Верховенство права, або ж Правовладдя: вкотре про доктринальні манівці вітчизняної науки (продовження)
Тепер — дещо про «верховенство закону», але виключно у зв´язку зі штучним «прив´язуванням» його українськими авторами до поняття «верховенство права».
Відповідно до завдань, які ставив на XIX партконференції комуністів М. Горбачов, процес «послідовної демократизації радянського суспільства» мав завершитися створенням «социалистического правового государства», головне в характеристиці якого полягало в тім, щоб «на ділі забезпечити верховенство закону» [1]. В умовах тоталітарного політичного режиму, що існував тоді в СРСР, таке завдання було своєрідним викликом самій комуністичні партії, яка здійснювала в країні правління на підставі власних рішень або ж тих-таки своїх рішень, трансформованих у численні відомчі інструкції та розпорядження. Тому провідні радянські
авторитети в галузі юридичної науки, викладаючи концептуальні параметри — як змісту самої ідеї социалистического правового государства, так і практичних шляхів її реалізації в умовах радянського режиму, — сформулювали п´ять принципів, послідовне втілення яких мало забезпечити формування социалистического правового государства. На перше місце було висунуто такий принцип, як -«господство закона» в усіх сферах суспільного життя: «Коли є розбіжність між відомчими розпорядженнями чи партійними рішеннями і законом, повинен діяти закон. Тільки так можна забезпечити його справжнє верховенство [2]. Радянські вчені, мовлячи про серцевинну ідею змісту концепції социалистического правового государства вигляді формули «верховенство закона», наголошували, що мається на увазі «передовсім верховенство закона в усіх сферах життя як безумовна ознака правового государства» [3].
Отож видається, що радянському періодові доби М. Горбачова можуть завдячувати своєю появою принаймні дві стереотипні формули, зокрема: 1) «верховенство закону в усіх сферах суспільного життя»; 2) «верховенство закону — ознака правової держави». Згодом виникає цікаве явище: з унормуванням в Україні поняття «верховенство права» перша формула зазнала певної метаморфози — за певних обставин слово «закон», як можна спостерігати, було суто механістично замінено словом «право» при спробах багатьох авторів дати власне визначення поняття «верховенство права». Показовими у цьому є, зокрема, праці професора П. Рабіновича, де автор визначає «верховенство права» як «панування права у суспільстві» [4], або інакше — як «панування права у життєдіяльності громадянського суспільства і функціонуванні держави» [5]. Прикрим фактом тут є те, що невдовзі, не відходячи від позицій юридичного позитивізму Конституційний Суд України фіксує цю формулу (за якою «верховенство права» слід розуміти як «панування права в суспільстві») в одному зі своїх рішень [6], а застосована Судом формула отримує в науковій літературі оцінку як «офіційний еталон інтерпретації принципу верховенства права» [7, 45]. (Що ж до «офіційності» чи «ета-лонності» тлумачення принципу верховенства права, то слід виходити із загальновизнаного факту, що якраз офіційним еталоном тлумачення цього принципу в рамках європейського правопорядку виступає власне нормативна практика Європейського суду з прав людини, яка в усіх випадках тлумачення Європейської конвенції з прав людини стоїть на позиціях доктрини природнього права, а не доктрини юридичного позитивізму; тому претендувати на окремішню — українську «офіційну еталонність», та ще й побудовану на відкинутій сучасною європейською юридичною думкою і практикою теорії, у цьому питанні аж ніяк не випадає.)
Поява в українському праві поняття «верховенство права» мала вплив також і на другу формулу. Відтоді поряд із нею («верховенство закону — ознака правової держави») почала доволі часто застосовуватися й аналогічна формула, але слово «закон» у ній знову ж таки було замінено словом «право»: «верховенство право — ознака правової держави». Тобто погляди авторів у цих випадках різняться: одні й далі вважають «верховенство закону» «ознакою» (чи «елементом») правної держави; другі вважають, що такою «ознакою» (чи то «одним із принципів» [8], чи «основоположним принципом» [9], чи «частиною характеристики» [10] тощо) виступає «верховенство права» (Конституційний Суд України також схильний до цього, бо в одному з його рішень йдеться про «утвердження держави як правової, в якій визнається і діє принцип верховенства права» [11]); а треті обстоюють думку, що правна держава — це така, що «функціонує на засадах верховенства права і закону» [12]. Та найважливішим у цих випадках у світлі порушеної нами проблеми є те, що переважна більшість авторів вбачає наявність неодмінної структурної взає-мопов´язаності між верховенством права та правною державою.
Наслідком еволюції двох формул, запозичених з юридичного позитивізму радянського періоду (від «верховенства закону в усіх сферах суспільного життя» — до «верховенства права в суспільстві»; та від «верховенства закону як ознаки правової держави» — до «верховенства права як ознаки правової держави»), стала поява двох тенденцій (підходів) в українському науковому середовищі стосовно сприйняття та тлумачення верховенства права. Свого часу автор цих рядків позначив їх як: 1) прямолінійно-механістичний; 2) обмежувально-звужувальний. Ще тоді особливо наголошувалося, що обидва підходи заводять вітчизняну доктрину в глухий кут [13, 1393]. Та як свідчать найновіші публікації, зазначені тенденції (підходи) не зупинено, вони існують і надалі, понад те — їх навіть «збагачено» новими елементами.
Прямолінійно -механістичний підхід скидається на розтин словосполучення «верховенство права». Хтось акцентує увагу на слові «верховенство», запитуючи: «Яке значення має слово «верховенство» у конструкції «верховенство права»? Верховенство щодо кого чи чого?» [14]. Хтось, навпаки, пропонує спочатку «встановити, яке явище відображається поняттям «право»», а потім уже з´ясовувати, «у чому полягає верховенство цього явища», називаючи такий підхід «поелемент-ним аналізом» сутності верховенства права [7, 38]. І як зазначалося вище, нещодавно прибічників такого підходу побільшало за рахунок тих, хто запропонував метод етимологічного тлумачення категорії «верховенство права», виходячи з того, що, мовляв, така категорія — це «поєднання двох самостійних за значенням слів, а саме: «верховенство» та «право», і тому, мовляв, слід з´ясовувати значення кожного з них, аби можна було вийти на інтегральний результат [15]. На загал, як видається, прямолінійно-механістичне сприйняття поняття «верховенство права» є домінуючим у сучасній українській правничій літературі. Але воно однозначно є хибним, і на його основі українська юридична наука ніколи не вийде з глухого кута у питаннях розуміння та тлумачення цього поняття.
Появу та поширеність у сучасній Україні цього підходу можна пояснити багатьма причинами. Серед них — і спосіб мислення, сформований усім попереднім до незалежності періодом, і простота й доступність для розуміння, і «живучість» усталених стереотипів, сформованих радянським правознавством. Адже, до речі, дуже подібним (якщо не тотожним) є й підхід до розуміння породженої ним ідеї «верховенства закону». Як свідчить теорія і практика попередніх років, при спробі тлумачити сутність того, що охоплене поняттям «верховенство закону», дослідники традиційно намагалися насамперед з´ясувати посутнє значення (зміст) поняття «закон», місце і статус якого у словосполученні «верховенство закону» були вже визначені першим словом («верховенство») як «верховне», тобто вище (найвище), і доходили висновку, що «закон» у розумінні того чи і іншого автора посідає вище (найвище) положення серед однорядних явищ в ієрархічній системі нормативно-прав-них актів. І хоча таке розуміння «верховенства закону» не викликає сумнівів, є підстави поділяти думку, що застосування цього поняття «за рамками юридичної техніки, догматики і частково юридичної практики взагалі є нонсенсом, абсурдом» [16]. (Що стосується аспекту юридичної практики, і передовсім судової, у цьому відношенні, то забезпечення ієрархічності в системі нормативно-правних актів досягається на основі принципу законності, який відповідно до класичної доктрини є складовим і неодмінним елементом — вимогою — верховенства права. Це, зокрема, випливає як з українського права у сфері адміністративного судочинства, так і з самої практики цього виду судочинства, де здійснюється перевірка підзаконних актів на відповідність положенням закону і де порушують питання власне про законність підзаконного акта, а не про його відповідність «принципу верховенства закону». Отже, навіть якщо й мовити про «верховенство закону», то не далі, аніж у рамках теми про ієрархічність у системі нормативно-правних актів. Та насправді — це надто вузька сфера юридичної теми. І такий прояв «верховенства закону» є лише однією із форм прояву принципу законності у найширшому його розумінні, визначеному ст. 19 Конституції України. Цей прояв стосується лише дуже вузької сфери адміністративної, тобто управлінської діяльності держави, переважно у сфері виконавчої влади.) А от аналогічне застосування цього підходу — через з´ясування передовсім змісту поняття «право» — до тлумачення поняття «верховенство права» веде до того, що сутність верховенства права в кожному конкретному пошуку ставиться у пряму залежність від того, як окремий вчений розуміє зміст поняття «право». Цілком очевидно, що і в цьому питанні думки вчених розходяться. Багато хто дотримується класичних для юридичного позитивізму визначень поняття «право» (основу яких становлять визначення Г. Кельзена і А. Вишинського, про що йшлося вище)*. Інші ототожнюють поняття «право» та «законодавство». Є й інші позиції у цьому питанні. Тому за такого підходу тлумачень сутності поняття «верховенство права» може бути рівно стільки, скільки є розумінь поняття «право». Вагомість такого тлумачення, попри схоластичну цікавість до академічних вправ з боку окремих тлумачів, зводиться нанівець і стає нікчемною в практичній площині. Адже багатоманітність тлумачень юридичного принципу унеможливлює уніфіковане його застосування в юридичній практиці, зокрема в судочинстві, тоді як принцип юридичної визначеності відповідно до класичної доктрини виступає ще одним складовим елементом (вимогою) верховенства права.
Обмежувально-звужувальний підхід до сприйняття і тлумачення верховенства права характеризується тим, що автори вибудовують розуміння верховенства права та пояснюють його в рамках співвідношення: «мале — велике» або «частка — ціле». Тут верховенство права зводиться всього на всього до «малого» («частки») по відношенню до того, що, на думку авторів, є «великим» («цілим»), тобто об´ємнішим, у вигляді поняття «правова держава», і тому верховенство права вони сприймають не інакше як «ознаку» (чи як «частину характеристики», чи як «один із принципів» тощо) правної держави. Можна припустити, що тут, очевидно, спрацьовує стереотип, який походить від позитивістської концепції правної держави, в рамках якої утвердилася «канонічна» теза про те, що правна держава — це «держава, зв´язана та обмежена правом». Певно, у баченні багатьох авторів, «держава, зв´язана правом» і «держава з верховенством права» — це те саме… Такий підхід до сприйняття і тлумачення верховенства права також хибний і так само веде у глухий кут. А тому і він є неприйнятним.
З цього приводу слід сказати таке. По-перше, верховенство права (і як доктрина, і як принцип) та концепція правної держави ніколи не були і не є структурно взаємопов´язаними. Історично склалося так, що обидві ідеї, обидві концепції, обидві доктрини й обидва юридичні принципи — з одного боку, верховенство права як Rule of Law і, з другого боку, правна держава як Rechtsstaat (État de droit, Stato di diritto тощо) — зароджувалися, розвивалися і збагачувалися за змістом не як «частини» якогось іншого «цілого», а як цілком самостійні явища. І вони за своєю природою і суттю є відмінними правними культурами й системами [17]. Отже, навіть на цій підставі хибним є твердження, що верховенство права виступає як «елемент» («частина характеристики», «основа») чи як «важливий» («провідний», «основоположний», «пріоритетний», «засадничий», «наріжний») принцип правної держави. По-друге, порівняльний аналіз трьох національних юридичних традицій — англійської, німецької і французької [13, 1614-1624] — засвідчує, що особливо в період після Другої світової війни відбувся рух від національних правних систем до правної системи європейського рівня, в основу якої було закладено загальновизнаний і унормований в установчих та статутних документах європейських міждержавних інститутів принцип верховенства права (Rule of Law) з його уніфікованим розумінням. Уніфіковане розуміння верховенства права ґрунтується на новому світогляді, в рамках якого виникла нова філософія права. Протилежністю «юридичному позитивізмові» виступає «владно-орієнтована» теорія права, де явище «влади» замість держави заступає якраз право [18]. Уніфікація сутності верховенства права забезпечила простір для його універсалізації та охопила навіть термінологічну сферу. Якщо раніше досить поширеними в західній літературі були випадки, коли франкомовне поняття «État de droit» {«держава права») чи німецькомовне «Rechtsstaat» («правна держава») подавалося як еквівалент англомовного і «rule of law» («верховенство права»), то нині ситуація змінилася. Офіційний текст Європейської конвенції з прав людини, укладений французькою мовою, містить не «État de droit», а «prééminence du droit», що дослівно означає «верховенство права» («панування права»). Показовим є й офіційний переклад Статуту Ради Європи німецькою мовою, де відповідником англомовного «rule of law» (у ст. 3) виступає не «Rechtsstaat», a «der Vorherrschaft des Rechts», що українською дослівно: «верховенство права». По-третє, з приводу безпідставної тези про те, що ст. 1 та ст. 8 Конституції України «закладено юридичний дуалізм в структурі правової системи України», бо, мовляв, «правова держава» (ст. 1)і| «верховенство права» (ст. 8) — це «два відмінні один від одного механізми правової системи» [19], варто наголосити на такому: тут слід вести мову не про «юридичний дуалізм» чи «два відмінні механізми правової системи», а про певного роду недолік, закладений у текст українського основоположного акта тим, що в ньому одночасно присутні два поняття — it «правова держава», і «верховенство права».
Як безпосередній учасник усього процесу опрацювання й укладання тексту цього акта, вбачаю в цьому ні більше, ні менше як просто віддзеркалення стану вітчизняної юридичної науки на той час, бо якраз текст розділу І («Загальні засади») — це здобуток скоріше експертів-науковців, аніж законодавців-політиків. На початку 90-х років минулого століття, коли було започатковано процес національного конституцієтворення, поняття «правова держава» сприймалося більшістю теоретиків-конституціоналістів і народних депутатів у Верховній Раді без особливих заперечень, бо знайоме було з низки повоєнних конституцій європейських країн та зі схваленої навіть Компартією концепцією перестройки. Стосовно ж поняття «верховенство права» точилися тривалі та гострі суперечки. Умонтування його в остаточний текст основоположного акта далося досить важко. Йому затято опонували в науковому середовищі запеклі послідовники юридичного позитивізму, а в депутатському корпусі — передовсім комуністи і соціалісти, які обстоювали ідею «верховенства закону». Далеко не одна спроба пішла на те, аби в «конституційну ніч» вдалося здобути 314 депутатських голосів на схвалення тієї редакції тексту, яка міститься в ч. 1 ст. 8 чинної Конституції. На той час ніхто й не міг передбачити, що паралельне закріплення в українському основоположному акті двох категорій — «правова держава» і «верховенство права» — це не досить якісний продукт конституцієдавця. Але вже на цей час, особливо, коли триває активний процес тлумачення категорії «правова держава» шляхом імплантації в її тіло поняття «верховенство права» (як її елемента), або ж коли за цими двома категоріями вбачається джерело «дуалізму в структурі правової системи України» тощо, гадаємо, настала потреба поміркувати, як усунути цей недолік. Нові знання, здобуті стосовно концепції правної держави після ухвалення Конституції 1996 р., дають підстави вважати, що застосована в її ст. 1 формула «Україна є — …демократична, соціальна, правова держава» — це невдале запозичення формули, яка міститься, приміром, в Основоположному Законі (Gmndgesetz) Німеччини (п. 1 ст. 28). Чому невдале?
Та тому, що в німецькій Конституції 1949 р. словосполучення «Socialische Rechtsstaat» — це цілісне поняття (і його найкраще було б передавати українською як «соціальна правнодержава»), тоді як в українському основоположному акті закладено ідею, що Україна як держава має різні характеристики, бо її водночас — але нарізно — позначено і як «соціальну», і як «правову». У німецькій писаній конституції йдеться про «Socialische Rechtsstaat» як принцип конституційного ладу, тоді як в українській — поняття «правова» виступає всього на всього як одна з характеристик держави. Отже, українська формула — на відміну від німецької — виявляється ще й малозначущою в юридично-практичному аспекті. Порівняно з іншими характеристиками держави, визначеними ст. 1 Конституції (зокрема такими, як суверенна, незалежна та демократична), такі ознаки, як соціальна та правна, несуть щонайменше юридичної конкретики. Адже юридичне навантаження на таку ознаку, як «суверенна і незалежна», є досить конкретним: конституційно закріплений у такому вигляді конституційний принцип державного суверенітету не дозволяє державі вступати до міждержавного об´єднання (скажімо, до Європейського Союзу) без внесення відповідних змін до Конституції, внаслідок чого держава мала б делегувати частину свого суверенітету наддержавним органам об´єднання. Конституційно закріплений принцип демократи також дає змогу застосовувати його в юридичній практиці як конкретно-юридичний критерій оцінювання певних політичних чи юридичних станів, коли йдеться про вирішення питань, пов´язаних зі здійсненням народовладдя, зокрема — стосовно виборів, референдумів, діяльності представницьких органів влади і самоврядування, статусу представників народу (депутатів) тощо. А от щодо такої ознаки української держави, як «правова», то наразі мало що випадає сказати в конкретно-юридичному сенсі. Натомість Федеральний Конституційний суд Німеччини упродовж тривалого часу напрацьовував конкретні складники тлумачення змісту власне юридичного принципу Rechtsstaat як принципу німецького конституційного права. Прикметно, що, відкидаючи «позитивістське та формальне тлумачення», цей Суд зайняв позицію, згідно з якою в крайніх випадках він може навіть визнати нечинними положення самої Конституції, якщо вони порушують «основоположні принципи справедливості». Цим допускалася можливість застосування Rechtsstaatprinzip по відношенню до самої Конституції, завдяки чому він сприймався як принцип, що стоїть над Конституцією чи супроти неї [20]. Тож саме завдяки судовій практиці німецького органу конституційної юрисдикції правникам цієї країни достеменно відомо, з яких конкретно елементів складається Rechtsstaatprinzip як принцип сучасного німецького права. Цього, однак, не можна сказати про українську ситуацію: у практиці українського органу конституційної юрисдикції поки що відсутні будь-які починання у справі тлумачення поняття «правова держава» у сенсі Конституції України 1996 р. Попри закріплення в українському основоположному акті, це поняття й надалі лишається тільки предметом наукових досліджень (але й тут, на жаль, бракує ґрунтовного дослідження, здійсненого на основі німецьких першоджерел, подібно до того, як це нещодавно зробив російський автор [21]), що є малопридатним для потреб юридичної практики, передовсім — судової.
Сказане вище свідчить, що є всі підстави вести мову про принципову відмінність між принципом «правової держави» (ст. 1) і «принципом верховенства права» (ст. 8) у власне юридичному контексті, принаймні в контексті конституційного права. Найвагомішим тут виступає те, що поняття «верховенство права» не має жодного стосунку до будь-якої юридичної концепції держави; на відміну від цього -в основі поняття Rechtsstaat від самого початку його виникнення (а це сталося якраз у рамках позитивістського вчення) лежить поняття держави як організму.
Кілька років тому автор цих рядків, бачачи сталу тенденцію у вітчизняному академічному середовищі твердо дотримуватися позитивістського підходу до сприйняття і тлумачення поняття «верховенство права», штучно прив´язуючи його до понять «правова держава» чи «верховенство закону», порушив це питання у Парламентській Асамблеї Ради Європи, спонукаючи її підготувати спеціальну доповідь на цю тему. З цією метою було внесено відповідний проект резолюції, де довелося зазначити, що від самого початку будівництва єдиної Європи практика перекладу англійського терміна «rule of law» на інші мови натрапила на істотні перешкоди, спричинені відмінностями, властивими юридичній філософії в різних країнах. Довелося також наголосити, що в низці країн «нових демократій» зі Східної Європи основний напрям юридичної думки все ще спрямовується до сприйняття правної держави як «держави, в якій діє принцип верховенства права (закону)», де під самим понят тям «право (закон)» маються на увазі «норми писаного права». Таке сприйняття засвідчило «витривалість певних традицій тоталітарної держави теорії та практиці деяких із цих країн». Поза тим — це є «несумісним із традиційним тлумаченням поняття «Rule of Law» («верховенство права»), що його практикують європейські інституції та Європейський суд з прав людини, і тому таке слід відповідно змінити, особливо якщо переслідується мета побудови єдиної європейської юридичної культури» [22]. На нашу думку, підготовлена на основі цього проекту резолюції доповідь ПАРЄ варта уваги всіх вітчизняних науковців, що опрацьовують тематику верховенства права. У доповіді, зокрема, зазначається, що упродовж тривалого часу в країнах Західної Європи застосовувалися різні варіанти концепцій, споріднених із поняттям «Rule of Law» («верховенство права»). Такими концепціями, наприклад, були «Rechtsstaat»/»Etat de droit» («npaeua держава»), хоча вони «не є точним перекладом» того поняття. Якраз переклади засвідчили, що застосування національного юридичного терміна не охоплювало всі «загальновизнані та витлумачені Європейським судом з прав людини» елементи поняття «Rule of Law» («верховенство права»). Наприклад, російськомовний термін «правовое государство» (як переклад з нім. «Rechtsstaat») «насправді не передає того розуміння «Rule of Law» («верховенство права»), як його визначила Рада Європи» [23]. У пункті 4 ухваленої ПАРЄ резолюції наголошувалося також і на тім, що в багатьох країнах Східної Європи «головний напрям юридичної думки культивує розуміння «Rule of Law» («верховенство права») як «верховенство статутного права»», російською — «верховенство закона». Асамблея висловила занепокоєння з цього приводу, оскільки у цьому вона вбачала «певну традицію тоталітарної держави». Як зазначалося, таке «формалістське тлумачення є несумісним з першоосновою верховенства права» [24].
Український досвід у цьому питанні є дещо відмінним від російського. У російській практиці й досі заведено «Rule of Law» перекладати як «верховенство закона». Слід визнати, що попри цю лінгвістичну відмінність все-таки ще зберігається схожість юридичної наукової думки в обох країнах (про що йшлося вище з посиланням на документи ПАРЄ) через її тяжіння до методології юридичного позитивізму та радянського нормативізму. Тому в Україні ще й досі панівним є напрям, який концентрує свою увагу саме на статутному праві, а не на природніх правах людини. Відтак — не зникає з правничої думки плутанина довкола понять «верховенство права», «верховенство закону», «правова держава» тощо. Гадаємо, що тут у пригоді стає важлива й корисна у цьому аспекті порада Венеціанської комісії, яка, даючи висновок на проект Конституції, підготовлений робочою групою на чолі з В. Шаповалом, запропонувала замінити у ст. 1 Конституції України термін «правова держава» (описаний як еквівалент німецького терміна «Rechtsstaat») на термін «держава, керована верховенством права» («state governed by the rule of law»). Зробивши це, «можна було б уникнути будь-якого непорозуміння», бо тоді вже не йшлося б про термін, який слід було б розглядати як «суто формальне поняття верховенства ухвалених парламентом законів» [25].
Підсумувавши усе те, що викладено вище, маємо зробити кілька загальних висновків, без урахування яких вітчизняним академічним середовищем справа пізнання і пояснення сутності верховенства права й надалі не матиме жодних перспектив на успіх.
Перше: триматися й надалі хибної та неприйнятної методології юридичного позитивізму та радянського нормативізму в цій справі — це стояти на місці або рухатися в доктринальний глухий кут. Бо усі спроби вести пошук сутності верховенства права за допомогою «поелементного аналізу» чи «етимологічного тлумачення» категорії «верховенство права» або ж розглядати «верховенство права» у поєднанні з ідеєю «верховенства закону» чи у прив´язці до поняття «правова держава» неодмінно приречені на неуспіх.
Друге: верховенство права — це наслідок довготривалої західної політичної традиції, що виникла, розвивалася й утвердилася в рамках еволюції ліберального вчення. Породжене саме цим напрямом політичної та юридичної думки верховенство права є центровим діамантом корони лібералізму. Зародкова його ідея, втілена в гаслі «влада — права, а не людини!» (отже — правовладдя), помножена на його надзвичайно широку осяжність, забезпечила йому і витривалість, і довговічність, і конкурентоспроможність порівняно з багатьма іншими юридичними ідеями, концепціями, доктринами, юридичними максимами і принципами. Отже, механістична модель юридичного позитивізму не може й далі виступати основою розвитку української юридичної науки. Існує нагальна потреба в заміні доктрини юридичного позитивізму на ту іншу, завдяки якій стає можливим не тільки збагнути й опанувати саму сутність верховенства права, а й оволодіти всіма механізмами практичного застосування відповідного юридичного принципу, зафіксованого в ч. 1 ст. 8 Конституції України. Єдиним у цьому випадку замінником може виступати лише доктрина природнього права, яка є антитезою доктрини юридичного позитивізму. Логічним вислідом доктрини природнього права є доктрина верховенства права.
Третє: класична Дайсієва доктрина верховенства права (XIX ст.) забезпечила відповідному юридичному принципу незрівнянну універсальність. Та станом на початок XXI ст. принцип верховенства права слід сприймати не просто як універсальний принцип права, а як інтегральний. Нині вже йдеться про мегапринцип (можна сказати й метапринцип), який у перебігу еволюції, окрім первісно закладених А. Дайсі принципу nullum crimen sine lege (що становить перший елемент його класичної доктрини) та принципу рівності всіх перед законом (що є другим елементом його доктрини), надалі увібрав у себе й інші добре відомі універсальні принципи права, які тут уже виступають як його складники, -такі, зокрема, як: принцип законності (де ідея ієрархічності в системі «закон — підзаконний акт» є лише однією з низки його вимог); принцип подщ влади (розподілу владних повноважень); принцип народного суверенітету; принцип демократи; принцип основоположних прав і свобод людини (природніх прав людини); принцип nulla poena sine lege; принцип юридичної визначеності тощо. Завдяки його інтегральному характеру західна юридична доктрина аксіоматично сприймає принцип верховенства права як сучасний Закон Природи (Lex Naturalis). Позитивне ж право певної національної юридичної системи, оформлене як юридичні норми, різноманітних офіційних актах, виданих владними органами тієї чи іншої держави, не становлять того, що визначає сутність верховенства права. Це позитивне право може лише засвідчити або ж наявність тих чи інших елементів (ознак) верховенства права, або ж їхню відсутність у рамках певної політичної чи юридичної системи.
Четверте: аби осягнути першооснову аксіоми «принцип верховенства права — це сучасний Lex Naturalis», слід опанувати те, що вже досконало опрацьоване західною юридичною думкою і практикою та давно вже стало класичним у розумінні й тлумаченні верховенства права. Отже, йдеться про: концептуальні джерела доктрини верховенства права, які сягають спадщини античних мислителів; юридичні формули такої документальної пам´ятки англійського Середньовіччя, як Велика хартія 1215 р. доктринальну спадщину прабатьків ідеї природнього походження прав людини і послідовників цієї ідеї, європейських філософів доби Просвітництва; творчість провідників трьох Великих революцій — Англійської, Американської і Французької, а також документи, що віддзеркалюють наслідки цих подій; класичний трактат англійського конституціоналіста А. Дайсі; еволюцію доктрини верховенства права впродовж XX ст.; доробок Міжнародної комісії юристів; внесок Ради Європи і Європейського Союзу, а надто Європейського суду з прав людини у розвиток доктрини та юридичного принципу верховенства права. Лише такий шлях наукового пізнання і лише випрацювана ним методологічна основа можуть забезпечити успіх вітчизняного просування в бік правильного сприйняття сутності верховенства права.
П´яте: інтегральний характер принципу верховенства права та його сприйняття як сучасного Закону Природи підтверджені тим, що йдеться не лише про численну сукупність юридичних принципів, які є його складовими елементами. Адже юридичні принципи, позбавлені гарантованих механізмів і способів їх практичного здійснення, так і можуть залишатися лише «правом на папері», позбавленим практичної значущості та дієвості. Це було зумовлено ще третім елементом класичної доктрини А. Дайсі, яким у нього виступає юридична максима ubi jus ibi remedium. Як тоді, так і за сучасного розуміння верховенства права, вона неодмінно вимагає наявності в рамках будь-якої юридичної системи тієї сукупності відповідних юридичних інститутів та юридичних механізмів і процедур, за допомогою яких створюється теоретична та інституційна основа дієвого захисту основоположних прав і свобод людини. Саме за такого розуміння проблеми не існує жодної потреби у формальному визначенні поняття «верховенство права» чи утвореного на його концептуальній основі відповідного юридичного принципу, до чого за звичкою так прагнуть вітчизняні науковці, але безуспішно. Немає сумніву, що й будь-які подальші їхні спроби сформулювати власне визначення цього поняття будуть марними. Отже, варто припинити спроби конструювання «українського велосипеда» у цьому питанні. Натомість слід пристати до позиції Міжнародної комісії, яка свого часу запропонувала розуміти «верховенство права» як термін, придатний для передавання в узагальненому вигляді поєднання ідеалів і досягнутого на практиці юридичного досвіду стосовно принципів, інститутів, механізмів і процедур, які є істотно важливими для захисту особи від свавільної влади держави і які надають особі можливість мати людську гідність.
І наостанок — шосте: автор цих рядків був особисто причетним до пошуку належного українського мовно-термінологічного відповідника терміна «the rule of law» ще задовго до його унормування в українських актах конституційного права. Сталося так, що вибрана тоді для українського обігу конструкція «верховенство права» виявилася найближчою до англійського словосполучення «supremacy of law», застосованого А. Дайсі як абсолютний синонім ним-таки витвореної терміносполуки «The Rule of Law». Але потому український досвід довів, що позитивістський догматизм української науки викривив істинну спрямованість ідеї, закладеної А. Дайсі у своє дітище. Адже у своїй першооснові доктрина «The Rule of Law» формувалася під впливом провідної ідеї заперечення (антитези) сваволі й тиранії як явищ, породжених «всевладдям людини» («rule of man») або «одноосібним правлінням» («rule by man»). Нікому і ніколи не спадало на думку англійський двослівний термін розшифровувати за допомогою «поелементного аналізу» значення кожного з двох слів чи шляхом «етимологічного тлумачення» виразу. І тому, коли б знаття, що україномовний термін-відповідник «верховенство права» сам по собі створить стільки перешкод для правильного його розуміння (передовсім через його «поелементне» чи «етимологічне» сприйняття, а також через близькість до нього породженого позитивізмом та радянським нормативізмом поняття «верховенство закону»), мимоволі замислився б над перевагами все-таки однослівного україномовного відповідника, який точніше передає суть провідної ідеї заперечення «всевладдя людини» чи «одноосібного правління». Було б найкраще, якби філософсько-юридичний зміст конструкції «the rule of law» був переданий шляхом запровадження в українську правничу мову одного слова-новотвору — «правовладдя». За своєю суттю воно було б і повною антитезою того явища, в умовах якого на певному відтинку історії існувало українське суспільство та розвивалася, у тому числі й українська, правнича культура. У російському різновиді сваволі й тиранії це явище також називалося одним словом «самодержавие». Отже, з огляду на потреби сьогодення та на майбутнє, не було б помилкою, якби на розвиток української культурно-історичної і політико-юридичної традицій неприйняття «самодержавства» як однієї з форм сваволі й тиранії та всіх наступних — привнесених сюди чи у вигляді «диктатури пролетаріату» (як наслідок заволодіння Україною російським більшовизмом), чи у вигляді монополії КПРС на владу (як одного з видів тоталітаризму) вербалізувати своє заперечення поняттям «правовладдя» з похідним від нього -принцип правовладдя.
Правовладдя — це заперечення свавільної влади людини взагалі, чи однієї, чи гурту, чи одного з політичних органів (скажімо, у вигляді диктатури парламентської більшості) тощо, Це — категоричне й однозначне заперечення будь-якого прояву свавільного й егоїстичного людиновладдя.
ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ
1. О ходе реализации решений XXVII съезда КПСС и задачах по углублению перестройки : Дош Генерального секретаря ЦК КПСС М. С. Горбачова на XIX Всесоюзной конференции КПСС 28 июня 1988 года // Коммунист. — 1988. — № 10. — С. 41.
2. Кудрявцев В., Лукашова Е. Социалистическое правовое государство // Коммунист. — 1988. -№ 11. — С. 49.
3. Лившиц Р. 3. Право и закон в социалистическом правовом государстве // Советское государство и право. — 1989. — № 3. — С. 15.
4. Рабінович Л. Громадянське суспільство і правова держава (загальнотеоретичні міркування) // Українське право. — 1996. — № 3. — С. ЗО.
5. Рабінович П. М. Верховенство права // Юридична енциклопедія : в 6 т. / редкол. : Ю. С. Шем-шученко (вілл, ред.) та ін. — К., 1988. — Т. 1. А-Г. — С. 341-342.
6. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статті 69 Кримінального кодексу України (справа про призначення судом більш м´якого покарання) № 15-рп/2004 від 2 листопада 2004 р. — Справа № 1-33/2004.
7. Рабінович П. Верховенство права в інтерпретації Страсбурзького суду та Конституційного Суду України // Вісник Конституційного Суду України. — 2006. — № 1.
8. Козюбра М. Принцип верховенства права у конституційному правосудці // Закон і бізнес. — 2000. -№ 17.-С. 10.
9. Скрипнюк О. В. Соціальна, правова держава в Україні: проблеми теорії і практики. До 10-річчя незалежності України : моногр. — К., 2000. — С. 139.
10. Заєць А. П. Правова держава в контексті новітнього українського досвіду. — К., 1999. — С. 131.
11. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 53 і 47 народних депутатів України про офіційне тлумачення положення частини третьої статті 103 Конституції України (справа щодо строків перебування на посту Президента України) № 22-рп/2003 від 25 грудня 2003 р. — Справа № 1-46/2003.
12. Кузьміна С. Доцільність чи верховенство закону // Право України. — 2000. — № 3. — С. 93-94.
13. Головатий С. Верховенство права : моногр. : у 3 кн. — К., 2006. — Кн. 3. Верховенство права : український досвід.
14. Шемшученко Ю. С. Передмова // Принцип верховенства права : проблеми теорії та практики : моногр. : у 2 кн. / відп. ред. Н. М. Оніщенко. — К., 2008. — Кн. 1. Верховенство права як принцип правової системи : проблеми теорії. — С. 8.
15. Бобровник С. В. Забезпечення верховенства права як умова подолання юридичних конфліктів у контексті трансформації суспільних відносин // Державно-правове регулювання в умовах трансформації суспільних відносин : моногр. / за заг. ред. проф. Ю. Л. Бошицького. — К., 2009. — С. 107.
16. Костицький М. В. Філософські питання верховенства права // Академічні читання. 6 червня 2007 p. — К., 2007. — Вип. 6. — С. 6.
17. Головатий С. Верховенство права : моногр. : у 3 кн. — К., 2006. — Кн. 2. Верховенство права : від доктрини до принципу. — С. 803—888.
18. Geoffrey de Q. Walker. The Rule of Law : foundation of constitutional democracy. — Carlton, Vic, 1988.-P. 86.
19. Кампо В. Українська доктрина верховенства права : проблеми становлення і розвитку // Проблеми сучасного українського конституціоналізму. На пошану першого Голови Конституційного Суду України, проф. Леоніда Юзькова / Конституц. Суд України, Акад. прав, наук України ; за заг. ред. А. Стрижака, В. Тація / упоряд. : В. Бринцев, В Кампо, П. Стецюк. — К., 2008. — С. 90.
20. Н. G. Rupp. Government under Law in Germany // Chicago Colloqium on the Rule of Law as Understood in the West : September 8—13, 1957 / International Association of Legal Science. — [s.l.: s. п., 1957?]. Paper № 2. — P. 11-12.
21. Соколов A. H. Правовое государство : от идеи до ее материализации. — Калиниград, 2002. — 456 с.
22. The principle of the Rule of Law : Motion for a resolution presented by Mr Holovaty and others. Doc. 10180, 6 May 2004.
23. The principle of the Rule of Law. Report of the Committee on Legal Affairs and Human Rights. Rapporteur : Mr Erik Jurgens, Netherlands, Socialist Group. Doc 11343. 6 July 2007.
24. The principle of the Rule of Law. Resolution 1594 (2007). Text adopted by the Standing Committee acting on behalf of the Assembly on 23 November 2007 (see Doc. 11343, report of the Committee on Legal Affairs and Human Rights, rapporteur : Mr Jurgens).
25. Opinion on the draft Constitution of Ukraine (prepared by a working group headed by Mr У M. Shapoval). Adopted by the Venice Commission at its 75lh Plenary session (Venice, 13-14 June 2008). CDL-AD(2008)015. Strasbourg, 16 June 2008. Opinion 462/2008.