначальний чинник її історичного і політичного майбутнього.

Україна, на жаль, ніколи не мала інтегральної стратегії національної безпеки, як і чіткої геополітичної стратегії. Про такі стратегії сьогодні можна говорити переважно у перспективі. Розробка таких стратегій різного рівня є життєвою необхідністю для України, якщо вона хоче перетворитися з об'єкта геополітичних ігор великих держав у суб'єкт геополітики, тобто в самостійного гравця, який сам визначає свої цілі і дії на світовій арені (звісно, з урахуванням як власних можливостей, так і параметрів навколишнього середовища). Це цілком відповідає геополітичному потенціалу і можливостям України як однієї з найбільших європейських країн.

Проте перетворення з об'єкта в суб'єкт геополітики для України — далека стратегічна мета. Ось чому поточні пріоритети і стратегія України повинні розроблятися з урахуванням пріоритетів і стратегічних настанов основних політичних "акторів" регіону — країн євроатлантичної спільноти і Російської Федерації.

Позиція України щодо ЄС на законодавчому рівні вперше була сформульована в Основних напрямах зовнішньої політики України, ухвалених Верховною Радою України 2 липня 1993 року. Членство України в Європейських Співтовариствах, а також в інших загальноєвропейських структурах було визначено перспективною метою української зовнішньої політики. 14 червня 1994 р. у Люксембурзі Україною та ЄС було підписано Угоду про партнерство і співробітництво (УПС), яка набула чинності 1 березня 1998 р. після ратифікації Україною (листопад 1994 р.) та всіма країнами — членами ЄС.

Підтримуючи співробітництво з 207 державами світу Україна традиційно зберігає у якості домінуючих міжнародні відносини по лінії "Захід — Україна — Схід" або ЄС — Україна — Росія. На ці напрями економічної взаємодії припадає левова частка (близько 62%) вітчизняного зовнішнього товарообігу. Відповідний показник торгівлі з Росією становить 29%, а з 42 країнами Європи (без урахування колишніх республік СРСР) — 33%. На ЄС — 25 припадає 30,5% — коефіцієнт майже аналогічний російському.

Стратегічний вибір України на користь євроінтеграційного курсу є обґрунтованим і закономірним, оскільки Україна:

· історично є складовою християнської макроцивілізації (українці становлять 3% християн світу);

· поєднує в національній ментальності східно — та західнохристиянські цінності, зокрема : колективну й індивідуальну свободу, православну споглядальність, містику і співчутливість з католицькою дієвістю, раціоналістичністю і прагматизмом; для українців характерна європейська толерантність щодо інших політичних, ідеологічних та релігійних систем тощо.

Рух України до Євросоюзу вмотивований не лише притягальною силою його економіки та стандартів життя, основними параметрами яких є, зокрема чверть світового ВВП, 40% світового експорту, 6-8-разова перевага над країнами Східної Європи за кількістю валового внутрішнього продукту на душу населення та подвійна — за часткою заробітної плати у вартості продукції підприємств. ЄС, крім того, неухильно наближається до формування демократичної форми національно-територіального устрою у вигляді федерації (з Європарламентом, Президентом Федерації, що має обиратися на прямих загальноєвропейських виборах, європейським міністром закордонних справ — координатором зовнішньополітичних дій учасників об'єднання). Головною перевагою європейської моделі федерації над євразійською (найбільш послідовно реалізованою в СРСР) є можливість поєднувати інтереси усіх суб'єктів інтеграційного процесу, не нівелюючи національну ідентичність народів, не асимілюючи їх зусиллями макроетносу. Саме у демократичності зазначеної системи міжнародних (міжетнічних) відносин усередині федерації, у гарантуванні нею національного суверенітету членів союзу закладено вирішальний мотив вибору інтеграційного вектора України.

В цілому ж варто зазначити, що реалізація європейського вибору України можлива лише на основі послідовного утвердження демократичних засад розвитку суспільства, прав і свобод людини у всіх їх виявах, побудови правової держави, становлення громадянського суспільства. У цьому контексті особливої важливості набуває проведення широкомасштабної роз’яснювальної роботи, зокрема розробка та реалізація державної програми інформування громадськості про ситуацію в ЄС, проблеми і здобутки України на шляху європейської інтеграції. Крім усього іншого, потрібна орієнтація засобів масової інформації на висвітлення розвитку відносин між Україною та ЄС, широке і всебічне роз’яснення значення європейського вибору України, забезпечення неупередженого сприйняття громадянами європейської інтеграції, а також регулярного інформування про політичні, економічні та соціальні процеси, що відбуваються у країнах ЄС.

Список використаної літератури

1. Алимов О. Стратегічне партнерство й енергетична безпека держави //Вісник Національної Академії наук України. — 2004. — № 9. — C. 17-22

2. Жовква І. Стратегічне партнерство — особливий вид міждержавного співробітництва //Україна-НАТО. — 2006. — № 3. — C. 11-18

3. Корнієвський О.А. Європейський вибір України: прагнення та реалії // Політичний календар. Інформаційно-аналітичний огляд. – 2002. — №6. –с.38-43

4. Кудряченко А. Соціальне партнерство: європейський досвід і Україна //Стратегічні пріоритети. — 2008. — № 3. — C. 132-141.

5. Щербак Ю. Україна-США:стратегічне партнерство,інтереси та цінності //День. — 2005. — 2 квітня. — C. 3