Принцип верховенства права, запозичений Конституцією України 1996 р. з арсеналу європейської правової традиції, де він є, на думку відомого дослідника цієї тематики Б. Таманаги, «виключним і легітимуючим політичним ідеалом», який поступово поширюється на увесь сьогоднішній світ [1, 11], покликаний якісно змінити як основоположні засади, так і практичну складову системи правового регулювання суспільних відносин у напрямі до загальновизнаних гуманітарних цінностей та критеріїв соціальної ефективності. Сьогодні в юридичній літературі існує розмаїття змістовних акцентів у розумінні цього складного явища — ідеологічних, політичних, юридичних, соціальних [2]. Наразі в межах загальнотеоретичної правової дисципліни принцип верховенства права доцільно розглядати принаймні у двох аспектах.

По-перше, в широкому значенні — як принцип правової організації державної влади в суспільстві, так би мовити, у сенсі «верховенства права над державою». Саме так цей принцип тлумачиться за межами континентальної моделі правової держави за посередництвом англомовної конструкції верховенства (панування) права («Rule oflaw»). Як результат англомовне «верховенство права» за основним свої змістом ототожнюється з континентальною «правовою державністю». Наприклад, проблематика американського досвіду й перспективи підтримання верховенства права містить широке коло загальних питань державно-правового устрою: конституціоналізму, федералізму, поділу влади, громадянських прав, судового захисту, судової системи, кримінального судочинства, адміністративного права тощо [3]. Що ж до розуміння особливостей континентальної концепції правової держави — своєрідного німецького аналогу принципу верховенства права, то на відміну від останнього, покликаного з самого початку заснування обмежувати державну владу, правова держава певний час зводилась до «самообмеження державної влади законом», і лише за сучасних умов під впливом англосаксонської доктрини «Rule of law» модель правової держави стала пов´язуватися з ідеями панування права, яке розглядається автономним стосовно держави й саме тому здатним до її обмеження.

По-друге, у вузькому розумінні, а саме у контексті співвідношення однорідних правових категорій — права й закону в системі регулювання суспільних відносин, їх ролі та місця в забезпеченні правопорядку, тобто у сенсі «верховенства права над законом». Саме на такий підхід орієнтує ст. 8 Конституції України, що закріплює визнання та дію принципу верховенства права і роз´яснює відповідно до цього його зміст: а) як найвищу юридичну силу Конституції України, яка передбачає, що закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України й мають відповідати їй; б) як пряму дію норм Основного Закону країни, що передбачає гарантування звернення до суду для захисту конституційних прав та свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України. Таким чином, Конституція, проголошуючи Україну правовою демократичною соціальною державою (ст. 1), виключає тавтологічне «правовій державі» широке розуміння «верховенства права». Такий більш спеціальний підхід до розуміння принципу верховенства права дає змогу розглядати питання панування права в суспільних відносинах і більш загальні проблеми організації державної влади як відносно самостійні, сконцентрувати увагу правознавців на власне правовій складовій як першої, так і другої проблематики, зокрема ролі судових органів як остаточного арбітра з правових питань насамперед щодо захисту прав та свобод людини і громадянина.

Проте проблематика верховенства права не зводиться лише до того, щоб визначити відмінності між правом і законом, як це часто-густо зазначається у сучасній вітчизняній юридичній літературі, оскільки здебільшого вони висвітлюються із суто формальних позицій, як-то право — це зміст, а закон є його формою, адже, як відомо, форма завжди має бути змістовною, а зміст сформованим. Визначення таких відмінностей на звичному методологічному ґрунті не може відкрити нових пізнавальних можливостей для розуміння принципу верховенства права. Адже з часу свого виникнення ідея верховенства права розглядалася в контексті змістовних цінностей — як панування божественного чи природного закону, призначення якого вбачалося в обмеженні світської (державної) влади. Зокрема, у класичному обґрунтуванні принципу верховенства права А. Дайсі йшлось про те, що, по-перше, жодна людина не може бути покарана інакше як за порушення чітко визначених положень закону, прийнятого згідно з попередньо визначеною процедурою, яке (покарання) встановлюється судовою системою; по-друге, кожна людина, незалежно від її статусу та обставин, підпадає під дію звичайних законів у межах судової юрисдикції; і останнє — норми конституційного права є не джерелом, а наслідками прав індивідів, які визначені та захищені судами [4].

З позицій сучасного стану правової науки запровадження верховенства права в національну правову систему передбачає насамперед висвітлення правової проблематики у контексті суспільства в цілому, а не лише його державно-владної організації, що тільки й здатне створити можливості для більш повного розуміння принципу верховенства права. Для цього зміст поняття права має бути поширеним не лише за межі його розуміння як «наказу держави», а й сукупності норм права як лише потенційних, хоча й загальнообов´язкових, правил поведінки у напрямі врахування певних ненормативних, діяльнісних аспектів, які є необхідними елементами реалізації правових норм, розуміння права як специфічної соціальної реальності. Тому для досягнення соціально значимого результату в системі правового регулювання стають важливими не лише норми права як взірці поведінки, а й відповідні процедури та процес здійснення приписів правових норм, який не повинен відриватися від них, а також їх змісту. Подібним чином ставить проблему Б. Таманага: чи є спосіб використання закону його складовою, вважаючи його (спосіб) своєрідним критерієм моральності закону [1, 11]. Такий підхід дає змогу наголосити на необхідності запровадження в соціальну матерію принципу верховенства права не лише шляхом підвищення якості та узгодженості законодавства, а й за посередництвом таких специфічних ненормативних, але правових за своїм змістом вимог, як право на судовий захист, доступність правосуддя, незалежність суду, кваліфікація суддів, остаточний статус судового рішення з питань права.

Зміст права за цих умов формується на теренах суспільства, яке є ареною співпраці й конфліктів різних інтересів — економічних, політичних, етнічних, моральних тощо. У цьому контексті правова проблематика тісно пов´язана з соціалізацією індивідів, особливостями менталітету та національної правової культури, становленням інституцій громадянського суспільства, демократизацією політичного життя, участю громадян у правоутворенні, зокрема у виявленні потреби у правовому регулюванні суспільних відносин, формуванні соціальних очікувань щодо його спрямованості та змісту, обговоренні проектів законів та інших нормативно-правових актів, реалізації та оцінці ефективності законодавства. Відповідно, норми права розглядаються як такі, що складаються в результаті повторюваності [5] і об´єктивації певних соціальних ситуацій у тісному зв´язку з соціальними можливостями їх реалізації в діяльності учасників суспільних відносин, що не виключає необхідності набуття ними за посередництвом втручання специфічних державно-владних інституцій таких специфічних рис, як чітке і зрозуміле визначення прав та обов´язків, публічне визнання сформульованих правил поведінки, можливість їх примусового гарантування. Соціальне середовище є й найбільш відповідним підґрунтям для практичного здійснення правових норм, де тільки й можуть скластися реальні показники ефективності права. Саме у цьому контексті авторитетний російський правознавець С. Алексєєв пропонує доповнити звичний процес пізнання правових форм «вивченням її дійсної ефективності», наскільки ефективно вони «працюють» у реальних життєвих ситуаціях [6].

Тому право постає не лише як належне, а як укорінене у практику належне, що знаходиться у процесі становлення, стає частиною соціальної реальності. Як результат, завдяки цим чинникам, — змістовному і формальному — право може стати найбільш універсальним та ефективним соціальним регулятором, а верховенство права — дієвим принципом організації та функціонування системи правового регулювання суспільних відносин. Таке розуміння дає змогу простежити власну історію права як регулятора суспільних відносин на різних етапах розвитку суспільства, що дає можливість виявити певну послідовність трансформації уявлень про право залежно від ступеня розвитку та диференціації системи соціальних інтересів та відносин: від засобу управління (команда-виконання) до соціального регулятора (моделювання правил поведінки), і далі — до найбільш універсального способу впорядкування суспільних відносин, насамперед вирішення конфліктів.

Адже прийняття закону чи іншого нормативно-правового акта не означає досягнення правопорядку, є тільки його нормативною умовою, а не кінцевим результатом процесу правового регулювання. Проте такий підхід не означає приниження нормативних засад у системі правового регулювання, оскільки регулятором у точному значенні цього терміна, який задає вихідні параметри для всієї системи впорядкування суспільних відносин, є та залишається норма права. Ідеться лише про нагальну необхідність урахування інших важливих чинників, здатних гарантувати досягнення реальних результатів, забезпечити справжню ефективність законодавства, своєрідне тестування норм на життєздатність, остаточним критерієм якої є судові рішення. На цьому тлі пошук права, наголошує М. Козюбра, має здійснюватися на шляху поєднання загальнолюдських цінностей — справедливості, свободи, гуманізму — і формально-регулятивних цінностей права — нормативності, рівності перед законом тощо, причому не лише законотворчими, а й правозастосовними державними органами, насамперед судами [7]. До цих орієнтирів можна додати ще й необхідність урахування особливостей конкретної ситуації, використання найоптимальніших правових засобів і способів вирішення соціально-правового конфлікту. Зокрема П. Рабінович наголошує на цілій низці критеріїв верховенства права на підставі тлумачення практики Європейського суду з прав людини та Конституційного Суду України [8].

Важливим кроком для виваженого тлумачення змісту принципу верховенства права має стати з´ясування відмінностей між усталеним для вітчизняного правознавства принципом законності та принципом верховенства права. Вихідним тут є таке: верховенство права має передбачати необхідність та можливість виходу за межі формальної законності, інакше питання про верховенство права позбавляється будь-якого самостійного сенсу і будь-які держави, зокрема й найгірші форми авторитаризму, автоматично будуть вважатися правовими, такими, що застосовують принцип верховенства права. Адже саме по собі правління за допомогою закону не здатне забезпечити достатніх обмежень влади правами людини, що визнається беззаперечною умовою принципу верховенства права. Втім, правова держава за континентальним взірцем, до стандартів якої прагне й Україна, не може й не спиратися на функціонування правових відносин в умовах презумпції законності, особливо це стосується такої соціально чутливої галузі права, як кримінальне право, де діє принцип «немає злочину без вказівки на це в законі», тобто тільки кримінальний закон може визначати, яке суспільно небезпечне діяння є злочином [9]. На поєднанні формальних критеріїв законності та змістовних цивілізаційних характеристик права засновано й розуміння верховенства права в Конституції України 1996 р. [10]. Тому, на відміну від деяких полемічно загострених поглядів, слід погодитися з принциповим висновком про те, що усі матеріальні теорії верховенства права містять елементи формального розуміння (принцип законності), а потім ідуть далі, додаючи різні конкретні моменти змістовного характеру [1, 118]. Отже, верховенство права не скасовує принципу законності, а, натомість, розвиває його до нової якості — панування права від суто формальних вимог «дотримання закону» до інших, надпози-тивних чинників змісту права. Звернімо увагу й на те, що за умов беззастережного панування юридичного позитивізму науковцям не вдавалось оминути проблему обмеженості принципу формальної законності, яка часто-густо поставала у процесі застосування норм права судовими органами. Зрештою, й судовий вирок згідно з кримінально-процесуальним законом завжди мав відповідати не тільки формальним критеріям законності, а й змістовним (неформальним) ознакам обґрунтованості.

С. Головатий наголошує, що слід чітко усвідомити й те, що двох чи навіть трьох верховенств (якщо врахувати ще й верховенство конституції) в одній системі правового регулювання бути не може. Лише у разі визнання принципу верховенства права, принципу конституційності й принципу законності, як окремих і самостійних засад сучасної української правової теорії, може бути досягнута узгодженість цих головних складників правопорядку й усувається суперечність, яка існує в разі одночасного вживання таких категорій, як «верховенство права», «верховенство закону» й «верховенство конституції» [11]. Дещо з іншими акцентами вибудовують згадану систему принципів П. Рабінович і В. Селіванов: верховенство права — щодо його обов´язковості в законотворчій діяльності, верховенство Конституції — законодавчих та інших правових актів, і верховенство закону — в ієрархії всіх інших нормативних актів [12]. Немає й особливих підстав для піднесення верховенства закону до рівня принципів Конституції України [13]. Адже, на відміну від верховенства закону, верховенство права стосується життя права — як творення правових норм, так і їх здійснення, застосування органами державної влади, насамперед судами. Тому верховенство права покликано бути певним стандартом не лише законодавчої діяльності, а й щодо прийняття судових рішень, який засвідчує неупередженість правосуддя й намагання суддів поновити справедливість прийняттям відповідного рішення [14].

Проблему пошуку правового змісту закону, критеріями якого пропонувалися справедливість, правовий ідеал, правова природа речей, загальна воля народу, розглядає М. Козюбра. До їх переліку можна додати ще й популярне в неюридичних колах посилання на дух закону, коли питання необхідності виходу за його межі розглядалися через призму співвідношення духу та букви закону, закликів брати до уваги обидва критерії. Усі ці орієнтири відображали відповідний рівень праворозуміння, були проекцією актуальних у свій час способів осмислення правової реальності. Наразі утвердження прав людини як стратегічного орієнтиру розвитку національної правової системи, надання їм найвищого конституційного авторитету створює необхідні передумови для визнання принципової та предметної однорідності таких феноменів, як права людини і право, коли вони розуміються як явища однієї сутності [15]. Права людини у сучасному трактуванні їх змісту не можуть існувати за межами правової системи навіть у найбільш формальному її розумінні, оскільки вони є її соціально-антропологічним фундаментом. Так само і право, функціонуючи у вигляді цілісної правової системи без опори на права людини, ризикує стати не лише беззмістовним, а й не прилаштованим до потреб та інтересів індивідів. Адже в будь-якому випадку правові норми не можуть використовуватися, виконуватися, дотримуватися чи застосовуватися поза межами свідомої вольової поведінки (дії чи бездіяльності) людини.

Кваліфікація прав людини як найвищих критеріїв і вимог до правового характеру змісту закону передбачає врахування певних аспектів принципу верховенства права щодо різних суб´єктів. Стосовно пересічних громадян правомірною може вважатися будь-яка поведінка в межах «дозволено все, що законом не заборонено», тобто діє верховенство права у повному його розумінні. Відповідно правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, згідно з якими ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством; органи державної влади й органи місцевого самоврядування, їх посадовці зобов´язані діяти лише на підставі й у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією й законами України (ч. 1 ст. 19 Конституції). Наразі діяльність державних органів і їх посадових осіб здійснюється відповідно до принципу формальної законності — «дозволено лише те, що записано у законі». Так, згідно з ч. 2 ст. 19 Конституції України «органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов´язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України». Лише разом ці дві іпостасі верховенства права дають змогу розглядати його як універсальний принцип стосовно усіх суб´єктів правових відносин, акцентувати на такій принциповій особливості панування права у процесі впорядкування суспільних відносин, як взаємна відповідальність особи й держави.

Натомість не можна погодитися з тим, що принцип верховенства права означає визнання пріоритету права перед іншими соціальними нормами (мораллю, звичаями тощо) [16]. Адже диференціація різних сфер життєдіяльності суспільства передбачає, що кожна з них має регламентуватися найбільш відповідними для цих відносин нормативами. Тому далеко не всі суспільні відносини мають належати до предмета правового регулювання, регулюватися за посередництвом такого специфічного регулятора, як право. Наразі правові норми покликані регламентувати лише ті соціальні взаємини, значимість яких виходить за межі особистих, стосується «будь-якої третьої особи» (інтерсуб´єктивність — Габермас), тобто набуває ознак загальності, яка тягне за собою дію публічно-владних атрибутів. Система правової регламентації будується на пріоритетності норм права, а моральні відносини спираються на моральні засади суспільства, тому правові норми малопридатні для регулювання моральних відносин, так само як і моральні норми — для правових відносин. Стосовно цього А. Заєць обґрунтовано включає до змісту верховенства права принцип мінімальної достатності правового регламентування суспільних відносин, доводячи, що право повинно діяти лише там, де інші регулятори є неефективними, де потрібне впорядкування на підставі владного впливу, оскільки право порівняно з іншими соціальними регуляторами має переваги щодо можливостей здійснювати результативний субсидіарний вплив на організацію державної влади, стабілізацію суспільного життя, забезпечення захисту особи і встановлювати обмеження державної влади.

З акцентом на реалізацію права, насамперед на процес застосування судовими органами, принцип верховенства права запроваджується українським законодавством. Передусім підкреслимо його загальний процесуальний статус: ст. 2 Закону «Про судоустрій України» проголошує, що суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує захист гарантованих Конституцією та законами України прав та свобод людини і громадянина, прав і законних інте-ресів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави. Завданням Конституційного Суду є гарантування верховенства Конституції України як Основного Закону держави на всій території України (ст. 2 Закону «Про Конституційний Суд України»). Відповідно, ст. 4 Закону «Про Конституційний Суд України» відносить верховенство права до основних принципів діяльності Конституційного Суду.

Перше тлумачення верховенства права наводить постанова Пленуму Верховного Суду України «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» від 1 листопада 1996 р., яка, посилаючись на ст. 8 Основного Закону України, наголошує на праві судів при розгляді конкретних справ оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акта з точки зору його відповідності Конституції й у всіх необхідних випадках застосовувати її як акт прямої дії. Для цього у разі невизначеності в питанні про те, чи відповідає Конституції України застосований закон або закон, який підлягає застосуванню в конкретній справі, суд за клопотанням учасників процесу або за власною ініціативою зупиняє розгляд справи і звертається з мотивованою ухвалою до Верховного Суду України, який згідно з конституційними нормами може порушувати перед Конституційним Судом України питання про відповідність Конституції законів та інших нормативно-правових актів, тобто про їх конституційність. Суд має безпосередньо застосовувати Конституцію, якщо: 1) зі змісту норм Конституції не випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом; 2) закон, який був чинним до введення в дію Конституції чи прийнятий після цього, суперечить їй; 3) правовідносини, що розглядаються судом, законом України не врегульовано, а нормативно-правовий акт, прийнятий Верховною Радою або Радою міністрів АР Крим, суперечить Конституції України; 4) укази Президента України, які внаслідок їх нормативно-правового характеру підлягають застосуванню судами при вирішенні конкретних судових справ, суперечать Конституції.

Суд не може, застосувавши Конституцію як акт прямої дії, визнати неконституційними закони чи правові акти, перелічені у ст. 150 Основного Закону країни, оскільки це віднесено до компетенції Конституційного Суду України. Разом із тим суд на підставі ст. 144 Конституції може визнати не відповідними Конституції чи законам України рішення органів місцевого самоврядування, а на підставі ст. 124 Конституції — акти органів державної виконавчої влади (міністерств, відомств, місцевих державних адміністрацій тощо). Водночас нормативно-правові акти будь-якого державного чи іншого органу (акти Президента, постанови Верховної Ради, постанови і розпорядження Кабінету Міністрів, нормативно-правові акти Верховної Ради АР Крим, акти органів місцевого самоврядування, накази й інструкції міністерств і відомств, накази керівників підприємств, установ, організацій тощо) підлягають оцінці на відповідність як Конституції, так і закону. Якщо при розгляді справи буде встановлено, що нормативно-правовий акт, який підлягав застосуванню, не відповідає чи суперечить закону, суд зобов´язаний застосувати той закон, який регулює ці правовідносини (законність).

Цивільний процесуальний кодекс України, прийнятий 18 березня 2004 р., не містить прямих посилань на принцип верховенства права. Хоча з огляду на новий підхід до розуміння специфіки цивільно-правового регулювання, задекларований Цивільним кодексом України в частині загальних засад цивільного законодавства, таке посилання було б доречним, адже йдеться про такі змістовні правові положення, як: а) неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; б) неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, установлених Конституцією України й законом; в) свобода договору; г) свобода підприємницької діяльності, не забороненої законом; ґ) судовий захист цивільного права й інтересу; д) справедливість, добросовісність і розумність.

Утім, ст. 8 Цивільного процесуального кодексу України надає можливості суду у складних правових ситуаціях здійснювати вихід за межі принципу формальної законності. Зокрема, у разі виникнення у суду сумніву під час розгляду справи щодо відповідності закону чи іншого правового акта Конституції України, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України, суд звертається до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта. Крім того, якщо спірні відносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що впорядковує подібні за змістом відносини, тобто аналогію закону, а за відсутності такого — керується загальними засадами законодавства, оперуючи аналогією права. І нарешті, суду забороняється відмовляти в розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регламентує спірні відносини.

Чинний Кримінально-процесуальний кодекс України (КПК) підкреслює, що при відправленні правосуддя у кримінальних справах судді й народні засідателі є незалежними й підкоряються тільки закону (ст. 18). Наразі один з проектів КПК відносить до переліку засад кримінального провадження водночас і законність, і дотримання принципу верховенства права. При цьому законність тлумачиться ст. 8 цього проекту досить широко. Зокрема, суб´єкти кримінального провадження зобов´язані неухильно додержуватися вимог не лише Конституції України, цього Кодексу та інших законів України, а й чинних міжнародних договорів, згода на обов´язковість яких надана Верховною Радою України. Крім того, суд, установивши, що положення кримінально-процесуального закону суперечать Конституції, призупиняє розгляд справи до одержання рішення Конституційного Суду України із цього питання (конституційність).

Найбільш вдалим щодо адаптації принципу верховенства права виявився Кодекс адміністративного судочинства України (далі — КАС України), прийнятий 6 липня 2005 р. Звідси — завдання адміністративного судочинства, якими є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадовців і службовців, інших суб´єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на засадах законодавства (ст. 2). Для цього адміністративному суду надаються широкі можливості провадити перевірку у справах стосовно оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб´єктів владних повноважень, з´ясовуючи, чи вчинені вони:

1) на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією й законами України;

2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;

3)обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);

4)безсторонньо (неупереджено);

5)добросовісно;

6) розсудливо;

7) з дотриманням принципу рівності перед законом для недопущення несправедливої дискримінації;

8) пропорційно, зокрема, з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямовано це рішення (дія);

9)з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;

10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Верховенство права і законність належать до принципів адміністративного судочинства і викладені окремо в різних статтях КАС України. Стаття 8 КАС України надає розгорнуте розуміння верховенства права, вважаючи основним елементом його змісту конституційну норму, відповідно до якої людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями й визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Для застосування цього принципу суд наділяється правом врахувати судову практику Європейського суду з прав людини. Відповідно до цього саме принцип верховенства права (а не законності) тлумачиться як такий, що передбачає заборону відмови в розгляді й вирішенні адміністративної справи з мотивів неповноти, незрозумілості, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини.

З огляду на це КАС України при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадові та службові особи зобов´язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією й законами України (ст. 9). Суд вирішує справи на підставі Конституції й законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов´язковість яких надана Верховною Радою України, і застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, передбачений Конституцією й законами України. У випадку невідповідності нормативно-правового акта Конституції чи закону України, міжнародному договору, згода на обов´язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту, суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу Так само, як й інші процесуальні кодекси, КАС України поширює принцип законності на міжнародні договори, згода на обов´язковість якого надана Верховною Радою України, вважаючи їх згідно з конституційним положенням актами вищої юридичної сили, ніж закон, розширює розуміння принципу законності за рахунок конституційності. У разі виникнення в суду сумніву під час розгляду справи щодо відповідності закону чи іншого правового акта Конституції України, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду, суд звертається до Верховного Суду України для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта. Прийнятним як і для інших процесуальних кодексів є й посилання, що за відсутності закону, який упорядковує відповідні правовідносини, суд застосовує закон, що регулює подібні правовідносини, тобто аналогію закону, а за відсутності такого закону — ґрунтується на конституційних принципах і загальних засадах права, оперуючи аналогією права, що теж означає вихід за формальні вимоги законності.

Як підсумок, запровадження принципу верховенства права пов´язано з таким.

По-перше, — поглибленням усталеного для вітчизняного правознавства принципу законності шляхом адаптації до його змісту фундаментальних правових чинників — конституційних норм та принципів Основного Закону, міжнародних стандартів прав і свобод людини.

По-друге, — визнанням поряд з визначенням закону основною формою права необхідності використання потенціалу інших джерел права. До цього спонукають прийняті нещодавно нові галузеві кодекси, діяльність вітчизняних та міжнародних судових органів, активізація методологічних правових пошуків в Україні. Така констатація покликана насамперед розширити межі соціально-культурного простору правового регулювання і уможливлює, зокрема, функціонування таких специфічних інститутів здійснення судочинства, як мирові судді та суд присяжних.

По-третє, — особливим статусом судової влади як професійного та колегіального арбітра з питань права, уповноваженого приймати остаточні правові рішення насамперед щодо захисту прав і свобод людини. Адже згідно з одним із класичних постулатів юриспруденції правом може вважатися лише те, що може бути захищено у суді. Тому верховенство права покликано бути певним стандартом не лише законодавчої діяльності, а й ухвалення судових рішень, який засвідчує неупередженість правосуддя й намагання суддів забезпечити справедливість ухваленням відповідного рішення. Звідси — принципові вимоги до рівня кваліфікації суддів, доступності до суду, належної організації системи судової влади.

І, нарешті, змістовне тлумачення принципу верховенства права зумовлює потребу зміни акцентів й у тематиці правових досліджень. Право має розглядатися як продукт суспільства, насамперед взаємовідносин між соціалізованими індивідами, які набувають загальної значимості зі всіма її публічно-владними атрибутами. Для цього зміст поняття права має бути поширеним не лише за межі «наказу держави», а й сукупності норм права як лише потенційних, хоча й загальнообов´язкових, правил поведінки в напрямі врахування певних ненормативних (діяльнісних) аспектів, які є необхідними складовими реалізації правових норм, розуміння права як специфічної соціальної реальності.

 

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1.Таманага Б. Верховенство права : історія, політика, теорія / пер. з англ. А. Іщенка. — К., 2007.

2.Козюбра М. І. Верховенство права — основоположний принцип правової і політичної систем України. Правова система України : історія, стан та перспективи : у 5 т. — X., 2008; Головатий С. Верховенство права: у 3 кн. / С. Головатий. — К., 2006; Погребняк С. Принцип верховенства права : деякі теоретичні проблеми // Вісник Академії правових наук України. — 2006. — № 1 (44). — С. 26—36; Рабінович П. М. Верховенство права (за матеріалами практики Страсбурзького Суду та Конституційного Суду України) // Вісник Академії правових наук України. — 2006. — № 2 (45). — С. 3—16; Принцип верховенства права : проблеми теорії та практики : моногр. у 2 кн. / за заг. ред. Ю. С. Шемшученка. — К., 2008; Шевчук С. Судова правотворчість : світовий досвід і перспективи в Україні. — К., 2007.

3.Верховенство права : сб. — М., 1992. — 87 с.

4.Шевчук С. Судова правотворчість : світовий досвід і перспективи в Україні. — К., 2007. — С. 307.

5.Цвік М. Про сучасне праворозуміння // Вісник Академії правових наук України. — 2001. — № 4. — С. 10-11.

6.Алексеев С. С. Общая теория права : учеб. — 2-е изд., перераб. и доп. — М., 2008. — С. 16—17.

7.Козюбра М. Принцип верховенства права і конституційна юрисдикція // Вісник Конституційного Суду України. — 2000. — № 4. — С. 28.

8.Рабінович П. М. Верховенство права (за матеріалами практики Страсбурзького Суду та Конституційного Суду України) // Вісник Академії правових наук України. — 2006. — № 2 (45). — С. 8-16.

9.Кримінальне право України : Загальна частина / за ред. В. В. Сташиса, В. Я. Тація. — X., 2010. — С. 15.

10. Козюбра М. І. Верховенство права — основоположний принцип правової і політичної систем України. Правова система України : історія, стан та перспективи : у 5т. — X., 2008. — С. 163—164.

11. Головатий С. «Верховенство закону» versus «верховенство права» : філологічна помилка, професійна недбалість чи науковий догматизм? // Вісник Академії правових наук України. — 2003. — № 2 (33) -3 (34). — С. 113.

12. Рабінович П. М. Філософія права : деякі наукознавчі аспекти // Вісник Академії правових наук України. — 1997. — № 1. — С. 36—46; Селіванов В. Методологічні проблеми запровадження конституційних принципів «верховенства права» і «верховенства закону» // Право України. — 1997. — № 6. — С. 12.

13. Шаповал В. Верховенство закону як принцип Конституції України // Право України. — 1999. — № 1.-С. 5-7.

14. Шевчук С. Основи конституційної юриспруденції. — X., 2002. — С. 118.

15. Козюбра М. Правовий закон : проблема критеріїв // Вісник Академії правових наук України. — 2003. — № 2 (33) — 3 (34). — С. 92.

16. Юридична енциклопедія : в 6 т. / відп. ред. Ю. С. Шемшученко. — К., 1998. — Т. 1. — С. 342.

17. Заєць А. Принцип верховенства права (теоретико-методологічне обгрунтування) //Вісник Академії правових наук України. — 1998. — № 1 (12). — С. 4.