Філософсько-правові та загальнотеоретичні аспекти верховенства права як основоположного принципу правової системи України досить глибоко опрацьовані українською юридичною думкою. Наявні наукові здобутки дають можливість переосмислення принципів деяких галузей права, в тому числі й господарського процесуального права як системи вихідних ідей, що мають становити підґрунтя здійснення судочинства у справах, віднесених до юрисдикції господарських судів. Попри давно задекларовану необхідність оновлення господарського процесуального законодавства і наявні законопроекти, в тому числі прийнятий Верховною Радою України у першому читанні ще в 2004 р., це оновлення так і не відбулося. Навряд чи можна вважати справжнім реформування процесуального законодавства перманентне внесення змін до чинного Господарського процесуального кодексу України (далі — ГПК України), в тому числі і Прикінцевими положеннями Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 р. — законодавчого акта, безумовно, важливого й у певному сенсі ключового, але який все ж не є законом, що встановлює порядок розгляду господарських спорів.

На підставі ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод судова система може вважатися ефективною, насамперед тоді, коли реалізується право кожного на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. З огляду на це принципи господарського процесуального права мають формуватися в юридичній свідомості, тлумачитися і втілюватися у правозастосовну практику крізь призму одного з основоположних прав людини — права на справедливий суд. Як зазначає М. де Сальвіа, це право на суд Конвенцією не регламентоване і за своєю природою потребує державного регулювання, що може змінюватися залежно від місця та часу, відповідно до потреб та ресурсів як суспільства, так і окремих осіб. Відповідно, за державою визнається певна свобода розсуду в цій сфері. Право на суд не є абсолютним і піддається обмеженням, але такі обмеження не можуть звужувати користування цим правом до такого ступеня, аби це зачіпало саму його сутність [1, 283]. Таким чином, принципи права повинні гарантувати незмінність сутності самого права на справедливий суд.

Метою цієї статті є постановка проблеми взаємодії верховенства права та законності як принципів господарського процесуального права, особливостей їх реалізації в господарському судочинстві в контексті тих завдань, які ставляться перед господарськими судами.

Окреслюючи проблематику принципів господарського процесуального права загалом, будемо ґрунтуватися на тому, що:

• принципи права — це не тільки певні засадничі ідеї, що закріплені в нормах або виводяться зі змісту норм, а й категорії професійної правосвідомості, атрибут правового мислення, що так чи інакше, але обов’язково виявляються у процесі застосування норм права;
• основні засади судочинства, закріплені в ч. 2 ст. 129 Конституції України, підпорядковуються і доповнюють основоположний принцип верховенства права, який визнається і діє в Україні відповідно до ст. 8 Конституції України;
• у галузевих процесуальних законах закріплюються не якісь інші — додаткові (субсидіарні) відносно конституційних — принципи, а швидше, механізми (способи) реалізації конституційних засад здійснення судочинства, їх забезпеченості (гарантованості) в окремих процесуальних інститутах. Але самі ці механізми (способи) мають бути розроблені законодавцем і введені в юридичну матерію не інакше, як на основі виявлення і врахування сутності, особливостей тих правовідносин, в яких виник спір про право, і який має бути ліквідований судом (для позовного провадження), характеру тих питань, що мають юридичне значення і повинні бути вирішені судом.

У зв’язку з цим зазначимо, що загальна тенденція уніфікації господарського і процесуального законодавства якраз здебільшого і не враховує специфіки господарських відносин та тих процесуальних засобів, які б сприяли ефективному поновленню порушених прав та законних інтересів суб’єктів господарювання.

«Загальним місцем» у науковій літературі стала теза, що в основі класифікації правових принципів (принципів галузі права) можуть використовуватися різні логічні підстави поділу, як правове джерело, в якому закріплено зміст принципу, функціональна ознака (спрямованість на досягнення певних цілей), сфера дії. Так, за ознакою джерела принципи прийнято поділяти на загальноправові (конституційні), міжгалузеві, галузеві, які закріплюються в нормах тільки однієї галузі права безпосередньо або виводяться зі змісту окремих норм, принципи окремих інститутів господарського процесуального права. Дозволимо собі твердження про те, що в кількісному виразі принципів* як наріжних каменів здійснення судочинства за визначенням не може бути десятки, адже ситуація, коли не забезпечена дія хоча б одного з них («глави», «проводиря»), має означати руйнацію самого судового процесу.

Принципи як такі мають бути універсальними для всіх процесуальних галузей*, через що пошук якихось особливих галузевих принципів у господарському процесуальному праві і тим більше принципів його окремих інститутів видається до певної міри схоластикою, оскільки, ще раз наголосимо, у процесуальному законі повинні бути закріплені, насамперед, правові механізми забезпечення конституційних засад здійснення судочинства.

Як випливає зі змісту чинного ГПК України, у сучасному господарському процесуальному праві майже не залишилось особливих, притаманних лише цій галузі, принципів, оскільки вони набули загальноправового та міжгалузевого характеру. Натомість перспективним видається науковий пошук в іншому напрямі — дослідженні взаємодії цих принципів як системи, адже головною характеристикою системи є саме функціональні зв’язки елементів, що виявляються в певних обмеженнях дії деяких принципів задля досягнення виправданої з точки зору публічних інтересів мети. Можна загалом погодитися із думкою про те, що в системі принципів кожен із них за загальним правилом має рівний статус незалежно від того, чи належить він до галузевого чи міжгалузевого, але за певних обставин можливим є виникнення пріоритетів між ними, які залежать від стадії судового розгляду, змісту процесуальних дій, їх цільової спрямованості, інших чинників [2, 73].

З огляду на зміст ст. 8 та ч. 2 ст. 129 Конституції України, систему принципів господарського процесуального права утворюють верховенство права, законність, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості, гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами, забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом, обов’язковість рішень суду. Частиною 4 ст. 129 Конституції України передбачено, що Законом можуть бути визначені також інші засади судочинства в судах окремих судових юрисдикцій, але, як видається, таких засад не може бути багато за визначенням. Навряд чи можуть виникати сумніви щодо того, чи можна поширювати правило «спеціальний закон витісняє закон загальний» на систему принципів здійснення судочинства, адже загалом у законі не може бути закріплений принцип, несумісний із нормою Конституції як актом найвищої юридичної сили.

Напевне, сьогодні вже не викликає сумніву і те, що верховенство права і законність як загальноправовий принцип протиставлятися не можуть.

Верховенство права як засаднича ціннісна ідея, що має універсальний, надгалузевий характер і регулятивні властивості незалежно від її закріплення в тому чи іншому законодавчому акті, повинна спрямовувати всю нормотворчу та правозастосовну практику. Оскільки визначення змісту верховенства права не є метою цієї статті, обмежимося загальними заувагами, що мають значення для подальшого викладення. Для цього візьмемо за основу дослідження Б. Таманаги «Верховенство права: історія, політика, теорія». Як відомо, в західній доктрині права теорії верховенства права поділяються на формальні та матеріальні. Основна відмінність між ними полягає в тому, що формальні теорії зосереджуються на належних джерелах і формах законності, тоді як матеріальні теорії містять також вимоги до змісту закону (зазвичай він має узгоджуватися з правовими або моральними принципами). Верховенство права як формальна законність містить, насамперед, такі елементи, як перспективність дії закону, тобто відсутність його зворотної дії, забезпечення однозначності його змісту та рівності застосування, відносна стабільність, а також — незалежна судова влада, відкритий і справедливий розгляд справи без втручання з боку інших гілок державної влади (за Дж. Рацем і Л. Фуллером). У сенсі формальної законності важливого значення набуває принцип правової визначеності (правової певності) як ідеї передбачуваності (очікуваності) суб’єктом відносин визначених правових наслідків (правового результату) своєї поведінки, яка відповідає існуючим у суспільстві нормативним приписам. Усі матеріальні теорії верховенства права містять елементи формального розуміння верховенства права, але йдуть далі, включаючи інші змістовні складові, зокрема індивідуальні права. Громадяни, за Р. Дворкіним, мають моральні права один до одного та політичні права по відношенню до держави в цілому, які не надаються позитивним правом, але формують його основу і є його невід’ємною частиною. Норми права можуть не передбачати конкретних ситуацій, а можуть і породжувати суперечливі інтерпретації. У таких випадках відповідальність за рішення покладається на суддю, а рішення повинне «найкращим чином» відповідати базовим моральним правам сторін. Суд у такому випадку має «заступити» місце законодавця і з’ясувати, що законодавець мав би зробити, якби діяв відповідно до принципів, які становлять основу усього суспільного життя [3, 107, 109, 118, 119].

З огляду на це принцип законності розглядатимемо як складову принципу верховенства права, із застереженням, що закон має бути справедливим.

Зміст законності як однієї із основних засад судочинства не розкривається ані в Конституції, ані в Законі України «Про судоустрій і статус суддів», у ст. 2 якого визначено, що суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Принцип законності як один із наріжних принципів господарського процесуального права аргументовано розкривається в доктрині у двох аспектах:

1) матеріально-правовому, що означає суворе дотримання норм матеріального права, якими регулюються господарські відносини і відповідно до яких повинні вирішуватися конкретні справи;

2) процесуальному, що означає обов’язкове дотримання встановленої законом процесуальної форми господарського процесу [4, 21; 5, 51-52; 6, 27].

У статті 4 Закону України «Про господарські суди» законність визначалася як один із принципів організації та діяльності господарського суду, завданнями якого були захист прав та охоронюваних законом інтересів учасників господарських правовідносин, сприяння зміцненню законності у сфері господарських відносин, внесення пропозицій, спрямованих на вдосконалення правового регулювання господарської діяльності (ст. 3 Закону України «Про господарські суди»). Із втратою цим Законом чинності згідно із Законом від

7 лютого 2001 р. у законодавстві утворилася прогалина, оскільки ані в розділі І ГПК України, ані в іншому законі не визначено завдань господарського суду, які, з огляду на конституційну норму про спеціалізацію судів, повинні формулюватися з урахуванням особливостей відносин у сфері господарювання.

На підставі змісту статей 1, 2, 4¹, 12 ГПК України, преамбули Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» господарські суди:

• здійснюють захист порушених або оспорюваних прав осіб, визначених у ст. 1 ГПК України, а також захист публічних інтересів, у тому числі інтересів держави;
• здійснюють превентивну діяльність (вжиття передбачених ГПК України заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням);
• розглядають справи про банкрутство;
• здійснюють нормоконтроль, тобто спрямовану на перевірку законності актів державних та інших органів діяльність*;
• здійснюють контроль sui generis за рішеннями третейських судів (у тому числі про видачу виконавчих документів на примусове виконання рішень третейських судів, утворених відповідно до Закону України «Про третейські суди»).

Вочевидь, виконання кожного з цих завдань має відбуватися згідно із принципом законності.

Хрестоматійним для вітчизняної науки процесуального права є положення про те, що рішення господарського суду (як правозастосовний акт та як акт органу судової влади) має відповідати вимогам, визначеним у законі. Ці вимоги стосуються як змісту, так і порядку винесення рішення. Законність та обґрунтованість є найбільш загальними вимогами, що ставляться до судового рішення. Під законністю судового рішення може розумітися: а) дотримання судом при розгляді та вирішенні господарських спорів норм матеріального і процесуального права; б) властивість самого рішення, зумовлена правильним застосуванням при розгляді та вирішенні справ норм матеріального і процесуального права.

На необхідність забезпечення вимоги законності судових рішень неодноразово звертали увагу вищі судові інстанції України.

Так, у Роз’ясненні Вищого господарського суду України «Про судове рішення» від 10 грудня 1996 р. № 02-5/422 (із наступними змінами і доповненнями) зазначається, що відповідно до ст. 4 ГПК України рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом. У рішенні господарського суду має бути зазначено правову кваліфікацію відносин сторін, спираючись на факти, встановлені під час розгляду справи, і правову норму, яка підлягає застосуванню для вирішення спору.

Як зазначено в п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судове рішення у цивільній справі» від 18 грудня 2009 р. № 14, рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права. У зв’язку з цим суди повинні неухильно дотримуватися вимог про законність і обґрунтованість рішення у цивільній справі (ч. 1 ст. 213 ЦПК України).

Порушення або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права (читай — незаконність рішення. — О. Б.) є підставою для скасування або зміни судового рішення за результатами його перегляду в апеляційному чи касаційному порядку (п. 4 ч. 1 ст. 104, ч. 1 ст. 111¹⁰ ГПК України).

Важливо встановити, як може дотримуватися принцип законності у зв’язку з необхідністю застосувати рішення Європейського суду з прав людини, в яких розгорнуто витлумачений принцип верховенства права.

Практика Європейського суду з прав людини, яка згідно із ч. 1 ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 р. є джерелом права, є своєрідною «проміжною ланкою» між верховенством права та законністю.

У літературі зверталася увага на те, що Конвенція, на відміну від інших міжнародних договорів, є комплексним складним механізмом захисту прав людини, який містить власне конвенційні норми, рішення Європейської комісії з прав людини та Комітету міністрів Ради Європи, судову практику Європейського суду з прав людини, прецедентне право, загальновизнані принципи та норми міжнародного права, специфічні методи тлумачення Конвенції, наукову доктрину з питань її застосування тощо. Відповідно застосуванням Конвенції є застосування не лише її норм, а й усього комплексного правового механізму без спеціальної згоди на це Верховної Ради України [7, 50, 51]. Запровадження такого концептуального підходу в господарському судочинстві доволі складне, зважаючи на особливості правової системи України, її належність до романо-германської правової сім’ї, чільне місце закону в ієрархії джерел права, в якій судова практика лише в останнє десятиріччя на науковому рівні з численними застереженнями стала визнаватися джерелом права, усталені традиції правозастосування та стиль правового мислення у країні загалом. У романо-германській правовій сім’ї власне явище, що умовно іменується «прецедентом», є багатозначним і відрізняється від судового прецеденту в системі загального права. Юристи цих правових сімей використовують різні логіко-методологічні стандарти: якщо в романо-германській сім’ї, де за судовою практикою визнається вторинний характер, юрист мислить дедуктивно від загального до окремого, то в англосаксонській, навпаки, юридичне мислення індуктивне, від окремого до загального, спрямоване на виявлення ключових аналогій і переходу від них до загальної класифікації. Врахування цих обставин є передумовою імплементації практики Суду у вітчизняне судочинство.

Як відомо, практика Суду є прецедентною, осільки Суд, як це випливає зі ст. 30 Конвенції, при розгляді справ повинен не допускати, аби отриманий результат був несумісним з рішенням Суду, постановленим раніше. Відомо також, що в основі судового прецеденту знаходиться принцип ratio decidendi («підстава для вирішення»), відповідно до якого вирішено справу. Цей принцип міститься у мотивувальній частині рішення і є судовим стандартом (чому саме так вирішено судову справу). Обґрунтовуючи рішення, судді застосовують норми законодавства, попередні прецеденти та мотивацію суддів при їх прийнятті, цитати з авторитетних доктринальних джерел, посилання на іноземні прецеденти та законодавство тощо [7, 53].

Застосування норми прецедентного права відрізняється від застосування норми закону за «площиною» здійснення всіх операцій. Вплив норми закону на спірну ситуацію має вертикальний характер, у той час як прецедентна норма характеризується горизонтальними зв’язками із об’єктами свого регулювання, що здійснюється за принципом «від прецеденту до прецеденту» [8, 200-201]. Логічний шлях прийняття рішення вітчизняними судами інший, адже суд повинен застосувати норму закону до спірних правовідносин. Рішенням господарського суду як актом правосуддя абстрактна правова норма «переводиться» у площину конкретної, тобто унікальної, одиничної життєвої ситуації. Тобто обов’язок застосування практики Європейського суду з прав людини судами України, в тому числі й господарськими судами, при вирішенні підвідомчих їм справ, не знаходиться у системному зв’язку із господарським процесуальним законодавством. Це виявляється насамперед у тому, що законодавцем не визначено, чи може бути законним рішення господарського суду у випадках, коли:

• рішення винесене без застосування практики Європейського суду з прав людини, якщо ні — то за яких умов воно повинно визнаватися незаконним;
• рішення відповідає нормам матеріального права України, але не відповідає практиці Європейського суду.

Необхідність дотримання вимоги законності може стати іншою ускладнюючою обставиною, поряд із застосуванням судом до спірних господарських правовідносин ratio decidendi, виокремленого з рішень Європейського суду, у випадках, коли правова позиція Європейського суду є несумісною із нормами законодавства України (формальною законністю). Порушена проблема постає і в іншому світлі крізь призму новел ГПК України в частині запровадження — обов’язковості рішень Верховного Суду України у конкретних справах та відповідальності за їх невиконання (ст. 111²⁸ ГПК України), що має бути об’єктом окремого дослідження.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1. Де Сальвиа М. Прецеденты Европейского суда по правам человека. Руководящие принципы судебной практики, относящейся к Европейской конвенции о защите прав человека и основных свобод. — СПб., 2004. — 1072 с.
2. Фурсов Д. А. Современное понимание принципов гражданского и арбитражного процессов : учеб. пособие. — М., 2009. — 80 с.
3. Таманага Б. Верховенство права : історія, політика, теорія / пер. з англ. А. Іщенка. — К., 2007. — 208 с.
4. Абрамов Н. А. Хозяйственно-процессуальное право Украины : учеб. пособие (курс лекций). — Харьков, 2002. — 256 с.
5. Арбитраж в СССР : учеб. пособие / под ред. К. С. Юдельсона. — М., 1984. — 240 с.
6. Притика Д. М., Тітов М. І., Щербина В. С. та ін. Арбітражний процес : навч. посіб. — Х., 1999. — Ч. ІІ. — 416 с.
7. Шевчук С. Судовий захист прав людини : практика Європейського суду з прав людини у контексті західної правової традиції. — К., 2006. — 848 с.
8. Малишев Б. В. Судовий прецедент у правовій системі Англії. — К., 2008. — 344 с.